Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 380/5319/22 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 06.10.2022. Зареєстровано: 07.10.2022. Забезпечено надання загального доступу: 11.10.2022.
Дата набрання законної сили: 29.09.2022
Номер судового провадження: А/857/10026/22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		29 вересня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/5319/22 пров. № А/857/10026/22
		Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
		головуючого-судді:                                             Кухтея Р.В.
		суддів :                                                            Носа С.П., Шевчук С.М., 
		з участю секретаря судового засідання:            Кахнич Г.П.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - Цимбала Ірини Зіновіївни на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 червня 2021 року (ухвалене головуючим-суддею Мартинюком В.Я., час ухвалення рішення 14 год 12 хв у м. Львові, повний текст судового рішення складено 22 червня 2022 року) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення коштів,
		                                                    в с т а н о в и в :
		У березні 2022 року ОСОБА_1 звернулася в суд із адміністративним позовом до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Львові (далі - ТУ ДБР, відповідач), в якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила визнати протиправним та скасувати наказ відповідача №3-ос від 20.01.2022 «Про звільнення ОСОБА_1 » (з урахуванням внесених до нього змін згідно наказу ТУ ДБР №5-ос від 28.01.2022 «Про внесення змін до наказу ТУ ДБР №3-ос від 20.01.2022 «Про звільнення ОСОБА_1 » та наказу ТУ ДБР №9-ос від 02.02.2022 «Про внесення змін до наказу ТУ ДБР №3-ос від 20.01.2022 «Про звільнення ОСОБА_1 » та наказу ТУ ДБР №27-ос від 08.04.2022 «Про зміну дати звільнення ОСОБА_1 », поновити її на посаді провідного спеціаліста відділу кадрової роботи та державної служби ТУ ДБР з 03.03.2022 та стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 10.02.2022 по день ухвалення судом рішення у справі.
		Позов мотивований тим, що звільнення відбулося з порушенням норм законодавства, оскільки оспорюваний наказ було винесено у період її тимчасової непрацездатності. Вважає, що перебіг 14-денного строку попередження про звільнення, не повинен обраховуватися від дати подачі заяви (за умови перебування у відпустці та у період тимчасової непрацездатності).  
		Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21.06.2022 у задоволенні позовних вимог було відмовлено. 
		Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача Цимбал І.З. подала апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить його скасувати та прийняти постанову, якою повністю задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 .
		В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що правове регулювання процедури звільнення за ініціативою державного службовця не передбачає для суб`єкта призначення можливості виносити наказ про звільнення у період відпустки та/або його тимчасової непрацездатності. Також звертає увагу на відсутність законодавчого підґрунтя, яке б надавало роботодавцю можливість виносити наказ про звільнення працівника за власним бажанням до закінчення строку попередження, оскільки у роботодавця існує при цьому обов`язок з`ясування обставин існування після спливу цього строку юридично значимих фактів, які є передумовами звільнення працівника за його бажанням, зокрема, чи залишив працівник роботу та чи вимагає працівник розірвання правовідносин. В порушення вимог статті 242 КАС України, суд першої інстанції невірно врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 03.12.2020 по справі №140/3179/19 , оскільки правовідносини, які є предметом згадуваної справи є абсолютно відмінними від спірних правовідносин, які є предметом розглядуваного публічно-правового спору.
		У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. В обґрунтування своїх заперечень проти доводів апеляційної скарги зазначає, що працівник має право відкликати заяву про звільнення лише протягом двотижневого строку з дати попередження роботодавця про звільнення. Звільнення поза межами цього строку потребує згоди роботодавця, яка обумовлена інтересами державного органу, які полягають у тому, що його робота не повинна бути припинена. Встановлення двотижневого строку є гарантією роботодавця, спрямованою на забезпечення належного функціонування державного органу та пошук нових кадрів тощо.
		Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача Цимбали І.З., яка підтримала апеляційну скаргу, представника відповідача Онищака М.П., який заперечував проти її задоволення, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти постанову, якою повністю задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 , виходячи з наступного.
		З матеріалів справи видно, що відповідно до наказу №3 о/с від 11.10.2018 ОСОБА_1 було призначено на посаду провідного спеціаліста сектору кадрової роботи та державної служби ТУ ДБР, як обрану за конкурсом з 12.10.2018, з випробувальним терміном строком 6 місяців.
		27.12.2021 позивач звернулася до директора ТУ ДБР із заявою, в якій просила надати їй відпустку без збереження заробітної плати тривалістю 03 календарні дні з 04.01.2022 по 06.01.2022, частину щорічної основної відпустки тривалістю 19 календарних днів з 10.01.2022 та звільнити її за власним бажанням в останній день відпустки.
