Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 597/977/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 23.08.2022. Забезпечено надання загального доступу: 24.08.2022.
Дата набрання законної сили: 22.08.2022
Номер судового провадження: 61-1382ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова                                                
		Іменем України
		 
		22 серпня 2022 року
		м. Київ
		 
		справа № 597/977/21
		провадження № 61-1382св22
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		Усика Г. І. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В., 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , 
		відповідачі: Заліщицька міська рада Чортківського району Тернопільської області, ОСОБА_2 , 
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 14 грудня 2021 рокуу складі колегії суддів: Хоми М. В., Гірського Б. О., Бершадської Г. В.,
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог 
		У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Заліщицької міської ради Чортківського району Тернопільської області (далі - Заліщицька міська рада), ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та скасування його державної реєстрації.
		На обґрунтування позовних вимог зазначала, що згідно з рішенням сесії Заліщицької міської ради від 24 січня 1995 року № 23 їй надано у постійне користування земельну ділянку площею 0,0805 га на АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд, на підставі якого вона отримала державний акт на право постійного користування землею серія ТР № 70 від 05 вересня 1995 року. 
		Рішенням Заліщицької міської ради від 28 вересня 1995 року № 437 їй дозволено проводити будівництво житлового будинку загальною площею 80.68 кв. м, з цією метою вона завезла на земельну ділянку будівельні матеріали. 
		З 2002 року вона за контрактом працює за межами України.
		У грудні 2020 року їй стало відомо про те, що рішеннями Заліщицької міської ради від 26 лютого 2010 року № 1051 та від 04 листопада 2011 року № 479 у неї вилучено з постійного користування земельну ділянку, та надано дозвіл ОСОБА_2 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення зазначеної земельної ділянки у власність. 
		11 листопада 2016 року ОСОБА_2 здійснила державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку.
		Посилаючись на те, що земельна ділянка була вилучена Заліщицькою міською ради з її постійного користування з порушенням вимог чинного законодавства, позивач просила: 
		- визнати недійсним та скасувати рішення Заліщицької міської ради від 04 листопада 2011 року № 479;
		- визнати недійсним, виданий ОСОБА_2 державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0805 га, розташовану на       АДРЕСА_1 , кадастровий номер 6122010100:02:001:0425;
		- скасувати запис від 11 листопада 2016 року № 17480983 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер 6122010100:02:001:0425.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		Рішенням Заліщицького районного суду Тернопільської області від 29 вересня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
		Судове рішення мотивовано тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими, оскільки позивач не спростувала висновків, викладених в акті постійної депутатської комісії з питань земельних відносин та охорони довкілля від 13 січня 2010 року, яка рекомендувала міській раді вилучити земельну ділянку у ОСОБА_1 у зв`язку з невикористанням її за цільовим призначенням із її землекористування, та не надала доказів на підтвердження використання наданої їй земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд.  
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		Постановою Тернопільського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Буриком О. М., задоволено частково, рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 29 вересня 2021 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 з інших підстав.
		Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що внаслідок неправильного застосування до спірних правовідносин статті 143 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність порушених прав позивача у зв`язку з вилученням у неї земельної ділянки. Суд не звернув увагу, що вилучення земельної ділянки у позивача в порушення статті 143 ЗК України відбулося не на підставі судового рішення, а за рішенням органу місцевого самоврядування, та що обраний позивачем спосіб захисту її прав не є ефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання Заліщицької міської ради незаконним та його скасування не призведе до відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у її володіння або користування спірної земельної ділянки, а вимога про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є похідною від скасування рішення Заліщицької міської ради.Відмова в задоволенні позову ОСОБА_1 у зв`язку з обранням нею неефективного способу захисту не позбавляє її права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.
		Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи
		У січні 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга 
		 ОСОБА_1 , у якій вона просила скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року в частині відмови у задоволенні позову, ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а в частині скасування рішення суду першої інстанції постанову Тернопільського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року залишити без змін. 
		Підставами касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_1 зазначила пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції не урахував висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі № 350/1171/18 (провадження № 61-17322св19).
		Касаційна скарга заявника в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що орган місцевого самоврядування вилучив у неї земельну ділянку з грубим порушенням вимог статті 143 ЗК України, оскільки примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється виключно у судовому порядку. Апеляційний суд лише частково поновив права та законні інтереси позивача, скасувавши рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 29 вересня 2021 року, однак не вжив заходів до повного відновлення її порушених прав, оскільки не скасував протиправні рішення Заліщицької міської ради, мотивуючи рішення тим, що обраний нею спосіб захисту є неефективним. На переконання заявника, апеляційний суд мав можливість скасувати рішення суду першої інстанції та поновити її права, натомість рекомендував їй обрати інший спосіб захисту, а саме знову звернутися до суду першої інстанції, знову сплатити судовий збір та витратити дорогоцінний час, який міг бути використаний на зведення житлового будинку для родини. 
