Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 902/51/21 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: 23.01.2023. Зареєстровано: 23.01.2023. Забезпечено надання загального доступу: 24.01.2023.
Дата набрання законної сили: 17.01.2023
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		17 січня 2023 року 
		м. Київ
		 
		cправа №  902/51/21 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: 
		Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Багай Н. О.
		секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,
		за участю представників:
		позивача - не з`явилися,
		відповідача-1 - Туніка Ю. М. (адвокат),
		відповідача-2 - не з`явилися,
		третьої особи - Піпка Ю. М. (адвокат),
		прокуратури - Красножон О. М. (за посвідченням від 27.01.2020 № 055128),  
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу  фізичної особи-підприємця Григоренка Олександра Сергійовича на рішення Господарського суду Вінницької області від  26.05.2022 (суддя Міліціанов Р. В.) та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.09.2022 (головуючий - Олексюк Г. Є., судді Гудак А. В., Мельник О. В.) у справі 
		за позовом заступника керівника Вінницької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України
		до: 1) фізичної особи-підприємця Григоренка Олександра Сергійовича,
		2) Регіонального відділення Фонду державного майна України по Вінницькій та Хмельницькій областях,
		за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Вищого професійного училища № 11 м. Вінниці,
		про визнання договору оренди недійсним та повернення орендованого майна.
		Короткий зміст і підстави позовних вимог
		1. У січні 2021 року заступник керівника Вінницької місцевої прокуратури (далі - Прокурор) звернувся в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (далі - МОН України, Міністерство, позивач) до Господарського суду Вінницької області з позовом до фізичної особи-підприємця Григоренка Олександра Сергійовича (далі - ФОП  Григоренко О. С., Підприємець, Орендар, відповідач-1) і Регіонального відділення Фонду державного майна України по Вінницькій та Хмельницькій областях (далі - РВ ФДМУ по Вінницькій та Хмельницькій областях, Орендодавець, відповідач-2), за участю третьої особи - Вищого професійного училища № 11 м.  Вінниці (далі - ВПУ № 11, Училище, Балансоутримувач, третя особа), про: 1)  визнання недійсним договору оренди № 2056-НМ нерухомого майна, що належить до державної власності, та перебуває на балансі ВПУ № 11, укладеного 26.09.2019 між РВ ФДМУ по Вінницькій та Хмельницькій областях та ФОП Григоренком О. С. (далі - договір оренди від 26.09.2019, договір № 2056-НМ, оспорюваний договір); 2) зобов`язання Підприємця повернути Балансоутримувачу згідно з актом приймання-передавання нерухоме майно - нежитлові вбудовані приміщення (част. № 5 (4,6 м2), № 6 (33,6 м2) за даними БТІ), загальною площею 38,2 м2, одноповерхової будівлі магазину (літ. А), за адресою: 21034, м.  Вінниця, Немирівське шосе, 78 (далі - спірні приміщення, спірне майно, орендоване майно), з посиланням на положення статей 16, 203, 215, 216, 236, 785, 795 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 20, 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 79, 80 Закону України від  05.09.2017 № 2145-VІІІ "Про освіту" в редакції, чинній з 19.01.2019 (далі - Закон України № 2145-VІІІ), статті 23 Закону України "Про прокуратуру". 
		Позовна заява обґрунтовується тим, що оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним як такий, що укладений відповідачами з порушенням вимог    Закону України № 2145-VІІІ, оскільки спірне майно не може бути об`єктом оренди для використання його в підприємницькій діяльності, а відповідач-1 зобов`язаний повернути спірні приміщення Училищу.
		Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій
		2. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Господарського суду Вінницької області від  20.05.2021 (суддя Матвійчук В. В.), залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.09.2021 (головуючий - Філіпова Т. Л., судді Бучинська  Г.  Б., Василишин  А. Р.), у задоволені позову відмовлено повністю в зв`язку з необґрунтованістю позовних вимог.
		3. Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від  20.01.2022 (головуючий - Багай Н. О., судді Дроботова Т. Б., Чумак Ю. Я.) касаційну скаргу першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури задоволено частково. Рішення Господарського суду Вінницької області від 20.05.2021 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.09.2021 у справі № 902/51/21 скасовано, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду Вінницької області.
