Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 754/9119/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 28.02.2023. Забезпечено надання загального доступу: 28.02.2023.
Дата набрання законної сили: 22.02.2023
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
		 
		 
		Справа №754/9119/21                                                                               Головуючий у І інстанції Галась І.А.
		Провадження №22-ц/824/1295/2023                                                         Головуючий у 2 інстанції Голуб С.А.
		П О С Т А Н О В А
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		22 лютого 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
		судді-доповідача                                      Голуб С.А.,  
		суддів:                                                       Журби С.О., Таргоній Д.О., 
		         за участі секретаря судового засідання   Шаламая Ю.О.
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 січня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими. що втратили право користування житловим приміщенням, 
		В С Т А Н О В И В :
		 
		У червні 2021 року ОСОБА_3 звернулась до суду першої інстанції із вказаним позовом, посилаючись на те, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 06 травня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. за реєстровим № 2259. Право власності позивачки зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
		Відповідно до інформації, яка міститься в договорі купівлі-продажу, згідно витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні № 14789865 від 06 травня 2021 року, виданої приватним нотаріусом КМНО Верповською О.В. в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані дві особи: ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
		Відповідно до іпотечного договору від 28 березня 2012 року дана квартира була передана в іпотеку банку «Даніель» в забезпечення по кредитному договору.
		Відповідачі в квартирі АДРЕСА_1 не проживають.
		Факт реєстрації відповідачів в квартирі, що належить позивачці, створює для неї негативні фінансові наслідки у вигляді безпідставної переплати за комунальні послуги, порушує право на вільне та безперешкодне володіння квартирою.
		На підставі викладеного в позові, ОСОБА_3 просила суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .
		Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 13 січня 2022 року позов задоволено.
		Визнано  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
		Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права.
		В доводах апеляційної скарги зазначають, що законодавство України та стала судова практика Верховного суду визнає неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення окрім звернення стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, а тому вважають, що в даному випадку необхідно застосувати ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР до вказаних правовідносин. До того ж позивачка, придбаваючи квартиру, знала про те, що у ній проживають та зареєстровані інші особи. Тобто вона повинна була знати про ризики придбання такого майна.
		Просять скасувати рішення суду і ухвалити нове рішення, яким відмовити задоволенні позову.
		В порядку визначеному ст. 360 ЦПК України на адресу суду апеляційної інстанції відзив не надходив. Відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду.
		ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та їх представник адвокат Спаський А. Ю. в судовому засіданні підтримали апеляційну скаргу, просили суд її задовольнити  та скасувати рішення суду першої інстанції. Відповідачі пояснили, що в квартирі вони не проживають, оскільки невідомі особи змінили замки і не допустили їх до квартири. На даний час відповідачі є безхатьками. Звернення до поліції не принесло для відповідачів результатів, оскільки між сторонами  виникли цивільно-правові відносини. Відповідачі оскаржили договір купівлі-продажу квартири, за яким ОСОБА_3 набула право власності на квартиру, однак рішення суду за їх позовом ще не ухвалене.
		Представник позивачки - адвокат Лозинська О.Л. заперечувала проти задоволення апеляційної скарги. 
		Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги доходить висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити враховуючи таке.
		Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 06 травня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. за реєстровим № 2259, зареєстровано право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
		Станом на день звернення до суду із позовною заявою в квартирі за адресою:   АДРЕСА_2 зареєстровані дві особи:  ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
		Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що обставини, на які посилається позивач ОСОБА_3 , знайшли своє підтвердження у судовому засіданні, позивачка має перешкоди в користуванні жилим приміщенням, а тому її право підлягає захисту в обраний нею спосіб.
		Судова колегія не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням з таких підстав.
		Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
		Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
		Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
		Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
		Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
		Відповідно до ч.2 ст.109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
		Таким чином, ч.2 ст.109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
		Отже, визначальним при вирішенні питання про наявність підстав для виселення осіб із житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, є  встановлення обставин за рахунок яких коштів придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.
		Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
		Як пояснили відповідачі в судовому засіданні, рішення суду щодо їх виселення із квартири не ухвалювалось, а їх виселення позивачкою відбулось шляхом не допуску їх до квартири і зміни дверних замків. Ці доводи відповідачів позивачкою не спростовані, доказів самовільного виселення відповідачів із квартири суду не надано. Тобто позивачка, набуваючи квартиру за договором купівлі-продажу була обізнана із тим, що в квартирі зареєстровані і проживають попередні власники квартири, тобто їх зв`язок із квартирою не був втрачений. Разом із тим, позивачка не дотрималась  встановлених стандартів поведінки при вирішенні питання користування власністю, не діяла добросовісно і в законний спосіб, пред`являючи позов до суду про виселення відповідачів із квартири при розгляді якого судом був би врахований баланс інтересів обох сторін, а діяла на власний розсуд, тим самим обмеживши право відповідачів на користування їх єдиним житлом.
		Заявляючи позов про визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою, позивачка остаточно розриває юридичний зв`язок відповідачів із квартирою, що є втручанням в їх право на мирне володіння майном, на повагу до їх приватного та сімейного життя та до житла.
		Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
		Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
		Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
		Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
		Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
		У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
		Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
		Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення  та визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі №753/12729/15-ц вказала, що вважає правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, законним та обґрунтованим, цей висновок враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
		Колишні власники та особи, які проживають у житлі, яке придбано за їх кошти та передано в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, у силу положень статті 109 ЖК Української РСР мають право на користування таким житлом до моменту виселення із наданням їм іншого постійного житла.
		Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
		Як вбачається з матеріалів справи, квартира АДРЕСА_1 , відповідачами була набута у зв`язку з приватизацією державного житлового фонду у 2001 році. Кредитний та іпотечний договори з ПАТ «КБ «Даніель» відповідачами було укладено у 2012. 
		Отже, спірну квартиру було придбано не за кредитні кошти банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житла. А тому як виселення відповідачів із житла, так і визнання їх такими, що втратили право користування цим житлом без надання їм іншого житла, що передбачено наведеним  вище законодавством, є втручанням у право відповідачів на повагу до приватного життя та права на житло, яке захищається статтею 8 Конвенції про захист прав і основоположних свободі від 04 листопада 1950 року . 
		Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявним в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Згідно зі ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
		Відповідно до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
		Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
		Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
		Враховуючи наведене та доводи апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для скасування оскаржуваного рішення суду, яке ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, з підстав, що зазначені в апеляційній скарзі, таким чином апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 слід задоволенити, а рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
		Ухвалою Київського апеляційного суду від 04 травня 2022 року зменшено розмір судового збору та відстрочено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 сплату судового збору у розмірі 908 грн. за подання апеляційної скарги на оскаржуване рішення до ухвалення судового рішення.
		Оскільки апеляційний суд прийшов до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, то з ОСОБА_3 слід стягнути судовий збір у розмірі 908 грн. на користь держави.
		Керуючись ст.ст. 367, 369, 374, 376 України, суд
		 
		П О С Т А Н О В И В:
		 
		Апеляційну скаргу  ОСОБА_1 , ОСОБА_2  задовольнити.
		Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 січня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням скасувати та ухвалити нове судове рішення.
		Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
		Стягнути з ОСОБА_3  судовий збір у розмірі 908 грн. на користь держави.
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		Повне судове рішення складено 24 лютого 2023 року.
		 
		 
		Реквізити сторін:
		 
		позивач:  ОСОБА_3 ,зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 код РНОКПП НОМЕР_1 ;
		відповідач: ОСОБА_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 ,
		відповідач: ОСОБА_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 .
		 
		 
		Суддя-доповідач
		 
		Судді:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...