Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 177/1206/20 : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 14.09.2022. Забезпечено надання загального доступу: 14.09.2022.
Дата набрання законної сили: 06.09.2022
Номер судового провадження: 51-733км22
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 12020040230001098

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		6 вересня 2022 року
		м. Київ
		 
		справа №177/1206/20
		провадження № 51-733км22
		Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати 
		Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого ОСОБА_1 ,
		суддів  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		за участю: 
		секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
		прокурора ОСОБА_5 ,
		потерпілої ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),
		 
		розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12020040230001098, за обвинуваченням
		 
		ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,уродженки смт Радушне Криворізького району Дніпропетровської області, громадянки України, зареєстрованої в АДРЕСА_1 , яка фактично проживає в АДРЕСА_2 ), раніше не судимої,
		 
		у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 Кримінального кодексу України (далі  КК), 
		 
		за касаційною скаргою захисника ОСОБА_8 в інтересах засудженої ОСОБА_7 на вирок Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2021 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року. 
		 
		Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами
		першої та апеляційної інстанцій обставини
		За вироком Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2021 року ОСОБА_7 визнано винуватою у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, та призначено їй покаранняу виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки. На підставі ст. 75 КК її звільнено від відбуття основного покарання з іспитовим строком 2 роки та покладено обов`язки, передбачені ст. 76 КК.
		Цивільний позов потерпілої ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про стягнення матеріальної та моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь позивачки 200000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
		Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 23 листопада 2021 року вирок залишив без зміни.
		Зазначеним вироком ОСОБА_7 було визнано винуватою в тому, що вона порушила правила безпеки дорожнього руху, унаслідок чого потерпілій було заподіяно тяжке тілесне ушкодження потерпілій, за таких обставин.
		Так, ОСОБА_7 12 червня 2020 року близько 20:30 керувала технічно справним транспортним засобом марки «Geely MK Cross», р/н НОМЕР_1 , у світлий час доби та рухалася з пасажиром ОСОБА_9 по проїзній частині вул.Вільної, з боку вул.Лікарняної у напрямку вул.Щасливої в смт Радушне Криворізького району Дніпропетровської області зі швидкістю близько 10 км/год, при цьому, у порушення вимог пп. «а» п. 2.1 Правил дорожнього руху, не мала при собі посвідчення на право керування транспортним засобом відповідної категорії. У попутному напрямку, у габаритній смузі руху цього ж автомобіля, йшли ОСОБА_10 , ОСОБА_6 , яка котила візок із новонародженою дочкою, ОСОБА_11 . ОСОБА_7 , наближаючись до цих пішоходів, діючи зі злочинною недбалістю, проявила неуважність до дорожньої обстановки та її зміни, не вжила заходів для зменшення швидкості аж до повної зупинки керованого нею транспортного засобу, чим порушила вимоги п. 1.5, пп. «б» п.2.3, п.12.3 Правил дорожнього руху та допустила наїзд на пішохода ОСОБА_6 .
		Унаслідок дорожньо-транспортної пригоди пішохід ОСОБА_6 отримала тілесні ушкодження, які за характером належать до тяжких тілесних ушкоджень за ознакою небезпеки для життя.
		Короткий зміст вимог, наведених у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
		У касаційній скарзі захисник, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої, а також на порушення вимог закону в частині вирішення цивільного позову, просить змінити судові рішення в частині призначення додаткового покарання та звільнити ОСОБА_7 від додаткового покарання, призначеного вироком за ч.2 ст.286 КК у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 2 роки, а також повністю відмовити в задоволенні цивільного позову ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про відшкодування моральної шкоди.
		 
