Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 752/7440/18 : Кримінальні справи (з 01.01.2019); Кримінальні правопорушення у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг; Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 07.10.2022. Забезпечено надання загального доступу: 11.10.2022.
Дата набрання законної сили: 04.10.2022
Номер судового провадження: 51-1815км22
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 52017000000000897

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова                                                   
		іменем України
		4 жовтня 2022 року?
		м. Київ
		справа № 752/7440/18
		провадження № 51-1815км22
		Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:?
		головуючого                                   ОСОБА_8,?
		суддів                                               ОСОБА_9, ОСОБА_10, 
		за участю:?
		секретаря судового засідання   ОСОБА_11,
		прокурора                                       ОСОБА_12,
		захисників                                       ОСОБА_13,
		                                                           ОСОБА_14,
		засудженого                                   ОСОБА_1 ,                                             
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та його захисників ОСОБА_14 та ОСОБА_13 на вирок Вищого антикорупційного суду від 30 липня 2021 року та ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 6 червня 2022 року в кримінальному провадженні, відомості щодо якого внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 52017000000000897,  за обвинуваченням 
		ОСОБА_1 ,ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Стрільбичі Старосамбірського району Львівської області, жителя АДРЕСА_1 ), зареєстрованого у АДРЕСА_2 ), громадянина України, такого, що судимості не мав,
		у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК).
		Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами 
		першої та апеляційної інстанцій обставини
		За вироком Вищого антикорупційного суду від 30 липня 2021 року ОСОБА_1 засуджено за частиною 4 статті 368 КК та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з позбавленням права обіймати посади в державних та комунальних підприємствах, установах та організаціях, пов`язаних з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій на строк тривалістю 3 роки та з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна.
		Строк відбування покарання визначено обчислювати з моменту фактичного затримання ОСОБА_1 . Зараховано у строк покарання строк попереднього ув`язнення з 30 грудня 2017 року по 4 січня 2018 року з розрахунку один день ув`язнення за один день позбавлення волі.
		Запобіжний захід у вигляді застави залишено без зміни до набрання вироком законної сили та покладено відповідні обов`язки на строк 2 місяці.
		Стягнуто на користь держави процесуальні витрати та вирішено питання з речовими доказами.
		Згідно вироку ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено за вчинення кримінального правопорушення за наступних обставин. 
		ОСОБА_1 , займаючи посаду директора Інституту агроекології і природокористування Національної академії аграрних наук України (далі - Інститут), пов`язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, тобто будучи службовою особою, на початку грудня 2017 року, більш точну дату і час встановити не виявилося можливим, знаходячись в приміщенні свого службового кабінету, який розташований на вул. Метрологічній, 12 у м. Києві , повідомив учаснику Товариства з обмеженою відповідальністю «Сател Україна»                         ОСОБА_2 про необхідність надання йому неправомірної вигоди в особливо великому розмірі в сумі 500 000 доларів США за уникнення ризиків розірвання з ініціативи Інституту Договору про спільну діяльність (без об`єднання вкладів учасників) № 01/17, укладеного між Інститутом та ТОВ «Сател Україна» від 28 лютого 2017 року, та неперешкоджання виконанню умов вказаного договору, та, продовжуючи свої злочинні дії, 30 грудня 2017 року, приблизно об 11:15, отримав частину неправомірної вигоди в розмірі 300 000 доларів США, що є особливо великим розміром, шляхом передачі вказаної суми ОСОБА_2 ОСОБА_3 , який не був обізнаний зі злочинними намірами ОСОБА_1 , в автомобілі марки «Chevrolet Aveo» д.н.з. НОМЕР_1 на парковці у дворі будинку біля житлового комплексу за адресою: м. Київ, вул. Метрологічна, 15.
		Отже, ОСОБА_1 вчинив злочин, передбачений частиною 4 статті 368 КК за ознаками одержання службовою особою неправомірної вигоди в особливо великому розмірі для себе за вчинення в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, будь-якої дії з використанням службового становища.
		Ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного  суду від 6 червня 2022 року вирок Вищого антикорупційного суду від 30 липня 2021 року щодо ОСОБА_1 залишено без зміни.
		Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
		У касаційній скарзі засуджений ставить вимогу про скасування судових рішень та закриття кримінального провадження. Зі змісту касаційної скарги вбачається, що засуджений вказує на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, вимог Конституції України та Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
		 
		Свої вимоги обґрунтовує тим, що під час досудового розслідування правоохоронними органами було порушено предметну підслідність кримінального провадження, а Вищий антикорупційний суд не зважив на такі порушення та у своєму рішенні вдався до тлумачення пункту 2 частини 5 статті 216 КПК, при цьому не звернув уваги, що в офіційному документі, наданому стороною захисту міститься інформація про те, що державне майно Інституту агроекології та природокористування передано не у власність, а в оперативне управління і частина державного майна в статутному капіталі Інституту складає «0» відсотків.
		 
		Відтак, засуджений вважає, що судами не взято до уваги порушення правил підслідності, яке з урахуванням практики Верховного Суду (справа 640/5023/19) є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, оскільки здійснення досудового розслідування не уповноваженими на те особами (органами) призводить до порушення прав людини та основоположних свобод, а тому всі докази зібрані у вказаному кримінальному провадженні, на думку засудженого, повинні бути визнані недопустимими.
		 
		Крім того, засуджений у своїй касаційній скарзі вказує на порушення правил підсудності. Свої твердження останній обґрунтовує тим, що Голосіївським районним судом м.Києва в порушення статті 34 КПК не дотримано порядку передачі кримінального провадження з одного суду до іншого, оскільки це є компетенцією Верховного Суду. При цьому вказує на упередженість суду у даному кримінальному провадженні, оскільки клопотання прокурора було розглянуто місцевим судом двічі і у різний спосіб, що свідчить про надану судом перевагу одній стороні над іншою.
		 
