Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 490/6057/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи окремого провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 21.12.2022. Забезпечено надання загального доступу: 21.12.2022.
Дата набрання законної сили: 05.12.2022
Номер судового провадження: 61-18514ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова 
		Іменем України 
		 
		05 грудня 2022 року
		м. Київ
		 
		справа № 490/6057/19-ц
		провадження № 61-18514сво21
		 
		Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
		суддів: Грушицького А. І., Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д.,                            Погрібного С. О., Фаловської І. М.,
		 
		учасники справи:
		заявник - ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 ,
		заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, російська федерація,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2021 року у складі судді Гуденко О. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Лисенка П. П., Самчишиної Н. В.,                      Серебрякової Т. В.,
		ВСТАНОВИВ:
		1.Описова частина
		Короткий зміст вимог
		У липні 2019 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , звернулася до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, російська федерація.
		Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 05 вересня 2014 року її чоловік та батько її сина ОСОБА_3 був призваний до лав Збройних сил України у зв`язку з мобілізацією. Військову службу проходив у військовій частині п/п НОМЕР_1 та мав військове звання «молодший сержант».
		У період із 25 січня до ІНФОРМАЦІЯ_2 брав безпосередню участь у бойових діях та забезпеченні їх проведення, захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей у складі військової частини - польова пошта НОМЕР_2 .
		ІНФОРМАЦІЯ_2 під час артилерійського обстрілу вогневого опорного пункту українських військових сил у селищі Чернухіне Попаснянського району Луганської області її чоловік отримав поранення й після надання першої медичної допомоги він з волонтерами та іншими військовослужбовцями на автомобілі швидкої медичної допомоги був направлений до Артемівської лікарні.
		Під час переїзду автомобіль підірвався на міні, її чоловік із того часу вважається таким, що зник без вісти.
		15 червня 2015 року слідчим управлінням Управління Міністерства внутрішніх справ України в Миколаївській області встановлено, що її чоловіка ОСОБА_3 , який ІНФОРМАЦІЯ_2 безвісно зник у зоні бойових дій на території Донецької - Луганської областей, встановлено як загиблого.
		Вважає, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, розпочатих російською федерацією, її чоловік загинув у лютому                      2015 року під час захисту Батьківщини на території Донецької та Луганської областей України у районі Дебальцеве, де згідно з численними повідомленнями 09-10 лютого 2015 року була найгарячіша точка збройного конфлікту. А тому саме внаслідок військової агресії російської федерації на території цих областей України порушено невід`ємне право на життя ОСОБА_3 , передбачене статтею                        27 Конституції України, статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.
		Посилаючись на викладене та на те, що звернення до суду обумовлено тим, що вона має на меті визначити статус її чоловіка як жертви міжнародного збройного конфлікту, тобто як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, просила встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької та Луганської областей України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
		Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
		Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня                   2021 року провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , закрито.
		Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив із того, що законодавством передбачено позасудову процедуру надання особам статусу сім`ї загиблого під час антитерористичної операції (далі - АТО). ОСОБА_3 вже має статус загиблого, причина смерті якого пов`язана із захистом Батьківщини, що підтверджується відповідними матеріалами справи, наданими самим заявником.
		Короткий зміст постанови апеляційного суду
		Постановою Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року ухвала суду першої інстанції залишена без змін.
		Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у позасудовому порядку встановлено, що ОСОБА_3 загинув та були видані відповідні висновки                   військово-лікарської комісії (далі - ВЛК) і встановлено причину травми, яка стала причиною смерті, а, отже, вказане не може бути встановлено у судовому порядку. Факт збройної агресії російської федерації проти України на Сході країни встановлено рядом нормативно-правових актів.
		Аргументи учасників справи
		Узагальнені доводи вимог касаційної скарги
		У листопаді 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року, в якій просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення заяви, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 
		У касаційній скарзі вказує на те, що отримання нею від гуманітарних організацій допомоги залежить від наявності встановленого судом факту загибелі ОСОБА_3 внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.
		Законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між пораненням, загибеллю військовослужбовців у зоні проведення бойових дій на сході України та військовою агресією російської федерації.
