Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 529/201/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; оренди.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 05.10.2022. Забезпечено надання загального доступу: 05.10.2022.
Дата набрання законної сили: 28.09.2022
Номер судового провадження: 61-3820ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова 
		Іменем України                              
		 
		28 вересня 2022 року                  
		м. Київ
		 
		справа № 529/201/20
		провадження № 61-3820св21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , 
		відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Диканського районного суду Полтавської області від 18 листопада 2020 року у складі судді Петренко Л. Є. та постанову Полтавського апеляційного суду від 10 лютого 
		2021 року у складі колегії суддів: Прядкіної О. В., Бутенко С. Б., Обідіної О. І.
		 
		Історія справи
		Короткий зміст позовів
		У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 ,  ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення. 
		Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , в якому на умовах безстрокового договору найму проживають ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , який з 2011 року зареєстрований у вказаному будинку.
		З огляду на необхідність повернутися проживати до свого будинку, відсутність іншого житла, позивач звернулася з письмовою вимогою до відповідачів про звільнення будинку протягом трьох місяців, але вони виселитися відмовились. 
		ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди у користуванні належним їй на праві приватної власності будинком шляхом виселення з нього ОСОБА_2  і ОСОБА_3 .
		У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з іншим позовом до відповідачів про розірвання договору найму житлового приміщення на АДРЕСА_1 , укладеного 01 липня 2011 року між нею і ОСОБА_2 .
		Вказала, що у зв`язку з відсутністю іншого власного житла та потребою проживати у належному їй будинку 12 листопада 2019 року вона зверталась з письмовою вимогою до відповідачів про звільнення житла протягом тримісячного строку. Підтверджувала факт відсутності іншого житла у власності інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та інших реєстрів. Вимогу отримали 19 листопада 2019 року. У зазначений термін та до цього часу вони не вчинили жодних дій, які б свідчили про припинення проживання у будинку, відповіді на її вимогу досі не надали. Проживання наймачів після виконання позивачем всіх необхідних дій щодо його попередження про необхідність звільнення будинку створює перешкоди у користуванні та розпорядженні належною їй власністю, оскільки спільне використання такого житла є неможливим. Забезпечення права відповідача на житло не повинно відбуватись за рахунок обмеження позивача в реалізації такого права на проживання у власному помешканні. Тому на підставі викладеного й відповідно до статей 763, 825 ЦК України, статті 168 ЖК УРСР зазначений договір підлягає розірванню.
		ОСОБА_1 просила суд розірвати договір найму житлового приміщення на АДРЕСА_1 , укладений 01 липня 2011 року між нею і ОСОБА_2 .
		Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
		Ухвалою Диканьского районного суду Полтавської області від 06 жовтня 2020 року об`єднано в одне провадження справи № 529/201/20 та № 529/459/20 за позовами ОСОБА_1 про виселення та розірвання договору найму, присвоєно об`єднаній справі № 529/201/20.
		Рішенням Диканського районного суду Полтавської області від 18 листопада 
		2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
		Розірвано договір № 5 найму житлового приміщення, що розташоване на АДРЕСА_1 , укладений 
		01 липня 2011 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
		Усунено перешкоди в користуванні належною ОСОБА_1 власністю, а саме житловим будинком на АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 із зазначеного житлового будинку без надання іншого житла.
		Стягнено з  ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 2 520,80 грн.
		Стягнено з  ОСОБА_2 і ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 3 147,75 грн.