		Постанова Верховного Суду аргументована тим, що: 1) суди не надали правової оцінки доводам Прокурора про укладення оспорюваного договору стосовно приміщень державного закладу освіти з визначенням цільового призначення його використання - для здійснення господарської (підприємницької) діяльності (торгівлі автотоварами), тобто не за освітнім (навчально-виховним чи науковим) призначенням, що свідчить про неправильне застосування судами положень частини 4 статті 80 Закону України № 2145-VІІІ; 2) внаслідок ненадання оцінки наявним у справі доказам, зокрема, інвентаризаційній справі на приміщення магазину, акту вартості будівель, довідці Училища від 16.12.2002 № 299, листу ВПУ № 11 від 28.03.2019 № 04/154, листу РВ  ФДМУ по Вінницькій та Хмельницькій областях від 03.04.2019 № 11-06/1073, листу МОН України від  07.06.2019 № 1/11-5360, звіту про незалежну оцінку, а також доводам Прокурора, суди допустили порушення норм процесуального права, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема таких як дата зведення спірних приміщень, підстава видачі свідоцтва про право власності, цільове призначення спірних приміщень, орган, уповноважений державою на управління спірними приміщеннями, та відповідно належність/неналежність позивача, визначеного Прокурором у цій справі.
		4. За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Вінницької області від  26.05.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.09.2022, позов задоволено повністю.
		5. Рішення та постанова мотивовані посиланням на норми статей 16, 203, 215, 331, 760 ЦК України, статей 22, 75, 137, 283, 287 ГК України, частин 1, 4, 6 статті 80 Закону України № 2145-VІІІ, статті 4 Закону України "Про управління об`єктами державної власності", частини 2 статті 4 Закону України від  10.04.1992 № 2269-ХІІ "Про оренду державного та комунального майна", чинного до  31.01.2020 (далі - Закон України № 2269-ХІІ), статей 34, 49 Закону України "Про власність" (чинного до 19.06.2007), статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", пунктів 12, 13 Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої наказом заступника Міністра комунального господарства Української РСР від 31.01.1966 (далі - Інструкція), підпункту 2 пункту 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" (далі - постанова КМУ №796), пункту 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14.08.2001 № 63 (далі - Правила № 63), статей 73, 79, 86, 236, 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), застосовуючи які суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про наявність передбачених законом підстав для визнання недійсним договору оренди від 26.09.2019 з огляду на те, що: 1) нежитлові приміщення, які становлять матеріально-технічну базу об`єктів освіти, не можуть використовуватися не за освітнім призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним чи навчально-виробничим процесом. При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом спірних приміщень не надає права на їх передачу в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктив освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю; 2)  оспорюваний договір не містить положень щодо форми використання спірних приміщень одночасно в навчальних цілях, доступу викладачів чи студентів ВПУ  №  11 до орендованого майна в процесі освітньої діяльності; 3) матеріали справи не містять та відповідачами не надано жодних доказів на підтвердження тих обставин, що передача нерухомого майна Училища в оренду не погіршила соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у такому закладі; 4)  при укладенні договору оренди від 26.09.2019 сторонами не дотримано імперативних вимог Закону України №  2145-VІІІ, тому передача майна освітнього закладу в оренду не відповідає вимогам нормативно-правових актів та меті здійснення освітнього процесу. 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		6. Не погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду та постановою суду апеляційної інстанції, ФОП Григоренко О. С. звернувся з касаційною скаргою, в якій просить зазначені рішення і постанову скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		7. На обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на неправильне застосування і порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, наголошуючи, що: 1) суд апеляційної інстанції не врахував викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від  29.03.2018 у справі №  922/2648/16 висновку про те, що обмеження, встановлені частиною 5 статті 63 Закону України від 23.05.1991 № 1060-ХІІ "Про освіту" (чинного до 27.09.2017), відносяться не до усього майна, яке знаходиться на балансі об`єктів освіти, а виключно до тієї його частини, яка використовується за цільовим призначенням його створення - для навчального процесу; 2) на теперішній час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм частини 1 статті 79, частини 4 статті  80 Закону України № 2145-VІІІ, абзацу 23 частини 2 статті 4 Закону України № 2269-ХІІ (чинного на момент укладення оспорюваного договору) і підпункту 2 пункту 8 постанови КМУ №  796 в подібних правовідносинах, при цьому, на думку скаржника, чинне законодавство дозволяє передачу в оренду окремого індивідуально визначеного майна, що входить до складу об`єкта освіти як цілісного майнового комплексу, а саме приміщень, споруд та обладнання навчальних закладів, що тимчасово не використовуються у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності за умови, якщо це не погіршує соціально-побутових умов колективу відповідного навчального закладу; 3)  суди не дослідили зібрані в справі докази та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, зокрема на підставі статуту ВПУ №  11 і технічного паспорта від 06.12.2002.
		Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
		8. Позивач і Прокурор у відзивах на касаційну скаргу просять залишити її без задоволення з мотивів, викладених в оскаржуваних рішенні та постанові.
