Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 904/9574/21 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: 13.12.2022. Зареєстровано: 14.12.2022. Забезпечено надання загального доступу: 14.12.2022.
Дата набрання законної сили: 30.11.2022
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		УХВАЛА
		 
		30 листопада 2022 року 
		м. Київ
		 
		cправа №  904/9574/21 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
		Сухового В. Г. - головуючого, Берднік І. С., Зуєва В. А.,
		за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О. В.,
		за участю представників:
		Приватного акціонерного товариства "Київстар" - не з`явився,
		Регіонального відділення Фонду державного майна України 
		по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях - не з`явився,
		Криворізького національного університету - не з`явився,
		розглянувши матеріали касаційної скарги Приватного акціонерного товариства "Київстар"
		на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 29.09.2022 (головуючий суддя Коваль Л. А., судді Верхогляд Т. А., Парусніков Ю. Б.) та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 22.06.2022 (суддя Бєлік В. Г.)
		у справі №  904/9574/21
		за позовом Приватного акціонерного товариства "Київстар"
		до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях,
		за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Криворізького національного університету,
		про визнання договору оренди державного майна продовженим,
		ВСТАНОВИВ:
		У грудні 2021 року Приватне акціонерне товариство "Київстар" (далі - ПрАТ "Київстар", Позивач) звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях (далі - Відповідач), в якому просило суд визнати Договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №  12/025-5213-ОД від 21.03.2013 (далі - Договір оренди від 21.03.2013), продовженим на тих самих умовах і на той самий строк, а саме, на 1 рік, тобто з 20.02.2020 по 19.02.2021, шляхом оформлення Додаткового договору про внесення змін до Договору оренди в редакції, вказаній у позовній заяві.
		Позов обґрунтовано незгодою Позивача з тим, що дія Договору оренди від 21.03.2013, припинилася 20.02.2020, оскільки, за відсутності письмового повідомлення від Орендодавця щодо попередження про намір припинити договір, він був пролонгований, тобто автоматично продовжений на тих самих умовах і на той же строк.
		Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 22.06.2022 у задоволенні позову відмовлено.
		Рішення суду мотивовано тим, що оскільки Договір оренди від 21.03.2013 з урахуванням Додаткових угод про внесення змін до нього неодноразово продовжувався і останнього разу до 04.08.2020, тому до спірних правовідносин щодо продовження договору оренди застосовуються положення Закону України від 03.10.2019 №  157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна" (далі - Закон №  157-ІХ), який було введено в дію з 01.02.2020. При цьому враховуючи те, що звернення Орендаря до Орендодавця здійснено з порушенням порядку та строків, встановлених Законом №  157-ІХ, тому Договір оренди від 21.03.2013 припинився у зв`язку із закінчення строку, на який його було укладено, тому відсутні правові підстави для його продовження.
		Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 29.09.2022 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 22.06.2022 залишено без змін з підстав, наведених у цій постанові.
		Постанову суду мотивовано тим, що оскільки термін дії Договору від 21.03.2013, з урахуванням Додаткових угод до нього, визначено сторонами до 19.02.2020 (включно), тобто до дати (01.07.2020) визначеної у пункті 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №  157-IX, який набув чинності з 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, тому до вирішення спірних орендних правовідносин щодо продовження терміну дії цього Договору на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором, застосовуються положення статей 17, 26, 27 Закону України від 10.04.1992 №  2269-XII "Про оренду державного та комунального майна" (далі - Закон №  2269-XII). При цьому відповідно до зазначених положень та умов укладеного між сторонами Договору оренди, Позивачем не дотримано місячного строку направлення повідомлення про продовження його дії на той же строк і на тих самих умовах, проте Відповідачем у місячний строк після припинення договору повідомлено Орендаря про відмову від продовження його дії та про необхідність повернення орендованого майна, а відтак Договір оренди №  12/025-5213-ОД від 21.03.2013 припинив свою дію у зв`язку з закінченням строку, на який його було укладено, а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог. З огляду на зазначені обставини, суд апеляційної інстанцій дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, але з інших підстав, ніж суд першої інстанції.
