Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 617/1633/21 : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти життя та здоров'я особи; Умисне вбивство.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 23.11.2022. Забезпечено надання загального доступу: 23.11.2022.
Дата набрання законної сили: 14.11.2022
Номер судового провадження: 51-1524км22
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 12021221250000158

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		УХВАЛА
		 
		14 листопада 2022 року
		м. Київ
		справа № 617/1633/21
		провадження № 51-1524км22 
		Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду 
		у складі:
		головуючого                                                ОСОБА_11,
		суддів                                                            ОСОБА_12, ОСОБА_13, 
		за участю:
		секретаря судового засідання                ОСОБА_14,
		прокурора                                                   ОСОБА_15,
		захисника                                                     ОСОБА_16 
		(у режимі відеоконференції),
		представника потерпілої ОСОБА_1    адвоката ОСОБА_17 
		(у режимі відеоконференції),
		 
		потерпілої                                                     ОСОБА_1 
		(у режимі відеоконференції),
		представників цивільних відповідачів ОСОБА_18 та ОСОБА_19,
		розглянув у закритому судовому засіданні касаційну скаргу представника потерпілої ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_17 на ухвалу Вовчанського районного суду Харківської області від 02 грудня 2021 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 22 лютого 2022 року стосовно 
		ОСОБА_2 ,  ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця смт Старий Салтів Вовчанського району Харківської області, жителя того ж населеного пункту 
		( АДРЕСА_1 ), зареєстрованого там само, 
		до якого застосовано примусові заходи виховного характеру за вчинення ним суспільно небезпечних діянь, що підпадають під ознаки діянь, передбачених пунктами 2, 10, ч. 2 ст. 115, частинами 4, 5 ст. 152 Кримінального кодексу України (далі - КК).
		Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
		За ухвалою Вовчанського районного суду Харківської області від 02 грудня 2021 року застосовано до ОСОБА_2 примусовий захід виховного характеру у виді направлення до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків, а саме до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації до його виправлення на строк 3 роки.
		Строк застосування до ОСОБА_2 примусового заходу виховного характеру ухвалено рахувати з часу поміщення його до спеціальної навчально-виховної установи.
		Частково задоволено цивільний позов ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та стягнуто з ОСОБА_4 на користь останнього матеріальну шкоду в розмірі 7000 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
		Вирішено питання щодо судових витрат, речових доказів та скасування заходів забезпечення кримінального провадження у виді арешту майна.
		За обставин, детально викладених в ухвалі місцевого суду від 02 грудня 2021 року, встановлено, що 28 липня 2021 року після 17 год ОСОБА_2 , перебуваючи разом із малолітньою ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , посеред насаджень 
		дерев поблизу покинутої, напівзруйнованої цегляної будівлі, розташованої на 
		вул. Молодівський Шлях у смт Старий Салтів Чугуївського району Харківської області, на відкритій ділянці місцевості, яка не проглядалася з дороги чи прилеглих будинків, будучи фізично значно сильнішим за малолітню, долаючи її спротив, зірвав із неї шорти та нижню білизну, після чого завдав ОСОБА_5 не менше шести ударів у ділянку голови фрагментом цеглини, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя, від яких 28 липня 2021 року (більш точного часу не встановлено) наступила її смерть. 
		Після цього, подолавши спротив ОСОБА_5 , ОСОБА_2 перемістив її тіло всередину вказаної будівлі та вчинив дії сексуального характеру, пов`язані з вагінальним проникненням у її тіло з використанням геніталій або іншого, не встановленого предмета, внаслідок чого на її жіночих статевих органах утворились ушкодження.