		Водночас, засуджений зазначає, що суди під час розгляду кримінального провадження по суті не розібрались з порядком передачі справи з одного суду до іншого, а вдалися до практики Верховного Суду (справа №569/6966/19 та справа 490/10025/17) та у своєму рішенні вказали про відсутність клопотань про зміну підсудності до початку слухання справи по суті, однак не надали відповідей на доводи сторони захисту про порушення процесуальних вимог щодо передачі справи з одного суду до іншого.
		 
		Разом із тим, засуджений вказує, що ухвали Апеляційного суду м. Києва від 28 грудня 2017 року про задоволення клопотань слідчого та прокурора про проведення негласних слідчих (розшукових) дій постановлені незаконним складом суду, оскільки не відбувся автоматизований розподіл вказаних клопотань між слідчими суддями, а також зазначає про те, що під час їх розгляду відсутній журналу судового засідання, що є істотним  порушенням вимог кримінального процесуального закону, а докази отриманні на підставі цих ухвал слід визнати недопустимими, що проігнорували суди попередніх інстанцій.
		 
		Крім того, у своїх доводах, які містить касаційна скарга засудженого, останній зазначає про суперечності у показаннях свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , тобто просить надати доказам іншу оцінку у кримінальному провадженні, що, на думку засудженого, вказує на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та має суттєве значення для її розгляду.
		 
		Такі твердження ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що суд не встановив з показань вказаних свідків факт отримання коштів ОСОБА_3 від ОСОБА_2 , а відтак, на думку засудженого, суд допустив неповноту судового слідства, а суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив встановлені судом обставини, які не відповідають отриманим даним.  
		 
		В касаційній скарзі захисник засудженого ОСОБА_4 - адвокат ОСОБА_14 також вказує  на те, що суди не зважили на порушення органами досудового розслідування факту недотримання правил предметної підслідності у цьому кримінальному провадженні та неправомірно дійшли висновку, що саме НАБУ повинно було здійснювати розслідування, стверджуючи про те, що початковий (статутний) капітал Інституту повністю засновано на державній власності, 100% якого належить державі, що у сукупності із заявленим розміром неправомірної вигоди вказує на належну підслідність у цьому кримінальному провадженні.
		 
		Разом із тим, захисник ОСОБА_14 у своїй касаційній скарзі надає зміст та розширений аналіз норм господарського права, цитує вимоги Цивільного кодексу України та вдається до аналізу нормативних актів кабінету Міністрів України, за допомогою яких, надає визначення органів державної влади та у підсумках своїх доводів вважає, що Інститут не є суб`єктом господарювання зі сформованим статутним капіталом, а тому всі слідчі дії вчинені детективами НАБУ під час досудового розслідування є протиправними та такими, що порушують права ОСОБА_1 .
		 
		Водночас, захисник ОСОБА_14 з урахуванням наведеного, зазначає про невідповідність висновків суду, викладеним у вироку, вимогам КПК, а саме вважає, що суд допустився істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, що вказує на необхідність скасувати судові рішення та закрити кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 .
		 
		Також захисник вказує про недопустимість доказів отриманих на підставі ухвал Апеляційного суду м.Києва, постановлених 28 грудня 2017 року за результатами розгляду клопотань слідчого та прокурора про отримання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, оскільки відсутні протоколи автоматизованої системи розподілу справ між слідчими суддями та відсутні журнали судових засідань під час такого розгляду.
		 
		Крім того, захисник ОСОБА_14 не погоджується з висновками апеляційної інстанції  в частині допустимості такого доказу, як протокол огляду місця події, а саме огляд автомобіля ОСОБА_5 , оскільки вважає, що така слідча дія була не оглядом місця події, а саме обшуком та відбулась поза межами встановленого КПК порядку. При цьому вважає такий доказ недопустимим та таким, що порушує права засудженого                         ОСОБА_1 .
		 
		Водночас, захисник ОСОБА_14 зазначає про порушення вимог законодавства України судами попередніх інстанцій при оцінці речових доказів, а саме грошових коштів у розмірі 150 000 доларів США та документів, які ніби-то доводять джерело доказів та їх походження. При цьому просить визнати недопустимими докази, які сторона обвинувачення надала на підтвердження отримання коштів, а саме службову записку старшого детектива НАБУ, службову записку керівника Третього підрозділу детективів ГП НАБУ та видатковий касовий ордер від 28 грудня 2017 року.
		 
		Зі змісту касаційної скарги захисника ОСОБА_13 убачається, що він не погоджується з постановленими у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 судовими рішеннями, просить їх скасувати та закрити кримінальне провадження щодо останнього.
		 
		Свої вимоги захисник ОСОБА_13 обґрунтовує тим, що детективи та прокурори у цьому кримінальному провадженні під час повідомлення про підозру від 31 грудня 2017 року та про зміну раніше повідомленої підозри від 26 січня 2018 року стверджували про вчинення ОСОБА_1 злочину, тобто ще до початку судового розгляду у своїх процесуальних документах говорили про вчинення особою злочину, що порушує його конституційні права, а саме презумпцію невинуватості.
		 
		Зокрема, захисник ОСОБА_13 зазначає про те, що  детективи НАБУ у своїх клопотаннях про обрання запобіжного заходу та продовження строку тримання під вартою стверджували про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину, при цьому, суди, розглядаючи такі клопотання, жодним чином не зважили на порушення презумпції невинуватості його підзахисного, а своїми діями заздалегідь підтвердили позицію обвинувачення.
		 
		Крім того, захисник ОСОБА_13 зазначає про порушення підсудності у цьому кримінальному провадженні. Його доводи щодо вирішення місцевим судом питання про передачу справи з одного суду до іншого є аналогічні до змісту касаційних скарг засудженого ОСОБА_1 та захисника ОСОБА_14 в яких вони, окрім іншого, вказують на те, що суд апеляційної інстанції не в повній мірі дослідив порушення норм кримінального процесуального закону при передачі справи з районного суду до Вищого антикорупційного суду.
		 