		Не погоджуючись з судовими рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій, ПрАТ "Київстар" подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить постанову Центрального апеляційного господарського суду від 29.09.2022 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 22.06.2022 скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позові вимоги у повному обсязі, судові витрати покласти на Відповідача.
		Підставою касаційного оскарження скаржник зазначає пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, посилаючись на те, що судами попередніх інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, оскільки оскаржувані судові рішення прийнято без урахування правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених:
		- у постанові Верховного Суду від 05.10.2022 у справі №  904/8532/21, в ухвалах Верховного Суду від 07.04.2021 у справі №  916/994/20 та від 13.07.2021 у справі №  914/1275/20, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі №  757/13243/17 про те, що фіскальний чек не є належним доказом направлення листа про припинення договору оренди;
		- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №  910/719/19 про те, що відсутність належних доказів надсилання Орендодавцем Орендарю заяви про припинення договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну його дії, свідчить про невчинення Орендодавцем залежних від його волі необхідних дій у спірних правовідносинах, а відтак і про продовження договірних відносин між сторонами внаслідок пролонгації строку договору;
		- у постановах Верховного Суду від 30.01.2020 у справі №  904/1207/19, від 05.06.2018 у справі №  904/7825/17, від 12.06.2018 у справі №  910/15387/17, від 03.04.2019 у справі №  911/928/18, від 23.04.2019 у справі №  904/2997/18 щодо необхідності встановлення на підставі частини другої статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не лише факту направлення заяви, але й визначення чи була вона отримана іншою стороною;
		- у постановах Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №  904/7825/17, від 12.06.2018 у справі №  910/15387/17, від 03.04.2019 у справі №  911/928/18, від 23.04.2019 у справі №  904/2997/18 щодо пролонгації договору оренди відповідно до частини другої статті 17 Закону України від 10.04.1992 №  2269-ХІІ "Про оренду державного та комунального майна", частини першої статті 764 Цивільного кодексу України та частини четвертої статті 284 Господарського кодексу України (продовження на той же строк і на тих самих умовах), який реалізується внаслідок мовчазної згоди сторін договору і для продовження дії договору не вимагається обов`язкового укладення нового договору або внесення змін до нього.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03.11.2022 відкрито касаційне провадження у справі №  904/9574/21 за касаційною скаргою ПрАТ "Київстар" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 22.06.2022 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 29.09.2022; до розгляд касаційної скарги призначено у відкритому судовому засіданні на 30.11.2022 о 14:00 год.
		Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях 18.11.2022 направило через електронний суд відзив на касаційну скаргу, у якому заперечило доводи касаційної скарги та просило відмовити у її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
		Криворізький національний університет не скористався наданим йому процесуальним законом правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.11.2022 задоволено заяву ПрАТ "Київстар" про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Роз`яснено заявникові, що ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву.
		У судовому засіданні 30.11.2022 станом на 14:00 год. секретарем судового засідання встановлено з`єднання в системі відеоконференцзв`язку з представницею ПрАТ "Київстар" - адвокатесою Чернець І. А. за електронною адресою, зазначеною у клопотанні, проте у цієї представниці було відсутнє аудіоз`єднання та відеоз`єднання в Системі відеоконференцзв`язку.
		Відповідно до підпункту 1.3 пункту 1 розділу ІV Порядку роботи з технічними засобами відеоконференцзв`язку під час судового засідання в адміністративному, цивільному та господарському процесах за участі сторін поза межами приміщення суду, учасник, що бере участь у судовому засіданні в режимі відеоконференцзв`язку, зобов`язаний: зайти та авторизуватися в Системі за 10 хвилин до часу судового засідання; активувати технічні засоби (мікрофон, навушники та камера) та перевірити їх працездатність шляхом тестування за допомогою Системи; очікувати запрошення Секретаря до участі в судовому засіданні.