		Третя особа не скористалася правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
		В свою чергу, РВ ФДМУ по Вінницькій та Хмельницькій областях як у встановлений Верховним Судом строк - до 03.01.2023 (частина 1 статті 295 ГПК України), так і в передбачений частиною  8  статті 165 цього Кодексу  граничний 15-денний строк, тобто до 11.01.2023 включно, не скористалося правом на подання відзиву на касаційну скаргу, надіславши його до Верховного Суду  лише 13.01.2023, що підтверджується наявним у матеріалах справи рекомендованим повідомленням від 20.12.2022 про вручення поштового відправлення адресату 27.12.2022, та не обґрунтувало поважності причин пропуску зазначеного строку, колегія суддів на підставі частини  2  статті 118 ГПК України  залишає без розгляду відзив відповідача-2 на касаційну скаргу та не надає оцінку доводам цього відзиву. 
		Розгляд справи Верховним Судом 
		9. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від  19.12.2022 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ФОП Григоренка О. С. на рішення Господарського суду Вінницької області від  26.05.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.09.2022 у справі № 902/51/21  та призначено розгляд цієї справи в судовому засіданні на  17.01.2023.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
		10. Григоренко О. С. звернувся з заявою від 06.03.2019 до ВПУ №11 про надання в оренду нерухомого майна - магазину-павільйону, одноповерхової будівлі, загальною площею 38,2 м2, за адресою: Немирівське шосе, 78, м. Вінниця, з метою розміщення торговельного об`єкта з продажу автотоварів.
		За результатами розгляду заяви ФОП Григоренка О. С. керівництво ВПУ № 11 звернулося до Департаменту освіти і науки Вінницької обласної державної адміністрації з листом від 12.03.2019 № 01/125, в якому просило Департамент направити клопотання Міністерству щодо надання згоди на оренду спірного майна, балансоутримувачем якого є Училище, з метою розміщення торгівельного об`єкта з продажу автотоварів ФОП Григоренком О. С.
		ВПУ № 11 в зазначеному листі не заперечувало проти того, щоб орендодавцем було РВ  ФДМУ по Вінницькій та Хмельницькій областях, і наголосило на тому, що спірні приміщення не використовуються в навчальному та виробничому процесі.
		Крім того, третя особа звернулася до відповідача-2 з листом № 04/154 від 28.03.2019 до РВ  ФДМУ по Вінницькій та Хмельницькій областях, в якому зазначила, що не заперечує проти передачі в оренду ФОП Григоренку О. С. спірного майна з метою розміщення торгівельного об`єкта з продажу автотоварів.
		11. 01.04.2019 ФОП Григоренко О. С. звернувся до РВ  ФДМУ по Вінницькій та Хмельницькій областях із заявою-проханням укласти договір оренди спірних приміщень строком на 2 роки 11 місяців.
		02.04.2019 РВ  ФДМУ по Вінницькій та Хмельницькій областях отримало лист Департаменту освіти і науки Вінницької обласної державної адміністрації від 19.03.2019 № 01-21/664, в якому Департамент зазначив, що не заперечує щодо надання дозволу на передачу спірних приміщень в оренду ФОП Григоренку О. С.
		12. Відповідач-2 звернувся до МОН України із запитом від 03.04.2019 № 11-06/1073 щодо надання згоди на укладення договору оренди спірних об`єктів з ФОП Григоренком  О. С.
		Міністерство надало відповідь від 07.06.2019 № 1/1 1-5360 про надання дозволу на передачу в оренду державного нерухомого майна - спірних приміщень з метою розміщення торгівельного об`єкта з продажу непродовольчих товарів терміном до трьох років.
		13. 26.09.2019 між РВ  ФДМУ по Вінницькій та Хмельницькій областях (Орендодавець) та ФОП  Григоренком О. С. (Орендар) укладено договір № 2056-НМ, за умовами пунктів 1.1, 1.2, 2.1, 2.3, 10.1 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування нерухоме майно - нежитлові вбудовані приміщення (част. № 5 (4,6 м2), № 6 (33,6 м2) за даними БТІ), загальною площею 38,2 м2, одноповерхової будівлі магазину (літ. А), за адресою: 21034, м.  Вінниця, Немирівське шосе, 78, що перебуває на балансі ВПУ № 11 і є державною власністю. Вартість орендованого майна визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку станом на  31.07.2019 і становить 219 917 грн. Майно передається в оренду з метою розміщення торговельного об`єкта з продажу автотоварів. Орендар вступає у строкове платне користування орендованим майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання акта приймання-передавання, погодженого з Орендодавцем. Передача орендованого майна здійснюється за вартістю, визначеною у звіті про незалежну оцінку, складеному за Методикою оцінки об`єктів оренди, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.1995 №  629. Цей договір укладено строком на 2 роки 364 дні, що діє з 26 вересня 2019 року до  24  вересня 2022 року включно.