		Суд не звернув уваги на те, що вона просила встановити не юридичний факт збройної агресії російської федерації проти України, а юридичний факт того, що загибель її чоловіка ОСОБА_3 під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької - Луганської областей України відбулася внаслідок збройної агресії російської федерації проти України. Факт загибелі ОСОБА_3 внаслідок збройної агресії російської федерації проти України у лютому 2015 року не є загальновідомим. Цей факт має індивідуальний характер та стосується виключно загиблого та членів його сім`ї.
		Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від                            14 березня 2018 року у справі № 363/2981/16, від 21 березня 2018 року у справі № 428/12368/16, від 21 березня 2018 року у справі № 417/3852/17, від 12 квітня 2018 року у справі № 243/7029/17, від 06 червня 2018 року у справі № 428/13977/16, від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16, від 21 серпня 2018 року у справі № 428/8076/16, від 12 вересня 2018 року у справі № 755/14659/16.
		Доводи інших учасників справи
		Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили.
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
		Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2021 року поновлено                   ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2021 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року.
		Відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в справі                             № 490/6057/19-ц та витребувано матеріали цивільної справи.
		10 січня 2022 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2022 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 червня 2022 року зазначену справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної  палати  Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року справу № 490/6057/19-ц прийнято до свого провадження та призначено до розгляду Верховним Судом у складі Об'єднаної  палати  Касаційного цивільного суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
		Фактичні обставини справи, встановлені судом
		У справі, яка є предметом перегляду об`єднаної палати, встановлено, що з 2004 року ОСОБА_1 перебувала в шлюбі з ОСОБА_3 ,                   ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		05 вересня 2014 року ОСОБА_3 був призваний до лав Збройних сил України у зв`язку з мобілізацією та проходив військову службу у військовій частині п/п НОМЕР_1 , мав військове звання «молодший сержант».
		У період із 25 січня 2015 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення АТО в Донецькій та Луганській областях у складі ВЧ НОМЕР_3 .
		Згідно лікарського свідоцтва про смерть від 12 червня 2015 року, ОСОБА_3 загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 в зоні АТО.
		Відповідно до витягу з протоколу засідання Центральної ВЛК зі встановлення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травми, каліцтва у колишнього військовослужбовця від 12 травня                   2016 року - травма молодшого сержанта по мобілізації ОСОБА_3 « ОСОБА_4 та обвуглення декількох ділянок тіла» стала причиною його смерті у лютому 2015 року. Травма та причина смерті, так, пов`язані із захистом Батьківщини.
		2.Мотивувальна частина
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частиною другою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
		Ухвала суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду мотивована наявністю застосування судом касаційної інстанції у різних палатах принципово різного підходу до розуміння статті 315 ЦПК України, що викликає необхідність усунення виявлених розбіжностей у практиці їх розгляду Верховним Судом.
		У справі № 711/7922/17 ОСОБА_5 звернулася до суду з заявою про встановлення юридичного факту загибелі її сина ОСОБА_6 ,                          ІНФОРМАЦІЯ_3 , при виконанні обов`язку військової служби ІНФОРМАЦІЯ_4 в с. Лисиче Амвросіївського району Донецької області внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.
		Заява мотивувалася тим, що її син ОСОБА_6 загинув у с. Лисиче Амвросіївського району Донецької області ІНФОРМАЦІЯ_4 в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий російською федерацією. Заявник вказувала, що саме внаслідок військової агресії російської федерації проти України на території Донецької області порушено невід`ємне право на життя її сина, передбачене статтею 27 Конституції України, статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада                       1950 року.
		У справі № 711/7922/17 постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2020 року залишено без змін постанову Апеляційного суду Черкаської області від 26 червня 2018 року про відмову у задоволенні заяви                  ОСОБА_5 .
		Залишаючи без змін судове рішення суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходив із того, що ОСОБА_5 має достатньо переконливі докази того, що її син загинув під час проведення антитерористичної операції 23 серпня 2014 року у зоні її проведення, що підтверджується, зокрема, постановою ВЛК УМВС України в Миколаївській області від 12 вересня 2014 року № 83, довідкою від                     03 вересня 2014 року № 836 першого заступника командира НОМЕР_4 , свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_5 , актом № 10 про нещасний випадок (загибель) від 30 серпня 2014 року, актом розслідування нещасного випадку, що стався 23 серпня 2014 року, від 30 серпня                         2014 року, а тому підстави для висновку про те, що у заявника наявні перепони для підтвердження факту загибелі її сина ОСОБА_6 внаслідок проведення антитерористичної операції відсутні.                              Суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що юридичний факт, про встановлення якого порушує у цій справі питання заявник                       ОСОБА_5 (факт смерті внаслідок збройної агресії проти України зі сторони російської федерації), є загальновідомим та встановленим у порядку окремого провадження бути не може. У зв`язку зі смертю ОСОБА_6 видано свідоцтво про смерть, а причина смерті не може бути встановленою у судовому порядку.