		Відповідно до витягу з наказів ТУ ДБР №496-о/с від 31.12.2021 та № 2в від 06.01.2022, позивачці була надана відпустка без збереження заробітної плати тривалістю 3 календарних дні з 04.01.2022 по 06.01.2022 та частину щорічної основної відпустки тривалістю 2 календарних дні за період роботи з 12.10.2018 по 11.10.2019, тривалістю 10 календарних днів за період роботи з 12.10.2019 по 11.10.2020, тривалістю 2 календарних дні за період роботи з 12.10.2020 по 11.10.2021, тривалістю 5 календарних днів за період роботи з 12.10.2021 по 11.10.2022, а всього тривалістю 19 календарних днів з 10.01.2022 по 28.01.2022.
		Наказом директора ТУ ДБР №3-ос від 20.01.2022 «Про звільнення ОСОБА_1 », відповідно до п.2, 5 ч.3 ст.13 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» №794-VIII від 12.11.2015 (тут і надалі - Закон №794-VIII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та керуючись ст.ст.86, 89 Закону України «Про Державну службу» №889-VIII від 10.12.2015 (тут і надалі - Закон №889-VIII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), позивача було звільнено з посади провідного спеціаліста сектору кадрової роботи та державної служби ТУ ДБР з 28.01.2022 за власним бажанням.
		Цього ж дня, позивача було повідомлено листом №12-06-808вих-22 від 20.01.2022 про необхідність прибути не пізніше 28.01.2022 у відділ кадрової роботи ТУ ДБР для підписання обхідного листа, передачі уповноважені особі справ, здачі печаток, службового посвідчення та іншого довіреного їй майна, а також для отримання трудової книжки.
		Медичними висновками №Е9М7-2889-СХ93М8 від 24.01.2022, №9МР3-СРМ4-В83Х-Р5СР від 28.01.2022, №АТР3-5ХХ9-7К2Р-4ВА3 від 04.02.2022, №Е233-7АЕХ-47Х6-89А8 від 14.02.2022, №3КВМ-5282-КР95-34АХ від 16.02.2022, №Р9СР-А4Т4-758В-ЕКТ8 від 21.02.2022 (інформаційна довідка з електронної системи охорони здоров`я) підтверджується той факт, що позивач у період з 24.01.2022 по 28.01.2022, з 28.01.2022 по 04.02.2022, з 04.02.2022 по 11.02.2022, з 12.02.2022 по 16.02.2022, з 16.02.2022 по 18.02.2022, з 18.02.2022 по 25.02.2022 перебувала у стані тимчасової непрацездатності. 
		Та обставина, що вищевказані медичні листи видані стосовно ОСОБА_1 , відповідачем не заперечувалась як в суді першої, так і в суді апеляційної інстанцій. 
		У подальшому, наказом ТУ ДБР №8-в від 28.01.2022 «Про продовження щорічної основної відпустки ОСОБА_1 », відповідно до п.2, 5 ч.3 ст.13 Закону №794-VIII, керуючись п.1 ч.2 ст.11 Закону України «Про відпустки» №504/96-ВР від 15.11.1996 (далі - Закон №504/96-ВР), п.1 ч.2 ст.80 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України), позивачу було продовжено щорічну основну відпустку на 5 календарних днів з 29.01.2022 по 02.02.2022 у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.
		У зв`язку з цим, наказом ТУ ДБР №5-ос від 28.01.2022 «Про внесення змін до наказу ТУ ДБР №3ос від 20.01.2022 «Про звільнення ОСОБА_1 », відповідно до п.5 ч.3 ст.13 Закону №794-VIII, було внесено зміни стосовно дати звільнення позивача за власним бажанням, яку слід вважати 02.02.2022, про що було проінформовано позивача листом №12-06-1417вих-22 від 28.01.2022.
		Наказом ТУ ДБР №9-в від 02.02.2022 «Про продовження щорічної основної відпустки ОСОБА_1 », позивачу було продовжено щорічну основну відпустку на 5 календарних днів з 05.02.2022 по 09.02.2022 у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю та наказом №9-ос від 02.02.2022 внесено зміни стосовно дати звільнення позивача за власним бажанням, яку слід вважати 09.02.2022, про що було проінформовано позивача листами №12-06-1722вих-22 від 02.02.2022, №12-06-2353вих-22 від 09.02.2022.