		Суд визнав дії малолітнього ОСОБА_2 як суспільно небезпечні діяння, що підпадають під ознаки діянь, передбачених пунктами 2, 10 ч. 2 ст. 115, частинами 4, 5 
		ст. 152 КК, як умисне вбивство малолітньої дитини, поєднане зі зґвалтуванням; зґвалтування, тобто вчинення дій сексуального характеру, пов`язаних із вагінальним проникненням в тіло іншої особи з використанням геніталій або іншого предмета, щодо особи, яка не досягла 14 років; зґвалтування, тобто вчинення дій сексуального характеру, пов`язаних із вагінальним проникненням у тіло іншої особи з використанням геніталій або іншого предмета, що спричинили тяжкі наслідки.
		Не погодившись із вищевказаною ухвалою місцевого суду, прокурор, захисник та представник потерпілих подали апеляційні скарги.
		При цьому представник потерпілих, не погоджуючись з ухвалою місцевого суду щодо вирішення цивільного позову, просив її скасувати та постановити нову, якою задовольнити поданий у межах цієї справи цивільний позов.
		Харківський апеляційний суд ухвалою від 22 лютого 2022 року апеляційну скаргу представника потерпілих залишив без задоволення, а ухвалу місцевого суду змінив через задоволення апеляційної скарги прокурора з детально викладених у ній підстав, які не стосуються предмета касаційного розгляду в межах цього провадження, оскільки ніким з учасників не оспорюються.
		Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала, та заперечення інших учасників провадження 
		У касаційній скарзі та доповненнях до неї представник потерпілої ОСОБА_1 - адвокат ОСОБА_17, посилаючись на істотніпорушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати ухвалу Вовчанського районного суду Харківської області від 
		02 грудня 2021 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 22 лютого 2022 року стосовно ОСОБА_2 в частині вирішення питання щодо цивільного позову, ухвалити нове рішення, яким цивільний позов ОСОБА_1 і ОСОБА_3 задовольнити повністю, стягнути з ряду органів державної влади та місцевого самоврядування на користь 
		ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 100 000 000 грн і з ОСОБА_4 на користь 
		ОСОБА_3 матеріальну шкоду в розмірі 7000 грн. Вважає хибним висновок судів обох інстанцій про те, що вчинення ОСОБА_2 суспільно небезпечних діянь, які підпадають під ознаки діянь, передбачених пунктами 2, 10 ч. 2 ст. 115, частинами 4, 5 ст. 152 КК, відбулось саме внаслідок нездійснення відповідного контролю за малолітнім 
		ОСОБА_2 та належного його виховання з боку батьків, а не внаслідок бездіяльності навчального закладу, органів державної влади чи місцевого самоврядування. На підтвердження своєї позиції наводить детальні обґрунтування бездіяльності цих органів, що, на його думку, призвело до вчинення малолітнім  ОСОБА_2 суспільно небезпечного діяння і до відповідних наслідків.
		Зазначає, що під час судового розгляду заявляв клопотання про допит 16 свідків, яке суд задовольнив, однак фактично було допитано лише вісім свідків. Також указує на порушення принципу безпосередності дослідження доказів, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій послалися у своїх рішеннях на докази, які взагалі не було досліджено в судовому засіданні.
		Крім того, посилається на неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження.
		Також зазначає, що ухвала апеляційного суду має формальний характер та є необґрунтованою.
		Крім того, від Міністерства внутрішніх справ України, Національної соціальної сервісної служби України та Міністерства соціальної політики України надійшли заперечення на касаційну скаргу представника потерпілої, де зазначається про необґрунтованість доводів, викладених у касаційній скарзі та необхідність залишення її без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без зміни.
		Позиції учасників судового провадження
		Представник потерпілої ОСОБА_1 - адвокат ОСОБА_17 просив задовольнити його касаційну скаргу з викладених у ній підстав. 
		Потерпіла ОСОБА_1 підтримала позицію свого представника.
		Представник цивільного відповідача ОСОБА_18, який діє в інтересах Міністерства внутрішніх справ України, просив касаційну скаргу представника потерпілої залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення- без зміни.
		Представник цивільного відповідача ОСОБА_19, який діє в інтересах Національної соціальної сервісної служби України, заперечував щодо задоволення касаційної скарги представника потерпілої з підстав, викладених у запереченнях.
