Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 725/42/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із відносин спадкування, з них; за законом..
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 21.10.2022. Забезпечено надання загального доступу: 24.10.2022.
Дата набрання законної сили: 12.10.2022
Номер судового провадження: 61-1257ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова                                              
		Іменем України
		 
		12 жовтня 2022 року 
		м. Київ 
		 
		справа № 725/42/21-ц
		провадження № 61-1257св22
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),
		          суддів:                Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усика Г. І., Яремка В. В.
		 
		учасники справи: 
		позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		відповідачі: ОСОБА_4 , Виконавчий комітет Чернівецької міської ради,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , подану представником ОСОБА_6 , на постанову Чернівецького апеляційного суду від 09 грудня 2021 року та додаткову постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Кулянди М. І., Половінкіної Н. Ю., Одинака О. О.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		 
		У січні 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 звернулися до суду            з позовом до ОСОБА_4 , Виконавчого комітету Чернівецької міської ради (далі - ВК Чернівецької міської ради), про визнання права власності в порядку спадкування за законом.
		 
		Вимоги позову обґрунтовані тим, що ОСОБА_7 (мати та баба позивачів) та ОСОБА_8 (батько та дід позивачів) перебували у шлюбі з 11 листопада 1956 року.
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла, на момент її смерті з нею разом проживали позивачі, чоловік ОСОБА_8 та син ОСОБА_4 , тобто, у силу положень частини третьої статті 1268 ЦК України вони вважаються такими, що прийняли спадщину після смерті спадкодавця.
		 
		Після смерті ОСОБА_7 відкрилася спадщина на 1/2 частини будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Спадкоємцями першої черги на момент смерті ОСОБА_7 були ОСОБА_8 (чоловік померлої), ОСОБА_1 (дочка померлої), ОСОБА_9 (дочка померлої), ОСОБА_10 (дочка померлої, права якої успадковує ОСОБА_5 ), ОСОБА_4 (син померлої).
		 
		26 лютого 2010 року за заявою спадкоємця ОСОБА_8 про прийняття спадкового майна померлої ОСОБА_7 відкрито спадкову справу.
		 
		Інші спадкоємці: ОСОБА_1 (дочка померлої), ОСОБА_9 (дочка померлої), ОСОБА_10 (дочка померлої, права якої успадковує ОСОБА_5 ), ОСОБА_4 (син померлої) спадщину після смерті ОСОБА_7 на 1/2 частини спірного будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 , прийняли шляхом фактичного вступу в управління і володіння майном, оскільки вони постійно проживали у спірному домоволодінні і були в ньому зареєстровані на день смерті ОСОБА_7 .
		 
		За таких обставин всі ці спадкоємці є такими, що прийняли спадщину на 1/2 частини спірного будинковолодіння після смерті ОСОБА_7 та успадкували по                         1/10 частини кожний.
		 
		02 березня 2010 року Чернівецьким комунальним обласним бюро технічної інвентаризації зареєстровано свідоцтво про право власності на нерухоме майно на ім`я ОСОБА_8 , а саме: на житловий будинок літ. «А», загальною площею                     51,80 кв. м, у тому числі житлові кімнати площею 38,30 кв. м, літню кухню літ. «Б», літню кухню літ. «Г», вбиральню літ. «В», сарай літ. «Д», колодязь «І», вигрібну яму «II», огорожу «№ 1-2».
		 
		18 січня 2012 року ОСОБА_8 на підставі договору дарування подарував житловий будинок ОСОБА_4 .
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 помер.
		 
		Відповідно до висновку експерта будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 , як на момент смерті ОСОБА_7 , так і на момент реєстрації права власності за ОСОБА_8 , було у тому ж розмірі, як і під час шлюбу між ними,                    а тому є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_11 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , а їхні частки, відповідно, були рівними та становили по 1/2 кожному.
		 