		Наказом ТУ ДБР №27-ос від 08.04.2022 «Про зміну дати звільнення ОСОБА_1 », було внесено зміни дати звільнення позивачки з 09.02.2022 на 02.03.2022, про що листом №12-06-4844вих-22 від 08.04.2022 повідомлено ОСОБА_1 
		16.02.2022 позивач звернулася до директора ТУ ДБР із заявою, в якій просила вважати відкликаною заяву від 27.12.2021 в частині звільнення її із займаної посади, яка листом суб`єкта призначення №М-392/12-06-520/22 від 23.02.2022 була залишена без задоволення.
		28.02.2022 представником позивача ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3. було подано звернення, в якому викладені факти незаконного, на думку його ініціатора, звільнення її довірительки із займаної посади та викладено прохання скасувати наказ ТУ ДБР №3-ос від 20.01.2022 «Про звільнення ОСОБА_1 ».
		Вважаючи протиправним наказ відповідача про звільнення, ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з вимогою про його скасування, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що не подавши протягом 14 днів заяви про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням, позивач фактично погодилася зі своїм звільненням. При цьому, на день написання заяви про звільнення та про надання відпустки, позивач була обізнана з датою майбутнього звільнення 28.01.2022 та до цього часу заяви про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням не подала. Натомість подала таку заяву 16.02.2022, тобто поза межами строку можливості її волевиявлення, визначеного законодавцем.
		Проте, колегія суддів вважає, що до таких висновків суд першої інстанції прийшов з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, виходячи з наступного.
		Спірні правовідносини врегульовані положеннями Законів №794-VIII, №889-VIII, №504/96-ВР та КЗпП України в частині, що не врегульовано спеціальним законодавством.
		Відповідно до ч.1 ст.2 Закону №794-VIII, ДБР у своїй діяльності керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, а також іншими нормативно-правовими актами, прийнятими на їх основі.
		Статтею 43 Конституції України кожному ґарантується право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
		За змістом ч.1 ст.9 Закону №794-VIII, систему ДБР складають центральний апарат, територіальні управління, спеціальні підрозділи, навчальні заклади та науково-дослідні установи. У складі Державного бюро розслідувань діють слідчі, оперативні підрозділи, підрозділи внутрішнього контролю та інші підрозділи.
		Частиною першою статті 14 Закону №794-VIII визначено, що до працівників ДБР належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із ДБР.
		Відповідно до ч.2 ст.14 Закону №794-VIII, служба в ДБР є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в ДБР зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.
		Частиною п`ятою статті 14 Закону №794-VIII передбачено, що трудові відносини працівників ДБР регулюються цим Законом (у частині переведення працівників ДБР на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців ДБР поширюється дія Закону №889-VIII. Посади державних службовців ДБР відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.
		Закон №889-VIII регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця (ч.1 ст.3 Закону №889-VIII). 
		Правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом (ч.1-3 ст.5 Закону №889-VIII). 
		Відповідно до п.3 ч.1 ст.83 Закону №889-VIII, державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).
		Частиною першою статті 86 Закону №889-VIII передбачено, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
		Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом (ч.2 ст.86 Закону №889-VIII).
		Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю (ч.3 ст.86 Закону №889-VIII).
		Статтею 38 КЗпП України визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
		Аналізуючи наведені вище норми як спеціального, так і трудового законодавства, колегія суддів вважає, що за працівником, який попередив власника або уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням, упродовж двотижневого строку зберігається право на залишення на роботі, за виключенням випадку, коли на його місце запрошено іншу особу, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
		Крім того, за змістом частини другої статті 38 КЗпП України, працівник не підлягає звільненню, якщо двотижневий строк закінчився, а він не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин.
		Частиною третьою статті 86 Закону №889-VIIІ передбачено, що суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю. 
		При цьому, нормами законодавства, чинними на час виникнення спірних правовідносин, не передбачено право роботодавця приймати рішення про звільнення такого працівника до закінчення двотижневого строку.
		Слід також зазначити, що нормами законодавства, чинними на час виникнення спірних правовідносин, не вимагалося від працівника звернення до роботодавця із заявою про відкликання поданої ним раніше заяви про звільнення за власним бажанням.
		Водночас достатньою формою виявлення ним наміру про залишення на роботі є продовження виконання службових обов`язків та перебування на робочому місці, що вже саме по собі виключає наявність правових підстав для звільнення працівника відповідно раніше поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням та відсутність дій щодо вимагання припинення трудових відносин. За виключенням випадку - коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладанні трудового договору.