		У справі № 707/52/17 ОСОБА_7 звернулася до суду з заявою, в якій просила встановити юридичний факт загибелі її сина ОСОБА_8 ,                        ІНФОРМАЦІЯ_5 , при виконанні обов`язку військової служби 03 серпня 2014 року на території Луганської області України поблизу с. Красний Яр Краснодонського району, внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.
		Заява мотивувалася тим, що її син ОСОБА_8 24 травня 2014 року вибув для виконання заходів Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей в складі 3-ї батальйонно-тактичної групи. У період із 16 червня 2014 року до 03 серпня 2014 року її син безпосередньо брав участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей у складі військової частини НОМЕР_6 . 10 вересня 2014 року командир військової частини НОМЕР_6 видав Акт про нещасний випадок                    № 16. Цього ж дня командир військової частини НОМЕР_6 видав Акт проведення службового розслідування, в якому зазначається, що комісією військової частини НОМЕР_6 проведено службове розслідування і встановлено обставини та причини, що призвели до загибелі капітана ОСОБА_8 . 23 жовтня 2015 року ОСОБА_7 отримала посвідчення члена сім`ї загиблого військовослужбовця серії № НОМЕР_7 .
		Заявник вказувала, що внаслідок військової агресії російської федерації на території Луганської області було порушено невід`ємне право її сина на життя, передбачене статтею 27 Конституції України та статтею                       2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Установлення юридичного факту, що поранення та загибель її сина ОСОБА_8 при виконанні обов`язку військової служби сталася внаслідок військової агресії російської федерації, буде породжувати юридичні наслідки - визначення статусу ОСОБА_8 як жертви міжнародного збройного конфлікту, як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права. Після визначення цього статусу заявник отримає право звернутися за допомогою до міжнародних гуманітарних організацій, у тому числі до Міжнародної Федерації Червоного Хреста. ОСОБА_7 указувала, що встановлення того факту, що її син загинув саме внаслідок агресії російської федерації проти України, можливе лише в судовому порядку, оскільки позасудовий порядок установлення такого факту чинним законодавством України не передбачений.
		У справі № 707/52/17 постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року рішення Черкаського районного суду Черкаської області                   від 11 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 31 травня 2017 року скасовано. Провадження у справі закрито.
		Закриваючи провадження у справі, Верховний Суд виходив із того, що юридичний факт, про встановлення якого просить заявник, не підлягає встановленню у судовому порядку. ОСОБА_7 має відповідні належні докази того, що її син загинув під час проведення антитерористичної операції 03 серпня 2014 року в зоні її проведення, а саме: лікарське свідоцтво про смерть від 05 серпня 2014 року № 2454 Дм/14, де причиною смерті ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_6 зазначено «отримана під час бойових дій в зоні антитерористичної операції вибухова травма»; наказ командира військової частини НОМЕР_6 від 08 серпня 2014 року                   № 173 про виключення ОСОБА_8 зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення в зв`язку зі смертю, пов`язаною з виконанням обов`язку військової служби; протокол засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювання, поранень, контузій, травм, каліцтв від 29 серпня 2014 року № 52442, яким установлено, що травма і причина смерті ОСОБА_8 пов`язані з виконанням обов`язків військової служби.
		Факт збройної агресії російської федерації проти України встановлено нормативно-правовими актами зокрема, Законом України від 18 січня                   2018   року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», а тому цей факт установленню в судовому порядку не потребує. Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц (провадження  № 14-505цс19) та від 19 лютого                2020 року у справі № 210/4458/15-ц (провадження № 14-354цс19).
		Юридичний факт, про встановлення якого просить ОСОБА_7 (наявність збройної агресії проти України зі сторони російської федерації), є загальновідомим та встановленим у порядку окремого провадження бути не може. Факт смерті сина ОСОБА_8 , її причини, обставини, місце настання підтверджені відповідними належними і допустимими доказами і встановленню в судовому порядку не підлягає.