		Станом на 02 березня 2010 року ОСОБА_8 не був єдиним співвласником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а тому рішення                ВК Чернівецької міської ради від 10 лютого 2010 року № 67/2, яким за ОСОБА_8 оформлено право приватної власності та свідоцтво про право власності на нерухоме майно на ім`я ОСОБА_8 , видане на підставі цього рішення та зареєстроване Чернівецьким комунальним обласним бюро технічної інвентаризації 02 березня              2010 року, є недійсними у 3/10 частини.
		 
		18 січня 2012 року ОСОБА_8 подарував будинок ОСОБА_4 , а тому таке розпорядження ОСОБА_8 неналежною йому частиною будинковолодіння, не може вважатися правомірним, оскільки вчинено з порушенням закону.
		 
		Постановою від 04 березня 2019 року нотаріус відмовив ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , та ОСОБА_5 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , належну померлій ОСОБА_7 , у зв`язку з відсутністю правовстановлюючого документа про належність цього нерухомого майна, який є необхідним для вчинення нотаріальної дії.
		 
		Посилаючись на викладене, позивачі, з урахуванням уточнених вимог, просили:
		- визнати за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_7 право власності на 1/10 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 , за кожним, який складається                            з житлового будинку літ. «А», загальною площею 51,80 кв. м, у тому числі трьох житлових кімнат площею 38,30 кв. м, літньої кухні літ. «Б», літньої кухні літ. «Г», вбиральні літ. «В», сараю літ. «Д», колодязя «І», вигрібної ями «II», огорожі «№ 1-2»; 
		- визнати недійсним у 3/10 частини пункт 1.43 рішення ВК Чернівецької міської ради від 10 лютого 2010 року № 67/2, яким оформлено право приватної власності за ОСОБА_8 на житловий будинок із належними до нього будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 ; 
		- визнати недійсним у 3/10 частини свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане на ім`я ОСОБА_8 , ВК Чернівецькою міською радою 12 лютого           2010 року на підставі рішення від 10 лютого 2010 року № 67/2, зареєстрованого                    в Чернівецькому комунальному обласному бюро технічної інвентаризації 02 березня 2010 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 29823855; 
		- визнати недійсним у 3/10 частини договір дарування житлового будинку                         від 18 січня 2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Каленюк B. C., зареєстрований у реєстрі за № 149;
		- витребувати з незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 по 1/10 частини будинку кожному.
		 
		Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 31 серпня 2021 року                  у складі судді Скуляк І. А. позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 задоволено частково.
		 
		Визнано за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_7 право власності на 1/10 частини за кожним житлового будинку з належними до нього будівлями та спорудами на                                  АДРЕСА_1 , що складається з житлового будинку літ. «А», загальною площею 51,80 кв. м, у тому числі трьох житлових кімнат площею               38,30 кв. м, літньої кухні літ. «Б», літньої кухні літ. «Г», вбиральні літ. «В», сараю літ. «Д», колодязя «І», вигрібної ями «II», огорожі «№ 1-2». Визнано недійсним у 3/10 частини пункт 1.43 рішення ВК Чернівецької міської ради від 10 лютого 2010 року № 67/2, яким оформлено право приватної власності за ОСОБА_8 на житловий будинок із належними до нього будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 . Визнано недійсним у 3/10 частини свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане на ім`я ОСОБА_8 , ВК Чернівецькою міською радою 12 лютого 2010 року на підставі рішення від 10 лютого 2010 року № 67/2, зареєстрованого в Чернівецькому комунальному обласному бюро технічної інвентаризації 02 березня 2010 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 29823855. Визнано недійсним                      у 3/10 частини договір дарування житлового будинку від 18 січня 2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Каленюк B. C., зареєстрований у реєстрі за № 149. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. 
		 
		Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивачі прийняли спадщину після смерті ОСОБА_7 шляхом фактичного вступу                         в управління і володіння майном, оскільки вони постійно проживали у спірному домоволодінні і були в ньому зареєстровані на час смерті ОСОБА_7 
		 
		ОСОБА_8 , оформивши за собою право власності на все будинковолодіння, подарував його ОСОБА_4 , що є підставою для визнання недійсним договору дарування у 3/10 частини.
		 
		Водночас, оскільки спірне майно не було виділене в натурі, позов у частині витребування майна з чужого незаконного володіння задоволенню не підлягає.
		 