		Прокурор ОСОБА_15 заперечувала щодо задоволення касаційної скарги та просила оскаржувані судові рішення залишити без зміни.
		Мотиви Суду
		Заслухавши доповідь судді, доводи представника потерпілої, потерпілої, представників цивільних відповідачів та прокурора, перевіривши матеріали провадження й обговоривши наведені в касаційній скарзі та запереченнях доводи, колегія суддів дійшла висновку про необхідність передати матеріали провадження на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, оскільки під час розгляду цього провадження насамперед має бути вирішено питання: чи можливий розгляд цивільного позову у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру.
		При цьому колегія суддів дійшла висновку про необхідність відступу від позиції з 
		цього питання, висловленої в судовому рішенні колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 15 березня 2018 року у провадженні № 51-2366ск18 (справа № 390/1488/17), де зроблено висновок, що за змістом ст. 501 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) цивільний позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок учинення злочину чи суспільно небезпечного діяння, у справі про застосування примусового заходу виховного характеру суд не вирішує, а він має бути розглянутий у порядку цивільного судочинства. 
		Так, відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII«Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. 
		Реалізація цього завдання відбувається, зокрема, шляхом здійснення правосуддя, під час якого Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи в такий спосіб судову практику на однакове застосування норм права.
		Згідно з ч. 6 ст. 13 Закону № 1402-VIIIвисновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
		Частиною 2 ст. 434-1 КПК передбачено, що суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи іншої об`єднаної палати.
		Відповідно до ч. 1 ст. 128 КПК особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
		За правилами ч. 1 ст. 129 КПК, ухвалюючи обвинувальний вирок, постановляючи ухвалу про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.
		Як установлено ч. 1 ст. 61 КПК, цивільним позивачем у кримінальному провадженні є фізична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, юридична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової шкоди, а також адміністратор за випуском облігацій, який відповідно до положень Закону України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки» діє в інтересах власників облігацій, яким кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової шкоди, та яка (який) в порядку, встановленому цим Кодексом, пред`явила (пред`явив) цивільний позов.
		Згідно з ч. 1 ст. 62 КПК цивільним відповідачем у кримінальному провадженні може бути фізична або юридична особа, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану кримінально протиправними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, та до якої пред`явлено цивільний позов у порядку, встановленому цим Кодексом.
		З вищевикладеного можна зробити висновок про неузгодженість деяких положень ч. 1 
		ст. 61, ч. 1 ст. 62, ч. 1 ст. 128 та ч. 1 ст. 129 КПК щодо розгляду цивільного позову у кримінальному провадженні про застосування примусових заходів виховного характеру.
		У доктрині кримінального процесуального права також звертається увага на недосконалості нормативного регулювання цього питання[1]. Так, підставою пред`явлення позовних вимог у кримінальному провадженні (згідно з положеннями 
		ч. 1 ст. 61 КПК) є завдання шкоди: а) кримінальним правопорушенням (кримінальним проступком чи злочином); б) іншим суспільно небезпечним діянням (діянням і особи, котра не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, і неосудного). Водночас у ч. 1 ст. 62, а також у ч. 1 ст. 128 КПК законодавець демонструє дещо вужчий підхід - там сказано про можливість пред`явлення цивільного позову, якщо шкоду завдано: а) кримінальним правопорушенням; б) суспільно небезпечним діянням тільки неосудного. Крім того, положення ч. 1 ст. 62 та ч. 1 ст. 128 КПК в частині, що унеможливлюють пред`явлення позовних вимог у разі заподіяння шкоди діянням неповнолітніх, стосовно яких здійснюється провадження про застосування примусових заходів виховного характеру, йде врозріз із положенням ч. 1 ст. 129 цього ж Кодексу, де прямо вказано, що при ухваленні обвинувального вироку, постановленні ухвали про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру суд ухвалює рішення щодо цивільного позову. 
