Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 344/6604/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них; про повернення дітей до країни постійного місця проживання.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 29.03.2023. Забезпечено надання загального доступу: 30.03.2023.
Дата набрання законної сили: 23.03.2023
Номер судового провадження: 61-13140ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		23 березня 2023 року 
		м. Київ
		справа № 344/6604/21
		провадження № 61-13140св22 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Яремка В. В.,
		учасники справи:
		позивач - громадянин Королівства Іспанія ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ),
		відповідач -  ОСОБА_2 ,
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Виконавчого комітету Переріслянської сільської ради об`єднаної територіальної громади,
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Венгринюком Юрієм Володимировичем, на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року складі колегії суддів: Бойчука І. В., Томин О. О., Кузів А. В.,
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		У квітні 2021 року громадянин Королівства Іспанія ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про повернення малолітньої дитини до Королівства Іспанія.
		Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітньої дитини ОСОБА_4 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Баракальдо, провінція Баскайя, Королівство Іспанія. Дитина з моменту народження до виїзду в Україну постійно проживала в Королівстві Іспанія.
		30 серпня 2020 року відповідачка з дитиною поїхала в Україну без письмового дозволу позивача, дитину не повернула до місця її постійного проживання у Королівстві Іспанія.
		31 серпня 2020 року він подав до комісаріату поліції в місті Гечо позов про викрадення дитини.
		Комісаріат поліції порушив справу. Відповідачку зобов`язано надати інформацію про точне місцеперебування дитини, поінформовано про поданий позивачем позов, постановлено ухвалу про виконання тимчасових заходів, визнано незаконним вивіз дитини.
		Відповідачка самостійно, з порушенням його батьківських прав, змінила місце проживання спільної малолітньої дитини, визначила її нове місце проживання в Україні, чим порушила право дитини на належне виховання обома батьками. 
		На виклики іспанського суду ОСОБА_2 не з`явилася, що підтверджує те, що вона самостійно змінила місце проживання дитини, що є порушенням його прав.
		27 жовтня 2020 року до Міністерства юстиції України, як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Гаазька Конвенція 1980 року), через Центральний орган Королівства Іспанія надійшла його заява від 08 жовтня 2020 року про сприяння поверненню дитини до місця її постійного проживання у Королівстві Іспанія.
		Згідно з наданими ОСОБА_2 письмовими поясненнями немає правових підстав для повернення дитини, оскільки під час проживання її та їхньої дитини в Королівстві Іспанія він про дитину не піклувався, застосовував щодо відповідачки психологічне та фізичне насильство.
		Просив суд визнати незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; зобов`язати ОСОБА_2 повернути малолітнього ОСОБА_4 до місця постійного проживання в Королівстві Іспанія протягом 10 днів з дати отримання повного тексту рішення; якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку, зобов`язати ОСОБА_2 передати малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання; якщо відповідачка відмовиться передавати малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відібрати дитину і передати батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до Королівства Іспанія; допустити негайне виконання рішення у частині повернення дитини до Королівства Іспанія.
		Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
		Заочним рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 вересня 2021 року позов задоволено. Визнано незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зобов`язано ОСОБА_2 повернути малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до місця постійного проживання в Королівстві Іспанія протягом 10 днів з дати отримання повного тексту рішення. Якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку, зобов`язано ОСОБА_2 передати малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьку ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання. Якщо  ОСОБА_2 відмовиться передавати малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відібрати дитину і передати батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до Королівства Іспанія. Витрати пов`язані із поверненням дитини до Королівства Іспанія покладено на ОСОБА_1 . Допущено негайне виконання рішення у частині повернення дитини до Королівства Іспанія. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		Суд першої інстанції виходив з того, що Королівство Іспанія є державою, в якій дитина постійно проживала. Відповідачка без згоди батька неправомірно вивезла та здійснює незаконне утримування дитини на території України, що підпадає під дію Гаазької Конвенції 1980 року. Оскільки відповідачка не скористалася правом відзиву на позовну заяву, суду не надано доказів того, що вивезення дитини відбулося за згоди батька, і вивезення та утримання дитини в Україні є законним. Станом на час розгляду справи дитину не було повернуто до місця її постійного проживання у Королівстві Іспанія.
		Суд не встановив обставин, визначених статями 3, 12, 13, 20 Гаазької Конвенції 1980 року, які б стали підставою для відмови у поверненні дитини до місця постійного проживання.
		Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 грудня 2021 року заочне рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 вересня 2021 року скасоване, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
		Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 липня 2022 року в позові відмовлено.
		Відмовивши в позові, суд першої інстанції виходив з того, що у матеріалах справи немає достатньо доказів на підтвердження тверджень позивача про те, що він постійно проживав з дитиною та постійно піклувався про неї.
		Згідно з матеріалами справи позивач не надавав письмової згоди про надання дозволу на виїзд дитини з Королівства Іспанія, але не надав доказів на спростування тверджень відповідачки, що він знав про виїзд матері з дитиною та не перешкоджав цьому, чим надав мовчазну згоду.