		В контексті спірних правовідносин колегія суддів виходила з того, що у заяві від 27.12.2021 позивач просила надати їй відпустку без збереження заробітної плати та частину щорічної основної відпустки, звільнивши її у подальшому за власним бажанням в останній день відпустки, а також врахувала, що позивач під час відпустки перебувала у стані тимчасової непрацездатності.
		З цього приводу слід зазначити наступне.
		Державні гарантії права на відпустки працівників встановлює Закон №504/96-ВР, який визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
		За змістом ч.1 ст.2 Закону №504/96-ВР, право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство). 
		Частиною третьою статті 2 Закону №504/96-ВР передбачено, що право на відпустки забезпечується : гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
		Частиною першою статті 3 Закону №504/96-ВР визначено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
		Згідно ч.1 ст.24 Закону №504/96-ВР, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.
		При цьому, за змістом ч.4 ст.24 Закону №504/96-ВР, за бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. 
		Аналіз наведених вище норм законодавства дає підстави дійти висновку, що спірні правовідносини не слід розглядати у класичному форматі, коли подається заява працівником про звільнення за власним бажанням без надання будь-якого виду відпустки, а слід надавати оцінку діям як позивача, так і відповідача, з урахуванням наведених вище положень Закону №889-VIII та КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями Закону №504/96-ВР.
		Судом встановлено, що з урахуванням положень п.1 ч.2 ст.11 №504/96-ВР, яким передбачено, що щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена в разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку, наказами ТУ ДБР щорічна основна відпустка позивача перенесилась у зв`язку з її перебуванням у стані тимчасової непрацездатності.
		При цьому, безспірним є той факт, що останнім днем відпустки було 01.03.2022, що підтверджується серед іншого наказом ТУ ДБР №27-ос від 08.04.2022 «Про зміну дати звільнення ОСОБА_1 », було внесено зміни дати звільнення позивачки з 09.02.2022 на 02.03.2022. 
		Враховуючи встановлені судом обставини, в тому числі перебування позивача у стані тимчасової непрацездатності, колегія суддів вважає, що позивач з об`єктивних причин не мала можливості в останній день двотижневого строку, визначеного статтею 38 КЗпП України та частиною першою статті 86 Закону №889-VIII скористатися своїм правом виходу на роботу та виконувати посадові обов`язки.
		Судом апеляційної інстанції встановлено, що на дату звернення ОСОБА_1 з даним позовом до суду, її посада була вакантною та не було запрошено іншого працівника.
		Більше того, не зважаючи на те, що нормами законодавства, чинними на час виникнення спірних правовідносин, не вимагалося від працівника звернення до роботодавця із заявою про відкликання поданої ним раніше заяви про звільнення за власним бажанням, а достатньою формою виявлення ним наміру про залишення на роботі є продовження виконання службових обов`язків та перебування на робочому місці, позивач у період тимчасової непрацездатності 16.02.2022 повідомила відповідача про відкликання своєї попередньої заяви про звільнення за власним бажанням. 
		Таким чином, враховуючи вищенаведене, за відсутності доказів активного волевиявлення (дій) позивача щодо наполягання розірвати трудовий договір у строк, визначений статтею 38 КЗпП України та частиною першою статті 86 Закону №889-VIII, беручи до уваги факт перебування позивача у стані тимчасової непрацездатності, колегія суддів вважає, що рішення відповідача про її звільнення було передчасним, а відтак оспорюваний наказ є протиправним.
		Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеними у постанові від 13.10.2020 по справі №803/959/17, які в силу положень ч.5 ст.242 КАС України мають бути враховані при розгляді цієї справи.
		Стосовно врахування судом першої інстанції висновків Верховного Суду, які викладені у постанові від 03.12.2020 по справі №140/3179/19, то такі, на думку колегії суддів є відмінними від спірних правовідносин, оскільки звільнення позивача у цій справі відбулося до закінчення 14-ти денного строку, передбаченого ч.2 ст.38 КЗпП України та ч.1 ст.86 Закону №889-VIII.
		Частиною першою статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		З огляду на встановлені судом обставини щодо безпідставного звільнення позивача, повне відновлення її порушених трудових прав повинно бути забезпечено шляхом поновлення на державній службі на посаді, з якої її було звільнено.
		Вирішуючи питання щодо визначення дати, з якої позивача має бути поновлено на попередній посаді, колегія суддів виходить з наступного.
		Згідно ч.1, 5 ст.2411 КЗпП України, строки виникнення і припинення трудових прав та обов`язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк.
