Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 641/4272/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них; завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, крім відшкодування шкоди на виробництві.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 12.09.2022. Забезпечено надання загального доступу: 13.09.2022.
Дата набрання законної сили: 07.09.2022
Номер судового провадження: 61-3112ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		  
		 
		                                                                   
		Постанова
		Іменем України
		 
		07 вересня 2022 року
		м. Київ
		 
		справа № 641/4272/19
		 
		 
		провадження № 61-3112св20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Червинської М. Є., 
		суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), 
		Тітова М. Ю.,
		 
		учасники справи:
		позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
		відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2019 року у складі судді Колодяжної І. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 14 січня 
		2020 рокуу складі колегії суддів: Бурлака І. В., Бровченка І. О., Колтунової А. І.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У травні 2019 року  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи.
		 
		Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 невстановленими особами вчинено терористичний акт, артилерійський обстріл, в результаті якого за адресою: АДРЕСА_1 , загинули ОСОБА_3 , який був чоловіком ОСОБА_1 та батьком ОСОБА_2 , та ОСОБА_4 , який був сином ОСОБА_1 та братом ОСОБА_2 .
		 
		За фактом вчинення терористичного акту, внаслідок якого ІНФОРМАЦІЯ_1 загинули ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , слідчим відділом Третього управління (з дислокацією у м. Сєвєродонецьку Луганської області) Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях проводиться досудове розслідування. Відповідні відомості внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014130580000994 з правовою кваліфікацією діяння за частиною 3 статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини). 
		 
		Позивачі вказували, що внаслідок загибелі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 вони мають право на відшкодування моральної шкоди, яка полягає у незворотних моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених смертю близьких родичів, а також незабезпеченням Державою Україна в особі Кабінету Міністрів України конституційного права особи на життя.
		 
		ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь 
		ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок смерті її чоловіка - ОСОБА_3 та її сина - ОСОБА_4 , в результаті обстрілу 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 смт. Георгіївки Лугутинського району Луганської області під час проведення військових дій, у розмірі 1 000 000,00 грн; стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_2 на відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок смерті її батька - ОСОБА_3 та її брата - ОСОБА_4 , в результаті обстрілу ІНФОРМАЦІЯ_1 смт. Георгіївки Лугутинського району Луганської області під час проведення військових дій, у розмірі 1 000 000,00 грн; вирішити питання щодо судових витрат.
		 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		 
		Рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 28 жовтня 
		2019 року позовні вимоги задоволено частково.
		 
		Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, спричиненої їй внаслідок загибелі чоловіка ОСОБА_3 та загибелі сина ОСОБА_4 у розмірі 
		500 000,00 грн.
		 
		Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_2 в рахунок відшкодування моральної шкоди, спричиненої їй внаслідок загибелі батька ОСОБА_3 та загибелі брата ОСОБА_4 у розмірі 500 000,00 грн.
		 
		В іншій частині позовних вимог відмовлено.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що факт наявності душевних страждань позивачок, яких вони зазнали у зв`язку зі смертю членів сім`ї, доведений належним чином. Враховуючи вимоги принципу розумності й справедливості, а також обставини справи, суд вважав достатнім визначити розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 500 000,00 грн кожній з позивачок.
		 
		Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
		 
		Постановою Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Держави України в особі Кабінету Міністрів України залишено без задоволення.
		 
		Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2019 року залишено без змін.
		 
		Залишаючи апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Держави України в особі Кабінету Міністрів України без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.
		 
		Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
		 
		13 лютого 2020 року Кабінет Міністрів України через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 року та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що Кабінет Міністрів України не є належним відповідачем у справі. Заявник зазначає, що Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає відшкодування шкоди, завданої саме терористичним актом, і не передбачає відшкодування шкоди, завданої під час проведення АТО.
		 
		Доводи інших учасників справи
		 
		15 квітня 2020 року представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Приходько О. І. через засоби поштового зв?язку подала відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 року - без змін.
		 