		Отже, як убачається з приписів ч. 1 ст. 129 КПК, цивільний позов про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням чи іншим суспільно небезпечним діянням, може бути заявлений і у провадженнях про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру. При цьому згідно з приписами КПК досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 499 КПК) та їх судовий розгляд (ч. 1 ст. 500 КПК), а також щодо застосування примусових заходів медичного характеру (ч. 1 ст. 504, статті 512, 513 КПК) здійснюється за загальними правилами, передбаченими КПК, та з урахуванням особливостей глав 38 та 39 КПК. Однак, аналізуючи положення статей у зазначених главах про порядок судового розгляду, можна побачити суперечності із 
		приписами ч. 2 ст. 127 та ч. 1 ст. 129. Так, ч. 1 ст. 500 КПК визначає, що судовий розгляд здійснюється в судовому засіданні за участю прокурора, законного представника, захисника та представників служби у справах дітей і уповноваженого підрозділу органів Національної поліції, якщо вони з`явилися або були викликані в судове засідання, згідно із загальними правилами цього Кодексу. У частині 1 ст. 512 КПК зазначено, що судовий розгляд здійснюється одноособово суддею в судовому засіданні за участю прокурора, обов`язковою участю фізичної особи, стосовно якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру, її законного представника та захисника згідно із загальними правилами цього Кодексу. 
		У зв`язку з вищевказаними суперечностями щодо нормативного регулювання цивільного позову у кримінальному провадженні в доктрині кримінального процесуального права немає єдиної позиції щодо можливості розгляду цивільного позову у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру. 
		Так, існує позиція, що з норм КПК наразі вбачається, що цивільний позов може бути пред`явлений у кримінальних провадженнях щодо застосування примусових заходів виховного характеру лише стосовно осіб, які вже досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, оскільки такі особи (віком від 14 до 16 років) можуть бути підозрюваними/обвинуваченими в певній категорії справ (є суб`єктами злочину). Натомість можливість пред`явлення цивільного позову у кримінальних провадженнях щодо застосування примусових заходів виховного характеру стосовно малолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність (від 11 років до 14/16 років), взагалі не передбачена законодавством[2]. Тому питання про відшкодування шкоди, завданої суспільно небезпечними діяннями малолітньої особи, вирішуються в порядку цивільного судочинства[3][4]. Така позиція, на думку колегії суддів, є суперечливою, оскільки у провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру особа, стосовно якої це провадження здійснюється, не набуває статусу підозрюваного/обвинуваченого, у якому б віці вона не вчинила кримінальне правопорушення.
		За іншою позицією, однією з новел КПК 2012 року в унормуванні інституту цивільного позову є саме можливість його розгляду, зокрема, у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру, на відміну від КПК 1960 року, згідно з яким цивільний позов можливо було розглянути лише у кримінальній справі щодо злочину, а не будь-якого суспільно небезпечного діяння[5].
		До того ж висловлюється точка зору, що законний представник неповнолітнього може бути визнаний цивільним відповідачем у провадженні про застосування примусових заходів виховного характеру, що випливає зі статей 1178, 1179 Цивільного кодексу України[6], з чого можна зробити висновок, що розгляд цивільного позову у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру допускається.
		У практиці Верховного Суду також немає єдиного підходу щодо можливості розгляду цивільного позову у кримінальному провадженні про застосування примусових заходів виховного характеру.
		Так, в ухвалі Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 15 березня 2018 року у провадженні № 51-2366ск18 (справа № 390/1488/17) колегія суддів зробила висновок, що за змістом ст. 501 КПК цивільний позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок учинення злочину чи суспільно небезпечного діяння, у справі про застосування примусового заходу виховного характеру суд не вирішує, а він має бути розглянутий у порядку цивільного судочинства. 