		На обґрунтування своїх вимог у частині незгоди з призначенням обвинуваченій додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами зазначає, щосуди попередніх інстанцій, ухвалюючи судові рішення в цій частині:
		- у повній мірі не врахували того, що обвинувачена свою вину у вчиненому визнала повністю, щиро розкаялася, активно сприяла розкриттю злочину, частково відшкодувала потерпілій завдану шкоду, вперше притягується до кримінальної відповідальності, за місцем проживання та роботи характеризується позитивно, має на утриманні малолітнього сина;
		- не врахували, що вона скоїла кримінальне правопорушення з необережності в умовах відсутності в неї на момент його скоєння права керувати транспортними засобами та відповідного досвіду;
		- не звернули уваги на ті обставини, що обвинувачена працює і проживає в різних населених пунктах і використання нею транспортного засобу з метою щоденного пересування з одного населеного пункту до іншого для виконання трудових обов`язків в умовах карантину є єдиним засобом для пересування, а тому застосування такого додаткового покарання не є необхідним і буде несправедливим внаслідок суворості, до того ж у санкції ч.2 ст.286 КК передбачено призначення покарання з позбавленням права керувати транспортними засобами або без такого;
		 
		На думку захисника, суд апеляційної інстанції не врахував, що досягнення мети покарання, визначеної ст. 50 КК, у цьому конкретному випадку цілком можливе без позбавлення права керувати транспортним засобом, оскільки вказані вище обставини з урахуванням визнання обвинуваченою своєї вини, вибачення перед потерпілою, часткового відшкодування завданих збитків, готовності понести відповідальність, у тому числі і цивільноправову, як вважає захисник, безумовно свідчать про виправлення ОСОБА_7 , а також гарантії запобігання вчиненню нових злочинів.
		 
		Незгоду в касаційній скарзі з розміром стягнутої з обвинуваченої на користь потерпілої моральної шкоди захисник обґрунтував тим, що:
		 
		- на його переконання, розмір стягнутої моральної шкоди в сумі 200 000 грн є завищеним і не відповідає реальному ступеню моральних страждань потерпілої та категорії злочину, який за спрямованістю умислу є ненавмисним;
		- висновки судів першої та апеляційної інстанцій, на підставі яких вирішувалося питання щодо розміру завданих душевних страждань та моральної шкоди, ґрунтуються на матеріалах справи лише частково;
		- ухвалюючи рішення в частині відшкодування моральної шкоди, суди попередніх інстанцій не зазначили,які саме зміни в житті потерпілої виникли в результаті травм, крім перебування 28 днів на стаціонарному лікуванні;
		- суд першої інстанції дійшов помилкових висновків щодо втрати чоловіком потерпілої місця роботи за кордоном, оскілки вказані обставини підтверджено лише показаннями самої потерпілої, а не матеріалами даного кримінального провадження, що також свідчить про недоведеність зміни способу життя самої потерпілої та членів її сім`ї;
		- у свою чергу під час розгляду справи суди попередніх інстанцій не врахували, що після виписки з лікарні потерпіла повернулася до свого звичного способу життя, а обставин, які б спростовували цей факт і свідчили про настання безповоротних змін у житті потерпілої (на момент злочину вона була безробітною), не було встановлено, а отже відсутні підстави свідчити про зміни звичного способу життя потерпілої;
		- суд апеляційної інстанції не врахував, що матеріали кримінального провадження не містять будь-яких доказів, які свідчать про об`єктивну необхідність у проведенні потерпілій реабілітаційних процедур після виписки з лікарні, про що було зазначено в касаційній скарзі;
		- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що обвинувачена як на момент вчинення кримінального правопорушення, так і на момент розгляду справи працювала вчителем, її заробітна плата становить менше 10 000 грн (тобто не перевищує розміру середньої заробітної плати по регіону), а тому відшкодування збитків у такому значному розмірі, які встановлено судами попередніх інстанцій, за перебування потерпілої 28 днів на лікуванні є непід`ємним тягарем для неї та її родини.
		 
		Крім того, захисник вважає, що стягнення з обвинуваченої моральної шкоди без урахування відповідальності страховика, визначеної договором страхування та посвідченої відповідним полісом, суперечить вимогам Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі  Закон), оскільки транспортний засіб, яким на момент ДТП керувала обвинувачена, забезпечений полісом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, чинним на момент ДТП, яким визначено страхові суми на одного потерпілого в межах лімітів: за шкоду заподіяну життю і здоров`ю в сумі 200 000 грн та за шкоду завдану майну 100000грн.
		 
