Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 759/5454/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 23.08.2022. Забезпечено надання загального доступу: 23.08.2022.
Дата набрання законної сили: 17.08.2022
Номер судового провадження: 61-15212ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Ухвала
		 
		17 серпня 2022 року                     
		м. Київ
		 
		справа № 759/5454/19
		провадження № 61-15212св20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Крата В. І.,
		суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: Акціонерне товариство «Альфа-Банк», державний реєстратор Київської філії комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» Макаров Олег Вячеславович,
		особа яка не брала участі у справі та приєднадася до касаційної скарги Акціонерного товариства «Альфа-Банк» - ОСОБА_2,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Волошиної В. М., Мостової Г. І.,
		Історія справи
		Короткий зміст позовних вимог
		У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), державного реєстратора Київської філії комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» Макарова О. В. (далі - державний реєстратор) про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, скасування державної реєстрації прав власності.
		Позовні вимоги мотивовані тим, що 24 квітня 2008 року між ОСОБА_1 та Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк») укладено кредитний договір № 44.29-48-520/1, згідно якого відповідач надав позивачу кредит в розмірі 140 755, 00 дол США.
		Для забезпечення зобов`язань за кредитним договором між ОСОБА_1 та АТ «Укрсоцбанк» укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Ковальчук С. П., 24 квітня 2008 року за реєстровим № 4078, згідно якого ОСОБА_1 передала АТ«Укрсоцбанк» в іпотеку квартиру, загальною площею 95,61 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
		19 березня 2019 року ОСОБА_1 стало відомо, що 12 листопада 2018 року державним реєстратором проведена державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за АТ«Укрсоцбанк» на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 43995268 від 12 листопада 2018 року.
		Державна реєстрація проведена всупереч вимогам законодавства України та під час дії встановленого Законом України «Про мораторій стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторію на примусове відчуження предмета іпотеки. 
		ОСОБА_1 просила:
		визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 43995268 від 
		12 листопада 2018 року; 
		скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про проведену державну реєстрацію прав: запис про право власності від 
		09 листопада 2018 року № 28871270 на квартиру загальною площею 94,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 за АТ «Укрсоцбанк», внесений на підставі рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 43995268 від 
		12 листопада 2018 року. 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		Рішенням Святошинського районного суду м. Києва в складі судді: Миколаєць І. Ю.,від 21 січня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		Судове рішення мотивоване тим, що рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно є правомірним, оскільки воно прийнято з наданням заявником ПАТ «Укрсоцбанк» всіх документів, передбачених порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень відповідно до Закону України «Про іпотеку». 
		Посилання позивача на Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» як на підставу у задоволенню позову є необгрунтовані, оскільки законодавець застосовує мораторій лише на примусове стягнення житлової нерухомості, в той час як застереження в іпотечному договорі (пункт 4.5. договору іпотеки) передбачає передачу іпотекодержателю права власності в добровільному порядку, адже сторони узгодили такі умови договору.
		Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
		Постановою Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 21 січня 2020 року скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .
		Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 43995268 від 
		12 листопада 2018 року. 
		Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про проведену державну реєстрацію прав: право власності від 09 листопада 
		2018 року № 28871270 на квартиру загальною площею 94,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 за АТ «Укрсоцбанк», внесений на підставі рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 43995268 від 12 листопада 2018 року. 
		Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		Апеляційний суд керувався тим, що банком на адресу іпотекодавця направлено повідомлення-вимогу від 10 квітня 2018 року про обов`язок достроково сплатити заборгованість за кредитним договором та попереджено про наслідки невиконання. Між тим, у справі відсутні докази вручення повідомлення-вимоги боржниці, оскільки поштове відправлення повернулося без вручення адресату за сплином строку зберігання (а. с. 211-214), що було перешкодою у вчиненні державним реєстратором оспорюваних реєстраційних дій.
		Визначальним при вирішенні спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є настання правового наслідку, що в даному випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки без згоди власника майна. Іпотечне майно використовується позивачем як місце постійного проживання та не може бути стягнуто на підставі дії зазначеного Закону, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за АТ «Укрсоцбанк» як забезпечення виконання умов договору іпотечного кредиту від 24 квітня 2008 року, укладеного в іноземній валюті. За таких обставин у державного реєстратора Макарова О. В. були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на зазначену квартиру за АТ «Укрсоцбанк».
		Аргументи учасників справи
		У жовтні 2020 року АТ «Альфа-Банк» подало касаційну скаргу, в якій просить постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі. 
