Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 140/3530/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 11.01.2023. Зареєстровано: 12.01.2023. Забезпечено надання загального доступу: 13.01.2023.
Дата набрання законної сили: 27.12.2022
Номер судового провадження: А/857/16675/22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		27 грудня 2022 рокуЛьвівСправа № 140/3530/19 пров. № А/857/16675/22Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: 
		 
		головуючого судді Святецького В.В., 
		суддів Довгополова О.М., Гудима Л.Я., 
		з участю секретаря судового засідання Приступи Р.Л., 
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора, Волинської обласної прокуратури на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року у справі № 140/3530/19 (головуючий суддя Волдінер Ф.А., час ухвалення 13:29 год., м. Луцьк, повний текст рішення складений 05 лютого 2021 року) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, прокуратури Волинської області про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, -
		В С Т А Н О В И В :
		 
		 02 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Генеральної прокуратури України, прокуратури Волинської області, в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив:
		 1) визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України №2086к від 23.12.2011 ,,Про притягнення до дисциплінарної відповідальності про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади з позбавленням його класного чину старшого радника юстиції, присвоєного наказом Генерального прокурора України від 13.05.2003 № 433; 
		 2) поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора Ківерцівського району Волинської області з 24.12.2011 або на рівноцінній посаді;
		 3) стягнути з прокуратури Волинської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.12.2011 і до моменту фактичного поновлення на публічній службі.
		 4) стягнути з Офісу Генерального прокурора та прокуратури Волинської області відшкодування моральної шкоди в розмірі 3 000 000 грн.
		Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач неправомірно звільнений з органів прокуратури за порушення Присяги працівника прокуратури та вчинення проступку, який порочить працівника прокуратури, що охоплюється кримінальною справою, порушеною Генеральною прокуратурою України постановою від 14.12.2011 відносно нього за частиною третьою статті 152 та частиною другою статті 186 Кримінального кодексу України. Тобто, він фактично притягнутий до дисциплінарної відповідальності з тих самих підстав, за яких фактично порушене кримінальне провадження.
		Проте на час притягнення його до дисциплінарної відповідальності відносно нього вирок суду в кримінальній справі не виносився, тому відповідно до частини другої статті 2
		Кримінального кодексу України він вважається невинуватим у вчиненні злочину. Таким чином, лише вирок суду у кримінальній справі, який набрав законної сили, та матеріали кримінальної справи, якими встановлені певні діяння, можуть бути використані при наданні оцінки протиправності вчинку. Аналогічно, лише за наявності вироку у кримінальній справі відповідні матеріали можуть використовуватись в обґрунтування скоєння проступку. Тобто, на час його звільнення достатньо обґрунтованих та законних підстав стверджувати про порушення ним вимог Закону України ,,Про прокуратуру, Присяги працівника прокуратури України, Дисциплінарного статуту прокуратури України, вчинення проступку, який порочить працівника прокуратури не було.
		Одночасно з позовом ОСОБА_1 подав заяву про поновлення строку на звернення до адміністративного суду, в якій просив визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду з позовом та поновити строк для звернення до суду.
		Рішенням від 26 січня 2021 року Волинський окружний адміністративний суд позовні вимоги задовольнив частково.
		Визнав протиправним і скасував наказ Генерального прокурора України від 23 грудня 2011 року № 2086к ,,Про притягнення до дисциплінарної відповідальності, яким прокурора Ківерцівського району Волинської області ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з позбавленням його класного чину старшого радника юстиції, присвоєного наказом Генерального прокурора України від 13.05.2003 № 433к.
		Поновив  ОСОБА_1 в системі прокуратури України на посаді, рівнозначній посаді прокурора Ківерцівського району Волинської області, з 26 грудня 2011 року.
		Стягнув солідарно з Волинської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди в розмірі 50 000 грн.
		Також суд стягнув з Волинської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі, визначеному відповідно до статті 27 Закону України ,,Про оплату праці, за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995, за період з 24 грудня 2011 року по 25 січня 2021 включно. 
		У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
		Рішення в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць суд допустив до негайного виконання.
		Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, Офіс Генерального прокурора та Волинська обласна прокуратура подали апеляційні скарги, оскільки вважають, що рішення прийняте з неповним з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. В апеляційних каргах відповідачі покликаються на те, що позивач пропустив строки звернення до суду без поважних причин. При цьому, позивач не надав суду доказів того, що він вчинив всі необхідні дії, які свідчать про бажання реалізації його процесуальних прав з метою захисту, оскільки близько дев`яти років з часу винесення оскарженого наказу він не був позбавлений права та можливості на звернення до адміністративного суду з цим позовом.
		Також відповідачі зазначають, що службовим розслідуванням встановлено, що причиною ганебних дій ОСОБА_1 були безвідповідальність, тобто нездатність контролювати свою поведінку у відповідності з моральними та правовими нормами, а також корисливі спонукання, які виразились у бажанні незаконно збагатитись, використовуючи при цьому свої службові повноваження. 
		Підставою для застосування до позивача дисциплінарного стягнення стало встановлення позаслужбових стосунків ОСОБА_1 з заступником голови Ківерцівського районного суду Волинської області ОСОБА_2 та свідком ОСОБА_3 , які були обумовлені метою незаконного збагачення та вчинення дій з використанням службового становища. 
		При цьому, акцентують увагу на тому, що особливість дисциплінарної відповідальності працівників прокуратури полягає в тому, що вона настає не тільки за порушення, допущені під час проходження служби, а й за допущені проступки, що порочать працівника органів прокуратури.
