Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 265/6582/16-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 23.01.2023. Забезпечено надання загального доступу: 24.01.2023.
Дата набрання законної сили: 20.01.2023
Номер судового провадження: 61-15567ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		20 січня 2023 року
		м. Київ
		 
		справа № 265/6582/16-ц
		провадження № 61-15567св21
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,
		третя особа - Служба безпеки України,
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 квітня 2021 року у складі судді Шиян В. В. та постанову Донецького апеляційного суду від 10 серпня 2021 року у складі колегії суддів Зайцевої С. А., Пономарьової О. М., Попової С. А.,
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМ України), Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) про відшкодування майнової шкоди.
		Позовну заяву мотивувала тим, що24 січня 2015 року у період проведення антитерористичної операції внаслідок терористичного акта - артилерійського обстрілу житлового масиву у мікрорайоні «Східний» м. Маріуполя - був пошкоджений (знищений) належний позивачці на праві власності торгівельний об`єкт.
		Згідно з розпорядженням КМ України від 02 грудня 2015 року № 1275-р м. Маріуполь належить до населених пунктів, в яких проводилася антитерористична операція.
		Місто Маріуполь не належить до населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють їхні повноваження відповідно до розпорядження КМ України від 07 листопада 2014 року № 1085.
		Станом на 24 січня 2015 року органи державної влади на території м. Маріуполя Донецької області здійснюють повноваження в повному обсязі, проте досі не відшкодували завдану позивачу шкоду, а торгівельний об`єкт досі не є відновленим.
		Управління Служби безпеки України в Донецькій області проводить досудове розслідування у кримінальному провадженні № 22015050000000047 за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 258 Кримінального кодексу України (далі - КК України). У цьому кримінальному провадженні позивач є потерпілою.
		Згідно з висновком судової оціночно-будівельної експертизи розмір шкоди, спричиненої позивачу внаслідок пошкодження торгівельного об`єкта, складає 888 715,00 грн.
		Позивач зазначила, що відсутній спеціальний нормативний акт - Порядок надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій і Луганській областях, - який мав бути підготовлений і внесений на розгляд КМ України ще в жовтні 2014 року на виконання його розпорядження від 16 жовтня 2014 року № 1002-р.
		Від зобов`язань, визначених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), Україна відповідно до статті 15 Конвенції не відступала.
		З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, позивач просила відшкодувати їй за рахунок коштів Державного бюджету України заподіяну терористичним актом шкоду у розмірі 888 715,00 грн за пошкоджене торгівельне приміщення, розташоване на АДРЕСА_1 (далі - торгівельний об`єкт), а також судові витрати у розмірі 3 000,00 грн, пов`язані з проведенням судової оціночно-будівельної експертизи.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		Рішенням від 20 квітня 2017 року Орджонікідзевський районний суд м. Маріуполя Донецької області ухвалив рішення, яким позов задовольнив.
		Стягнув з Держави Україна в особі КМ України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 шкоду, заподіяну терористичним актом за пошкоджений торгівельний об`єкт комерційної нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі 888 715,00 грн, а також судові витрати, пов`язані із проведенням судової оціночно-будівельної експертизи у розмірі 3 000,00 грн, а всього 891 715,00 грн.
		Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 
		Рішенням від 16 серпня 2017 року Апеляційний суд Донецької області рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2017 року залишив без змін, а додаткове рішення цього ж суду від 14 червня 2017 року змінив: стягнув з Держави Україна в особі КМ України за рахунок коштів Державного бюджету України в дохід держави судовий збір у розмірі 6 890,00 грн.
		Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції 
		Постановою від 04 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу, подану від імені КМ України Головним територіальним управлінням юстиції у Донецькій області, задовольнила частково.
		Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2017 року, додаткове рішення цього ж суду від 14 червня 2017 року у незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Донецької області від 16 серпня 2017 року скасувала, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Постанову мотивувала тим, що вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення якого виду конвенційних обов`язків позивач вимагає від держави компенсацію, і чи обґрунтованим відповідно до цього порушення є її розмір.
		Зазначила, що задовольнивши позов, суди неправильно застосували приписи Закону України «Про боротьбу з тероризмом», Кодексу цивільного захисту України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не визначилися із заявленими підставами позову та їх зв`язком із його предметом, не встановили, які обов`язки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції держава порушила, а також, чи обґрунтованим з огляду на ці порушення є розмір позовних вимог.
		Ухвалою від 03 липня 2020 року Орджонікідзевський районний суд м. Маріуполя Донецької області залучив до участі у справі Службу безпеки України як третю особу.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		Рішенням від 27 квітня 2021 року Орджонікідзевський районний суд м. Маріуполя Донецької області позов задовольнив частково.
		Стягнув з Держави Україна в особі КМ України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 80 000,00 грн.
		Стягнув з Держави Україна в особі КМ України за рахунок коштів Державного бюджету України в дохід держави судовий збір в розмірі 551,20 грн.
		У решті позову відмовив.
		Додатковим рішенням від 18 червня 2021 року Орджонікідзевський районний суд м. Маріуполя Донецької області стягнув з Держави Україна в особі КМ України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування судових витрат суму 273,00 грн.