		Обраний нею спосіб захисту порушених прав шляхом визнання незаконним та скасування ненормативного акта суб'єкта владних повноважень відповідає вимогам закону, а тому є ефективним. Різне читання та тлумачення судом чинних норм законодавства та способів захисту порушених прав в аналогічних ситуаціях, дає їй підстави для висновку про відсутність рівного доступу до правосуддя та можливості ефективного захисту своїх прав. 
		В контексті застосування судами положень статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), заявник вказувала на те, що у справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) ЄСПЛ визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу «доброго врядування», який передбачає, що у разі, якщо справа впливає на такі основоположні права особи, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява №55555/08, пункт 74, від 20 травня 2010 року і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, пункт 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), пункт 128, та «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy», пункт 119). У своїх рішеннях ЄСПЛ вказує на те, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а тому суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» № 30985/96). Зазначений висновок, узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі № 350/1171/18 (провадження № 61-17322св19), які не враховано апеляційним судом при розгляді цієї справи.
		Після усунення недоліків касаційної скарги, ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи.
		Відзив на касаційну скаргу не надійшов. 
		Матеріали справи надійшли до суду касаційної інстанції у квітні 2022 року.
		Установлені судами фактичні обставини справи
		Судами попередніх інстанцій установлено, що згідно з рішенням сесії Заліщицької міської ради від 24 січня 1995 року № 23, ОСОБА_1 надано у постійне користування земельну ділянку площею 0,0805 га на        АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд. 
		На підставі зазначеного рішення органу місцевого самоврядування, ОСОБА_1 отримала державний акт на право постійного користування землею, серія ТР № 70 від 05 вересня 1995 року. 
		Рішенням виконавчого комітету Заліщицької міської ради від 28 вересня 1995 року, ОСОБА_1 наданий дозвіл на будівництво житлового будинку згідно з проєктом.
		Згідно з актом від 13 січня 2010 року, складеного комісією Заліщицької міської ради за результатами обстеження земельних ділянок, встановлено, що ОСОБА_1 не використовує земельну ділянку за цільовим призначенням протягом 10 років, у зв`язку з чим міській раді рекомендовано розглянути питання про вилучення земельної ділянки на АДРЕСА_1 .
		Рішенням Заліщицької міської ради п`ятого скликання двадцять третьої сесії від 26 лютого 2010 року № 1951 на підставі акта від 13 січня 2010 року та заяви  ОСОБА_2 , вирішено:
		- вилучити із землекористування ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 0,08 га на АДРЕСА_1 у рахунок земель, не наданих у власність та користування; 
		- надати дозвіл ОСОБА_2 на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд загальною площею 0,08 га на  АДРЕСА_1 з передачею надалі у власність за рахунок земель не наданих у власність та користування;
		- надати дозвіл ОСОБА_2 на розробку проектно-кошторисної документації на будівництво житлового будинку та господарських споруд на  АДРЕСА_1 .
		Рішенням Заліщицької міської ради шостого скликання шостої сесії від 04 листопада 2011 року № 479 у вказане вище рішення Заліщицької міської ради внесено зміни, уточнено площу земельної ділянки - 0,0805 га.
		Рішенням сесії Заліщицької міської ради від 17 червня 2016 року № 396 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0805 га у власність ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та передано вказану земельну ділянку у власність ОСОБА_2 .
		Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 11 листопада 2016 року здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку.
		Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
		Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.
		Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, зокрема, шляхом визнання правочину недійсним.
		Реалізуючи право право на судовий захист, особа, звертаючись до суду, повинна вказати суб`єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
		Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного правам чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-186гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
		Іншими словами, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства, без додаткових (повторних) звернень до суду.
		Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування рішення міської ради, згідно з яким спірна земельна ділянка вибула з її постійного користування позивача та наданий дозвіл ОСОБА_2 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а також визнання недійсним виданого відповідачу державного акта на право власності на зазначену земельну ділянку, апеляційний суд правильно виходив з того обраний позивачем спосіб захисту не забезпечить ефективного захисту її прав як землекористувача спірної земельної ділянки, оскільки задоволення таких вимог не призведе до повернення земельної ділянки у постійне користування позивача. 
		Аргументи заявника про те, що вирішуючи питання про можливість захисту її прав у обраний нею спосіб, а саме шляхом визнання недійсним та скасування рішення міської ради, згідно з яким спірна земельна ділянка вибула з її постійного користування, апеляційний суд не урахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 10 вересня 2020 року у справі № 350/1171/18 (провадження № 61-17322св19) є необґрунтованими з огляду на таке. 
