Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 755/19128/20 : Кримінальні справи (з 01.01.2019); Злочини проти основ національної безпеки України; Державна зрада.
Надіслано для оприлюднення: 18.01.2023. Зареєстровано: 19.01.2023. Забезпечено надання загального доступу: 20.01.2023.
Дата набрання законної сили: 23.02.2023
Номер судового провадження: 1-кп/755/477/22
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 42016000000002776

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Справа № 755/19128/20
		 
		В И Р О К
		 
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		"18" січня 2023 р. Дніпровський районний суд м. Києва (далі - Суд)
		у складі головуючої судді ОСОБА_1 одноособово,
		за участю:
		секретарів судових засідань ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		сторін кримінального провадження:
		прокурора         ОСОБА_4 ,
		захисника ОСОБА_5 ,
		за відсутності обвинуваченого ОСОБА_6 (in absentia, спеціальне судове провадження), розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві кримінальне провадження внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 07.10.2016 за № 42016000000002776 за обвинуваченням
		ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Сакі, АР Крим, Україна, громадянина України, освіта вища, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 ,
		у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу (далі КК) України в редакції Закону України від 08.04.2014 № 1183-VІІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України»,
		 
		у с т а н о в и в :
		 
		Суть питання, що вирішується судом 
		 
		Згідно обвинувального акту складеного 18.11.2020 прокурором відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополь, що поширює свою діяльність на Автономну Республіку Крим та місто Севастополь ОСОБА_4 слідує, що ОСОБА_6 будучи громадянином України, суддею, діючи умисно, маючи достатній рівень освіти, спеціальних знань і життєвого досвіду для усвідомлення фактів активної підривної діяльності російської федерації (далі - рф) проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим, з власної ініціативи добровільно вирішив надати допомогу рф у проведенні підривної діяльності проти України, тобто вчинив державну зраду  ч. 1 ст. 111 КК України (в редакції від 08.04.2014 № 1183-VІІ).
		Відповідно до ст. 91 Кримінального процесуального кодексу (далі КПК) України  у кримінальному провадженні підлягають доказуванню  в т.ч. 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);  2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;  3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат.
		В цій ситуації Суд надаючи відповідь на питання щодо того, чи надавав обвинувачений іноземній державі та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України відповідає ствердно та обумовлює це доведеністю обставин указаних ст. 91 КПК, як дійсних, в ключі такого.
		 
		ПРОЦЕДУРА
		 
		Дане кримінальне провадження, як на етапі досудового розслідування, так і під час судового розгляду, здійснювалось  за відсутності обвинуваченого (in absentia, спеціальне досудове розслідування/судове провадження), що обумолюється таким.
		Принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою правову позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом (див. постанову Великої палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року в справі № 1-24/2009).
		У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14 (3) (d)) вказується: «Кожен має право при розгляді будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення, як мінімум, на такі гарантії на основі повної рівності: (d) бути засудженим в його присутності […] ».
		ЄСПЛ визнає, що хоча право обвинуваченого бути судимим у його присутності в Конвенції прямо не згадується, воно має «першорядне значення». Під час слухання людина володіє таким процесуальним правом як право фізично постати перед судовим посадовцем («Мулен проти Франції» (3710/406), (2010) §118; «Оджалан проти Туреччини» (46221/99), Велика палата (2005) §103; «Медведєв проти Франції» (3394/03), Велика палата (2010) §118). Право обвинувачених на особисту присутність вимагає, щоб влада досить завчасно інформувала їх самих (а також їх захисників) про дату і місце слухань, викликала їх до суду.
		Водночас,  обвинувачений може добровільно відмовитися від здійснення свого права бути присутнім на судових слуханнях, […]; супроводжуватися дотриманням гарантій, відповідних важливості такого рішення; і не повинна вступати в протиріччя з громадським інтересом («Колоцца проти Італії» (9024/80), (1985) §28; «Пуатрімоль проти Франції» (14032/88), (1993) §31; «Ермі проти Італії»(18114/02), Велика палата (2006) §73).
		До початку судового процесу за відсутності обвинуваченого суд зобов`язаний переконатися, що обвинувачений був […] повідомлений про судовий розгляд, […].  Контрольні механізми в галузі прав людини, які вважають судовий розгляд in absentia допустимим у виняткових обставинах, передбачають, що в цьому випадку суди зобов`язані ще суворіше дотримуватися права обвинуваченого на захист. До таких прав також відноситься право на допомогу адвоката, навіть якщо обвинувачений відмовився особисто бути присутнім на суді […] («Пелладоах проти Нідерландів» (16737/90), (1994) §41; «Пуатрімоль проти Франції» (14032 / 88), (1993) §34).
		 
		В цій справі Суд встановив відмову обвинуваченого від особистої присутності під час її розгляду, адже є дійсним факт того, що у відношенні нього у цьому кримінальному провадженні здійснювалося спеціальне досудове розслідування, та установлено дані його інформування про цей процес у максимально можливі та доступні способи.
		Дії на етапі слідства вжиті стороною обвинувачення (йдеться про 2015 рік та відповідно процесуальне законодавство, котре визначало інформування обвинувачених в той період) полягали в такому.
		Про саму підозру обвинувачений повідомлявся у спосіб вручення повідомлень в т.ч. засобами поштового зв`язку Експрес-пошта Pony Express (підозру здано оператору 22.05.15 у день складання (див. розписку працівника служби про отримання на листі ГПУ про направлення).
		В ключі зазначеного судом враховується, що компанія ТОВ «Поні Експрес» є офіційним філіалом міжнародної торговельної марки «PONY EXPRESS» в Україні та одним із національних операторів на ринку експрес-доставки поштових відправлень та вантажів по всій території України, росії та інших країн. Використання засобів комунікаціх ДППЗ «Укрпошта» не було дійсним в силу даних викладених в листів вказаного ДП щодо того, що цей оператор не працює в АР Крим з огляду на окупацію цієї території.
		Також обвинувачений неодноразово викликався до слідчого, прокурора у встановлений законом спосіб шляхом публікації в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження «Урядовий кур`єр», а також шляхом розміщення інформації на офіційних сайтах ГПУ (нині Офісу Генерального прокурора), за допомогою засобів поштового зв`язку Експрес-пошта Pony Express . 
		Повістки для обвинуваченого також було надіслано на e-mail: ІНФОРМАЦІЯ_3 , тобто за місцем роботи обвинуваченого в органах структури рф після окупації. Саме e-mail  ІНФОРМАЦІЯ_3 використовується органами структури рф після окупації, де працює обвинувачений, як їх «офіційний».
		В т.ч. повістка на 02.06.2015 направлена засобами поштового зв`язку Експрес-пошта Pony Express . Повістка на 18.06.2015 направлена на e-mail: ІНФОРМАЦІЯ_3 . Повістка на 09.06.2016 шляхом публікації в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження «Урядовий кур`єр» № 101 (5721), однак попри вжитті всеохоплюючі заходи, котрі були доступні слідству в той період, в ключі норм чинного КПК щодо інформування та ситуації з окупацією території АР Крим, до слідчого, чи прокурора обвинувачений не з`являвся, жодних клопотань, заяв, скарг не подавав, у зв"язку з викладеним, був оголошений в розшук, крім того, на підставі ухвали слідчого судді у межах даного кримінального провадження проводилось спеціальне досудове розслідування.
		Після надходження провадження до суду обвинувачений інформувався також у всі доступні процесуальні можливості для суду в т.ч. (1) у спосіб визначений в Главі 6. Повідомлення Розділу І. Загальні положення КПК в т.ч. інформувався захисник; (2) в спосіб розповсюдження інформації про підготовче судове засідання на офіційному веб-сайті суду - inbox@dn.ki.court.gov.ua; (3) з 14.05.2021 оголошення про виклик публікувалися в газеті «Урядовий кур`єр»; (4) з 14.09.2021 повістки опубліковувалися на сайті Офісу Генерального прокурора; (5) забезпечувалось інформування з 27.07.22 у порядку ч. 8 ст. 135 КПК.
		Так, ухвалою суду від 21.12.2020 визначено, що про день, час та місце проведення підготовчого судового засідання повідомляти осіб, зазначених у ч. 2 ст. 314 КПК України із урахуванням норм Глави 24-1 даного Кодексу, щодо порядку інформування цих учасників, зокрема розповсюдивши інформацію про дане підготовче судове засідання на офіційному веб-сайті Дніпровського районного суду м. Києва - inbox@dn.ki.court.gov.ua.
		Тим самим з часу надходження провадження по 27.07.22 обвинувачений інформувався про процес у спосіб визначений в Главі 6. Повідомлення Розділу І. Загальні положення КПК та додатково з дотриманням алгоритмів указаних в судовому рішенні від 21.12.2020 в т.ч. в спосіб розповсюдження інформації про дане підготовче судове засідання на офіційному веб-сайті Дніпровського районного суду м. Києва - inbox@dn.ki.court.gov.ua.
		Про розгляд справи повідомлявся захисник обвинуваченого.
		Додатково з 14.05.2021 оголошення про виклик до суду обвинуваченого публікувалися в газеті «Урядовий кур`єр» та з 14.09.2021 повістки для обвинуваченого опубліковувалися, також, окрім наведеного ЗМІ, і на сайті Офісу Генерального прокурора.
		Ухвалою суду від 27.07.2022 визначено, що про день, час та місце проведення судового засідання повідомляти осіб, зазначених у ч. 2 ст. 318 КПК із забезпеченням інформування про цей процес обвинуваченого з дотриманням порядку ч. 8 ст. 135 КПК України  згідно із Законом України № 1422-IX від 27.04.2021.
		Згідно ч. 8 ст. 135 КПК  згідно із Законом № 1422-IX від 27.04.2021 особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, вважається такою, яка належним чином повідомлена про виклик, з моменту опублікування повістки про її виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора.
		 