		Рішення суд мотивував доведеністю факту заподіяння шкоди позивачу в результаті вибуху внаслідок артобстрілу.
		Зазначив, що станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні, в якому позивач залучена потерпілою через пошкодження її власності триває, та враховуючи відсутність в Україні, саме на час пошкодження майна та на час звернення позивача до суду із позовом, спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, суд вважав, що позивач довела, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно їх права власності на таке майно, а тому порушення їх права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
		Визначаючи розмір такої компенсації, суд врахував фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 
		Постановою від 10 серпня 2021 року Донецький апеляційний суд апеляційну скаргу адвоката Фісінчука Семена Олександровича в інтересах ОСОБА_1 залишив без задоволення. Апеляційну скаргу КМ України залишив без задоволення.
		Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 квітня 2021 року залишив без змін.
		Постанову мотивував тим, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від Держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції торгівельний павільйон.
		Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції, внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу майна, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.
		Зазначив, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» є безпідставними, однак позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		Суд апеляційної інстанції взяв до уваги висновки щодо застосування відповідних норм права, зроблені Верховним Судом у постанові від 04 вересня 2019 року у цій справі.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		У касаційній скарзі, поданій у вересні 2021 року до Верховного Суду, КМ України, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові.
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		Підставою для відкриття касаційного провадження КМ України зазначив неврахування висновку щодо застосування статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19.
		Касаційну скаргу мотивував тим, що суди не навели докази нездатності держави Україна підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати права людей; обставини справи свідчать про активні дії з боку держави для виконання обов`язку забезпечення і захисту прав людини; зважаючи на широкомасштабну терористичну діяльність сепаратистів, яких підтримувала Російська Федерація, Україна не мала можливості попередити всі терористичні акції. 
		У жовтні 2021 року до суду надійшли пояснення на касаційну скаргу, у яких Служба безпеки України підтримала касаційну скаргу КМ України та просила скасувати судові рішення і ухвалити нове про відмову у позові.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Суд установив, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить нежиле приміщення (торговий павільйон) АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 27 березня 2006 року Маріупольською міською радою (т. 1 а. с. 20, 21).      
		Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серія ЯЕ № 724450, земельна ділянка, що розташована у АДРЕСА_1 , належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04 лютого 2009 року.
		Цільове призначення цієї земельної ділянки - обслуговування магазину продовольчих та непродовольчих товарів та кафетерію (т. 1 а. с. 15).
		25 січня 2015 року комісія у складі старшого інспектора та інспектора відділення пожежної безпеки 3 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Донецькій області склали акт про знищення повністю пожежею 24 січня 2015 року крамниці непродовольчих товарів «Єва» у АДРЕСА_1 . 
		Причина пожежі встановлена: вибух внаслідок артобстрілу (т. 1 а. с. 12).              
		ОСОБА_1 звернулася до Маріупольської міської ради та Донецької обласної державної адміністрації з приводу відшкодування спричиненої їй 24 січня 2015 року шкоди знищенням належного їй нежитлового приміщення. 
		Проте, у цьому їй було відмовлено з посиланням на невизначеність законами органу державної влади відповідального за відшкодування шкоди в даному випадку та відсутністю державних програм щодо компенсації втрат, понесених населенням через терористичні акти. 
		Також заявнику повідомили, що з резервного фонду було виділено кошти лише для допомоги особам, які отримані фізичні ушкодження, а також сім`ям загиблих (т. 1, а. с. 48, 49, 50).
		За повідомленням слідчого відділу Управління служби безпеки України в Донецької області від 02 березня 2017 року, слідчий відділ Управління Служби безпеки України в Донецькій області проводить досудове розслідування у кримінальному провадженні № 22015050000000047 від 24 січня 2015 року за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України. 
		У цьому провадженні 17 березня 2015 року ОСОБА_1 залучена як потерпіла, у зв`язку із пошкодженням в результаті обстрілу належного їй нерухомого майна у АДРЕСА_1 . 
		На час розгляду справи у суді апеляційної інстанції досудове розслідування у кримінальному упровадженні триває (т. 1, а. с. 146, 157).
		Досудове розслідування встановило, що 24 січня 2015 року унаслідок артилерійського обстрілу мікрорайону «Східний» Орджонікідзевського району міста Маріуполя загинули 30 осіб, не менш 119 осіб отримали тілесні ушкодження різного ступеню тяжкості, пошкоджені житлові будинки та нежитлові приміщення, ринки «Київський» та «Денис» ( т. 1, а. с. 57, 147-148).
		Згідно із листом від 03 вересня 2020 року № 5702-р, Головне слідче управління повідомило в рамках кримінального провадження № 22015050000000047 про підозру чотирьом громадянам України та вісім громадянам Російської Федерації.
		Всіх осіб, яким повідомлено про підозру, оголошено у розшук, кримінальне провадження зупинено на підставі пункту 3 частини першої статті 280 КПК України (т. 4 а. с. 150-151).
		Фізична особа - підприємець ОСОБА_3 зазначив, що договірна ціна на відновлення торгівельного павільйону станом на 30 березня 2016 року становить 759 806,00 грн (т. 1, а. с. 22-44).
