Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 937/9579/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Надіслано для оприлюднення: 24.03.2023. Зареєстровано: 25.03.2023. Забезпечено надання загального доступу: 27.03.2023.
Дата набрання законної сили: 21.03.2023
Номер судового провадження: 22-ц/807/84/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Дата документу 21.03.2023 Справа № 937/9579/20
		 
		 
		ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 
		 
		Справа № 22-ц/807/84/23                Головуючий у 1-й інстанції: Дараган Л.В.
		Є.У.№ 937/9579/20                    Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.
		 
		ПОСТАНОВА
		 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		21 березня 2023 року                            м. Запоріжжя
		 
		Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:
		 
		головуючого:     Кочеткової І.В.,
		суддів:         Кримської О.М.,
		Подліянової Г.С.
		секретар:     Волчанова І.М., 
		 
		розглянувши увідкритому судовомузасіданні цивільнусправу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності,
		за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 16 листопада 2021 року,-
		В С Т А Н О В И В:
		У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася досуду ізпозовом до ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування будинком АДРЕСА_1 , з підстав, передбачених ст.405 ЦК України. Зазначала, що є власником будинку, в якому зареєстрований її колишній чоловік, відповідач у справі. Посилаючись на те, що з червня 2019 року останній виїхав із будинку та вивіз все належне йому майно, просила про задоволення позову.
		Заперечуючи проти позову, у лютому 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом та просив визнати спірний будинок об`єктом права спільної сумісної власності сторін та визнати за ним право власності на частку будинку з підстав, передбачених ст.112 ЦК УРСР, ст.17 Закону України «Про власність», ст. ст. 69, 70, 71 СК України. Зазначав, що з січня 1989 року сторони проживали однією сім`єю, вели спільне господарство, ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3 , у свідоцтві про народження якого він записаний батьком. 15 серпня 1996 року за спільні кошти сторони придбали житловий будинок АДРЕСА_1 , житловою площею 26, 6 кв.м, договір купівлі-продажу якого був оформлений на позивачку. 21 жовтня 2006 року було зареєстровано шлюб між сторонами, від якого вони мають неповнолітніх дітей: дочку ОСОБА_4 , 2006 року народження, синів ОСОБА_5 , 2008 року народження, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 2010 року народження. У 2011 році за спільні кошти сторони здійснили реконструкцію житлового будинку, внаслідок чого загальна площа будинку збільшилася до 296, 5 кв.м, а жила  133, 8 кв.м. Посилаючись на те, що після розірвання шлюбу позивачка заперечує його право на частку у спірному будинку, вживає заходів для позбавлення його права користуванням ним, просив про задоволення його зустрічного позову. 
		Рішенням Мелітопольськогоміськрайонного судуЗапорізької областівід 16.11.2021року відмовленоузадоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
		Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності.
		Судове рішення в частині відмови у задоволенні первісного позову мотивовано тим, що відповідач не проживає в спірному будинку з поважних причин, оскільки стосовно нього як кривдника органами поліції 30 червня 2019 року був винесений терміновий заборонний припис, яким останнього зобов`язано залишити місце проживання та заборонено строком на 10 діб входити та перебувати в місці проживання. Позивачка змінила замки на вхідних дверях та перешкоджає колишньому чоловікові проживати у спірному будинку, що не заперечувалося нею у суді. 
