Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 240/7411/21 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах праці, зайнятості населення та соціального захисту громадян та публічної житлової політики, зокрема зі спорів щодо; соціального захисту (крім соціального страхування), з них; осіб з інвалідністю.
Надіслано для оприлюднення: 28.03.2023. Зареєстровано: 29.03.2023. Забезпечено надання загального доступу: 29.03.2023.

Номер судового провадження: К/990/7095/22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРЕМА ДУМКА
		 
		28 березня 2023 року 
		м. Київ
		справа №240/7411/21
		провадження №К/990/7095/22
		 
		21 березня 2023 року Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову у справі №240/7411/21 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23.06.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14.02.2022, за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.
		 
		У цій справі вирішувалося питання щодо відступу від висновків Верховного Суду на підставах суперечності пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та їх сімей» від 20.12.1991 Конституції України (частина четверта статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України). 
		 
		Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.
		 
		Беручи до уваги важливість правової проблеми щодо застосування частини четвертої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України та з огляду на незгоду із позицією більшості щодо деяких висновків, сформульованих у цій справі стосовно означеного питання, вважаю за необхідне висловити окрему думку.
		 
		I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ ТА ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ
		 
		1.          Позивач проходив військову службу в Збройних Силах України, брав безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і обороні незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України.
		2.          Згідно із довідкою до акта огляду МСЕК під час первинного огляду 28.11.2018 позивачу з 20.11.2018<s align="justify"> </s>присвоєно ІІІ групу інвалідності, причиною якої визначено травму, пов`язану із захистом Батьківщини. Визначено дату повторного переогляду 28.11.2021.
		3.          У зв`язку з присвоєнням ІІІ групи інвалідності, що є наслідком травми, пов`язаної із захистом Батьківщини, позивачу виплачено одноразову грошову допомогу відповідно до статті16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ) в розмірі 440 500 грн.
		4.          25.11.2020 Житомирською обласною МСЕК № 2 позивачу з 25.11.2020 встановлено ІІ групу інвалідності, причиною якої є травма, пов`язана із захистом Батьківщини.
		5.          Позивач звернувся до Житомирського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки зі заявою про виплату йому одноразової грошової допомоги згідно із статті16 Закону № 2011-ХІІ як особі з інвалідністю ІІ групи з 25.11.2020.
		6.          Житомирський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки направив до Міноборони України висновок щодо призначення позивачу одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи, внаслідок травми, пов`язаної із захистом Батьківщини.
		7.          Протоколом засідання комісії Міноборони України від 15.02.2021 № 18 позивачеві відмовлено у призначенні одноразової грошової допомоги з покликанням на пункт 4 статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ та пункт 8 Порядку №975 у зв`язку із тим, що заявникові змінили групу інвалідності уже після сплину дворічного терміну з моменту первинного встановлення групи інвалідності.
		8.          Вважаючи відмову протиправною, 21.04.2021 позивач звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України, у якому просив:
		- визнати протиправним і скасувати рішення Міноборони України про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи з 25.11.2020, внаслідок травми, пов`язаної із захистом Батьківщини, оформлене протоколом засідання Комісії з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби від 15.02.2021 №18;
		- зобов`язати Міноборони України призначити, нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 01 січня 2020 року, як особі з інвалідністю ІІ групи з 25.11.2020, внаслідок травми, пов`язаної із захистом Батьківщини, відповідно до Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 №975 (далі - Порядок № 975), з урахуванням попередніх виплат.
		 
		ІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ 
		 
		9.          Суди відмовили у задоволенні позовних вимог, виходячи з того, що з дня встановлення позивачеві ІІІ групи інвалідності (20.11.2018) до встановлення ІІ групи інвалідності (25.11.2020) минуло понад два роки, а тому позивач відповідно до пункту 4 статті 16-3 Закону №2011-XII не має права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.
		10.          Суди застосували правові висновки, наведені у постановах Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2020 у справі №1.380.2019.006957, прийнятих у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду.
		11.          У касаційній скарзі позивач просив скасувати рішення окружного суду та постанову апеляційного суду, ухвалити нове рішення  про задоволення позовних вимог. 
		 
		ІІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ ВЕРХОВНИМ СУДОМ
		 
		12.          Ухвалою Верховного Суду від 31.08.2022 справу передано на розгляд Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав.
		13.          Колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2020 у справі №1.380.2019.006957, прийнятих у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, а також в інших постановах Верховного Суду щодо застосування положень пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ у подібних правовідносинах, у яких викладено аналогічні висновки.
		14.          Мотивуючи підстави відступу, колегія суддів вважала невиправданим законодавчо обмежувати часовими рамками (строком у два роки) настання причинно-наслідкового зв`язку між пораненням (контузією, травмою або каліцтвом), отриманим особою під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням нею обов`язків військової служби, та динамікою стану здоров`я. Такий преклюзивний строк, на переконання колегії суддів, має бути об`єктивно оцінений, обумовлений індивідуальним станом здоров`я кожної особи, яка отримала поранення (контузію, травму або каліцтво) під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням нею обов`язків військової служби, в межах розумного строку.
		15.          Колегія суддів, яка передала цю справу на розгляд палати, виснувала, що установлені пунктом 4 ст. 16-3 Закону № 2011-ХІІ обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або вищого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років є невиправданими та такими, що непропорційно обмежують право на посилений соціальний захист військовослужбовців, гарантований частиною першою статті 46 Конституції України у взаємозв`язку з частиною п`ятою її статті 17, і вважала за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2020 у справі №1.380.2019.006957. Однак, Судова палата не знайшла підстав для відступу від цих висновків. 
		16.          Колегія суддів, яка передала цю справу на розгляд палати, застосовуючи до спірних правовідносин статтю 7 КАС України, вважала, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі №160/1088/19).
		17.          Тож ключовим питанням справи стало застосування до спірних відносин правових висновків Верховного Суду щодо пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ через суперечність  між ними та Конституцією України (з огляду на юридичну позицію Конституційного Суду України, висловлену у справі про посилений соціальний захист військовослужбовців).
		18.          Судова палата із зазначеного питання дійшла таких висновків:
		18.1.          зважаючи на пряму дію рішення Конституційного Суду України в часі, поширення висловленої у такому рішенні юридичної позиції на відносини, що виникли до дня ухвалення цього рішення, суперечить частині другій статті 152 Конституції України.
		18.2.          відступ від позицій Верховного Суду після ухвалення Конституційним Судом України рішення щодо неконституційності певних норм законодавства, що застосовувалися судами, надав би їм зворотної дії у часі та нівелював би суть частини другої статті 152 Конституції України. 
		18.3.          внаслідок ухвалення рішення Конституційного Суду України від 06.04.2022 №1-р(ІІ)/2022 правове регулювання спірних відносин з 06.04.2022 змінилося. Відповідно, спірні відносини, що виникли після 06.04.2022, повинні вирішувати з урахуванням цього рішення Конституційного Суду України. 
		18.4.          зі скасуванням чи прийняттям нових правових актів, визнанням їх неконституційними, виникає нове правове регулювання і, відповідно, змінюється судова практика. Суди не можуть використовувати попередні правові висновки Верховного Суду щодо застосування норми права, якщо ці норми вже змінено або скасовано. 
		19.          Крім того було сформульовано низку об`єктивних та суб`єктивних умов застосування частини четвертої статті 7 КАС України, відповідно до якої якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, у такому разі суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. Судова палата встановила, що застосування цієї норми можливе за наявності таких факторів:
		19.1.          суд повинен виявити, що правова норма, яка регулює спірні відносини, суперечить Конституції України. Розуміння ознаки «суперечність» не має чітко окреслених меж, є оціночним поняттям і може мати різну ступінь. 