		Факт постановлення судом виправдувального вироку жодним чином не спростовує наявність в діях ОСОБА_1 дисциплінарного проступку.
		Крім того, як порушення Присяги, так і дисциплінарне правопорушення може бути наслідком недотримання, порушення державним службовцем як правових, так і етичних (моральних) норм, а дисциплінарне правопорушення пов`язується лише з порушенням правових вимог щодо проходження публічної служби.
		Таким чином, відповідачі вважають, що дисциплінарне стягнення на позивача накладене Генеральним прокурором України на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені законами України, обґрунтовано, безсторонньо, добросовісно, розсудливо, пропорційно та своєчасно. 
		Відповідачі стверджують, що у разі визнання незаконним та скасування акта суб`єкта владних повноважень, відповідно до якого особу було звільнено із займаної посади, ефективним способом захисту та поновлення порушених прав в даному випадку буде поновлення на посаді, з якої його було незаконно звільнено, а не на рівнозначній посаді, як зазначено судом у рішенні.
		Відтак, позовна вимога про стягнення з прокуратури Волинської області на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягала задоволенню, оскільки є похідною вимогою.
		Крім цього, задовольняючи вказану вимогу, суд не визначив розмір такої виплати, що суперечить вимогам ст. 235 КЗпП, а також вимогам адміністративного процесуального законодавства, зокрема п. 10.4 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 № 7 ,,Про судове рішення в адміністративній справі.
		Також відповідачі не погоджуються з висновками суду першої інстанції щодо часткового задоволення позову ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, оскільки оскаржений наказ Генеральним прокурором України виданий на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом. Генеральною прокуратурою України права позивача не порушувались, доказів завдання моральної шкоди позивач не надав. 
		З огляду на викладене, відповідачі просять скасувати рішення суду першої інстанції і постановити нове рішення, яким відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
		Позивач ОСОБА_1 подав відзив на вказані апеляційні скарги, у якому вказав, що апеляційні скарги є безпідставними та необґрунтованими, а рішення суду першої інстанції - законним та обґрунтованим, оскільки воно ухвалене у відповідності до вимог чинного законодавства України, враховуючи всі фактичні обставини справи; судом вірно застосовано норми як процесуального, так і матеріального права, в повному обсязі з`ясовано обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, надано належну оцінку всім доказам у справі. Тому просив апеляційні скарги відповідачів залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
		Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2021 року рішення Волинського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року скасоване, позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Волинської обласної прокуратури про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди - залишений без розгляду.
		Постановою Верховного Суду від 08 грудня 2021 року постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2021 року у справі №140/3530/19 скасована, справа направлена на продовження розгляду до суду апеляційної інстанції - Восьмого апеляційного адміністративного суду.
		Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2022 року апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора та прокуратури Волинської області залишені без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року у справі №140/3530/19 - без змін.
		Постановою Верховного Суду від 03 листопада 2022 року постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2022 року у справі №140/3530/19 скасована, справа направлена на продовження розгляду до суду апеляційної інстанції - Восьмого апеляційного адміністративного суду.
		Представник відповідачів в судовому засіданні апеляційного суду підтримав вимоги апеляційних скарг та просить задовольнити їх в повному обсязі. 
		Позивач заперечив вимоги апеляційних скарг за їх безпідставністю та просить залишити апеляційні скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції  без змін. 
		Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи та доводи скарг, апеляційний суд вважає, що скарги не належить до задоволення з таких підстав. 
		Суд першої інстанції встановив та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 працював в органах прокуратури з 01.08.1989 по 23.12.2011, в тому числі в органах прокуратури Волинської області з 03.10.2002.
		Наказом Генерального прокурора № 1215к від 09.09.2010 позивач призначений на посаду прокурора Ківерцівського району Волинської області.
		Постановою про порушення кримінальної справи від 14.12.2011 щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 була порушена кримінальна справа за ознаками складу злочину, передбаченого частиною 3 статті 368 Кримінального кодексу України (т.2, а.с. 121-123). 
		Згідно вказаної постанови встановлено, що ОСОБА_1 , будучи службовою особою, діючи за попередньою змовою групою осіб із ОСОБА_2 , одержав, поєднаного із вимаганням хабаря у сумі 5 500 доларів США, за вчинення в інтересах ОСОБА_4 дій, із використанням наданого йому службового становища.
		В межах вказаного кримінального провадження 19.12.2011 була винесена постанова про притягнення як обвинуваченого ОСОБА_1 та йому пред`явлене обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого частиною 3 статті 368 Кримінального кодексу України(т.2, а.с. 124-127).
		 14.12.2011 ОСОБА_1 був затриманий в порядку статті 115 Кримінального процесуального кодексу України за підозрою у вчиненні злочину. 16.12.2011 Печерський районний суд міста Києва продовжив строк затримання підозрюваного ОСОБА_1 до 22.12.2011, а 22.12.2011 той же суд обрав позивачу запобіжний захід - взяття під варту. 10.02.2012 строк тримання під вартою суд продовжив до 14.04.2012. Постановою Рівненського міського суду від 06.02.2013 запобіжний захід змінений з тримання під вартою на заставу.
		 22.12.2011 прокурор Волинської області за № 15-7вих-11 направив Генеральному прокурору України подання про звільнення з посади прокурора Ківерцівського району Волинської області ОСОБА_1 з позбавленням його класного чину (т.2, а.с. 119-120). 
		В поданні зазначено, що Генеральною прокуратурою України 14.12.11 порушена кримінальна справа щодо прокурора Ківерцівського району Волинської області ОСОБА_1 та заступника голови Ківерцівського районного суду Волинської області ОСОБА_2 за частиною 3 статті 368 КК України. Також викладені обставини встановлені в постанові про порушення кримінальної справи від 14.12.11.