		Згідно з частиною п`ятою статті 197 ГПК України ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву.
		Відтак, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності представниці ПрАТ "Київстар", яка не авторизувалася в Системі відеоконференцзв`язку відповідно до зазначеного Порядку.
		Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях та Криворізький національний університет в судове засідання своїх представників не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявами до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки їхніх представників у судове засідання не зверталися.
		Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.
		Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, викладені у відзиві на касаційну скаргу, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
		Частиною першою статті 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що 21.03.2013 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Дніпропетровській області (Орендодавець) (правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях) та ПрАТ "Київстар" (Орендар) укладено Договір №  12/02-5213-ОД оренди нерухомого майна, що належить до державної власності (далі - Договір), за умовами пункту 1.1, 1.2 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування окреме нерухоме майно - частина даху будівлі лабораторного корпусу, площею 50 кв. м, розміщене за адресою: 50086, м. Кривий Ріг, пр. Гагаріна, 57, на даху 3-х поверхового будинку, що перебуває на балансі ДВНЗ "Криворізький національний університет". Майно передається в оренду з метою розміщення оператора телекомунікацій, який надає послуги з рухомого (мобільного) зв`язку.
		За умовами пунктів 5.5 та 10.11 Договору у разі припинення або розірвання цього Договору Орендар зобов`язаний негайно повернути балансоутримувачу майно у стані, в якому воно було одержано, з урахуванням нормального зносу або у стані, який було обумовлено Договором. Майно вважається поверненим балансоутримувачу з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі, один примірник якого надається Орендарем Орендодавцю у триденний термін з дати його підписання. Обов`язок щодо складання акта приймання-передавання покладається на Орендаря.
		Відповідно до пункту 5.19 Договору Орендар зобов`язаний письмово повідомити Орендодавця, не пізніше ніж за 30 діб, про свій намір щодо закінчення, припинення або розірвання цього Договору.
		У разі наміру продовжити строк дії Договору оренди Орендар зобов`язаний не пізніше ніж за місяць до закінчення терміну дії Договору оренди подати Орендодавцю про це заяву з документами щодо виконання умов Договору оренди (дозвіл пожежників, копію договору страхування державного майна, платіжні доручення про сплату страхового платежу та ін.) (пункт 5.20 Договору).
		Зміни і доповнення або розірвання цього Договору допускаються за взаємної згоди сторін і оформлюються Додатковими угодами. Зміни та доповнення, що пропонується внести, розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншою стороною (пункт 10.3 Договору).
		За умовами пункту 10.9 Договору його чинність припиняється, серед іншого, внаслідок закінчення строку, на який його було укладено та в інших випадках, прямо передбачених чинним законодавством України.
		Договір укладено строком на 1 (один) рік з 20.03.2013 по 20.03.2014 включно (пункт 10.1 Договору), та в подальшому, шляхом укладення Додаткових угод, неодноразово було пролонговано, останній раз до 19.02.2020.
		На виконання цього Договору, об`єкт оренди було передано Позивачу (Орендарю) за актом приймання-передачі від 21.03.2013. Станом на час розгляду справи, об`єкт оренди знаходиться у користуванні Позивача, власнику не повертався.
		Позивач листом №  26505/07 від 29.11.2019 звернувся до балансоутримувача (третя особа) з пропозицією продовжити Договір оренди №  12/02-5213-ОД від 21.03.2013 на наступний строк.
		Балансоутримувач звернувся до Регіонального відділення Фонду державного майна по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях з повідомленням №  07-711/2 від 16.02.2019 про відсутність заперечень щодо продовження строку дії Договору оренди №12/02-5213-ОД від 21.03.2013.
		Крім цього, Позивач звернувся до Відповідача з листом №  3643/07 від 14.02.2020, у якому запропонував продовжити термін дії Договору оренди на новий строк.
