Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 742/2354/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із відносин спадкування, з них; за законом..
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 30.09.2022. Забезпечено надання загального доступу: 30.09.2022.
Дата набрання законної сили: 28.09.2022
Номер судового провадження: 61-19811ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		28 вересня 2022 року
		м. Київ
		 
		справа № 742/2354/20
		провадження № 61-19811св21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		третя особа - Прилуцька міська рада Чернігівської області,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 16 березня 2021 року у складі судді Короткої А. О., постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 жовтня 2021 року та додаткову постанову Чернігівського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року              у складі колегії суддів: Скрипки А. А., Онищенко О. І., Харечко Л. К.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
		У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Прилуцька міська рада Чернігівської області, про визнання права власності в порядку спадкування за законом, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, скасування реєстрації речового права на нерухоме майно, в якому просив визнати за ним право власності на нерухоме майно в порядку спадкування: на 1/2 частини 21/100 частки квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта - 16586434 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане Прилуцькою державною нотаріальною конторою Прилуцького міського нотаріального округу 07 грудня           2006 року, реєстровий № 1-5545, ОСОБА_3 про право на спадщину за законом, що відкрилася зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 батька - ОСОБА_4 , а саме: на 21/100 частки квартири АДРЕСА_1 , та скасувати державну реєстрацію речових прав ОСОБА_3 на нерухоме майно в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 16586434.
		Позов обґрунтовано тим, що після смерті батька ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилась спадщина, в тому числі, на нерухоме майно: 21/100 частки квартири АДРЕСА_1 . За заявою ОСОБА_2 відкрито спадкову справу. На день смерті ОСОБА_4 його син ОСОБА_1 був малолітньою дитиною, і його мати ОСОБА_5 від належної йому спадщини з дозволу органу опіки та піклування не відмовилася. Позивач вказув, що у серпні 2019 року він звернувся до Прилуцької міської державної нотаріальної контори Прилуцького міського нотаріального округу із заявою про отримання свідоцтва про право на спадщину за законом, яка відкрилась після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 батька ОСОБА_4 . Позивач зазначав, що ним було отримано відповідь державного нотаріуса з вимогою надати додаткові документи, які підтверджують родинний зв`язок між ним та ОСОБА_4 . Позивач стверджував, що, з огляду на ті обставини, що він прийняв спадщину, яка відкрилась ІНФОРМАЦІЯ_1 після смерті його батька, будучи малолітньою дитиною, у нього виникло право володіння і користування частиною квартири АДРЕСА_1 . Проте, як вказував позивач, він не може реалізувати своє право на дане спадкове майно, оскільки свідоцтво про право на дану спадщину за законом отримав відповідач, який є його братом по батьковій лінії, чим порушив право на спадщину ОСОБА_1 , не повідомивши нотаріуса про наявність іншого спадкоємця. За таких обставин, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом для захисту свого права на спадщину.
		Рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 16 березня  2021 року у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати на правничу допомогу розміром 10 000,00 грн.
		Суд першої інстанції дійшов висновку, що на момент смерті ОСОБА_4 його син ОСОБА_1 був спадкоємцем першої черги за законом і вважається таким, що прийняв спадщину, будучи неповнолітнім, проте, зважаючи на те, що з метою забезпечення юридичної визначеності та захисту потенційних відповідачів від прострочених позовів законодавством обмежено строк, в який особа може звернутися до суду за захистом свого порушеного права (в даному випадку до                   30 квітня 2015 року), то позивачу необхідно відмовити у задоволенні позову у зв`язку із значним спливом позовної давності.
		Постановою Чернігівського апеляційного суду від 11 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
		Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, вказав, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків оскаржуваного рішення, вони узгоджуються із фактичними обставинами справи та нормами права, які регламентують спірні правовідносини. Погодився апеляційний суд і з рішенням суду першої інстанції про стягнення з позивача 10 000,00 грн витрат на правничу допомогу на користь відповідача, оскільки вони є документально підтвердженими, клопотань від ОСОБА_1 про зменшення цих витрат у зв`язку з їх неспівмірністю до суду не надходило.
		Додатковою постановою Чернігівського апеляційного суду від 30 листопада                  2021 року заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції, задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 5 000,00 грн в рахунок відшкодування понесених судових витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.
		Апеляційний суд на підставі наданих ОСОБА_2 підтверджуючих документів, дотримання положень вимог статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та відсутності клопотання ОСОБА_1 про зменшення розміру витрат, дійшов висновку про обґрунтованість стягнення із позивача на користь відповідача 5 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_2 у суді апеляційної інстанції.
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
		 