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що у зазначених постановах Верховного Суду та у справі, що переглядається, заявники зверталися із заявами про встановлення факту загибелі (смерті) члена своєї сім`ї при виконані обов`язку військової служби із захисту Батьківщини у зоні АТО від збройної агресії російської федерації.
		Необхідність встановлення такого факту в судовому порядку пов`язана із неможливістю у позасудовому порядку встановити (підтвердити) факт загибелі (смерті) військового не просто під час виконання своїх службових обов`язків, а саме внаслідок збройної агресії російської федерації. Встановлення цього факту є необхідним для отримання загиблими статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, з подальшим отримання допомоги від гуманітарних організацій.
		Тобто, у справах № 711/7922/17, в якій заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, суди розглянули по суті, та № 707/52/17, провадження в якій за аналогічною заявою закрито, Верховний Суд дійшов спільного висновку про те, що такі заяви не підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки факт смерті встановлений у позасудовому порядку, а факт збройної агресії російської федерації проти України встановлено нормативно-правовими актами і додаткового встановлення у судовому порядку не потребує.
		Поряд із цим, Верховним Судом у порядку касаційного провадження сформульовано висновки щодо встановлення факту вимушеного переселення у липні 2014 року з окупованої території Луганської області внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською федерацією частини території Луганської області.
		У постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від                     14 березня 2018 року у справі № 363/2981/16-ц та від 06 червня                      2018 року у справі № 428/13977/16-ц колегії суддів зробили висновки про те, що відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на російську федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права. Суди попередніх інстанцій всупереч вищевказаним положенням закону та нормам статей 212, 214, 234, 315 ЦПК України 2004 року не звернули уваги на те, що встановлення факту, що має юридичне значення, а саме: що вимушене переселення заявників з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії російської федерації та окупації російською федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового, способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією російської федерації. Отже, суди, відмовляючи в задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, фактично позбавили заявників права на встановлення причини їх внутрішнього переселення. (...) Ураховуючи викладене, колегії суддів дійшли висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Луганської області, покладено на російську федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення заявників у липні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською федерацією частини території Луганської області. Зазначений юридичний факт заявники довели, суди підтвердили, проте дали йому неправильну правову оцінку. Висновки судів про те, що встановлення факту, який просять встановити заявники, належить до повноважень відповідних державних органів, які нормативно-правовими актами цей факт встановили, і що цей факт є загальновідомим, лише підтверджують те, що заява є обґрунтованою та підлягає задоволенню. А доводи судів про те, що з огляду на наведене цей факт не потребує судового підтвердження, є помилковими і такими, що суперечать статті                          124 Конституції України, статті 256 ЦПК України 2004 року, оскільки заявники довели, що від встановлення цього юридично значимого для них факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких вони через дії російської федерації вимушено беруть участь.
		Аналогічні висновки також викладені у постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 428/12368/16, від 21 березня 2018 року у справі № 417/3852/17, від 12 квітня 2018 року у справі № 243/7029/17, від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16, від 21 серпня 2018 року у справі № 428/8076/16, від 12 вересня 2018 року у справі                                         № 755/14659/16.
		Таким чином, Верховний Суд неодноразово зазначив про можливість встановлення не самого факту поранення, смерті чи вимушеного переселення внаслідок збройної агресії російської федерації, а про можливість встановлення причинно-наслідкового зв`язку між певною подією та збройною агресією російської федерації.
		У справі, що переглядається, та у справах № 711/7922/17 (провадження                       № 61-41461св18) і № 707/52/17 (провадження № 61-3784св18) заявники зверталися до суду з метою встановлення факту, що має юридичне значення, у порядку, передбаченому статтею 315 ЦПК України. Метою встановлення такого факту є визначення статусу загиблих військовослужбовців як осіб, які перебували під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях (далі - Конвенція), яка набрала чинності 21 жовтня 1950 року, ратифікована Президією Верховної Ради Української PCP від 03 липня  1954 року, тобто отримати статус жертви міжнародного збройного конфлікту; порушення невід`ємного права на життя, передбаченого статтею 27 Конституції України, статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року з подальшим отриманням допомоги від гуманітарних організацій.
