Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 420/19677/21 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо; біженців.
Надіслано для оприлюднення: 13.02.2023. Зареєстровано: 14.02.2023. Забезпечено надання загального доступу: 15.02.2023.
Дата набрання законної сили: 13.02.2023
Номер судового провадження: 854/185/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		 
		 
		 
		___________________________________________________________________________________
		 
		П О С Т А Н О В А
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		13 лютого 2023 р.м.ОдесаСправа № 420/19677/21Головуючий в 1 інстанції: Андрухів В.В.
		Дата і місце ухвалення: 29.11.2022р., м. Одеса
		 
		Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду 
		у складі:
		головуючого  Ступакової І.Г.
		суддів  Бітова А.І.
		Лук`янчук О.В.
		 
		розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2022 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, -
		 
		В С Т А Н О В И Л А :
		 
		В жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просила суд:
		- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ ДМС України в Одеській області №190 від 05.10.2021р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
		- зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 .
		В обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що вона є громадянином Республіки Камерун, однак не може повернутися до країни свого громадянського походження через небезпеку для її життя та здоров`я - у зв`язку внутрішнім збройним конфліктом в країні між англофобами та франко фонами. Позивач стверджувала, що вона походить з регіону, де йдуть бойові дії, а також належить до соціальної групи: самотня жінка без супроводу. Зазначене стало підставою для звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак, наказом №190 від 05.10.2021р. відповідач відмовив в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, посилаючись на очевидну необґрунтованість клопотання. Вказаний наказ позивач вважає незаконним та зазначає, що у неї наявні умови, передбачені п.1 та п.13 ст.1 Закону, тоді як територіальним органом ДМС всебічно не досліджено інформацію по країні походження ОСОБА_1 . 
		Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2022р. в задоволенні позову відмовлено.
		Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на не правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення від 29.11.2022р., з ухваленням по справі нового судового рішення  про задоволення її позову у повному обсязі.
		В своїй скарзі апелянт зазначає, що при вирішенні спору судом першої інстанції не надано належної правової оцінки посиланням позивача на те, що основною причиною неможливості її повернення до Республіки Камерун є політичні мотиви. В країні походження ОСОБА_1 є одинокою незаміжньою жінкою без супроводу, тоді як політична партія «Боро Харам» виробляє жахливі речі з місцевим населенням, катує жінок та дітей. 
		Також, апелянт посилається на те, що судом першої інстанції не досліджено інформацію по країні походження ОСОБА_1 , яка надає їй право на отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а також доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими.
		ГУ ДМС України в Одеській області подало письмовий відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить скаргу позивача залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції  без змін. Відповідач зазначає, що обставини можливості переслідування позивача у випадку повернення її до Камеруну були дослідженні при розгляді судової справи №825/1906/17, предметом спору у якій було оскарження ОСОБА_1 наказу Управління ДМС України в Чернігівській області від 26.09.2017р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначені обставини, на підставі ч.4 ст.78 КАС України, повторному доказуванню не підлягають. До того ж, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 звернулася до уповноваженого органу через 4 роки перебування на території України у якості нелегального мігранта, чим порушила вимоги ч.2 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Виїзд позивача за межі Камеруну не носив характеру втечі від переслідування та не був обумовлений небезпекою зазнати безпосередньої загрози. 
		Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.1 ч.1 ст.311 КАС України.
		Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. 
		Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Республіки Камерун, уродженкою м. Дуала, за етнічною належністю - бамілеке, за віросповіданням - християнка (протестант).
		31.07.2017р. ОСОБА_1 прибула на територію України легально, авіарейсом Дуала (Камерун) - Одеса, міжнародний аеропорт «Одеса» (Україна), на підставі паспортного документу гр. Камерун серії НОМЕР_1 та оформленої разової візи типу «С» серії НОМЕР_2 . Мета приїзду в Україну - участь у навчальному семінарі на запрошення Державного університету «Одеська політехніка» у період з 31.07.2017р. по 06.08.2017р.
		08.08.2017р. о 03:30 год. ОСОБА_1 було виявлено та затримано прикордонним нарядом СП ВПС « ІНФОРМАЦІЯ_2 » Білгород-Дністровського прикордонного загону, в місцевості між Україною та Республікою Молдова на відстані 20 м від державного кордону в районі інформаційного знаку №1/84 - при спробі незаконного перетину державного кордону з України в Республіку Молдова, поза встановленим пунктом пропуску. 
		На підставі рішення начальника Білгород-Дністровського ПЗ ПРУ ДПС України від 09.08.2017р. позивача було поміщено до Чернігівського ПТПІ ДМС України, де вона перебувала у період 11.08.2017р. - 08.02.2018р.
		Під час перебування в Чернігівському ПТПІ ДМС України 06.09.2017р. позивач звернулася із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Управління ДМС України в Чернігівській області.
		Наказом Управління ДМС України в Чернігівській області від 26.09.2017р. №76 ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 