		Крім того, захисник ОСОБА_13 у своїй касаційній скарзі, також наголошує на відсутності автоматизованого розподілу справи в Апеляційному суді м. Києва під час розгляду клопотань слідчого та прокурора про проведення негласних слідчих (розшукових) дій та відсутність журналу судового засідання під час їх розгляду.
		 
		Водночас, захисник ОСОБА_13 вказує на упередженість та неправомірні дії суддів першої та апеляційної інстанцій при вирішенні питання про арешт майна, оскільки арештоване майно є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , тобто при вирішенні питання судом не з`ясовувався статус зазначеного майна, при цьому, апеляційний суд проігнорував такі доводи сторони захисту та не надав на них належних відповідей.
		 
		У запереченнях на касаційні скарги сторони захисту, прокурор зазначає про відсутність підстав сумніватися у правильності підслідності, оскільки Інститу є неприбутковою державною бюджетною установою, яка перебуває у віданні НААНУ, як органу управління державним майном, заснований повністю на державній власності та є суб`єктом господарювання. При цьому, за Інститутом закріплені земельні ділянки, що надані йому на праві постійного користування, і саме за нерозірвання договору щодо забудови яких директором Інституту було отримано неправомірну вигоду в особливо великому розмірі.
		Заперечує прокурор і доводам сторони захисту в частині порушення правил підсудності, оскільки  відповідно до пункту 20-2 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК кримінальне провадження з 5 вересня 2019 року належить до передачі у Вищий антикорупційний суд, тобто з вказаної дати інші суди не можуть розглядати кримінальні провадження щодо злочинів, віднесених до підсудності Вищого антикорупційного суду і такі справи підлягають передачі до Вищого антикорупційного суду без постановлення додаткових рішень, а в силу зазначеного закону. Вказує на те, що Голосіївський районний суд направив подання до Київського апеляційного суду для визначення підсудності, однак ухвалою апеляційного суду таке подання залишено без задоволення з тих мотивів, що суд першої інстанції передає такі справи безпосередньо до Вищого антикорупційного суду, що в подальшому і було зроблено.
		 
		Не погоджується прокурор і з доводами зазначеними у касаційних скаргах сторони захисту про незаконний склад суду при розгляді апеляційним судом клопотань про проведення негласних слідчих (розшукових) дій. При цьому, зазначає, що розподіл таких клопотань відбувся за наказом голови суду, а журнал судового засідання не ведеться, оскільки у таких справах відсутній секретар судового засідання, який його виготовляє.
		 
		Крім того, прокурор зазначає про те, що посилання засудженого на суперечності у показаннях свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є недоречними, оскільки такі показання повністю узгоджуються з іншими доказами, а саме протоколами НСРД, дослідженими у суді, протоколом огляду автомобіля та показаннями інших свідків, при цьому неузгодженість має місце у незначних деталях, яке виявляється у суб`єктивному сприйнятті особою подій та не має суттєвих розбіжностей, як на то вказує засуджений.
		 
		Зокрема, у своїх запереченнях прокурор вважає рішення попередніх судів належним чином мотивованими, а касаційні скарги сторони захисту просить залишити без задоволення.
		 
		Заслухавши доповідь судді, доводи захисників та засудженого які підтримали свої касаційні скарги та касаційні скарги один одного, думку прокурора, яка заперечувала проти задоволення касаційних скарг, обговоривши доводи, наведені в касаційних скаргах, та перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню на таких підставах. 
		Мотиви Суду
		Відповідно до статті 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального та процесуального права, правову оцінку обставин і не уповноважений досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в  оскаржених судових рішеннях, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
		Відповідно до вимог статті 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
		Суд не може перевіряти будь-які докази, а також приймати нові докази, які не були предметом розгляду в суді першої та апеляційної інстанцій. Крім того не має права встановлювати та визнавати обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні. 
		У касаційній скарзі засуджений вказує на те, що суди не взяли до уваги всіх фактичних обставин справи, які мали суттєве значення для встановлення істини у вказаному кримінальному провадженні, при цьому у касаційній скарзі надає свою оцінку дослідженим в суді доказам, а саме показанням свідків,  та вказує на відсутність доказів передачі грошових коштів . 
		Разом з тим, такі доводи касаційної скарги не можуть бути предметом розгляду суду касаційної інстанції, оскільки суд не вправі виходити за межі фактів та обставин встановлених у судах першої та апеляційної інстанцій, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, тобто перевіряти доказ на несумлінність, точність та несуперечність з фактичними обставинами справи, а також зіставляти ці дані з іншими доказами.
		Під час касаційного розгляду кримінального провадження колегія суддів виходить із фактичних обставин вчинення кримінального правопорушення, встановлених судами нижчих інстанцій.
		 