		У грудні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 16 березня            2021 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 жовтня 2021 року            у справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та позов задовольнити у повному обсязі. Касаційна скарга також містила клопотання про зупинення виконання рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 16 березня 2021 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 11 жовтня 2021 року, розгляд справи за участю ОСОБА_1 .
		 
		Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що судом апеляційної інстанції застосовано норми права без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 25 березня 2020 року у справі № 686/2696/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, зазначає, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, чим позбавив його можливості надати заперечення на заяву про відшкодування витрат на правову допомогу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
		 
		У касаційній скарзі заявник також вказує на те, що:
		- відповідач всупереч статті 81 ЦПК України не надав судам належних і допустимих доказів на підтвердження того, що позивач знав або міг дізнатися про порушення його спадкових прав раніше зазначеної ним дати;
		- заявник дізнався про порушення своїх спадкових прав лише 09 серпня 2019 року при отриманні документів, призначених для приватизації частки квартири його матір`ю. Після розірвання шлюбу батьків позивач не бачився із батьком із малолітства, фактично проживав у батьків матері у м. Прилуки, згодом - у м. Києві, його мати виготовила нове свідоцтво про народження заявника із прізвищем « ОСОБА_6 » та ще у дитинстві повідомила позивачу про, начебто, смерть його батька (як виявилося, ще за його життя), будь-які відомості у ОСОБА_1 про батька були відсутні;
		- про порушення своїх прав позивач дізнався саме з витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно та з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що витребовувалися матір`ю позивача для приватизації житла. Із даних документів ОСОБА_1 і дізнався щодо батька, наявності у нього майна на день смерті та про порушення його прав відповідачем;
		- суди при прийнятті своїх рішень необґрунтовано послалися на висновки Верховного Суду України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 488/288/15-ц, у постанові Верховного Суду від 16 березня 2020 року у справі № 190/171/17-ц. Обставини                    у перерахованих справах є відмінними від обставин цієї справи та спірних правовідносин, чи носять узагальнений характер;
		- ОСОБА_1 не отримував правовстановлюючий документ (свідоцтво про право на спадщину) саме через незнання про наявність такої спадщини від батька;
		- ОСОБА_2 , достеменно знаючи про позивача, який є сином його батька від іншого шлюбу, отже, є спадкоємцем першої черги за законом, свідомо і умисно не повідомив у 2006 році (при отриманні ним свідоцтва про право на спадщину за законом на всю частку нерухомого майна (квартири)) про наявність іншого спадкоємця першої черги державного нотаріуса Прилуцької державної нотаріальної контори.
		 
		В обґрунтування підстав оскарження стягнення з нього витрат у сумі 10 000,00 грн, понесених ОСОБА_2 у суді першої інстанції, заявник зазначає, що розгляд справи здійснювався суддею Короткою А. О. протягом трьох засідань:
		а) підготовче засідання 30 листопада 2020 року тривало не довше 20 хвилин, що підтверджується повним фіксуванням судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу в ході засідання;
		б) засідання суду 27 січня 2021 року відбулося без участі сторін;
		в) засідання розгляду справи по суті 16 березня 2021 року тривало менше 1 години, що підтверджується повним фіксуванням судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу в ході засідання.
		Отже, представник відповідача витратив не більше 1 год 20 хв у судових засіданнях             у справі.
		 