		Рішення суду мотивоване тим, що укладений між сторонами у справі договір є договором найму житла, безстроковий, безоплатний. За умовами договору наймачем житла є ОСОБА_2 , який зареєстрований у цьому житлі як наймач. Згоди на вселення відповідача ОСОБА_3 матеріали справи не містять, за вказаною адресою він не зареєстрований, що підтверджується довідкою про склад сім`ї та копією паспорта ОСОБА_3 . Твердження ОСОБА_3 щодо того, що він купив спірне домоволодіння, не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, доказів таких доводів відповідачі не надали. Позивач як власник будинку вимагала виселення відповідачів із спірного будинку, що підтверджується заявою, яку вона направляла відповідачам. Однак на вимогу позивача відповідачі житло не звільнили, а тому його зайняття є порушенням права позивача на користування та розпорядження своїм майном. Оскільки позивач в цей час має необхідність у використанні житла для власного проживання, тому що іншого житла на праві власності не має, і вона завчасно попередила наймачів про розірвання договору найму, та вона дотримала всіх необхідних умов для розірвання договору найму житла. Тому суд зробив висновок про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та необхідність розірвати договір найму житла, усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення відповідачів із вказаного житла без надання іншого житла.
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		Постановою Полтавського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Диканського районного суду Полтавської області від 18 листопада 2020 року залишено без змін.
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідно до договору найму житла від 01 липня 2011 року № 5, укладеного між ОСОБА_1 і 
		ОСОБА_2 , відповідачу надано житлову кімнату в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , безоплатно та безстроково. Також договором передбачено, що він може бути розірваний за бажанням однієї із сторін після попередження не менш як за 15 днів до розірвання договору (а. с. 49). 
		Апеляційний суд вказав, що незгода відповідачів щодо звільнення спірного будинку ґрунтується на твердженні про його придбання та сплату коштів у рахунок купівлі будинку. Проте така угода відповідно до статті 657 ЦК України між сторонами укладена не була, її укладення не підтверджено належними та допустимими доказами. Зважаючи на тимчасовість житла, яке займала ОСОБА_1 у гуртожитку, позивач має потребу у використанні належного їй на праві власності будинку на АДРЕСА_1 . Суду не надано доказів наявності у позивача іншого житла. Неналежними є посилання в апеляційній скарзі на наявність будинку на АДРЕСА_2 , який належить батькові позивача, ОСОБА_4 , та в якому мешкають 5 осіб (а. с. 100). 
		Безпідставними є і доводи апеляційної скарги стосовно можливості вселення позивача в одну з кімнат належного їй будинку на АДРЕСА_1 , оскільки цей будинок має дві житлові кімнати площею 6,2 та 19 кв. м, і іх фактично займають відповідачі, які не є членами сім`ї позивача, а тому їх спільне проживання в одному будинку є обмеженням прав власника на розпорядження належним їй майном. 
		Також не можуть бути взяті до уваги заперечення щодо задоволеного розміру судових витрат в сумі 3 147,75 грн на професійну правничу допомогу, оскільки рішення суду першої інстанції в цій частині узгоджується з нормами статей 133, 137 ЦПК України. Наданий позивачем розрахунок суми гонорару за правничу допомогу відповідачі не спростували (а. с. 171-172).
		Аргументи учасників справи
		У березні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІ групи. Догляд за ним здійснює його батько, ОСОБА_3 , який, як член сім`ї наймача на законних підставах проживає у наданій його сину кімнаті згідно з договором від 01 липня 2011 року. Частина третя статті 825 ЦК України та стаття 168 ЖК України, на які ОСОБА_1 посилалася як на обґрунтування своєї позиції, не надають наймодавцеві права односторонньо відмовитися від договору найму житлового приміщення, укладеного на невизначений строк. За загальними нормами договірного права, встановленими статтею 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Тому одного лише звернення наймодавця до наймача з вимогою розірвати договір недостатньо, щоб договір вважався розірваним, - потрібна згода наймача на розірвання договору.
		Твердження ОСОБА_1 , що обумовлена статтею 168 ЖК України необхідність житла для проживання наймодавця та членів її сім`ї визначається саме власником житла (наймодавцем), спростовується правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 682/139/17-ц, за змістом якої саме позивач повинен довести, що житло, з якого він вимагає виселити наймачів, є у нього єдиним, необхідним для проживання та що наймачі чинять йому перешкоди у користуванні. Суд першої інстанції не взяв до уваги відсутність доказів того, що займане наймачем житлове приміщення необхідне для проживання самому наймодавцеві та членам його сім`ї. ОСОБА_1 не надала жодного доказу того, що спірне житло, з якого вона вимагає виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , є у неї єдиним і необхідним їй, вона посилається лише на те, що зараз мешкає в гуртожитку, в який вона поселилася, маючи при цьому інше житло, задовго до виникнення спору, що свідчить про відсутність причинно-наслідкового зв`язку між проживанням у гуртожитку та потребою у спірному житлі.