		Зокрема, відповідно до ст. 26-1 вищезазначеного Закону страховиком (у випадках, передбачених підпунктами «г» і «ґ» п. 41.1 та пп. «в» п. 41.2 ст. 41 цього Закону,  МТСБУ) відшкодовується потерпілому  фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров`я під час ДТП, моральна шкода в розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю. Тому, на переконання захисника, суду першої інстанції належало стягнути зі страховика 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю, а іншу частину  з обвинуваченої.
		 
		Позиції учасників судового провадження
		 
		У судовому засіданні прокурор заперечував щодо задоволення касаційної скарги. 
		 
		Потерпіла також заперечувала щодо задоволення вимог касаційної скарги, оскільки ОСОБА_7 і так звільнена від реального відбування основного покарання, а незважаючи на те, що засуджена вчинила ДТП поруч із місцем її проживання, протягнула її автомобілем близько 20 м, при тому, що у дитячому візку була новонароджена дитина, яку дивом не зачепила, бо був поруч чоловік, ОСОБА_7 постійно «поливає її брудом», на відшкодування шкоди за весь цей час остання сплатила їй тільки близько 4000 грн, у той час, як страхова компанія взагалі відмовила їй у страховій виплаті, оскільки страховий поліс виписаний на чоловіка ОСОБА_7 , а остання взагалі на момент ДТП не мала права керувати транспортними засобами. 
		 