		19.2.          Закони є основним регулятором суспільних відносин і джерелом права. Суд не встановлює правових норм, а лише тлумачить їх. Правова система побудована на презумпції конституційності закону, що є основою правової визначеності. Неконституційність закону є винятком, встановлення якого потребує відповідної процедури та рішення Конституційного Суду України.
		19.3.          З урахуванням презумпції конституційності закону, його суперечність Конституції України повинна мати очевидний характер. Перш за все, йдеться про випадки, коли правова норма закону прямо суперечить конституційній нормі. Зважаючи на те, що рішення Конституційного Суду України є мірилом конституційності, суперечність норми певного закону з його юридичними позиціями теж може бути підставою для припущення про неконституційність закону. Суперечність Конституції України має місце й тоді, коли застосування закону безпосередньо порушує загально-правові принципи, фундаментальні права людини. 
		20.          Судова палата наголосила, що широкий підхід до оцінки «суперечності» послаблює, розмиває презумпцію конституційності закону, може призвести до необґрунтованого незастосування закону і втручання суду у сферу законодавчої влади. Застосовуючи загальні принципи та норми Конституції України, які часто не є конкретними, судам доведеться тлумачити їх розширено, діяти за аналогією закону чи аналогією права. При цьому закон, не застосований судами з мотивів суперечності Конституції України, далі залишається чинним. Ситуація, за якої суд не застосовує чинну правову норму, навряд чи сприяє правовій визначеності. Зважаючи на це, певні недоліки правової норми не можуть свідчити про її суперечність Конституції України апріорі. Недоліки закону повинні усуватися судами, насамперед, через тлумачення правових норм. Встановлення суперечності Конституції України вимагає виявлення недоліків такої якості, коли застосування правової норми призводить до наслідків, не сумісних з цінностями, що охороняються Конституцією України.
		21.          Судова палата виснувала, що процесуальний механізм, передбачений статтею 7 КАС України є незастосовним, якщо закон вже визнано неконституційним, оскільки рішення Конституційного Суду України усуває невизначеність стосовно конституційності закону, що існувала до того. Закон, що його визнано неконституційним, не може бути застосовано судом з дня ухвалення відповідного рішення Конституційним Судом. Суд не може вважати цей закон таким, що суперечить чи не суперечить Конституції України, оскільки це вже доконаний факт. За таких обставин застосування частини четвертої статті 7 КАС України є неможливим.
		ІV. МОТИВИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
		22.          З деякими з наведених висновків Судової палати, що стосуються механізму прямої дії положень Конституції та дії в часі рішень та позицій Конституційного Суду не погоджуюсь з огляду на таке.
		23.          Передусім щодо механізму прямої дії положень Конституції. 
		Суди несуть тягар відповідальності за конституціалізацію юридичної практики - безпосереднє втілення букви і духу Конституції до широкої правозастосовної практики. Від цього залежить кінцеве зміцнення верховенства Конституції. І для цього запроваджуються спеціальні процесуальні механізми.
		Хоч і процесуальний механізм, передбачений частиною четвертою статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України є відносно новим, розуміння прямої дії Конституції було сформульовано ще Пленумом Верховного Суду у 1996 році: "Оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при  розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй". 
		24.          Викликає заперечення висновок про те, що визнання правового акту неконституційним не є підставою для відступу від правових висновків Верховного Суду, зроблених до прийняття відповідного рішення Конституційного Суду України. 
		Означена проблема тісно пов`язана з питаннями дії в часі як позицій Конституційного Суду, так і Верховного Суду.
		25.          Але в постанові відсутнє осмислення дії рішень Конституційного Суду у часі та їхніх юридично значущих наслідків. Натомість правомочність суду загальної юрисдикції не застосовувати акт, який за висновком цього суду суперечить Конституції, постанова інтерпретує як ніби беззаперечний аргумент, який унеможливлює перегляд рішення суду загальної юрисдикції, постановленого ним раніше, ніж Конституційний Суд постановив рішення про невідповідність. 