		Не погоджуючисьз рішеннямсуду вчастині відмовиу задоволенніпозову провизнання ОСОБА_2 таким,що втративправо користуванняжитлом, ОСОБА_1  подала апеляційну скаргу, в якій,посилаючись напорушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення її вимог. Зазначає, що висновки суду першої інстанції про поважність причин не проживання відповідача у спірному будинку не відповідають фактичним обставинам справи. Судом не враховано, що 01 жовтня 2019 року сторони уклали договір, до якого 18 лютого 2020 року внесли доповнення, про визначення місця проживання дітей, умов їх утримання та участі батьків у їх вихованні, за змістом якого місцем проживання доньки ОСОБА_4 , 2006 року народження, та сина ОСОБА_5 , 2008 року народження, визначено із їх батьком  відповідачем у справі за його фактичним місцем проживання. Жодної домовленості про те, що за ОСОБА_2 зберігається право користування спірним будинком умови вказаного договору не містять. Дійшовши висновку про поважність причин не проживання відповідача в будинку, суд послався на наявність заборонного припису кривдника від 30.06.2019, яким ОСОБА_2 зобов`язано залишити місце проживання та заборонено строком на 10 діб входити та перебувати в місці проживання. Проте після закінчення вказаного строку відповідач не вчиняв жодних дій, які б свідчили про його намір проживати в цьому будинку. Судом не враховано, що між сторонами 18 лютого 2020 року був укладений шлюбний договір, в якому вони визначили, що особистою приватною власністю ОСОБА_1 є спірний будинок, а отже остання як власниця на підставі ст. ст.319, 321 ЦК України вправі вимагати усунення перешкод у користуванні своєю власністю. Зазначає, що судом порушені норми процесуального права. Відповідач при пред`явленні зустрічного позову не сплатив судовий збір, а тому суд не мав права приймати його до розгляду, повинен був застосувати наслідки, передбачені ч.1 ст.185 ЦПК України. 
		Відповідач ОСОБА_2 рішення суду першої інстанції не оскаржував, а отже відповідно до приписів ст.367 ч.1 ЦПК України в частині вирішення вимог зустрічного позову рішення суду не переглядається. 
		В засідання апеляційного суду сторони не з`явилися, про час і місце розгляду справи апелянт ОСОБА_1 була повідомлена через її представника адвоката Шрамкову Л.В., що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення їй судової повістки про виклик до суду. Крім того, інформація про час і місце розгляду справи 09 березня 2023 року була оприлюднена на офіційному веб-сайті Запорізького апеляційного суду, що у відповідності до вимог частини першої статті 12-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» вважається належним повідомленням сторін про виклик до суду.
		Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
		Згідно пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.
		Відповідно статті 375 ЦП К України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятоюстатті 263 ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Вказаним вимогам закону судове рішення в оскаржуваній частині відповідає в повній мірі.
		Судом встановлено, що позивачка за договором купівлі-продажу будинку від 15 серпня 1996 року придбала житловий будинок АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці 567 кв. м. ( а.с.8)
		Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстрований за ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу будинку від 15 серпня 1996 року (а.с.9-10).
		На час розгляду справи судом першої інстанції після реконструкції і перебудови фактична площа житлового будинку складає 296, 5 кв.м, житлова площа  133, 8 кв.м (а.с.59).
		Сторони перебували у шлюбі з 21 жовтня 2006 року, який розірвано рішенням суду від 04 вересня 2019 року, та є батьками чотирьох дітей - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.11-13, 17-19). 
		Згідно термінового заборонного припису від 30 червня 2019 року, винесеного щодо ОСОБА_2 у зв`язку зі скоєнням ним домашнього насильства стосовно постраждалої особи ОСОБА_1 , кривдника зобов`язано залишити місце проживання (перебування) постраждалої особи; заборонено вхід та перебування в місці проживання (перебування) постраждалої особи; заборонено у будь-який спосіб контактувати з постраждалою особою. Терміновий заборонний припис стосовно кривдника винесений строком на 10 діб з 23 години 50 хвилин 30 червня 2019 року та діє до 23 години 50 хвилин 10 липня 2019 року (а.с.95).