		У відповідь Відповідач листом №  11-02-01103 від 20.02.2020 повідомив Позивача про припинення Договору оренди нерухомого майна у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено.
		За таких обставин, Позивач звернувся до суду з даним позовом, посилаючись на те, що дія Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, ,№12/02-5213-ОД від 21.03.2013 не припинилась 20.02.2020, оскільки він був автоматично продовжений на тих самих умовах і на той же строк, до 19.02.2021. На підтвердження своїх доводів, Позивачем надано докази сплати орендної плати за період 2020 - 2021 роки, та докази страхування об`єкта оренди на користь балансоутримувача в ПАТ "Страхова компанія "Альфа страхування", а саме, сертифікати №  1605 від 30.03.2019, №  304 від 18.03.2020, №  126 від 26.03.2021.
		Суд першої інстанції, приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що 03.10.2019 було прийнято Закон України №  157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна", який введено в дію з 01.02.2020, і з цієї дати підлягають застосуванню його норми до правовідносин щодо продовження договорів оренди, якщо дата закінчення договору визначена після 01.07.2020, а з огляду на те, що дію спірного Договору оренди його сторонами визначено до 04.08.2020 включно, тобто вже після 01.07.2020, то до спірних орендних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 18, 19 Закону №  157-ІХ.
		З урахуванням зазначених положень Закону №  157-ІХ, суд першої інстанції вказав на те, що Позивач не належить ні до суб`єктів, перелік яких наведений у частинах першій, другій статті 15 Закону №  157-ІХ, ні до підприємств, що надають соціально важливі послуги населенню, до того ж, спірний Договір оренди вже неодноразово продовжувався, тому такий договір має продовжуватися виключно за результатами проведення аукціону.
		Разом з тим, Позивач, звертаючись 14.02.2020 із заявою про продовження Договору оренди на той самий строк, на який його було укладено (строк дії якого закінчувався 20.02.2020), не дотримався вимог частини третьої статті 18 Закону №  157-ІХ щодо необхідності звернення з такою заявою не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди та саме до орендодавця, а не до балансоутримувача. Наслідком таких дій Позивача є втрата ним як Орендарем права на продовження договору, а отже Договір оренди №12/02-5213-ОД від 21.03.2013 є таким, що припинився 20.02.2020 у зв`язку закінчення строку, на який його було укладено, що свідчить про відсутність правових підстав для продовження договору оренди.
		Суд першої інстанції також звернув увагу, що Позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору продовженим після спливу строку, на який він вважав такий договір пролонгованим, зокрема, з 20.02.2020 до 19.02.2021, тоді як звернення до суду відбулось 16.12.2021.
		Крім того, суд першої інстанції вказав на те, що сама по собі вимога про визнання Договору оренди продовженим не є належним і ефективним способом захисту порушеного права, оскільки за своєю суттю є встановленням факту, який має юридичне значення, і не може забезпечити захист порушеного права Позивача в силу імперативного припису закону про обов`язковість оформлення поновлення договору оренди саме шляхом укладення додаткової угоди за результатами аукціону.
		Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, вказав на те, що останньою Додатковою угодою строк дії спірного Договору оренди його сторонами визначено до 19.02.2020 (включно), тобто до дати 01.07.2020, тому, в силу приписів пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №  157-IX, до спірних орендних правовідносин щодо продовження (поновлення) строку дії договору оренди слід застосовувати законодавство, яке діяло до дати набрання чинності Законом №  157-IX, тобто, положення статей 17, 26, 27 Закону України від 10.04.1992 №  2269-XII "Про оренду державного та комунального майна" (далі - Закон №  2269-XII).
		За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції помилково зазначив дату закінчення Договору оренди від 21.03.2013 саме 04.08.2020 та, відповідно, помилково застосував до спірних правовідносин положення Закону №  157-ІХ.