		Суди не встановили таких обставин, що мають значення для справи: чи перебуває у власності ОСОБА_1 або членів її сім`ї житло, за винятком спірного будинку; на якій підставі ОСОБА_1 реєструвала місце свого проживання за адресою: АДРЕСА_3 ; хто є власником житла за цією адресою, де ОСОБА_1 у період з 22 квітня 
		2015 року до 18 листопада 2019 року мала зареєстроване місце проживання; на якій підставі ОСОБА_1 реєструвала місце свого проживання за адресою: 
		АДРЕСА_4 та хто є власником житла за цією адресою, де ОСОБА_1 у період з 29 серпня 2008 року до 22 листопада 2015 року мала зареєстроване місце проживання; на якій підставі ОСОБА_1 у договорі найму від 01 квітня 2011 року вказувала місцем свого проживання адресу: 
		АДРЕСА_5 та хто є власником житла за цією адресою, де ОСОБА_1 згідно з інформацією, зазначеною у договорі найму від 01 квітня 2011 року, мала місце проживання.
		Заявник жодним чином не створює ОСОБА_1 перешкоди у користуванні спірним житлом. Вона може в будь-який момент на правах власника вселитися та проживати у будинку, разом із тим ОСОБА_2 і ОСОБА_3 також згідно з договором найму можуть продовжувати проживати в найманій ними безстроково кімнаті.
		ОСОБА_2 і ОСОБА_3 тривалий час (близько 15 років) проживають у спірному будинку, що дає підстави вважати цей будинок їх житлом в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 
		ОСОБА_3 є пенсіонером, а ОСОБА_2 - особою з інвалідністю ІІ групи, вони не мають іншого житла, тому в разі їх примусового виселення вони стануть безхатьками. Задоволення позовних вимог та виселення відповідачів не буде співрозмірним із переслідуваною законною метою.
		ОСОБА_1 заявляє, що вона витратила на правову допомогу 3 147,75 грн, проте не надала договір про надання правової допомоги (наявний лише додаток до договору - витяг з угоди на представництво інтересів у цивільній справі), що не дає змоги оцінити обґрунтованість витрат. У постанові Верховного Суду від 
		22 грудня 2018 року у справі № 826/856/18 викладено правову позицію, що компенсації підлягають лише ті витрати, які вказані в договорі про надання правничої допомоги. 
		У квітні 2021 року ОСОБА_1 подала до суду відзив, у якому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів.
		Вказує, що предметом позову є вимоги про розірвання договірних відносин найму житла та виселення відповідачів. При цьому суд першої інстанції встановив усі істотні обставини справи: наявність договірних відносин, відсутність іншого житла у власності позивача та необхідність користування належним їй житлом, дотримання власником житла передбачених законом вимог щодо попередження наймача про необхідність звільнення займаного ним житла. Безпідставним є посилання апелянта, що суд першої інстанції не взяв до уваги відсутність доказів того, що спірне житло є у позивача єдиним та необхідним для проживання саме їй. На спростування зазначеного у матеріалах справи є Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та інших реєстрів, яка підтверджує наявність у її власності лише спірного житла. Також вказана інформація була надана в оновленому вигляді і станом на 23 жовтня 2020 року, де зміст тотожний попередній довідці.
		Всупереч власним твердженням та поясненням, наданим в суді першої інстанції, відповідачі, зловживаючи власним правом на захист, заявляють не доведену в жодний спосіб, неправдиву інформацію щодо того, що між сторонами у 2005 році була домовленість про купівлю-продаж спірного житлового будинку з виплатою мені його вартості. Разом з тим у суді першої інстанції відповідачі повідомили, що домовленостей щодо продажу з ОСОБА_1 не було, як і факту передання їй коштів у рахунок оплати.