		26.09.2019 згідно з актом приймання-передачі державного нерухомого майна, складеним між Орендодавцем, з однієї сторони, Орендарем, з другої сторони, та Балансоутримувачем, з третьої сторони, Балансоутримувач передав, Орендар прийняв, а Орендодавець погодив передачу на термін оренди нерухомого майна - спірних приміщень, що перебувають на балансі ВПУ № 11.
		14. З інформаційної довідки від 10.02.2021 № 243839838 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що до комплексу нежитлових будівель за адресою: м.  Вінниця, Немирівське шосе, 78, які належать на праві господарського відання ВПУ № 11, належать: учбовий корпус літ. А загальною площею 2 875,7 м2, побутовий корпус літ. Б загальною площею 2  099,1 м2, майстерня літ. В загальною площею 2 001,6 м2.
		На одноповерхову будівлю магазину-павільйону загальною площею 136,2 м2, яка розташована за вказаною адресою, та частина якої є об`єктом оренди за оспорюваним договором, не зареєстровано право господарського відання ВПУ № 11.
		15. Відповідно до свідоцтва про право власності від 09.04.2003 № 48 власником будівель за адресою м. Вінниця, вул. Немирівське шосе, 78, що перебувають у повному господарському віданні ВПУ № 11, є Верховна Рада України.
		16. Згідно з довідкою Училища від 28.03.2019 № 04/156 та експлікацією внутрішніх площ до плану житлового будинку літ. А на Немирівському шосе, 78 у м. Вінниці, орендовані приміщення є частиною одноповерхової будівлі павільйону-магазину загальною площею 136,2 м2, яка безпосередньо призначена для здійснення торгівельної діяльності, використовувати цю будівлю іншим чином, зокрема, з навчальною та виробничою метою, не є можливим. Відсутні будь-які відомості щодо введення спірного об`єкта в експлуатацію  та його реєстрацію у встановленому законом порядку.
		Позиція Верховного Суду
		17. Згідно з положеннями частини 1 статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		18. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши в межах вимог касаційної скарги наведені у ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційне провадження у справі в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті  287 ГПК України, необхідно закрити, а касаційну скаргу відповідача-1 в частині підстав, передбачених пунктами  3, 4 частини 2 статті 287 цього Кодексу, - залишити без задоволення з таких підстав.
		Відповідач-1 у поданій касаційній скарзі посилається на наявність підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
		Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті  287 ГПК України
		19. В основу оскаржуваних рішення та постанови покладено висновок місцевого та апеляційного господарських судів про недійсність договору оренди від 26.09.2019 як такого, що укладений відповідачами з порушенням імперативних вимог частини 4 статті 80 Закону України №  2145-VІІІ, згідно з якими нежитлові приміщення, що становлять матеріально-технічну базу об`єктів освіти, не можуть використовуватися не за освітнім призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним чи навчально-виробничим процесом. При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом спірних приміщень не надає права на їх передачу в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктив освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю. Крім того, оспорюваний договір не містить положень щодо форми використання спірних приміщень одночасно в навчальних цілях, доступу викладачів чи студентів ВПУ  №  11 до орендованого майна в процесі освітньої діяльності, а матеріали справи не містять та відповідачами не надано жодних доказів на підтвердження тих обставин, що передача нерухомого майна Училища в оренду не погіршила соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у такому закладі.
		20. Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком судів першої та апеляційної інстанцій та водночас відхиляє доводи скаржника про відсутність на теперішній час висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм частини 1 статті 79, частини 4 статті  80 Закону України №  2145-VІІІ, абзацу 23 частини 2 статті 4 Закону України № 2269-ХІІ і підпункту 2 пункту 8 постанови КМУ №  796 в подібних правовідносинах і зумовлену цим необхідність формування висновку Верховного Суду про те, що чинне законодавство дозволяє передачу в оренду окремого індивідуально визначеного майна, що входить до складу об`єкта освіти як цілісного майнового комплексу, а саме приміщень, споруд та обладнання навчальних закладів, що тимчасово не використовуються у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності за умови, якщо це не погіршує соціально-побутових умов колективу відповідного навчального закладу, з огляду на таке. 
		21. За змістом частини 1 статті 79 Закону України № 2145-VІІІ, на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування якої в подібних правовідносинах посилається скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження, джерелами фінансування суб`єктів освітньої діяльності відповідно до законодавства можуть бути доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.