		Про засідання з 27.07.2022 обвинувачений інформувався у порядку ч. 8 ст. 135 КПК.
		Ухвалою суду від 30.08.2022 у кримінальному провадженні визначено здійснювати спеціальне судове провадження.
		Ст. 323 КПК визначено повістки про виклик обвинуваченого надсилати за останнім відомим місцем його проживання/перебування, а процесуальні документи, що підлягають врученню обвинуваченому, надсилати захиснику. Інформація про такі документи та повістки про виклик обвинуваченого обов`язково публікувати у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження згідно з положеннями статті 2975 КПК України та на офіційному веб-сайті суду. 
		З моменту опублікування повістки про виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті суду обвинувачений вважається належним чином ознайомленим з її змістом.
		 
		З 30.08.2022 обвинувачений інформувався про засідання у порядку ст. 323 КПК.
		 
		У підсумку слід констатувати, що наявних в матеріалах справи численних документів на підтвердження завчасних належних викликів обвинуваченого до слідчого (прокурора), направлених повідомлень з приводу прав та обов`язків, оголошеної підозри, висунутого обвинувачення та руху спеціального судового провадження свідчить про те, що він мав підстави усвідомлювати, що проти нього розпочато кримінальне провадження. Він отримав чи мав би отримати оголошену підозру, відповідні виклики та пред`явлене обвинувачення, маючи можливість бути обізнаним із усіма своїми правами, в тому числі, на захист та доступ до правосуддя. 
		Відтак, держава Україна під контролем сторони захисту та суду використала всі можливості для того, щоб обвинувачений мав право під час судового провадження як мінімум на такі гарантії: а) бути терміново і докладно повідомленою мовою, яку він розуміє, про характер і підставу обвинувачення; б) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту, обрати самою захисника; в) приймати участь в розгляді і захищати себе особисто або за посередництвом обраного захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного захисника безплатно для неї.
		Така ситуація узгоджується із взятими на себе зобов`язаннями, яких повинна дотримуватися держава Україна з тим, щоб забезпечити реальне використання права, яке гарантується статтею 6 Європейської Конвенції з прав людини та ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. 
		Натомість, обвинувачений скористався своїми правами на власний розсуд за відсутності будь-яких перешкод для їх реалізації на території України.
		Вказані висновки ґрунтуються і на правовій позиції Європейського суду з прав людини (напр., справа «Колоцца проти Італії» від 12 лютого 1985 року, «Шомоді проти Італії» від 18 травня 2004 року та ін.), за якою суд при розгляді справи в порядку спеціального судового провадження зобов`язаний обґрунтувати чи були здійсненні всі можливі, передбачені законом заходи, щодо дотримання прав обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя.
		Суд вважає, що наявні у справі документи свідчать про відмову обвинуваченого, який повинен знати про розпочате кримінальне провадження, від здійснення свого права предстати перед українським судом за діяння вчинені на території суверенної України, юрисдикцію якої над собою він не визнає, та захищати себе безпосередньо в такому суді, а так само свідчать про його наміри ухилитися від зустрічі з правосуддям держави Україна. 
		Ухилення обвинуваченого від правосуддя Суд оцінює як реалізацію останнім його невід`ємного права на свободу від самозвинувачення чи самовикриття (п/п. «g» п. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 63 Конституції України), як одну з ключових гарантій презумпції невинуватості.
		 
		В той же час, зважаючи на специфіку спеціального судового провадження (ч. 3 ст. 323 КПК України), Суд, зберігаючи неупередженість та безсторонність, супутньо констатує, що надає особливого значення охороні прав та законних інтересів обвинуваченого як учасника кримінального провадження, яке відбувається за його відсутності, забезпеченню повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб до обвинуваченого була застосована належна правова процедура в контексті приписів ст. 2 КПК України з дотриманням всіх загальних засад кримінального провадження з урахуванням особливостей, встановлених виключно законом. Ці особливості вимагають від суду прискіпливої оцінки кожного поданого доказу обвинувачення, відтак поріг вимогливості до доказування у даному випадку має бути підвищений.
		 
		ПОЗИЦІЯ СТОРІН
		 
		Прокурор у кримінальному провадженні - прокурор відділу процесуального керівництва  у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополь, що поширює свою діяльність на Автономну Республіку Крим та місто Севастополь прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя ОСОБА_4 у ході судового розгляду підтримав висунуте обвинуваченому обвинувачення в державній зраді, адже він будучи суддею суду України, не звільнившись у встановленому законодавством порядку, став здійснювати після окупації території АР Крим судочинство від імені суду РФ, тобто з власної ініціативи добровільно вирішив надати допомогу РФ у проведенні підривної діяльності проти України, чим вчинив державну зраду.
		 
		Захисник обвинуваченого ОСОБА_5 (діє на підставі доручення для надання безоплатної вторинної правової допомоги особі від 26.08.2016 № 026-0003547, що видане Центром до: закриття кримінального провадження, закінчення останнього судового провадження з перегляду судових рішень; використання всіх національних засобів правового захисту, для надання безоплатної вторинної правової допомоги в т.ч. здійснення захисту (приймав участь у розгляді в режимі відео конференції за допомогою системи зв`язку EASYCON, що кореспондується з п. 10 роз`яснень РС України від 02.03.2022, котрі відповідають критеріям офіційних в силу Рішення РСУ № 23 від 05.08.2022 «Щодо затвердження рекомендацій щодо роботи судів в умовах воєнного стану») зауважив, що, обвинувачений діяв в умовах крайної необхідності, які були обумовленими збігом складних життєвих обставин, в яких він опинився.
		 
		Також, оскільки судовий розгляд у межах даного кримінального провадження здійснювався за відсутності обвинуваченого (in absentia), останній показань суду не надавав, при цьому заяв, протестів та клопотань на адресу суду не подавав.
		 
		Мотиви суду
		 
		Відповідно Суд провівши судовий розгляд лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, виходить з наступного в своїх висновках.
		 
		Щодо загально відомих обставини того часу
		 
		Є дійсним факт того, що  06 березня 2014 року в приміщенні Верховної Ради АР Крим у порушення вимог ч. 2 ст. 2, ст. 73, п. 2 ч. 1 ст. 85, ст. 132 Конституції України та п. 2  ч. 3 ст. 3, ст.ст. 6, 18, 27 Закону України «Про всеукраїнський референдум», депутатами Верховної Ради АР Крим прийнято незаконну постанову за № 1702-6/14 «О проведении общекрымского референдума», згідно з якою, 16 березня 2014 року мав відбутися так званий «референдум», на який було винесено питання входження АР Крим та м. Севастополя до складу російської федерації на правах суб`єктів федерації. 06 березня 2014 року Севастопольська міська рада на позачерговій сесії прийняла рішення за № 7151  аналогічного змісту.
		Відповідно до зазначених постанов, 16 березня 2014 року проведено незаконний референдум із заздалегідь відомим та підконтрольним російській федерації результатом, який в подальшому став формальною підставою для прийняття незаконного рішення про включення до складу російської федерації  території АР Крим і міста Севастополя на правах суб`єктів федерації.
		 
		Конституційний суд України своїм рішенням за  № 2-рп/2014 у справі за № 1 13/2014 від 16 березня 2014 року визнав постанову ВР АРК за № 1702-6/14 від 06 березня 2014 року неконституційною.
		 
		У подальшому, 17 березня 2014 року  депутатами Верховної Ради АР Крим, в порушення вимог ч. 2 ст. 2, ст. 73, п. 2 ч. 1 ст. 85, ст. 132 Конституції України, прийнято постанову за № 1745-6/14 «О независимости Крыма», згідно з якою, на підставі Декларації про незалежність Республіки Крим і міста Севастополя, прийнятої на позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради АР Крим 11 березня 2014 року та позачерговому пленарному засіданні Севастопольської міської ради від 11 березня 2014 року, створено нелегітимне державне утворення «Республика Крым».
		 
		Рішенням Конституційного суду України за № 3-рп/2014 у справі за  № 1 15/2014 від 20 березня 2014 року згадану вище «Декларацию о независимости  Республики Крым и города Севастополя» визнано неконституційною.
		 
		18 березня 2014 року між російською федерацією та представниками нелегітимного державного утворення «Республика Крым» підписано договір про входження території АР Крим та м. Севастополя до складу російської федерації.
		20 березня 2014 року державною думою російської федерації прийнято федеральний конституційний закон від  21 березня 2014 року за  № 6-ФКЗ «О принятии в российскую федерацию Республики Крым и образовании в составе российской федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя».
		Згідно з цим законом, АР Крим та м. Севастополь, всупереч Хартії ООН від 26 червня 1945 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією від 01 квітня 1999 року, Договору між Україною і російською федерацією про українсько-російський державний кордон від 20 квітня 2004 року, увійшли до складу російської федерації.
		 
		Згідно Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»  тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.
		Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими російською федерацією з 20 лютого 2014 року. 
		Цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
		Для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається: 1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій.
		 
