Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 906/672/18 : Господарські справи (до 01.01.2019); Захисту права власності; визнання незаконним акта, що порушує право власності.
Надіслано для оприлюднення: 27.12.2022. Зареєстровано: 28.12.2022. Забезпечено надання загального доступу: 29.12.2022.
Дата набрання законної сили: 22.12.2022
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		22 грудня 2022 року 
		м. Київ
		 
		cправа №  906/672/18 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
		Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.
		за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.
		та представників
		прокурор: Гриненко А.Є.
		позивача: Кулініч В.О.
		відповідача-1: не з`явився
		відповідача-2: Марач В.В.
		третіх осіб: не з`явились
		розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Житомирської обласної прокуратури
		на постанову    Північно - західного апеляційного господарського суду від 20.09.2022
		у справі    № 906/672/18
		за позовом    заступника керівника Житомирської обласної прокуратури    в інтересах держави в особі    Фонду Державного майна України
		до: 1) Приватного акціонерного товариство "Укрпрофтур"; 2) Дочірнього підприємства "Житомиртурист" Приватного акціонерного товариства "Укрпрофтур",
		треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: 1) Житомирська обласна рада; 2) Комунальне некомерційне підприємство "Обласний дитячий протитуберкульозний санаторій "Лісовий берег" Житомирської обласної ради; 3) Обласний медичний центр вертебрології і реабілітації Житомирської обласної ради; 4) Виконавчий комітет Житомирської міської ради; 5) державний реєстратор виконавчого комітету Житомирської міської ради Баренко Є.О.; 6) Публічне акціонерне товариство "ЕК "Житомиробленерго"; 7) Житомирська обласна державна адміністрація
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів        -        Федерація професійних спілок України,
		про    скасування державної реєстрації права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння
		 
		В С Т А Н О В И В:
		Заступник керівника Житомирської обласної прокуратури    (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - ФДМУ, позивач) до Приватного акціонерного товариство "Укрпрофтур" (далі - ПрАТ "Укрпрофтур") та Дочірнього підприємства "Житомиртурист" ПрАТ "Укрпрофтур" (далі - ДП "Житомиртурист", відповідач-2) про:
		- скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису №    15612426 про реєстрацію права власності на нерухомість за ДП «Житомиртурист»;
		- витребування на користь позивача із чужого незаконного володіння ДП    «Житомиртурист» майнового комплексу туристичної бази «Лісовий берег», розташованого за адресою: Чуднівське шосе, 1 м. Житомир, згідно з переліком об`єктів, наведеним у позовній заяві (далі - майновий комплекс).
		Позовна заява обґрунтовується     виявленням прокуратурою порушення права власності держави відповідачами при оформленні права приватної власності на майновий комплекс, оскільки у 2001 році без погодження ФДМУ це майно вибуло з власності держави поза її волею шляхом незаконної видачі відповідачу-2 свідоцтва про право власності на підставі не існуючого рішення виконкому Житомирської міської ради. Відповідно, державна реєстрація майна за відповідачем-2 була проведена незаконно, а тому наявні підстави для скасування запису про реєстрацію права власності та про витребування майна. Обставини належності майнового комплексу до державної власності встановлені судовими рішеннями у справі №17/5007/98/11.
		Рішенням Господарського суду Житомирської області від 23.06.2022    позов задоволений.
		Посилаючись на преюдиційні для даної справи обставини, встановлені судом у справі №17/5007/98/11, суд першої інстанції зазначив, що власником спірного майна є держава в особі уповноваженого органу - ФДМУ, який не приймав рішень щодо відчуження спірного майна, тому майно із власності держави не вибувало. При цьому рішення виконкому Житомирської міської ради від 21.12.1972, на яке йде посилання в оформленому на відповідача-2 свідоцтві, не стосується спірного майна, а отже видача такого свідоцтва не має жодних юридичних наслідків та не спростовує належності спірного майна державі. 
		Суд також дійшов висновку про наявність усіх складових для застосування норми ст.387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо захисту права власності держави, оскільки відповідач-2 заволодів майном незаконно та без правової підстави, а тому позов в частині витребування майна підлягає задоволенню.
		Щодо позовної давності суд першої інстанції зазначив, що право позивача порушується фактом невизнання цього права відповідачами, а саме наявністю в державному реєстрі інформації про право власності відповідача-2 на спірне майно, з огляду на що таке порушення права є триваючим, тому позовна давність до заявлених вимог не застосовується.