		22. Відповідно до частини 1 статті 80 Закону України № 2145-VІІІ до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать, зокрема, нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.
		23. Згідно з абзацом 23 частини 2 статті 4 Закону України № 2269-ХІІ (чинного на момент укладення оспорюваного договору), на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування якого в подібних правовідносинах посилається скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження, окреме індивідуально визначене майно із складу цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу, забороненого до оренди, може бути об`єктом оренди (без права приватизації та суборенди), якщо воно не заборонене до оренди законами України, не задіяне у процесі основного виробництва та за висновком органу, уповноваженого управляти цим майном, його оренда не порушить цілісності майнового комплексу.
		24. Підпунктом 2 пункту 8 постанови КМУ №  796, на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування якого в подібних правовідносинах посилається скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбачено, що навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема, надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується в навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
		25. Разом з тим відповідно до частини 4 статті 80 Закону України № 2145-VІІІ (в редакції, чинній з  19.01.2019) об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення органом управління можливості користування державним нерухомим майном відповідно до законодавства.
		26. Отже, чинний на момент укладення оспорюваного договору Закон України "Про освіту" (в  редакції Закону України від 20.12.2018 № 2661-VІІІ) містить положення, якими імперативно передбачено заборону використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням. Надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, передбачено лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу. При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом спірних приміщень не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю. Дійсно, Закон України "Про освіту" не містить переліку послуг, які можуть надаватися в орендованих приміщеннях закладів освіти, проте враховуючи загальну спрямованість положень цього Закону, такі послуги повинні мати пов`язаність з навчально-виховним процесом чи його учасниками. Звідси, питання про те, чи пов`язані послуги, які надаються в орендованих приміщеннях, з обслуговуванням учасників освітнього процесу, суди мають вирішувати виходячи з конкретних обставин справи, однак з обов`язковим урахуванням того, що надання в оренду майна закладів освіти, в тому числі для обслуговування учасників освітнього процесу можливе виключно у випадку, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
		Аналогічний правовий висновок щодо комплексного застосування норм частини 1 статті 79, частин 1, 4 статті 80 Закону України № 2145-VІІІ і підпункту 2 пункту 8 постанови КМУ №  796 в подібних орендних правовідносинах викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від  20.01.2022 у справі №  906/1551/20, від  08.11.2022 у справі №  917/1090/21 (предмет позову в зазначених справах - визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, яке входить до складу об`єкта освіти, закріпленого за державним навчальним закладом на праві господарського відання або оперативного управління, та зобов`язання повернути вказане майно балансоутримувачу).
		Наведене переконливо свідчить про відсутність у Верховного Суду підстав для формування в цій справі висновку щодо питання застосування норм частини 1 статті 79, частин 1, 4 статті 80 Закону України № 2145-VІІІ і підпункту 2 пункту 8 постанови КМУ №  796 в подібних орендних правовідносинах.
		27. Застосовуючи положення статей 15, 79, 80 Закону України № 2145-VІІІ, підпункту 2 пункту 8 постанови КМУ №  796 і пункту 3.19 Правил № 63, зважаючи на достеменно встановлені та неспростовані скаржником обставини укладення договору оренди від 26.09.2019 стосовно приміщень державного закладу освіти з визначенням цільового призначення його використання відповідачем-1 - для здійснення господарської (підприємницької) діяльності (торгівлі автотоварами), тобто не за освітнім (навчально-виховним чи науковим) призначенням, враховуючи обов`язкові вказівки касаційної інстанції, вміщені в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від  20.01.2022 у цій справі, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору як укладеного з порушенням запровадженої зазначеним Законом заборони використання майна державних та комунальних закладів освіти з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу.  
		28. Колегія суддів зауважує, що помилкове врахування судами першої та апеляційної інстанцій викладених у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від  30.01.2018 у справі № 905/1266/17, від 10.04.2018 у справі № 906/165/17, від 15.06.2018 у справі № 906/164/17, від 04.07.2018 у справі № 902/653/17, від 14.04.2021 у справі № 917/782/20 висновків щодо застосування положень частини 5 статті 63 Закону України від 23.05.1991 №  1060-ХІІ "Про освіту", який втратив чинність з 28.09.2017, а тому не регулює спірних правовідносин щодо укладення договору оренди від 26.09.2019, не призвело до прийняття неправильних по суті оскаржуваних судових рішень та, як наслідок, не може бути достатньою підставою для їх скасування, оскільки згідно з частиною 2 статті 309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		29. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 № 5-р(II)/2020 принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): "закон пізніший має перевагу над давнішим" (lex posterior derogat priori); "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali)" "закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим" (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.
