Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 216/3586/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них.
Надіслано для оприлюднення: 21.10.2022. Зареєстровано: 21.10.2022. Забезпечено надання загального доступу: 24.10.2022.
Дата набрання законної сили: 25.10.2022
Номер судового провадження: 2/216/845/22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Справа № 216/3586/21 
		Провадження № 2/216/845/22 
		 
		Р І Ш Е Н Н Я 
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		22 вересня 2022 року                     місто Кривий Ріг
		Дніпропетровської області 
		 
		Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області у складі: головуючого судді Онопченка Ю.В., 
		за участю: секретаря судового засідання Авшаряна С.О.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Кривому Розі цивільну справу за позовною заявою  ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні, акціонерного товариства «Міжнародний резервний банк», публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення моральної шкоди, -
		 
		в с т а н о в и в:
		 
		17 червня 2021 року  ОСОБА_1 звернувся до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області з позовом до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні, акціонерного товариства «Сбербанк», публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення моральної шкоди.
		Позовна заява мотивована тим, що наприкінці лютого  на початку березня 2014 року війська Російської Федерації без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів, та з того моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України, в ході якої були окуповані Автономна Республіка Крим, а також частина Донецької та Луганської областей України. 
		Позивач проходив військову службу за контактом з 15.09.2016 у військовій частині пп НОМЕР_1 , та з листопада 2016 року по 14 лютого 2017 року, та з 23 лютого 2017 року по 30 травня 2017 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цінності України у Донецькій та Луганських областях.
		Безпосередня участь позивача в бойових діях мала істотний вплив на його психічний, фізичний та моральний стан, оскільки за час його перебування у зоні проведення антитерористичної операції, він багаторазово був свідком загибелі та поранення побратимів, інших учасників бойових дій та мирних громадян, особисто постійно піддавався ризику бути пораненим та загинути, був змушений використовувати зброю, перебував у пригніченому стані, що спричинило погіршення самопочуття та призвело до порушення нормальних життєвих зв`язків з оточуючими, чим завдано моральної шкоди яку оцінює в розмірі 1015000 грн, що на день подання позову до суду за офіційним курсом Національного Банку України є еквівалентно 35000 Євро і саме такий розмір компенсації був визначений Європейським судом з прав людини при розгляді аналогічних вимог фізичних осіб щодо стягнення компенсації за моральні страждання через незаконну окупацію. 
		Згідно правового висновку викладеного у станові Верховного Суду від 25.01.2019 у справі № 196/165/18, провадження № 61-44159ав18, якщо державне підприємство не володіє достатнім рівнем інституційної та операційної незалежності, то воно може відповідати за борги держави. АТ «Сбербанк Росії» є юридичною особою, яке не має достатньої інституції та оперативної незалежності від держави-боржника, за борги якої вони мають нести відповідальності. АТ «Сбербанк Росії» належить 100 простих без документарних іменних акцій ПАТ «Сбербанк Росії», крім цього, згідно із офіційним сайтом ПАТ «Сбербанк Росії» основним акціонером та засновником ПАТ «Сбербанк Росії» є Центральний банк Російської Федерації, який володіє 50 % статутного капіталу плюс одна голосуюча акція іншими акціонерами банку є міжнародні і російські інвестори. 
		В Україні Державна корпорація Російської Федерації «Банк розвитку зовнішньоекономічної діяльності (Внешэкономбанк)» є головним акціонером ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» 99,7726 % акцій. Посилаючись на вищевикладені обставини позивач просив суд стягнути з відповідачів заявлену ним моральну шкоду в солідарному порядку. 
		11 жовтня 2021 року представник акціонерного товариства «Сбербанк» Ковриженко С.О. звернувся до суду з відзивом на позов, просив суд відмовити позивачу в позові. Як на підставу заперечень посилався на те, що акціонерне товариство «Сбербанк» не є зобов`язаною особою у спірних правовідносинах, та не може бути відповідачем. Позивачем не зазначено компетентного державного органу Російської Федерації який має відповідати за завдану йому моральну шкоду, держава не є безпосереднім учасником цивільних правовідносин і може приймати у них участь лише через спеціально створені органи державної влади, які наділяються певною компетенцією у відповідності до чинного законодавства. Позивач був військовослужбовцем та спеціальним представником держави України у момент проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей, всі питання щодо відшкодування шкоди, яка була завдана внаслідок виконання ним бойових завдань, мають бути адресовані до держави України. 
		Акціонерне товариство «Сбербанк» є юридичною особою, яка створена та працює відповідно до чинного законодавства України. Основним видом діяльності банку є надання банківських послуг юридичним та фізичним особам за правилами, передбаченими Законом України «Про банки та банківську діяльність». Наразі, у процентному відношенні до статутного капіталу структура акціонерів складає: 50% + 1 акцією володіє Російська Федерація в собі Міністерства фінансів Російської Федерації; 1,81% належить юридичним особам  резидентам Російської Федерації; 45,04% належить юридичним особам  нерезидентам Російської Федерації; 3,15% знаходиться у власності приватних інвесторів, як резидентів, так і нерезидентів Російської Федерації. Відповідно, акції та інше майно, яке належить іншим юридичним особам або фізичним особам, не підлягають арешту, оскільки це порушує статтю 1 Першого Протоколу до Європейської конвенції з прав людини, що було встановлено постановою Верховного Суду від 25.01.2019 у справі № 796/165/18. 