		Зазначений наказ ОСОБА_1 оскаржила в судовому порядку.
		Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 13.12.2017р. по справі №825/1906/17, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13.02.2018р., в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		16.09.2021р. позивач звернулася до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області та 23.09.2021р. подала анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		За результатами розгляду заяви та особової справи №2021OD0202 громадянки Республіки Камерун ОСОБА_1 з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - заява є очевидно необґрунтованою, тобто у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.
		Наказом заступника начальника Головного управління - начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області №190 від 05.10.2021р. «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», відповідно до п.п. 4, 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та п.п. 4.3, 4.4 Правил (затверджених наказом МВС України від 07.09.2011р. №649), беручи до уваги письмовий висновок головного спеціаліста відділу по роботі з шукачами захисту стосовно матеріалів особової справи позивача №2021OD0202, громадянці ОСОБА_2 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Про прийняття вказаного наказу ОСОБА_1 надіслано повідомлення від 08.10.2021р.
		Не погоджуючись з правомірністю наказу ГУ ДМС України в Одеській області №190 від 05.10.2021р. ОСОБА_1 оскаржила його в судовому порядку. 
		Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме: за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що, в свою чергу, не створює умов для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до п.1, п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Судом не прийнято до уваги посилання позивача на те, що вона належить до певної соціальної групи: самотня жінка без супроводу, зазначивши, що під час звернення до органів міграційної служби України ані у заяві, ані під час анкетування чи співбесіди ОСОБА_1 такої підстави для надання захисту в Україні не наводила. Також, судом першої інстанції враховано, що у грудні 2016 року ОСОБА_1 оформила паспорт у відповідному державному органі на Батьківщині, не зазнаючи жодних проблем при відповідному зверненні та отриманні відповідних послуг, що свідчить про те, що позивач продовжує користуватися захистом країни походження, що не сумісно з конвенційними ознаками визначення статусу біженця.
		Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову виходячи з наступного.
		Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI.
		Так, згідно ч.1 ст.5 вказаного Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		У відповідності до ч.1 ст.8 цього ж Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
		За правилами ч.6 ст.8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
		При цьому, слід враховувати, що відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
		Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
		Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
		Колегія суддів зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.
		Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
		Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
		Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
		Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
		В свою чергу, згідно п.п. 4, 13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
		Також, відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004р. №8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру.
		Однак, як у ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача про надання їй статусу біженця або визнання її особою, яка потребує додаткового захисту, так само і в позовній заяві та в апеляційній скарзі, позивачем не зазначено та не надано ніяких аргументованих пояснень та доказів щодо загрози переслідування на Батьківщині, які б послужили причиною її звернення до міграційної служби, та доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати права позивача від дискримінації та переслідувань. Твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації.
		Натомість, під час співбесід в міграційній службі позивач неодноразово зазначала, що будь-яких переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань з боку, як державних органів, так і недержавних угрупувань вона не зазнала.
		Причиною виїзду з Камеруну позивач називає конфлікт між англомовними та франкомовними регіонами, однак вказує, що особисто не була учасником цього конфлікту, особистих погроз та переслідувань не зазнавала, участі у мітингах не брала. 
		Під час співбесід з представником територіального органу ДМС ОСОБА_1 також зазначила, що проживаючи в Камеруні у рідному м. Дуала, вона не мала жодного відношення до вищезазначеного конфлікту, не була учасником конфлікту на релігійному ґрунті, в зазначеному конфлікті не підтримує жодну із сторін, щодо неї не застосовувалось жодне фізичне або психологічне насилля з боку влади, не мала жодного відношення до політичних організацій, додавши про нерозуміння на політичних питаннях, а зазначений конфлікт жодним чином прямо на неї не впливає (анкета від 23.09.2021р., протокол співбесіди від 05.10.2021р.).
		Про відсутність утисків з боку представників державних органів країни громадської належності додатково свідчить те, що позивач покинула країну громадянської належності легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань.
		Позивачем не вказано жодного факту, який би можливо було розцінювати, як відмову в захисті країни громадянської належності.