		Відзив мотивовано тим, що Кабінет Міністрів України є належним відповідачем у справі. Поняття «терористичний акт» та «антитерористична операція» є різними, проте не протирічать одне одному, оскільки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 загинули внаслідок терористичного акту під час проведення АТО, що і було встановлено під час судового розгляду справи. Висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 04 вересня 2-19 року по справі № 265/6582/16-ц. на які посилається заявник у своїй касаційній скарзі про неврахування судами. не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки вказана справа стосується отримання відшкодування за зруйноване нежитлове приміщення. Представник позивачів зазначає, що висновок експертів є належний та допустимий доказ по цій справі.
		 
		Рух касаційної скарги та матеріалів справи
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Комінтернівського районного суду міста Харкова.
		 
		09 квітня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2021 року зупинено касаційне провадження у справі № 641/7272/19 за позовом  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи, за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 рокудо закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду у касаційному порядку справи № 635/6172/17 (провадження 14-167цс20) за позовом  ОСОБА_5 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи, за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Харківського районного суду Харківської області від 24 квітня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 30 липня 2019 року.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2022 року поновлено касаційне провадження у справі № 641/7272/19 за позовом  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи, за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 року.
		 
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ 
		 
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 
		2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов таких висновків.
		 
		Фактичні обставини справи
		 
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з 
		29 вересня 1984 року перебували у шлюбі, від якого народились дочка ОСОБА_2 (до укладення шлюбу ОСОБА_2 ) та син ОСОБА_4 
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 під час проведення антитерористичної операції та ведення бойових дій в смт. Георгіївка Лутугинського району Луганської області в результаті артилерійського обстрілу домогосподарства, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 загинули.
		 
		Згідно лікарських свідоцтв про смерть ОСОБА_4 № 152 від 26 липня 
		2014 року та ОСОБА_3 № 153 від 26 липня 2014 року та довідок причиною смерті ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було травматичне руйнування частин тіла.
		 
		Відповідна інформація міститься і у лікарських свідоцтвах про смерть 
		ОСОБА_4 № 41 від 17 квітня 2018 року, ОСОБА_3 № 42 від 17 квітня 
		2018 року та довідках про причину смерті, згідно яких причиною смерті була мінно-вибухова травма, травматичне руйнування частин тіла; смерть сталась вдома внаслідок вибуху міни. Однак, зазначені свідоцтва видані органами Луганської народної республіки.
		 
		За вказаним фактом 20 серпня 2014 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014130580000994 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини), зокрема, що ІНФОРМАЦІЯ_1 невстановленими особами здійснено артилерійський обстріл, в результаті якого за адресою:  АДРЕСА_1 , загинули ОСОБА_3 та ОСОБА_4 
		 
		30 жовтня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях із заявами про кримінальне правопорушення з приводу того, що 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 приблизно о 10 год. 30 хв. під час проведення антитерористичної операції (військових дій) в смт. Георгіївка Лутугинського району Луганської області в результаті артобстрілу домогосподарства за адресою: АДРЕСА_1 , вбито ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
		 
		Зазначені заяви долучено до матеріалів кримінального провадження 
		№ 12014130580000994, що перебуває у провадженні слідчого відділу Третього управління Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях, що підтверджується листами від 14 листопада 2018 року.
		 
		Згідно листа старшого слідчого в ОВС слідчого відділу Третього управління 
		(з дислокацією у м. Сєвєродонецьк Луганської області) Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях від 06 березня 
		2019 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у даному кримінальному провадженні є потерпілими.
		 
		ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є внутрішньо переміщеними особами, що були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 . 
		 
		ОСОБА_1 перемістилась за адресою: 
		АДРЕСА_3 , що підтверджується довідкою № 6328013386 від 27 вересня 2017 року.
		 
		ОСОБА_2 перемістилась за адресою: АДРЕСА_4 , що підтверджується довідкою від 29 серпня 2018 року № 0000606050.
		 
