Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 380/25775/21 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо; біженців.
Надіслано судом: 23.03.2023. Зареєстровано: 25.03.2023. Забезпечено надання загального доступу: 27.03.2023.
Дата набрання законної сили: 15.03.2023
Номер судового провадження: А/857/18015/22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		15 березня 2023 рокуЛьвівСправа № 380/25775/21 пров. № А/857/18015/22
		 
		Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
		головуючого суддіОбрізко І.М., 
		суддівСеника Р.П., Шинкар Т.І.,
		за участю секретаря судового засіданняХабазні Ю.Є.
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові апеляційну скаргу громадянки Республіки Казахстан ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2022 року, прийняте суддею Братичак У.В. о 15 годині 39 хвилині у м. Львові, повний текст складено 10.11.2022 року у справі за позовом громадянки Республіки Казахстан ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,-
		 
		встановив:
		 
		громадянка Республіки Казахстан ОСОБА_1 (надалі  позивач) звернулася до Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області (надалі  ГУ ДМС у Львівській області), Державної міграційної служби України (надалі  ДМС України), в якому просила визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 11.10.2021 № 341-21 про відмову у визнанні громадянки Республіки Казахстан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати ДМС України визнати громадянку Республіки Казахстан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства; визнати протиправними дії ГУ ДМС у Львівській області в частині не роз`яснення причин відмови та порядку оскарження рішення.
		 
		Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2022 відмовлено в задоволенні позову.
		Суд першої інстанції виходив з того, що у спірних правовідносинах є два ключових аспекти, а саме кваліфікація переслідування за політичними та релігійними мотивами.
		Як вбачається із матеріалів справи співбесіди, адміністративного позову, переслідування позивача за релігійними мотивами проявлялося у порушенні кримінальної справи проти її чоловіка та її допити, обшук у її квартирі.
		Суд звернув увагу на те, що політична партія «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «Amnesty International», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув`язнення у країнах СНД, політичними в`язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в цих країнах.
		Позивач, прибула на територію Республіки Туреччина, де перебувала з 26.02.2021 по 06.03.2021. На територію України прибула 06.03.2021, однак лише 30.06.2021 звернулася зі заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС у Львівській області, чим порушила встановлений ч.1 ст. 5 Закону № 3671-VI 5-ти денний строк звернення до органу міграційної служби із відповідною заявою.
		Суд врахував, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, що відповідає позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 16.02.2018 у справі №825/608/17, у постанові від 11.10.2018 у справі №815/1892/17.
		Суд зазначив, що повідомлення ГУ ДМС у Львівській області від 29.11.2021 № 27 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідає формі та змісту, визначеній у додатку 27 до Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС України від 07.09.2011 № 649.
		Просить скасувати рішення суду та винести нове, яким задовольнити позов.
		 
		В судове засідання для розгляду апеляційної скарги учасники справи не прибули, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, а тому відповідно до ч.4 ст.229, ст.313 КАС України апеляційний суд ухвалив розгляд апеляційної скарги здійснити за відсутності учасників справи та без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
		Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до наступного.
		Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що суд першої інстанції в повній мірі дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази.
		Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що Громадянка Республіки Казахстан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 26.02.2021 перетнула кордон з Турецькою Республікою та прибула у місто Стамбул.
		В подальшому 06.03.2021 позивач перетнула кордон з Україною та прибула у місто Львів, наведені обставини підтверджуються штампом у закордонному паспорті ОСОБА_1 № НОМЕР_1 .
		Перебуваючи на території України, позивач 30.06.2021 звернулася з заявою до Головного управління ДМС у Львівській області про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Рішенням ДМС України від 11.10.2021 № 341-21 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 №649, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.
		29.11.2021 відповідач  1 надіслав позивачу повідомлення №27 від 29.11.2021 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2021 № 341-21.
		Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульованоЗаконом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»(далі - Закон № 3671-VІ).
		Згідно з пунктом 1 частини першоїстатті 1 Закону №3671-VIбіженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
		Відповідно до пункту 4 частини першоїстатті 1 Закону3671-VІ додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
		Пунктом 13 частини першоїстатті 1 Закону №3671-VIустановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 і Протоколу щодо статусу біженців 1967 та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
		Відповідно до частини 5статті 5 Закону №3671-VIособа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першоїстатті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
		Статтею 6 Закону №3671-VIвизначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першоїстатті 1 цього Закону, відсутні.
		Згідно з частиною першоюстатті 7 Закону №3671-VIоформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
		Частиною одинадцятоюстатті 9 Закону №3671-VIпередбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Відповідно до частини п`ятоїстатті 10 Закону №3671-VIза результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04/ЄС заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
		Поряд з цим, відповідно до пункту 37 Настанов із процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно з Конвенцією 1951 та Протоколу 1967, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (видання 1992; далі - Настанови) для надання статусу біженця, у першу чергу, є важливою оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
		Пункти 45, 66 Настанови передбачає, що особа, яка подала клопотання про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб уважатися біженцем, особа повинна надати докази повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
		У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, у першу чергу, самим заявником і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Настанов).
		При цьому суд вважає, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
		Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
		Таким чином, особа, яка шукає притулку, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
		 
		Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
		Як встановлено судом першої інстанції, з матеріалів особової справи позивачки вбачається, що причиною її виїзду з країни громадянської належності стало можливе кримінальне переслідування на території Республіки Казахстан через її участь в забороненій на території вказаної країни партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».
		Щодо діяльності політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Партія ісламського визволення»), то така є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «Amnesty International», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув`язнення у країнах СНД, політичними в`язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в цих країнах.
		Матеріалами особової справи встановлено, що позивачка на території громадянської належності не зазначала переслідувань за ознаками раси, громадянства, віросповідання або належності до певної соціальної групи. Також, позивач ніколи не була причетна до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, які були пов`язані з її расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами.
		Тому, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що як під час перебування на Батьківщині та перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивачка не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме - в неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім цього, позивачем не наведено обґрунтованих підстав для визнання її особою, яка потребує додаткового захисту, визначених пунктом 13 частини першоїстатті 1 Закону №3671-VI, зокрема доказів існування загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
		Разом з тим, колегія суддів наголошує, що інформація щодо країни походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом.
		Висновки аналогічного змісту вже були викладені Верховним Судом у постанові від 27 січня 2020 у справі №815/1563/17 (адміністративне провадження №К/9901/4197/17).
		Крім цього, слід враховувати, що згідно п. 5 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
		Натомість, як встановлено судом, позивач побоюючись переслідування з політичних та релігійних причин, разом зі своїми неповнолітніми дітьми прибула на територію Республіки Туреччина, де перебувала з 26.02.2021 по 06.03.2021. При цьому, не зверталася за міжнародним захистом у цій країні.
		На територію України ОСОБА_1 прибула 06.03.2021, однак лише 30.06.2021 звернулася зі заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС у Львівській області, чим порушила встановлений ч.1 ст. 5 Закону № 3671-VI 5-ти денний строк звернення до органу міграційної служби із відповідною заявою.
		Колегія суддів враховує, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
		Правові висновки аналогічного змісту викладені Верховним Судом, зокрема, в постанові від 16.02.2018 у справі №825/608/17, у постанові від 11.10.2018 у справі №815/1892/17.
		Колегія суддів зазначає, що чинним законодавством не передбачено окремої процедури розгляду заяви чи оформлення окремого висновку щодо прийняття рішення про оформлення чи відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання особи такою, яка потребує додаткового захисту. Натомість, під час розгляду заяви орган міграційної служби одночасно досліджує наявність чи відсутність підстав, як для прийняття рішення про оформлення документів щодо визнання особи біженцем, так і для визнання особою, що потребує додаткового захисту.
		Враховуючи, що органом міграційної служби не встановлено обґрунтованих обставин, які б давали підстави для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на встановлені обставини судом попередньої інстанції та зазначене правове регулювання, колегія суддів погоджується з висновком останнього про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
		Зазначене відповідає позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 06 серпня 2020 у справі № 420/3327/19.
		 
		Оскаржене рішення суду першої інстанції прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги в цілому не спростовують висновків прийнятого судом рішення, а тому підстави для його скасування чи зміни є відсутніми.
		 
		Керуючись ст.ст. 243, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
		 
		 
		 
		 постановив:
		 
		Апеляційну скаргу громадянки Республіки Казахстан ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2022 року у справі №380/25775/21 - без змін.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
		 
		 
		Головуючий суддя І. М. Обрізко судді Р. П. Сеник   Т. І. Шинкар  Повне судове рішення складено 23.03.2023 року.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...