Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/20392/20 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо; дорожнього руху, транспорту та перевезення пасажирів, з них; транспорту та перевезення пасажирів.
Надіслано для оприлюднення: 08.12.2022. Зареєстровано: 09.12.2022. Забезпечено надання загального доступу: 09.12.2022.
Дата набрання законної сили: 08.12.2022
Номер судового провадження: К/9901/41707/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		08 грудня 2022 року 
		м. Київ
		 
		справа № 640/20392/20
		адміністративне провадження № К/9901/41707/21 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		судді-доповідача Соколова В.М.,
		суддів: Єресько Л.О.,  Загороднюка А.Г., 
		розглянувши в порядку письмового провадження у суді касаційної інстанції адміністративну справу № 640/20392/20
		за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , фізичної особи-підприємця   ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, за участю третіх осіб: Міністерства інфраструктури України, Чернігівської обласної державної адміністрації, Полтавської обласної державної адміністрації,  Київської обласної державної адміністрації, Міністерства соціальної політики України, про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії, провадження у якій відкрито
		за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 травня 2021 року (головуючий суддя - Бояринцева М.А., судді: Аверкова В.В., Шевченко Н.М.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2021 року (головуючий суддя - Сорочко Є.О., судді: Федотов І.В., Кортких А.Ю.),
		УСТАНОВИВ: 
		І. Короткий зміст позовних вимог
		1.          Позивачі фізичні особи-підприємці   ОСОБА_1  та   ОСОБА_2  (далі - ФОП) звернулися до суду з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - КМУ, відповідач) у якому просили:
		- визнати протиправною бездіяльність КМУ щодо неприйняття нормативно-правового акту, який регулює відшкодування збитків від безоплатних перевезень пільгових категорій громадян в порушення частини другої статті 7 Закону України «Про транспорт»;
		- зобов`язати КМУ прийняти відповідний нормативно-правовий акт.
		2.          На обґрунтування заявлених вимог позивачі зазначили, що через відсутність затвердженого КМУ нормативно-правового акту, який регулює питання відшкодування збитків автомобільним  перевізникам від пільгових перевезень громадян, такі перевізники не отримують кошти на компенсацію своїх збитків. Вважаючи свої права як перевізників порушеними, просять задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
		ІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення
		3.          Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 травня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня           2021 року, адміністративний позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність КМУ щодо неприйняття нормативно-правового акту, який регулює відшкодування збитків від безоплатних перевезень пільгових категорій громадян в порушення частини другої статті 7 Закону України «Про транспорт»; зобов`язано КМУ прийняти відповідний нормативно-правовий акт.
		4.          Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що бездіяльність КМУ, в даному випадку є протиправною, оскільки полягає у не вчиненні ним юридично значущих дій, а саме: забезпеченні прийняття нормативно-правого акту, який регулює порядок відшкодування збитків від безоплатних перевезень пільгових категорій громадян, який має своїм наслідком порушення прав автомобільних перевізників на відповідне відшкодування та створює ознаки правової невизначеності, як органів місцевого самоврядування так і автомобільних перевізників.
		5.          Доводи скаржника про те, що позивачами не доведено порушення їх прав з огляду на відсутність доказів звернення за відшкодуванням, відмови чи наявності інших перешкод в отриманні відшкодування, суд апеляційної інстанції відхилив, зазначивши, що наведені обставини (рішення, дії чи бездіяльність) не є предметом даного спору. Позивачі звернулися до суду у зв`язку із не врегулюванням відносин, у яких вони здійснюють діяльність, а не у зв`язку із відмовою певних органів у реалізації права на отримання відшкодування.
		6.          Суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що КМУ протягом тривалого часу ухиляється від прийняття рішення щодо врегулювання питання відшкодування збитків від безплатних перевезень пільгових категорій громадян, необхідність прийняття якого Законом України «Про транспорт» покладено саме на відповідача, а не на інші органи (зокрема органи місцевого самоврядування, на чому помилково наголошує скаржник).