		Касаційна скарга мотивована тим, що у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року провадження № 61-901св17 викладено висновок, що надсилаючи повідомлення на зазначену в договорі адресу «ФК «Народна позика» вжито всіх заходів для повідомлення боржника належним чином про заборгованість. Таким чином, надсилаючи на адресу боржника повідомлення про заборгованість, банком вжито повністю всіх заходів для належного повідомлення боржника (іпотекодавця) про її наявність та про вчинення банком дії щодо предмету іпотеки у разі невиконання вказаних вимог. Ні суд першої інстанції, ні апеляційної не врахували умови кредитного договору (пункт 10.6), які були погоджені сторонами при його підписанні, що будь- які повідомлення, що направляються сторонами одна одній, повинні бути здійснені у письмовій формі. Такі повідомлення вважаються направленими належним чином, якщо вони доставлені адресату посильним, цінним листом, телексом чи телефаксом за адресою, вказаною у розділі 10 цього договору, або адресою повідомленою позичальником відповідно до п.п. 6.1.2. п. 6.1. цього договору. Банком направлено повідомлення боржнику, а отже виконано всі умови щодо його належного повідомлення. Оскільки позивач ігнорувала ці повідомлення, поштове відправлення було повернуто з позначкою: «за закінченням терміну зберігання». Отже, банком у повному обсязі виконано приписи Закону України «Про іпотеку» та умови іпотечного договору щодо порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом направлення вимоги про усунення порушень рекомендованими листами на адресу іпотекодавців. Верховний Суд у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 490/3505/17 вказав, що «якщо у законі і договорі по різному урегульовано питання звернення стягнення на предмет іпотеки, то застосовуються вимоги договору, якщо такі не протирічать закону чи не заборонені законом».
		Дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюється на задоволення вимог іпотекодержателя у вказаних правовідносинах, оскільки договір про задоволення вимог іпотекодержателя не є одним із шляхів примусового стягнення на предмет іпотеки, так як позивач добровільно підписала іпотечне застереження. Ні іпотекодержатель, ні державний реєстратор не віднесені до органу або посадової особи, що здійснює примусове стягнення. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. Застереження у договорі іпотеки і є згодою іпотекодавця на відчуження (стягнення) іпотечного майна з визначених у застереженні підстав. Такі правові позиції висловлено у постановах Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, від 30 березня 2016 року 
		№ 6-1851цс15, Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі 
		№ 645/5280/16-ц, від 12 липня 2018 року у справі № 372/977/16-ц, від 06 лютого 2019 року у справі № 711/4852/17, від 19 лютого 2020 року по справі 
		№ 372/2904/17-ц, від 20 червня 2019 року у справі № 61-23001св18, Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року № 14-38цс18, від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц, від 19 травня 2020 року у справі 
		№ 644/3116/18.
		Позивач не надав доказів того, що наявне іпотечне майно є єдиним її житловим приміщенням, використання спірної квартири як місця свого проживання, а суд апеляційної інстанції дійшов висновку про єдине місце проживання невідомо з яких обставин та доказів, оскільки вони в матеріалах справи відсутні.
		У березні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, судове рішення залишити без змін. 
		Відзив мотивований тим, що Велика Палата Верховного Суду у постановах  від 20 листопада 2019 року по справі № 802/1340/18-а (провадження 
		№ 11-474апп19) та від 19 травня 2020 року по справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) зазначила, що квартира, яка відповідає всім вимогам Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) за іпотекодержателем. Зазначені висновки Великої Палати Верховного Суду мають найвищу силу та перевагу над висновками, зазначеними скаржником, та саме вони мають застосовуватись під час вирішення аналогічного спору по даній справі в подібних правовідносинах.
		Поширення на спірну кватиру мораторію, встановленого Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» підтверджується наявними в матеріалах справи інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 160077111 від 19 березня 2019 року (щодо валюти кредиту (сторінка 2) та площі квартири (сторінка 1)), інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 159970873 від 18 березня 2019 року (щодо відсутності у позивача у власності іншого житла) та ID карткою позивача і витягу до нього (щодо постійного місця реєстрації та проживання в спірній квартирі). Разом з тим скаржником не було надано ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції жодного доказу на спростування зазначених обставин.
		Не заслуговують на увагу доводи скаржника про те, що він вжив усіх заходів для повідомлення боржника належним чином про наявність заборгованості, адже обов`язковою умовою при вирішенні питання перереєстрації права власності на іпотечне майно є наявність саме доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги та дотримання строку, зазначеному у ньому, що повністю узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, яку застосував суд апеляційної інстанції встановивши, що у справі відсутні докази вручення повідомлення-вимоги боржниці.