		Згідно висновку експертів Бюро психологічних досліджень № 6/19 від 10 травня 2019 року за результатами проведення комісійної психологічної експертизи, у ОСОБА_1 є зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості та виникли внаслідок втрати нею ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (чоловіка та сина), за обставин обстрілу смт. Георгіївка Лутугинського району Луганської області під час проведення військових дій. ОСОБА_1 завдані страждання (моральна шкода) внаслідок втрати нею ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (чоловіка та сина) за обставин обстрілу смт. Георгіївка, Лутугинського району Луганської області під час проведення військових дій. Можливий розмір грошового еквіваленту моральних страждань, спричинених ОСОБА_1 , відповідає заявленим вимогам - 1 000 000,00 грн. У ОСОБА_2 є зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості та виникли внаслідок втрати нею ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (батька та брата) за обставин обстрілу смт. Георгіївка Лутугинського району Луганської області під час проведення військових дій. ОСОБА_2 завдані страждання (моральна шкода) внаслідок втрати нею ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (батька та брата) за обставин обстрілу смт. Георгїївки Лутугинського району Луганської області під час проведення військових дій. Можливий розмір грошового еквіваленту моральних страждань, спричинених ОСОБА_2 , відповідає заявленим вимогам - 1 000 000,00 грн.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що факт наявності душевних страждань позивачок, яких вони зазнали у зв`язку зі смертю членів сім`ї, доведений належним чином. Враховуючи вимоги принципу розумності й справедливості, а також обставини справи, суд вважав достатнім визначити розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 500 000,00 грн кожній з позивачок. 
		 
		Суди попередніх інстанцій вважали, що стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» (далі - Закон № 638-IV) дозволяє розраховувати позивачам на відшкодування моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю чоловіка/батька та сина/брата за рахунок держави, тобто породжує у позивача легітимні очікування на отримання цього відшкодування від держави.
		 
		Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками судів першої та апеляційної інстанції з таких підстав.
		 
		У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. 
		 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		 
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
		 
		Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
		 
		Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		 
		Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
		 
		Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
		 
		За правилами частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		 
		Надаючи оцінку виниклим між сторонам правовідносинам, Верховний Суд вважає за необхідне звернутися до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (касаційне провадження № 14-167цс20).
		 
		Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (частина перша статті 1 Першого протоколу до Конвенції).
		 
		Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 5 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).
		 
		Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини», § 35).
		 
		Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 2 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заяви № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).
		 
		Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
		 
		Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).
		 
		Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи  близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).
		 
		Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).
		 
		Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю (частина друга статті 1168 ЦК України).
		 
		Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього кодексу у редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 3 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (пункт 53)).
		 
		Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).
		 
		ЄСПЛ, проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08) і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine, заява № 3958/13)).
		 
		Частина перша статті 19 Закону № 638-IV передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону № 638-IV).
		 
		З огляду на зміст вказаних приписів Закону № 638-IV реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»).
		 
		Отже, передбачене у статті 19 Закону № 638-IVправо на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачам внаслідок загибелі батька/чоловіка та сина/брата під час терористичного акту у період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів щодо права вимоги на підставі Закону № 638-IV до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю батька/чоловіка та сина/брата позивачів у період проведення АТО (див. аналогічні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункти 36, 69), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (пункти 7.5, 7.11)).
		 
		Щодо обов?язків держави за статтею 2 Конвенції, що гарантує право на життя
		 
		Позивачі просили стягнути з Держави України відшкодування моральної шкоди, завданої «терористичним актом, що призвів до загибелі чоловіка/батька та сина/брата», тим самим притягнути відповідача до відповідальності за порушення статті 2 Конвенції. Суд апеляційної інстанції вважав, що у цій справі вказана стаття є застосовною у частині обов`язку держави вживати належні заходи для того, аби захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Верховний Суд погоджується з тим, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, стаття 2 Конвенції поширюється. Однак у цій справі проблема полягає у тому, щоби встановити, чи перебували загиблі родичі позивачів під юрисдикцією Держави України у сенсі статті 1 Конвенції, та чи порушила Держава України певні її обов`язки з тих, які випливають із указаної статті.
		 
		Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).
		 
		Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).
		 
		Під час проведення військових операцій необхідно постійно дбати про безпеку цивільного населення, цивільних осіб та цивільних об`єктів. Слід ужити усіх практично можливих заходів, щоб уникнути випадкової загибелі цивільного населення, поранення цивільних осіб та пошкоджень цивільних об`єктів або принаймні звести такі випадки до мінімуму (норма 15 дослідження Міжнародного Комітету Червоного Хреста «Звичаєве міжнародне гуманітарне право», яке є збіркою практики держав у сфері міжнародного гуманітарного права з метою виявлення норм, що набули характеру звичаєвих і вперше опубліковане видавництвом Кембриджського університету у 2005 році).
		 
		Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов`язки гарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.
		 
		Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).
		 
		Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення Великої Палати ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (Ukraine v. Russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.
		 
		За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому:
		 
		Негативний обов`язок- у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку.
		 
		Позитивний обов`язокмає два різновиди:
		 
		Матеріальний, згідно з яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтовані заходи для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.
		 
		Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходи, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар. Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретні заходи, спрямовані на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68).
		 
		Процесуальний, згідно з яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того, щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя. Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 8 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).
		 
		Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.
		 
		Щодо обґрунтованості вимоги позивачів про відшкодування державою моральної шкоди, якої вони зазнали через загибель чоловіка/батька та сина/брата внаслідок терористичного акту.
		 
		У позовній заяві позивачі просили стягнути з відповідача відшкодування за «моральну шкоду, заподіяну терористичним актом, що призвів до загибелі чоловіка/батька та сина/брата». Стверджували, що така шкода «полягала у незворотних моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю чоловіка/батька та сина/брата внаслідок терористичного акту, а також незабезпеченням відповідачем права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України». Проте, як було встановлено вище, помилково вважали, що мають право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок вказаної шкоди на підставі статті 19 Закону № 638-IV.
		 
		Верховний Суд зауважує, що згідно з Конвенцією держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов`язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації певного з наведених обов`язків для притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко встановити.
		 
		Велика Палата Верховного Суду, відступаючи від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 242/68/19, зазначила, що «Відсутність у законодавстві України приписів щодо відшкодування моральної шкоди, завданої особі у зв`язку із загибеллю її близького родича внаслідок терористичного акту, не перешкоджає такій особі доводити у суді, що стосовно права на життя її близького родича у відповідній ситуації певний конвенційний обов`язок - негативний або позитивний (матеріальний, процесуальний) - держава не виконала чи виконала неналежно, та вимагати від неї відшкодування (компенсації) за це на підставі статті 2 Конвенції. Так, наприклад, особа може доводити, що держава порушила її негативний обов`язок тим, що неправомірно позбавила людину життя, чи порушила позитивний матеріальний обов`язок тим, що не розробила компенсаційні механізми за неправомірне втручання у право на життя, чи порушила позитивний процесуальний обов`язок тим, що не провела об`єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту неправомірного втручання у право на життя конкретної особи. Причому право на відшкодування за порушення державою позитивних обов`язків особа матиме впродовж усього часу їхнього невиконання чи неналежного виконання (відсутності компенсаційних механізмів, неналежного розслідування тощо). Залежно від обставин порушення права на життя та зумовлених ним наслідків для потерпілого відповідна компенсація (відшкодування) з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися. Так, у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за неправомірне втручання у право на життя чи провести об`єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту такого втручання, це відшкодування буде суттєво меншим, ніж як за порушення державою негативного обов`язку не втручатися у вказане право людини, яка перебувала під державним контролем. Присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягненням відшкодування моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов`язку залежно від виду права, про яке йде мова, може передбачати відшкодування як моральної, так і матеріальної шкоди (наприклад, за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи)».
		 
		Верховний Суд зазначає, що факт наявності шкоди у будь-якому розмірі недостатньо для її компенсації саме державою. А з огляду на викладені у позові обставини та матеріали справи неможливо встановити елементи цивільного правопорушення, яке вчинив відповідач відносно позивача та внаслідок якого останній нібито зазнав моральних страждань. 
		 
		Щодо виконання відповідачем негативного обов`язку з гарантування права на життя чоловіка/батька та сина/брата позивачів
		 
		Позивачі не стверджували, що загибель рідних була наслідком порушення Державою Україною цього обов`язку, а суди попередніх інстанцій не встановили, що така загибель відбулася саме внаслідок дій Держави України. Отже, ця справа не стосується права на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок загибелі рідних людей через посягання на її життя саме з боку відповідача.
		 