		Верховний Суд у постанові від 10 вересня 2020 року у справі № 350/1171/18 (провадження № 61-17322св19), предметом спору у якій були вимоги ОСОБИ_1 до Рівнянської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області про визнання рішення сільської ради недійсним та його скасування, погодився з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання недійсним та скасування рішення сільської ради від 15 березня 2018 року № 19/13-07 про затвердження акту обстеження земельної ділянки від 01 лютого 2018 року, згідно з яким вилучено з користування позивача земельну ділянку, зробив висновок про те, що примусове припинення права користування земельною ділянкою у зв`язку з її використанням не за цільовим призначенням допускається лише у судовому порядку (стаття 143 ЗК України), а не за рішенням органу місцевого самоврядування.
		Зазначені висновки Верховного Суду щодо застосування норми права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, хоча і стосуються правовідносин щодо застосування статті 143 ЗК України, тобто подібних за змістом, однак вони зроблені за інших встановлених судами фактичних обставин.
		Так, у справі, що переглядається, спірну земельну ділянку після її вилучення міською радою з постійного користування позивача передано у власність    ОСОБА_2 , і позивач не заявляла вимогу про визнання незаконним рішення сесії Заліщицької міської ради від 17 червня 2016 року № 396, яким затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0805 га у власність ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та передано їй вказану земельну ділянку у власність, а тому скасування рішення органу місцевого самоврядування від 04 листопада 2011 року № 479, яким спірну земельну ділянку вилучено з постійного користування ОСОБА_1 ,не призведе до відновлення її права на земельну ділянку, на відміну від справи, на яку позивач посилається у касаційній скарзі як на приклад неоднакового застосування норм матеріального права у подібних за змістом правовідносинах, оскільки у справі № 350/1171/18 обраний позивачем спосіб захисту - скасування рішення сільської ради про вилучення земельної ділянки у позивача був цілком достатнім для поновлення прав позивача як законного землекористувача земельної ділянки.   
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції з тих підстав, що обраний позивачем спосіб захисту не є ефективним оскільки не призведе до відновлення порушеного права, апеляційний суд помилково зазначив, що  ОСОБА_1 належало звертатися з негаторним позовом про повернення земельної ділянки, оскільки ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 за встановлених судами обставин є звернення до суду з віндикаційним позовом до останнього набувача спірної земельної ділянки, що узгоджується з висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21). Зважаючи на те, що заявник із зазначених підстав постанову апеляційного суду не оскаржує, а також відсутність визначених процесуальним законом підстав для обов`язкового скасування оскаржуваного судового рішення та, що зазначене не призвело до неправильного вирішення спору по суті, суд касаційної інстанції діючи у межах доводів касаційної скарги не вбачає підстав для зміни мотивів чи скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції. 
		Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній з 01 січня 2013 року, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а тому право власності відповідача    ОСОБА_2 виникло з моменту державної реєстрації за нею права власності на спірну земельну ділянку, а не після одержання нею документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку та його державної реєстрації (державний акт на право власності на землю), який їй і не видавався у зв`язку з внесенням змін до земельного законодавства, а отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що вимога позивача про визнання недійсним державного акта на права власності на землю не підлягає задоволенню з наведених вище підстав.
		Обґрунтованим є також висновок апеляційного суду про те, що у спірних правовідносинах вимога ОСОБА_1 про скасування запису від 11 листопада 2016 року № 17480983 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку не є ефективним способом захисту її прав, оскільки така вимога, по-перше, має похідний характер від заявленої нею вимоги про визнання недійсним та скасування оспорюваного рішення міської ради, а по-друге, згідно з пунктами 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
		Отже, у розумінні положень наведеної норми права у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судом першої та апеляційної інстанцій судових рішень у цій справі), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, належними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.
		Таким чином, з 16 січня 2020 року, законодавець виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про державну реєстрацію права, а отже, обраний позивачем спосіб судового захисту шляхом про скасування запису від 11 листопада 2016 року № 17480983 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку не грунтується на вимогах закону, і навіть у разі задоволення такої вимоги, не міг би забезпечити відновлення порушеного права позивача.
		Зазначене узгоджується з правовими висновкам, викладеними Верховним Судом у постановах від 04 листопада 2020 року у справі № 910/7648/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19.
		Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що обраний  ОСОБА_1  спосіб захисту права на постійне користування спірною земельною ділянкою не відповідає характеру порушення суб`єктивних прав позивача, за захистом яких вона звернулася до суду, а тому її позовні вимоги не підлягають задоволенню.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволеннякасаційної скарги  ОСОБА_1 .
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		Керуючись статтями 400, 401, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Постанову Тернопільського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року залишити без змін.
		Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Судді:                                                                                         Г. І. Усик
		А. С. Олійник
		В. В. Яремко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...