		Позивачі не пропустили строк давності для звернення до суду із цим позовом, оскільки вони постійно проживали разом з матір`ю на час відкриття спадщини                     а отже, прийняли спадщину. Цивільним законодавством не передбачено обмеження строку, у який спадкоємець, що прийняв спадщину, може зареєструвати своє право власності у встановленому законом порядку або звернутись до суду за захистом свого права, а тому відсутні підстави для застосування строку давності до спірних правовідносин.
		 
		Постановою Чернівецького апеляційного суду від 09 грудня 2021 року рішення                       в частині задоволених вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат. 
		 
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачі пропустили строк давності для звернення до суду із позовом. ОСОБА_1 у вересні 2014 року вже зверталася до суду з позовом до ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_10 ,           ОСОБА_12 , Реєстраційна служба Чернівецького міського управління юстиції, про визнання договору дарування житлового будинку недійсним та визнання права на                  1/4 частини спадкового майна. Крім того, у грудні 2015 року ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом до ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_10 , Реєстраційна служба Чернівецького міського управління юстиції, про визнання договору дарування житлового будинку недійсним та визнання права на 1/2 частини спадкового майна. У цій же справі ОСОБА_2 також звернулася з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_10 , Реєстраційна служба Чернівецького міського управління юстиції, про визнання договору дарування житлового будинку недійсним та визнання права на 1/3 частини спадкового майна (справа № 725/6754/15-ц).
		 
		Позивачі, які були учасниками вказаних справ, а також мати ОСОБА_5 -  ОСОБА_10 були обізнані про те, що їхній батько оформив за собою право власності на спірний житловий будинок у цілому та надалі подарував його своєму сину, чим порушив їхні спадкові права на спірний житловий будинок починаючи з 2014 року, проте за захистом своїх порушених прав позивачі звернулися лише у січні 2021 року.
		 
		Водночас колегія суддів погодилася з висновком суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про витребування майна з незаконного володіння ОСОБА_4 , оскільки матеріали справи не містять інформації про виділення позивачам їхніх часток будинку в натурі.
		 
		Додатковою постановою Чернівецького апеляційного суду від 30 грудня 2021 року заяву ОСОБА_4 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 по 4 000,00 грн судових витрат із кожного на професійну правничу допомогу.
		 
		Задовольняючи частково заяву, суд апеляційної інстанції виходив із наявності підстав для відшкодування відповідачу витрат на професійну правничу допомогу, оскільки вони є фактично понесеними. 
		 
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
		 
		У січні 2022 року представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 -                     ОСОБА_6  подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернівецького апеляційного суду від 09 грудня 2021 року та додаткову постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 грудня 2021 року, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18, Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 916/24/18, від 21 січня 2020 року у справі № 396/2046/18.
		 
		У квітні 2022 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_13 подала відзив на касаційну скаргу, у якому вказує на те, що прийняття спадкоємцями спадщини не наділяє їх правом на звернення до суду протягом невизначеного терміну. Крім того,               у відзиві ОСОБА_4 на позовну заяву від 31 березня 2021 року зазначено попередній розрахунок суми витрат на правову допомогу, яку він очікує понести                   у зв`язку із розглядом справи, а саме 10 000,00 грн,  а отже, доводи касаційної скарги є необґрунтованими.  
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи                                  з урахуванням статті 400цього Кодексу. 
		 
		Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте                  в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті                 і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд             у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. 
		 
		Обставини, встановлені судами
		 
		ОСОБА_7 (мати та баба позивачів) та ОСОБА_8 (батько та дід позивачів) перебували у шлюбі з 11 листопада 1956 року.
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_7 , яка була матір`ю ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та бабою ОСОБА_5 
		 
		28 жовтня 1957 року, в період шлюбу з ОСОБА_7 . ОСОБА_8 отримав земельну ділянку площею 0,06 га на АДРЕСА_1 .
		 
		14 грудня 1963 року на цій земельній ділянці ОСОБА_8 побудував та ввів                в експлуатацію індивідуальне домоволодіння.
		 