		За змістом правової позиції, викладеної у Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року N 8-рп/2002 до юрисдикції Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції належить, відповідно до їх повноважень вирішення питань, які мають правовий (а не політичний) характер.
		 
		З огляду на що вищенаведені обставини - факт збройної агресії та прийняття ВР АРК незаконних актів суд сприймає, як дійсні та реальні, через призму наведених вище актів прийнятих органами державної влади України. 
		Тим самим, цього роду обставини, не є такими, які у розмуінні ст. 91 КПК України, підлягають доказуванню, так як є дійсними, у світлі рішень Конституційного суду України за  № 2-рп/2014 у справі за № 113/2014 від 16 березня 2014 року, яким визнано постанову ВР АРК за № 1702-6/14 від 06 березня 2014 року неконституційною, цього ж суду за № 3-рп/2014 у справі за № 115/2014 від 20 березня 2014 року, яким згадану вище «Декларацию о независимости  Республики Крым и города Севастополя» визнано неконституційною.
		Цими же критеріям (загальновідомих) відповідають і дії російської федерації, котрі були визнані збройною агресією, поняття якої визначено у ст. 1 Закону України "Про оборону України", у зверненні Верховної Ради України до держав - гарантів безпеки України, Декларації "Про боротьбу за звільнення України" від 23.03.2014 р., зверненні Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, національних парламентів держав світу про визнання російської федерації державою-агресором тощо (такий перелік правових актів не є вичерпним), таким чином факт збройної агресії російської федерації проти України є очевидним фактом і не потребує перевірки та підтвердження відповідними доказами у цій справі.
		Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що вказаний Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії російської федерації. Також Постановою Верховної Ради України "Про заяву Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків", схвалено Заяву ВРУ та визначено, що збройна агресія російської федерації проти України розпочалась 20 лютого 2014 року, а також визначено про встановлені факти порушень російською федерацією територіальної цілісності України. Крім того, Указом Президента України від 24.09.2015 р. N 555/2015 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року "Про нову редакцію Воєнної доктрини України", затверджено Воєнну доктрину України, пунктами 3, 9, 11, 16, 17, 28, 30, 36,  49, 59, 65 якої встановлено наявність збройної агресії російської федерації проти України, таким чином, зазначений факт є загальновідомим і встановленим.
		 
		Щодо стану судової системи у період анексії АР Крим (після 20 лютого 2014 року)
		 
		До часу окупації та подальшої анексії рф території АР Крим правосуддя здійснювалось суддями від імені України.
		 
		Щодо їх долі після 20 лютого 2014 року, то вони мали наступні шляхи реалізації кар'єри в України та рф.
		 
		В статті 16 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» який дії з 27.04.2014, визначено, що суддям, які працювали в судах України на територіїї Автономної Республіки Крим та міста Севастополя і виявили бажання переїхати у зв1язку з її тимчасовою окупацією російською федерацією, гарантується право на переведення на посаду судді до суду на іншій території України.
		Це право реалізовувалось, в силу норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» на підставі волевиявлення судді.
		Тобто, у зв`язку з анексією Криму та неможливістю здійснювати правосуддя відповідно до законів України судді отримали вагомі (беззаперечні) гарантії на переведення на посаду судді до суду на іншій території України (в законі не йшлося про можлвість переведення, остання ганатувалося імперативно). Спосіб їх реалізації не був утрудненим та залежав лише від волевиявлення судді (фактично самого його бажання).
		 
		Щодо дій рф, то слід відмітити, що після 20.02.2014 з метою забезпечення режиму окупації та придушення спротиву проукраїнського населення Криму прийнято ряд «законів та підзаконних нормативних актів», відповідно до яких слідчі, прокурори та судді підпорядковуються своїм керівникам по висхідній лінії відповідної гілки влади так званої «Республики Крым», що входить у склад російської федерації.
		 
		Так, відповідно до ч. 2 ст.13 «О судебной системе российской федерации» від 31 грудня 1996 року № 1-ФКЗ: Порядок наділення повноваженнями голів, заступників голів, інших суддів касаційних судів загальної юрисдикції, апеляційних судів загальної юрисдикції, верховних судів республік, окружних, обласних судів, судів міст федерального значення, судів автономної області і автономних округів, районних судів, військових і спеціалізованих судів, арбітражних судів округів, арбітражних апеляційних судів, арбітражних судів суб`єктів російської федерації і спеціалізованих арбітражних судів встановлюється відповідним федеральним конституційним законом і федеральним законом про статус суддів.
		Відповідно до ч. 5 ст. 6 Закону російської федерації від 26.06.1992 № 3132-I зі змінами та доповненнями «О статусе судей в российской федерации» - президент російської федерації в двомісячний термін з дня отримання необхідних матеріалів призначає суддів федеральних судів, а кандидатів у судді верховного суду російської федерації представляє для призначення раді федерації федеральних зборів російської федерації або відхиляє подані кандидатури, про що повідомляється голові верховного суду російської федерації.
		 
		Водночас, згідно зі ст. 86 «Конституції «Республики Крым»»:
		1. Правосуддя в Республіці Крим здійснюється тільки судом.
		2. У Республіці Крим діють федеральні суди і мирові судді. Повноваження, порядок утворення та діяльності федеральних судів визначаються законодавством російської федерації.
		3. З ініціативи Державної Ради Республіки Крим, узгодженої з Верховним Судом російської федерації, в Республіці Крим можуть утворюватися судові ділянки і посади мирових суддів відповідно до законодавства російської федерації і законодавства Республіки Крим.
		4. Статус, повноваження, порядок і гарантії діяльності суддів визначаються федеральним законом, а по відношенню до мирових суддів - також законом Республіки Крим.
		 
		Окрім того, 20.03.2014 державною думою російської федерації прийнято «Федеральний конституційний закон» від 21.03.2014 за № 6-ФКЗ «О принятии в российскую федерацию Республики Крым и образовании в составе российской федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя».
		 
		Вищезазначене свідчить про проведення представниками російської федерації та її федеральних органів підривної діяльності проти України.
		 
		Здійснюючи підривну діяльність проти України, представники суддівського корпусу та інших органів державної влади іноземної держави утворили на окупованій території України федеральні органи державної влади, місцевого самоврядування, правоохоронні органи та судову систему російської федерації з метою зміцнення та посилення заходів тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим.
		 
		Відповідно до п. 1 ст. 9 «Федерального конституційного» закону від 21.03.2014 № 6-ФКЗ «О принятии в российскую федерацию Республики Крым и образовании в составе российской федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя» протягом перехідного періоду на територіях Республіки Крим і міста федерального значення Севастополя з урахуванням їх адміністративно-територіального поділу, встановленого відповідно законодавчим (представницьким) органом державної влади Республіки Крим і законодавчим (Представницьким) органом державної влади міста федерального значення Севастополя, створено суди російської федерації (федеральні суди) відповідно до законодавства російської федерації про судову систему.
		Пунктом 2 статті 9 вказаного закону передбачено, що громадяни, які заміщають посади суддів судів, що діють на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя на день прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим і утворення в складі російської федерації нових суб`єктів, мають переважне право на заміщення посади судді в судах російської федерації, що створюються на цих територіях, при наявності у них громадянства російської федерації, а також за умови їх відповідності іншим вимогам, що пред`являються законодавством російської федерації про статус суддів до кандидатів на посади суддів. Конкурсний відбір на заміщення посади судді в зазначених судах здійснюється Вищою кваліфікаційною колегією суддів російської федерації.
		Створення та діяльність органів іноземної держави, у тому числі судової системи, на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим призвели до заходів посилення тимчасової окупації невід`ємної території України (див. протокол огляду інтернет-видань від 10 листопада 2020 року з додатком до нього у вигляді нормативних актів рф, з яких слідує, що оглянуто розміщені на офіційному сайті президента рф, законодавчого органу нормативні акти цієї країни в т.ч. цитований вище закон № 6-ФКЗ).
		 
		В той же час, Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014, зокрема ст. ст. 1-3 визначено, що сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя є тимчасово окупованою внаслідок збройної агресії російської федерації з 20 лютого 2014 року.
		Генеральна Асамблея ООН своєю Резолюцією 71/205 від 19.12.2016 року «Положення в області прав людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі (Україна)» засудила тимчасову окупацію російською федерацією частини території України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
		В подальшому, Резолюціями 72/190 від 19.12.2017, 73/194 від 17.12.2018 та 74/168 від 18.12.2019 «Положення в області прав людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі (Україна)», Генеральна Асамблея ООН вчергове засудила нинішню тимчасову окупацію російською федерацією частини території України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
		 
		Також, відповідно до статті 64 Конвенції Про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 (далі - Конвенція) кримінальне законодавство окупованої території залишається чинним, за винятком випадків, коли дія його скасовується або призупиняється окупаційною державою, якщо це законодавство становить загрозу безпеці окупаційної держави або є перешкодою виконання цієї Конвенції. Враховуючи згадане вище, та з огляду на необхідність забезпечення ефективного судочинства, суди окупованої території продовжуватимуть виконувати свої функції стосовно розгляду правопорушень, визначених цим законодавством.
		 
		Тобто, у контексті окупації Криму, російська федерація, як окупаційна держава, не мала права втручатися у порядок здійснення правосуддя українськими судами, однак остання вимог указаної Конвенції не дотрималась створивши систему судів на території Республіки Крим.
		 