		У вересні 2021 року ОСОБА_2 подав заяву про приєднання до касаційної скарги АТ «Альфа-Банк», в якій просить оскаржене судове рішення скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
		Заява мотивована тим, що квартира АДРЕСА_2 на даний час належить йому на праві приватної власності, оскільки він придбав її у встановленому законом порядку у АТ «Альфа-Банк» на підставі договору купівлі-продажу від 27 лютого 2020 року. У цій справі вирішується питання правомірності набуття права власності на це майно особою, яка йому його продала, що може призвести до скасування права власності на це майно, однак його, як особу, права, свободи і інтереси якої вирішуються, не було залучено до її розгляду.
		Суд апеляційної інстанції не звернув на це уваги та помилково визнав неналежними дії АТ «АЛЬФА-БАНК» стосовно повідомлення позивача про наявну заборгованість і наслідки її непогашення, тим самим безпідставно визнавши добросовісною поведінку позивача, який зумисне не з`являвся для отримання поштового відправлення, на що відповідач ніяк не міг вплинути. Крім того, обгрунтовуючи таке рішення, суд апеляційної інстанції безпідставно послався на пункт 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, оскільки зміст саме цього пункту містить зовсім інші положення, а перелік документів, що подаються визначається пунктом 61 цього порядку.
		Сам по собі закон про мораторій не є безумовною підставою для відмови в погашенні заборгованості за рахунок предмету іпотеки, а лише може враховуватися у встановленому законом порядку і лише до правовідносин, на які він поширюється. Позивач не надав жодного доказу того, що це не має іншого нерухомого житлового майна чи частини такого майна, не має іншого місця проживання та взагалі, що це майно використовувалося ним як єдине місце проживання.
		Рух справи
		Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі.  
		В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 369/382/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 726/1538/16-ц, 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц, від 19 травня 2020 року у справі 644/3116/18, у постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі 
		№ 755/5691/16-ц, від 12 липня 2018 року у справі № 372/977/16-ц, від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16-ц, від 06 лютого 2019 року у справі 
		№ 711/4852/17, від 20 червня 2019 року у справі № 756/11439/15-ц, від 
		19 лютого 2020 року у справі № 372/2904/17-ц).
		Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2021 року прийнято заяву ОСОБА_2 про приєднання до касаційної скарги АТ «Альфа-Банк» на постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року у цій справі.
		Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
		26 січня 2022 року ухвалою Верховного Суду зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 199/8324/19.
		Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2022 року касаційне провадження у справі поновлено.
		Фактичні обставини справи
		Суди встановили, що 24 квітня 2008 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 44.29-48-520/1, згідно з яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 140 755,00 дол США.
		На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1   укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Ковальчук С. П. 24 квітня 2008 року за реєстровим № 4078, згідно з яким вона передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 95,61 кв. м. 
		У пункті 4.5.3. Іпотечного договору зазначено, що Іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на Предмет іпотеки шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на Предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Положення цього пункту є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя і мають силу договору про задоволення вимог.
		Відповідно до свідоцтва від 29 березня 2011 року, виданого Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 
		24 березня 2011 року № 364-С/КІ, квартира за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_1 .
		Банком на адресу іпотекодавця направлено повідомлення-вимогу від 10 квітня 2018 року про обов`язок достроково сплатити заборгованість за кредитним договором та попереджено, що у разі невиконання вимоги протягом тридцятиденного строку АТ «Укрсоцбанк» має намір звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
		Поштове відправлення повернулося без вручення адресату за спливом строку зберігання. У справі відсутні докази вручення повідомлення-вимоги боржнику. 
		У зв`язку з неналежним виконання умов кредитного договору станом на 
		10 квітня 2018 року за ОСОБА_1 утворилася заборгованість у розмірі 
		573 443,84 дол США.
		12 листопада 2018 року державним реєстратором проведена державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 43995268 від 12 листопада 2018 року.
		На підставі передавального акту від 15 жовтня 2019 року внаслідок реорганізації шляхом приєднання правонаступником всіх прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк» стало АТ «Альфа-банк».
		Позиція Верховного Суду
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких мотивів.
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
		Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
		Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
		Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).
		Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
		Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження 
		№ 12-14звг19) та багатьох інших.
		Відповідно до частин першої, другої статті 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21) вказано, що «відповідно до частини другої статті 37 Закону № 898-IV рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді, що є для іпотекодавця гарантією дотримання іпотекодержателем вимог закону щодо підстав та процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку».
		Предметом касаційного перегляду Великою Палатою Верховного Суду у справі № 199/8324/19 були судові рішення в частині задоволення позовних вимог про скасування записів про державну реєстрацію права власності, у правовідносинах подібних до справи, яка переглядається. Спірні правовідносини виникли з приводу того, що у зв`язку з неналежним виконанням позивачем укладеного з банком кредитного договору утворилася заборгованість. Для забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором банк звернув стягнення на предмет іпотеки, право власності на яке за банком зареєстроване державним реєстратором.
