Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 120/6439/21-а : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; проходження служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 23.02.2023. Зареєстровано: 24.02.2023. Забезпечено надання загального доступу: 24.02.2023.
Дата набрання законної сили: 23.02.2023
Номер судового провадження: К/990/10913/22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		23 лютого 2023 року 
		м. Київ
		справа № 120/6439/21-а
		адміністративне провадження № К/990/10913/22 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		головуючого судді - Мацедонської  В.  Е.,
		суддів: Данилевич  Н.  А., Кашпур  О.  В.
		розглянув у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції адміністративну справу
		за позовом   ОСОБА_1 до Вінницької обласної прокуратури про відшкодування матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати, провадження у якій відкрито
		за касаційною скаргою адвоката Чернілевської Руслани Віталіївни, яка діє в інтересах позивача - ОСОБА_1 , на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 27  жовтня 2021  року (суддя Чернюк  А.  Ю.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22  лютого 2022  року (головуючий суддя Боровицький  О.  А., судді: Курко  О.  П., Шидловський  В.  Б.)
		І. Суть спору
		У червні 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Вінницької обласної прокуратури (далі - відповідач), у якому просив стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді недоотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного частиною третьою статті 81 Закону України «Про прокуратуру», за період з 01 липня 2015 року по 18 травня 2021 року у сумі 1  124  026,16  грн.
		На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що оскільки з 01  липня 2015 року по 18  травня 2021 року заробітна плата прокурорів повинна регулюватись виключно статтею 81 Закону України «Про прокуратуру», а його посадовий оклад нараховувався у розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України на підставі змін, внесених Законом України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин», у нього виникли правові підстави для стягнення з відповідача матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати в розмірі 1  124  026,16 грн, а саме посадового окладу, визначеного відповідно до частини 3 статті 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнанні неконституційними Рішенням Конституційного Суду України від 26  березня 2020  року №  6-р/2020.
		ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
		З 01  лютого 2010 року по теперішній час ОСОБА_1 працює в органах прокуратури та займає посаду прокурора Погребищенського відділу Калинівської місцевої прокуратури Вінницької області.
		Уважаючи, що відповідач протиправно недонарахував та не виплатив позивачу заробітну плату за період з липня 2015 року по травень 2021  року, ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.
		ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення
		Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 27  жовтня 2021  року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22  лютого 2022  року, у задоволенні позову відмовлено. 
		Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому розмірі, ніж це передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 31  травня 2012 року №  505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
		Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що враховуючи відсутність у відповідача права на здійснення перерахунку та виплату посадового окладу позивачу самостійно без правого врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України у розмірі, іншому ніж встановлено Кабінетом Міністрів України та враховуючи те, що рішення Конституційного Суду України від 26  березня 2020 року № 6-р/2020 на спірні правовідносини за відповідний період не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття вказаного рішення Конституційного Суду України, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, відповідач правомірно здійснив розрахунок заробітної плати позивача у спірному періоді.
		Крім того суди попередніх інстанцій зауважили, що стаття 22 Цивільного кодексу України передбачає право на компенсацію збитків у результаті порушення саме цивільного права позивача, тоді як предметом даного спору є компенсація шкоди, у вигляді недоотриманої частини заробітної плати. При цьому, положення статті 22 ЦК України слід застосовувати разом з правилами статті 1166 цього Кодексу. Правила статті 1175 ЦК України передбачають певні умови для відшкодування за рахунок держави шкоди, зокрема, завдання шкоди в результаті прийняття відповідним суб`єктом влади нормативно-правового акту, та визнання його незаконним та скасування. Водночас, наведені позивачем у позові підстави позову не містять посилань на порушення ним питання про визнання незаконними та скасування нормативно-правового акту саме відповідача.
		ІV. Провадження в суді касаційної інстанції
		29 квітня 2022 року адвокат Чернілевська Руслана Віталіївна, яка діє в інтересах позивача - ОСОБА_1 , звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 27  жовтня 2021  року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22  лютого 2022  року.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 20 травня 2022  року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пунктів 2, 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
		V. Касаційне оскарження
		У касаційній скарзі адвокат Чернілевська  Р.  В. просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, і прийняти нове рішення про задоволення позову.
		На обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, викладеного у постановах від 14 березня 2018 року у справі №  825/575/16, від 19 березня 2020  року у справі №  806/3314/17, від 09 вересня 2020 року у справі №  807/1171/16, які застосовані судом апеляційної інстанції, з огляду на прийняття Конституційним Судом України Рішення від 26 березня 2020 року №  6-р/2020.