		Окрім того, адвокат Чередніченко О. М. підготовив та надав суду відзив на позовну заяву обсягом 3 аркушів та заяву про застосування позовної давності, затрати на створення яких мають складати не більше трьох годин. Виходячи із норми середньомісячної заробітної плати у м. Києві в квітні 2021 року (20 442,00 грн),                     з урахуванням кількості робочих днів (22) та тривалості робочого часу у погодинному варіанті, це складає 116,04 грн/год. Таким чином, оплата вартості послуг представника відповідача має складати 580,17 грн.
		 
		У січні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду заяви про доповнення до касаційної скарги та про поновлення строку на касаційне оскарження, квитанцію про доплату судового збору у розмірі 1 681,60 грн.
		 
		У доповненнях до касаційної скарги ОСОБА_1 просить скасувати додаткову постанову Чернігівського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року та ухвалити нове судове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
		 
		У доповненнях до касаційної скарги заявник вказує, що він не отримував заяву ОСОБА_2 про ухвалення апеляційним судом додаткового судового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, в результаті чого позивач був позбавлений можливості надати суду заперечення на таку заяву; апеляційний суд при прийнятті додаткової постанови порушив норму частини другої статті 246 ЦПК України, оскільки вирішив питання про судові витрати пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог; апеляційний суд неправомірно не прийняв до уваги надані стороною позивача докази і міркування щодо необґрунтованості розміру судових витрат, начебто понесених відповідачем             у справі; ОСОБА_2 не надав доказів понесення інших судових витрат, окрім отримання професійної правничої допомоги, у розмірі 5 000,00 грн, стягнутих апеляційним судом. На переконання заявника, загальний розмір витрат у розмірі 15 000,00 грн на оплату послуг адвоката Чередніченка О. М. є завищеним.
		 
		Оскільки суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, Верховний Суд не бере до уваги документи, додані заявником до його касаційної скарги на підтвердження його доводів, що не були предметом розгляду судами попередніх інстанцій, та здійснює розгляд справи за наявними у справі матеріалами.
		 
		Станом на час розгляду справи Верховним Судом відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходив.
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
		Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2022 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 17 грудня 2021 року про надання строку для усунення недоліків, зокрема подання заяви про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень та доплати судового збору у розмірі 1 681,60 грн) поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 16 березня 2021 року, постанови Чернігівського апеляційного суду               від 11 жовтня 2021 року та додаткової постанови Чернігівського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року, відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 742/2354/20 із Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
		У лютому 2022 року матеріали справи № 742/2354/20 надійшли до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2022 року клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 16 березня 2021 року та постанови Чернігівського апеляційного суду        від 11 жовтня 2021 року залишено без задоволення.
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,                         є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті,                є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи                                 з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		 
		За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд                у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		Щодо суті спору
		 
		Суди попередніх інстанційустановили, що згідно з копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 , виданого 08 жовтня 1993 року, « ОСОБА_7 та           ОСОБА_5 » 08 жовтня 1993 року уклали шлюб.
		 
		Відповідно до копії свідоцтва про народження, виданого 25 травня 1994 року,              ОСОБА_8 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , його батьками зазначено ОСОБА_4 та ОСОБА_9 
		 
		06 липня 1994 року видано ще одне свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 , відповідно до якого ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , а його батьками зазначено ОСОБА_10 та ОСОБА_5 .
		 
		Рішенням Прилуцького міського суду Чернігівської області від 02 листопада                   1994 року розірвано шлюб між ОСОБА_4 і ОСОБА_9 . Рішенням Прилуцького міського суду Чернігівської області від 02 листопада 1994 року з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_9 стягнуто аліменти в розмірі 850 тис. крб щомісячно, починаючи             з 18 жовтня 1994 року і до 30 квітня 1997 року. Постановою Прилуцького міського суду Чернігівської області від 25 жовтня 1994 року з « ОСОБА_7 » на користь « ОСОБА_11 » стягнуто аліменти на утримання сина ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
		 
		Згідно з копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 , виданого 09 березня              2006 року батько позивача - ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		 
		Відповідно до копії витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно № 12388532 від 03 листопада 2006 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на праві приватної спільної часткової власності належали по 21/100 частці квартири АДРЕСА_1 .
		 