		7.          За наведених обставин суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, обираючи ефективний спосіб захисту порушеного права позивачів, дійшов висновку про необхідність зобов`язати КМУ вчинити дії на виконання положень частини другої статті 7 Закону України «Про транспорт» в порядок та спосіб, встановлений законом.
		ІІІ. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи
		8.          Від відповідача до Верховного Суду надійшла касаційна скарга на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 травня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2021 року, де скаржник просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове - про відмову у задоволенні позовних вимог позивачів повністю.
		9.          Підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункти 3, 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
		10.          На обґрунтування касаційної скарги відповідачем зазначено, що ним не було допущено протиправної бездіяльності.
		11.          На думку скаржника судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права: положення статей 31 та 37 Закону України «Про автомобільний транспорт», положення підпункту «г» пункту 3 частини першої статті 91 Бюджетного кодексу України, а також не з`ясовано чи передбачено законом відповідний обов`язок для КМУ щодо прийняття нормативно-правового акту, чи порушено права позивачів та чи правильно позивачами обрано спосіб захисту.
		12.          Відповідач вважає, що в даному випадку наявна колізія норм Закону України «Про транспорт» № 232/94-ВР та Закону України «Про автомобільний транспорт» № 2344-III. 
		13.          Скаржник стверджує, що частина друга статті 7 Закону України «Про транспорт» від                    10 листопада 1994 року № 232/94-ВР, яка встановлює, що відшкодування збитків від безплатних перевезень пільгових категорій громадян регулюється нормативними актами КМУ, не повинна застосовуватись до правовідносин між сторонами, оскільки Закон України «Про автомобільний транспорт» від 05 квітня 2001 року № 2344-ІІІ та Бюджетний кодекс України від 08 липня 2010 року були прийняті пізніше, є спеціальними нормами, і вони нібито зовсім по іншому врегулювали питання компенсацій збитків від безоплатних перевезень громадян автомобільним транспортом.
		14.          Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Соколова В.М., суддів Єресько Л. О.,  Загороднюка А. Г. ухвалою від 06 грудня 2021 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
		15.          Юридичний департамент Полтавської обласної державної адміністрації надав до суду відзив на касаційну скаргу у якому просить задовольнити касаційну скаргу КМУ.
		16.          Позивачі надали відзив на касаційну скаргу, у якому просять залишити рішення суду першої та апеляційної інстанції без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. На обґрунтування поданих заперечень вказують про те, що жодних неузгодженостей між частиною другою статті  7 Закону України «Про транспорт» та Законом України «Про автомобільний транспорт», Бюджетним кодексом України щодо врегулювання питання відшкодування збитків від безплатних перевезень громадян не існує.
		17.          Верховний Суд ухвалою від 08 вересня 2022 року відмовив у задоволенні заяви відповідача про зупинення виконання оскаржуваних рішень у цій справі до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.
		18.          Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. від 07 грудня 2022 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
		IV. Установлені судами попередніх інстанцій обставини
		19.          ФОП ОСОБА_1 має дозвіл на перевезення пасажирів на міжобласному автобусному маршруті загального користування серія ВМ №000118 з терміном дії з 26 січня 2019 року по 25 січня 2024 року та дозвіл на перевезення пасажирів на міжобласному автобусному маршруті загального користування серія ВМ №000230 з терміном дії з 12 лютого 2019 року по 11 лютого 2024 року. Копіями відомостей АС «Дарниця» підтверджено здійснення позивачем перевезень пасажирів на міжобласному автобусному маршруті загального користування Прилуки-Полтава, 761/762 з січня по лютий 2021 року. Також, в матеріалах справи наявні дозволи, видані ФОП ОСОБА_2 на перевезення пасажирів на міжобласному автобусному маршруті загального користування серія УП №001395.
		20.          Позивачі вважаючи, що їх права як перевізників, що провозять пільговиків порушенні (у зв`язку із законодавчою неврегульованістю відшкодування таких пільг), звернулись із позовом до суду.
		V. Нормативне регулювання
		21.          Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		22.          Відповідно до статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
		23.          Згідно з частиною першою статті 4 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від                27 лютого 2014 року № 794-VII (далі також - Закон № 794-VII) Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
		24.          Частиною першою статті 49 Закону № 794-VII встановлено, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови  і розпорядження.