		Як видно з аналізу Єдиного державного реєстру судових рішень, на вищезазначену правову позицію Верховного Суду посилаються суди першої та апеляційної інстанцій, залишаючи цивільний позов без розгляду (ухвала Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 04 лютого 2022 року у справі № 455/1546/19, ухвала Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 10 січня 2022 року у справі № 207/3062/20, ухвала Нововолинського міського суду Волинської області від 24 вересня 2021 року у справі № 165/1084/19, ухвала Барського районного суду Вінницької області від 26 жовтня 2021 року у справі № 125/624/20, ухвала Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 02 травня 
		2022 року у справі № 541/243/22, ухвала Біляївського районного суду Одеської області від 31 січня 2022 року та ухвала Одеського апеляційного суду від 24 травня 2022 року у справі № 511/2445/16-к).
		Крім того, під час вирішення питання щодо застосування примусових заходів виховного характеру суди часто залишають без розгляду цивільний позов, посилаючись на положення п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року 
		№ 2 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру», згідно з яким цивільний позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок учинення злочину чи суспільно небезпечного діяння, у справі про застосування примусового заходу виховного характеру суд не вирішує. Він має бути розглянутий у порядку цивільного судочинства (ухвала Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 13 жовтня 2021 року у справі № 345/4707/19, ухвала Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 22 вересня 2020 року у справі № 159/4329/20, ухвала Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 20 серпня 2020 року у справі № 396/1681/19 тощо).
		На хибність такого підходу звертав увагу ще Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, указавши у своєму рішенні, що суд, вирішуючи питання цивільного позову, повинен застосовувати норми КПК 2012 року, зокрема ч. 1 ст. 129 цього Кодексу, а не роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, надані під час дії КПК 1960 року (ухвала від 22 грудня 2016 року у справі 
		№ 1кп/95/2014). 
		З такою позицією погоджується і колегія суддів Верховного Суду. Так, здійснюючи ретроспективний аналіз інституту цивільного позову у кримінальному провадженні слід відзначити, що однією з новел чинного КПК є норма про те, що цивільний позов може бути пред`явлено і у справах про інші суспільно небезпечні діяння, які не є кримінальним правопорушенням (ч. 1 ст. 61, ч. 2 ст. 127, ч. 1 ст. 129 КПК), на відміну від КПК 1960 року, згідно з яким цивільний позов міг бути пред`явлений лише у справах про злочини (ч. 1 ст. 28, статті 328, 448 КПК 1960 року). Отже, під час дії КПК 1960 року суди обґрунтовано посилалися на неможливість розгляду цивільного позову в ході вирішення питання про застосування примусових заходів виховного характеру (див., наприклад, ухвали Верховного Суду України від 07 квітня 2009 року, провадження 
		№ 5-1076км09; від 16 січня 2007 року, провадження № 5-6380км06; від 07 червня 
		2011 року, провадження № 5-855км11 тощо), однак у провадженнях за КПК 2012 року такий підхід, на думку колегії суддів, не відповідає приписам чинного кримінального процесуального закону.
		У зв`язку з цим Суд звертає увагу, що поширеною є практика, яку колегія суддів вважає правильною, розгляду судами цивільного позову у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру (ухвала Ізяславського районного суду Хмельницької області від 02 червня 2022 року у справі № 675/207/22, ухвала Петрівського районного суду Кіровоградської області від 28 квітня 2022 року у справі № 941/1010/21, ухвала Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 01 грудня 2020 року у справі № 688/2811/20, ухвала Ленінського районного суду м. Кіровограда від 20 серпня 2019 року у справі № 405/4125/19, ухвала Томашпільського районного суду Вінницької області від 05 березня 2021 року у справі № 146/79/20, ухвала Лугинського районного суду Житомирської області від 18 травня 2020 року у справі № 281/297/20, ухвала Хотинського районного суду Чернівецької області від 19 серпня 2020 року у справі № 724/581/20, ухвала Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 14 січня 2020 року у справі № 211/954/19, ухвала Бориславського міського суду Львівської області від 21 вересня 2018 року у справі № 438/2/18, ухвала Комінтернівського районного суду Одеської області від 22 жовтня 2018 року у справі № 504/3386/17, ухвала Запорізького апеляційного суду від 15 травня 2019 року у справі № 310/9169/18). 