		Основними  та аналогічними за змістом доводами касаційних скарг захисників та засудженого є доводи щодо порушення предметної підслідності органами досудового розслідування, порушення судами правил підсудності та недопустимості доказів, які суд поклав в основу обвинувального вироку.
		Що стосується доводів наведених у касаційних скаргах захисників та засудженого про порушення правил підслідності, як підстави визнання усіх зібраних доказів недопустимими.
		Відповідно до пункту 2 частини 5 статті 216 КПК детективи Національного антикорупційного бюро України здійснюють досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачені, окрім іншого, статтею 368 КК, розмір предмета кримінального правопорушення, у п`ятсот і більше разів перевищує розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на час вчинення кримінального правопорушення, а також якщо кримінальне правопорушення вчинено службовою особою суб`єкта господарювання, у статутному капіталі якого частка державної або комунальної власності перевищує 50 відсотків.
		У своїх доводах наведених у касаційних скаргах, захисники та засуджений зазначають, щодержавне майно Інституту передано не у власність, а в оперативне управління і частина державного майна в статутному капіталі цього закладу складає «0» відсотків, а також те, що Інститут не є суб`єктом господарювання зі сформованим статутним капіталом, а відтак всі слідчі дії вчинені детективами НАБУ під час досудового розслідування є протиправними та такими, що порушують права  ОСОБА_1 .
		Проте, суд першої інстанції, як і апеляційний суд, який погодився з його висновками, зазначив, що ключовим є не наявність статутного капіталу як такого, а частка державної власності у майні відповідного суб`єкта господарювання, яка повинна перевищувати 50 відсотків його статутного капіталу (чи майна), якщо ж суб`єкт господарювання заснований повністю на державній власності, ця частка, зрозуміло, і не розраховується, а відповідна юридична особа відноситься до суб`єктів господарювання державного сектора економіки.
		Так, у своїх висновках апеляційний суд зазначив, що  Інститут є суб`єктом господарювання повністю заснованим на державній формі власності, що ґрунтується на положеннях закону (статті 2, 3, 52, 55, 56 ГК) та Статуту Інституту (пункти 1, 5, 11, 20, 29), тому його службова особа підпадає під умови суб`єкта, зазначеного у пункті 2 частини 5 статті 216 КПК.
		Крім того, під час перевірки матеріалів кримінального провадження апеляційний суд дійшов висновків, що належність Інституту до суб`єктів господарювання ґрунтується на таких положеннях Статуту, як повноваження Інституту бути засновником та співзасновником господарських товариств (пункт 13 Статуту Інституту), самостійне вирішення питань, пов`язаних із науковою та господарською діяльністю Інституту, для чого Інститут і вступає від свого імені у договірні відносини з іншими установами, організаціями, підприємствами (пункт 14 цього Статуту), можливість здавати в оренду закріплене за ним державне майно (пункт 27), можливість реалізації власної продукції, робіт, послуг, сировини, науково-дослідних робіт (пункти 29, 49); можливість здійснення ним зовнішньоекономічної діяльності (пункт 50).
		Водночас, суд апеляційної інстанції спростовує твердження сторони захисту про те, що частина державного майна в статутному капіталі цього закладу складає «0» відсотків, оскільки заснованість Інституту на державній формі власності фактично означає володіння державою усім його початковим (і поточним) капіталом, як юридичної особи. Неоперування терміном «статутний капітал» та відсутність його поділу на частки відносно Інституту (зокрема, у Статуті) є логічним, оскільки його єдиним «засновником» є держава (опосередковано через НААН та Кабінет Міністрів України) і така організаційна-правова форма не передбачає залучення інших засновників.
		Посилання засудженого у своїй касаційній скарзі на постанову об`єднаної палати Верховного Суду від 24 травня 2021 року (справа 640/5023/19) не є прийнятним у цьому кримінальному провадженні з таких підстав. 
		Як убачається зі змісту згаданої постанови перед касаційним судом, окрім іншого, ставилось питання про повноваження прокурора, передбачені частиною 5 статті 36 КПК, та вмотивованість постанови прокурора про доручення здійснення досудового розслідування кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування з підстав неефективності. 
		Зі змісту оскаржуваних судових рішень убачається, що сторона захисту оспорює предметну підслідність кримінального провадження щодо ОСОБА_1 , однак суди належним чином відповіли на такі доводи та надали вичерпні та обґрунтовані відповіді.
		Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки з встановлених судом обставин убачається, що Інститут є суб`єктом господарювання, має у розпорядженні державне майно. При цьому жоден із учасників кримінального провадження не заперечує того факту, що ОСОБА_1 є посадовою особою, в компетенції якого була можливість розірвати договір, який, як убачається з встановлених судом обставин, мав вплив на нерозірвання цього договору про спільну діяльність з ТОВ «Сател Україна» та вимагав від ОСОБА_2 суму у розмірі 500 000 доларів США, що також підтверджено в судовому засіданні належними та допустимими доказами. Ця сума у 500 і більше разів перевищує розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на час вчинення кримінального правопорушення, а відтак визначення підслідності відбулось у межах кримінального процесуального закону.
		Таким чином, доводи касаційних скарг в частині неправильної визначеності предметної підслідності є недоречними та необґрунтованими.