		25.          У частині другій статті 49 Закону № 794-VII зазначено, що акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.
		26.          Відповідно до частин другої, третьої статті 50 Закону № 794-VІІ проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.
		27.          Проекти актів Кабінету Міністрів України вносяться на розгляд Кабінету Міністрів України міністерствами, центральними органами виконавчої влади (крім тих, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідного члена Кабінету Міністрів України), державними колегіальними органами, місцевими державними адміністраціями.
		28.          Правові, економічні, організаційні та соціальні основи діяльності транспорту визначає Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 року № 232/94-ВР (далі також - Закон                              № 232/94-ВР).
		29.          Статтею 1 цього Закону передбачено, що транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в перевезеннях.
		30.          Відносини, пов`язані з діяльністю транспорту, регулюються цим Законом, кодексами (статутами) окремих видів транспорту, іншими актами законодавства України (частина перша статті 2 Закону № 232/94-ВР).
		31.          Згідно статті 3 Закону № 232/94-ВР державне управління в галузі транспорту має забезпечувати: своєчасне, повне та якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони України; захист прав громадян під час їх транспортного обслуговування; безпечне функціонування транспорту; додержання необхідних темпів і пропорцій розвитку національної транспортної системи; захист економічних інтересів України та законних інтересів підприємств і організацій транспорту та споживачів транспортних послуг; створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту; обмеження монополізму та розвиток конкуренції; координацію роботи різних видів транспорту; ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту; охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту.
		Державне управління діяльністю транспорту здійснюється шляхом проведення та реалізації економічної (податкової, фінансово-кредитної, тарифної, інвестиційної) та соціальної політики, включаючи надання дотацій на пасажирські перевезення.
		32.          Згідно частини першої статті 5 Закону № 232/94-ВР відносини підприємств транспорту загального користування з центральними та місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування будуються на основі податків, податкових пільг, встановлених нормативів та інших економічних засобів відповідно до чинного законодавства України.
		33.          Частиною першою статті 7 Закону № 232/94-ВР передбачено, що тарифи на транспортні послуги встановлюються відповідно до законодавства України.
		34.          За змістом частини другої статті 7 Закону № 232/94-ВР рівень тарифів на транспорті визначається відповідно до нормативних витрат на одиницю транспортної роботи, рівня рентабельності та оплати податків. Розрахунки із споживачами послуг транспорту загального користування проводяться на основі чинних тарифів у порядку, визначеному кодексами (статутами) окремих видів транспорту та іншими актами законодавства України. Відшкодування збитків від безплатних перевезень пільгових категорій громадян регулюється нормативними актами Кабінету Міністрів України.
		35.          Закон № 232/94-ВР введений в дію постановою Верховної Ради України від 10 листопада 1994 року № 233/94-ВР, пунктом якої Кабінет Міністрів України до 1 січня 1995 року зобов`язано винести на розгляд Верховної Ради України пропозиції про приведення законодавчих актів у відповідність з Законом України «Про транспорт».
		36.          Відповідно до преамбули Закону України «Про автомобільний транспорт» № 2344-III (далі також - Закон № 2344-III), він також визначає засади організації та діяльності автомобільного транспорту.
		37.          Статтею 1 цього Закону передбачено, що автомобільний транспорт - галузь транспорту, яка забезпечує задоволення потреб населення та суспільного виробництва у перевезеннях пасажирів та вантажів автомобільними транспортними засобами.
		38.          Згідно статті 31 Закону № 2344-III відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міських, приміських та міжміських, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути), із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування визначаються договором про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування, у якому встановлюються: <...> розмір компенсації витрат автомобільного перевізника внаслідок перевезення пільгових пасажирів та регулювання тарифів, механізм їх виплати.
		Відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування приміських та міжміських, які виходять за межі території області (міжобласні маршрути), із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування визначаються дозволом органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на обслуговування автобусних маршрутів <...>.
		У договір можуть бути включені інші питання за згодою сторін.