		Відповідно до абз.2 п.2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України №58 від 29.07.1993 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 за №110, днем звільнення вважається останній день роботи.
		Отже, день звільнення працівника вважається його останнім робочим днем.
		З урахуванням того, що наказом ТУ ДБР №27-ос від 08.04.2022 «Про зміну дати звільнення ОСОБА_1 », було внесено зміни дати звільнення позивачки з 09.02.2022 на 02.03.2022, колегія суддів вважає, поновлювати позивача на посаді слід з наступного дня після звільнення з 03.03.2022.
		Вирішуючи питання стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та періоду його стягнення, колегія суддів зазначає наступне.
		Постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 було затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100), який застосовується у випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати проводяться виходячи із середньої заробітної плати (п.п. «л» п.1 Порядку №100).
		Відповідно до п.2 Порядку №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.
		Абзацами першим, третім пункту 3 Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
		Відповідно до п.5 Порядку №100, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
		Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (абз.1 п.8 Порядку №100).
		Відповідно до наявної у матеріалах справи довідки про доходи №12-07-151 від 08.04.2022, виданої фінансово-економічним відділом, ОСОБА_1 дійсно працювала в ТУ ДБР з 12.10.2018 по 02.03.2022 на посаді провідного спеціаліста відділу кадрової роботи та державної служби. При цьому, її середньоденна заробітна плата становить 1532,46 грн, в тому числі податок на доходи фізичних осіб та військовий збір.
		Пленум Верховного Суду України у пункті 6 постанови №13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» судам роз`яснив, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
		Відповідно до абз.1 п.8 Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
		Отже, розрахунок суми середнього заробітку, який підлягає стягненню за час вимушеного прогулу судом здійснено наступним чином : ОСОБА_1 звільнена з посади 02.03.2022. Останній день роботи є днем звільнення. Період вимушеного прогулу складає 151 робочий день, за період з 03.03.2022 по 29.09.2022 (дата прийняття судом апеляційної інстанції постанови). Середньоденна заробітна плата - 1532,46 грн/день х 151 день вимушеного прогулу = 231401,46 грн.
		З урахуванням висновків про протиправність оспорюваного наказу та наявності підстав для поновлення позивача на посаді, з якої її було звільнено, колегія суддів вважає за необхідне стягнути з ТУ ДБР на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 03.03.2022 по день прийняття постанови у цій справі в розмірі 231401,46 грн. 
		Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права.
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006). 
		Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
		Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
		Згідно ч.1 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Судом апеляційної інстанції надано відповіді на усі доречні та важливі для вирішення даного публічно-правового спору питання з боку обох сторін, які викладені у формі описаних вище висновків та з урахуванням висновків Верховного Суду, сформованих у справах, предметом яких були подібні правовідносини.
		Таким чином, доводи апеляційної скарги є суттєвими і складають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, що є підставою для скасування оскаржуваного рішення та прийняття постанови про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ТУ ДБР про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Згідно ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є : 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
		З урахуванням примітки до ст.513 Закону України «Про запобігання корупції», позивач не віднесена до переліку осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище.
		Отже, в контексті положень п.1 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.
		Керуючись ст.ст.12, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,
		                                                      п о с т а н о в и в :
		Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - Цимбала Ірини Зіновіївни задовольнити повністю.
		Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 червня 2021 року по справі №380/5319/22 скасувати та прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення коштів задовольнити повністю.
		Визнати протиправними та скасувати наказ Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові №3-ос від 20 січня 2022 року «Про звільнення ОСОБА_1 » (з урахуванням внесених до нього змін згідно наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові №5-ос від 28 січня 2022 року «Про внесення змін до наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові №3-ос від 20 січня 2022 року «Про звільнення ОСОБА_1 » та наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові №9-ос від 02 лютого 2022 року «Про внесення змін до наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові №3-ос від 20 січня 2022 року «Про звільнення ОСОБА_1 » та наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові №27-ос від 08 квітня 2022 року «Про зміну дати звільнення ОСОБА_1 ».
		Поновити ОСОБА_1 на посаді провідного спеціаліста відділу кадрової роботи та державної служби Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові з 03 березня 2022 року.
		Стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові (вулиця Кривоноса, 6 місто Львів, індекс 79008, код ЄДРПОУ - 42334907) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 (двісті тридцять одну тисячу чотириста одну) гривню 46 копійок середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. 
		Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді С. П. Нос   С. М. Шевчук  Повне судове рішення складено 06.10.2022

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...