		Додатковим рішенням господарського суду Житомирської області від 07.07.2022 витребувано з незаконного володіння ДП "Житомиртурист" на користь позивача спірний майновий комплекс; стягнуто з відповідача-2 на користь прокуратури Житомирської області судовий збір у розмірі 25969 грн.
		Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.09.2022 (колегія суддів у складі: Мельник О.В. - головуючий, Гудак А.В., Олексюк Г.Є.) рішення суду першої інстанції від 23.06.2022 скасовано, в позові відмовлено. Додаткове рішення суду першої інстанції від 07.07.2022 скасовано.
		Апеляційний суд встановив, що побудована у 1972-1973 роках туристична база "Лісовий берег" була передана Житомирській обласній раді по туризму та екскурсіях. 
		Рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради депутатів трудящих №9 від 03.01.1974 затверджено акт державної прийомки комплексу туристської бази - готелю на 275 місць у лісопарковій зоні Корбутівки корисною площею 5775 кв.м. 
		Президія Федерації незалежних профспілок України постановою №П-7-7 від 23.08.1991 прийняла рішення про перетворення Української республіканської ради з туризму та екскурсій в закрите акціонерне товариство "Укрпрофтур". Рада Федерації незалежних профспілок та Фонд соціального страхування України 04.10.1991 уклали установчий договір і затвердили його статут.
		У переліку майна, переданого Федерацією незалежних профспілок України в статутний фонд АТ "Укрпрофтур" значиться туристична база "Лісовий берег", яка введена в експлуатацію у 1973 році.
		Постановою Вищого арбітражного суду України від 20.01.1997 у справі №138/7 за позовом ФДМУ до Федерації профспілок України, Фонду соціального страхування України та акціонерного товариства "Укрпрофтур" про визнання недійсними установчого договору та статуту АТ "Укрпрофтур", в позові відмовлено. 
		Загальними зборами акціонерів українського ЗАТ по туризму та екскурсіях "Укрпрофтур" (протокол від 14.04.1998 №6/6) затверджений статут обласного дочірнього підприємства по туризму та екскурсіях "Житомиртурист" українського закритого акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Укрпрофтур". Підприємство є правонаступником Житомирського обласного дочірнього підприємства "Житомиртурист" Українського акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Укрпротур". Підприємство засноване на власності ЗАТ "Укрпрофтур". Майно підприємства становлять основні фонди, оборотні кошти та інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Для забезпечення діяльності підприємства ЗАТ "Укрпрофтур" передає йому у господарське відання майно, проіндексована вартість якого станом на 1 січня 2000 року становила 2925000 грн.
		07.02.1997 туристична база "Лісовий берег" була зареєстрована Житомирським обласним державним комунальним підприємством по технічній інвентаризації на праві власності за Житомирським обласним дочірнім підприємством "Житомиртурист".
		10.01.2001 виконавчим комітетом Житомирської міської ради, на підставі рішення виконкому Житомирської міської ради від 21.12.1972 №1045 обласному дочірньому підприємству по туризму та екскурсіях "Житомиртурист" Українського ЗАТ по туризму та екскурсіях "Укрпротур" видано свідоцтво про право колективної власності на туристичну базу "Лісовий берег". Як вбачається з рішення виконкому від 21.12.1972 №1045, на яке міститься посилання у свідоцтві, воно не стосується ні спірного майна, ані суб`єкта права власності. Наявність іншого рішення будь-якого органу, яке могло б бути підставою для видачі свідоцтва про право колективної власності на туристичну базу "Лісовий берег" судом не встановлено.
		Вказані вище обставини справи встановлені Рівненським апеляційним господарським судом у постанові від 21.11.2017 у справі №17/5007/98/11, яка набрала законної сили.
		Апеляційний суд, керуючись у тому числі обставинами, встановленими у справі №17/5007/98/11, дійшов висновку, що на момент створення Українського акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Укрпрофтур" спірний майновий комплекс  перебував у державній власності, а тому міг бути відчужений виключно за згоди власника, проте уповноважений орган держави - ФДМУ не надавав згоди на відчуження майнового комплексу на користь відповідача-2. Відтак, передача спірного майна у відання Української республіканської Ради профспілок, правонаступником якої після розпаду Союзу PCP стала рада Федерації незалежних профспілок України, а у подальшому - Федерація професійних спілок України, жодним чином не мала наслідком зміну форми власності переданого майна, яке так і залишилося державним.