		Скаржником зазначено, що є помилковими висновки суду апеляційної інстанції, що Закон України від 28  грудня 2014  року №  80-VIII «Про Державний бюджет України на 2015 рік» та Закон України від 28  грудня 2014  року №  79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин», прийняті пізніше Закону України 14  жовтня 2014  року №  1697-VІІ «Про прокуратуру», а тому у 2015 році норми і положення Закону України «Про прокуратуру» щодо заробітної плати прокурора застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, а не статтею 81 цього Закону, у зв`язку з чим відповідач не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому розмірі, ніж це передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 31  травня 2012 року №  505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури». 
		Також скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо комплексного застосування статті 81 Закону України «Про прокуратуру» разом із Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №  6-р/2020 щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення пункту 26 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України при визначенні середнього розміру заробітної плати.
		Іншими учасниками справи відзив на касаційну скаргу не подавався, що не перешкоджає перегляду судових рішень першої та апеляційної інстанцій.
		VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування.
		Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України від 14 жовтня 2014 року №  1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року, (далі - Закон 
		№  1697-VII) приписами частини першої статті 81 якого закріплено, що заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
		Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством (частина друга статті 81 Закону №  1697-VII).
		Приписами частин третьої та четвертої статті 81 Закону №  1697-VII передбачалося, що посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат. Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3.
		Згідно з частиною сьомою статті 81 Закону №  1697-VII прокурорам виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: за наявності стажу роботи понад один рік - 10 відсотків, понад 3 роки - 15 відсотків, понад 5 років - 18 відсотків, понад 10 років - 20 відсотків, понад 15 років - 25 відсотків, понад 20 років - 30 відсотків, понад 25 років - 40 відсотків, понад 30 років - 45 відсотків, понад 35 років - 50 відсотків посадового окладу. 
		Частиною дев`ятою статті 81 Закону №  1697-VII установлено, що фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
		Згідно з частинами першою та другою статті 89 Закону №  1697-VII фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.
		Статтею 90 Закону №  1697-VII передбачено, що фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.
		Законом України від 06 грудня 2016 року №  1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» частину третю статті 81 Закону №  1697-VII викладено у такій редакції: «посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури з 1 січня 2017  року становить 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року».
		25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України від 19 вересня 2019 року    №  113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон №  113-ІХ), яким запроваджено реформування системи органів прокуратури, у зв`язку з чим внесено ряд змін до Закону №  1697-VII, у тому числі до статті 81.
		Відповідно до частин третьої та четвертої статті 81 Закону №  1697-VII (у редакції Закону №113-ІХ) посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. З 1 січня 2021 року посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а з 1 січня  2022 року - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на                         1 січня календарного року. Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора окружної прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора обласної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Офісу Генерального прокурора - 1,3.
		За правилами статей 8, 13 Закону України від 24 березня 1995 року №  108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон №  108/95-ВР) умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються КМУ, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті, та частиною першою статті 10 цього Закону. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
		Приписами частин першої та другої статті 23 Бюджетного кодексу України закріплено, що будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
		Положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України (у редакції Закону №  79-VIII, який набрав чинності 01  січня 2015 року) передбачено, що норми і положення статті 81, частин шістнадцятої, сімнадцятої, вісімнадцятої статті 86, пунктів 13, 14 розділу XIII «Перехідні положення» Закону №  1697-VII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених КМУ, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.
		Відповідно до пункту 9 «Прикінцеві положення» Закону України від 28 грудня 2014  року №  80-VIII «Про Державний бюджет України на 2015 рік» (далі - Закон   №  80-VIII) норми і положення, зокрема, статті 81 Закону №  1697-VII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених КМУ, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. 
		Аналогічні положення закріплені у пункті 11 «Прикінцеві положення» Закону України від 25 грудня 2015 року №  928-VIII «Про Державний бюджет України на 2016 рік».
		Постановою КМУ від 31 травня 2012 року №  505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (далі - Постанова №  505) затверджено схеми посадових окладів працівників органів прокуратури згідно з відповідними додатками. Надано право керівникам органів прокуратури у межах затвердженого фонду оплати праці, з-поміж іншого, установлювати працівникам органів прокуратури посадові оклади відповідно до затверджених цією постановою схем посадових окладів. Визначено, що видатки, пов`язані з реалізацією цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання органів прокуратури. Упорядкування посадових окладів окремих працівників органів прокуратури здійснювати в межах затвердженого фонду оплати праці (пункти 1, 2, 6 цієї постанови).
		Приписами пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №  113-IX «Про внесення зміни до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» передбачено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором. За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови КМУ, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури. 