		27 червня 2022 року представник відповідача публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» Суденко Р.В. звернувся до суду із запереченням на позов. На підставі рішення Правління Національного банку України від 25.02.2022 № 90-рш/БТ «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 25.02.2022 № 130 «Про початок процедури ліквідації публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та делегування повноважень ліквідатора банку» розпочато процедуру ліквідації публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк». Прийняття судом рішення про задоволення позову про стягнення грошових коштів з боржника, який перебуває в стані припинення не свідчить про можливість ефективного захисту порушеного права позивача, оскільки не виключає необхідності звернутись до ліквідаційної комісії щодо визнання та акцептування його уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів, та, у випадку відмови у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду, повторного звернення до суду. При цьому задоволення вимог окремого кредитора-юридичної особи, заявлених поза межами ліквідаційної процедури банку, у тому числі на підставі судового рішення, не допускається, оскільки в такому випадку активи з банку виводяться, а заборгованість третіх осіб перед банком збільшується, що порушує принцип пріоритетності зобов`язань неплатоспроможного банку за вкладами фізичних осіб, гарантованими Фондом гарантування вкладів фізичних осіб. Задоволення вимог кредитора здійснюється у ліквідаційній процедуру, в порядку, визначеному Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому просив відмовити в позові. 
		Ухвалою суду від 30 червня 2022 року залучено до участі у справі правонаступника відповідача акціонерного товариства «Сбербанк» - акціонерне товариство «Міжнародний резервний банк». 
		Позивач у судове засідання не з`явився, його представник ОСОБА_2 надала суду заяву про розгляд справи без її участі, позов підтримала в повному обсязі просила задовольнити. 
		Представники відповідачів у судове засідання не з`явилися, про час, день та місце слухання справи повідомлялися належним чином. 
		Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню. 
		Судом встановлено,що згідноконтракту Міністерстваоборони України, ОСОБА_1 проходив військову службу у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу з 15 вересня 2016 року, та у період з 23.11.2016 по 14.02.2017, з 23.02.2017 по 30.05.2017 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведенні і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі антитерористичної операції Донецької та Луганської областей, що підтверджується довідкою командира військової частини НОМЕР_2 підполковника ОСОБА_3 (а.с.14-19). 
		Частина першастатті 79Закону України«Про міжнароднеприватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
		Як передбачено частиною четвертоюстатті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
		Отже,Закон України «Про міжнародне приватне право»встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
		Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
		Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
		У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).
		У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.
		Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.
		Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
		Така позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.04.2022 по справі № 308/9708/19.
		Судом установлено, що постановою ВерховноїРади України«Про ЗаявуВерховної РадиУкраїни «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» № 337-VIII від 21.04.2015 було схвалено текст вказаної заяви, з аналізу якої вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.1997 для блокування українських військових частин.
		Згідно зі статтею 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» № 1207-VІІ від 15.04.2014 зі змінами і доповненнями, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» № 685-VІІІ від 15.09.2015, Автономна Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України із зазначенням дати початку тимчасової окупації20 лютого 2014 року.
		Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим Росія продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).
		Згідно з постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» № 337-VIII від 21.04.2015 зазначені події на сході України відбувалися за певним сценарієм.
		Отже, той факт, що в лютому 2014 року розпочалась військова агресія Російської Федерації проти України, внаслідок якої була анексована територія Автономної Республіки Крим, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України є загальновідомим, а тому не підлягає доказуванню згідно з приписами частини 3 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України.
		Разом з тим,постановою Верховної Ради України від 27.01.2015 № 129-VIIIзаконодавчий орган України затвердив Звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.
		Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.
		Більш того, суд звертає увагу на те, щоУказом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб та який послідуючими указами Президента України неодноразово продовжувався та триває станом на момент постановлення судового рішення по даній справі.
		Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 № 1932-ХІІ, збройна агресія  це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
		Так, у зв`язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією та посольство Російської Федерації в Україні припинило свою роботу на території України.
		Разом з тим, Верховний Суд у своїй постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 дійшов до висновку, що починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства Російської Федерації в Україні запитів щодо згоди Російської Федерації бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням Російською Федерацією збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави, а починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв`язку із розірванням дипломатичних зносин України з Російською Федерацією. З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди Російської Федерації бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.
		Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено Російську Федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії Російської Федерації, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
		ПреамбулоюЗакону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»встановлено, що Україна згідно зКонституцією Україниє суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеноїКонституцієюта законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
		Законом України від 15.04.2014 № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»визначається статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлюється особливий правовий режим на цій території, визначаються особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