		Щодо фактичних обставин справи (картини подій відображених в акті) 
		 
		Відповідно до положень ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
		Тобто, докази - це єдність фактичних даних (даних про факти) та їх процесуальних джерел. Фактичні дані - це не факти об`єктивної дійсності, а відомості про них, що утворюють зміст доказів, за допомогою яких встановлюються факти і обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (див. постанову ККС ВС від 28.03.2019 у справі № 154/3213/16).
		У той час, як процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (ч. 2 ст. 84 КПК).
		 
		Так, в цій справі установлено, що відповідно до даних «Анкети отримувача паспорту громадянина України для виїзду за кордон» ГУ ДМС України в АР Крим, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , місце народженння: Україна, Ар Крим, місто Саки, має паспорт громадянина України серії НОМЕР_2 від 28.03.1997 року виданий Київським РВ Сімферопольського МУ ГУ МВС України в Криму та має паспорт громадянина України для виїзду за кордон від 26.02.2008 серії НОМЕР_3 . 
		 
		Також згідно листів Адміністрації Президента України від 20 березня 2015 року № 45-01/135 та від 29 вересня 2016 року № 03-01/3068, копій  Указів Президента України від 12 жовтня 2012 року № 597/2012 ««Про призначення суддів» та від 30 січня 2016 року № 28/16 «Про звільнення суддів», убачається, що з 12.10.2012 до 30.01.2016 ОСОБА_6 мав статус судді Бахчисарайського районного суду АР Крим. 
		 
		Згідно протоколу огляду інтернет-видань від 10 листопада 2020 року з додатком до нього у вигляді нормативних актів рф, слідує, що оглянуто розміщені на офіційному сайті президента рф нормативні акти цієї країни щодо діяльності судів на території АР Крим. 
		З них убачається, що федеральним Законом рф № 154-Ф3 від 23.06.2014 «О создании судов российской федерации на территориях Республики Крым и города федерального значения Севастополя и о внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации» створено систему судів на території Республіки Крим, зокрема створено «Бахчисарайский районный суд Республики Крым».
		 
		Відповідно до протоколу огляду інтернет-видань від 10 листопада 2020 року, ї з додатком до нього у вигляді нормативних актів рф індивідуального характеру про призначення суддів, з офіційного сайту президента рф слідує, що згідно з п/п «б» п. 2 Указу президента рф від 19 грудня 2014 року № 786 зазначено про призначення ОСОБА_6 на посаду в районних судах Республіки Крим - «судді Бахчисарайського районного суду».
		 
		Згідно протоколу огляду сайтів «судових органів Республіки Крим» від 11-18 червня 2015 року з долученими роздруківками даних з таких сайтів слідує, що ОСОБА_6 був чинним «суддею Бахчисарайського районного суду Республіки Крим рф» й активно здійснював «правосуддя» на підставі законодавства рф. 
		Зокрема, це підтверджується рішеннями «Бахчисарайського районного суду Республіки Крим рф» від (1) 20 жовтня 2014 року у справі № 5-499/201, де «судья ОСОБА_7 », керуючись законодавством рф, притягнув до адміністративної відповідальності ОСОБА_8 за ч. 1 ст. 14.1 Кодексу рф про адміністративні правопорушення; (2) 15 серпня 2014 року в справі № 1-101/2014, де «судья ОСОБА_7 » керуючись законодавством рф притягнув до кримінальної відповідальності ОСОБА_9 за ч. 1 ст. 111 УК рф.
		 
		Згідно протоколу огляду від 03 лютого 2015 року з долученими роздруківками «судових рішень» слідує, що ОСОБА_6 був «суддею Бахчисарайського районного суду Республіки Крим рф» й здійснював «правосуддя» на підставі законодавства рф, зокрема приймав 14 травня 2014 року «рішення» про притягнення за законодаством рф до адміністративної відповідальності ОСОБА_10 у порядку ч. 1 ст. 20.2.2 Кодексу рф про адміністративні правопорушення.
		Суд в ході розгляду дослідив зміст цієї постанови через призму речового доказу (не офіційного документу, так як Суд, у цій справі розглядаючи в процесі документи, видані окупаційною владою, не визнає їх, не легітимізує цю владу, а просто використовує їх, як докази, так само, як, наприклад, використовуються у якості доказів підроблені документи у справах про підробку. І хоча такий документ не є юридично дійсним, але він може підтверджувати, що певна установа, яка не діє у відповідності з українським законодавством, але de facto існує на окупованій території (АР Крим), зареєструвала чи підтвердила факт проведення певних дій, тож суду залишається тільки оцінити їх), згідно ст. 357 КПК, котрою визначено, що речові докази оглядаються судом, та установлено, що з цього речового доказу випливає, що 14.05.2014 перебуваючи в приміщенні так званого «Бахчисарайського районного суду Республіки Крим» по вул. Кооперативна, 1, м. Бахчисарай, Автономна Республіка Крим, обвинувачений, керуючись статтями 20.2.2, 29.9, 29.10, 29.11 Кодексу рф про адміністративні правопорушення виніс «постанову у справі про адміністративне правопорушення», якою визнав ОСОБА_10 винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 20.2.2, та призначив їй адміністративне покарання у вигляді адміністративного штрафу у розмірі 10 000 (десять тисяч) російських рублів.
		 
		Згідно листа Міністерства юстиції України від 21 березня 2016 року № 2911-0-26-16/12.1 та додатків до нього, слідує, що компетентний орган рф у належній формі та з усіма наявними реквізитами надіслав до компетентного органу України в порядку міжнародної правової допомоги «судові рішення» «судових органів» окупаційної влади на території АР Крим, які підтверджують здійснення ОСОБА_6 правосуддя від імені рф на території АР Крим без припинення статусу судді відповідно до законів України упродовж 2014 року як «суддею» незаконно створеного судового органу окупаційної влади рф.
		Зокрема, у порядку міжнародної правової допомоги надійшли «судове рішення» у справі № 103/6351/13-к, де «судья ОСОБА_7 » керуючись законодавством рф привів вирок Бахчисарайського райого суду АР Крим України від 21.01.2014 ухвалений під головуванням судді ОСОБА_6 , тобто його ж (обвинуваченого) за законодавством України (в т.ч. КК України та КПК України), щодо ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у відповідність з законодавством рф, уже як суддя суду рф.
		 
		Згідно протоколу огляду від 10 листопада 2020 року з долученою роздруківкою «судового рішень» слідує, що було оглянуто «постанову» «Судді Бахчисарайського районного суду Республіки Крим» від 28.09.2016 у справі № 5-1559/2016.
		В ході огляду прокурором ОСОБА_4 установлено, що постанова винесена колишнім суддею Бахчисарайського районного суду Автономної Республіки Крим - ОСОБА_6 щодо ОСОБА_12 за статтями ч.1 ст. 20.28, ст.ст. 29.9, 29.10 Кодексу рф про адміністративні правопорушення відповідно до якої останнього притягнуто до адміністративної відповідальності. 
		На другому аркуші постанови наявний підпис судді, відбіток печатки та штампу із рукописним текстом щодо засвідчення копії суддею.
		Убачається супутньо з тексту цієї «постанови» і те, що у справі йшлося про події за 22.09.2016 року в період часу з 18-00 години до 20-00 години за адресою: АДРЕСА_2 , а саме, що ОСОБА_12 , будучи заступником голови громадського об`єднання « Меджліс кримськотатарського народу » взяв участь в діяльності цього громадського об`єднання, у відношенні якого прийнято рішення про зупинення його діяльності, чим порушив вимоги ст. 43 Федерального закону від 19.05.1995 року №82-ФЗ "Про громадські об`єднання".
		На підтвердження цих даних містяться посилання на протокол про адміністративне правопорушення серії РК №139437 від 28.09.2016; пояснення ОСОБА_12 від 27.09.2016 року, згідно з якими з ініціативи голови «Меджлісу» ОСОБА_13 було ініційовано збори членів "Меджлісу". яке відбулося 22.09.2016 року за місцем проживання ОСОБА_12 за адресою: АДРЕСА_2 . На порядок денний було винесено питання про зупинення діяльності трьох членів «Меджлісу»; рішення прокурора Республіки Крим від 12.04.2016 року щодо зупинення діяльності громадського об`єднання « Меджліс кримськотатарського народу »; рапорти о/у поліції ОСОБА_14 від 26.09.2016 року із додатками; пояснення ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 . 
		 
		За даними Голови Меджлісу кримськотатарського народу ОСОБА_21 викладеними у листі від 13 листопада 2020 року за № 1-160 на запит прокурора АР Крим ОСОБА_22 від 10 листопада 2020 року № 31-65вих10 слідує, що ОСОБА_23 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ) кримськотатарський політик, громадський діяч, колишній політичний в`язень Кремля, обирався делегатом Курултаю кримськотатарського народу НОМЕР_4 ), III (1996-2001), IV (2001-2007), V (2007-2013) та VI (2013) скликань.
		Протягом всіх скликань Курултаю кримськотатарського народу ОСОБА_24 обирався його делегатами членом ОСОБА_25 народу.
		Членом чинного Меджлісу кримськотатарського народу ОСОБА_26 було обрано на першій сесії Курултаю кримськотатарського народу VI скликання, яка відбулася  26-27 жовтня 2013 року у м. Сімферополі .
		У ході чергового засідання ОСОБА_27 кримськотатарського народу у квітні 2015 року члена Меджлісу кримськотатарського народу ОСОБА_26 було обрано на посаду заступника кримськотатарського народу.
		 