		Необхідність звільнення обґрунтована обставинами, викладеними в Постанові від 14.12.2011 та зазначено: «…Факт порушення кримінальної справи відносно прокурора Ківерцівського району ОСОБА_1 набув негативного резонансу в області. Зазначені вище обставини викликали негативну оцінку і в працівників прокуратури області.
		Враховуючи, що з матеріалів справи вбачається причетність прокурора Ківерцівського району ОСОБА_1 до вчинення злочину, тобто проступку, який порочить його як працівника прокуратури, останній підлягає звільненню з посади та органів прокуратури з позбавленням класного чину…».
		 23.12.2011 Генеральний прокурор України видав наказ № 2086к ,,Про притягнення до дисциплінарної відповідальності, відповідно до якого на підставі статей 46-2, 48 Закону України ,,Про прокуратуру, частини першої статті 8, пункту 6 статті 9, статті 11 Дисциплінарного статуту України та пункту 10 Положення про класні чини працівників органів прокуратури України, за вчинення проступку, який порочить працівника прокуратури, прокурора Ківерцівського району Волинської області ОСОБА_1 звільнений із займаної посади з позбавленням класного чину старшого радника юстиції, присвоєного наказом Генерального прокурора України від 13.05.2003 № 433 (т.1, а.с. 69).
		В наказі зазначено: ,,Прокурор Ківерцівського району Волинської області старший радник юстиції ОСОБА_1 , діючи всупереч інтересам служби та з корисних мотивів, вимагав та отримав 14.12.2011 від зацікавленої особи хабаря у розмірі 5,5 тис. дол. США, за неприйняття законного рішення по кримінальній справі за обвинуваченням ОСОБА_4 за ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 186 КК України.
		Генеральною прокуратурою України 14.12.2011 щодо ОСОБА_1 порушено кримінальну справу за ч. 3 ст. 268 КК України та обрано запобіжний захід.
		Своїми діями ОСОБА_1 порушив Присягу працівника прокуратури та вчинив проступок, який порочить його як працівника прокуратури, у зв`язку з чим підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності.
		Вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 21.05.2019 у справі 1715/6764/12 за обвинуваченням ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною 3 ст. 368 КК України,  ОСОБА_1 визнаний невинним в пред`явленому йому обвинувачені і виправданий за недоведеністю його участі у вчиненні інкримінованого злочину (т.1, а.с. 84-95). 
		Ухвалою Рівненського апеляційного суду від 31.10.2019 вирок Рівненського міського суду Рівненської області від 21.05.2019 у справі 1715/6764/12 залишений без змін (т.1, а.с.96-111).
		Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що встановлені судом обставини справи та системний аналіз законодавчих норм дають підстави для висновку, що відповідачами не доведено у судовому порядку обґрунтованості та правомірності, в контексті частини другої статті 2 КАС України, наказу Генерального прокурора України від 23 грудня 2011 року № 2086к, що є підставою для визнання такого протиправним та скасування.
		Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам та оскарженому відповідачами рішенню суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне. 
		Відповідно до ч. 2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Правові засади організації та діяльності осіб, які проходять службу в органах прокуратури на час виникнення спірних правовідносин визначались Законом України ,,Про прокуратуру від 05.11.1991 № 1789-XII (далі-Закон № 1789-XI), Дисциплінарним статутом прокуратури України, затвердженим постановою Верховної ради України від 06.11.1991 (далі - Статут).
		Згідно з частиною першою статті 46-2 Закону № 1789-XII (в редакції станом на 01.10.2011) прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю. Прокурори і слідчі можуть бути звільнені з органів прокуратури, у тому числі з позбавленням класного чину, також у таких випадках: 
		 1) недотримання пов`язаних із проходженням служби в органах прокуратури вимог, передбачених частиною шостою статті 46 цього Закону, та інших вимог і обмежень, які встановлюються законом;
		 2) порушення ,,Присяги працівника прокуратури чи відмови від її прийняття; 
		 3) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо них;
		 4) за результатами атестації у разі невідповідності працівника займаній посаді; 
		 5) припинення громадянства України;
		 6) притягнення до відповідальності згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України.
		В силу вимог частини третьої статті 48 Закону № 1789-XII за порушення закону, неналежне виконання службових обов`язків чи скоєння ганебного вчинку прокурори і слідчі несуть відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України, який затверджується Верховною Радою України.
		Статтею 8 Статуту визначено, що дисциплінарні стягнення щодо прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури застосовуються за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків або за проступок, який порочить його як працівника прокуратури.
		Відповідно до статті 9 Статуту дисциплінарними стягненнями є: 1) догана; 2) пониження в класному чині; 3) пониження в посаді; 4) позбавлення нагрудного знаку ,,Почесний працівник прокуратури України; 5) звільнення; 6) звільнення з позбавленням класного чину.
		За змістом статті 11 Статуту дисциплінарне стягнення має відповідати ступеню вини та тяжкості проступку. Прокурор, який вирішує питання про накладення стягнення, повинен особисто з`ясувати обставини проступку та одержати письмове пояснення від особи, яка його вчинила. В разі необхідності може бути призначено службову перевірку.
		Враховуючи приписи наведених нормативно-правових актів, колегія суддів погоджується з доводами суду першої інстанції про те, що припинення державної служби в органах прокуратури за порушення Присяги працівника прокуратури є крайнім заходом відповідальності, який виходить за межі дисциплінарної відповідальності, а тому, якщо підставою для припинення державної служби є порушення посадовою особою органів прокуратури службової дисципліни, неможливість застосування за таке порушення до посадової особи заходів дисциплінарного впливу аж до звільнення з органів прокуратури, повинно бути мотивовано.