		На думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від встановлення факту загибелі ОСОБА_3 при виконанні військової служби внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, залежить виникнення та реалізації особистих та майнових прав заявниці як дружини загиблого військовослужбовця. Тобто, відповідний юридичний факт має індивідуальний характер, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника, а саме: отримання загиблим статусу жертви міжнародного збройного конфлікту з подальшим отриманням членами сім`ї загиблого допомоги від гуманітарних організацій та можливості звернення членів сім`ї загиблого до міжнародних судів із відповідними вимогами.
		Верховний Суд вважає, що суди, розглядаючи заяву ОСОБА_1 , не звернули уваги на суть та мету цієї заяви - встановлення причинно- наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією російської федерації проти України.
		Суди попередніх інстанцій розділили вимогу заявника на встановлення факту смерті військовослужбовця та факту військової агресії російської федерації, зробивши висновок про те, що у першому випадку такі факти судами не встановлюються, а в другому - про загальновідомість факту через закріплення його на державному рівні на підставі нормативно-правових актів.
		Фактичною ж підставою звернення до суду заявника стала необхідність встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю та збройною агресією російської федерації проти України з метою подальшого отримання допомоги від гуманітарних організацій.
		Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2020 року у справі                               № 711/7922/17 (провадження № 61-41461св18), та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року у справі № 707/52/17 (провадження № 61-3784св18).
		Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду погоджується з такими висновками колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду та вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2020 року у справі № 711/7922/17 (провадження № 61-41461св18), та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року у справі                               № 707/52/17 (провадження № 61 -3784св18).
		Об`єднана Палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
		Відповідно до частин першої та другої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту, в тому числі, смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
		У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		Аналіз зазначених норм права свідчить про те, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
		Таким чином у судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника і в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.
		При зверненні до суду із заявою про встановлення юридичного факту важливе значення має мета його встановлення, оскільки саме вона дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи тягне він правові наслідки.
		Статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що крім положень, які виконуються в мирний час, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. В усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової або повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конвенції може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов`язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов`язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.
		Статтею 4 Конвенції передбачено, що нейтральні держави за аналогією застосовують положення цієї Конвенції щодо поранених і хворих, а також медичного та духовного персоналу збройних сил конфлікту, прийнятих або інтернованих на території їхніх держав, а також знайдених померлих.
		Дійсно, факт загибелі в судовому порядку встановлений бути не може, проте, обґрунтовуючи необхідність встановлення факту того, що ОСОБА_3 загинув при виконанні військової служби  у лютому                             2015 року на території Донецької - Луганської областей України внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, заявниця акцентувала увагу на відсутність іншого позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між загибеллю її чоловіка та військовою агресією російської федерації, оскільки такий порядок законодавством не визначено.
		Разом із тим, по суті факт загибелі є обґрунтуванням необхідності встановлення іншого факту.
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та ІІІереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня                    2010 року у справі «Меньшакова проти України»).
		Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня          2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
		Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня                 2004 року К» 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
		Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
		Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Краска проти Швейцарії» від 19 квітня 1993 року визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
		У справі, яка є предметом перегляду Об`єднаної палати, встановлено, що  чоловік заявниці ОСОБА_3 в період із 25 січня 2015 року до                       ІНФОРМАЦІЯ_2 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення АТО в Донецькій та Луганській областях у складі ВЧ НОМЕР_3 та загинув                            ІНФОРМАЦІЯ_2 в зоні АТО.
		Причиною його смерті, відповідно до витягу з протоколу засідання Центральної ВЛК зі встановлення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травми, каліцтва у колишнього військовослужбовця від 12 травня 2016 року є травма «Розтрощення та обвуглення декількох ділянок тіла». Травма та причина смерті пов`язані із захистом Батьківщини.
		Факти збройної (військової) агресії російської федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами частини третьої статті  82 ЦПК України.
		Статтею першою Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-ХІІ «Про оборону України» збройна агресія визначається як застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
		За наслідками військової агресії російської федерації прийнято постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
		Відповідно до абзацу 2 постанови Верховної Ради України від 04 лютого 2015 року №145-VІІІ «Про Заяву Верховної Ради України про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами російської федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» із 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія російської федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки.