		Згідно з частиною 2 статті 9 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.
		Відповідно до статті 3 Закону України № 2269-ХІІ відносини щодо оренди державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, регулюються договором оренди, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
		Разом з тим підпунктом 1 пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 2145-VІІІ чітко передбачено, що до приведення законодавства і установчих документів закладів освіти у відповідність із цим Законом терміни "навчальний заклад" і "заклад освіти" є ідентичними, а всі суб`єкти владних повноважень і навчальні заклади керуються всіма положеннями цього Закону, що стосуються закладів освіти, а також положеннями законодавства, що стосуються навчальних закладів у частині, що не суперечить цьому Закону.
		30. Таким чином, у силу вимог підпункту 1 пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 2145-VІІІ в спірних правовідносинах оренди нерухомого майна об`єкта освіти, що належить до державної власності, в співвідношенні із загальним законом (абзац 23 частини 2 статті 4 Закону України № 2269-ХІІ) спеціальним законом є Закон України № 2145-VІІІ, імперативна норма частини 4 статті 80 якого підлягає пріоритетному застосуванню до спірних орендних правовідносин, колегія суддів вважає, що наведеним повністю спростовується посилання скаржника на обґрунтування своїх заперечень на норму абзацу 23 частини 2 статті 4 Закону України № 2269-ХІІ, оскільки зазначений абзац якраз містить чітке застереження щодо можливості оренди окремого індивідуально визначеного майна зі складу цілісного майнового комплексу підприємства виключно в разі, якщо воно (майно) не заборонене до оренди законами України.
		Натомість з урахуванням правового висновку, викладеного в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від  20.01.2022 у справі №  906/1551/20 і від  08.11.2022 у справі №  917/1090/21, частиною 4 статті 80 Закону України № 2145-VІІІ передбачено заборону використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням, що виключає передачу такого державного майна в оренду за будь-яким іншим цільовим призначенням, ніж пов`язаним із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.
		Адже абзац 23 частини 2 статті 4 Закону України № 2269-ХІІ не суперечить імперативній нормі частини 4 статті 80 Закону України № 2145-VІІІ, а в разі такої суперечності відповідний абзац не підлягав би застосуванню до спірних правовідносин оренди об`єкта освіти в силу вимог підпункту 1 пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 2145-VІІІ.
		Наведене унеможливлює формування Верховним Судом висновку щодо застосування норми абзацу 23 частини 2 статті 4 Закону України № 2269-ХІІ, яка (норма) спірні орендні правовідносини не регулює.
		31. Що стосується посилання скаржника на необхідність формування Верховним Судом в цій справі висновку щодо застосування положень підпункту 2 пункту 8 постанови КМУ №  796 (в аспекті того, що чинне законодавство дозволяє передачу в оренду окремого індивідуально визначеного майна, що входить до складу об`єкта освіти як цілісного майнового комплексу, а саме приміщень, споруд та обладнання навчальних закладів, що тимчасово не використовуються у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності за умови, якщо це не погіршує соціально-побутових умов колективу відповідного навчального закладу), то касаційна інстанція звертає увагу відповідача-1 на те, що, по-перше, відповідний висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від  08.11.2022 у справі №  917/1090/21 (див. пункт 26 цієї постанови).
		По-друге, судами попередніх інстанцій достовірно встановлено та скаржником не спростовано тих обставин, що оспорюваний договір не містить положень щодо форми використання спірних приміщень одночасно в навчальних цілях, доступу викладачів чи студентів ВПУ  №  11 до орендованого майна в процесі освітньої діяльності, а матеріали справи не містять та відповідачами не надано жодних доказів на підтвердження того, що передача нерухомого майна Училища в оренду не погіршила соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у такому закладі.
		32. Крім того, відповідно до частини 7 статті 11 ГПК України у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили.
		Верховний Суд наголошує, що постанова КМУ № 796 має підзаконний характер і повинна застосовуватися виключно в контексті відповідності нормам Закону України № 2145-VІІІ, який має вищу юридичну силу, тобто за умови дотримання імперативних вимог частини 4 статті 80 цього Закону щодо заборони використання об`єктів освіти і науки не за цільовим (освітнім) призначенням.
		В зв`язку з цим колегія суддів зазначає, що підпункт 2 пункту 8 постанови КМУ №  796, яким державні навчальні заклади наділяються правом надавати в оренду нерухоме майно в разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі, повністю узгоджується з нормою частини 4 статті 80 Закону України № 2145-VІІІ, що, як виняток, дозволяє надання в оренду майна державних та комунальних закладів освіти з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо цими закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.