		26.          За своєю правовою природою визнання Конституційним Судом  неконституційності закону, інших актів або їх окремих положень вказує на те, що такі суперечили нормам Основного Закону з моменту їх прийняття. З дня прийняття рішення Конституційним Судом неконституційні акти, за загальним правилом, лише втрачають чинність.
		У пункті 35 постанови вказується, що зважаючи на пряму дію рішення Конституційного Суду в часі, поширення висловленої у такому рішенні юридичної позиції на відносини, що виникли до дня ухвалення цього рішення, суперечить частині другій статті 152 Конституції.
		Однак стаття 152 Конституції говорить про момент втрати чинності законом за рішенням Конституційного Суду, а відповідно про пряму (перспективну) дію лише того ефекту рішення, що пов`язаний із втратою законом чинності. Про "пряму дію правової позиції" там не йдеться. В інакшому випадку слід було б погодитись що, приміром, рішення Конституційного Суду про тлумачення теж мають лише перспективну дію в часі, що не відповідає дійсності ні з теоретичної, ні з практичної точок зору.
		27.          В цілому, слід звернути увагу, що і в постанові, і в інших судових рішеннях ототожнються поняття прямої дії положень Конституції (або рішень Конституційного Суду) з її (їх) перспективною дією. При цьому сама Конституція з огляду на зміст її статті 8 під прямою дією передбачає безпосередню дію без вказівок на дію в часі.
		28.          Пряме застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає правомочність судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають як неконституційний в цілому або в частині. 
		Утім, варто вказати, що значно частіше при вирішенні спірних ситуацій у горизонтальному вимірі перевага надається непрямому горизонтальному застосуванню норм конституції через конституційно узгоджене тлумачення. 
		Конституційно узгоджене тлумачення найперше означає, що серед усіх можливих значень, які можуть бути надані нормі "підконституційного" акта, потрібно обирати те одне, яке найбільшою мірою узгоджується з нормою Конституції. Відповідно, лише у тому разі, коли жодне смислове значення не узгоджується з нормою Конституції, "підконституційний" акт в цілому або в частині може бути визнаний неконституційним і, отже, скасований та (або) визнаний таким, що втратив чинність.
		29.          Пряма дія норм Конституції та право судів звертатися до неї, нехтуючи застосуванням закону, що Конституції суперечить, не означає, що визначення (не)конституційності акту не є метою суду під час вирішення справи.
		Для застосування такої правомочності невідповідність акта конституційним приписам має бути очевидною для суду - він має дійти висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції. Така очевидність виявляється через співставлення норми закону з нормою Конституції. Тому відповідна норма Конституції повинна мати або чітку диспозицію (що з огляду на особливості конституційно-правового регулювання не є типовим), або знайти своє продовження (інтерпретацію) в юридичній позиції Конституційного Суду.
		30.          Звісно Конституція нічого прямо не каже про дворічний чи будь-який інший обмежувальний строк для доплати одноразової грошової допомоги. Однак Конституційний Суд, реалізуючи своє повноваження щодо оцінки відповідної норми закону на конституційність, сформулював відповідну юридичну позицію, яка стала продовженням (інтерпретацією) окремих положень Конституції, на відповідність яким це положення закону перевірялося.
		31.          Тому суд, вирішуючи справу, застосовуючи пряму (безпосередню) дію норм Конституції, не може не звернутися до такої офіційної інтерпретації, саме її співставити із нормою закону, який до того ж і втратив чинність на підставі рішення Конституційного Суду.
		Тож цей процесуальний механізм (частина четверта статті 7 КАС) не те, що є незастосовним (як про це зазначається в пункті 53 постанови), якщо закон вже визнано неконституційним, а навпаки - у суду не лишається іншого варіанту процесуальних дій, як тільки застосувати пряму дію положень Конституції та не застосувати неконституційний закон і судову практику, що на його основі сформована.
		32.          Положення пунктів 41-52 постанови, структура і логіка їх викладення, а також застосовані для цього мовні засоби нівелюють підходи до конституційно узгодженого тлумачення та застосування норм права. 
		Окремо слід звернути увагу, що окремі пункти постанови містять взаємовиключні положення:
		 