		Обов`язковість такого мотивування обумовлена тим, що застосування заходів дисциплінарного впливу до посадових осіб органів прокуратури України чітко врегульовано Дисциплінарним статутом прокуратури України, який визначає види дисциплінарних стягнень та порядок їх застосування, що має наслідком забезпечення належного захисту законних прав та інтересів працівників прокуратури при вирішенні питань їх дисциплінарної відповідальності.
		Тобто вирішення питання про правомірність притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності саме за порушення Присяги передбачає необхідність з`ясувати саме склад дисциплінарного проступку в його діях, незалежно від того, яку кримінально-правову кваліфікацію ці ж самі дії особи отримали в рамках кримінального провадження, та які наслідки, у підсумку, настали для такої особи.
		Кримінальне і дисциплінарне провадження є окремими (незалежними) процедурами і в межах кожної з них уповноважені органи повинні встановлювати склад кримінального правопорушення чи дисциплінарного проступку. Тому особливості юридичної кваліфікації злочину під час досудового розслідування не мають прямого впливу на висновки про наявність у діях особи дисциплінарного проступку.
		Передумовою звільнення прокурора за порушення Присяги та за скоєння проступку, який порочить його як працівника прокуратури мають бути порушення, встановлені внаслідок ретельного службового розслідування, у ході якого належними та допустимими доказами має підтвердитися факт скоєння особою вчинку, направленого проти інтересів служби, який суперечить покладеним на неї обов`язкам, підриває довіру до неї як до носія влади, що призводить до приниження державного органу та унеможливлює подальше виконання особою своїх обов`язків.
		У відзиві на позов Офіс Генерального прокурора зазначив, що наказом прокурора Волинської області від 15.12.2011 № 129 призначене службове розслідування за фактом порушення відносно прокурора Ківерцівського району Волинської області ОСОБА_1 кримінальної справи за ознаками злочину, передбаченого частиною 3 статті 368 Кримінального кодексу України.
		Службовим розслідуванням встановлено, що прокурор Ківерцівського району Волинської області ОСОБА_1 та заступник голови районного суду ОСОБА_2 , у провадженні якої перебувала кримінальна справа за обвинуваченням ОСОБА_5 та ОСОБА_4 у вчиненні злочинів, передбачених частиною 3 статті 152, частиною 2 статті 186 Кримінального кодексу України, бажаючи незаконно збагатитися, у листопаді 2011 року вступили у змову, спрямовану на одержання шляхом вимагання хабаря від ОСОБА_6 , за вчинення ними з використанням службового становища дій в інтересах пасинка останнього ОСОБА_4 , а саме - надання ОСОБА_1 вказівки державному обвинувачу виключити із обвинувачення ОСОБА_4 статтю 152 Кримінального кодексу України та не вносити апеляцію на вирок.
		У подальшому, з метою реалізації обумовленого, 14.12.2011 прокурор Мойсеєць В.Г. у підсобному приміщенні прокуратури району, за попередньою змовою з ОСОБА_2 , за вчинення ними з використанням службового становища вказаних вище дій в інтересах ОСОБА_4 , одержав від ОСОБА_6 грошові кошти в сумі 5500 доларів США, з яких 2000 доларів США мав намір передати ОСОБА_2 . Проте виконати обумовлені дії ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не встигли, оскільки одразу після одержання грошових коштів ОСОБА_1 був затриманий працівниками СБ України, а одержані ним кошти від ОСОБА_6 вилучені.
		За вказаним фактом заступник Генерального прокурора України Блажівський Є.М. 14.12.2011 щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 порушив кримінальну справу за ознаками складу злочину, передбаченого частиною 3 статті 368 Кримінального кодексу України.
		Слідчим Генеральної прокуратури України 14.12.2011 в порядку статті 115 Кримінального процесуального кодексу України ОСОБА_1 затриманий за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого частиною 3 статті 368 Кримінального кодексу України. Будучи опитаним в Генеральній прокуратурі України з приводу обставин вчинення ним вищевказаних дій, ОСОБА_1 , користуючись правом, передбаченим статтею 63 Конституції України, будь-які пояснення надати відмовився, що підтверджується власноручним підписом ОСОБА_1 у бланку пояснень від 21.12.2011.
		У той же час, у ході розгляду даної справи в суді допускав позапроцесуальні стосунки зі свідком ОСОБА_6 та своєю поведінкою, яка суперечить прокурорській етиці, спонукав останнього до передачі йому та судді ОСОБА_2 незаконної грошової винагороди за вчинення ними дій з використанням службових повноважень.
		Як встановлено службовим розслідуванням, причиною ганебних дій ОСОБА_1 були безвідповідальність, тобто нездатність контролювати свою поведінку у відповідності з моральними та правовими нормами, а також корисливі спонукання, які виразилися у бажанні незаконно збагатитися, використовуючи при цьому свої службові повноваження.
		Ураховуючи викладене, на той час, виникли законні підстави для притягнення останнього до дисциплінарної відповідальності.
		З огляду на встановлені обставини, прокурором Волинської області внесене подання Генеральному прокурору України про звільнення з посади прокурора Ківерцівського району Волинської області ОСОБА_1 з позбавленням класного чину від 22.12.2011 № 15-7вих11 (том 2, а.с. 107-109).