		Сам факт використання житла відповідачами обмежує право власності позивача у зв`язку з їх присутністю, необхідністю пристосування до такого проживання та узгодження певних дій. Окрім того, факт наявності сторонніх осіб чоловічої статі не сумісний з можливістю мого проживання у будинку. Вона не має обов`язків та не повинна за рахунок власного майна нести тягар забезпечення житлом відповідачів, які не позбавлені можливості винайняти інше житло, звернутись до відповідних державних органів, які наділені повноваженнями щодо забезпечення житлом соціально незахищених громадян. В іншому випадку принцип балансу інтересів не буде дотриманий: захищаючи принцип поваги до житла, суд порушить принцип непорушності права приватної власності. Вона дотримала передбаченої законом процедури попередження відповідача про необхідність звільнення її житла, а враховуючи, що таке попередження отримане у листопаді 2019 року, відповідач мав достатньо часу для вирішення питання щодо пошуку нового житла. Тому виселення відповідачів з належного їй нерухомого майна відповідає критеріям пропорційності.
		Рішення суду є добровільно виконаним відповідачами шляхом виселення та переїзду на інше місце проживання. 15 березня 2021 року відповідач у телефонній розмові повідомив про добровільне виселення, а приїхавши 20 березня 2021 року до будинку, вона виявила відсутність там відповідачів і їх речей. Прийнявши зазначене добровільне виконання, вона самостійно вселилася до належного їй на праві власності житлового будинку, і на цей час використовує його для власного проживання. Тож факт подання заяви про забезпечення касаційної скарги шляхом зупинення виконання рішення свідчить лише про чергове зловживання відповідачами процесуальними правами.
		Рух справи
		Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2021 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 07 квітня 2021 року, відкрито касаційне провадження у справі, зупинено виконання рішення Диканського районного суду Полтавської області від 18 листопада 2020 року до закінчення касаційного провадження.
		Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
		Межі та підстави касаційного перегляду
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 
		В ухвалі Верховного Суду від 29 березня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суди попередніх інстанцій в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права та застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 
		2018 року у справі № 682/139/17-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц).
		Фактичні обставини
		Суди встановили, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок на АДРЕСА_1 .
		Відповідно до договору від 01 липня 2011 року, укладеного між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , йому надано житлову кімнату у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 безоплатно та безстроково. 
		У пункті 2 договору передбачено, що він може бути розірваний за бажанням однієї зі сторін до закінчення строку, після попередження не менш як за 15 днів до розірвання договору (а. с. 49).
		Згідно з довідкою про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні від 08 листопада 2019 року у вказаному житловому будинку зареєстрований 
		з 16 серпня 2011 року як наймач ОСОБА_2 , а ОСОБА_3 проживає у цьому будинку без реєстрації місця проживання.
		ОСОБА_1 зазначала, що належне їй на праві власності житло на АДРЕСА_1 вона має намір використовувати для власного проживання, оскільки іншого житла у неї немає.
		Згідно з довідкою ЖЕД ПАТ «Полтавський автоагрегатний завод» від 26 лютого 2020 року ОСОБА_1 займала ліжко-місце в кімнаті гуртожитку на АДРЕСА_6 з 01 грудня 2017 року. Відповідно до договору найму житлового приміщення від 03 червня 2019 року до 30 листопада 2019 року позивачу надано ліжко-місце в гуртожитку.
		Згідно з поясненнями ОСОБА_1 проживання у цьому гуртожитку зумовлене перебуванням у трудових відносинах з організацією, що обслуговувала ПАТ «Полтавський автоагрегатний завод», проте відповідно до трудової книжки 
		07 грудня 2020 року вона звільнена з роботи за угодою сторін.
		12 листопада 2019 року ОСОБА_1 направила заяву ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про звільнення житла (а. с. 14), яку відповідачі отримали 
		19 листопада 2019 року.