		Згідно з копією свідоцтва про зміну імені серії НОМЕР_4 від 24 лютого 2016 року ОСОБА_3 змінив прізвище на « ОСОБА_13 ».
		 
		Як вбачається з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, номер інформаційної довідки: 176915910, дата формування: 09 серпня         2019 року, ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 07 грудня 2006 року, свідоцтва про право власності від 17 березня 1998 року, є власником 21/50 частини квартири АДРЕСА_1 .
		 
		Листом від 27 вересня 2019 року № 1106/01-16 Прилуцька міська державна нотаріальна контора повідомила позивача про те, що спадкова справа після смерті померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 передана на зберігання до Державного нотаріального архіву Чернігівської області. Також ОСОБА_1 повідомлено, що              з пред`явлених ним документів не вбачається родинного зв`язку між ним та            ОСОБА_4 .
		 
		Відповідно до Інформаційної довідки зі Спадкового реєстру від 15 жовтня 2020 року № 62068008 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 заведена спадкова справа, номер у спадковому реєстрі: 41279894, та видано свідоцтво про право на спадщину.
		 
		З документів, наданих суду Державним нотаріальним архівом Чернігівської області, вбачається, що після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , свідоцтво про право на спадщину за законом на 21/100 частину квартири АДРЕСА_1 отримав його син ОСОБА_3 , що також підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 03 липня 2007 року № 15092525.
		 
		Згідно зі звітом від 21 вересня 2020 року № 180129-1 ринкова вартість 21/200 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , станом на 21 вересня 2020 року складає               15 580,00 грн.
		 
		До винесення рішення судом першої інстанції представник відповідача - адвокат Чередніченко О. М. звернувся до суду першої інстанції із письмовою заявою про застосування позовної давності до вимог заявленого позову.
		 
		Щодо витрат на професійну правничу допомогу, понесених  ОСОБА_2 у судах попередніх інстанцій
		 
		Матеріали справи містять договір про надання правничої допомоги від 15 жовтня 2020 року, укладений між адвокатом Чередніченком О. М. і ОСОБА_2 , детальний опис наданої адвокатом Чередніченком О. М. правничої допомоги, розрахункову квитанцію № 250647 про сплату ОСОБА_2 10 000,00 грн за надання правничої допомоги.
		 
		Під час судового розгляду справи судом першої інстанції клопотань від позивача ОСОБА_1 про зменшення розміру витрат відповідача на правничу допомогу не надходило.
		 
		Відповідно до умов договору про надання правничої допомоги від 15 жовтня           2020 року та додаткової угоди від 04 липня 2021 року № 1 до договору про надання правничої допомоги від 15 жовтня 2020 року адвокат Чередніченко О. М. взяв на себе зобов`язання щодо виконання правничої допомоги ОСОБА_2 у цивільній справі № 742/2354/20. Пунктом 2.1 додаткової угоди від 04 липня 2021 року № 1 до договору про надання правничої допомоги від 15 жовтня 2020 року сторони визначили, що за підготовку відзиву на апеляційну скаргу та представлення інтересів ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 сплачує адвокату              Чередніченку О. М. винагороду у розмірі 5 000,00 грн.
		 
		Як вбачається з акта від 11 жовтня 2021 року здачі-прийняття послуг за договором про надання правничої допомоги від 15 жовтня 2020 року та додаткової угоди                 від 04 липня 2021 року № 1, адвокат Чередніченко О. М. здав, а ОСОБА_2 прийняв надану правничу допомогу згідно з договором та додатковою угодою від 04 липня 2021 року № 1. За надання правничої допомоги ОСОБА_2 , відповідно до пунктів 2.1, 2.2 додаткової угоди № 1, провів розрахунок із адвокатом ОСОБА_14 у сумі 5 000,00 грн, що підтверджується розрахунковою квитанцією від 08 жовтня 2021 року серії ББАВ № 250654.
		 