		VІІ. Висновки Верховного Суду
		Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС України).
		Так, підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (постанови Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі №  825/575/16, від 19  березня 2020  року у справі №  806/3314/17, від 09 вересня 2020 року у справі №  807/1171/16, які застосовані судом апеляційної інстанції, з огляду на прийняття Конституційним Судом України Рішення від 26 березня 2020 року №  6-р/2020). Також підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутність висновку Верховного Суду щодо комплексного застосування статті 81 Закону України «Про прокуратуру» разом із Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №  6-р/2020 щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення пункту 26 розділу VІ «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України при визначенні середнього розміру заробітної плати).
		З цього приводу колегія суддів уважає за необхідне зазначити таке.
		Суди попередніх інстанцій встановили, що спірні правовідносини виникли у зв?язку із тим, що, на думку ОСОБА_1 , наявна бездіяльність відповідача щодо неналежного з ним розрахунку, а саме: невиплати йому заробітної плати з урахуванням посадового окладу, визначеного частиною третьою статті 81 Закону №  1697-VII, за період з 01  липня 2015 року по 18  травня 2021 року.
		У спірний період посадовий оклад позивача нараховувався не відповідно до норм частини третьої статті 81 Закону №  1697-VII, а у порядку та розмірах, встановлених КМУ.
		Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 14  березня 2018 року у справі №  825/575/16, від 19  березня 2020  року у справі №  806/3314/17, від 09 вересня 2020 року у справі №  807/1171/16, Суд зазначив: «Закон №  80-VIII і Закон №  79-VIII прийняті пізніше Закону №  1697-VII, а тому у 2015  році норми і положення Закону №  1697-VII щодо заробітної плати прокурора застосовувалися у порядку та розмірах, встановлених КМУ, а не статтею 81 цього Закону. Відповідач не наділений правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому розмірі, ніж це передбачено постановою КМУ №  505».
		Крім того, у постановах від 14 вересня 2021 року в справі №  320/1874/19, від 18  серпня 2022 року в справі №  200/2499/21-а, від 20 жовтня 2022 року в справі №  320/13773/20 Верховний Суд звернув увагу на те, що зміни до постанови КМУ №505, зокрема, щодо розмірів окладів працівників органів прокуратури не вносилися, законами про Державний бюджет України на відповідні періоди не було передбачено видатки на реалізацію положень статті 81 Закону №  1697-VII, а тому відповідач не мав правових підстав для перерахунку та виплати заробітної плати поза межами видатків Державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено КМУ. Відповідач не наділений правом самостійно, без правового врегулювання збільшення видатків Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у розмірі, установленому Законом №  1697-VII.
		У Рішенні від 30 вересня 2010 року №  20-рп/2010 Конституційний Суд України вказав на те, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
		Подібний висновок також висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 листопада 2020 року в справі №  4819/49/19, згідно з яким рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено Конституційним Судом України безпосередньо у тексті ухваленого рішення).
		У Рішенні від 26 березня 2020 року №6-р/2020, на яке посилається позивач, Конституційний Суд України визначив, що положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону №  1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених КМУ, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Це Рішення Конституційного Суду України не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.
		За таких обставин, відсутні правові підстави уважати, що орган прокуратури допустив протиправну бездіяльність у частині нарахування та виплати позивачеві заробітної плати (посадового окладу) за чинним на той час законодавством.
		Роблячи системний аналіз приписів Закону №  113-ІХ Верховний Суд у постановах від 14 липня 2022 року в справах №  160/13767/20, №  240/1984/21, від 28 липня 2022  року у справі №  620/1338/21, від 09 серпня 2022 року у справі №  240/15182/21, від 11 серпня 2022 року у справі №  120/3931/21-а, від 18 серпня 2022 року у справі №  200/2499/21-а, від 08 вересня 2022 року у справі №360/931/21 та інших дійшов висновків про те, що на період, тобто до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови КМУ №  505. Водночас ті прокурори, які переведені на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, отримують заробітну плату згідно зі статтею 81 Закону №  1697-VII зі змінами, внесеними Законом №  113-ІХ.
		Положеннями пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №  113-IX запроваджено різні підходи до оплати праці прокурорів залежно від проходження чи непроходження атестації.
		Тому прирівняння посадового окладу позивача до посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в ці установи, суперечить вимогам Закону №  113-IX.