		Аналогічні обставини зазначені і в Поданні прокурора Волинської області від 22.12.2011 за № 15-7вих-11 про звільнення з посади прокурора Ківерцівського району Волинської області ОСОБА_1 з позбавленням його класного чину (т.2, а.с. 119-120). 
		Також в поданні міститься висновок, що з матеріалів справи вбачається причетність прокурора Ківерцівського району ОСОБА_1 до вчинення злочину, тобто проступку, який порочить його як працівника прокуратури, а тому останній підлягає звільненню з посади та органів прокуратури з позбавленням класного чину.
		Однак, висновок службового розслідування та подання містять лише повний виклад постанови про порушення кримінальної справи від 14.12.2011. Нових фактів, аніж ті, що зазначені в постанові від 14.12.2011, висновком службового розслідування не встановлено.
		Враховуючи наведені обставини, колегія суддів вважає, що саме по собі відтворення у висновку службового розслідування фабули кримінального правопорушення чи інших обставин, наведених у рішеннях слідчого (прокурора, слідчого судді) в рамках досудового розслідування кримінального правопорушення, а так само відтворення у висновку службового розслідування внесених до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей, не є достатнім для того, щоб уважати такий висновок обґрунтованим, як і ухвалене на підставі нього рішення. Обставини подій, що стали підставою для призначення службового розслідування, мають бути підтверджені й оцінені в сукупності з іншими зібраними під час службового розслідування поясненнями та документами.
		Такі висновки суду узгоджуються з правовими позиціями, викладеними в постанові Верховного Суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду від 17.03.2020 у справі № 818/25/17.
		Окрім того, в оскарженому наказі Генерального прокурора України від 23.12.2011 за № 2086к викладені ті ж самі обставини, які інкримінувалися позивачу в рамках кримінального провадження. Також в наказі зазначено, що своїми діями ОСОБА_1 порушив Присягу працівника прокуратури та вчинив проступок, який порочить його як працівника прокуратури, у зв`язку з чим підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності.
		З огляду на викладені обставини, колегія суддів вважає слушними висновки суду першої інстанції про те, що в основу порушення позивачем Присяги працівника прокуратури та вчинення проступку, який порочить його як працівника прокуратури, покладені обставини, які інкримінувалися позивачу в рамках кримінального провадження, й дали підстави вважати, що позивач вчинив дисциплінарний проступок.
		Вірними також, на думку колегії суддів, є висновки суду першої інстанції, що порушення кримінального провадження є тільки формальним/офіційним припущенням органу/посадової особи, який/яка проводить досудове розслідування, про те, що конкретна особа причетна до злочину. Таке припущення ґрунтується на неостаточних результатах досудового розслідування і кримінально-правова кваліфікація поставленого їй у провину діяння може бути змінена або навіть відмінена. Вина особи у вчиненні злочину підлягає доведенню у встановленому законом порядку, відтак твердження про винуватість особи у вчиненні злочину на цій стадії кримінального провадження, як про встановлений факт, є неприпустимі.
		Враховуючи викладене, висновки щодо підстав звільнення позивача, що містяться в оскаржуваному Наказі, не дають достеменних підстав вважати, що у його діях встановлено склад саме дисциплінарного проступку.
		Такі висновки суду першої інстанції базуються на правових висновках щодо необхідності встановлення у діях прокурора складу дисциплінарного проступку, викладених у постановах Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №815/1956/16, від 20 листопада 2019 року у справі №817/2166/16 та від 30 червня 2020 року у справі № 817/1967/15.
		З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що єдиною підставою для звільнення ОСОБА_1 слугували обставини кримінального провадження. Жодного іншого факту порушення позивачем Присяги працівника прокуратури та вчинення проступку, який порочить його як працівника прокуратури, матеріали службового розслідування, подання на звільнення та наказ про звільнення не містять. 
		Оскільки вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 21.05.2019 у справі 1715/6764/12, який набрав законної сили, ОСОБА_1 визнаний невинним у пред`явленому йому обвинувачені і виправданий за недоведеністю його участі у вчинені інкримінованого злочину, усі викладені в процесуальних документах в межах кримінального провадження факти вчинення позивачем протиправних дій втратили юридичну силу.
		Таким чином, відповідачі, на яких в силу приписів ч.2 ст. 77 КАС України покладений тягар доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності, не надали суду жодного доказу на підтвердження факту іншого порушення позивачем Присяги працівника прокуратури, окрім викладеного в процесуальних документах кримінального провадження, за результатами судового розгляду якого  ОСОБА_1 визнаний невинним та виправданий.
		Окрім цього, колегія суддів акцентує увагу на тому, що аналіз співвідношення кримінальної та дисциплінарної відповідальності особи свідчить про те, що перша застосовується за діяння, котре є суспільно небезпечним, охоплюється положеннями КК України, та за яке передбачено найбільш суворий захід державного примусу. На відміну від кримінальної відповідальності, дисциплінарна відрізняється тим, що підставою її застосування завжди є порушення встановленої організації праці або порушення загальновстановлених зобов`язань, які можуть бути передбачені службовими обов`язками суб`єкта проступку.
		За таких обставин колегія суддів визнає вірними висновки суду першої інстанції , що відповідачами не доведено у судовому порядку обґрунтованості та правомірності, в контексті частини другої статті 2 КАС України, наказу Генерального прокурора України від 23 грудня 2011 року № 2086к, що є підставою для визнання такого протиправним та скасування.
		Відповідно до ч.1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України ,,Про запобігання корупції іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		У зв`язку із набранням чинності Закону України ,,Про прокуратуру від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII та Закону України ,,Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19 вересня 2019 року № № 113-ІХ система органів прокуратури зазнала значного реформування, внаслідок чого діюча система не передбачає існування районної прокуратури, з посади керівника якої був звільнений позивач.