		У наведеній категорії справ щодо оскарження рішень (записів) про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), Велика Палата сформувала сталу практику в частині належного (ефективного) способу захисту прав іпотекодавця саме у спосіб оскарження таких рішень. Зокрема, саме такий спосіб захисту прав іпотекодавцязастосований Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18), від 20 листопада 2019 року у справі 
		№ 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), від 01 квітня 2020 року в справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397 цс 19), від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18-ц (провадження № 14-45цс20) та багатьох інших. 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21) зроблено висновок, що «відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення його права (пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження 
		№ 14-256цс18)). Задоволення  позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження 
		№ 14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження 
		№ 14-256цс18). Такий позов ОСОБА_3 не був заявлений, а одним з основних принципів цивільного судочинства є принцип диспозитивності, що передбачено у пункті 5 частини третьої статті 2 та статті 13 ЦПК України, за яким суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 1952-IVправо власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі прав у частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову (пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц(провадження № 14-93цс20)). У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про те, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача права володіння майном; відсутність або наявність в особи права володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння».
		Обміркувавши викладене, колегія суддів вважає:
		для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, так і тлумачення приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 
		2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 
		2022 року в справі № 209/3085/20);
		            відступ від висновку про застосування тіє чи іншої норми має бути розумним і про нього має бути вказано в тексті постанови. Натомість, цілком очевидно, що суттєва та істотна зміна практики застоування норм при вирішенні певної категорії спорів не має слідувати з тексту постанови не явно, імпліцитно;
		в доктрині приватного права та судовій практиці є усталеним, що між відповідачем та позивачем мають бути відсутні зобов`язально-правові відносини, порушення яких і стало причиною позбавлення позивача володіння своєю річчю, тобто право на віндикаційний позов надається лише суб`єкту речових правовідносин. Тобто віндикації як способу захисту, який застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору (див: постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року по справі 
		№ 820/3534/17, постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 
		2018 року в справі № 522/2202/15-ц). Томупри конкуренції позовів (віндикаційного та договірного) перевагу має якраз договірний спосіб захисту;
		            в судовій практиці, до постанови у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21) щодо оскарження рішень (записів) про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), як в практиці самої Великої Палати Верховного Суду, так і касаційних судів (див, напр.: постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), від 01 квітня 2020 року в справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397 цс 19), від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18-ц (провадження № 14-45цс20) та багатьох інших) існувала усталена практика по застосуванню статті 37 Закону України «Про іпотеку» та оспорення рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки;
		            відсутні будь-які дотринальні та законодавчі передумови для кардинальної і непередбачуваної зміни усталеної судової практики по застосуванню статті 37 Закону України «Про іпотеку» та оспорення рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки;
		відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оспорено іпотекодавцем у суді, що є для іпотекодавця гарантією дотримання іпотекодержателем вимог закону щодо підстав та процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку. Тому належним та ефективним способом захисту позивача, який вважає, що його право порушене тим, що право власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, зареєстроване за відповідачем (іпотекодержателем) на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), є позов про скасування рішення про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на це майно.
		Європейський суд з прав людини зауважив, що судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року). 
		Як зазначив Конституційний Суд України в абзаці 3 пункту 4 мотивувальної частини рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 та в абзаці 1 підпункту 2.1. пункту 2 мотивувальної частини рішення від 31 березня 2015 року 
		№ 1-рп/2015, складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.
		Згідно з пунктом 3.1. рішення Конституційного Суду України від 29 червня 
		2010 року № 17-рп/2010 принцип правової визначеності передбачає, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці є допустимим за умови передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права має базуватися на критеріях, які дадуть змогу передбачити юридичні наслідки своєї поведінки.
		У зв`язку із наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21), та вказати, що:
		для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, так і тлумачення приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів;
		відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оспорено іпотекодавцем у суді, що є для іпотекодавця гарантією дотримання іпотекодержателем вимог закону щодо підстав та процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку. Тому належним та ефективним способом захисту позивача, який вважає, що його право порушене тим, що право власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, зареєстроване за відповідачем (іпотекодержателем) на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), є позов про скасування рішення про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на це майно.
		Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
		УХВАЛИВ:
		Передати справу № 759/5454/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                             В. І. Крат 
		 
		Судді:                                                                                        Н. О. Антоненко
		 
		І. О. Дундар
		 
		Є. В. Краснощоков
		 
		М. М. Русинчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...