		Мотиви Суду
		Згідно з вимогами ч.2 ст.433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
		Висновки суду про доведеність винуватості  ОСОБА_7 та правильність кваліфікації її дій у касаційній скарзі захисником не оскаржуються.
		Що стосується доводів захисника щодо суворості призначеного покарання засудженій, то вони є безпідставними з огляду на таке.
		За вироком суду першої інстанції, залишеним без зміни судом апеляційної інстанції, ОСОБА_7 визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, який згідно зі ст. 12 цього Кодексу є тяжким.
		Санкція ч. 2 ст. 286 КК передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 3 до 8 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до 3 років або без такого.
		Відповідно до вимог статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути співмірним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
		Кримінально-правові норми, що визначають загальні засади та правила призначення покарання, наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності  призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення особи та попередження нових кримінальних правопорушень.
		Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
		Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (наприклад, у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи з відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, належним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
		Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.
		Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність воцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, авідмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію між визначеним судом хоча й у межах відповідної санкції статті видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
		Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції в ході призначення ОСОБА_7 покарання, а суд апеляційної інстанції під час перегляду вироку щодо неї, дотрималися наведених вимог матеріального права.
		Так, призначаючи покарання обвинуваченій ОСОБА_7 за вчинений злочин, суд першої інстанції врахував, що остання вчинила необережний тяжкий злочин, раніше не судима,офіційно працевлаштована, на диспансерному обліку у лікаря психіатра або нарколога не перебуває, за місцем роботи та проживання характеризується виключно позитивно, має на утриманні малолітню дитину. Також суд урахував і наявність пом`якшуючої обставини, якою визнав щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, а також зважив на відсутність обставин, що обтяжують покарання, тапризначив покарання в межах санкції ч.2 ст.286 КК із застосуванням положень ст.75 цього Кодексу, тобто без реального відбуття покарання.
		Водночас, з огляду на фактичні обставини справи, тяжкість кримінального правопорушення, яке посягає на безпеку руху, життя та здоров`я людей, наслідків від його вчинення, а саме отримання потерпілою тяжких тілесних ушкоджень, що потребувало лікування ї реабілітації, та з урахуванням думки потерпілої суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погодився й апеляційний суд, про необхідність призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.
		Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги в частині незгоди з призначенням засудженій додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 2 роки, захисник посилався на те, що обвинувачена вчинила вказаний злочин, не маючи права керування транспортним засобом та відповідного досвіду керування, утримує малолітню дитину і працює поза межами населеного пункту, де проживає. Однак апеляційний суд дійшов висновку, що спеціальність, за якою працює обвинувачена ОСОБА_7 , (вчитель української мови та літератури), не пов`язана з необхідністю керувати транспортними засобами, водночас суспільна небезпека від можливих наслідків порушення Правил дорожнього руху, тим паче особою, яка не має відповідного досвіду керування, значно перевищує особисті інтереси обвинуваченої.
		З урахуванням зазначеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що в цьому випадку захисник не навів будь-яких обставин, які б спростовували правильність висновків суду першої інстанції в цій частині та свідчили про явну диспропорцію між визначеним судом покаранням обвинуваченій ОСОБА_7 та фактичними обставинами справи, особою обвинуваченої та наслідками вчиненого кримінального правопорушення, у зв`язку з чим його апеляційні вимоги в цій частині не було задоволено.
		Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки призначене ОСОБА_7 покарання узгоджується з приписам статей 50, 65 КК, єнеобхідним і достатнім для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів, співмірним з учиненим. Правових підстав вважати призначене засудженій покарання явно несправедливим через суворість чи недостатність для досягнення його мети Суд не вбачає.
		Щодо доводів захисника про неправильне вирішення судом першої інстанції цивільного позову про стягнення із засудженої 200000 грн урахунок відшкодування моральної шкоди потерпілій ОСОБА_6 . Суд зазначає таке.
		Відповідно до ч.1 ст.129 КПК, ухвалюючи обвинувальний вирок, постановляючи ухвалу про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.
		Виходячи зі змісту 128 КПК особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної шкоди, має право пред`явити цивільний позов до обвинуваченого, котрий вчинив суспільно небезпечне діяння.
		Як визначено ч.5 ст.128 КПК, цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. 
		Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода може полягати у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї.
		Із систематичного аналізу норм закону випливає, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
		Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: уприниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством та судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, у порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
		При цьому розмір відшкодування моральної шкоди (немайнової) суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових витрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) і з урахуванням інших обставин. Крім того, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
		Під час вирішення цивільного позову суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_7 своїми необережними діями заподіяла потерпілій тілесні тяжкі ушкодження, внаслідок чого остання проходила тривале лікування, перенесла фізичний біль під час ДТП від отриманих травм, перенесла хірургічні втручання. Крім того, суд першої інстанції взяв до уваги характер вчиненого кримінального правопорушення, характер, кількість та локалізацію тілесних ушкоджень, глибину фізичних і душевних страждань потерпілої, завданих неправомірними діями обвинуваченої, порушення нормальних життєвих зв`язків, що пов`язано з лікуванням, тривалість немайнових втрат протягом лікування, ступінь вини обвинуваченої, а також врахував вимоги розумності та справедливості.
		Суд також зважив на поведінку обвинуваченої, яка не намагалася уникати відповідальності, добровільно відшкодовувала витрати на лікування потерпілої ОСОБА_6 , не заперечувала такого відшкодування і в майбутньому.
		Виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, враховуючи всі обставини справи, доведеність вини обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, суд дійшов висновку, що позовні вимоги потерпілої в частині відшкодування завданої моральної шкоди є обґрунтованими і підлягають частковому задоволенню в розмірі 200 000 грн.
		Переглянувши вирок суду першої інстанції в частині цивільного позову, суд апеляційної інстанції надав оцінку доводам захисника в апеляційній скарзі та дійшов висновку, що посилання захисника на ту обставину, що потерпіла не втратила місця роботи або займаної посади, є безпідставним, оскільки в цивільному позові не ставилось питання про стягнення втраченого заробітку. Щодо доводів захисника з приводу того, що отримані потерпілою тілесні ушкодження не вплинули на її спосіб життя, суд апеляційної інстанції у своєму рішенні зазначив, що ці доводи не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження та не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки, як слушно вказав місцевий суд, малолітня дитина потерпілої ОСОБА_6 . ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишилась без догляду матері у зв`язку з вимушеним лікуванням останньої, що, як наслідок, змусило чоловіка потерпілої піклуватися та бути поряд із дитиною, оскільки їй на момент ДТП виповнився місяць. При цьому потерпіла 28 днів перебувала на стаціонарному лікуванні, після виписки з лікарні продовжувала амбулаторне лікування та пересувалась за допомогою милиць і тазового поясу, що підтверджено відповідною медичною документацією та свідчить про суттєву зміну способу життя потерпілої.
		З огляду на вищевказане, апеляційний суд дійшов висновку, що розмір моральної шкоди суд першої інстанції визначив виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, а також з урахуванням фізичних та моральних страждань потерпілої і конкретних обставин справи, а тому вважати його необґрунтовано завищеним підстав немає.
		Суд касаційної інстанції погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, а доводи захисника в касаційній скарзі, ідентичні доводам апеляційної скарги, та доводи про те, що ОСОБА_7 вчинила ненавмисний злочин, і суд першої інстанції дійшов помилкових висновків щодо втрати чоловіком потерпілої місця роботи за кордоном, з урахуванням вищезазначених обставин у цілому не спростовують обґрунтованості висновків судів у цій частині. 
		Таким чином, сума, присуджена до стягнення з засудженої в розмірі 200 000 грн урахунок відшкодування потерпілій моральної шкоди, є обґрунтованою.
		 