		Від позивача ОСОБА_1 не надходило до суду апеляційної інстанції клопотань про зменшення розміру витрат відповідача на правничу допомогу у зв`язку з їх неспівмірністю.
		 
		Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд
		 
		Щодо суті спору
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Відповідно до статті 1217 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
		 
		Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
		 
		Статтею 1258 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
		 
		Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
		 
		Згідно зі статтею 1262 ЦК України у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.
		 
		Відповідно до частин третьої та четвертої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків відмови від спадщини у встановленому законодавством України порядку.
		 
		За змістом статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.
		 
		На підставі норм статей 1268-1269 ЦК України можна дійти висновку, що порядок прийняття спадщини встановлюється залежно від того чи проживав постійно спадкоємець разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та від особливостей правового статусу спадкоємця як малолітньої, неповнолітньої, недієздатної особи або ж особи, цивільна дієздатність якої обмежена.
		 
		Для з`ясування обставини прийняття неповнолітньою особою спадщини необхідно встановити факти, що спадкоємець є дитиною спадкодавця, на час відкриття спадщини є неповнолітньою особою, неповнолітньою особою не подано заяви про відмову від прийняття спадщини.
		 
		Постановою Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 183/4406/16 зроблено висновок, відповідно до якого частина четвертої статті 1268 ЦК України встановлює додаткові гарантії охорони спадкових прав малолітніх, неповнолітніх, недієздатних осіб, а також осіб з обмеженою дієздатністю. Зазначені особи вважаються такими, що прийняли спадщину завжди, крім випадків їхньої відмови від спадщини, а щодо малолітніх та недієздатних осіб - відмови, здійсненої від їхнього імені батьками (усиновлювачами), опікуном з дозволу органу опіки та піклування (частини друга-четверта статті 1273 ЦК України).
		 
		Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
		 
		Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є сином спадкодавця і має право на спадкування за законом у першу чергу. На час відкриття спадщини син спадкодавця був малолітньою особою. Заяву про відмову від прийняття спадщини за законом позивач не подавав. Тобто позивач прийняв відповідну спадщину в силу прямої дії норми матеріального права, а тому правила частини першої статті 1269 ЦК України на нього не поширюються.
		 
		Частиною третьою статті 1269 ЦК України передбачено право, а не обов`язок особи, яка досягла чотирнадцяти років, на подання заяви про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника, а частиною четвертою цієї норми права конкретизовано, що подання відповідної заяви від імені малолітньої, недієздатної особи має бути здійснено її батьками (усиновлювачами), опікунами.
		 
		Виходячи з вищевикладеного, мало місце порушення спадкових прав позивача при видачі спірного свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 грудня 2006 року на ім`я ОСОБА_3 .
		 
		При цьому колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною відповідача, що стало підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , з урахуванням наступного.
		 
		Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		 
		Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
		 
		Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		 
		Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
		 
		Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
		 
		Разом з тим, згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
		 
		Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
		 
		При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
		 
		Вказана позиція неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду та є сталою.
		 
		Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
		 
		У своїй позовній заяві та касаційній скарзі позивач посилався на відсутність будь-якої інформації про батька і наявність нерухомого майна у померлого ОСОБА_4 , відсутність родинного зв`язку із ним, на те, що дізнався про спадкове майно після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька лише у серпні 2019 року від матері, коли постало житлове питання, і він звернувся до Прилуцької міської державної нотаріальної контори Прилуцького міського нотаріального округу із заявою про отримання свідоцтва про право на спадщину за законом.
		 
		Як вбачається з матеріалів справи, позивач, звернувшись до суду із позовом лише                у серпні 2020 року, при цьому не навів суду жодних обставин, які б підтверджували поважність причин пропуску ним позовної давності та перешкоджали йому звернутися за захистом свого права до суду, а також обставин, які б підтверджували, що позивач не міг дізнатися про порушення свого права раніше серпня 2019 року.
		 