		З прокотолу огляду від 10 листопада 2020 року слідує, що шляхом пошуку інформації в мережі Інтернет, котрий здійснювався через сайт пошукової системи Google.com.ua з використанням доступних з даного сайту пошукових систем, що може мати доказове значення у кримінальному провадженні, зокрема щодо протиправної діяльності ОСОБА_6 , в пошукову графу вказаного сайту було введено текст необхідний для пошуку: «ОСОБА_35 - ОСОБА_6 ».
		За результатами пошуку, серед інших результатів пошуку було виявлено наступний результат інтернет публікацію, що Maє назву « ІНФОРМАЦІЯ_13 », яку розміщено на сайті інтернет видання « ІНФОРМАЦІЯ_9 » ( ІНФОРМАЦІЯ_10 ).
		Оглядом вказаної публікації ( ІНФОРМАЦІЯ_10 ) встановлено, що вона має текст наступного змісту: «Заступника голови Меджлісу ОСОБА_26 "райсуд " у анексованому Криму оштрафував за участь у засіданні ОСОБА_27 . Про це він написав на своїй сторінці у Facebook. "Після складання адмінпротоколу в PBBC, мене попросили пройти в Бахчисарайський райсуд, де суддя ОСОБА_29 виніс рішення визнати мене винним в скоєнні адміністративного правопорушення за ч. 1 ст. 10.28 і призначив штраф 750 руб.", - написав він.» "Іншими словами винен в участі в засіданні Меджлісу кримськотатарського народу", написав ОСОБА_30 . Як відомо у середу заступник голови ОСОБА_31 повідомив, що його терміново викликають у відділення місцевої "поліції" анексованого Криму. Українська правда».
		До протоколу огляду додається роздрукований зміст оглянутої Інтернет статті.
		 
		В свою чергу оглядом змісту вказаної постанови встановлено, що 22.09.2016, в період часу з 18 години 00 хвилин до 20 години 00 хвилин за місцем мешкання  ОСОБА_12 , відбулось зібрання «Меджлісу», підставою якого стало призупинення діяльності трьох його членів. В подальшому, службовою особою правоохоронного органу російської федерації, у відношенні ОСОБА_32 .P- ДД.ММ.ГГГГ було складено протокол за вчинення ним адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 20.28 КоАП рф, яким передбачена кримінальна відповідальність за організацію діяльності громадського або релігійного об`єднання, у відношенні якого діє рішення, що має законну силу щодо призупинення його дії, а також участь в такій діяльності. В свою чергу ОСОБА_6 , керуючись статтями ч.1 ст.20.28, ст.ст. 29.9, 29.10 Кодексу рф про адміністративні правопорушення ухвалив «постанову про визнання ОСОБА_33 винним у вчиненні адміністративного правопорушення», якою призначив останньому адміністративне покарання у вигляді адміністративного штрафу.
		До протоколу огляду додається роздрукований варіант цієї постанови та її зміст, як з`ясував Суд у ході дослідження доказів, є тотожним даним установленим у ході цієї слідчої дії - огляду, з урахуванням того, що з її тексту в т.ч. випливає, що у судовому засіданні ОСОБА_12 зауважив, що Меджліс кримськотатарського народу не є громадським об`єднанням, а є виборним представницьким органом та рішення про його заборону є незаконним.
		 
		Ці ж дані (тотожні тим, що установлені у ході слідчої дії - огляду постанови щодо ОСОБА_12 ) установлено і в ході слідчої дії від 10.11.2020 року за участю ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_12 , котра була проведена зокрема у порядку ст.ст. 104, 106, 223 КПК, що дає можливітсь суду в цілому сприйняти зміст такого документу про притягення ОСОБА_12 до адміністративної відповідальності, як такий що відповідає критеріям оригінального, у порядку п. 2 ч. 5 ст. 99 КПК.
		 
		Суд в ході розгляду дослідив зміст цієї постанови через призму речового доказу (не офіційного документу, так як Суд, у цій справі розглядаючи в процесі документи, видані окупаційною владою, не визнає їх, не легітимізує цю владу, а просто використовує їх, як докази, так само, як, наприклад, використовуються у якості доказів підроблені документи у справах про підробку. І хоча такий документ не є юридично дійсним, але він може підтверджувати, що певна установа, яка не діє у відповідності з українським законодавством, але de facto існує на окупованій території (АР Крим), зареєструвала чи підтвердила факт проведення певних дій, тож суду залишається тільки оцінити їх), згідно ст. 357 КПК, котрою визначено, що речові докази оглядаються судом, та установлено, що з цього речового доказу випливає, що 14.05.2014 в приміщенні так званого «Бахчисарайського районного суду Республіки Крим» по вул. Кооперативна, 1, м. Бахчисарай, Автономна Республіка Крим, обвинувачений, керуючись статтями 20.2.2, 29.9, 29.10, 29.11 Кодексу рф про адміністративні правопорушення виніс «постанову у справі про адміністративне правопорушення», якою визнав ОСОБА_10 винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 20.2.2, та призначив їй адміністративне покарання у вигляді адміністративного штрафу у розмірі 10 000 (десять тисяч) російських рублів.
		 
		Також ці докази (протоколи слідчих дій у відношенні ОСОБА_12 ) формують таку картину подій за цим епізодом, як-то те, що до окупації ОСОБА_12 був членом Меджлісу кримськотатарського народу, будучи противником окупації півострова та розуміючи, що так звані «органи влади», які у той час створювались на території АР Крим були незаконними виступаючи в ЗМІ та на будь-яких масових заходах заявляв, що Крим є Українським та його окупація з боку рф є незаконною.
		Внаслідок активної позиції щодо незаконності дій посадових осіб російської федерації, депутатів Верховної Ради АР Крим, а також службових та посадових осіб органів державної влади, правоохоронних органів розташованих на території півострову Крим, які відбувались на початку 2014 року, з метою придушення суспільної активності проти окупації півострова Крим незаконно створеними «правоохоронними органами» за допомогою, у тому числі незаконних рішень «судів» на нього здійснювався тиск.
		Враховуючи, що члени Меджлісу кримськотатарського народу не підтримували окупацію півострова та виголошували активну проукраїнську позицію, так званий «прокурор Республіки Крим» ОСОБА_34 12.04.2016 винесла рішення, яким призупинила дію Меджлісу кримськотатарського народу, нібито як такого, що підпадає під критерії федерального закону № 114-Ф3 від 25.07.2020 «О протидії екстремістській діяльності».
		За допомогою вищезазначеного незаконного рішення та за допомогою незаконних рішень «судів» окупаційна влада реалізовувала антиукраїнську політику на тимчасово окупованій території АР Крим та політику пригнічення незгодних з окупацію.
		Так, «Суддя Бахчисарайського районного суду Республіки Крим» ОСОБА_6 допомагаючи окупаційним органам влади у реалізації вказаної політики 28.09.2016, перебуваючи в приміщенні так званого «Бахчисарайського районного суду Республіки Крим» по вул. Кооперативна, 1. м. Бахчисарай, Автономна Республіка Крим, керуючись статтями ч.1 ст. 20.28, ст.ст. 29.9. 29.10 Кодексу рф про адміністративні правопорушення ухвалив «постанову про визнання ОСОБА_12 винним y вчиненні адміністративного правопорушення», якою призначив адміністративне покарання у вигляді адміністративного штрафу у розмірі 750 рублів.
		У «судовому засіданні» ОСОБА_12 зауважив, що Меджліс кримськотатарського народу не є громадським об`єднанням, а є виборним представницьким органом та рішення про його заборону є незаконним.
		Незважаючи на зазначену позицію «суддя» так званого, «Бахчисарайського районного суду Республіки Крим» ОСОБА_6 керуючись «рішенням» так званого «прокурора Республіки Крим» ОСОБА_34 від 12.04.2016, рапортами працівників незаконно утворених «правоохоронних органів» та законодавством російської федерації виніс постанову, якою визнав останнього винним у організації діяльності громадського об`єднання відносно якого є заборона.
		 
		Тим самим, ці доказив своїй сукупності дозволяють сформувати таку картину тогочасних подій у житті обвинуваченого, як-то те, що він будучи громадянином України, суддею, діючи умисно, маючи достатній рівень освіти, спеціальних знань і життєвого досвіду для усвідомлення фактів активної підривної діяльності рф проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим, з власної ініціативи добровільно вирішив надати допомогу рф у проведенні підривної діяльності проти України, тобто вчинив державну зраду.
		Адже будучи суддею судової влади України, діючи з указаною метою, реалізовуючи свій злочинний умисел на вчинення державної зради, особисто взяв участь в утворенні та функціонуванні на території АР Крим системи незаконних органів окупаційної судової влади рф.
		Зокрема, використовуючи власні теоретичні знання і практичні навички, після окупації продовжив здійснювати «правосуддя» на підставі ч. 5 ст. 9 Закону рф № 6-ФКЗ, як «суддя» суду рф, керуючись законодавством рф, в незаконно створеному на тимчасово окупованій території України «судовому органі рф» до створення та початку діяльності на окупованій території України судів рф.
		Так як Указом президента рф від 19 грудня 2014 року № 786 громадянин України ОСОБА_6 був призначений на посаду «судді» суду рф на окупованій території АР Крим та продовжив здійснювати правосуддя від імені рф вже як «суддя» такого «суду» рф.
		Таким чином, своїми умисними діями, будучи на той час суддею суду України, порушуючи вимоги ст. 65 Конституції України, якою передбачено обов`язок громадян України щодо захисту Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України, не дотримуючись присяги судді, забезпечив становлення і зміцнення окупаційної влади рф шляхом безпосередньої участі в утворенні та функціонуванні незаконно створених окупаційних органів судової влади рф на окупованій території України, виконання функцій представника окупаційної судової влади рф з метою недопущення здійснення контролю українською владою на території АР Крим, надавши тим самим допомогу рф в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України.
		 