		Оскільки ОСОБА_1 звільнений без законних підстав, суд першої інстанції мотивовано поновив його на посаді, що аналогічна тій, з якої позивач був звільнений, і яка існує на дату поновлення, а саме - на посаді, рівнозначній посаді прокурора Ківерцівського району Волинської області.
		При цьому, суд першої інстанції аргументовано зазначив, що виходячи із положень трудового законодавства, незаконно звільнений працівник не поновлюється на попередній роботі лише тоді, коли повністю ліквідоване підприємство. 
		Проте така підстава у даному випадку відсутня, позаяк відповідно до наведених вище Законів було проведене реформування органів прокуратури, а не їх повна ліквідація.
		Такі висновки суду першої інстанції відповідають правовим висновкам Верховного Суду, викладених у постановах від 28.02.2019 року у справі №817/860/16, від 28.02.2018 року у справі №817/280/16.
		В силу вимог ч.2 ст.235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Розрахунок середнього заробітку працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України ,,Про оплату праці за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995. 
		Колегія суддів погоджується з доводами відповідачів про те, що саме суд першої інстанції повинен був провести розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу та визначити його розмір. 
		Так, відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
		Суд першої інстанції вірно зазначив, що при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає сума заробітку за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку.
		Враховуючи значний період, за який необхідно провести такий розрахунок, відсутність даних про робочі дні за весь період вимушеного прогулу, враховуючи зміни в методиці нарахування та виплати заробітної плати, зміни в законодавстві в частині утримання із заробітної плати відповідних податків та обов`язкових платежів, колегія суддів погоджується з доводами суду першої інстанції про те, що відповідні спеціалісти відповідачів краще та швидше проведуть такий розрахунок, використовуючи відповідні бухгалтерські програми та дані табелів обліку робочого часу працівників прокуратури Ківерцівського району щодо робочих та вихідних днів тощо.
		Тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо стягнення з Волинської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі визначеному відповідно до статті 27 Закону України ,,Про оплату праці за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 за період з 24 грудня 2011 року по 25 січня 2021 року включно. 
		Окрім того, у даному випадку суд надав відповідачу право самостійно нарахувати середній заробіток за час вимушеного прогулу, а не визначив конкретну суму стягнення, з якою відповідач не погоджується. 
		Тобто, право відповідача - Волинської обласної прокуратури в частині стягнення середнього заробітку на даний час не порушене, а тому апеляційна скарга в цій частині вимог задоволенню не підлягає також із цих підстав. 
		 За змістом частини першої статті 118 КАС України процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії.
		Частина перша статті 121 КАС України передбачає, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
		Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
		Частина п`ята вказаної статті визначає, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
		Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду передбачені статтею 123 КАС України, відповідно до частин третьої, четвертої якої, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
		Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
		Вказані норми відповідають приписам статей 99, 100 КАС України (в редакції, чинній на час звільнення позивача з посади).
		Скасовуючи постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2022 року, Верховний Суд у постанові від 03 листопада 2022 року зазначив, що з метою встановлення істини (обставин пропуску позивачем строку звернення до суду з позовом) суди попередніх інстанцій не тільки не обмежені процесуальним законом щодо збору доказів, а й зобов`язані були вчинити всі необхідні процесуальні дії, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі в частині розглядуваного питання щодо обставин пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду з позовом.
		Верховний Суд акцентував увагу на тому, що Восьмим апеляційним адміністративним судом під час винесення постанови від 22 лютого 2022 року не досліджувались всі обставини та не надавалась відповідна правова оцінка всім доводам сторін щодо поважності або неповажності причин пропуску строку звернення позивача до суду, незважаючи на те, що такі підстави зазначені в апеляційній скарзі. Тобто, при новому розгляді суд апеляційної інстанції не обґрунтував відхилення або прийняття цієї підстави апеляційного оскарження, з урахуванням доводів апеляційної скарги.
		Відповідно до частини п`ятої статті 353 КАС України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов`язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
		Відповідачі свої апеляційні скарги в частині пропущення позивачем строку звернення до суду мотивували тим, що позивач пропустив строки звернення до суду без поважних причин та не надав суду доказів того, що він вчинив всі необхідні дії, які свідчать про бажання реалізації його процесуальних прав з метою захисту, оскільки близько дев`яти років з часу винесення оскарженого наказу він не був позбавлений права на звернення до адміністративного суду з цим позовом.
		При цьому відповідачі покликались на те, що з оскарженим наказом Генерального прокурора України від 23.12.2011 № 208к ОСОБА_1 ознайомився 29.12.2011, а до суду з позовом звернувся лише 02.12.2019, тобто з істотним пропуском встановленого законом строку для звернення до суду. 
		Крім цього, відповідачі зазначають, що ОСОБА_1 мав об`єктивну можливість значно раніше вернутись до суду з даним позовом, оскільки 24.10.2016 він подав позов до Рівненського міського суду до Рівненського об`єднаного управління Пенсійного фонду України про визнання дій незаконними та зобов`язання вчинити певні дії.
		Під час нового апеляційного розгляду справи керівник Волинської обласної прокуратури подав клопотання, в якому просив врахувати ті обставини, що згідно висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 16.11.2022 у справі № 240/19150/20, перебування особи під вартою або під арештом ніяким чином не обмежує її у зверненні до адміністративного суду за захистом своїх прав. Доводи позивача про проведення досудового розслідування та судового розгляду кримінальної справи також не є поважними причинами пропуску строку звернення до суду, оскільки саме по собі кримінальне провадження щодо певної особи, скасування вироків судів першої інстанції відносно цієї особи не можуть бути об`єктивними причинами, які перешкоджають такій особі звернутись до суду з позовом. 