		Під час слухання справи в суді першої інстанції позивач, про що зазначено в мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, наголошував на тому, що він не оформляв спадкове майно, оскільки це є необмеженим будь-яким строком право спадкоємця, а не його обов`язок. Як пояснював позивач, він був обізнаний про смерть батька, проте не цікавився його спадковим майном після досягнення позивачем повноліття ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), а дізнався про спадкове майно лише тоді, коли для позивача стало актуальним питання житлового характеру.
		На цій підставі доводи касаційної скарги про те, що заявник дізнався про порушення своїх спадкових прав лише 09 серпня 2019 року, відхиляються, а суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про свідоме невиконання ОСОБА_1 свого обов`язку щодо реалізації спадкових прав.
		 
		Колегія суддів Верховного Суду не погоджується із доводами касаційної скарги про те, що суди неправильно вказали 30 квітня 2015 року (дата досягнення позивачем повноліття + 3 роки) як дату спливу позовної давності та кінцевий строк звернення до суду із цим позовом, оскільки таке посилання судів було обумовлене нормою частини четвертої статті 261 ЦК України, згідно з якою у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття, та носить узагальнений характер, тому не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
		 
		У випадку, якщо неповнолітня особа знала або могла довідатися про порушення своїх цивільних прав або інтересів до досягнення нею повноліття, то обчислення позовної давності починається з досягненням нею повноліття (частина четверта статті 261 ЦК України).
		 
		Ураховуючи пояснення позивача, надані в судах попередніх інстанцій, та недоведеність ОСОБА_1 , що він не міг довідатися про порушення свого права раніше серпня 2019 року, суди дійшли правильного висновку про пропущення позивачем позовної давності.
		 
		Посилання в касаційній скарзі на те, що відповідач не надав судам належних і допустимих доказів на підтвердження того, що позивач знав або міг дізнатися про порушення його спадкових прав раніше зазначеної ним дати, не приймаються, оскільки зазначене суперечить принципу змагальності сторін (статті 12, 81 ЦПК України), згідно з яким кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що суди при прийнятті своїх рішень необґрунтовано послалися на висновки у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року                      у справі № 488/288/15-ц та від 16 березня 2020 року у справі № 190/171/17-ц, не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до незгоди заявника з висновками судів стосовно встановлення обставин справи та оцінкою ними доказів. Окрім цього, у зазначених постановах Верховного Суду йдеться про те, що з часу досягнення позивачем повноліття у спірних правовідносинах почався перебіг трирічної позовної давності, що не суперечить висновкам судів у цій справі. Посилання судів на правову позицію Верховного Суду України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 є виправданим, адже у ній йдеться про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України (2004 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що суди не урахували висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 25 березня 2020 року у справі № 686/2696/18, не підтвердились, оскільки                         у зазначеній справі суди установили, що про порушення свого права на спадщину за законом позивач дізналася 20 грудня 2017 року, коли їй було відмовлено у видачі свідоцтв про право власності на спадщину за законом, що є моментом, з якого починається перебіг строку позовної давності у даних спірних правовідносинах. Висновок апеляційного суду, що перебіг позовної давності почався 17 серпня                  2014 року, з часу досягнення позивачем повноліття є помилковими, з огляду на те, що не містить свого підтвердження, оскільки з матеріалів справи вбачається, що про порушення свого права позивач дізналася саме з відповіді нотаріусу (20 грудня               2017 року), якою їй було відмовлено у видачі свідоцтв про право власності на спадщину за законом, та повідомлено, що Особа_2, яка є рідною сестрою спадкодавця, оформила спадщину на спірне майно, та отримала оскаржувані свідоцтва про право на спадщину. У свою чергу у справі, що переглядається, обставини є іншими, зокрема не підтвердилось, що позивач дізнався про спадкове майно лише у серпні 2019 року, як зазначав у своїх вимогах, та він не міг дізнатися про порушення свого права на спадкування раніше.
		 