		Крім того, упостановах колегії суддів Першої судової палати від 8 листопада 2018 року(провадження № 51-1472км18), від 27 грудня 2018 року (провадження № 51-7309км 18), від 14 вересня 2021 року (провадження № 51-2317км19), а також в ухвалівід 13 квітня 2020 року (провадження № 51-1241ск20) хоча і не зроблено висновку щодо можливості розгляду цивільного позову у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру, однак таке випливає з їх змісту, оскільки в них здійснювалася касаційна перевірка правильності вирішення цивільного позову судами попередніх інстанцій та не ставилося питання щодо можливості чи неможливості його розгляду. 
		Так, ч. 1 ст. 128 КПК визначено коло осіб, до яких можливо пред`явити цивільний позов 
		у кримінальному провадженні, серед яких немає особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями малолітньої/неповнолітньої особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. У цьому аспекті, виходячи із системного тлумачення приписів КПК, колегія суддів вважає такою, що відповідає як засадничим положенням кримінального процесуального закону, так і нормам, які спрямовані на їх реалізацію, правозастосовну позицію, за якою цивільний позов, заявлений 
		у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру, підлягає розгляду та вирішенню в межах цього провадження згідно з приписами ч. 1 ст. 61, ч. 2 ст. 127 і ч. 1 ст. 129 КПК. 
		На підтвердження правильності вищевказаної правозастосовної практики і як приклад можна навести усталену судову практику щодо застосування приписів п. 5 ч. 1 
		ст. 425 КПК, згідно з якою касаційну скаргу має право подати законний представник та захисник особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, тобто, якщо буквально тлумачити зазначену норму КПК, цим Кодексом не передбачено права на подання касаційної скарги особою, щодо якої вирішувалось питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Однак на неприпустимість такої позиції звертав увагу ще Верховний Суд України (постанова від 29 вересня 2016 року у справі № 758/8882/15-к), який на підставі системного тлумачення загальних засад кримінального провадження, приписів КПК, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини дійшов висновку про те, що, виходячи з положень п. 2 ч. 3 ст. 129 Конституції України та статті 10 КПК, особа, щодо якої вирішувалось питання про застосування примусових заходів медичного характеру, не позбавлена права подавати касаційні скарги на судове рішення, ухвалене в порядку, передбаченому главою 39 КПК.
		Аналогічної позиції дотримується і Касаційний кримінальний суд, зокрема, щодо можливості особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, безпосередньо подавати апеляційну скаргу, незважаючи на те, що згідно з п. 5 ч. 1 ст. 393 КПК такі особи не є суб`єктами апеляційного оскарження (постанова від 27 лютого 2020 року у справі № 716/1511/16-к, провадження № 51-6058км19; постанова від 31 липня 2018 року у справі 
		№ 308/1397/13-к, провадження № 51-2385км18).
		Крім того, досліджуючи питання щодо можливості розгляду цивільного позову 
		у кримінальному провадженні з приводу застосування примусових заходів виховного характеру, слід провести аналогію з нормативним регулюванням розгляду цивільного позову в межах процедури застосування примусових заходів медичного характеру, яка також є недосконалою, однак не перешкоджає розгляду цивільного позову в цьому провадженні. Так, аналіз приписів глави 39 КПК свідчить про деякі суперечності ч. 2 
		ст. 127, ч. 1 ст. 128 та ч. 1 ст. 129 КПК. Наприклад, у ч. 1 ст. 512 КПК зазначено, що судовий розгляд здійснюється одноособово суддею в судовому засіданні за участю прокурора, обов`язковою участю фізичної особи, стосовно якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру, її законного представника та захисника згідно із загальними правилами цього Кодексу. Отже, ст. 512 КПК не передбачає як учасників кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру сторін цивільного позову, однак це не перешкоджає розгляду цивільного позову в межах цього провадження, що встановлено іншими нормами КПК.