		Що стосується доводів сторони захисту, які містяться у касаційних скаргах захисників та засудженого про порушення порядку передачі справи до Вищого антикорупційного суду, то колегія суддів вважає за необхідне вказати наступне.
		У своїх касаційних скаргах засуджений та його захисники вважають, що порушений сам порядок передачі справи за ухвалою районного суду, хоча, на думку скаржників, повноваження щодо передачі справи з одного суду до іншого вирішується в порядку статті 34 КПК Верховним Судом.
		Проте колегія суддів вважає, що такий порядок передачі справи не порушено.
		Відповідно до статті 34 КПК (зі змінами від 7 червня 2018 року)  кримінальне провадження передається на розгляд іншого суду, якщо: до початку судового розгляду виявилося, що кримінальне провадження надійшло до суду з порушенням правил підсудності; після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити склад суду для судового розгляду; обвинувачений чи потерпілий працює або працював у суді, до підсудності якого належить здійснення кримінального провадження; ліквідовано суд або з визначених законом підстав припинено роботу суду, який здійснював судове провадження.
		Крім того зі змісту статті убачається, що питання про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого в межах юрисдикції одного суду апеляційної інстанції вирішується колегією суддів відповідного суду апеляційної інстанції за поданням місцевого суду або за клопотанням сторін чи потерпілого не пізніше п`яти днів з дня внесення такого подання чи клопотання, про що постановляється вмотивована ухвала.
		Також у статті зазначено, що питання про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого в межах юрисдикції різних апеляційних судів, а також про направлення провадження з одного суду апеляційної інстанції до іншого вирішується колегією суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду за поданням суду апеляційної інстанції або за клопотанням сторін чи потерпілого не пізніше п`яти днів з дня внесення такого подання чи клопотання, про що постановляється вмотивована ухвала.
		Зі змісту вказаної норми Закону вбачається, що повноваження Верховного Суду діють лише при вирішенні питання про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого в межах юрисдикції різних апеляційних судів, а також про направлення провадження з одного суду апеляційної інстанції до іншого.
		При цьому, як правильно зазначив у своїх висновках суд апеляційної інстанції, законодавчо визначено порядок передачі справи до Вищого антикорупційного суду, який діяв на час надходження обвинувального акту.
		Відповідно до  пункту 20-2 Розділу XI «Перехідні положення» КПК (із змінами відповідно до Закону України №100-IX від 18.09.2019), підпункту «х» підпункту 3 пункту 2 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищий антикорупційний суд», Крім того питання про визначення підсудності вирішуються відповідно до положень статті 34 КПК (пункт 1 частини 1 та пункт 4 частини 3) та у разі якщо судовий розгляд у судах першої та апеляційної інстанцій не закінчено до дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо початку роботи Вищого антикорупційного суду", такі кримінальні провадження передаються до Вищого антикорупційного суду для розгляду в установленому цим Кодексом порядку;
		З перевірки матеріалів провадження вбачається, що ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2019 року було прийняте рішення про направлення кримінального провадження № 52017000000000897 за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 368 КК, до Київського апеляційного суду для звернення до Верховного Суду з поданням для вирішення питання про подальше направлення цього провадження до Вищого антикорупційного суду.
		Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року було відмовлено у задоволенні подання голови Голосіївського районного суду м. Києва. Таке рішення мотивовано тим, що згідно з роз`ясненнями Верховного Суду від 27 вересня 2019 року кримінальні провадження, підсудні Вищому антикорупційному суду, мають бути передані до нього на підставі ухвал тих судів, у яких ці кримінальні провадження перебувають на розгляді.
		Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 20 листопада 2019 року кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 направлено до Вищого антикорупційного суду. При цьому, ухвалою Київського апеляційного суду від 28 листопада 2019 року було відмовлено у відкритті провадження за апеляційною скаргою адвоката ОСОБА_13 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_1 на зазначену вище ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва.
		Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками попередніх судів, оскільки порядок передачі кримінального провадження до Вищого антикорупційного суду відповідає вимогам законодавства. Разом з тим, згідно з матеріалами справи до початку судового розгляду клопотань про направлення цього кримінального провадження з одного суду до іншого через порушення правил підсудності у порядку, передбаченому статтею 34 КПК, сторона захисту не заявляла. Відтак, Суд не вбачає порушень процесуальних та конституційних прав ОСОБА_1 , як на те вказує сторона захисту.
		Що стосується доводів засудженого та захисників про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону під час  постановлення ухвал Апеляційного суду м. Києва від  28 грудня 2017 року про задоволення клопотань слідчого та прокурора про проведення негласних слідчих (розшукових) дій та ведення журналу судових засідань.
		 