		Доводи касаційної скарги з приводу того, що про порушення своїх прав позивач дізнався з витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно та з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, він не отримував правовстановлюючий документ (свідоцтво про право на спадщину) саме через незнання про наявність такої спадщини від батька, не спростовують висновків судів, суперечать установленим судами обставинам справи та зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції за приписами статті 400 ЦПК України.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що відповідач, незважаючи на обізнаність про свого неповнолітнього брата, який має право на спадкове майно їх померлого батька, не повідомив нотаріуса про існування іншого спадкоємця першої черги та отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на квартиру, в контексті установленого судами пропуску позивачем позовної давності, не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
		 
		Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів саме в тому контексті, який, на думку позивача, підтверджує обґрунтованість заявлених ним позовних вимог.
		 
		Щодо витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_2 у судах попередніх інстанцій
		Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються                  з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
		До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу).
		Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).
		За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
		Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.
		За положеннями пункту 4 статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.
		Пунктом 9 частини першої статті 1 України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
		Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
		Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.
		Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
		Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.
		Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
		Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.
		Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження                   № 12-171гс19)).
		При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод                 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).
		У рішенні від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) (щодо справедливої сатисфакції) ЄСПЛ вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі                           № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) також зауважила, що за наявності угод, які передбачають «гонорар успіху», ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні                         від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v. Turkey, заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала «гонорар успіху» у сумі 6 672,9,00 євро, однак, на думку суду, визначала зобов`язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72) (пункт 5.43 постанови).
		З урахуванням наведеного вище, не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
		Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
		За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
		Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
		Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
		У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
		Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
		Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом                 у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах                    від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).
		ОСОБА_1 не подав до суду першої інстанції клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами,                     у свою чергу суд позбавлений можливості вирішити це питання самостійно. Колегія суддів Верховного Суду, з урахуванням важливості для відповідача предмету спору, що стосується належного йому нерухомого майна, погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що 10 000,00 грн витрат позивача на професійну правничу допомогу є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом  Чередніченком О. М. обсягом послуг у суді першої інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру та підтверджуються належними доказами (копією договору про надання правничої допомоги від 15 жовтня 2020 року, копією акта здачі-прийнятті наданих послуг від 16 березня 2021 року за договором про надання правничої допомоги від 15 жовтня 2020 року, оригіналом розрахункової квитанції на суму 10 000,00 грн, детальним описом наданої адвокатом правничої допомоги, копією ордера на надання правової допомоги), підстави для їх зменшення, з урахуванням відсутності відповідного клопотання позивача, відсутні.
		 
		Із зазначених підстав відхиляються аргументи ОСОБА_1 у касаційній скарзі про безпідставність стягнення з нього витрат на професійну правничу допомогу, понесених відповідачем у суді першої інстанції. Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до незгоди заявника з ухваленим судом першої інстанції рішенням, вони також були предметом дослідження апеляційним судом, так як зазначались в апеляційній скарзі, який надав їм належну правову оцінку, з якою колегія суддів Верховного Суду погоджується, тому суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.
		 
		Також суд касаційної інстанції не вбачає підстав для скасування додаткової постанови Чернігівського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року, якою стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 5 000,00 грн витрат в рахунок відшкодування понесених відповідачем судових витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, оскільки позивач не подав до суду апеляційної інстанції клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, у свою чергу апеляційний суд був позбавлений можливості вирішити це питання самостійно.
		 