		"44. Закони є основним регулятором суспільних відносин і джерелом права. Суд не встановлює правових норм, а лише тлумачить їх. Правова система побудована на презумпції конституційності закону, що є основою правової визначеності. Неконституційність закону є винятком, встановлення якого потребує відповідної процедури та рішення Конституційного Суду України."
		"49. Зважаючи на дискреційний характер повноважень суду щодо оцінки обставин справ та тлумачення закону, за однакових об`єктивних умов висновки щодо «суперечності» можуть різнитися залежно від складу суду. Тому застосування прямої дії Конституції України передбачає переконаність конкретного суду у неконституційності закону, який формально є чинним."
		33.          Очевидно тут міститься прагнення звернути увагу і пояснити змістовну і процедурну відмінність невідповідності і суперечності: невідповідність змістовно ширша за суперечність, включає її, але нею не вичерпується. Невідповідність встановлює Конституційний Суд (стаття 1 Закону України "Про Конституційний Суд України"), тоді як суперечність визначають суди загальної юрисдикції (частина четверта статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України). До цього слід неодмінно додати, що рішення Конституційного Суду про невідповідність (неконституційність) є загальнообов`язковими, інакше кажучи, нормативними, тоді як рішення судів загальної юрисдикції про суперечність обмежене розв`язанням конкретної справи за участі визначених учасників і мусить мати своїм результатом звернення до Конституційного Суду щодо вирішення питання про відповідність. Тобто суперечність являє такий результат інтерпретації нормативних приписів, який засвідчує об`єктивну неможливість одночасного застосування нормативного припису Конституції та нормативного припису іншого акта, оскільки смислові значення цих приписів заперечують одне одного.
		34.          У пункті 55 постанови вказується, що розглядаючи справи №240/10153/19 та №1.380.2019.006957, Верховний Суд виходив з презумпції конституційності пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XIІ. Невідповідність цієї правової норми закону Конституції України не була очевидною, припис закону був чіткий і прямо не суперечив диспозиції норм Конституції України або юридичним позиціям Конституційного Суду України, сформульованим на час виникнення спірних правовідносин, і, на думку суддів Судової палати, не порушував фундаментальних прав людини.
		Однак при цьому залишається поза увагою увагою обґрунтована відмінність між невідповідністю та суперечністю, та аргументацію Конституційного Суду у  Рішенні від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022 такого змісту:
		"Таким чином, оспорювані приписи Закону, якими встановлено обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або більшого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років, не узгоджуються з засадничими конституційними цінностями, зокрема такими, як принцип поваги до захисту прав людини, принцип верховенства права в аспекті домірності та вимог щодо соціального захисту військовослужбовців (статті 3, 8, 17, 46 Конституції України)."
		Тим самим нівелюється значення сформульованого у пункті 47 постанови висновку про те, що встановлення суперечності Конституції України вимагає виявлення недоліків такої якості, коли застосування правової норми призводить до наслідків, не сумісних з цінностями, що охороняються Конституцією України.
		35.          Із змісту пунктів 51-53 постанови випливає, що закон, що його визнано неконституційним, не може бути застосовано судом з дня ухвалення відповідного рішення Конституційним Судом, і суд не може вважати цей закон таким, що суперечить чи не суперечить Конституції України, оскільки це вже доконаний факт, за таких обставин застосування частини четвертої статті 7 КАС України є неможливим.
		36.          Критично ставлячись до такої позиції, слід зазначити, що суд загальної юрисдикції вирішує питання про конституційність закону на момент правовідносин. Тобто якщо особі відмовили у виплаті допомоги до визнання Конституційним Судом норми неконституційною (06.04.2022), то суд загальної юрисдикції, в силу статті 7 КАС України, повинен буде вирішувати, чи була ця норма конституційною саме на час спірних подій (до 06.04.2022), а не на час вирішення справи (після 06.04.2022). Тому рішення Конституційного Суду не лише не перешкоджає застосуванню частини четвертої статті 7 КАС України, а навпаки зобов`язує суд вказати на неконституційність норми на момент правовідносин.
		В іншому разі складається нелогічна ситуація: якщо Конституційний Суд ще не розглядав питання про конституційність норми, то розглядаючи таку справу загальний суд може вказати, що невиплата допомоги була неконституційною. Але якщо Конституційний Суд вже підтвердив, що норма дійсно неконституційна - то загальний суд вже цього зробити не може і повинен відмовити у задоволенні позову.
