Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 755/17313/17 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; дарування.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 13.02.2023. Забезпечено надання загального доступу: 14.02.2023.
Дата набрання законної сили: 01.02.2023
Номер судового провадження: 61-20436ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		01 лютого 2023 року
		м. Київ
		 
		справа № 755/17313/17
		провадження № 61-20436св21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Крата В. І.,
		суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),
		 
		учасники справи: 
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		третя особа - приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Чернишова Вікторія Валеріївна,
		розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу  ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року в складі колегії суддів: 
		Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до 
		ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири, застосування двосторонньої реституції.
		Позов мотивований тим, що 01 квітня 2017 року між сторонами був укладений договір дарування квартири, за умовами якого ОСОБА_1 подарувала, 
		а ОСОБА_2 прийняла у дар належну позивачу на праві особистої власності квартиру 
		АДРЕСА_1 .
		Позивач вказувала, що напередодні укладення оспорюваного договору, сторони домовились про те, що за отримання у дар квартири у м. Києві, відповідач подарує позивачу дві квартири у м. Маріуполі. 26 жовтня 2017 року відповідач видала позивачу відповідну розписку про те, що вона зобов`язується виконати свої зобов`язання та в рахунок подарованої квартири у м. Києві, повинна подарувати ОСОБА_1 однокімнатну квартиру 
		АДРЕСА_2 та двокімнатну квартиру 
		АДРЕСА_3 , а також здійснити доплату в розмірі 1 500,00 дол. США до 
		09 листопада 2017 року.
		ОСОБА_1 зазначала, що у неї з відповідачем були дружні відносини, а тому вона не мала підстав не довіряти ОСОБА_2 . Проте жодного нерухомого майна у її власність відповідач не передала, а вона фактично залишилася без житла, оскільки подарована нею квартира була єдиним її нерухомим майном та місцем проживання.
		На переконання позивача, оспорюваний договір укладений шляхом зловживання її довірою та обману зі сторони відповідача. Крім того, договір дарування квартири є фіктивним, оскільки він мав на меті вчинення прихованого правочину - договору міни. Тому цей договір підлягає визнанню недійсним.
		ОСОБА_1 просила:
		визнати недійсним з моменту укладення договір дарування квартири, укладений 01 квітня 2017 року між нею та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Чернишовою В. В. та зареєстрований в реєстрі за № 727;
		застосувавши наслідки недійсності договору дарування квартири у вигляді двосторонньої реституції у спосіб повернення квартири АДРЕСА_1 у її власність.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції 
		Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 26 січня 2018 року накладено арешт на нерухоме майно - квартиру  
		АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування квартири від 01 квітня 2017 року, укладеного між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Чернишовою В. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 727.
		Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 19 березня 2019 року 
		до участі в справі як третю особу залучено приватного нотаріуса Маріупольського міського нотаріального округу Чернишову В. В.
		Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 12 липня 2021 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
		Скасовано заходи забезпечення позову вжиті ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 26 січня 2018 року шляхом скасування накладеного арешту на спірне нерухоме майно (квартиру).
		Суд першої інстанції зазначив, що на час укладення оспорюваного договору дарування квартири від 01 квітня 2017 року судом не встановлено наявності будь-яких усних чи письмових домовленостей та зобов`язань відповідача передати у майбутньому у власність ОСОБА_1 будь-яке нерухоме майно, зокрема квартир у м. Маріуполі, а також грошових коштів. При цьому оспорюваний договір дарування квартири також не містить жодних застережень щодо таких зобов`язань обдаровуваної.
		Суд також вказав, що наявна в матеріалах справи розписка від 26 жовтня 
		2017 року складена майже через півроку після укладення оспорюваного договору дарування квартири від 01 квітня 2017 року. На переконання суду, її зміст не міг впливати на укладення позивачем договору дарування, а тому вона не може бути предметом дослідження в межах розгляду позовних вимог про визнання цього договору недійсним.
		Позивач не довела факту навмисного введення її відповідачем в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Таким чином, викладені позивачем обставини не можуть бути підставою для визнання договору дарування недійсним внаслідок обману.
		Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
		Постановою Київського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
		Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 липня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.
		Визнано недійсним з моменту укладення договір дарування квартири АДРЕСА_1 , який укладений 01 квітня 2017 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Чернишовою В. В. та зареєстрований в реєстрі за № 727.
		У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
		Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 1 600,00 грн.
		Апеляційний суд виходив з того, що між сторонами справи виник спір щодо дійсності укладеного правочину, зокрема щодо дійсності договору дарування квартири з тих підстав, що вказаний правочин укладено з метою приховування іншого правочину - договору міни.
		У матеріалах справи міститься копія розписки ОСОБА_2 від 26 жовтня 2017 року наступного змісту «Я, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зобов`язуюсь виконати свої зобов`язання та у рахунок подарованої мені квартири у АДРЕСА_1 зобов`язуюсь: подарувати однокімнатну квартиру по: АДРЕСА_2 та двокімнатну квартиру: АДРЕСА_7 та обіцяну мною доплату у розмірі 1 500 доларів США до 09.11.17 р. зобов`язуюсь передати у власність ОСОБА_1 шляхом дарчої».
		На переконання апеляційного суду, системний аналіз матеріалів справи та статті 715 ЦК України дає підстави для висновку, що суд першої інстанції помилково вважав, що написана ОСОБА_2 розписка від 26 жовтня 2017 року не свідчить про існування між сторонами правовідносин, які випливають із договору міни.
		З тексту вказаної розписки ОСОБА_2 від 26 жовтня 2017 року вбачається, що вона зобов`язується виконати взяті на себе зобов`язання та у рахунок подарованої їй квартири у м. Києві зобов`язується передати у власність 
		ОСОБА_1 : однокімнатну квартиру 
		АДРЕСА_2 та двокімнатну квартиру 
		АДРЕСА_3 , а також здійснити доплату в розмірі 1 500,00 дол. США до 
		09 листопада 2017 року.
		При укладенні оспорюваного правочину (договору дарування від 01 квітня 
		2017 року) воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву і вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, оскільки як свідчить текст розписки сторони мали на меті укладення саме договору міни, за яким ОСОБА_1 мала подарувати ОСОБА_2 квартиру в місті Києві, а ОСОБА_2 надалі повинна була укласти договір дарування щодо двох квартир в м. Маріуполі на ім`я ОСОБА_1 . Оспорюваний договір дарування квартири від 01 квітня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спрямований на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання змісту договору міни об`єктів нерухомого майна. Відповідач не спростувала існування вказаної розписки. Тому, апеляційний суд зробив висновок про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у вказаній частині та визнання укладеного договору дарування квартири недійсним.
		Висновок суду першої інстанції та доводи відповідача проте, що факт написання ОСОБА_2 розписки після спливу шести місяців з моменту укладення правочину не впливає на суть та правомірність укладення договору дарування, колегія суддів вважає помилковим, оскільки написання відповідачем вказаної розписки лише підтверджує попередню домовленість сторін щодо дійсних намірів при укладенні вказаного правочину, яка була спрямована саме на обмін житловими приміщеннями. Обмін фактично не був реалізований лише з вини відповідача, яка ухилилась від виконання взятих на себе усних домовленостей.
		Апеляційний суд також вважав, що обраний позивачем спосіб захисту свого права, зокрема шляхом застосування двосторонньої реституції (відновлення становища, яке існувало до порушення) не є належним способом захисту прав ОСОБА_1 у спірних правовідносинах. Визнання договору дарування недійсним є підставою для повернення відповідачем отриманого за вказаним договором майна позивачу.
		Оскільки особою, яка подала апеляційну скаргу, під час подання позовної заяви було сплачено судовий збір у розмірі 1 280,00 грн, а за подачу апеляційної скарги - у розмірі 1 920,00 грн. Апеляційну скаргу задоволено на 50 %, тому апеляційний суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 600,00 грн.