		За приписами частин першої, другої статі 17 Закону №  2269-XII термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п`ять років, якщо орендар не пропонує менший термін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
		При цьому зазначена норма не встановлює форму заяви про припинення договору оренди. Така вимога може бути викладена однією із сторін у листі, телеграмі, факсограмі тощо. Істотне значення у цьому випадку має факт направлення зазначеного повідомлення в межах відповідного строку, а також зміст такої заяви, оскільки вимога обов`язково має бути спрямована на припинення або зміну умов договору оренди.
		Судом апеляційної інстанції встановлено, що Відповідачем листом №  11-02-01103 від 20.02.2020, який направлено 28.02.2020, тобто, протягом одного місяця після закінчення встановленого у договорі терміну дії оренди, повідомлено Позивача про припинення договірних відносин у зв`язку із закінченням терміну дії спірного Договору оренди та вказано на необхідність повернути орендоване майно. Надіслання вказаного листа підтверджується фіскальним чеком від 28.02.2020, адресатом у якому значиться Позивач.
		При цьому судом апеляційної інстанції відхилено посилання Позивача на те, що наданий Відповідачем фіскальний чек не є належним доказом щодо своєчасного повідомлення Позивача про припинення договору, оскільки такий чек не доводить факт надсилання Позивачу саме листа №  11-02-01103 від 20.02.2020 за вказаним номером відправлення на належну адресу та факт отримання Позивачем цієї заяви, враховуючи те, що: по-перше, ні законодавство, ні Договір оренди не встановлюють обов`язку Орендодавця направляти заяву про відмову у продовженні договору поштовою кореспонденцією з описом вкладення у цінний лист чи рекомендованим повідомленням про вручення; по-друге, з урахуванням принципу доказування вірогідності, визначеного статтею 79 ГПК України, Позивачем на спростування своїх доводів щодо направлення за вказаним фіскальним чеком не заяви про відмову у продовженні договору, не надано жодних доказів на підтвердження отримання ним іншої кореспонденції від Відповідача, тому є більш вірогідними, що вказаним листом було відправлено саме зазначена Відповідачем заява про відмову від пролонгації договору.
		Відповідно до частини другої статті 26 Закону №  2269-XII договір оренди припиняється в разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено.
		Згідно з частиною першою статті 27 Закону №  2269-XII у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві об`єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.
		За таких обставин та враховуючи наведені законодавчі положення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що наявність відповідної заяви Відповідача як Орендодавця та належних доказів її надсилання Позивачу як Орендарю за його дійсною поштовою адресою, і не спростування Орендарем обставин отримання такої кореспонденції, свідчить про добросовісність звернення Відповідача до Позивача, вчинення Відповідачем залежних від його волі необхідних дій у спірних правовідносинах на відміну від Позивача, а відтак і про припинення договірних відносин між сторонами відповідно до приписів законодавства, якими регулюються спірні правовідносини.
		Водночас, посилання Позивача щодо порушення Відповідачем умов пункту 7.4 Договору оренди, яким визначено обов`язок Орендодавця повідомляти Орендаря та балансоутримувача не пізніше ніж за 30 діб про свій намір завершити, припинити або розірвати договір, судом апеляційної інстанції відхилено з огляду на те, що такі зобов`язання не передбачено положеннями Закону №  2269-XII.
		Судом апеляційної інстанції також відхилено посилання Позивача на положення частини третьої статті 17 Закону №  2269-XII щодо обов`язку власника письмово попередити орендаря про намір використовувати орендоване майно для власних потреб, оскільки такі вимоги є обов`язковими при реалізації орендарем переважного права укладення договору оренди на новий термін, крім випадків, якщо орендоване майно необхідне для потреб його власника. Тоді як у даній справі Позивач просить продовжити договір на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
		Щодо висновку суду першої інстанції про обрання Позивачем неналежного способу захисту у даних правовідносинах, то суд апеляційної інстанції вказав на те, що такий спосіб захисту не суперечить положенням статті 764 Цивільного кодексу України та частини другої статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", оскільки у даному випадку належним способом захисту порушеного права є визнання продовженим договору оренди нерухомого майна на той самий строк і на тих самих умовах, і такий спосіб захисту відповідає правовій позиції, викладеній, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06.09.2022 у cправі №  926/2195/21.