		У зв`язку з чим відповідач-2 заволодів спірним майном незаконно, без жодних правових підстав, а отже наявні правові підстави для витребування спірного майна у відповідача-2 на підставі статті 387 ЦК України.
		Разом з тим апеляційний суд, на відміну від суду першої інстанції, дійшов висновку про відмову в позові з мотивів спливу    позовної давності.    Так, господарські суди у справі №17/5007/98/11 дійшли висновку про те, що ФДМУ, на який покладено обов`язок з управління державним майном, про порушення права власності держави щодо спірного майна дізнався ще у 1996 році, складаючи перелік установ, організацій і підприємств, які станом на 24.08.1991 знаходилися у віданні Української республіканської ради по туризму та екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок, до якого було включено туристичну базу "Лісовий берег". З огляду на що вже на час видачі свідоцтва  від 10.01.2001 та на червень 2007 року (підтвердження ЗАТ "Укрпрофтур" в процесі інвентаризації переліків майна, переданого у статутний фонд суб`єктів господарювання у період з 01.01.1994 по 01.01.2007), позивачу було відомо про фактичного суб`єкта користування спірним майном. Тобто, належно виконуючи обов`язки органу, уповноваженого від імені держави та в її інтересах здійснювати право власності на таке майно, ФДМУ об`єктивно мав можливість дізнатись про існування свідоцтва про право власності на майновий комплекс щонайменше з 10.01.2001 та своєчасно звернутись до суду з відповідним позовом. За таких обстави суд констатував пропуск прокурором позовної давності без поважних причин.
		У зв`язку з наявністю підстав для відмови у задоволенні позовної вимоги про витребування майна на підставі ст. 387 ЦК України як основної вимоги, з підстав спливу позовної давності, похідна позовна вимога про скасування у запису про реєстрацію права власності на майно за відповідачем-2 також не підлягає задоволенню.  
		Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, прокурор звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
		Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України. 
		Скаржник зазначає, що апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема ст. ст. 256, 257, 268, 387, 388 ЦК України, ст.10 Конституції УРСР, глави VI Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990, постанови Верховної Ради УРСР від 24.08.1991 №1427-ХІІ «Про проголошення незалежності України», указу Президії Верховної Ради України «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави», Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України», пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», Закону Української РСР «Про власність», а також порушено норми статей 73 - 77, 86, 236 ГПК України. Разом з тим відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування ст. 388 ЦК України стосовно витребування на користь держави з чужого незаконного володіння державного майна, що позбавляє державу в особі Фонду державного майна України, як власника майна права володіння, розпорядження та його користування на підставі незаконно виданого відповідачу свідоцтва про право власності на майно, внаслідок вчинення кримінального правопорушення. Скаржник вважає необґрунтованими твердження суду апеляційної інстанції про пропуск строку позовної давності щодо захисту права власності держави на майновий комплекс та преюдиціального значення обставин, встановлених судовим рішенням у справі №17/50007/98/11.
		Також за доводами скаржника відсутні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах щодо установлення, підтвердження, необхідності доказування протиправних дій (бездіяльності), вини особи, що установлені постановою прокурора про закриття кримінального провадження, коли закриття за таких підстав за судовим рішенням не передбачено. Так, апеляційний суд не встановив фактичних обставин справи, не прийняв до уваги в якості доказу постанову про закриття кримінального провадження від 18.02.2019, на підставі матеріалів якого прокурору стало відомо про порушення інтересів держави, та дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову прокурора. 
		Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.11.2022 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 09.12.2022.
		12.12.2022 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від відповідача-2 надійшов відзив на касаційну скаргу, надісланий поштою 09.12.2022, в якому останній посилається на відсутність правових підстав для витребування спірного майна з володіння відповідача-2, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
		ФДМУ у відзиві на касаційну скаргу, який надісланий до суду поштою 09.12.2022, погоджується з доводами прокурора, просить касаційну скаргу задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього ж суду залишити в силі.
		Заслухавши доповідь головуючого судді, заслухавши пояснення учасників справи, переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.
		Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
		Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
		Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України скаржник має обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися. При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними статтею 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
		В обґрунтування п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України скаржник посилається на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування ст. 388 ЦК України стосовно витребування на користь держави з чужого незаконного володіння державного майна, що позбавляє державу в особі ФДМУ, як власника майна права володіння, розпорядження та його користування на підставі незаконно виданого відповідачу свідоцтва про право власності на майно, внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
		За змістом статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
		Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
		Згідно зі статтею 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
		Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень.
		Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
		Отже, стаття 387 ЦК України передбачає беззаперечну можливість витребування майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Тобто ця стаття застосовується до правовідносин витребування майна від недобросовісного набувача.
		У свою чергу стаття 388 ЦК України регулює правовідносини витребування майна від добросовісного набувача.
		Верховний Суд зазначає, що скаржником не наведено жодних обґрунтувань стосовно того, яким чином може вплинути на результат вирішення цього спору висновок Верховного Суду про застосування статті 388 ЦК України з огляду на те, що суд апеляційної інстанції встановив вибуття спірного нерухомого майна з власності держави в особі ФДМУ внаслідок незаконної видачі відповідачу-2 у 2001 році свідоцтва про право власності на підставі неіснуючого рішення виконкому Житомирської міської ради. Визначаючи ефективний спосіб захисту права власності держави на майновий комплекс, який вибув з володіння власника, апеляційний суд правильно вказав, що такому способу відповідає вимога про витребування майна з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України. 
		У цьому контексті Верховний Суд визнає суто формальним та не враховує посилання прокурора на неправильне застосування апеляційним судом ст. ст. 256, 257, 268, 387 ЦК України, ст.10 Конституції УРСР, глави VI Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990, постанови Верховної Ради УРСР від 24.08.1991 №1427-ХІІ «Про проголошення незалежності України», указу Президії Верховної Ради України «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави», Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України», пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», Закону Української РСР «Про власність», а також порушення статей 73 - 77, 86, 236 ГПК України, оскільки жодного обґрунтування в розрізі підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України (за якою було відкрито касаційне провадження), скаржник щодо перелічених ним правових норм у касаційній скарзі не наводить.
		Враховуючи викладене, Верховний Суд не вбачає необхідності формування окремого правового висновку про застосування правової норми статті 388 ЦК України, визначеної скаржником в якості підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, з огляду на встановлені фактичні обставини справи та висновки апеляційного суду по суті спору.
		Інший довід касаційної скарги стосується відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах щодо установлення, підтвердження, необхідності доказування протиправних дій (бездіяльності), вини особи, що установлені постановою прокурора про закриття кримінального провадження, коли закриття за таких підстав за судовим рішенням не передбачено.
		При цьому у цій частині касаційної скарги скаржник взагалі не зазначив жодних конкретних норм права, щодо яких необхідним є формування висновку Верховного Суду, не конкретизував (з посиланням на особливості фактичних обставин справи) змісту правовідносин, в яких висновок щодо застосування цих норм відсутній, яким чином ці норми мають бути застосовані до спірних правовідносин, не обґрунтовує необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування цих норм для правильного вирішення спору у подібних правовідносинах. 
		Наведене у сукупності свідчить, що скаржник не довів необхідності формування Верховним Судом відповідного правового висновку. Доводи скаржника в цій частині свідчать про незгоду останнього зі встановленими у справі фактичними обставинами та висновками суду апеляційної інстанції щодо пропуску прокурором позовної давності, які стали підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Проте відповідні доводи не є належним обґрунтуванням необхідності формування Верховним Судом висновку щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах. 
		У зв`язку з чим такі доводи касаційної скарги Верховний Суд відхиляє, як безпідставні. 
		Звідси наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної постанови із зазначеної підстави.
		За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
		Відповідно до положень статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		Оскільки викладені у касаційній скарзі доводи про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права не отримали підтвердження, Верховний Суд, переглянувши судове рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що оскаржувана постанова ухвалена із додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для її зміни чи скасування немає.
		Судовий збір за подання касаційної скарги у порядку статті 129 ГПК України необхідно покласти на скаржника.
		Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -
		 
		П О С Т А Н О В И В:
		Касаційну скаргу заступника керівника Житомирської обласної прокуратури залишити без задоволення.
		Постанову Північно - західного апеляційного господарського суду від 20.09.2022 у справі  №    906/672/18 залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий суддя                                                                 Могил С.К.   
		Судді:                                                                                         Волковицька Н.О.
		                                                                                            Случ О.В.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...