		Аргументи учасників справи
		У грудні 2021 року представник  ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду, 
		а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
		Касаційна скарга обґрунтована тим, що:
		у матеріалах справи містяться належні, допустимі та достовірні докази 
		(у тому числі показання свідків), що повністю спростовують обставини, на які посилається позивач стосовно умисного введення її в оману, здійснення психологічного тиску і погроз фізичного насилля, фіктивності договору та його укладення під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах;
		пояснення позивача щодо спірної квартири як єдиного житла є недостовірними, оскільки у її власності було домоволодіння у Чернігівській області, яке вона відчужила на користь своєї матері;
		апеляційний суд зробив помилковий висновок, що у спірних правовідносинах було укладено фіктивний правочин з метою приховування договору міни та помилка при вчиненні правочину. Суд апеляційної інстанції безпідставно взяв до уваги як доказ розписку ОСОБА_2 від 26 жовтня 
		2017 року та необґрунтовано вважав, що між сторонами укладено договір міни;
		оскаржена постанова суду апеляційної інстанції прийнята з порушенням норм процесуального права, зокрема пунктів 3, 5 частини першої статті 36, частини першої статті 39 ЦПК України. Тому постанова апеляційного суду підлягає скасуванню на підставі пункту 1 частини першої статті 411 ЦПК України;
		суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а саме частину першу статті 234, частину першу статті 229 ЦК України. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. При цьому позивач на вказану норму як на правову підставу позову не посилалась. Фіктивний правочин характеризується прямим умислом сторін на його вчинення з метою приховання іншого правочину без створення юридичних наслідків. Таким чином, апеляційний суд застосував дві взаємовиключні правові підстави для визнання правочину недійсним;
		апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин статті 203, 208, 215, 220, 234, 640, 715 ЦК України та зробив помилковий висновок про наявність правовідносин, які випливають з договору міни. Будь-які договори дарування як в усній, так і в письмовій формі, ні до, ні на час, ні після вчинення спірного правочину не укладались, відповідач не брала на себе зобов`язань щодо передачі будь-якого майна на користь позивача в рахунок подарованої квартири за договором дарування від 01 квітня 2017 року. Фіктивна розписка не породжує жодних юридичних наслідків стосовно правочинів про відчуження нерухомого майна, не може слугувати належним, допустимим та достовірним доказом існування таких правочинів, в тому числі договору міни, про який зазначив суд апеляційної інстанції;
		апеляційний суд повинен був застосувати норми статей 220, 545, 635 ЦК України та зробити висновок про відсутність правових підстав для оцінки розписки як доказу існування правочину з відчуження нерухомого майна на користь позивача;
		прийняття, складення і підписання повного тексту оскаржуваної постанови відбулося всупереч вимогам статей 35, 245, 248, 259 ЦПК України, тобто з порушенням правил та процедури ухвалення судового рішення колегіальним складом суду;
		законодавцем передбачено існування принципу презумпції правомірності правочину та нотаріальних дій нотаріуса. Позивач не довела будь-яких обставин незаконності дій приватного нотаріуса, яка посвідчила оспорюваний договір дарування квартири;
		апеляційний суд не дослідив та не надав оцінку доказам у справі, зокрема показанням осіб, допитаних як свідків, та поясненням приватного нотаріуса. 
		Ці докази повністю спростовують доводи позовної заяви;
		суд апеляційної інстанції безпідставно послався на висновки, викладені 
		у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі 
		№ 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), оскільки вони є нерелевантними.
		Аналіз доводів касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування квартири. В іншій частині постанову апеляційного суду не оскаржено, тому вона в частині позовних вимог про застосування двосторонньої реституції касаційним судом не переглядається.
		У січні 2022 року представник ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення.
		Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що:
		вимоги і доводи касаційної скарги є безпідставними та необґрунтованими;
		твердження відповідача стосовно нібито факту позапроцесуальних відносин між адвокатом ОСОБА_3 та суддями апеляційного суду щодо розгляду справи та її вирішення на користь позивача не відповідають дійсності;
		доводи відповідача спрямовані на спотворення реальних фактичних обставин справи та їх неадекватну інтерпретацію з метою в будь-який незаконний спосіб залишити за собою право власності на квартиру, права на яку було отримано шляхом зловживання довірою та під впливом обману;
		договір дарування квартири укладено 01 квітня 2017 року. Напередодні між сторонами усно погоджено умови, на підставі яких за отримання дарунку - квартири у м. Києві, відповідач зобов`язувалась подарувати два об`єкти нерухомого майна - квартири, призначені для проживання у м. Маріуполі. 
		У зв`язку з тяжким захворюванням матері позивача, яка зареєстрована та проживає в місті Маріуполі,  ОСОБА_1 була вимушена змінити місце проживання та переїхати з міста Києва до міста Маріуполя, у зв`язку з чим потребувала поліпшення житлових умов саме в указаному місті. Оскільки між позивачем та відповідачем були дружні стосунки, у неї не було підстав не довіряти ОСОБА_2 щодо виконання умов усних домовленостей. Ці обставини були частково підтверджені показаннями відповідача ОСОБА_4 ;
		факт існування усних домовленостей між позивачем та відповідачем на момент укладання договору дарування підтверджується розпискою 
		ОСОБА_2 (написано власноручно) від 26 жовтня 2017 року. Ця розписка свідчить про те, що між сторонами було укладено договір міни в усній формі, умови якого було обговорено сторонами, тобто виникли правовідносини, які випливають із договору міни;
		добровільно подарувати єдине своє житло позивач не могла, зіпсувавши при цьому стосунки з колишньою подругою - відповідачем у справі. Позивач на момент звернення до суду за захистом своїх порушених прав була зареєстрована в спірній квартирі, там знаходилися її особисті речі, але вона не мала можливості проживати у ній;
		у позивача наявні тяжкі хвороби, а саме пухлини молочних залоз та ускладнена міопатія обох очей. Це свідчить про неможливість прочитання нею спірного договору дарування та повного розуміння його змісту;
		між сторонами фактично виникли зобов`язання визначені статтею 715 ЦК України, проте вони були реалізовані частково позивачем шляхом укладення договору дарування, що не відповідало її внутрішній волі та формі, визначеній законом. Тому, вказаний правочин відповідно до статей 203, 215 ЦК України повинен бути визнаний недійсним, про що обґрунтовано зазначив апеляційний суд.
		Рух справи
		Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. Цією ж ухвалою 
		у задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року до закінчення її перегляду 
		в касаційному порядку відмовлено.
		Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2022 року зупинено дію постанови Київського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року до закінчення її перегляду 
		в касаційному порядку.
		Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2022 року заяву ОСОБА_1 про відвід колегії суддів: Русинчука М. М., Антоненко Н. О., Дундар І. О. у цій справі визнано необґрунтованою. Заяву про відвід колегії суддів передано судді, який не входить до складу суду, визначеному у порядку, передбаченому частиною першою статті 33 ЦПК України.
		Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в задоволенні заяви 
		ОСОБА_1 про відвід колегії суддів: Русинчука М. М., Антоненко Н. О., 
		Дундар І. О. відмовлено.
		Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2023 року справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.
		Межі та підстави касаційного перегляду
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції 
		в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
		Доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначено, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Крім того, вказано, що судове рішення ухвалено з порушенням пункту 1 частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.
		Фактичні обставини справи
		Суди встановили, що 01 квітня 2017 року між ОСОБА_1 (дарувальник) і ОСОБА_2 (обдаровувана) укладено договір дарування квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Чернишовою В. В. та зареєстрований в реєстрі за № 727.
		Відповідно до пункту 1 вказаного договору дарувальник, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій та діючи добровільно, подарувала, а обдаровувана прийняла у дар належну дарувальнику на праві особистої власності однокімнатну квартиру     АДРЕСА_1 .