		Разом з тим, суд апеляційної інстанції також вказав на те, що Позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору продовженим після спливу строку, на який він вважав такий договір продовженим. Так, позивач Просить визнати договір пролонгованим з 20.02.2020 до 19.02.2021, тоді як звернення до суду відбулось лише 16.12.2021.
		За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність відмовити у задоволенні позову, але з інших правових підстав, ніж зроблено судом першої інстанції, а оскільки резолютивна частина оскаржуваного рішення є вірною, тому рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		Звертаючись до Верховного Суду з касаційною скаргою, скаржник оскаржує рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.
		Проте, обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилися з огляду на таке.
		Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
		При цьому, на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
		Слід виходити також із того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
		Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
		Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19) та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 (провадження №14-166цс20).
		Таким чином, подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).
		Разом з тим, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
		Проаналізувавши правові висновки Верховного Суду, викладені у справах №  910/719/19, №  916/994/20, №  914/1275/20, №  904/8532/21, №  757/13243/17, №  904/1207/19, №  904/2997/18, №  904/7825/17, №  910/15387/17, №  911/928/18, №  922/781/19, на які послався скаржник у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень у справі №  904/9574/21, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах не є подібними, виходячи з такого.
		Так, у справі №  904/8532/21 (постанова від 05.10.2022) розглядався спір про стягнення заборгованості з неустойки та виселення. Верховний Суд, скасовуючи рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій, якими задоволено позовні вимоги у повному обсязі, та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, вказав на те, що судами попередніх інстанцій достеменно та однозначно не встановлено обставини стосовного того, чи мало місце у спірних правовідносинах повідомлення Орендодавцем Орендаря про припинення дії договору оренди та чи було таке повідомлення направлене в межах строку, визначеного законом, що унеможливило надання обґрунтованого висновку про продовження чи припинення терміну (строку) дії договору оренди та, як наслідок, наявності або відсутності підстав для задоволення позовних вимог у справі. При цьому Верховний Суд вказав на те, що встановлення відповідних обставин справи судом здійснюється шляхом оцінки доказів з огляду на стандарти належності, допустимості та вірогідності.
		Отже, у справі №  904/8532/21 відсутній висновок Верховного Суду щодо неправильного застосування судами норм права, оскільки судові рушення скасовано з підстав порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, тому правовідносини у наведеній справі та у справі №  904/9574/21 не є подібними, як за предметом спору та підставами позову, так і за встановленими (не встановленими) фактичними обставини.
		У справі №  757/13243/17 (постанова від 29.09.2020) розглядався спір про визнання договорів недійсними та витребування майна. Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено у задоволенні позовних вимог, вказав на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення, слід вважати таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання. При цьому неналежне повідомлення іпотекодавців про звернення стягнення на предмет іпотеки не є підставою для визнання оспорюваних правочинів недійсними чи витребування майна, оскільки правовим наслідком невиконання передбаченого статтею 38 Закону України "Про іпотеку" обов`язку іпотекодержателя повідомити іпотекодавців про намір відчужити предмет іпотеки визначено відшкодування іпотекодержателем збитків. Отже, неналежне повідомлення іпотекодавця про намір іпотекодержателя вчинити правочин щодо предмета іпотеки, за умови направлення вимоги згідно із частиною першої статті 35 Закону України "Про іпотеку", не є підставою для визнання недійсними договорів купівлі-продажу.
		Зі змісту постанови у справі №  757/13243/17 вбачається, що за предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими фактичними обставини, а також матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин, вона не є подібною до правовідносин у цій справі №  904/9574/21, що розглядається. До того ж у справі №  757/13243/17 відсутній висновок, що фіскальний чек не є належним доказом направлення листа про припинення договору оренди.