		У постановах від 30 червня 2021 року в справі №  826/17798/14, від 26 травня 2022  року в справі №  540/1268/21 та інших Верховний Суд указував, що з набранням чинності (16 січня 2020 року) постановою КМУ від 11 грудня 2019 року №  1155 «Про умови оплати праці прокурорів» (далі - постанова КМУ №  1155), яка втратила чинність 05 червня 2021 року, не всім прокурорам України воднораз збільшили посадові оклади, а тільки тим, кого після атестації перевели на посади прокурорів до Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур (відповідно до Закону №  113-ІХ). Цей процес був триваючим, тому виникали ситуації, коли протягом одного періоду прокурори отримували заробітну плату відповідно до різних нормативно-правових актів (відповідно до постанови КМУ №  505 і постанови КМУ №  1155).
		Стосовно застосування Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020  року №  6-р/2020 необхідно зазначити, що відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України, сформульованої у цьому Рішенні (абзац одинадцятий підпункту 2.2 пункту 2), заробітна плата прокурорів, як елемент організації та порядку діяльності прокуратури в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, має визначатися виключно законом.
		Таким чином, Конституційний Суд України дав тлумачення статті 81 Закону      №  1697-VІІ зі змінами в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, яка водночас відповідно до іншого Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року №5-р(II)/2020 вказує на те, що за новим конституційним правопорядком прокуратуру як інститут, що виконує функцію кримінального переслідування, структурно вмонтовано в загальну систему правосуддя.
		Конституція України, як неодноразово зазначав Верховний Суд у своїх постановах, зокрема,  від 21 вересня 2021 року в справі №  160/6204/20, від 13 жовтня 2021 року в справі №  560/4176/19, від 26 листопада 2021 року в справі 
		№  200/14545/19-а та інших, віднесла прокурорів у розділ правосуддя, змінила характер їх діяльності з загального нагляду на основну функцію кримінального обвинувачення та запровадила нові принципи в проведенні оцінювання прокурорів. Таке оцінювання було визначено на законодавчому рівні та стосувалося без винятку усіх прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати в органах прокуратури.
		Тобто Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №  6-р/2020, на яке посилається позивач, стосується приписів статті 81 Закону №  1697-VІІ зі змінами, офіційне тлумачення яких здійснено в розумінні статті 131-1 Основного Закону України та пов`язане з організацією і порядком діяльності прокуратури нової якості - функцією кримінального обвинувачення та проведення кадрового перезавантаження через оцінювання прокурорів. А тому застосування статті 81 Закону №  1697-VII зі змінами у редакції Закону №  113-ІХ без обмежень у цій справі, пов`язується із фактом переведення прокурорів (після їхньої атестації) на посади в «новоутворені»/«оновлені» прокуратури (відповідно до Закону №  113-ІХ).
		Відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин у цій справі, ОСОБА_1 не був переведений на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури у зв`язку з успішним проходженням атестації. 
		Отже, правильним є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і доводи касаційної скарги такий висновок не спростовують.
		Водночас, колегія суддів звертає увагу, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник повинен вмотивовано обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
		Верховний Суд уважає за доцільне зазначити, що статтями 8, 129, 147 Конституції України гарантовано визнання та застосування в Україні принципу верховенства права. При цьому, загальновизнано, що його базовим елементом є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступу судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.
		Єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики (пункт 4 частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
		Необхідно зазначити, що єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в адміністративному судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників судового процесу.
		За змістом частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		У пункті 70 рішення від 18  січня 2001  року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom»), заява №  27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
		Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
		З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
		Надаючи правову оцінку доводам адвоката Чернілевської  Р.  В., наведеним у касаційній скарзі, Верховний Суд звертає увагу на те, що зміст скарги не дає підстав для висновку, що скаржник навів належне обґрунтування необхідності відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 14 березня 2018  року у справі №  825/575/16, від 19  березня 2020  року у справі №  806/3314/17, від 09 вересня 2020  року у справі №  807/1171/16, та застосованого судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях.
		Скаржник не наводить інших прикладів судових рішень, ухвалених після прийняття Верховним Судом вказаних постанов, у яких Верховний Суд по іншому застосовує норми права у подібних правовідносинах.
		За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів попередніх інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір відповідно до норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, у судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі, що стосуються предмету спору, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
		Відповідно до ст.350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають. 
		Керуючись ст. 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України, суд
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу адвоката Чернілевської Руслани Віталіївни, яка діє в інтересах позивача - ОСОБА_1 , залишити без задоволення.
		Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 27  жовтня 2021  року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22  лютого 2022  року залишити без змін.
		Судовий збір розподілу не підлягає.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Головуючий суддя                                                                                В.  Е.  Мацедонська
		Судді                                                                                                    Н.  А.  Данилевич
		                                                                                                    О.  В.  Кашпур

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...