		У пункті 11 договору дарування квартири дарувальник та обдаровувана підтверджують, що їм роз`яснено нотаріусом законодавство щодо визнання угод недійсними та зміст пункту 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2006 року № 45. Сторони цього правочину засвідчили, що мають здоровий глузд, тверду пам`ять та ясну свідомість, діють добровільно, однаково розуміють значення своїх дій та не помиляються у відношенні цього договору, у них відсутні обставини, які примусили укласти цей договір на невигідних стосовно себе умовах, а також ніяких заперечень, зауважень, доповнень до цього договору вони не мають, підтверджують дійсність намірів його укладення, а також те, що він не носить характеру фіктивного та удаваного, не є договором зловмисним, що зміст договору відповідає їх волі, про що свідчать особисті підписи під цим правочином.
		Згідно з пунктом 13 зазначеного договору сторони підтвердили, що цей договір вчинюється за відсутності тяжкої обставини та обставин, що спонукають вчинити даний договір на вкрай невигідних умовах. У сторін відсутні будь-які заперечення щодо кожної з умов договору, вони однаково розуміють значення договору, умови та правові наслідки для кожної із сторін. Дарувальник та обдаровувана також стверджують, що не обмежені в праві укладати правочини, не визнані у встановленому порядку недієздатними повністю або частково, не страждають на захворювання, що перешкоджають усвідомленню ними суті цього договору.
		Договір підписаний сторонами у присутності приватного нотаріуса Маріупольського міського нотаріального округу Чернишової В. В., а також містить застереження про те, що нотаріус зробила усний переклад тексту договору з української на російську мову.
		Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 13 листопада 2017 року № 103550180 об`єкт нерухомого майна за реєстраційним номером 1213566980000 - однокімнатна квартира 
		АДРЕСА_1 , 31 травня 2017 року зареєстрований за 
		ОСОБА_2 на праві приватної власності, номер запису про право власності 20776502.
		Відповідно до копії розписки ОСОБА_2 від 26 жовтня 2017 року (дослівно) 
		«Я, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зобов`язуюсь виконати свої зобов`язання та у рахунок подарованої мені квартири у АДРЕСА_1 зобов`язуюсь: подарувати однокімнатну квартиру по: АДРЕСА_2 та двокімнатну квартиру: АДРЕСА_7 та обіцяну мною доплату у розмірі 1 500 доларів США до 09.11.17 р. зобов`язуюсь передати у власність ОСОБА_1 шляхом дарчої».
		 
		Позиція Верховного Суду
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
		Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
		При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
		Згідно з статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
		Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
		Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
		У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
		Згідно з статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
		При зверненні з позовом ОСОБА_1 вказувала, що оспорюваний договір дарування квартири укладений під впливом обману (стаття 230 ЦК України) та тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (стаття 233 ЦК України), є фіктивним (стаття 234 ЦК України), удаваним (стаття 235 ЦК України).
		На підтвердження обов`язку ОСОБА_2 передати у власність позивача нерухоме майно позивач надала суду копію розписки від 26 жовтня 2017 року наступного змісту: «Я, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зобов`язуюсь виконати свої зобов`язання та у рахунок подарованої мені квартири у АДРЕСА_1 зобов`язуюсь: подарувати однокімнатну квартиру по: АДРЕСА_2 та двокімнатну квартиру: АДРЕСА_7 та обіцяну мною доплату у розмірі 1 500 доларів США до 09.11.17 р. зобов`язуюсь передати у власність ОСОБА_1 шляхом дарчої».
		Суд апеляційної інстанції, пославшись на розписку  ОСОБА_2 від 
		26 жовтня 2017 року, зробив висновок, що оспорюваний договір дарування спрямований на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховування договору міни нерухомого майна. Суд вказав, що сторони мали на меті укладення саме договору міни, за яким ОСОБА_1 мала подарувати ОСОБА_2 квартиру в місті Києві, а ОСОБА_2 в подальшому мала укласти договір дарування щодо двох квартир в м. Маріуполі на ім`я ОСОБА_1 .
		Колегія суддів не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції з таких мотивів.
		Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
		Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
		Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні відомостей, надання підроблених документів і т. п.); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які він повинен був зробити (зокрема, умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення і т. п.).
		Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 липня 2022 року у справі № 760/21633/15 (провадження № 61-4464св21) зазначено, що «тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України. Подібні висновки викладені у поставах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц (провадження № 61-34575св18, від 20 січня 2021 року у справі № 522/24005/17 (провадження 
		№ 5213св20)».
		За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
		Тлумачення частини першої статті 233 ЦК України дає підстави для висновку, що умовами визнання правочину недійсним є: а) наявність тяжкої обставини, що «змусила» особу вчинити правочин; б) те, що цей правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов.
		Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа вчиняє їх добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах (див. постанову Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року в справі 
		№ 6-2766цс16).
		Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2022 року в справі № 757/62043/18-ц (провадження № 61-13227св21) зазначено, що: «тлумачення статті 234 ЦК України свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі 
		№ 6-197цс14, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 квітня 2018 року у справі № 921/757/16-г/7, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19 (провадження № 61-14079св20) […]».
		Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України).
		Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків. Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі норм, що регулюють цей правочин.
		Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 
		1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
		У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2022 року в справі № 576/564/21 (провадження № 61-19258св21) вказано, що: «якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України). У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України). За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином».
		Згідно з статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
		У справі, що переглядається:
		суд першої інстанції не встановив наявність саме на час укладення оспорюваного договору дарування квартири від 01 квітня 2017 року будь-яких, усних чи письмових, зобов`язань з боку відповідача передати у майбутньому 
		у власність ОСОБА_1 будь-яке нерухоме майно, зокрема квартири у 
		м. Маріуполі, а також грошових коштів. Оспорюваний договір дарування квартири також не містить жодних застережень щодо такого роду зобов`язань з боку обдаровуваної;
		будь-які докази щодо вчинення відносно позивача психологічного тиску та погроз з боку відповідача та її чоловіка, з метою примусу для укладення договору дарування квартири, у тому числі докази щодо звернення позивача з цього приводу до органів поліції та прийняті ними за результатом розгляду рішення, 
		у матеріалах справи відсутні;
		позивач не довела, а суди не встановили існування тяжкої обставини, під впливом якої позивач уклала оспорюваний договір дарування квартири;
		на виконання оспорюваного договору дарування було передано майно, що підтверджено самим договором дарування, а також реєстрацією права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;
		позивачем також не надано належних, достовірних та достатніх доказів про те, що договір дарування квартири був укладений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, або ж з метою вчинення прихованого правочину, а саме договору міни.
		За таких обставин, суд першої інстанції зробив правильний висновок, що позивач не довела наявність підстав, передбачених статтями 230, 233 - 235 ЦК України, для визнання договору дарування квартири від 01 квітня 2017 року недійсним та обґрунтовано відмовив ОСОБА_1  у задоволенні відповідних позовних вимог. Суд апеляційної інстанції помилково скасував законне рішення суду першої інстанції в цій частині позову.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
		Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених упостанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 липня 2022 року у справі № 760/21633/15 (провадження № 61-4464св21), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2022 року в справі № 757/62043/18-ц (провадження № 61-13227св21), у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2022 року в справі 
		№ 576/564/21 (провадження № 61-19258св21), дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині прийнята без додержання норм процесуального і матеріального права.
		У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити, постанову апеляційного суду в оскарженій частині - скасувати, а рішення суду першої інстанції у відповідній частині позовних вимог - залишити в силі.
		ОСОБА_2 сплачено судовий збір в розмірі 1 280,00 грн за подання касаційної скарги. Оскільки касаційну скаргу задоволено, тому з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню понесені судові витрати на сплату судового збору в розмірі 1 280,00 грн. 
		Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
		Постанову Київського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири скасувати.
		Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 липня 2021 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири залишити в силі.
		Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 280,00 грн судових витрат, понесених на сплату судового збору.
		З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року в скасованій частині втрачає законну силу.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		ГоловуючийВ. І. Крат  Судді:Н. О. Антоненко    І. О. Дундар    Є. В. Краснощоков   М. М. Русинчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...