		Сторона захисту посилається на незаконний склад суду, оскільки, на їх думку, не відбувся автоматизований розподіл вказаних клопотань між слідчими суддями апеляційного суду, а також зазначає про відсутність журналу судового засідання під час розгляду таких клопотань.
		 
		Такі аналогічні за змістом доводи наведені у касаційних скаргах сторони захисту були предметом розгляду суду апеляційної інстанції.
		Відповідно до статті 247 КПК, голова чи за його визначенням інший суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя. Слідчий суддя (слідчі судді) у суді першої інстанції обирається зборами суддів зі складу суддів цього суду (пункт 18 частини 1 статті 3 КПК в редакції, що діяла на момент надходження клопотань про надання дозволу на НСРД). Голова апеляційного суду здійснює повноваження слідчого судді та призначає з числа суддів апеляційного суду суддів (суддю) для здійснення таких повноважень у випадках, визначених процесуальним законом (пункт 9 частини 1 статті 29 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
		Розгляд клопотань, який віднесений згідно з положеннями глави 21 КПК до повноважень слідчого судді, здійснюється слідчим суддею Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування (частина 1 статті 247 КПК у тій же редакції).
		Реєстрація клопотань щодо негласних слідчих (розшукових) дій в автоматизованій системі здійснюється у встановленому чинним законодавством порядку без розкриття відомостей про особу, стосовно якої заплановано проведення негласної слідчої (розшукової) дії, та виду цієї слідчої дії (абзац 2 підпункту 2.2.1 пункту 2.2 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого Рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, у редакції станом на 27 грудня 2017 року).
		Положення визначає порядок функціонування автоматизованої системи документообігу в судах загальної юрисдикції (далі - автоматизована система), яка забезпечує, серед іншого, об`єктивний та неупереджений розподіл судових справ між суддями з додержанням принципів випадковості та в хронологічному порядку надходження судових справ, з урахуванням завантаженості кожного судді (збалансованого навантаження) (підпункт 1.3.1 пункту 1.3 Положення у тій же редакції). В апеляційному суді міста Києва використовується Автоматизована система електронного документообігу «Апеляція», розроблена апеляційним судом міста Києва (підпункт 1.4.4 пункту 1.4 цього ж Положення у тій же редакції).
		Відповідно до листа Київського апеляційного суду № 405 н/т від 11.12.2018 у 2017 році в Апеляційному суді м. Києва використовувалася автоматизована система електронного документообігу «Апеляція», яка не дозволяла провести автоматизований розподіл клопотань, які надходили в порядку глави 21 КПК, із забезпеченням вимог режиму секретності їх розгляду (том 8 а. с. 111-112). Відповідно до наказу щодо розгляду клопотань про надання дозволів на проведення НСРД та оперативно-розшукових заходів, які тимчасово обмежують права людини, розгляд клопотань про надання дозволу на тимчасове обмеження конституційних прав і свобод людини здійснювався слідчими суддями Апеляційного суду м. Києва, визначеними наказом голови суду. У такий спосіб в Апеляційному суді м. Києва визначався слідчий суддя для розгляду всіх клопотань в порядку глави 21 КПК, які надходили до цього суду у 2017 році.
		Як убачається з матеріалів кримінального провадження, ухвалами слідчого судді Апеляційного суду м. Києва № 01-26280н/т/НСД від 28 грудня 2017 року, № 01- 26281н/т/НСД від 28 грудня 2017 року та № 01-26282н/т/НСД від 28 грудня 2017 року  надавались дозволи на проведення різних видів НСРД стосовно ОСОБА_1 ,                ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . 
		Такі клопотання  детектива НАБУ щодо надання дозволу на проведення НСРД стосовно вказаних осіб були розглянуті одним слідчим суддею 28 грудня 2017 року, а саме головою Апеляційного суду м. Києва ОСОБА_15 (том 6 а. с. 239-248). Оскільки голова апеляційного суду є єдиним уповноваженим КПК суддею, що виконує функції слідчого судді в конкретному апеляційному суді, а інші судді, уповноважені виконувати функції слідчого судді, можуть у разі необхідності визначатися саме його розпорядчим рішенням, випадковий характер визначення слідчого судді автоматизованою системою документообігу суду в апеляційному суді (у порівнянні з судами першої інстанції) для розгляду клопотань у випадку, передбаченому статтею 247 КПК, має значні особливості, які зумовлені встановленим законом порядком визначення кола суддів, уповноважених розглядати такі клопотання (голова суду чи інший суддя за його визначенням, тобто на його розсуд). Тож у цьому конкретному випадку колегія суддів не вбачає порушення порядку визначення слідчого судді через розгляд відповідних клопотань саме головою апеляційного суду, який уповноважений на це КПК.
		При цьому, суд апеляційної інстанції, обґрунтовуючи такі доводи, правильно зазначив, що стороною захисту не було наведено існування обставин, які поставили би під сумнів об`єктивність та неупередженість слідчого судді під час розгляду клопотань про надання дозволу на проведення НСРД, у тому числі, щодо можливого впливу, тиску на слідчого суддю з боку інших посадових осіб, його особистої зацікавленості у прийнятті конкретного рішення у справі, зав`язків його з детективом, прокурором або особами щодо яких здійснювалися НСРД, тощо. Таких даних не містять і касаційні скарги.
		Неспроможними також є доводи зазначені у касаційних скаргах сторони захисту про відсутність журналу судових засідань.
		Зі змісту частини 4 статті 107 КПК убачається, що фіксування за допомогою технічних засобів кримінального провадження під час розгляду слідчим суддею питання про проведення НСРД не здійснюється, а відтак журнали судових засідань не виготовлялися. Відповідно до пункту 2.7 Інструкції про порядок роботи з технічними засобами фіксування судового процесу (судового засідання), затвердженої Наказом Державної судової адміністрації України № 108 від 20 вересня 2012року).
		Відповідно до статті 248 КПК розгляд клопотання про надання дозволу на НСРД здійснюється слідчим суддею без участі (повідомлення) сторони захисту. Тобто змагальність в такому провадженні не забезпечується через специфіку самих НСРД, як негласних, таємних дій.
		Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що відсутність предмету фіксування (зокрема, обговорення позицій протилежних сторін), а також відсутність секретаря судового засідання під час розгляду клопотань про надання дозволу на проведення НСРД, не містить порушень КПК, які б ставили під сумнів чи призвели до недопустимості доказів, зібраних на виконання відповідних ухвал слідчого судді.
		Така позиція суду узгоджується з практикою Верховного Суду, яка міститься у постановах ККС ВС від 06 липня 2021 року в справі № 720/49/19, та від 11 березня 2020 року в справі № 583/3508/18).
		Отже, колегія суддів не вбачає порушень норм КПК при формуванні складу Апеляційного суду м. Києві під час постановлення судових рішень щодо задоволення клопотань слідчого та прокурора про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також не вбачає порушень закону за відсутності журналу судових засідань під час розгляду таких клопотань.
		Що стосується доводів зазначених у касаційній скарзі захисника ОСОБА_13 про порушення презумпції невинуватості його підзахисного під час досудового розслідування.