		З матеріалів справи вбачається, що у грудні 2016 року позивач оформила паспорт у відповідному державному органі на Батьківщині, не зазнаючи жодних проблем при відповідному зверненні та отриманні відповідних послуг. З її слів, вона самостійно займалась оформленням паспортного документу, паспорт було оформлено з метою подальших подорожей, а не з метою виїзду для збереження власного життя (протокол співбесіди від 05.10.2021р.). Перебуваючи на території країни громадянської належності, ОСОБА_1 у липні 2017 року без перешкод здійснила виїзд за межі Батьківщини та відвідала столицю Нігерії, де звернулася до Посольства України в Нігерії задля оформлення візи для виїзду з метою навчання.
		Посилаючись на неможливість свого повернення до країни громадянської належності, позивач зазначає, що вона належить до певної соціальної групи: самотня жінка без супроводу. При цьому, при зверненні із заявою до органу ДМС ОСОБА_1 на вказану обставину не посилалася, у зв`язку з чим її не було досліджено відповідачем на предмет обґрунтованості та правдоподібності.
		Твердження позивача щодо існування на теперішній час небезпеки, яка їй загрожує в країні громадянської належності, є безпідставними і не мають реального підґрунтя. Позивач не наводить переконливих доводів щодо її особистого переслідування в разі повернення на Батьківщину чи переслідування її родичів.
		Також, колегія суддів враховує, що на території країни громадянської належності залишились проживати члени сім`ї позивача, а саме: матір, батько, донька та рідний брат. Всі проживають у м. Дуала, адресу проживання змінено не було. За результатами опитування ОСОБА_1 не встановлено фактів переслідування її близьких родичів на території країни громадянської належності, наразі їх життю нічого не загрожує, вони не зазнають обмежень або дискримінації у реалізації загальних прав, погроз, переслідувань, мають змогу безперешкодно переміщуватись країною.
		Незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, ОСОБА_1 повторно звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у вересні 2021 року, в той час як з 13.02.2018р. остання перебувала на території України в якості нелегального мігранта. 
		Такими діями позивач порушила вимоги частини 5 статті 5 Закону №3671-VI, якою передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
		При цьому, як в ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача, так само і в позовній заяві, позивачем не зазначено, що їй перешкоджало раніше звернутись до міграційної служби із заявою про надання статусу біженця або визнання її особою, яка потребує додаткового захисту.
		Колегія суддів вважає, що ці обставини вказують на необґрунтованість ймовірних побоювань позивача зазнати переслідування у країні громадянської належності та на відсутність першочергової потреби саме у міжнародному захисті.
		Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів причини звернення позивача, вказані в заяві, та свідчить про те, що дане звернення до ГУДМС України в Одеській області обумовлене лише потребою у легалізації на території України.
		Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що ОСОБА_1 не доведено факту переслідувань її за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.
		Відносно додаткової форми захисту, колегія суддів зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не змогла довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.
		Посилання апелянта на те, що відповідач не дослідив в повній мірі рівень небезпеки в країні походження позивача, який існував станом на час прийняття спірного рішення, колегія суддів вважає безпідставними. Так, зокрема, як вбачається з наявного в матеріалах справи висновку про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, відповідачем враховувалась інформація щодо країни походження позивача.
		Відповідна інформація враховувалася і судом першої інстанції під час вирішення спору. Так, судом встановлено, що ОСОБА_3 поділяється на 10 регіонів, у тому числі Північно-Західний (адміністративний центр - м.Баменда) та Південно-Західний (адміністративний центр - м.Буеа). Останні два регіони складають менше 10% від усієї площі країни. Саме ці два регіони (разом відомі як Південний Камерун) охоплені збройним конфліктом між англофонами та франкофонами. 
		Інформація по країні походження, яку наводить ОСОБА_1 у позовній заяві, містить відомості про зловживання з боку озброєних груп, вбивства, насильства, інші порушення прав людини у Північно-Західному, Південно-Західному регіонах та регіоні Крайньої Півночі. 
		Позивач же народилася та до виїзду з Камеруну проживала у м.Дуала, що є адміністративним центром іншого регіону Камеруну  Прибережного, який не охоплено збройним конфліктом. 
		Колегія суддів вважає, що перевірка фактів, обставин та підстав, зазначених позивачем у заяві про надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, проводилась відповідачем на основі всебічного вивчення та оцінки всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, та з дотриманням вимог національного законодавства, актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини. Відповідачем цілком правомірно було прийнято наказ №190 від 05.10.2021р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому підстави для скасування цього наказу відсутні.
		Доводи апеляційної скарги правильність висновків суду не спростовують, а тому підстав для задоволення скарги ОСОБА_1 та скасування рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2022р. колегія суддів не вбачає.
		Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. 
		Керуючись ст.ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
		 
		 
		П О С Т А Н О В И Л А :
		 
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2022 року залишити без змін.
		Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.
		Повний текст судового рішення виготовлений 13 лютого 2023 року.
		 
		 
		 
		Головуючий суддя  Ступакова І.Г.Судді    Бітов А.І.   Лук`янчук О.В.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...