		За висновком судової оціночно-будівельної експертизи від 21 березня 2017 року,  розмір шкоди, завданої ОСОБА_1 унаслідок знищення 24 січня 2015 року об`єкта комерційної нерухомості у АДРЕСА_1 , з урахуванням даних, що зафіксовані у звіті про оцінку ПП «Центр експертних послуг» від 15 червня 2015 року, та за кошторисним розрахунком ФОП ОСОБА_3 , станом на сьогодні становить 888 715,00 грн (т. 1 а. с. 159-180).
		У судовому засіданні експерт Новіков В. С. пояснив, що об`єктом оцінки був зруйнований об`єкт, який не можливо було оцінити безпосередньо, а тому вирахувана вартість втраченого майна.
		Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		Згідно із абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Межі розгляду справи судом 
		Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).
		Касаційну скаргу слід залишити без задоволення.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Задовольняючи частково позов, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з доведеності факту заподіяння шкоди позивачу в результаті вибуху внаслідок артобстрілу, а також з наявності підстав на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		Верховний Суд погодився з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій.
		Частина п`ята статті 411 ЦПК України передбачає, що висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
		З огляду на частину першу статті 417 ЦПК України, вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
		Так, скасовуючи судові рішення у справі, що переглядається, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), зазначила, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. 
		Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
		Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно».
		Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). 
		Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. 
		Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який, наприклад, має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні.
		Відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. 
		Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом (стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»).
		Передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об`єкт нежитлової нерухомості незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.
		За статтею 1 Першого протоколу до Конвенції поряд із негативним обов`язком утриматися від неправомірного втручання у право мирного володіння майном держава має позитивні обов`язки гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, ефективне використання цього права та його відновлення у разі порушення. 
		Позитивні обов`язки можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті: держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки); у процесуальному аспекті: хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами.
		Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нежитлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 
		Проте, залежно від змісту порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого, означена компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися: у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння майном і провести об`єктивне й ефективне розслідування факту втручання у це право, відсутні підстави для висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна; тоді як за порушення негативного обов`язку не втручатися у вказане право держава може бути зобов`язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі.
		Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення якого виду конвенційних обов`язків позивач вимагає від держави компенсацію, і чи обґрунтованим відповідно до цього порушення є її розмір.
		Під час нового розгляду цієї справи, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, врахував вказівки, викладені в постанові суду касаційної інстанції та обґрунтовано керувався тим, що зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
		Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
		Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
		Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
		Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).
		Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням рухомого майна внаслідок терористичного акту, був відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій (позитивний матеріальний обов`язок). 
		Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. 
		Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
		Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його рухомому майну терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
		Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
		Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
		Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Loizidou проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, «Myra Xenides-Arestis проти Туреччини» від 07 грудня 2006 року; «Chiragov and Others проти Вірменії» [ВП] від 16 червня 2015, п. 199, «Sargsyan проти Азербайджану» [ВП] від 16 червня 2015 року).
		У справі «Dokic проти Боснії та Герцеговини» (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року) суд підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду.
		На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.
		У будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи порушено питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.
		Враховуючи відсутність в Україні на час розгляду справи місцевим судом спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення АТО на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про доведеність позивачем, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно його права власності на таке майно, а тому порушення його права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
		Визначаючи розмір такої компенсації, суди попередніх інстанції, виходячи з фактичних обставин справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшли обґрунтованого висновку про стягнення з Держави Україна на користь позивача грошової компенсації у розмірі 80 000,00 грн.
		Підставою для відкриття касаційного провадження є неврахування висновку щодо застосування статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19.
		Практика Верховного Суду щодо вирішення питання про відшкодування майнової шкоди, завданої терористичним актом є сталою та колегія суддів не вбачає підстав для відступлення.
		Так, у постанові 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 Велика Палата Верховного Суду, на яку посилався заявник як на приклад неоднакового застосування норм права, зазначила, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від Держави Україна відшкодування за викрадене у період проведення АТО майно.
		Наведене не є обмеженням визначених Конституцією України прав позивача на підприємницьку діяльність, втручанням у здійснення ним права власності.
		Дійсно, відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а також в силу статті 56 Конституції України, яка передбачає право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		Разом з тим доводи позивача щодо порушення державою позитивних зобов`язань щодо визначення порядку відшкодування за рахунок Державного бюджету шкоди, заподіяної викраденням майна на території проведення АТО, не знайшли обґрунтованого й об`єктивного підтвердження та не є застосовними у цих правовідносинах. Підстав для висновку про те, що заявлена позивачем вартість шкоди має ґрунтуватися на відшкодуванні реальної вартості пошкодженого (викраденого) майна, також відсутні.
		Таким чином, доводи касаційної скарги, які були підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи, оскільки висновки судів у справі, що переглядається не суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19.
		Решта доводів касаційної скарги зводиться до переоцінки доказів, що находиться за межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
		Щодо судових витрат 
		Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.
		Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 квітня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 10 серпня 2021 року залишити без змін. 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:  С. Ю. Мартєв     В. В. Сердюк     І. М. Фаловська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...