		Помилковим є твердження суду першої інстанції про те, що «обов`язковою умовою для задоволення позовних вимог про відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої під час проведення АТО, є завдання такої шкоди на території АТО та внаслідок АТО». По-перше, жодних причинно-наслідкових зв`язків між проведенням силами Держави України АТО та загибеллю рідних позивачів суд першої інстанції не встановлював, відповідне питання не досліджував. По-друге, на території проведення АТО під час такої операції можуть мати місце порушення державою обов`язків з гарантування прав і свобод не тільки внаслідок АТО. Зрештою, порушувати права та свободи може не тільки держава, навіть на території, де вона проводить АТО.
		 
		Якщо ж позивачі вважають, що їх рідні загинули внаслідок діяння Російської Федерації (далі - РФ), то за це не може бути відповідальною Україна. Згідно з висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни (див. постанову від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19).
		 
		Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята тадев`ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).
		 
		Щодо виконання відповідачем позитивного матеріального обов`язку з гарантування права на життя чоловіка/батька та сина/брата позивачів
		 
		Позивачі стверджують, що вже з огляду на сам факт загибелі їх рідних внаслідок терористичного акту Держава Україна зобов`язана відшкодувати моральну шкоду, яка полягає у стражданнях, спричинених цією загибеллю, незабезпеченням відповідачем права на життя. Проте, як зазначено вище, згідно зі статтею 2 Конвенції держава не несе відповідальності за кожну загибель людини у межах її кордонів. Немає підстав вважати, що таку відповідальність за кожну загибель людини на державу поклали й інші акти чинного законодавства України, зокрема на тимчасово окупованих територіях, щодо яких в України відсутня юрисдикція у сенсі статті 1 Конвенції.
		 
		У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
		 
		Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку РФ, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором (далі - Звернення)).
		 
		Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії РФ (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIIIЗаяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення).
		 
		У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року)(абзац п`ятий пункту 1 Заяви).
		 
		27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ(абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).
		 
		Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви).РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії РФ стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).
		 
		24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.
		 
		02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
		 
		16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН у міждержавній справі України проти Росії ухвалив рішення про вжиття тимчасових заходів, згідно з яким визначив, що РФ має негайно зупинити воєнні дії, які вона розпочала на території України 24 лютого 2022 року.
		 
		14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
		 
		27 квітня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
		 
		Тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визнані частини території України, в межах яких збройні формування РФ та окупаційна адміністрація РФ встановили та здійснюють загальний контроль, зокрема сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей (пункт 1 частини першої статті 1 вказаного Закону від 18 січня 2018 року).
		 
		Селище міського типу Георгіївка, Лугутинського району, Луганської області на час загибелі чоловіка/батька та сина/брата позивачів було включене до затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085-р Переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження. Станом на час розгляду справи Верховним Судом 
		смт. Георгіївка, Лугутинського району, Луганської області належить до населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, згідно з відповідним Переліком, затвердженим у вигляді Додатка 1 до розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085-р у редакції розпорядження КМ України від 02 лютого 2022 року № 117-р(попередня редакція - від 07 лютого 2018 року № 79-р).
		 
		Суди попередніх інстанцій встановили, що територія, на якій загинули чоловік/батько та син/брат позивачів, була на той час тимчасово окупованою. Відповідно Держава Україна не контролювала цю частину її території настільки, щоби попередити загибель рідних позивачів, навіть якщо би вона могла та мала це зробити. Відповідач визнав, що за дотримання і захист прав людини на цих територіях за міжнародним гуманітарним правом відповідає РФ як держава, яка фактично окупувала і контролює частину Донецької і Луганської областей. Вона ж відповідає і за відшкодування будь-якої шкоди, завданої на цих територіях громадянам України (частинип`ята та дев`ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).
		 
		Навіть якщо припустити, що у момент загибелі рідних позивачів Держава Україна могла здійснювати елементи її влади на окремих територіях 
		смт. Георгіївка (тобто, якщо вона мала там обмежену юрисдикцію), то позивачі у поданих до суду документах не вказували і не доводили, що відповідачеві було чи мало бути відомо про загрози для життя їх рідних, зокрема про артилерійський обстріл будівлі, де знаходилися потерпілі. Позивачі не обґрунтовували, що Держава Україна до того моменту, як загинули їх рідні, могла вжити, але не вжила заходи, які би усунули ризик для їх життя від таких артилерійських обстрілів, з боку непідконтрольній уряду України території. Так само позивачі не доводили, що Держава Україна знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань організації «Луганська народна республіка» смт. Георгіївка і могла вжити, але не вжила заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя рідних позивачів. Отже, останні не обґрунтували порушення Державою Україною її позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя чоловіка/батька та сина/брата.
		 