		Таким чином, із вищевикладеного слід зробити висновок, що нормативне регулювання цивільного позову у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру безумовно потребує удосконалення з боку законодавця, зокрема узгодження положень ч. 1 ст. 61, ч. 1 ст. 62, ч. 2 ст. 127, ч. 1 ст. 128, ч. 1 
		ст. 129 та ст. 501 КПК, однак указані недоліки не позбавляють можливості розгляду цивільного позову в межах кримінального провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру. Інше суперечило б правовій природі інституту цивільного позову у кримінальному провадженні. Оскільки одночасний розгляд судом кримінального провадження і цивільного позову сприяє більш повному доказуванню підстав та розміру заподіяної шкоди, виключається дублювання в роботі судів і можливе ухвалення суперечливих судових рішень з одних і тих же питань, що також заощаджує час і кошти держави. Крім того, потерпілий звільняється від необхідності двічі брати участь у судовому розгляді, так само як й інші учасники справи (свідки, перекладачі, експерти тощо), що, зокрема, у цьому кримінальному провадженні, у випадку розгляду цивільного позову у порядку цивільного судочинства та фактично повторного дослідження доказів, буде надмірним тягарем для потерпілих.
		У зв`язку з викладеним, колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 15 березня 2018 року у провадженні № 51-2366ск18 (справа № 390/1488/17), де зроблено висновок, що за змістом ст. 501 КПК цивільний позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок учинення злочину чи суспільно небезпечного діяння, у справі про застосування примусового заходу виховного характеру суд не вирішує, а він має бути розглянутий у порядку цивільного судочинства. 
		Зважаючи на наведене, колегія суддів уважає, що передача судового провадження на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду необхідна для забезпечення єдиної правозастосовчої практики та формування висновку щодо застосування норм права, які містяться у ч. 1 ст. 61, ч. 1 ст. 62, ч. 2 
		ст. 127, ч. 1 ст. 128, ч. 1 ст. 129 та ст. 501 КПК, і висновку про те, чи є предметом судового розгляду цивільний позов, поданий у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру. 
		Керуючись статтями 376, 434-1, 434-2, 441 КПК, Верховний Суд
		 
		постановив:
		Передати матеріали провадження за касаційною скаргою представника потерпілої ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_17 на ухвалу Вовчанського районного суду Харківської області від 02 грудня 2021 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 22 лютого 2022 року стосовно ОСОБА_2 на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
		Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
		Судді:
		 
		ОСОБА_11                                             ОСОБА_12                                        ОСОБА_13
		 
		 
		 
		[1] ОСОБА_20 Проблемні питання розгляду та вирішення з`єднаного позову. Соціально-правові студії. 2021. Вип. 4 (14). С. 102-108, с. 106
		 
		[2]  ОСОБА_6 . Правове регулювання відшкодування (компенсації) шкоди у кримінальному процесі України : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Харків. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. - Харків, 2017. - 198 с., с. 81-82.
		 
		[3] Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Відп. ред.: ОСОБА_21 - X.: Одіссей, 2013. 1104 с., c. 201.
		 
		[4]  ОСОБА_7 , ОСОБА_8 . Цивільний відповідач у кримінальному провадженні. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Сер. Юридичні науки. 2018. Вип. 18. С. 148-153, с. 151.
		 
		[5]  ОСОБА_9 . Цивільний позов у кримінальній справі за новим Кримінальним процесуальним кодексом України. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2013. № 1. С. 138-146, с.140-141.
		 
		[6]  ОСОБА_10 . Особливості суб`єктного складу кримінального провадження щодо неповнолітніх. Історико-правовий часопис. 2019. № 2 (14). С. 98-107.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...