		01 жовтня 2019 року сторони уклали договір про визначення місця проживання дітей, умов їх утримання та участі батьків у їх вихованні , за умовами якого місцем проживання ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , визначено фактичне місце проживання батька ОСОБА_2 в АДРЕСА_2 (а.с.14-15).
		Додатковим договором від 18 лютого 2020 визначено місце проживання неповнолітнього ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , визначено фактичне місце проживання його батька  ОСОБА_2 (а.с.16). 
		Шлюбним договором від 18 лютого 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 встановили режим особистої приватної власності кожного із подружжя, як на вже наявне у подружжя майно, так і на майно, яке буде набуте в майбутньому. Зокрема, ситорони визначили, що майно, яке було придбано або буде придбано подружжям під час шлюбу, є власністю того з подружжя, на ім`я якого воно оформлене або зареєстровано. Майно, яке належало тому чи іншому із подружжя до вступу в шлюб, а також майно, отримане ним у період шлюбу в дар, в порядку спадкування або з інших безоплатних операцій, у всіх випадках є власністю того з подружжя, кому таке майно належало, а також було або буде належати. Майно, що належать тому чи іншому із подружжя, не може бути визнано їх спільною власністю навіть у разі, коли за рахунок майна або праці іншого з подружжя були зроблені вкладення або зусилля, які значно збільшили вартість цього майна. Понесені при цьому витрати, навіть у разі розірвання шлюбу, відшкодуванню не підлягають. Сторони визначили, що особистою приватною власністю дружини ОСОБА_1 є певне майно, в тому числі й житловий будинок АДРЕСА_1 , що належить їй на підставі договору купівлі-продажу будинку від 15 серпня 1996 року. Сторони визначили, що особистою приватною власністю чоловіка ОСОБА_2 є певне майно. Цей договір набув чинності з моменту його нотаріального посвідчення (а.с.83-84).
		Згідно довідки, виданої головою квартального комітету № 44 Мелітопольської міської ради Запорізької області від 18 грудня 2020 року, ОСОБА_2 зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 , за цією адресою не мешкає з 30 червня 2019 року (а.с.20).
		Згідно інформації КП «Мелітопольське міжміське бюро технічної інвентаризації» Мелітопольської міської ради Запорізької області від 12 лютого 2021 року за адресою АДРЕСА_1 за даними технічної інвентаризації від 08 жовтня 2019 року встановлено, що у житловому будинку А-1 зареєстрована загальна площа становить 36,7 кв. м, жила площа 26,6 кв. м. Без дозвільної документації проведено реконструкцію у житловому будинку А-1 та побудовано: прибудову а-1 (рік побудови 1999), мансарду МС (рік побудови 1999), житлову прибудову А1-2 (рік побудови 1999), підвал А1-2 (рік побудови 1999), житлову прибудову А2-1 (рік побудови 1998), прибудову а1-1 (рік побудови 2012), у результаті чого фактично загальна площа становить 296,5 кв. м, жила площа 133,8 кв. м. Без дозвільної документації побудовано: котельню Д-1 (рік побудови 2012), сарай Н-1 (рік побудови 1999). Сарай Б-1, сарай Г-1, гараж В-1  знесено, водопровід № 2  демонтовано, з технічної документації виключено. Проінвентаризовано: навіс З, навіс К, навіс Л, навіс н, навіс П, душ Ф, яму вигрібну № 3. Крім того, за вказаною адресою розташовано: убиральню У, огорожу № 1.
		Відповідно до частин 1,2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
		Відмовляючи у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 дійсно не проживає у будинку АДРЕСА_1 з 30 червня 2019 року, однак причини його не проживання є поважними, речі відповідача до теперішнього часу знаходяться в будинку, що свідчить про те, що зв`язку з будинком він не втрачав, має намір проживати в ньому, а позивачка чинить йому перешкоди у проживанні та користуванні відповідним житловим приміщенням.
		Колегія суддів погоджується із вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
		Відповідно до статті 41Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
		Статтею 47 Конституції Українипередбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
		 
		Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, N 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року).
		Втручання держави є порушеннямстатті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі  Конвенції), якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року).
		Згідно зі статтею 317ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
		Відповідно до частини першої статті 319ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
		Частиною першою статті 383ЦК України та статтею 150ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
		Частиною першою статті 156ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
		Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
		Аналіз наведених вище норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.
		Відповідно до частини четвертої статті 156ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
		До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
		Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
		Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
		Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. 
		У статті 406ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. 
		Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
		Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
		Отже, аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.
		Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.
		Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
		Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
		У справі, яка переглядається, спір виник між власником будинку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який є колишнім чоловіком позивачки та батьком її чотирьох дітей, з приводу користування житловим будинком, який був придбаний позивачкою до реєстрації шлюбу з відповідачем та площа якого значно збільшилася в період перебування сторін у шлюбі внаслідок перебудови і реконструкції нерухомості. 
		Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення прав учасників справи, передбачених статтями 391, 395, 405, 406ЦК України та статями 64, 150 та 156 ЖК України.
		Правові висновки щодо вирішення подібних спорів викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження№ 14-181цс18), а також у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 715/574/20, провадження № 61-18129св20, від 19 травня 2021 року у справі № 712/4380/20, провадження № 61-1865св21, від 31 серпня 2022 року у справі № 554/2412/19, провадження № 20214св21.
		Верховний Суд неодноразово підкреслював, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (зокрема постанова від 18 січня 2023 року у справі № 442/810/22, провадження № 61-8377св22).
		Відповідно до статей 12, 81ЦПКУкраїни кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
		Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, перевіривши доводи позивачки про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, та належним чином дослідивши, чи відповідає припинення права користування відповідачем спірним будинком необхідності захисту права власника (чи дотримано баланс між захистом права власності позивачки та припиненням права відповідача на проживання у будинку), дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги не можуть вважатися обґрунтованими.
		При вирішенні спору судом було враховано, що відповідач залишив спірне житло через обмежувальний припис, позивачка змінила замки на вхідних дверях, що визнавалося останньою у суді першої інстанції, і категорично заперечувала проти повергнення позивача до будинку.
		При вирішенні спору судом також було надано оцінку тому, що відповідач вселився та був зареєстрований у будинку зі згоди власника, тривалий час користувався спірним будинком, приймав участь у його перебудові і реконструкції, внаслідок чого значно збільшилася і житлова і загальна площа нерухомості. 
		Отже, у справі, що переглядається, суд не встановив достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав ОСОБА_1 як власника житла на його користування шляхом серйозного втручання у право ОСОБА_2 на повагу до житла, яким він користувався протягом тривалого часу (з березня 2003 року).
		Відповідно до частини першоїстатті 76 ЦПК Українидоказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Згідно з частиною третьою статті12, частиною першою статті81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Таким чином, тягар доказування обґрунтованості заявлених позовних вимог покладено на позивача, виходячи з принципу змагальності сторін, закріпленогостаттею 12 ЦПК України.
		Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою ту обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
		З пояснень сторін суд першої інстанції зробив висновок, що між сторонами існують неприязні стосунки.
		Під час розгляду справи в суді першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_2 не проживає у спірному будинку у зв`язку з тим, що у 2019 році органами поліції ОСОБА_2 був виданий обмежувальний припис, який забороняв йому наближатись до спірного будинку та ОСОБА_1 .
		В суді першої інстанції були допитанісвідки ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 ,які пояснювали, що в 2019 року подружжя часто сварились, викликали поліцію, ОСОБА_1 особисто перевезла речі ОСОБА_2 із спірного будинку, змінила замки у дверях будинку.
		Під час розгляду справи в суді першої інстанції позивачка в судовому засіданні неодноразово наголошувала на тому, що вона не бажає, аби ОСОБА_2 проживав в її будинку, а також не заперечувала тієї обставини, що вона змінила замки, нових ключів у відповідача немає, а вона не дозволяє відповідачу заходити до будинку. Таким чином, позивачка сама підтвердила факт того, що вона чинить перешкоди відповідачу у проживанні в будинку АДРЕСА_1 .
		Укладення сторонами договору про визначення місця проживання неповнолітніх дітей і шлюбного договору не є достатньою підставою для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним будинком.
		Належних і допустимих доказів на підтвердження факту виконання сторонами договору про визначення місця проживання дітей, умов їх утримання та участі батьків у їх вихованні матеріали справи не містять. 
		Згаданими договорами не передбачалося, що відповідач ОСОБА_2 і неповнолітні ОСОБА_15 і ОСОБА_16 втрачають право користування спірним будинком. 
		Не сплата ОСОБА_2 судового збору при пред`явленні зустрічного позову не є підставою для скасування судового рішення в оскаржуваній частині.
		Додану до апеляційної скарги постанова суду від 08 жовтня 2019 в адміністративній справі про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за ст. 173-2 КУпАП, провадження у якій закрито через закінчення строків притягнення до адміністративної відповідальності, апеляційний суд у відповідності до ст. 367 ч.3 ЦПК України не приймає до уваги, оскільки вона не була предметом дослідження у суді першої інстанції, позивачка не надала доказів неможливості її подання до суду у передбачені законом строки. 
		Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.
		За вказаних обставин доводи апеляційної скарги про невідповідність висновків суду першої інстанції вимогам закону є безпідставними. 
		Отже, апеляційний суд вважає, що рішення суду в оскаржуваній частині ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляції, не встановлено.
		Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
		Як неодноразововказував Європейськийсуд зправ людини,право навмотивованість судовогорішення сягаєсвоїм коріннямбільш загальногопринципу,втіленого вКонвенції,який захищаєособу відсваволі;рішення національногосуду повинномістити мотиви,які достатнідля того,щоб відповістина істотніаспекти доводівсторони (рішенняу справі«Руїз Торіяпроти Іспанії»,§§ 29-30).Це правоне вимагаєдетальної відповідіна коженаргумент,використаний стороною;більше того,воно дозволяєсудам вищихінстанцій простопідтримати мотиви,наведені судаминижчих інстанцій,без того,щоб повторюватиїх (§ 
		В іншій частині рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 не оскаржувалось, тому апеляційним судом не переглядалось.
		Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,-
		ПОСТАНОВИВ:
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 16 листопада 2021 року в оскаржуваній частині у цій справі залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. 
		Повний текст постанови складено 23 березня 2023 року.
		 
		Головуючий І.В. Кочеткова
		 
		Судді: О.М. Кримська
		 
		Г.С. Подліянова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...