		Відповідно до статті 277 КПК письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором та має містити, окрім іншого, зміст підозри,  правову кваліфікацію кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та стислий виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, у тому числі зазначення часу, місця його вчинення, а також інших суттєвих обставин, відомих на момент повідомлення про підозру.
		Сама підозра по суті це обґрунтоване припущення слідчого та/або прокурора про вчинення особою кримінального правопорушення. Така підозра органів досудового розслідування формалізується у процесуальному документі «повідомлення про підозру». Таким чином, праву підозрюваного «знати, у вчинені якого кримінального правопорушення його підозрюють» (п. 1 ч. 3 ст. 42 КПК України), кореспондує обов`язок сторони обвинувачення довести це до його відома, повідомити про наявність підозри. 
		Тобто, у своєму документі під час повідомлення підозри прокурор повинен був викласти саму суть обвинувачення, щоб не порушувати процесуальні та конституційні права особи, при цьому викласти суть обвинувачення так, щоб особа знала, від чого вона має захищатися.
		Крім того, сторона захисту вказує на те, що під час обрання запобіжного заходу слідчий у своєму клопотанні вказував на винуватість особи у вчиненні інкримінованого йому злочину, порушуючи конституційні права ОСОБА_1 , а слідчий суддя наперед підтримав у своїх рішеннях позицію сторони обвинувачення.
		Однак такі доводи є неспроможними з урахуванням наступного.
		Відповідно до вимог частини 1 статті 184 КПК України клопотання про застосування запобіжного заходу до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування Дане клопотання повинно містити: короткий виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, в якому підозрюється або обвинувачується особа; правову кваліфікацію кримінального правопорушення із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність; виклад обставин, що дають підстави підозрювати, обвинувачувати особу у вчиненні кримінального правопорушення, і посилання на матеріали, що підтверджують ці обставини; посилання на один або кілька ризиків, зазначених у ст. 177 КПК; виклад обставин, на підставі яких слідчий, прокурор дійшов висновку про наявність одного або кількох ризиків, зазначених у його клопотанні, і посилання на матеріали, що підтверджують ці обставини; обґрунтування неможливості запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні, шляхом застосування більш м`яких запобіжних заходів;
		Крім того зі змісту статті 184 КПК убачається, що слідчий повинен надати суду підтвердження того, що підозрюваному, обвинуваченому надані копії клопотання та матеріалів, якими обґрунтовується необхідність застосування запобіжного заходу.
		Тобто з наведених норм кримінального процесуального закону убачається, що під час розгляду таких клопотань слідчий повинен довести до відома суду суть обвинувачення, підтвердити його, а також обґрунтувати неможливість запобігання ризику або ризикам.
		Суд, під час вирішення питання про обрання запобіжного заходу діяв в межах своїх повноважень та, посилаючись на клопотання слідчого, обґрунтовував ризики, які вказують на заходи процесуального примусу, які обмежують конституційні права особи - особисту свободу та свободу пересування підозрюваного (обвинуваченого) і застосовуються з метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкодити встановленню об`єктивної істини та здійсненню правосуддя, а також продовжити злочинну діяльність.
		Як убачається з матеріалів кримінального провадження, такі процесуальні документи не містять порушень конституційних прав ОСОБА_1 зміст клопотання про обрання запобіжного заходу, а також процесуальні рішення слідчих суддів не вказують на порушення презумпції невинуватості. Зазначені норми кримінального процесуального закону, які вказують на необхідність обґрунтувати підстави з якими звертається слідчий до суду повністю було дотримано.
		Таким чином, перевіркою матеріалів кримінального провадження не встановлено будь- яких порушень прав особи під час повідомлення про підозру від 31 грудня 2017 року та про зміну раніше повідомленої підозри від 26 січня 2018 року, а також рішення суддів про обрання запобіжного заходу, а посилання сторони захисту на порушення презумпції невинуватості є хибними.
		Що стосується доводів захисника ОСОБА_14 про незаконність речових доказів, з підстав невизначеності їх походження.
		Відповідно до статті 1 КПК порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України. Відповідно, такий підзаконний нормативно-правовий акт як Інструкція не визначає порядок кримінального провадження на території України.
		Як зазначив суд апеляційної інстанції, документи про походження грошових коштів (службові записки від 28.12.2017 та 29.04.2020, видатковий касовий ордер) не відкривались стороні захисту при виконанні вимог статті 290 КПК по завершенні досудового розслідування, однак у відповідності до позицією ККС ВС розумно було б очікувати сумлінної процесуальної поведінки не тільки від сторони обвинувачення, але й від сторони захисту. Оскільки захист не заявляв відповідних клопотань на етапі відкриття матеріалів досудового розслідування, а порушив питання про необхідність документального підтвердження походження коштів предмету неправомірної вигоди лише під час судового розгляду, надання їх прокурором на цьому ж етапі не є порушенням.
		Як встановив суд першої інстанції у цьому кримінальному проваджені, НСРД контроль за вчиненням злочину здійснювався не у формі оперативної закупки, а у формі спеціального слідчого експерименту, а джерело походження грошових коштів встановлене - НАБУ. У зв`язку із цим, власником цих коштів не була особа, що конфіденційно співпрацювала з НАБУ, або особисто співробітники правоохоронних органів, що у цьому аспекті додатково підтверджує зроблений вище висновок щодо відсутності у заявника прихованого мотиву стосовно обвинуваченого в контексті можливої провокації. Жодна третя особа не заявляла своїх вимог на ці грошові кошти, не оспорює вирок в частині повернення їх і НАБУ.
		При цьому апеляційний суд дійшов правильного висновку, що наведений висновок тягне безпідставність доводів захисту щодо необхідності встановлення належності та допустимості документів, якими підтверджується належність вказаних коштів НАБУ (видатковий касовий ордер, службові записки).
		Проаналізував апеляційний суд і сумніви, які виклала сторона захисту у своїй апеляційній скарзі щодо справжності грошових знаків, вказувала на відсутність експертних досліджень цього питання, та дійшов висновку, що фотокопії усіх використаних купюр містяться в матеріалах справи (том 5), ці грошові кошти як речові докази було досліджено відповідно до вимог статті 357 КПК у судовому засіданні, яке відбулось 16 квітня 2020 року, за участі ОСОБА_1 та захисників. 
		З такими висновками суду апеляційної інстанції погоджується і колегія суддів, при цьому не вбачає порушень вимог кримінального процесуального закону під час виділення коштів та визнання їх речовими доказами.
		Що стосується доводів захисника ОСОБА_14 в частині недопустимості такого доказу, як протокол огляду місця події, а саме огляд автомобіля свідка ОСОБА_5 .
		Так у своїй касаційній скарзі захисник вказує на те, що  протокол огляду місця події від 30 грудня 2017 року був здійснений у порушення норм кримінального процесуального закону, а саме без належного дозволу суду, а з відеозапису такої слідчої дії вбачається обшук автомобіля, а не його огляд. Такі порушення, на думку захисника, мають вплив на порушені права ОСОБА_1 та вказують про недопустимість вищевказаного доказу.
		Однак такі доводи захисника є неспроможними.