		При цьому, Суд поважає права і свободи громадян, зокрема право на працю та на вільний вибір місця свого проживання, право на зміну громадянства, однак констатує, що обвинувачений, як суддя, отже публічна особа, що наділена правом приймати доленосні рішення від імені держави, а у зв`язку з цим і особливими гарантіями незалежності, мав би розраховувати на те, що і від нього вимагатимуть поважливого ставлення до права. При цьому вибір обвинуваченого залишитися проживати на тимчасово окупованій території України, навіть змінити громадянство самі по собі не розглядається судом як підстава для кримінального переслідування, однак Суд визнає принциповим те, що обвинувачений у зв`язку з такими рішеннями не склав повноважень судді держави, яку раніше представляв і здійснювати правосуддя від імені якої надалі відмовився, а навпаки, маючи цей статус, почав здійснювати «правосуддя» від імені держави, яка тим часом окупувала та анексувала частину території України. 
		Крім того, Суд зазначає, що обвинувачений, маючи громадянські права, може не підтримувати політичного режиму країни, у якій проживає, працевлаштуватися на території іншої країни тощо, але він при цьому не має права шкодити суверенітетові та територіальній цілісності України чи надавати іноземній державі будь-яку допомогу в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду таким цінностям, тим більше будучи суддею.
		На переконання Суду обвинувачений не був позбавлений можливості подати відповідну заяву про звільнення засобами електронного зв`язку або безпосередньо прибути на неокуповану частину території України.
		 
		Щодо громадянства України обвинуваченого, то Суд в ключі норм Конституції України, законів України від 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України», від 15 квітня 2014 року№ 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» констатує, що обвинувачений продовжуючи з 21 березня 2014 року «правосуддя» до створення і початку діяльності на території АР Крим «судів рф» та скориставшись переважним правом на заміщення посади судді в утвореному суді рф фактично отримав за законодавством рф громадянство рф як необхідну умову такої діяльності, тобто з боку рф з 21 березня 2014 року за ним автоматично визнається громадянство рф і він своїм правом протягом одного місяця заявити про своє бажання зберегти громадянство України не скористалася. Водночас навіть за вказаним законодавством РФ, залишаючи протягом одного місяця з 21 березня 2014 року можливість зберегти громадянам України на території АР Крим громадянство України та не розповсюджуючи на таких громадян України протягом вказаного місця передбачені законодавством рф обмеження на заміщення державних посад як на осіб, що мають громадянство іншої країни, рф визнавало за громадянами України, а отже, і за обвинуваченим з 21 березня по 21 квітня 2014 року не тільки громадянство рф, а й громадянство України.
		Ураховуючи приписи вищеперелічених нормативно-правових актів законодавства України Суд зазначає, що обвинувачений на час ухвалення вироку залишається громадянином України незалежно від місця проживання, оскільки примусове автоматичне набуття ним як громадянином України, який проживає на тимчасово окупованій території, громадянства рф не визнається Україною, отже, не може бути підставою для втрати ним громадянства України. 
		Набуття громадянства рф не впливає на зміст правових відносин з Україною, за якими він визнається лише громадянином України (див. постанову Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 759/5737/17).
		 
		Як наслідок в підсумку Суд констатує, що цими процесуальними джерелами доказів, у розумінні ст. 84 КПК, в їх сукупності, підтверджуються обставини регламентовані ст. 91 того ж Кодексу.
		 
		Підстав для визнання досліджених доказів неналежними або ж недопустими Суд не убачає, у світлі такого.
		 
		Згідно ст. 85 КПК належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.
		Указані докази критеріям ст. 85 КПК відповідають, тим самим є належними.
		 
		Відповідно до ст. 86 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.
		В даній справі докази отримані у порядку ст. 93 КПК та у ході слідчої дії - оглядів, відповідно до ст.ст. 223, 237 КПК.
		 
		Положення ст. 93 КПК дотримані. При цьому необхідно зважати на те, що згідно з ч. 4 ст. 132 КПК для оцінки потреб досудового розслідування варто враховувати можливість отримати речі й документи, які можуть бути використані під час судового розгляду для встановлення обставин у кримінальному провадженні, без застосування заходу забезпечення кримінального провадження.
		Отримання тимчасового доступу до речей, документів і, за наявності підстав для того, розпорядження про надання можливості вилучення речей і документів, обумовлене, за приписами ст. 163 КПК, необхідністю доведення стороною кримінального провадження наявності достатніх підстав вважати, що без такого доступу та вилучення існує реальна загроза зміни або знищення речей чи документів, або таке вилучення необхідне для досягнення мети отримання доступу до речей і документів.
		За відсутності таких обставин, тим більше за умови добровільного надання особою, у володінні яких перебувають певні документи, не виникає підстав та умов до звернення з клопотанням до слідчого судді стосовно застосування заходів забезпечення кримінального провадження у виді тимчасового доступу до документів і речей (див. з цього ж питання в т.ч. позицію ККС ВС у постанові від 31.03.21 в справі № 333/1539/16-к).
		 
		Вимоги ст. 237 КПК щодо умов огляду дотримано.
		При цьому Суд ураховує те, що в постанові від 27 жовтня 2021 року в справі № 759/7443/17 Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у т.ч. зауважив, що є безпредметними аргументи захисту в частині того, що протоколи огляду інтернет-ресурсів є недопустимими та неналежними доказами, оскільки здобуті в порядку, не передбаченому КПК (не встановлено офіційного існування інтернет-ресурсів їх власників та користувачів, а також відповідальних осіб за розміщення інформації на них і її перевірку), та не підтверджують існування рішень, за якими можливо ідентифікувати особу обвинуваченого.
		Відповідно до ч. 1 ст. 223 КПК слідчими (розшуковими) діями є дії, спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.
		Згідно з ч. 1 ст. 237 КПК з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів.
		Як убачається з матеріалів кримінального провадження, на підтвердження винуватості обвинуваченого суди посилалися, зокрема, на протокол огляду сайтів «судових органів Республіки Крим» і протокол огляду інтернет-видань, відповідно до якого оглянуто розміщені на офіційних сайтах президента рф та верховного суду рф нормативні акти цієї країни щодо діяльності судів на території АР Крим.
		Цими протоколами було встановлено, що обвинувачений був чинним «суддею рф» і активно здійснював правосуддя, що підтверджується, зокрема, постановленими на підставі законодавства рф за його участі «судовими рішеннями».
		Підстав для визнання вищевказаних протоколів, якими здійснено огляд інтернет- сайтів та офіційного сайту президента рф і верховного суду рф недопустимими і неналежними доказами Верховний Суд не вбачає, оскільки це офіційні інтернет-сайти органів державної влади рф, загальнодоступні в мережі Інтернет.
		Огляд зазначених інтернет-сайтів здійснено слідчим з дотриманням вимог ст. 237 КПК та зафіксовано (за допомогою функцій скріншоту та друку) зміст відображеної у них, як електронних документах, інформації, що підтверджує існування обставин, які підлягають доказуванню у цьому кримінальному провадженні.
		 
		Водночас Суд в цій справі надходить тотожних висновків, що і ВС у справі № 759/7443/17, адже як слідчі дії є тотожними, так і зясовані обставини у ході їх проведення, та й сам спосіб їх установлення. 
		Так, протоколами було встановлено, що обвинувачений був чинним «суддею рф» і активно здійснював правосуддя, що підтверджується, зокрема, постановленими на підставі законодавства рф за його участі «судовими рішеннями». Підстав для визнання вищевказаних протоколів, якими здійснено огляд інтернет- сайтів та офіційного сайту президента рф і верховного суду рф недопустимими і неналежними доказами Верховний Суд не вбачає, оскільки це офіційні інтернет-сайти органів державної влади рф, загальнодоступні в мережі Інтернет. Огляд зазначених інтернет-сайтів здійснено слідчим з дотриманням вимог ст. 237 КПК та зафіксовано (за допомогою функцій скріншоту та друку) зміст відображеної у них, як електронних документах, інформації, що підтверджує існування обставин, які підлягають доказуванню у цьому кримінальному провадженні.
		 