		У справі № 910/719/19 (постанова від 19.05.2020) розглядався спір про виселення в примусовому порядку з державного нерухомого майна. Велика Палата Верховного Суду, з урахуванням встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи, щодо належного повідомлення Орендодавцем Орендаря про припинення договору оренди у зв`язку із закінченням строку дії, що підтверджено списком згрупованих рекомендованих відправлень і фіскальним чеком, зробила висновок про те, що не дивлячись на те, що в подальшому поштове відправлення адресоване Орендарю, яким направлено заяву про припинення чинності договору оренди, було повернуто Орендодавцю поштовим відділенням зв`язку у зв`язку із закінченням встановленого строку зберігання, негативні наслідки неодержання Орендарем (у тому числі фізичною особою-підприємцем) звернення до нього, якщо таке звернення здійснене добросовісно і розумно, покладаються на Орендаря (у тому числі на фізичну особу-підприємця), а факт наявності відповідної заяви Орендодавця та доказів її належного надсилання Орендарю свідчить про добросовісне звернення Орендодавця до Орендаря, а відтак і про припинення договірних відносин між сторонами відповідно до приписів чинного законодавства. Ураховуючи такі висновки, викладені у цій постанові у справі № 910/719/19, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Касаційного господарського суд у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 23.04.2019 у справі № 904/2997/18, зокрема, що невручення поштового відправлення Орендодавцю (у якому була заява про припинення договору) свідчить про відсутність заперечення Орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, тому договір оренди нерухомого майна, укладений між сторонами, не є припиненим.
		У справі №  904/1207/19 (постанова від 30.01.2020) розглядався спір про визнання договору оренди нерухомого майна продовженим. Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог, вказав на те, що оскільки направлена відповідачем як орендодавцем заява про відмову в продовженні дії договору не була отримана орендарем, і відповідач не довів, що невручення заяви позивачу відбулося саме з вини позивача, а отже на дату закінчення строку дії договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку було відсутнє заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, тому договір оренди вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.
		У справі №  904/2997/18 (постанова від 23.04.2019) розглядався спір про визнання договору оренди нерухомого майна продовженим на той самий строк на тих самих умовах. Верховний Суд, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог, вказав на те, що оскільки на дату закінчення строку дії договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку було відсутнє заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк (заява не була вручена позивачу та повернута органом поштового зв`язку відправнику), тому договір оренди нерухомого майна не є припиненим.
		Проте, Верховний Суд звертає увагу на те, що правові висновки у справах №  904/1207/19 та №  904/2997/18, з урахуванням встановлених у них судами обставин, не відповідають правовим висновкам, зробленим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19.05.2020 у справі №  910/719/19, з відступленням від аналогічних правових висновків Касаційного господарського суд у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 23.04.2019 у справі №  904/2997/18.
		При цьому Верховний Суд зауважує, що господарським процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у використанні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що з метою застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції необхідно виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, судової палати й колегії суддів Касаційного господарського суду (див. постанови Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №  911/1418/17, від 15.01.2020 у справі №  914/261/18, від 12.02.2020 у справі №  916/2259/18 тощо).
		Суд касаційної інстанції також враховує, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30.01.2019 у справі №  755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення подібних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
		З урахуванням викладеного та враховуючи те, що застосування судами положень частини другої статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та статті 764 Цивільного кодексу України у справах №  904/1207/19 та №  904/2997/18 не відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, і дана позиція є усталеною, посилання скаржника у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 30.01.2020 у справі №  904/1207/19 та №  904/2997/18 від 23.04.2019 колегією суддів відхиляються.