		Як убачається з встановлених судом обставин, а саме з показань свідка ОСОБА_7 , який керував вказаним автомобілем, є його власником та в салоні якого було вилучено неправомірну вигоду, який в судовому засіданні підтвердив, що він надавав органам досудового розслідування згоду на огляд автомобіля.
		Крім того, суд апеляційної інстанції проаналізував аналогічні за змістом доводи викладені в апеляційній скарзі захисника та послався на заяву ОСОБА_5 і погодився з висновками місцевого суду про допустимість протоколу огляду місця події від 30 грудня 2017 року та матеріального носія до нього, оскільки  огляд місця події проведено на підставі заяви ОСОБА_5 про дозвіл на проведення огляду автомобіля (том 4 а. с. 83-94). Цей дозвіл був отриманий до, а не під час слідчої дії. Зміст самої заяви вказує і на джерело походження цього доказу - цей документ був отриманий органом досудового розслідування від самого ОСОБА_5 . Крім того, згода була надана і в письмовій, і в усній формі (зафіксовано на відеозаписі проведення слідчої дії) та підтверджена свідком ОСОБА_5 в суді під присягою. За таких обставин,                   ОСОБА_5 повною мірою розумів зміст слідчої дії, на проведення якої надавав згоду, та її правові наслідки.
		Такі висновки суду узгоджуються з практикою Верховного Суду, що вбачається з постанови ККС ВС  від 21 травня 2019 року (справа № 753/24114/16-к).
		Посилання захисника ОСОБА_14 на те, що сама слідча дія відбувалась не  як огляд місця події, а як обшук автомобіля, є необґрунтованою, оскільки факт відкриття детективами НАБУ (окрім візуального огляду автомобіля) різних секцій та багажного відділення, за відсутності предметів, які становлять інтерес для кримінального провадження, не вказують самі по собі на порушення. Всі дії працівників НАБУ було зафіксовано у протоколі огляду місця події від 30 грудня 2017 року. 
		Як обґрунтованою зазначив апеляційний суд, грошові кошти та імітаційні засоби були виявлені на сидінні в салоні відкритого автомобіля, при їх виявленні жодних дій щодо відкриття закритих відділень, схованок (тих дій, які можуть бути кваліфіковані як обшукові) правоохоронцями не здійснювалося.
		Відтак колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду, що підстави визнання недопустимим доказом, зазначені стороною захисту (проведення обшуку під видом огляду), в будь-якому випадку не стосуються саме виявленого предмету злочину як доказу, оскільки грошові кошти та імітаційні засоби були виявлені на сидінні в салоні відкритого автомобіля, при їх виявленні жодних дій щодо відкриття закритих відділень, схованок (тих дій, які можуть бути кваліфіковані як обшукові) правоохоронцями не здійснювалося.
		Разом із цим судами при досліджені протоколу огляду місця події від 30 грудня 2017 року встановлено, що власником транспортного засобу, який оглядався є ОСОБА_5 і саме він перед початком слідчої дії добровільно надав дозвіл на огляд свого автомобіля, а тому відсутні підстави вважати, що під час складання протоколу про огляд місця події були якимось чином порушені права на захист засудженого ОСОБА_1 , як про це у своїй касаційній скарзі зазначає захисник.   
		Що стосується доводів захисника ОСОБА_13 про упередженість та неправомірні дії суддів першої та апеляційної інстанцій при вирішенні питання про арешт майна.
		Як убачається з касаційної скарги захисника, останній оспорює вирок Вищого антикорупційного суду в частині залишення в силі ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 02 січня 2018 року (справа № 760/178/18, провадження № 1- кс/760/21/18) щодо накладення арешту на майно ОСОБА_1 та неправомірне залишення без зміни вказаного вироку Апеляційною палатою Вищого антикорупційного суду.
		Тобто захисник по суті оспорює арешт майна, яке підлягає конфіскації за вироком Вищого антикорупційного суду. Крім того, захисник вказує на розбіжності, які містить резолютивна частина вироку Вищого антикорупційного суду від 30 липня 2021 року, оскільки одну ухвалу слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 02.01.2018 року  скасовано, а іншу ухвалу слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 02 січня 2018 року залишено в силі.
		Такі розбіжності, як зазначає захисник ОСОБА_13 не були спростовані апеляційним судом, хоча в доповнення до апеляційної скарги такі доводи мали місце.
		Однак такі доводи захисника є недоречними з огляду на таке.Як убачається з матеріалів кримінального провадження під час апеляційного розгляду до суду з клопотання про зняття арешту зі спільного майна подружжя зверталась ОСОБА_6 , яка вказувала, що ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 02 січня 2018 року про арешт майна порушені її права,  однак суд апеляційної інстанції вказав, що таке клопотання не підлягає розгляду оскільки предметом апеляційного перегляду є не ухвали слідчих суддів Солом`янського районного суду міста Києва, а вирок; збереження заходів забезпечення у вигляді арешту майна вирішено вироком;  зміна чи скасування вироку, у тому числі в частині збереження раніше застосованих заходів забезпечення кримінального провадження, не може бути ініційована клопотаннями чи заявами, а лише апеляційною скаргою;  зазначені особи не оскаржували вирок шляхом подання апеляційних скарг. 
		Крім того, як убачається з наведених захисником доводів, він оспорює саму ухвалу слідчого судді про арешт майна та зазначає, що суд неправомірно конфіскував майно, на яке має право дружина засудженого ОСОБА_1 - ОСОБА_6 , що залишилось поза увагою суду.
		Такі доводи є неспроможними з огляду на те, що вирішення питання про конфіскацію майна було вирішено судом в межах своїх повноважень, порушень вимог кримінального процесуального закону під час прийняття рішення не убачається. При цьому сторона захисту не надала суду докази, які б вказували, що під час конфіскації було вилучено майно, яке не належить засудженому, а спори щодо виділення частки майна із спільної сумісної власності вирішуються у інший спосіб, при цьому в межах кримінального провадження є неприпустимим вирішення спору про право власності на майно шляхом поділу його з виділенням часток. Відповідно до частини 12 статті 100 КПК спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства. Підставою для виділення частки майна в праві спільної сумісної власності має бути вимога співвласника такого майна або державного чи приватного виконавця.
		Крім того слід зазначити, що зі змісту касаційної скарги захисника вбачається, що йому не зрозуміло в резолютивній частині вироку, яку саме ухвалу слідчого судді скасовано, а яку залишено в силі. Однак вирішення такого питання можливе у спосіб, передбачений КПК, а саме шляхом звернення до суду із заявою про роз`яснення судового рішення, відповідно до вимог статті 380 КПК.
		Таким чином, оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, касаційні скарги потрібно залишити без задоволення, а судові рішення - без зміни.
		На підставі наведеного, керуючись статтями 433, 434, 436 Кримінального процесуального кодексу України, Суд
		ухвалив:
		Вирок Вищого антикорупційного суду від 30 липня 2021 року та ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 6 червня 2022 року щодо засудженого ОСОБА_1 залишити без зміни, а його касаційну скаргу та касаційні скарги його захисників ОСОБА_13 та ОСОБА_14 - без задоволення.
		Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
		Судді:
		 
		ОСОБА_8                                     ОСОБА_9                             ОСОБА_10

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...