		Крім того, постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року                   № 129-VІІІ законодавчий орган України затвердив Звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання російської федерації державою-агресором.
		Силові дії російської федерації, що тривають із 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «;d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року.
		Звертаючись із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, ОСОБА_1 звертала увагу на те, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий російською федерацією, загинув її чоловік ОСОБА_3 . Вказувала, що від встановлення цього юридично значимого для неї та її малолітньої дитини факту залежить виникнення прав та обов`язків, у тому числі щодо отримання ними відповідної допомоги.
		Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що законодавством передбачено позасудову процедуру надання особам статусу сім`ї загиблого під час АТО. У позасудовому порядку вже встановлено, що ОСОБА_3 загинув та були видані відповідні висновки ВЛК і встановлено причину травми, яка стала причиною смерті, а, отже, вказане не може бути встановлено у судовому порядку. Факт збройної агресії російської федерації проти України на Сході країни встановлено рядом нормативно-правових актів. 
		Між тим, суди попередніх інстанцій, розглядаючи заяву ОСОБА_1 , не звернули уваги на суть та мету цієї заяви, а саме: встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю її чоловіка та військовою агресією російської федерації проти України.
		Розділивши її вимогу на встановлення факту смерті військовослужбовця та факту військової агресії російської федерації, суди, по суті, зробили висновок про те, що, у першому випадку, такі факти суди не встановлюють, а в другому, - про загальновідомість факту через закріплення його на державному рівні на підставі нормативно-правових актів.
		Водночас не звернули увагу на те, що звернення заявниці в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, обумовлено необхідністю визначення статусу її чоловіка ОСОБА_3 , як жертви міжнародного збройного конфлікту, особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених нормами міжнародного гуманітарного права (що складається з Женевських конвенцій про захист жертв війни від                    12 серпня 1949 року, Додаткових протоколів до них, інших міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України) та отримання заявником допомоги від гуманітарних організацій (Міжнародного Комітету Червоного Хреста, Міжнародної Федерації товариств Червоного Хреста і Червоного півмісяця, Товариства Червоного Хреста України).
		Відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки має правові наслідки лише для заявниці та її малолітньої дитини.
		Отже, фактичною підставою звернення до суду ОСОБА_1 стала необхідність встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю її чоловіка та збройною агресією російської федерації проти України з метою подальшого отримання допомоги від гуманітарних організацій.
		Ураховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про закриття провадження у цій справі, не врахувавши, що встановлення факту, що має юридичне значення, щодо загибелі ОСОБА_3 під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької та Луганської областей України внаслідок збройної агресії російської федерації проти України можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією російської федерації.
		Зважаючи на викладене та з урахуванням наведених вище положень закону, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що висновки суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України є помилковими з огляду на те, що законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією Російської Федерації
		За вказаних обставин Верховний Суд приймає аргументи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права.
		З урахуванням наведеного, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2020 року у справі № 711/7922/17 (провадження № 61-41461 св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року у справі                    № 707/52/17 (провадження № 61 -3784св18), в якій суд за аналогічних обставин дійшов протилежного висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
		З огляду на те, що оскаржувані ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, тому Об`єднана Палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, скасувати оскаржені судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Висновки щодо застосування норми права
		Згідно із частиною другою статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.
		Встановлення факту, що має юридичне значення, щодо загибелі військовослужбовця під час захисту Батьківщини внаслідок збройної агресії російської федерації проти України можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією російської федерації.                    Від встановлення факту загибелі військовослужбовця при виконанні військової служби внаслідок збройної агресії російської федерації проти України залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав заявника як члена сім`ї загиблого військовослужбовця. Тобто, відповідний юридичний факт має індивідуальний характер, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника, а саме: отримання загиблим статусу жертви міжнародного збройного конфлікту з подальшим отриманням членами сім`ї загиблого допомоги від гуманітарних організацій та можливості звернення членів сім`ї загиблого до міжнародних судів із відповідними вимогами.
		Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду,
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу  ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня                      2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня                 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		ГоловуючийМ. Є. Червинська  Судді:А. І. Грушицький   Б. І. Гулько   В. І. Крат   Д. Д. Луспеник   С. О. Погрібний   І. М. Фаловська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...