		Витрати на цю суму документально підтверджені копіями договору про надання правничої допомоги від 15 жовтня 2020 року та додаткової угоди від 04 липня               2021 року № 1 до договору про надання правничої допомоги від 15 жовтня 2020 року, копією акта здачі-прийнятті наданих послуг від 11 жовтня 2021 року за договором про надання правничої допомоги від 15 жовтня 2020 року, оригіналом розрахункової квитанції на суму 5 000,00 грн, детальним описом наданої адвокатом правничої допомоги, копією ордера на надання правової допомоги.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що заявник був позбавлений можливості надати суду заперечення на заяву ОСОБА_2 про ухвалення апеляційним судом додаткового судового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, відхиляються, оскільки у відзиві на апеляційну скаргу                 ОСОБА_1 від 05 липня 2021 року, який також був надісланий на адресу позивача, представник ОСОБА_2 вказав, що планує понести витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 5 000,00 грн, у свою чергу представник позивача ознайомився із матеріалами справи 22 липня 2021 року, про що свідчить відповідна відмітка на заяві (а. с. 173), представник позивача приймав участь у судовому засіданні апеляційного суду від 26 липня 2021 року (протокол судового засідання: а. с. 179), позивач та його представник приймали участь у судовому засіданні апеляційного суду 11 жовтня 2021 року (протокол судового засідання: а. с. 187), отже, позивач достеменно був обізнаний про те, що відповідач планує стягнення з нього 5 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
		 
		Матеріали справи містять підтвердження направлення такої заяви представником відповідача на адресу позивача, вказану ним у позовній заяві; згідно з ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 22 жовтня 2021 року, оприлюдненою у відкритому для публічного доступу Єдиному державному реєстрі судових рішень              23 жовтня 2021 року, заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 16 березня 2021 року у справі було призначено до розгляду Чернігівським апеляційним судом за наявними у справі матеріалами, без виклику учасників справи; з 01 вересня 2021 року в Чернігівському апеляційному суді було припинено відправлення всіх видів поштової кореспонденції у зв`язку з відсутністю знаків поштової оплати (поштових марок), про що свідчить копія відповідного акта в матеріалах справи, оскаржувана додаткова постанова апеляційного суду була прийнята 30 листопада 2021 року. Тому за період з липня 2021 року до листопада 2021 року у позивача, який був достеменно обізнаний про заплановані витрати відповідача на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000,00 грн, було достатньо часу для подання суду клопотання про спростування та зменшення таких витрат.
		 
		Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції при прийнятті додаткової постанови від 30 листопада 2021 року порушив норму частини другої статті 246 ЦПК України, не можуть бути підставою для її скасування, оскільки зазначене не порушує прав саме позивача та, насамперед, стосується дисципліни організації судового процесу.
		 
		Доводи заявника про те, що апеляційний суд неправомірно не прийняв до уваги надані стороною позивача докази і міркування щодо необґрунтованості розміру судових витрат, понесених відповідачем у справі, не знайшли свого підтвердження та спростовуються матеріалами справи, які не містять клопотання позивача про зменшення витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_2 у суді апеляційної інстанції.
		 
		Інші аргументи касаційної скарги та доповнень до неї щодо неправомірності стягнення з позивача витрат на професійну правничу допомогу, понесених            ОСОБА_2 у судах попередніх інстанцій, зводяться до незгоди з ухваленими судами рішеннями та не можуть бути підставою для їх скасування.
		 
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права  і незгоді з ухваленими судовими рішеннями.
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.
		 
		Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
		 
		ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які        
		 
		існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
		 
		Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів без змін.
		 
		Щодо клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за його участю
		 
		Згідно з частиною першою 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		 
		Абзац другий частини першої цієї статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
		 
		Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішує Верховний Суд з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.
		 
		Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано особливості розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.
		 
		Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
		 
		Оскільки суд касаційної інстанції не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і такої необхідності колегія суддів Верховного Суду не вбачає, то у задоволенні клопотання заявника про розгляд справи за його участю необхідно відмовити.
		 
		Щодо розподілу судових витрат у суді касаційної інстанції
		 
		Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за його участю відмовити.
		 
		Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.
		 
		Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 16 березня            2021 року, постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 жовтня 2021 року та додаткову постанову Чернігівського апеляційного суду від 30 листопада                          2021 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,                 є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:І. Ю. Гулейков         С. О. Погрібний         О. В. Ступак

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...