		Як установив суд першої інстанції, на момент ДТП ОСОБА_7 керувала транспортним засобом, не маючи посвідчення на право керування транспортним засобом відповідної категорії.
		 
		Поряд із цим, посилаючись на те, що суд безпідставно стягнув із засудженої всю визначену судом суму моральної шкоди без зменшення вказаної суми на суму у розмірі 5відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю, захисник не наводить належних обґрунтувань, яким чином зазначене могло суттєво вплинути на дотримання законних прав ОСОБА_7 при тому, що відповідно до положень, передбачених пп. 38.2.5 п. 38 ст. 38 Закону, страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до особи, яка керувала транспортним засобом без права на керування транспортним засобом відповідної категорії.
		 
		Разом з цим відповідно до ч. 1 ст.433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
		З урахуванням зазначеного суд касаційної інстанції позбавлений можливості досліджувати докази в частині визначення розміру 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю, та встановлювати обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, у зв`язку з чим відсутні підстави для прийняття рішення судом касаційної інстанції в цій частині.
		 
		Крім цього, за змістом частин 1, 2 ст.22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
		Згідно з ч.1 ст.26 КПК сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.
		Вирішення питання щодо задоволення чи відмови у задоволенні позову з урахуванням положень, передбачених ст.129 КПК, не є компетенцією суду касаційної інстанції, оскільки суд касаційної інстанції не ухвалює обвинувальних вироків, не досліджує доказів, не встановлює фактичні обставини.
		Поряд з цим компетенція суду касаційної інстанції визначається положеннями ст.436КПК. Так, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право: залишити судове рішення без зміни, а касаційну скаргу  без задоволення; скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції; скасувати судове рішення і закрити кримінальне провадження; змінити судове рішення.
		Таким чином, вимоги захисника в касаційній скарзі про відмову у задоволенні цивільного позову не узгоджуються з вищезазначеними положеннями КПК, у зв`язку з чим відсутні підстави для їх задоволення.
		З огляду на викладене, в касаційній скарзі захисника не наведено доводів про допущення судами таких порушень, які би в цілому могли перешкодити їм ухвалити законне й обґрунтоване судове рішення або спростовували б правильність висновків суду щодо відповідності призначеного засудженій покарання тяжкості злочину і особі засудженої чи вирішення питання в частині відшкодування моральної шкоди.
		Отже, обґрунтовані підстави для задоволення касаційної скарги захисника  ОСОБА_8  відсутні.
		Керуючись статтями 128, 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд 
		ухвалив:
		Вирок Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2021рокута ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 23 листопада 2021 рокущодо  ОСОБА_7 залишити без змін, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_8 в інтересах засудженої ОСОБА_7  без задоволення.
		Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:
		 
		 
		ОСОБА_1    ОСОБА_3   ОСОБА_2

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...