		Позиція Верховного Суду
		Щодо кваліфікації договору 
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі 
		№ 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19). 
		У справі, що переглядається:
		            сторони вважали, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 вчинений безоплатний та безстроковий договір найму житла;
		            суди вважали, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 вчинений безоплатний та безстроковий договір найму житла, і, відповідно вирішили спір на підставі норм, які регулюють найм та найм житла;
		            ключовим питанням, з урахуванням встановлених обставин та аргументів сторін, на яке повинен надати відповідь суд, як має бути кваліфікований договір від 01 липня 2011 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , що передбачає надання ОСОБА_2 житлової кімнати у житловому будинку безоплатно та безстроково. 
		Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
		Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
		Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. 
		Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 
		18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
		Однією з підстав виникнення зобов`язання є договір (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
		Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, має на меті забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
		Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). Потреба в тлумаченні виникає в разі різного розуміння змісту правочину його сторонами, зокрема при невизначеності і незрозумілості буквального значення слів, понять і термінів.
		Згідно з частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. 
		У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значень термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.
		У доктрині приватного права зауважується, що договір найму є оплатним, в якому обов`язку однієї сторони вчинити певну дію з надання певного блага кореспондує такий само зустрічний обов`язок іншої сторони. Тобто наймодавець за надання предмета найму отримує від наймача плату за користування майном. Оплатність договору найму має імперативний характер, що зумовлюється змістом глави 58 ЦК. Плата за користування майном (стаття 762 ЦК) є тим критерієм, що дозволяє відрізнити договір найму від договору позички (стаття 827 ЦК) (див. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців) / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. - Х.: Страйд, 2013. - Том 8 : Договори про передачу майна у власність та користування. - 
		С. 346).
		За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (частина перша статті 759 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
		За договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату (частина перша статті 810 ЦК України).
		За договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов`язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними (частина перша та друга статті 827 ЦК України).
		Тлумачення вказаних норм, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що:
		за своєю юридичною суттю договір найму (найму житла) є імперативно оплатним;
		оскільки оплатність договору найму (найму житла) має імперативний характер, то сторони договору найму (найму житла) самостійно визначають розмір плати (абзац перший частини першої статті 762, частина перша статті 820 ЦК) або буде застосовуватися механізм, передбачений в ЦК (абзац другий частини першої статті 762, 632 ЦК України);
		плата за користування майном (стаття 762 ЦК) чи плата за користуванням житлом (стаття 820 ЦК) є тим критерієм, що дозволяє відрізнити договір найму (найму житла) від договору позички (стаття 827 ЦК);
		у разі якщо вчинений між сторонами договір, який передбачає користування житлом, є безоплатним, то такий договір має кваліфікуватися як договір позички (глава 60 ЦК України), а не найму (глава 58 ЦК України) чи найму житла (глава 59 ЦК України).
		Обміркувавши обставини, встановлені судами, та обставини, які визнавалися учасниками справи, касаційний суд вважає, що:
		при кваліфікації відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суди не врахували, що за своєю юридичною суттю договір найму (найму житла) є імперативно оплатним;
		установлені судами факти, зміст договору від 01 липня 2011 року та тлумачення його змісту (зокрема, безоплатність користуванням житлом)дозволяють зробити висновок про те, що між ОСОБА_1 (позичкодавець) і ОСОБА_2 (користувач) укладено договір позички житла;
		суди здійснили неправильну кваліфікацію відносин позичкодавця та користувача і, як наслідок, неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють найм і найм житла, для вирішення спору, що виник на підставі договору позички.
		Щодо відсутності підстав для нікчемності договору позички
		Презумпція правомірності правочину означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається, якщо недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність) або якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
		У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
		Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом, і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто «не породжує» (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов`язків.
		Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні норми матеріального права, підтверджує чи спростовує нікчемність правочину.
		Згідно з частиною третьою статті 827 ЦК України договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у формі, яка визначена відповідно до статті 793 цього Кодексу.