		Верховним Судом також відхиляються посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №  904/7825/17 (розглядався спір про виселення з приміщення нежитлової будівлі та стягнення заборгованості за договором оренди), від 12.06.2018 у справі №  910/15387/17 (розглядався первісний позов про зобов`язання укласти додаткову угоду до договору оренди нежитлового приміщення та зустрічний позов про виселення), від 03.04.2019 у справі №  911/928/18 (розглядався спір про внесення змін до договору оренди), виходячи з того, що з аналізу їх змісту вбачається, що постанови у цих справах ухвалені за різних установлених судами обставин і питання щодо продовження договору оренди у зв`язку з неотриманням орендарем кореспонденції, направленої належним чином, не було предметом дослідження суду.
		У справі №  922/781/19 (постанова від 19.11.2019) розглядався спір про стягнення заборгованості за договором оренди та виселення з нежитлових приміщень. Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення судів попередніх інстанцій, якими задоволено позовні вимоги у повному обсязі, вказав на те, що оскільки за умовами укладеного сторонами договору оренди його пролонгація здійснюється шляхом укладення додаткової угоди як невід`ємної частини цього договору, а відповідач не підписав додаткову угоду з причин зазначення у ній зайвих площ і повернув її Орендодавцю на виправлення, з чим Орендодавець (позивач) не погодився, а отже не укладення між сторонами додаткової угоди свідчить про припинення договірних правовідносин та наявність правових підстав для виселення відповідача із займаних нежитлових приміщень, а також зобов`язання передати їх Орендодавцю. З огляду на встановлені судами обставини, Верховним Судом відхилено доводи касаційної скарги, що договір оренди не є припиненим за відсутності письмового повідомлення відповідача у належний термін або заяви про припинення договору оренди.
		Указане свідчить про те, що правовідносини у справі №  922/781/19, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, і у справі №  904/9574/21, що розглядається, не є подібними, позаяк існує ряд істотних відмінностей саме у предметах та підставах позовів, фактичних обставинах таких спорів, пов`язаних із правами й обов`язками їх сторін, що в свою чергу зумовлює і різний зміст спірних правовідносин, що унеможливлює застосування цих правових висновків до спірних правовідносин у цій справі.
		Отже, зі змісту наведених постанов Верховного Суду вбачається, що хоча вони й ухвалені із застосуванням норм матеріального права, якими суд апеляційної інстанції керувався при вирішенні спірних правовідносин у справі №  904/9574/21, що розглядається, але з іншими підставами позову, а також за іншої фактично-доказової бази (зібраних у них доказів) та встановлених обставин справи, ніж у цій справі.
		До того ж, у даній справі №  904/9574/21, судами встановлено, що звернення Позивача до суду з позовом про визнання Договору оренди пролонгованим з 20.02.2020 до 19.02.2021, здійснено лише 16.12.2021, тобто вже після припинення договірних правовідносин сторін, що також виключає задоволення позову. Такі обставини додатково вказують на те, що справи є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них.
		Водночас колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на обґрунтування своїх доводів на викладену в ухвалах Верховного Суду від 07.04.2021 у справі №  916/994/20, та від 13.07.2021 у справі №  914/1275/20 правову позицію, оскільки ухвала Верховного Суду не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, є підставою касаційного оскарження, передбаченою у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України.
		Отже, звертаючись із касаційною скаргою, обґрунтованою підставою оскарження, передбаченою пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник хоча і посилався на висновки Верховного Суду, але не врахував, що відповідні постанови повинні бути прийняті у подібних відносинах. Тобто важливим було довести, що суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідні норми матеріального або процесуального права саме у подібних відносинах застосовуються інакше і на цьому вже акцентував увагу Верховний Суд.
		З огляду на те, що правовідносини у справах, на які посилається скаржник, не є подібними правовідносинам у справі, що розглядається, тому наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала свого підтвердження після відкриття касаційного провадження.
		Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
		З огляду на викладене, враховуючи, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження, касаційне провадження в цій справі підлягає закриттю на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
		Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
		УХВАЛИВ:
		1. Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Київстар" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 29.09.2022 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 22.06.2022 у справі №  904/9574/21.
		Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                          В. Суховий
		 
		Судді                                                                                                    І. Берднік
		 
		                                                                                                    В. Зуєв

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...