		Також Суд аналізуючи дотримання в цілому порядку визначеного КПК, зауважує, що Верховний Суд колегією Першої судової палати Касаційного кримінального суду у постанові від 20.03.2018 в справі № 753/11828/13-к указав, що у змагальному процесі повинні розглядатися не лише докази, які безпосередньо стосуються фактів справи, а й інші докази, які можуть стосуватися допустимості, достовірності та повноти останніх.
		У ракурсі того, що порядок, встановлений КПК (процесуальний порядок, форма, процедура), - це певна послідовність (кроки) прийняття кримінальних процесуальних рішень і здійснення кримінальних процесуальних дій (див. Верховний суд України постанова від 16.03.2017 у справі № 671/463/15-к).
		У цій справі порядок, встановлений КПК дотримано.
		Так, підстав для визнання доказів недопустимими не установлено, так як не було з`ясовано факту істотних фундаментальних порушень прав і свобод учасників провадження регламентованих ст. 87 КПК, яка передбачає у собі, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
		Суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння:  1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;  2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;  3) порушення права особи на захист;  4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;  5) порушення права на перехресний допит;
		Недопустимими є також докази, що були отримані:  1) з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні;  2) після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень . 
		При формуванні такого підходу Суд ураховує те, що постановою від 15 лютого 2018 року в справі № 357/14462/14-к Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду указав, що не ґрунтується на вимогах кримінального процесуального закону ситуація, при якій підставою для визнання доказів недопустимими виступає якість змісту документів.
		Та те, що у постанові від 8 жовтня 2019 року  у справі № 639/8329/14-к Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду вирішуючи питання про застосування правил статті 87 КПК до наданих сторонами доказів, указав, що ці положення можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, що згадані в цій статті. … суд, вирішуючи питання щодо допустимості доказу з точки зору статті 87 КПК, має обґрунтувати, чому він вважає порушення фундаментального права або свободи настільки істотним, щоб зумовити визнання доказу недопустимим, але ці обставини у даній справі судом не установлені.
		 
		Вимоги ст. 481 КПК виконані, адже повідомлення про підозру підписане заступником Генерального прокурора.
		 
		Дотримано положення ст. 216 КПК в редакції чинній на дату порушення кримінального провадження з якого виділено дане.
		 
		Обвинувальний акт складений із дотриманням вимог ст. 291 КПК України, у ньому викладено фактичні обставини кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правова кваліфікація кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення, а також інші відомості, передбачені ч. 2 вказаної статті.
		 
		Копії цього процесуального документа відповідно до приписів ч. 2 ст. 297-5 КПК України були вручені захиснику.
		 
		Формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення
		 
		Наведе дозволяє Суд за наслідками цього судового розгляду на підставі досліжених доказів визнати доведеним, що ОСОБА_6 реалізовуючи свій злочинний умисел, направлений на вчинення державної зради, з метою заподіяння шкоди територіальній цілісності України, становленню і зміцненню окупаційної влади, придушенню спротивів окупації півострова з боку громадян України та впровадженні практики переслідування осіб, що перебувають під захистом всупереч Конституції України та нормам чинного законодавства України, порушуючи норми міжнародного законодавства, яке діє на території України, порушуючи присягу судді в частині неупередженого, незалежного, справедливого та кваліфікованого здійснення правосуддя від імені України, керуючись принципом верховенства права, підкоряючись лише закону, та не вчинення дій, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя, будучи громадянином України та на час вчинення злочину суддею Бахчисарайського районного суду АР Крим маючи достатній рівень освіти, спеціальних знань, життєвого та професійного досвіду для розуміння факту здійснення підривної діяльності проти України представниками російської федерації, у тому числі незаконність утворених на території АР Крим судових органів та органів державної влади російської федерації, бажаючи допомогти в проведенні цієї підривної діяльності та зробити свій особистий внесок в утворення та функціонування в АР Крим системи незаконних судових органів російської федерації, діючи добровільно та умисно перебуваючи в місті Бахчисарай упродовж березня - квітня 2014 року продовжив роботу у складі незаконного органу судової влади російської федерації на території АР Крим на посаді так званих «громадян, які заміщають посади суддів судів, що діють на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя», внаслідок чого у подальшому, Указом президента російської едерації путіна в.в. від 19.12.2014 № 786 був призначений на посаду судді незаконно утвореного Бахчисарайського районного суду Республіки Крим, чим надав допомогу представникам іноземної держави у переході судової системи України, яка діяла на території півострова Крим, на відправлення правосуддя відповідно до ч. 5 ст. 9 «Федерального Конституційного Закону» російської федерації № 6-ФКЗ «Про прийняття в російську федерацію Республіки Крим та утворення в складі російської федерації нових суб`єктів Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя» та на підставі законодавства іноземної держави - російської федерації.
		Продовжуючи свою злочинну діяльність, направлену на вчинення державної зради, з метою заподіяння шкоди територіальній цілісності України, становлення і зміцнення окупаційної влади, придушенню спротивів окупації півострова з боку громадян України та впровадженні практики переслідування осіб, що перебувають під захистом всупереч Конституції України та нормам чинного законодавства України, порушуючи норми міжнародного законодавства, яке діє на території України,  ОСОБА_6  діючи добровільно та умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності України, в порушення вимог Конституції та законів України, маючи тривалий стаж роботи суддею, а тому достовірно знаючи, розуміючи та усвідомлюючи незаконність своїх дій, з метою зміцнення та посилення заходів тимчасової окупації території АР Крим, 14.05.2014, точний час досудовим розслідуванням не встановлено, перебуваючи в приміщенні так званого «Бахчисарайського районного суду Республіки Крим» по вул. Кооперативна, 1, м. Бахчисарай, Автономна Республіка Крим, діючи в інтересах російської федерації, керуючись статтями 20.2.2, 29.9, 29.10, 29.11 Кодексу рф про адміністративні правопорушення виніс «постанову у справі про адміністративне правопорушення», якою визнав ОСОБА_10 винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 20.2.2, та призначив їй адміністративне покарання у вигляді адміністративного штрафу у розмірі 10 000 (десять тисяч) російських рублів, чим надав допомогу представникам іноземної держави у переході судової системи України, яка діяла на території півострова Крим, на відправлення правосуддя відповідно до ч. 5 ст. 9 «Федерального Конституційного Закону» російської федерації № 6-ФКЗ «Про прийняття в російську федерацію Республіки Крим та утворення в складі російської федерації нових суб`єктів Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя» та на підставі законодавства іноземної держави - російської федерації.
		Продовжуючи свою злочинну діяльність щодо надання допомоги іноземній державі у проведенні підривної діяльності проти України шляхом придушення спротивів окупації півострова з боку громадян України на території Автономної Республіки Крим, посилення заходів тимчасової окупації півострова та впровадженні практики переслідування осіб, що перебувають під захистом, ОСОБА_6 , діючи добровільно та умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності України, будучи громадянином України, в порушення вимог Конституції та законів України, маючи тривалий стаж роботи суддею, а тому достовірно знаючи та усвідомлюючи незаконність своїх дій, розуміючи незаконність дій окупаційної влади щодо призупинення дії Меджлісу кримськотатарського народу та незаконність застосування на території України законодавства російської федерації, 28.09.2016, точний час досудовим розслідуванням не встановлено, перебуваючи в приміщенні так званого «Бахчисарайського районного суду Республіки Крим» по вул. Кооперативна, 1, м. Бахчисарай, Автономна Республіка Крим, діючи в інтересах російської федерації, керуючись статтями ч. 1 ст. 20.28, ст. ст. 29.9, 29.10 Кодексу рф про адміністративні правопорушення у справі про адміністративні правопорушення № 5-1559/2016 виніс постанову про визнання заступника голови Меджліса кримськотатарського народу - ОСОБА_12 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, якою призначив адміністративне покарання у вигляді адміністративного штрафу у розмірі 750 російських рублів, чим надав допомогу представникам іноземної держави у переході судової системи України, яка діяла на території півострова Крим, на відправлення правосуддя відповідно до ч. 5 ст. 9 «Федерального Конституційного Закону» російської федерації № 6-ФКЗ «Про прийняття в російську федерацію Республіки Крим та утворення в складі російської федерації нових суб`єктів Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя» на підставі законодавства іноземної держави - російської федерації, та надав допомогу окупаційним органам влади у придушенні спротивів окупації півострова з боку громадян України на території Автономної Республіки Крим і допоміг у впровадженні практики переслідування осіб, що перебувають під захистом, а також порушив конституційні права громадянина України ОСОБА_12 .
		Тим самим, допомога ОСОБА_6  іноземній державі та її представникам у створенні та функціонуванні судових органів російської федерації, придушення спротивів окупації півострова з боку громадян України на території Автономної Республіки Крим і впровадженні практики переслідування осіб, що перебувають під захистом призвели до забезпечення належного функціонування незаконно створених на окупованій території судових органів та посилення заходів тимчасової окупації півострова Крим. 
		 
		Стаття (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений
		 
		При кваліфікації дій обвинуваченого, Суд ураховує, що Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у постанові від 05.04.2018 в справі № 658/1658/16-к зазначає, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому КК, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.
		За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб`єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.
		Частина 1 статті 111 Кримінального кодексу (далі КК) України в редакції Закону України від 08.04.2014 № 1183-VІІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» у собі передбачає відповідальність за державну зраду, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: […] надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.
		 
		Термін «підривна діяльність» вживається в Декларації Генеральної Асамблеї ООН про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року № 36/103, Декларації Генеральної Асамблеї ООН про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності й суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) та інших й в ключі з позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 06 грудня 2021 року у справі № 756/4855/17, дає можливість в своїй сукупності констатувати, термін «підривна діяльність», у контексті положень ст. 111 КК України, визнає підривною діяльністю дії спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.
		 