		За такою логікою з визнанням закону неконституційним за рішенням Конституційного Суду становище учасників правовідносин лише погіршується, адже вони позбавляються можливості, щоб загальний суд міг гіпотетично задовольнити позов не застосувавши норму (як це, приміром, мало місце у справі № 340/5086/20, де постановляючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції у цій справі діяв на підставі частини четвертої статті 7 КАС України, і така його позиція згодом знайшла підтримку в юридичній позиції Конституційного Суду, і Верховний Суд не побачив підстав для скасування такого рішення суду).
		37. Нарешті вважаю за потрібне вказати на певні вади розуміння у постанові змісту принципу презумпції конституційності при застосуванні неконституційної норми права у справах, на час спірних подій, в яких вона ще була чинною, у світлі існування рішення Конституційного Суду, яким вона надалі була визнана неконституційною (та/або втратила чинність). Адже висловлена у постанові позиція суперечить розумінню цього принципу в інших країнах Європи із наближеним правовим (у т.ч. конституційним) регулюванням. 
		Так, наприклад, за практикою Конституційного Трибуналу Республіки Польща визнання норми неконституційною за рішенням Трибуналу призводить до скасування презумпції її конституційності і у тих випадках, коли рішення Конституційного Трибуналу має лише перспективну або й взагалі pro futuro дію в часі, тобто коли Трибунал встановлює відстрочку втрати положенням чинності (в Польській Республіці рішення Конституційного Трибуналу не можуть мати зворотної (ex tunc) дії в часі). За роз`ясненням Конституційного Трибуналу у такому випадку його рішення повинні враховуватись судами також під час розгляду і тих справ, спірні правовідносини в яких мали місце до оприлюднення його рішення: в цьому разі суд, що розглядає судову справу щодо подій, які передували рішенню Конституційного Трибуналу, повинен враховувати той факт, що він має справу із застосуванням неконституційного закону; тобто має враховувати позицію в рішенні Конституційного Трибуналу навіть під час розгляду справи, правовідносини у якій склались до визнання норми неконституційною. Як відзначає Конституційний Трибунал, така позиція підтримується й у практиці Верховного Суду Польської Республіки (підпункт 6.4 розділу ІІІ рішення Конституційного Трибуналу Республіки Польща від 13 березня 2007 року № K 8/07).
		38. Дещо подібної точки зору дотримується, наприклад, і Конституційний Суд Чеської Республіки, який у своїй практиці зазначає, що у випадку застосування судом закону, що був чинний на час спірних правовідносин, але був пізніше визнаний неконституційним після завершення цих правовідносин, такий суд повинен брати до уваги рішення Конституційного Суду і мотиви визнання закону неконституційним у такий спосіб, аби застосування неконституційного закону, що був чинний на час спірних подій, мінімізувало можливість вчинення нових грубих порушень прав і свобод людини (п.26-37 рішення Конституційного Суду Чеської Республіки від 29 листопада 2022 року у справі № Pl. US-st. 57/22).
		39. Таким чином вважаємо, що застосування і дотримання принципу презумпції конституційності у випадку, коли закон був і залишається чинним на час спірних подій, але був надалі визнаний неконституційним за рішенням Конституційного Суду, має відбуватись у такий спосіб, за якого суд загальної юрисдикції не може ігнорувати мотивацію рішення Конституційного Суду. У такому випадку суд повинен або застосовувати такий неконституційний закон у максимально конституційно-сумісний спосіб (конституційно узгоджене тлумачення, про яке говорилось раніше) - або, якщо це неможливо, повністю відмовитися від застосування такого закону на підставі частини четвертої статті 7 КАС України. 
		40. За обох підходів суд вже не може повністю ігнорувати мотивацію рішення Конституційного Суду лише на тій підставі, що визнаний неконституційним закон втратив чинність після завершення правовідносин у конкретній судовій справі.
		Іншими словами, після визнання закону неконституційним за рішенням Конституційного Суду суди розглядаючи справи щодо подій, які передували цьому рішенню, мають щонайменше у максимально можливій мірі узгодити нову інтерпретацію такого неконституційного закону із рішенням Конституційного Суду. 
		41. Інакший підхід створював би реальність, коли за умови визнання закону неконституційним за рішенням Конституційного Суду відповідні правовідносини були б за темпоральною ознакою поділені таким чином, що певні (нові) справи продовжувались би вирішуватись із конституційним результатом - а інші продовжували б розглядатись із конституційно-несумісним результатом з порушенням прав і свобод людини (очевидність чого слідувала б вже із самого факту існування рішення Конституційного Суду, яким встановлено порушення цих прав і свобод визнаним неконституційним законом). Це, як пояснює Конституційний Трибунал Польщі у раніше поіменованому його рішенні, слідує в першу чергу із очевидної відмінності між скасуванням закону законодавцем і Конституційним Трибуналом.
		42. Тож застосування процесуального механізму, передбаченого частиною четвертою статті 7 КАС України, і у такий спосіб ухвалення рішення про задоволення позову вбачалося б цілком доречним у цій справі.
		 
		Суддя Верховного Суду                                                                                 
		Єзеров А.А.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...