		Адже цілком очевидно, що при наданні послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо цими закладами освіти, але пов`язані із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, орендар зобов`язаний не погіршувати соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
		33. Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень із зазначеної підстави (схожий висновок про відсутність у Верховного Суду підстав для формування висновку щодо питання застосування наведеної скаржником норми викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.06.2021, від 31.08.2021 у справі №  916/1852/20 у справі № 917/677/20, від  11.01.2022 у справі № 924/1263/19, від 21.06.2022 у справі № 925/77/20, від 05.07.2022 у  справі № 904/7077/20, від 29.11.2022 у справі № 916/596/21).
		Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті  287 ГПК України
		34. Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про неврахування апеляційним судом викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від  29.03.2018 у справі №  922/2648/16 висновку про те, що обмеження, встановлені частиною 5 статті 63 Закону України від 23.05.1991 № 1060-ХІІ "Про освіту" (чинного до 27.09.2017), відносяться не до усього майна, яке знаходиться на балансі об`єктів освіти, а виключно до тієї його частини, яка використовується за цільовим призначенням його створення - для навчального процесу, та вважає необхідним закрити касаційне провадження у справі в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, з огляду на таке.
		35. В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
		Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
		При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі  "Пелевін проти України").
		У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
		36. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
		Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
		37. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від  23.06.2020 у справі №  696/1693/15-ц).
		При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено у пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від  12.10.2021 у справі №  233/2021/19).
		38. Касаційна інстанція не бере до уваги посилання скаржника на неврахування викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від  29.03.2018 у справі №  922/2648/16 висновку щодо застосування положень частини 5 статті 63 Закону України від  23.05.1991 № 1060-ХІІ "Про освіту" (чинного до 27.09.2017), тобто такого, що вже втратив чинність на момент укладення оспорюваного договору у вересні 2019 року, оскільки за змістовим, суб`єктним і об`єктним критеріями правовідносини в цій та зазначених справах не є подібними з огляду на істотні відмінності в нормативно-правовому регулюванні прав та обов`язків сторін договору оренди нерухомого майна, закріпленого за державним навчальним закладом, яке (нормативно-правове регулювання) з 19.01.2019 повністю змінилося, що зумовлює зовсім різний зміст спірних орендних правовідносин і виключає застосування під час вирішення цього спору вказаної скаржником правової позиції як нерелевантної в часовому вимірі.
		39. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (зазначений висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі № 905/1227/17).
		Колегія суддів зазначає, що на відміну від цієї справи, під час розгляду якої місцевий та апеляційний господарські суди достовірно встановили факт укладення договору оренди від  26.09.2019 з порушенням вимог частини 4 статті 80 Закону України №  2145-VІІІ (в редакції, чинній з 19.01.2019), що стало підставою для визнання недійсним оспорюваного договору, предметом дослідження у справі №  922/2648/16 були якраз положення частини 5 статті 63 Закону України від  23.05.1991 № 1060-ХІІ "Про освіту" (чинного до 27.09.2017), які на той час встановлювали імперативну заборону на використання не за призначенням об`єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету. 
		40. Натомість у справі, що розглядається, спірні правовідносини виникли майже через 2 роки після втрати чинності Законом України від  23.05.1991 № 1060-ХІІ "Про освіту", що об`єктивно виключає можливість врахування при вирішенні цього спору висновку, викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від  29.03.2018 у справі №  922/2648/16. 
		Таким чином, з огляду на те, що з 19.01.2019 і на час укладення оспорюваного договору матеріально-правове регулювання спірних орендних відносин істотно змінилося, касаційна інстанція вважає, що наразі відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин у цій справі, які не є подібними з відносинами в справі №  922/2648/16, норм частини 5 статті 63 Закону України від  23.05.1991 № 1060-ХІІ "Про освіту", яка вже втратила свою чинність, але на чому безпідставно наполягає скаржник.
		Наведене, окрім неоднакових фактичних обставин, що формують зміст спірних правовідносин, переконливо свідчить також про їх зовсім різне матеріально-правове регулювання у цій справі та справі № 922/2648/16.
		У контексті наведеного відсутні підстави для висновку про подібність спірних правовідносин у справі, що розглядається, та справі, на постанову Верховного Суду в якій посилається скаржник на обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження ухвалених у справі судових рішень.
		41. Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, у зв`язку чим касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача-1 в частині вказаної підстави підлягає закриттю згідно з пунктом  5 частини 1 статті 296 цього Кодексу.
		Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті  287 ГПК України
		42. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті  287 ГПК України, скаржник посилається на неповне дослідження судами зібраних у справі доказів і встановлення обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, зокрема, на підставі статуту ВПУ №  11 і технічного паспорта від 06.12.2002.