		39.          Згідно статті 37 Закону № 2344-III пільгові перевезення пасажирів, які відповідно до законодавства користуються такими правами, забезпечують автомобільні перевізники, які здійснюють перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування <...>.
		40.          Види та обсяги пільгових перевезень установлюються замовленням, у якому визначається порядок компенсації автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на маршрутах загального користування, збитків від цих перевезень.
		VІ. Позиція Верховного Суду
		41.          За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
		42.          З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом належить застосовувати правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Одночасно, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи  буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
		43.          Надаючи оцінку обґрунтованості касаційної скарги та оскаржуваним судовим рішенням, Верховний Суд, з урахуванням приписів статті 341 КАС України, виходить із таких міркувань.
		44.          Суд зазначає, що норми чинного законодавства України, а саме положення Законів України «Про транспорт», «Про автомобільний транспорт» та Бюджетний кодекс України закріплюють реалізацію державних гарантій певним пільговим категоріям громадян та є нормами прямої дії: безумовному обов`язку підприємства транспорту надавати пільги визначеним категоріям громадян кореспондує безумовний обов`язок держави в особі її органів відшкодувати такі пільги.
		45.          Приписами частини другої статті 7 Закону № 232/94-ВР визначено, що відшкодування збитків від безплатних перевезень пільгових категорій громадян регулюється нормативними актами КМУ.
		46.          Відтак повноваження на врегулювання питання відшкодування збитків від безплатних перевезень пільгових категорій громадян законодавець делегував КМУ, який уповноважений видавати акти нормативного характеру у формі постанов на основі та на виконання законів України.
		47.          Отже, обов`язок врегулювати відносини з відшкодування збитків від безплатних перевезень пільгових категорій громадян на підзаконному рівні, шляхом прийняття відповідного нормативного акту, у відповідності до вимог Закону № 232/94-ВР, покладено на КМУ.
		48.          Водночас, станом на час звернення позивачів до суду та на час розгляду справи, Урядом відповідний нормативно-правовий акт не прийнято, а питання відшкодування збитків від безплатних перевезень пільгових категорій громадян не врегульовано.
		49.          У касаційній скарзі відповідач фактично наполягає на відсутності у нього певного обов`язку щодо прийняття нормативно-правового акта і перекладає відповідальність за порушені права на органи місцевого самоврядування. 
		50.          Разом з тим, слід зазначити, що ні Закон України «Про автомобільний транспорт», ні Бюджетний кодекс України не встановив порядок відшкодування витрат на пільговий проїзд окремих категорій громадян автомобільним транспортом, і не визначив інший орган державної влади чи місцевого самоврядування, який зобов`язаний врегулювати питання відшкодування збитків від безоплатних перевезень пільгових категорій громадян.
		51.          При цьому, окрему увагу варто звернути на те, що правове регулювання частини першої статті 31 Закону України «Про автомобільний транспорт» стосуються відносин автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міських, приміських та міжміських, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути) із органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Саме в частині першій даної норми міститься положення, що, серед іншого, в договорі про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування має бути передбачений розмір компенсації витрат автомобільного перевізника внаслідок перевезення пільгових пасажирів та регулювання тарифів, механізм їх виплати.
		52.          Натомість, частина друга зазначеної норми врегульовує відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування приміських та міжміських, які виходять за межі території області (міжобласні маршрути) із органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Саме такого виду перевезення (в тому числі) здійснюють позивачі. При цьому, дана норма не визначає порядку компенсації витрат автомобільного перевізника внаслідок перевезення пільгових пасажирів.
		53.          Враховуючи наведене, можна дійти висновку, що відсутні будь-які колізії правового регулювання між Законом України «Про транспорт» № 232/94-ВР та Законом України «Про автомобільний транспорт» № 2344-III, оскільки останній не врегульовує питання компенсації витрат автомобільного перевізника внаслідок перевезення пільгових пасажирів на міжобласних маршрутах. 