		Суд в цій справі додатково зауважує, що надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду державній безпеці України.  
		Підривною слід визнавати будь-яку діяльність яка створює загрози національній безпеці України. 
		Слова "на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України" визначають суб`єктивну спрямованість дій винного і не є характеристикою суспільне небезпечних наслідків діяння.
		Факт заподіяння вказаної шкоди не має значення для кваліфікації діяння за ст. 111 КК. 
		Мотивами державної зради можуть бути користь, помста, бажання полегшити виїзд на постійне місце проживання в іншій країні тощо.
		 
		Відповідно до вимог Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України.
		ОСОБА_6 є громадянином України.
		Разом з тим, він, будучи громадянином України, не дотримався Конституції України та законів України та учинив дії, котрі визнані судом доведеними з числа описаних в підрозділі «формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення» цього вироку.
		Тобто, громадянин України ОСОБА_6 не будучи у встановленому законами України порядку звільненим з посади судді в Україні, як «суддя» незаконно створеного «суду» здійснював «правосуддя» на окупованій території України від імені іноземної держави - рф, керуючись її матеріальним та процесуальним правом, а з призначенням на посаду відповідно до Указу президента рф, прийняв на себе на окупованій території України повноваження судді іншої держави - рф, яка окупувала та незаконно анексувала цю територію.
		Здійснення за таких умов «правосуддя» від імені рф свідчить про порушення ним вимог ст. 65 Конституції України, присяги судді, оскільки забезпечувало становлення та зміцнення окупаційної влади рф шляхом утворення та функціонування незаконно створених окупаційних органів судової влади рф на окупованій території України, виконання функцій представника окупаційної судової влади рф з метою недопущення контролю української влади на території АР Крим, а відтак надання ним допомоги рф в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України.
		Що стосується періоду незаконної діяльності як «судді», що не охоплюється виявленими органом досудового розслідування та дослідженими судом «судовими рішеннями», ухваленими за участю обвинуваченого, то Суд бере до уваги прямі приписи з цього приводу ст. 1 Закону рф № 6-ФКЗ, юрисдикцію якого для себе визнав останній, за якими, починаючи з 21 березня 2014 року, тобто дати, з якої за законодавством рф «Республіка Крим» вважається прийнятою до рф, застосування російського законодавства на анексованій території АР Крим було безапеляційним та обов`язковим, чим він і послуговувалася з огляду на його подальшу кар`єру в системі правосуддя рф. 
		Достатній рівень освіти, спеціальних знань і життєвого досвіду для усвідомлення обвинуваченим фактів активної підривної діяльності рф проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим доводиться об`єктивними даними про його кваліфікаційний рівень підготовки як судді.
		Використання ж під час здійснення такого «правосуддя» від імені рф матеріально-технічної бази суду України, власних теоретичних знань і практичних навичок підтверджується даними згаданих вище «судових рішень» окупаційних органів судової влади про організацію та проведення судових засідань в приміщенні відповідного «суду» та використання під час їх ухвалення інтелектуальних здібностей «суддів» (теоретичних знань, правосвідомості та життєвого досвіду).
		На свідомий і добровільний характер дій з надання допомоги рф в проведенні підривної діяльності на шкоду суверенітетові та територіальної цілісності України, вказує сам характер таких дій, їх послідовність, тривалість у часі та динаміка розвитку. 
		Так, обвинувачений починаючи з дати призначення на посаду судді рф не складає своїх повноважень судді в Україні, зокрема, як суддя не вчиняє жодних дій у зв`язку із своєю мовчазною згодою на автоматичне набуття по факту громадянства іншої країни, продовжує здійснювати «правосуддя» як «суддя» суду рф, керуючись при цьому матеріальним та процесуальним правом іноземної держави, бере успішну участь у конкурсі на зайняття посади «судді», процедура якого передбачає свідоме складання окремих документів та добровільне подання персональних особистих даних про себе та членів своєї сім`ї, та в подальшому здійснює «правосуддя» на цій посаді.
		Мотив вчиненого не впливає на кваліфікацію діяння.
		 
		З огляду на наведене та у світлі формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, Суд кваліфікує дії ОСОБА_6 за частиною 1 статті 111 Кримінального кодексу (далі КК) України в редакції Закону України від 08.04.2014 № 1183-VІІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України», оскільки він вчинив умисне діяння, будучи громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності України, а саме: в наданні іноземній державі та її представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.
		 
		З урахуванням того, що Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у постанові від 27 вересня 2018 року у справі № 686/6613/16-к вказав, що у разі визнання особи винуватою у вчиненні декількох діянь, які відповідають  складу злочину, передбаченого однією і тією самою статтею (частиною статті) закону про кримінальну відповідальність, всі ці діяння кваліфікуються в сукупності за відповідною статтею (частиною статті) лише один раз і окремої кваліфікації не потребують.
		У підсумку Суд підстав для виходу за межі висунутого обвинувачення, чи його зміни, у відповідності до ч. 3 ст. 337 КПК України, не вбачає, оскільки в ході судового розгляду обставин, які б перешкоджали ухваленню справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод не встановлено, адже в постанові від 21 грудня 2022 року в справі № 759/5737/17 Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду зауважила, що термін «підривна діяльність» давно застосовується в міжнародному праві та його визначення розкривається в науковій доктрині, зокрема, термін «підривна діяльність» вживається в Деклараціях Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року № 36/103, про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності й суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) та інших. 
		У контексті положень ст. 111 КК України підривною діяльністю є дії іноземних держав, іноземних організацій або їх представників, спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.
		Беручи до уваги встановлені фактичні обставини кримінального провадження, Верховний Суд робить висновок,що застосування ст. 111 КК України в таких випадку є передбачуваним й не протирічить вимогам ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		 
		Мотиви призначення покарання
		 
		Вирішуючи питання про обрання міри покарання обвинуваченому Суд, відповідно до ст. 65 КК України, враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.
		Те, що згідно ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
		З урахуванням того, що за частиною другою статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
		Конституційний Суд України в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004, досліджуючи принцип індивідуалізації юридичної відповідальності, зазначив таке:  […] призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та враховувати особу винного, тобто бути справедливим […].
		Згідно з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності при призначенні покарання суд має враховувати обставини справи (як ті, що обтяжують, так і ті, що пом`якшують покарання) щодо всіх осіб незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину […] (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини) .
		В рішенні від 15.06.2022 № 4-р(II)/2022 Конституційний Суд України зазначає, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності […] має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов`язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, […].
		Відповідно покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації, адже застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч. 1 ст. 368 КПК, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.
		Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (див. постанову Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).
		 
		Підстав для застосування ст.ст. 69, 75 КК України, як про те зазначав захист, Суд не вбачає, з огляду на не встановленість обставин, які б давали підстави для їх застосування.
		 
		В цій ситуації, обставин, що пом`якшуюють покарання або ж обтяжують його, відповідно до ст.ст. 66, 67 КК, не установлено.
		 
		Також, Суд враховує, що обвинувачений раніше не судимий, спосіб життя (див. дані установочної частині цього рішення); позицію сторони обвинувачення щодо необхідної міри покарання; відношення обвинуваченого до вчиненого, ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а саме: класифікацію за ст. 12 КК (тяжкість вчиненого засудженим кримінального правопорушення, нескладання повноважень судді держави, яку раніше засуджений представляв від імені якої надалі відмовився здійснювати правосуддя, а експлуатуючи свій статус, почав здійснювати «правосуддя» від імені держави, яка окупувала та анексувала частину території України), особливості й обставини вчинення: форму вини, мотив і мету, спосіб, стадію вчинення, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали; поведінку під час та після вчинення злочинних дій та вважає за необхідне призначити покарання у межах санкції статті 111 КК в редакції Закону України від 08.04.2014 № 1183-VІІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» у виді позбавлення волі, оскільки, Суд однозначно переконаний в тому, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 65 КК України, визначена даним вироком міра покарання, а саме у виді позбавлення волі є достатньою для виправлення обвинуваченого та попередження нових кримінальних правопорушень.
		 
		Дане покарання на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).
		Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, в той час, як покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами, зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду, з урахуванням того, що оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання - виправлення засудженого (див. постанову ВС від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18), що власне і має місце, в цій ситуації, при застосуванні наведеного судом покарання щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення.
		 
		Мотиви ухвалення інших рішень щодо питань, які вирішуються судом при ухваленні вироку, та положення закону, якими керувався суд
		 
		Питання речових доказів у кримінальному проваджені вирішено, згідно положень ст. 100 КПК України, а саме Суд визначився з тим, що копії постанов «Бахчисарайского районного суду Республики Крым» слід залишити у матеріалах судового провадження.
		 
		На підставі викладеного та керуючись ст. 111 КК України, ст. ст. 368-371, 373-374, 376 КПК України, Суд
		у х в а л и в :
		ОСОБА_6  визнати винуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу України в редакції Закону України від 08.04.2014 № 1183-VІІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» та призначити покарання у виді позбавлення волі строком на 12 (дванадцять) років.
		 
		       Строк відбування покарання ОСОБА_6 обраховувати з моменту затримання в порядку виконання даного вироку.
		 
		Речові докази: копії постанов «Бахчисарайского районного суду Республики Крым» залишити у матеріалах судового провадження.
		 
		Вирок може бути оскаржено протягом 30 днів з дня проголошення до Київського апеляційного суду через Дніпровський районний суд м. Києва.
		 
		Копію судового рішення негайно після його проголошення учасникам судового провадження та не пізніше наступного дня після ухвалення надіслати учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні.
		 
		       С у д д я Оксана БІРСА

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...