		43. У розумінні пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження є передбачене пунктом 1 частини 3 статті 310 цього Кодексу процесуальне порушення, яке полягає у недослідженні судом зібраних у справі доказів.
		44. Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених  пунктами 1,  2,  3  частини 2 статті 287 цього Кодексу.
		45. Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених  пунктами  1,  2,  3  частини 2 статті 287 цього Кодексу.
		46. Натомість зміст касаційної скарги переконливо свідчить про те, що доводи відповідача-1 зводяться здебільшого до посилань на необхідність переоцінки наявних у справі доказів, але, як зазначено вище, скаржник при цьому належним чином не обґрунтував у своїй касаційній скарзі наявність хоча б однієї з підстав касаційного оскарження, передбачених  пунктами  1,  2,  3  частини  2 статті 287 ГПК України.
		47. За таких обставин колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про неповне дослідження судом апеляційної інстанції зібраних у справі доказів за  умови відсутності підстав касаційного оскарження, передбачених  пунктами  1,  2,  3  частини  2 статті 287 ГПК України.
		48. Разом з тим Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про встановлення судом апеляційної інстанції обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, якими, на думку скаржника, є статут ВПУ №  11 і технічний паспорт від 06.12.2002, оскільки за змістом частини 1 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		49.  Адже чинним законодавством не передбачено заборони щодо пізнішого виготовлення технічного паспорту на будівлю, збудовану в 1992 році, тобто, що технічні характеристики орендованого майна мають підтверджуватися виключно певними письмовими доказами, складеними в рік завершення будівництва об`єкта нерухомого майна, та не можуть доводитися іншими доказами в їх сукупності, зокрема, технічним паспортом на нежитлову будівлю павільйону-магазину, складеним у грудні 2002 року. 
		Кожна із сторін може доводити таку обставину або спростовувати її будь-якими належними доказами, якими у розумінні статті 76 ГПК України є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування, тобто суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
		Крім того, матеріали справи не містять та скаржником не надано жодних доказів на підтвердження оспорювання чи визнання недійсними положень статуту ВПУ №  11, які визначають МОН України органом, уповноваженим управляти нерухомим майном, закріпленим за Училищем на праві господарського відання, в зв`язку з чим Верховний Суд не бере до уваги передчасне твердження Підприємця про безпідставність висновку суду щодо визначення Прокурором Міністерства як належного позивача, який (висновок), на думку відповідача-1, ґрунтується на статуті ВПУ №  11 як недопустимому доказі.
		50. Таким чином, скаржник помилково ототожнює правила належності та допустимості доказів, не враховуючи, що відповідно до частини 2 статті 86 ГПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		З огляду на наведене зазначена скаржником підстава касаційного оскарження (в частині недопустимості доказів), передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, також не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови. 
		51. Таким чином, в цілому інша зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України (щодо недослідження зібраних у справі доказів та в частині встановлення істотних обставин справи на підставі недопустимих доказів), також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови.
		52. Отже, суд апеляційної інстанції, дослідивши зібрані в справі докази в їх сукупності, зважаючи на недотримання відповідачами імперативних вимог частини 4 статті 80 Закону України №  2145-VІІІ (в редакції, чинній з 19.01.2019) при укладенні договору оренди від  26.09.2019, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог про визнання недійсним оспорюваного договору та зумовлене цим зобов`язання Підприємця повернути Балансоутримувачу спірні приміщення, яким відповідач-1 користується без достатніх правових підстав.
		53. З мотивів, наведених раніше в цій постанові, Верховний Суд погоджується з обґрунтованими доводами позивача та Прокурора, викладеними у відзивах на касаційну скаргу.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 
		54. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		55. З огляду на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, колегія суддів на підставі пункту  5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ФОП  Григоренка О. С. у частині зазначеної підстави касаційного оскарження.
		56. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог, як наслідок, оскаржувані рішення та постанову ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
		57. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
		58. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		59. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею  300 ГПК України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів попередніх інстанцій щодо задоволення позову в повному обсязі, в зв`язку з чим немає підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових рішень.
		Розподіл судових витрат
		60. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
		Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційне провадження за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця Григоренка Олександра Сергійовича в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини  2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
		Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Григоренка Олександра Сергійовича в частині підстав, передбачених пунктами 3 і 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.
		Рішення Господарського суду Вінницької області від  26.05.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.09.2022 у справі № 902/51/21 залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. 
		 
		Головуючий                                                                                Ю. Я. Чумак
		 
		 
		Судді                                                                                          Т. Б. Дроботова
		 
		 
		                                                                                           Н. О. Багай

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...