		Загибель ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за достеменно невстановлених обставин та виконання Державою Україною позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.
		 
		З огляду на викладене, за обставин цієї справи відсутні підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання вказаного обов`язку.
		 
		Верховний Суд також звертає увагу на те, що внаслідок збройної агресії РФ Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов`язок Україна підтвердила у постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації» від 20 березня 2022 року № 326 (далі - постанова № 326).
		 
		Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема, за таким напрямом як людські втрати та пов`язані з ними соціальні витрати - напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії РФ, а також витрати, пов`язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг (підпункт 1 пункту 2 постанови № 326). Одним із основних показників, які оцінюються в межах цього напряму, є кількість цивільних осіб, загиблих внаслідок збройної агресії РФ (абзац третій підпункту 1 пункту 2 постанови № 326).
		 
		Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики, за погодженням з Мінреінтеграції. Відповідальним за визначення шкоди та збитків за наведеним напрямом є Мінсоцполітики (абзаци 8 і 9 підпункту 1 пункту 2 постанови № 326).
		 
		Отже, Україна в особі Мінсоцполітики взяла на себе позитивний матеріальний обов`язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, загибелі цивільних осіб через збройну агресію РФ. Його невиконання чи неналежне виконання може бути окремою підставою для позову про відшкодування Україною шкоди, завданої затримкою виконання цього обов`язку. Розмір такого відшкодування залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних, соціально-економічних, політичних), у яких цю проблему слід вирішити, тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов`язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо. Проте таке відшкодування не може бути пов`язаним і співмірним із розміром тієї шкоди, яка завдана загибеллю людини внаслідок збройної агресії РФ проти України.
		 
		Щодо виконання відповідачем позитивного процесуального обов`язку з гарантування права на життя чоловіка/батька та сина/брата позивачів
		 
		Позивачі не скаржилися на необ`єктивність і неефективність розслідування за фактом загибелі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , тобто не стверджували, що держава неналежно виконала її позитивний процесуальний обов`язок з гарантування права на життя (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (пункти 65-69)).
		 
		Тому суди першої й апеляційної інстанцій питання належності виконання державою позитивного процесуального обов`язку за статтею 2 Конвенції не досліджували, факти його порушення відповідачем не встановили.
		 
		Висновки щодо скарг на порушення відповідачем гарантованого статтею 2 Конвенції права на життя чоловіка/батька та сина/брата позивачів
		 
		Верховний Суд вважає, що позивачі не обґрунтували вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначили факти (обставини), за яких можна би було стверджувати про порушення нею конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя чоловіка/батька та сина/брата позивачів. Суди ж частково задовольнили позов, не встановивши у судових рішеннях жодного факту невиконання чи неналежного виконання саме Державою Україною її обов`язків з гарантування зазначеного права.
		 
		Як загибелі людей у періоди проведення державою АТО, Операції об`єднаних сил, так і загальновідомих фактів про бойові дії, вибухи й обстріли (зокрема з боку незаконних збройних формувань), через які у зазначені періоди загинуло цивільне населення, недостатньо для того, аби покласти на Державу Україну відповідальність за смерть цих людей. Держава відповідає за власні дії чи бездіяльність щодо гарантування права на життя за статтею 2 Конвенції. Проте порушення відповідних гарантій позивач має обґрунтувати (про обов`язок доказування див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності від 05 липня 2016 року у справі «Лісний та інші проти України і Росії» (Lisnyy And Others v. Ukraine And Russia), заява № 5355/15 та 2 інші). Причому, підтвердженням такого порушення не може слугувати висновок психологічного експертного дослідження, бо суб`єкт правопорушення й об`єктивна сторона останнього встановлюються на підставі фактичних даних, а не їхнього суб`єктивного сприйняття потерпілим. Також не є підтвердженням порушення Державою Україною її обов`язків за статтею 2 Конвенції цитування у процесуальних документах позивачів приписів законодавства України, зокрема чинних для неї міжнародних договорів, і практики їхнього застосування.
		 