		Відповідно до частини 9 статті 5 Закону України«Про забезпеченняправ ісвобод громадянта правовийрежим натимчасово окупованійтериторії України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.
		Відповідно достатті 3 Конституції Українилюдина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
		Відповідно до статті 22ЦК України особа, якій завдано збитки у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
		Відповідно до статті 23ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. 
		За приписом ч. 3 ст.23ЦК України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		Відповідно до вимог «Правила суду - компенсація шкоди», які використовуються Європейським судом з прав людини при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема, п.п. 15 п. 3 цих Правил, встановлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою. Заявник, який вважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Європейською конвенцією порушення.
		У статті 17Закону України«Про виконаннярішень тазастосування практикиЄвропейського судуз правлюдини» вказано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію прозахист правлюдини іосновоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Отже, виходячи із норм, закріплених у Європейській Конвенції, можна зробити висновок, що Європейський суд з прав людини, затвердивши «Правила суду - компенсація шкоди», виходив із того, що збитки, нанесені особі через порушення прав та законних інтересів, встановлених в Європейській Конвенції, можуть мати не тільки матеріальний, а й моральний характер.
		Згідно з Постановою ПленумуВерховного СудуУкраїни №4від 31.03.1995«Про судовупрактику всправах провідшкодування моральної(немайнової)шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема, в моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
		Відповідно до статей1167, 1168ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала. 
		Отже, порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум (п. 1, 2), заключний акт наради по безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975, договори укладені між Україною та Російською Федерацією, в тому числі про українсько-російський державний кордон, Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому є державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету.
		Так, позивачем доведено, що в результаті військових дій які пов`язані з виконанням ним обов`язків військової служби щодо участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України від збройної агресії Російської Федерації, йому було завдано моральної шкоди, яка полягала в тому, що він переніс сильний емоційний стрес, невгамовний душевний біль та страждання, які будуть супроводжувати його все життя.
		При цьому, суд не знаходиться правових підстав для солідарного стягнення моральної шкоди з відповідачів акціонерного товариства «Міжнародний резервний банк» та публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь позивача, оскільки вимоги позивача в цій частині не знайшли підтвердження належними, допустимими, та достовірними доказами у відповідності до статей 77-79 ЦПК України. В ході розгляду справи, судом встановлено, що статутний капітал акціонерного товариства «Міжнародний резервний банк» правонаступника акціонерного товариства «Сбербанк» та публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» окрім акцій якими володіє Російська Федерація в особі Міністерства фінансів Російської Федерації, також складається з акцій належних резидентах Російської Федерації, нерезидентам Російської Федерації, та приватним інвесторам, а тому відсутні підстави для стягнення з банків завданої позивачу шкоди відповідальність за яку несе Російська Федерація.
		Отже, з урахуванням вищевикладеного суд вважає обґрунтованими твердження позивача щодо обставин та підстав завдання йому моральних страждань, викладених ним у позові та приходить до висновку про стягнення моральної шкоди з Російської Федерації на користь позивача.
		Відповідно до вимог п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» та положень статті 141 ЦПК України, позивач звільнений від сплати судового збору при звернені до суду з позовом до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно, тому з відповідача Російської Федерації в дохід держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі визначеного п.п 1 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» - 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму на одну працездатну особу та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму на одну працездатну особу, що складає 10150 грн. 
		На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 5-8, 10, 11, 12, 13, 264-265 ЦПК України, суд -
		у х в а л и в:
		 
		Позовну заяву  ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні, акціонерного товариства «Міжнародний резервний банк», публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення моральної шкоди  задовольнити частково. 
		Стягнути з Російської Федерації на користь  ОСОБА_1 моральну шкоду завдану внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України в розмірі 1015000 грн (один мільйон п`ятнадцять тисяч гривень).
		Стягнути з Російської Федерації в дохід держави судовий збір в розмірі 10150 грн (десять тисяч сто п`ятдесят гривень). 
		В іншій частині позову  відмовити. 
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасникам справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. 
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. 
		Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. 
		Апеляційна скарга на рішення суду подається до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. 
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 
		Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. 
		Відомості про учасників справи згідно п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:
		- позивач:  ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків  НОМЕР_3 , місце проживання:  АДРЕСА_1 ;
		-відповідач:Російська Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні, місцезнаходження: 03049, м. Київ, Повітрофлотський проспект, буд. 27;
		- відповідач: акціонерне товариство «Міжнародний резервний банк», місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 46;
		- відповідач: публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», місцезнаходження: 01601, м. Київ, провулок Шевченка, буд. 12.
		 
		Суддя                                     Ю.В.Онопченко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...