		На момент смерті ОСОБА_7 із нею разом проживали ОСОБА_1 ,                   ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , чоловік ОСОБА_8 та син ОСОБА_4 
		 
		06 лютого 2010 року за заявою спадкоємця ОСОБА_8 про прийняття спадкового майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 відкрито спадкову справу.
		 
		Як встановлено судами,  ОСОБА_8 (чоловік померлої), ОСОБА_1 (дочка померлої), ОСОБА_9 (дочка померлої), ОСОБА_10 (дочка померлої, права якої успадковує ОСОБА_5 ),  ОСОБА_4 (син померлої) прийняли спадщину шляхом фактичного вступу в управління і володіння майном, оскільки вони постійно проживали в спірному домоволодінні і були в ньому зареєстровані, що підтверджується постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 04 березня 2019 року.
		 
		Водночас 02 березня 2010 року Чернівецьким комунальним обласним бюро технічної інвентаризації зареєстровано свідоцтво про право власності на нерухоме майно на ім`я ОСОБА_8 , видане Виконавчим комітетом Чернівецької міської ради                       12 лютого 2010 року на підставі рішення від 10 лютого 2010 року № 67/2, а саме: на житловий будинок літ. «А», загальною площею 51,80 кв. м, у тому числі: три житлові кімнати площею 38,30 кв. м, літню кухню літ. «Б», літню кухню літ. «Г», вбиральні              літ. «В», сараю літ. «Д», колодязя «І», вигрібної ями «II», огорожі № 1-2.
		 
		18 січня 2012 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 укладений договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_8 подарував ОСОБА_4 житловий будинок з належними до нього будівлями і спорудами, що розташований на АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 0,0877 га, кадастровий номер 7310136600:28:001:0087.
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_8 .
		 
		Постановою державного нотаріуса Суружіу Н. Д. від 04 березня 2019 року відмовлено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , та ОСОБА_5 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частку житлового будинку, належну померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 , у зв`язку з відсутністю правовстановлюючого документа про належність нерухомого майна, який є необхідним для вчинення нотаріальної дії.
		 
		Відмовляючи у задоволенні вимог позивачів, суд апеляційної інстанції виходив із того, що вони хоча і прийняли спадщину після смерті ОСОБА_7 шляхом фактичного вступу в управління майном, проте пропустили строк давності для звернення до суду із вимогами про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, виданого 12 лютого 2010 року на ім`я ОСОБА_8 .
		 
		Верховний Суд погоджується із такими висновками суду апеляційної інстанції,                        з огляду на таке. 
		 
		Щодо порушених прав позивачів
		 
		Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
		 
		За правилами статті 1223 ЦК Україниправо на спадкування мають особи, визначені                  у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає              у день відкриття спадщини.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК Україниспадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
		 
		Тобто особа, яка постійно проживала разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що своєчасно прийняла спадщину.
		 
		ОСОБА_8 за встановлених фактичних обставин не мав права претендувати на                1/2 частини будинковолодіння, що належали ОСОБА_7 у порядку спадкування,              а Виконавчий комітет Чернівецької міської ради, відповідно, не мав права видавати оспорюване свідоцтво ОСОБА_8 . Видача свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_8 підтверджує факт порушення ним прав  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 як спадкоємців, що прийняли спадщину у порядку частини третьої статті 1268 ЦК України.
		 
		Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається               з часу відкриття спадщини.
		 
		Зі спливом шести місяців з дня відкриття спадщини спадкоємець, діючи розумно, обачливо і добросовісно, має отримати свідоцтво про право на спадщину.
		 
		Обов`язок спадкоємця, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно встановлено і у статті 1297 ЦК України.
		 
		Правових наслідків невиконання такого обов`язку, зокрема у вигляді втрати права на спадщину, положеннями цивільного законодавства не передбачено. Водночас спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якого є нерухоме майно, але не отримав свідоцтва про право на спадщину, не має можливості розпоряджатися таким майном, оскільки у нього немає правовстановлюючого документа на спадкування нерухомого майна.
		 
		Свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права власності на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав.
		 