		Договір найму будівлі або іншої капітальної  споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню (частина друга статті 793 ЦК України в редакції, чинній на момент вчинення договору від 01 липня 
		2011 року).
		Тлумачення вказаних норм дає підстави для висновку, що обов`язковому нотаріальному посвідченню підлягає договір позички будівлі чи іншої капітальної споруди (їх окремої частини) на строк три роки і більше. У разі коли в позичку надається житло, то достатньо письмової форми, оскільки нотаріального посвідчення закон не вимагає.
		Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 до  ОСОБА_2 про розірвання договору 
		Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частини перша, друга та третя статті 202 ЦК України).
		Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, належить: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) однією стороною. Разом з тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може бути видання довіреності двома і більше особами, спільний заповіт подружжя тощо. Результат аналізу розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).
		Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на: суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору.
		У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі № 727/898/19 (провадження № 61-7157св20) заначено, що «у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків». 
		Вчинення стороною договору такого одностороннього правочину, як відмова від договору, за відсутності рішення суду про визнання його недійсним або підстав нікчемності, зумовлює необхідність з`ясовувати, чи зумовив такий правочин припинення цивільних прав та обов`язків (тобто чи є підстави для односторонньої відмови від договору, передбачені договором та/або законом). Це пояснюється тим, що одностороння відмова від договору як вид одностороннього правочину розрахована на сприйняття іншими особами. У разі якщо встановлена відсутність підстав для односторонньої відмови від договору, то такий односторонній правочин не зумовлює розірвання договору. При цьому слід розмежовувати підстави недійсності цього одностороннього правочину (зокрема, суперечність імперативній цивільно-правовій нормі) і підстави для односторонньої відмови від договору.
		Тлумачення статті 651 ЦК України свідчить, що договір може бути розірваний на підставі рішення суду в разі, якщо він не розірваний за згодою (домовленістю) сторін або внаслідок односторонньої відмови від договору.
		У справі, що переглядається:
		у пункті 2 договору від 01 липня 2011 року передбачено, що договір може бути розірваний за бажанням однієї зі сторін після попередження не менш як за 15 днів до розірвання договору;
		суди не звернули уваги, що тлумачення змісту договору від 01 липня 
		2011 року, зокрема, шляхом порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, свідчить, що пункт 2 встановлює право на відмову від договору будь-якої із його сторін;
		суди не врахували, що односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків. 12 листопада 2019 року ОСОБА_1 направила заяву ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про звільнення житла (а. с. 14), яку відповідачі отримали 19 листопада 2019 року, тобто відмовилася від договору.
		За таких обставин суди зробили неправильний висновок про задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 до  ОСОБА_2 про розірвання договору. Тому судові рішення в цій частині належить скасувати та в задоволенні цієї позовної вимоги відмовити.
		Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про виселення 
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
		Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі(пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).
		Якщо після припинення договору користувач не повертає річ, позичкодавець має право вимагати її примусового повернення, а також відшкодування завданих збитків (стаття 836 ЦК України).
		У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментальних принципів, на якому базується цивільне право, - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати.