		Припис пункту 1 частини другої статті 1167 ЦК України зокрема передбачає, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, який її завдав. Тобто у визначених в цій частині випадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб`єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов`язку обґрунтувати, а суд - обов`язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача). У цій справі суди не встановили всі елементи складу правопорушення, за вчинення якого вони притягнули Державу Україну до цивільної відповідальності.
		 
		Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення (невиконання чи неналежне виконання) яких конвенційних обов`язків (негативного чи певного позитивного) позивач вимагає від держави відшкодування моральної шкоди, чи мало місце таке порушення, у яких діях або бездіяльності держави воно виражене і, зрештою, який розмір відшкодування є обґрунтованим відповідно до цього порушення та з огляду на практику ЄСПЛ щодо подібних ситуацій.
		 
		Щодо інших доводів касаційної скарги
		 
		Відповідач також скаржився на те, що до повноважень Кабінету Міністрів України не належить відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, і він не є належним відповідачем у цій справі. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що одним із відповідачів у справі, яких визначив позивач, є Держава Україна, а не Кабінет Міністрів України. Останній уособлює державу як сторону справи. Тому зазначений аргумент касаційної скарги щодо неналежного відповідача є необґрунтованим.
		 
		Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України).
		 
		Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).
		 
		Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника (частина четверта статті 58 ЦПК України).
		 
		Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункт 6.22), від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 33), від 18 грудня 2019 рокуу справі № 688/2479/16-ц(пункти 25-28), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.6)).
		 
		Кабінет Міністрів України у сферах правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, зокрема, здійснює контроль за додержанням законодавства органами виконавчої влади, їх посадовими особами; здійснює заходи щодо забезпечення виконання судових рішень органами виконавчої влади та їх керівниками (абзац другий та четвертий пункту 3 частини першої статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).
		 
		Кабінет Міністрів України може бути позивачем та відповідачем у судах, зокрема звертатися до суду, якщо це необхідно для здійснення його повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Інтереси Кабінету Міністрів України у судах представляє Міністерство юстиції України, якщо інше не передбачено законами України або актами Кабінету Міністрів України (частина перша та друга статті 37 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).
		 
		З огляду на наведені приписи відсутні підстави вважати, що за тією вимогою, яку заявили позивачі, Держава Україна як відповідач не виступає в особі Кабінету міністрів України, процесуальне представництво якого у судах здійснює, якщо інше не передбачено законами України або актами Кабінет Міністрів України, Міністерство юстиції України.
		 
		Крім Держави України в особі Кабінету Міністрів України, позивачі визначили окремим відповідачем ДКС України. Верховний Суд зазначає, що залучення або незалучення до участі у спорах з державою ДКС України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення відповідача у справі, оскільки таким належним відповідачем є Держава Україна, а не ДКС України чи її територіальний орган (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 44), від 25 березня 2020 року № 641/8857/17 (пункт 64)). Тому у спорах про стягнення з держави коштів, зокрема і про стягнення відшкодування завданої шкоди (компенсації), немає необхідності визначати відповідачем ДКС України або її територіальний орган. Останні зобов`язані виконати відповідне рішення суду незалежно від їхньої участі у розгляді справи за позовом до держави.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
		 
		Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
		 
		Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України).
		 
		З огляду на надану оцінку аргументам учасників справи й оскарженим судовим рішенням Верховний Суд вважає, що у цій справі суди неправильно застосували норми матеріального права. Тому касаційну скаргу слід задовольнити: рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 року скасувати й ухвалити нове рішення - про відмову у задоволенні позову.
		 
		Керуючись статтями 400, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу Кабінету Міністрів Українизадовольнити.
		 
		Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 року скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення.
		 
		У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи відмовити.
		 
		З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2019 року та постанова Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 рокувтрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		ГоловуючийМ. Є. Червинська  Судді: С. Ю. Бурлаков   А. Ю. Зайцев   В. М. Коротун   М. Ю. Тітов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...