		У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
		 
		Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також                  в інших випадках, встановлених законом (частина перша статті 1301 ЦК України).
		 
		У ЦК України закріплено можливість пред`явити позовну вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва).
		У постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227, від 14 травня                2018 року у справі № 296/10637/15-ц та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 Верховний Суд виклав правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом.
		 
		Щодо застосування позовної давності до позову про оспорювання свідоцтва
		 
		У касаційній скарзі заявник вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 21 січня 2020 року                    у справі № 396/2046/18.
		 
		У цій постанові сформульовано висновок про те, що цивільним законодавством не передбачено обмеження строку, у який спадкоємець, що прийняв спадщину, може зареєструвати своє право власності у встановленому законом порядку або звернутися до суду за захистом свого права, а тому підстав для застосування позовної давності до спірних правовідносин немає.
		 
		Водночас Об`єднана палата Верховного Суду у постанові від 05 вересня 2022 року           у справі № 385/321/20 відступила від висновків Верховного Суду, сформульованих               у постанові від 21 січня 2020 року у справі № 396/2046/18.
		 
		У постанові від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 Об`єднана палата Верховного Суду виснувала: 
		 
		«Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		 
		Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
		 
		У частині першій статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку                 є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		 
		Перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову у матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов`язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов`язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається.
		 
		Насамперед, для визначення моменту виникнення права на позов важливими                         є об`єктивні обставини - самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення.
		 
		Самий факт видачі спадкоємцю свідоцтва про право власності в порядку спадкування на спадкове майно, право на яке має інший спадкоємець, підтверджує порушення прав та інтересів цього спадкоємця, саме тому перебіг позовної давності потрібно пов`язувати із фактом видачі свідоцтва про право на спадщину другому із спадкоємців, а у разі якщо спадкоємець, права та інтереси якого порушені видачею такого свідоцтва, доведе, що про існування такого свідоцтва, яким порушуються його права, йому стало відомо пізніше, то перебіг позовної давності варто пов`язувати саме з таким моментом.
		 
		Факт неотримання позивачем свідоцтва про право на спадщину та невизначення законодавцем строку, протягом якого спадкоємець має оформити свої спадкові права, не може доводити, що у такого спадкоємця не виникло право на позов, оскільки видача свідоцтва про право на спадщину (на все спадкове майно) іншому із спадкоємців або особі, яка не мала права на спадкування, перешкоджає завершенню оформлення своїх спадкових прав другому із спадкоємців (єдиному спадкоємцю), який не отримав свідоцтва про право на спадщину, а отже свідчить про виникнення                    у цього спадкоємця права на позов у матеріально-правовому аспекті.
		 
		Видача свідоцтва про право на спадщину (на все спадкове майно) одному із спадкоємців унеможливлює завершення оформлення своїх спадкових прав іншим із спадкоємців.
		 
		Варто враховувати, що строк реалізації спадкоємцем спадкових прав - отримання свідоцтва про право на спадщину та строк захисту порушених прав спадкоємця - оспорення свідоцтва про право на спадщину, виданого іншому спадкоємцеві на все спадкове майно або особі, яка не є спадкоємцем, є різними строками і не                                 є взаємозалежними. Перший строк законодавцем не обмежений і спадкоємець вправі на власний розсуд реалізувати таке право, водночас строк захисту порушеного права обмежений законодавцем у три роки з моменту порушення такого права, чи з моменту, коли особі стало чи мало стати відомо про порушення такого права, та може бути поновлений лише у разі доведення поважності причин його пропуску. Необмеження спадкоємця у строках оформлення своїх спадкових прав не має наслідком необмеження такої особи у строках захисту порушених спадкових прав.
		 
		Положеннями глави 19 ЦК України встановлено загальне правило про поширення позовної давності на всі цивільно-правові вимоги, окрім тих, що як виняток зазначені у статті 268 ЦК України.
		 
		Так, у частині першій статті 268 ЦК України законодавець визначив, на які позовні вимоги не поширюється позовна давність. У частині другій статті 268 ЦК України закріплено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. 
		 