		В судовому засіданні апеляційного суду представник відповідачів, окрім наведених в апеляційних скаргах обставин, наголошував також на тому, що у періоди з 07 лютого 2013 року по 08 лютого 2016 року та з 04 червня 2016 року по дату звернення до суду позивач під вартою не перебував.
		Таким чином, на думку представника відповідачів, протягом вказаного часу у ОСОБА_1 не було жодних об`єктивних перешкод для звернення до суду у визначений законом місячний строк.
		Позивач ОСОБА_1 , мотивуючи поважність причин пропущення строку звернення до суду, акцентував увагу на тому, що перебуваючи під вартою, він подавав адміністрації слідчого ізолятора позовні заяви. Однак, вони не доходили до адресата з невідомих йому причин. Протягом усього часу розслідування та судового розгляду кримінальної справи щодо нього та його рідних чинився постійний тиск (погрози) з боку оперативних працівників та посадових осіб прокуратури, що утримувало його від звернення до суду з позовом про поновлення на роботі. 
		Також посадові особи органів прокуратури переконували його в тому, що лише у випадку ухвалення судом виправдувального вироку він зможе добитись поновлення на посаді в органах прокуратури. Тому він був впевнений, що у випадку його виправдання відповідачі самі скасують спірний наказ про його звільнення та поновлять на роботі. 
		Однак, протягом місяця з дня набрання законної сили вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 21.05.2019, яким він був виправданий, відповідачі не вжили жодних заходів для поновлення його на роботі, що і стало підставою для звернення з даним позовом до суду. 
		Обговорюючи питання поважності/неповажності пропуску позивачем строку звернення до суду, колегія суддів враховує насамперед висновки і мотиви Верховного Суду, викладені у постанові від 08 грудня 2021 року у даній справі, які в силу вимог частини 5 статті 353 КАС України є обов`язковими при новому розгляді справи.
		Так, Верховний Суд зазначив, що з урахуванням вказаних обставин даної справи (виправдувальний вирок Рівненського міського суду Рівненської області від 21.05.2019) та спірних правовідносин, звернення до суду із даним адміністративним позовом в період розслідування злочину в межах кримінального провадження щодо притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності не набуло б юридичного змісту.
		Застосування строку на звернення до суду перш за все нерозривно пов`язано з обставинами, що зумовлюють початок його перебігу та законодавством, яке повинно бути застосоване для його обчислення.
		При цьому Верховний Суд звернув увагу на позицію Волинського окружного адміністративного суду, висловлену в ухвалі від 18.11.2020, якою відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду, про те, що хоча стаціонарне лікування не мало безперервного характеру, однак таке тривале лікування в медичних закладах свідчить про значні ускладнення здоров`я позивача, що в свою чергу не могло негативно не вплинути на можливості та здатність позивача на реалізацію свого права на звернення до суду за захистом своїх прав та інтересів.
		Окрім того, істотне погіршення стану здоров`я позивача після 2011 року (встановлення йому групи інвалідності) та тривале стаціонарне лікування мало негативний вплив на його можливість реалізувати своє право на звернення до суду та істотно ускладнило таку реалізацію, а відтак, суд дійшов висновку про поважність причин пропуску позивачем строку звернення до суду.
		Також судом першої інстанції враховано поведінку позивача, зокрема те, що ним вживались дії для захисту своїх прав, а саме звернення до Європейського суду з прав людини з відповідною скаргою, а також те, що позивач звернувся до адміністративного суду з даним позовом через місяць після винесення 31 жовтня 2019 року Рівненським апеляційним судом ухвали про залишення без змін вироку Рівненського міського суду Рівненської області від 21.05.2019, яким ОСОБА_1 визнано невинним та виправдано, що, на переконання позивача, мало ключове значення для вирішення даної справи. Вказане, на думку суду першої інстанції, свідчило про намагання позивача діяти добросовісно навіть в ситуації, коли є очевидним істотне недотримання позивачем встановленого строку на звернення до суду.
		Згідно практики Європейського Суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, та як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги без розгляду є порушенням права на справедливий судовий захист.
		Врахувавши практику Європейського Суду з прав людини (рішення у справах «Белех та інші проти Чеської Республіки», «Зубац проти Хорватії», «Волчлі проти Франції», «Кутіч проти Хорватії», Міграль Есколано та інші проти Іспанії» тощо) Верховний Суд дійшов висновку про застосування надто формального підходу судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові щодо питання строку звернення до суду, яке вже неодноразово вирішувалось.
		Виходячи з наведеного, колегія суддів апеляційного суду відхиляє покликання керівника Волинської обласної прокуратури на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 16.11.2022 у справі № 240/19150/20, оскільки відповідно до вимог ч.5 ст. 242 КАС України при виборі і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Таким чином, апеляційний суд повинен врахувати висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 16.11.2022 у справі № 240/19150/20, в той час як висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 08 грудня 2021 року у даній справі, в силу вимог частини 5 статті 353 КАС України є обов`язковими при новому розгляді справи.
		Тому апеляційний суд надає перевагу висновкам Верховного Суду, що викладені в постанові від 08 грудня 2021 року. 
		Також апеляційний суд вважає необхідним акцентувати увагу на тому, що відповідно до ч.1 ст. 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
		Згідно з вимогами частин 1 та 2 статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
		В силу приписів частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Тобто, найпершим завданням адміністративного судочинства є дотримання справедливості при вирішенні судом спорів у сфері публічно-правових відносин. 
		Підсумовуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що суто формально позивач пропустив строк звернення до суду.
		Однак, на переконання апеляційного суду, питання щодо поважності/неповажності пропуску позивачем строку звернення до суду слід вирішувати в контексті правомірності/неправомірності звільнення позивача. 
		Позаяк колегія суддів погодилась з висновками суду першої інстанції щодо протиправності звільнення позивача, було б несправедливим позбавити позивача можливості захистити свої порушенні незаконним звільненням права лише з формальних підстав, а саме - з підстав пропущення строку звернення до суду. 
		При цьому, колегія суддів також враховує, що реальна можливість поновлення свого права у позивача настала після набрання законної сили вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 21.05.2019 у справі 1715/6764/12, а саме - 31.10.2019.
		Наведені обставини свідчать про безпідставність доводів апеляційних скарг щодо відсутності поважних причин пропущення позивачем строку звернення до суду. 
		Також, на думку колегії суддів, не підлягають до задоволення вимоги апеляційних скарг в частині стягнення моральної шкоди. 
		Так, згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		Моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною 2 цієї статті.
		Фактичною підставою для застосування такого виду відповідальності є наявність у діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, з урахуванням особливостей, передбачених статтею 1174 Цивільного кодексу України є шкода, протиправна поведінка та причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв`язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв`язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком. При цьому, в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
		Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.
		 Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
		Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
		Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 рок № 4 ,,Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
		Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
		Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
		Суд першої інстанції встановив, що позивач обґрунтовує необхідність стягнення моральної шкоди тим, що протиправне звільнення його з роботи мало наслідком значне погіршення стану його здоров`я та втрату засобів до існування у формі пенсійного забезпечення, призначеного йому як працівнику органів прокуратури.
		На підтвердження погіршення стану здоров`я позивач посилається на копії довідок до акту огляду медико-соціальною комісією про підтвердження позивачу другої групи інвалідності, починаючи з 01.08.2013 і на дату винесення цього рішення.
		Також позивач надав суду копії більше п`ятдесяти епікризів хворого ОСОБА_1 , відповідно до яких, позивач перебував на стаціонарному лікуванні в кардіологічному та неврологічному відділеннях у Комунальному закладі ,,Рівненська обласна клінічна лікарня протягом 2013-2018 років, а також ряду інших документів, виданих медичними установами, на підтвердження незадовільного стану здоров`я після його звільнення з органів прокуратури і подальшого перебування під слідством.
		Суд першої інстанції ретельно дослідив надані сторонами докази на підтвердження або спростування наявності моральної шкоди та її розміру та дійшов обґрунтованого висновку щодо розумного та справедливого розміру відшкодування завданої моральної шкоди в сумі 50 000 гривень, яка підлягає стягненню з відповідачів солідарно.
		Визначаючи необхідність відшкодування моральної шкоди та її розмір, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що погіршення стану здоров`я позивача та втрата засобів до існування, очевидно перебувають в певному зв`язку із фактом звільнення позивача з роботи, та очевидно призвели до моральних страждань та переживань, що охоплюється поняттям моральної шкоди.
		Крім того, суд першої інстанції слушно зауважив, що відповідачами була допущена протиправна поведінка щодо позивача, а тому будь-яке порушення прав фізичної особи неодмінно заподіює шкоду.
		Оскільки підставою виникнення обов`язку відшкодувати моральну шкоду є протиправна поведінка (дії чи бездіяльність), то завжди є і моральні страждання з приводу порушення прав фізичної особи. Моральна шкода, як правило, супроводжує будь-яке порушення цивільного права чи охоронюваного законом інтересу.
		При цьому, суд першої інстанції відхилив доводи позивача щодо втрати пенсійного забезпечення, оскільки моральна шкода не охоплює майнові втрати особи, а відтак її відшкодування не може слугувати компенсацією саме майнових втрат.
		Підсумовуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду дійшла переконання щодо наявності законодавчо визначених підстав для відшкодування за рахунок відповідачів моральної шкоди позивачу у зв`язку з незаконним звільненням.
		Колегія суддів визнає необхідним також зауважити, що єдиною підставою для звільнення позивача був факт його притягнення до кримінальної відповідальності, а тому після набрання виправдувальним вироком законної сили доцільним та справедливим з боку відповідачів було б самостійно поновити ОСОБА_1 на займаній до звільнення посаді та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу.
		Однак, відповідачі таких дій не вчинили, що змусило позивача звертатись до суду за відновленням своїх порушених незаконним звільненням прав. Розгляд справи про поновлення ОСОБА_1 на роботі триває понад два роки, що також впливає на розмір відшкодування моральної шкоди.
		Наведені обставини спростовують доводи апеляційних скарг про невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам, а тому апеляційний суд не вбачає підстав для задоволення апеляційних скарг. 
		Інші, зазначені відповідачами в апеляційних скаргах обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
		Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об`єктивно і всебічно з`ясованих обставинах, доводи апеляційних скарг їх не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає. 
		 
		Керуючись ч.3 ст. 243, ст. 310, п. 1 ч. 1 ст.315, ст. ст. 316, 321, 322 , 325, 328, 329 КАС України, суд,- 
		ПОСТАНОВИВ :
		 
		апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора, Волинської обласної прокуратури  залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року у справі № 140/3530/19  без змін.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції лише у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. 
		 
		 
		Головуючий суддя В. В. Святецький судді Л. Я. Гудим   О. М. Довгополов  Повне судове рішення складено 10.01.2023.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...