		54.          Таким чином, дана обставина не позбавляє Кабінет Міністрів України у відповідності до вимог Закону № 232/94-ВР обов`язку врегулювати ці відносини з відшкодування збитків від безплатних перевезень пільгових категорій громадян на підзаконному рівні шляхом прийняття відповідного нормативного акту.
		55.          Щодо аргументів відповідача про те, що за приписами Бюджетного кодексу України:  віднесення видатків на компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян до видатків місцевих бюджетів свідчить про непоширення компетенції Уряду на затвердження порядку використання таких коштів, слід зазначити наступне.
		56.          Як правильно встановлено судом першої інстанції, спірні правовідносини пов`язані із врегулюванням питання відшкодування збитків від безплатних перевезень пільгових категорій громадян нормативними актами КМУ, а не питанням врегулювання відповідачем використання коштів місцевого бюджету.
		57.          Віднесення до видатків місцевих бюджетів видатків на компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян, не свідчить про зняття з відповідача обов`язку врегулювати своїми нормативними актами питання відшкодування збитків від безплатних перевезень пільгових категорій громадян у відповідності до частини другої статті 7 Закону № 232/94-ВР.
		58.          Ураховуючи, що позивачі здійснюють діяльність у сфері пасажирських перевезень, то, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про те, що оскаржувана бездіяльність відповідача безумовно порушує їх інтереси, оскільки безпосередньо стосується реалізації ними прав у процесі своєї діяльності. Адже, відсутність нормативного акту КМУ, який би врегулював відшкодування збитків від безплатних перевезень пільгових категорій громадян, створює ситуацію правової невизначеності по ряду питань, що пов`язані із таким відшкодуванням.
		59.          У світлі спірних правовідносин, доречно за аналогією застосувати положення частини другої статі 264 КАС, та вказати, що право оскаржити нормативно-правовий акт (бездіяльність щодо його неприйняття) мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт (або може бути застосовано у разі його прийняття).
		60.          Суд апеляційної інстанції обґрунтовано вказав, що доводи скаржника про недоведення позивачами порушення їх прав з огляду на відсутність доказів звернення за відшкодуванням, відмови у такому відшкодуванні чи наявності інших перешкод в отриманні відшкодування є безпідставними,  оскільки наведені обставини (рішення, дії чи бездіяльність) не є предметом даного спору. Позивачі звернулися до суду у зв`язку із не врегулюванням відносин, у яких вони здійснюють діяльність, а не у зв`язку із відмовою певних органів у реалізації права на отримання відшкодування.
		61.          Суди попередній інстанцій вірно вказали, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення (постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі №21-1465а15).
		62.          Оскільки відповідач у відповідності до вимог Закону № 232/94-ВР  не  урегулював питання відшкодування збитків від безплатних перевезень пільгових категорій громадян, та така бездіяльність продовжує тривати, суд першої інстанції інстанцій дійшов вірного висновку про обґрунтованість позовних вимог.
		63.          Обираючи ефективний спосіб захисту порушеного права позивачів, суд першої інстанції правильно зобов`язав КМУ вчинити дії на виконання положень частини другої статті 7 Закону України «Про транспорт» в порядок та спосіб, встановлений законом.
		64.          В решті обґрунтування касаційної скарги аналогічні доводам, наведеним відповідачем під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, і ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, при цьому порушень норм процесуального права, які б вплинули або змінили цю оцінку, скаржником не зазначено. 
		65.          За таких обставин та правового врегулювання Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій та підсумовуючи викладене зазначає, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов`язані надати перевізникам, які здійснюють пільгові перевезення пасажирів та перевезення пасажирів за регульованими тарифами - компенсацію відповідно до закону, механізм надання якої має бути урегульовано КМУ шляхом прийняття відповідного нормативно-правового акту.
		66.          Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
		67.          Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при прийнятті оскаржуваних рішень і погоджується із висновками судів у цій справі про наявність правових підстав для задоволення позову, а відтак,  вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
		IV. Висновки щодо розподілу судових витрат
		68.          З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають. 
		Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд 
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.
		Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 травня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2021 року у справі № 640/20392/20 залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
		 
		СуддіВ.М. Соколов Л.О. Єресько   А.Г. Загороднюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...