		Серед переліку вимог, на які відповідно до закону позовна давність не поширюється, не згадуються вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину.
		 
		Опосередковано межі застосування позовної давності визначаються з урахуванням сутності пред`явленої вимоги. Так, у пункті 96 постанови від 04 липня 2018 року                     у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про незастосування позовної давності до негаторного позову.
		 
		Надаючи оцінку сутності заявленої вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду враховує, що негаторний позов - це позов власника, який фактично володіє майном, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює                 у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.
		 
		Натомість видача відповідачеві свідоцтва про право на спадщину не є таким порушенням, що не пов`язане із позбавленням володіння, оскільки факт видачі свідоцтва про право на спадщину (на все спадкове майно) та реєстрація права власності на спадкове майно за одним із спадкоємців створює ситуацію, за якої другий із спадкоємців позбавляється права на спадщину в цілому та не може оформити своє право зокрема.
		 
		При цьому, особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)).
		 
		Оспорювання свідоцтва відбувається за волею відповідної особи, законодавець не передбачив конструкцію нікчемності свідоцтва, а тому на таку вимогу має поширюватися позовна давність. Тобто правова природа вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину не виключає застосування до неї позовної давності. По своїй суті вимога про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину не може бути ототожнена та/або кваліфікована як негаторний позов.
		 
		Об`єднана палата звертає увагу, що за своєю правовою природою вимога про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним є самостійним способом захисту прав та/інтересів, передбаченим статтею 1301 ЦК України.
		 
		Об`єднана палата наголошує на тому, що початок перебігу позовної давності за позовами про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину пов`язується                 з тим моментом, коли спадкоємець дізнався або за усіма об`єктивними обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права. У визначенні початкового моменту позовної давності суд повинен виходити з таких критеріїв оцінки поведінки позивача, як добросовісність, розумність та справедливість, закріплених у статті 3 ЦК України, що відповідним чином висуває до кожного учасника цивільних відносин вимоги до обрання поведінки, яка має відповідати поведінці умовного доброго господаря та дбайливого власника. Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду                  у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року                      у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Добрий господар повинен піклуватися про своє майно, вживати дії з його збереження та своєчасного захисту його і прав на нього протягом розумного строку. Особа не може вважатися дбайливим власником, якщо тривалий період не цікавиться своїм майном, не вживає заходів, які б вчинив добрий господар невідкладно, якщо не існує перешкод, що об`єктивно перешкоджали йому             у вчиненні таких дій».
		 
		Таким чином, Об`єднана палата Верховного Суду дійшла висновку що на вимогу про оспорювання свідоцтва про право на спадщину поширюється позовна давність,                    а отже, Верховний Суд відхиляє доводи заявника про те, що до вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину позовна давність не застосовується.
		 
		Отже, суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, встановив, що оскаржене свідоцтво про право на спадщину порушує права позивачів як спадкоємців після смерті ОСОБА_7 , проте позовна вимога про визнання його недійсним не підлягає застосуванню у зв`язку зі спливом позовної давності.
		 
		В оцінці дотримання судом апеляційної інстанції правил про позовну давність до вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину Верховний Суд, застосовуючи висновки, сформульовані у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20, врахував, що позивачі мали довідатися про порушення своїх прав оскарженим свідоцтвом про право на спадщину протягом розумного строку після моменту його видачі.
		 
		Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що  ОСОБА_1 у вересні 2014 року вже зверталася до суду з позовом до ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_10 , ОСОБА_12 , Реєстраційна служба Чернівецького міського управління юстиції, про визнання договору дарування житлового будинку недійсним та визнання права на 1/2 частини спадкового майна (справа № 725/5080/14-ц).
		 
		У грудні 2015 року  ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом до ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_10 , Реєстраційна служба Чернівецького міського управління юстиції, про визнання договору дарування житлового будинку недійсним та визнання права на 1/2 частки спадкового майна, а також за позовом третьої особи ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , треті особи:                     ОСОБА_10 , Реєстраційна служба Чернівецького міського управління юстиції, про визнання договору дарування житлового будинку недійсним та визнання права на 1/3 частини спадкового майна (справа № 725/1517/15-ц).
		 