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (провадження № 61-1634св19), на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «при вирішенні справ суди відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права. Отже, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. У цій справі, зокрема, суд апеляційної інстанції не надав оцінку та не встановив, чи ухвалене рішення належним чином збалансовує інтереси ОСОБА_1, власника житла, який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_2 , тобто має інше житло, та ОСОБА_2 у якої єдиним житлом є спірна квартира АДРЕСА_1. Судом апеляційної інстанції не надано оцінку тим обставинам, які оцінені судом першої інстанції про те, що відповідач тривалий час проживала у квартирі (більше 17 років), сплачувала витрати на її утримання, ремонт майна та інші обов`язкові платежі, тобто ОСОБА_2 має тривалий зв`язок із спірною квартирою як із житлом. Таким чином, у цій конкретній справі, Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , оскільки тривалий час проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі, незалежно від її правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру житлом відповідача в розумінні статті 8 Конвенції. ОСОБА_1 знав ще до отримання квартири у подарунок, що у ньому проживає відповідач, а отже, він мав можливість з`ясувати у неї підстави такого проживання, а також довідатися про її наміри щодо подальшого проживання у квартирі або про її відмову від свого права та готовність звільнити квартиру у такому випадку. Тобто ОСОБА_1, який прийняв дарунок від ОСОБА_4 , яка є матір`ю ОСОБА_2 , за певної обачності мав реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування членів сім`ї колишнього власника. Таким чином, заявник міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості при прийнятті дарунку. Апеляційному суду належало надати оцінку співмірності втручання у право відповідача, з урахуванням конкретних обставин справи, а саме, що ОСОБА_1 має місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 , та не заперечує проти проживання у спірній квартирі дарувальника ОСОБА_5 , але заперечує проти проживання рідної тітки ОСОБА_2 , яка не має іншого житла, а отже, у разі задоволення його вимог, стане безхатьком. Оскільки у справі, що розглядається, позивач, прийнявши квартиру у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, яка не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яка внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи. Отримана позивачем у дарунок квартира не є єдиним можливим місцем його проживання. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1».
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 487/7049/18 (провадження № 61-622св21) вказано, що «якщо після припинення договору користувач не повертає річ, позичкодавець має право вимагати її примусового повернення, а також відшкодування завданих збитків (стаття 836 ЦК України). Таке втручання у право на житло є пропорційним, оскільки виселення ґрунтується на наведених нормах закону і укладеного сторонами договору, є проявою принципу свободи договору, не суперечить цілям, визначеним у частині другій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є передбачуваним для відповідача, та є необхідним у демократичному суспільстві. […] За викладених обставин, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову в частині виселити ОСОБА_1 зі спірної квартири». 
		У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
		Встановивши, що позивач має необхідність у використанні належного їй житла для власного проживання, іншого житла на праві власності не має, завчасно попередила користувача про відмову від договору та звільнення житла відповідно до умов договору позички (а. с. 49), користувач вселив у спірне житло 
		ОСОБА_3 без згоди позичкодавця, суди зробили правильний висновок про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 із спірного житлового будинку.
		Крім того, колегія суддів враховує, що згідно з пунктом 5 частини третьої статті 2 ЦПК України основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.
		Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
		Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
		У справі, що переглядається, другий відповідач - ОСОБА_3 , до якого також задоволено позовні вимоги про виселення та стягнення судових витрат, не скористався своїм правом на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка відповідача свідчить про згоду з оскарженою постановою апеляційного суду.
		Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_2 не навів переконливих доводів, яким чином оскаржені судові рішення в частині задоволених вимог до ОСОБА_3 порушують його права та інтереси за умови, що ОСОБА_3 зазначені судові рішення не оскаржив.
		Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що задоволення позовних вимог та виселення відповідачів не буде пропорційним із переслідуваною законною метою в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки, якщо після припинення договору користувач не повертає річ, позичкодавець має право вимагати її примусового повернення (стаття 836 ЦК України). Таке втручання у право на житло є пропорційним, оскільки виселення ґрунтується на наведених нормах закону і умовах укладеного сторонами договору,є проявом принципу свободи договору, не суперечить цілям, визначеним у частині другій статті 8 вказаної Конвенції, є передбачуваним для  ОСОБА_2  та необхідниму демократичному суспільстві. При цьому інший відповідач судових рішень не оскаржив.
		Тому за встановлених у цій справі обставин висновки судів в оскаржених рішеннях не суперечать висновкам суду касаційної інстанції, викладеним у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 682/139/17-ц (провадження 
		№ 61-29336св18), від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (провадження 
		№ 61-1634св19), на які посилається відповідач. 
		У зв`язку з викладеним суди правильно задовольнили позовні вимоги 
		ОСОБА_1 про виселення відповідачів, проте помилилися щодо мотивів такого рішення. Тому оскаржені судові рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині.
		Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
		Щодо судових витрат позивача на правничу допомогу
		Відповідно до пункту 2 частини другої, частини шостої статті 137 ЦПК України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
		Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22 грудня 2018 року у справі № 826/856/18, на яку посилається відповідач, викладено висновок про те, що розмір суми, яка підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
		Додаткова постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 червня 2022 року у справі № 915/517/21 містить висновок, що «відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару. Отже, визначаючи розмір суми, яка підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з нормами статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність". У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково. Подібні правові позиції викладено у постанові Верховного Суду від 01.12.2021 у справі № 910/14598/20 та додатковій постанові Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 922/1163/18».
		Отже, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі та встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги. За неможливості встановити умови щодо порядку обчислення, форми та ціни правової допомоги згідно з умовами договору суди, залежно від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.
		В матеріалах справи є витяг з договору про надання правничої допомоги між ОСОБА_1 та адвокатом АБ «Тарана Руслана» Тараном Р. Ф., акти приймання-передачі наданих послуг та розрахунок витрат на правничу допомогу на суму 3 147,75 грн, квитанції про оплату (а. с . 20, 21, 60, 134, 171, 172), які суди дослідили та зробили висновок про стягнення з відповідачів витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі на користь ОСОБА_1 .
		За таких обставин, враховуючи складність справи, обсяг наданої адвокатом Тараном Р. Ф. правничої допомоги, заявлений розмір витрат та їх документальне підтвердження, відсутність доводів щодо неспівмірності розміру цих витрат, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо недоведеності судових витрат позивача на професійну правничу допомогу та не бачить підстав для їх зменшення або відмови у задоволенні заяви про компенсацію таких витрат.
		Разом з тим суд першої інстанції помилково стягнув з відповідачів зазначені судові витрати солідарно, оскільки солідарне стягнення судових витрат законом не передбачено, на що суд апеляційної інстанції уваги не звернув. Тому судові рішення в цій частині слід змінити та стягнути зазначені витрати з відповідачів в рівних частинах.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі № 727/898/19 (провадження № 61-7157св20) та від 06 жовтня 2021 року у справі № 487/7049/18 (провадження № 61-622св21), дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині розірвання договору скасувати та в задоволенні цієї позовної вимоги відмовити, в частині виселення - змінити в мотивувальній частині, в частині розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу - змінити, а в іншій частині - залишити без змін.
		У зв`язку з цим підлягає поновленню виконання рішення Диканського районного суду Полтавської області від 18 листопада 2020 року в нескасованій та незміненій частині. 
		Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		Оскільки касаційну скаргу ОСОБА_2 , який звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», задоволено частково, з ОСОБА_1 в дохід держави підлягає стягненню не сплачений у відповідній частині судовий збір у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції та переглядом справи у суді касаційної інстанції в сумі 2 942,80 грн (1 681,60 + 1 261,20).
		Керуючись статтями 141, 400, 402, 410, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
		Рішення Диканського районного суду Полтавської області від 18 листопада 
		2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволення позову в цій частині відмовити.
		Рішення Диканського районного суду Полтавської області від 18 листопада 
		2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
		Рішення Диканського районного суду Полтавської області від 18 листопада 
		2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року в частині розподілу судових витрат на професійну правничу допомогузмінити.
		Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу, в розмірі по 1 573,87 грнз кожного.
		В іншій частині рішення Диканського районного суду Полтавської області від 
		18 листопада 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 
		10 лютого 2021 року залишити без змін.
		Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір в сумі 2 942,80 грн.
		Поновити виконання рішення Диканського районного суду Полтавської області від 18 листопада 2020 року в нескасованій та незміненій частині. 
		З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Диканського районного суду Полтавської області від 18 листопада 2020 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року в скасованих та змінених частинах втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                  В. І. Крат 
		 
		Судді:                                                                            Н. О. Антоненко
		 
		І. О. Дундар
		 
		Є. В. Краснощоков
		 
		М. М. Русинчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...