		Отже, позивачі, які були учасниками вказаних справ, а також мати позивачки  ОСОБА_5 -ОСОБА_10 були обізнані про те, що їхній батько оформив за собою право власності на спірний житловий будинок, а потім подарував його своєму сину, чим порушив їхні спадкові права на спірний житловий будинок, але за захистом своїх порушених прав вони звернулися лише у січні 2021 року.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 
		Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
		Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, її доводи зводяться до переоцінки доказів та встановлення інших обставин ніж ті, що були встановлені судами, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, відповідно касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін. 
		 
		Щодо додаткової постанови суду апеляційної інстанції
		 
		У касаційній скарзі заявник вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду                         від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18, Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 916/24/18.
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі               № 904/4494/18 сформульовано висновки про те, що оскільки під час розгляду справи у суді першої інстанції позивач разом із першою заявою по суті спору не подав суду попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які він очікує понести               у зв`язку з розглядом справи, Велика Палата Верховного Суду відмовляє                                у відшкодуванні таких судових витрат.
		 
		У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 916/24/18 сформульовано висновок про те, що кожна судова інстанція має вирішувати питання про розподіл судових витрат, тому особа має подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, до суду тієї інстанції, де такі витрати були понесені.
		 
		Тобто доводи заявника зводяться до того, що оскільки позивачі не подали попереднього розрахунку суми судових витрат, суд апеляційної інстанції повинен був відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат.
		 
		Верховний Суд відхиляє такі доводи заявника з огляду на таке. 
		 
		Згідно зі статтею 15 ЦПК Україниучасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
		 
		За змістом статті 137 ЦПК Українивитрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
		 
		Статтею 133 ЦПК Українипередбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
		 
		Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
		 
		До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, у тому числі витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.
		 
		З огляду на статтю 134 ЦПК Україниразом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи.
		 
		У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
		 
		Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
		 
		Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов`язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
		 
		Частиною восьмою статті 141 ЦПК Українивизначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
		 
		Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів                 у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
		На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правничу допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат (дивись постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц).
		 
		Водночас аналіз частини другої статті 134 ЦПК Українисвідчить про те, що у разі неподання стороною попереднього розрахунку у суду є право, а не обов`язок відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат. Тобто неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат не є безумовною підставою для відмови                 у відшкодуванні відповідних судових витрат. Отже, у разі неподання попереднього розрахунку у суду є право, а не обов`язок для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат.
		 
		Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 124 ГПК України, яка є тотожною за змістом частині другій статті 134 ЦПК України, містяться у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі                              № 922/1897/18, від 24 грудня 2019 року у справі № 909/359/19, від 13 лютого                 2020 року у справі № 911/2686/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 910/16223/18, від 21 травня 2020 року у справі № 922/2167/19, від 10 грудня 2020 року у справі                 № 922/3812/19.
		 
		З огляду на викладене суд апеляційної інстанції обґрунтовано задовольнив клопотання про стягнення на користь заявника витрат на професійну правничу допомогу на підставі частини другої статті 134 ЦПК України, якою передбачено, що               у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
		 
		Таким чином, з огляду на вищенаведене, колегія суддів відхиляє аналогічні за змістом доводи касаційної скарги, адже правильних висновків суду апеляційної інстанції про застосування частини другої статті 134 ЦПК Українивони не спростовують, оскільки у разі неподання попереднього розрахунку у суду є право, а не обов`язок для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		 
		З підстав вказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу               в частині оскарження додаткової постанови суду апеляційної інстанції без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , подану представником ОСОБА_6 , залишити без задоволення.
		 
		Постанову Чернівецького апеляційного суду від 09 грудня 2021 року та додаткову постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 грудня 2021 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                       О. В. Ступак
		 
		 
		Судді:                                                                                                І. Ю. Гулейков 
		 
		 
		                                                                                                          А. С. Олійник
		 
		 
		                                                                                                          Г. І. Усик
		 
		 
		                                                                                                                                    В. В. Яремко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...