		Подання позивачем позову до комісаріату поліції в Гечо, винесення рішення судом першої інстанції № 2 Гечо про початок справи з попереднього слідства, постановлення слідчим судом першої інстанції № 1 Гечо ухвали про виконання тимчасових заходів не є доказами незаконного вивезення дитини.
		Позивач не надав суду доказів, що ухвала слідчого суду першої інстанції № 1 Гечо від 02 лютого 2021 року вручена відповідачці, тому суд не визнає цю ухвалу як остаточну і таку, що має преюдиційне значення для розгляду цієї справи.
		Оскільки згідно з посвідчення особи на повернення в Україну № НОМЕР_1 , виданим 31 липня 2020 року посольством України в Королівстві Іспанії, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 30 серпня 2020 року отримав візу для виїзду в Міжнародному аеропорту імені Шарля де Голля (Французька Республіка), це ставить під сумнів твердження позивача щодо незаконного переміщення дитини.
		З огляду на вказане суд першої інстанції дійшов висновку, що позов в частині визнання незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_4 не підлягає задоволенню.
		Суд першої інстанції вказав, що здійснення позивачем постійного піклування над дитиною на момент переміщення не доведено достатніми, належними та допустимими доказами, тому відмовив у позові про повернення дитини на підставі пункту «а» частини першої статті 13 Гаазької Конвенції 1980 року.
		Суд взяв до уваги, що на час ухвалення рішення з моменту переміщення дитини пройшло більше року, а саме повних 22 місяці, і дитина прижилася у новому середовищі, що є підставою для відмови в позові про повернення дитини, з підстав зазначених у частині другій статті 12 Гаазької Конвенції 1980 року.
		Суд першої інстанції врахував психологічні висновки щодо характеристики психоемоційного стану дитини, які констатують прихильність дитини до матері, стійкість соціальних зв`язків дитини з матір`ю, висновок органу опіки та піклування щодо доцільності визначення місця проживання дитини з матір`ю, враховуючи вік дитини, її тривалу адаптацію в новому середовищі, наявність в дитини в Україні належних умов проживання, догляду, дійшов висновку, що повернення дитини до Королівства Іспанія може негативно вплинути на психоемоційний стан дитини, що не відповідає її інтересам.
		Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
		Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року апеляційні скарги, подані Південно-Західним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) та адвокатом Войнаровською О. І. в інтересах ОСОБА_1 , задоволено. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 липня 2022 року скасоване, ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано незаконним утримування ОСОБА_2 на території України малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зобов`язано повернути малолітнього ОСОБА_4 на територію Королівства Іспанія. Якщо рішення не буде виконано у добровільному порядку, зобов`язано ОСОБА_2 передати малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , його батькові, ОСОБА_1 . Витрати пов`язані з поверненням ОСОБА_4 в Королівство Іспанія покладено на ОСОБА_1 . Допущено негайне виконання рішення в частині повернення малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на територію Королівства Іспанія.
		Задовольнивши позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач підтвердив належними та достатніми доказами здійснення ним права піклування про дитину.
		Висновок суду першої інстанції, що у матеріалах справи немає достатньо доказів того, що позивач постійно проживав з дитиною та піклувався про неї ґрунтується виключно на поясненнях відповідачки та не підтверджений належними доказами.
		Обов`язок доведення обставин, які можуть бути винятковими підставами для неповернення дитини покладається на особу, яка незаконно перемістила дитину на територію іншої держави.
		У матеріалах справи немає доказів того, що позивач надавав письмову чи мовчазну згоду на переїзд дитини в Україну, натомість позивач після вивезення відповідачкою дитини ініціював процес з розшуку та повернення дитини до Королівства Іспанії та звернувся до суду першої інстанції міста Гечо з позовом щодо опіки і піклування над дитиною, визначення місця проживання, стягнення аліментів.
		Суд першої інстанції помилково застосував пункт 2 статті 12 Гаазької Конвенції 1980 року, оскільки позивач розпочав процедуру повернення дитини до місця її постійного проживання, Королівства Іспанія, менше ніж через 1,5 місяців з моменту переміщення дитини, тому відсутні підстави для перевірки обставин чи прижилася дитина в новому середовищі.
		Суд першої інстанції всупереч приписам Гаазької Конвенції 1980 року досліджував висновок органу опіки піклування, психоемоційні характеристики дитини, тобто досліджував обставини, що не є предметом позову.
		Згідно з пунктом 1 статті 19 Гаазької Конвенції 1980 року ніяке рішення прийняте відповідно до цієї Конвенції, щодо повернення дитини, не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування.
		Предметом позову у справі, що розглядається є виключно повернення малолітньої дитини в порядку виконання державою Україна взятих на себе зобов`язань.
		Додатковою постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 30 січня 2023 року заяву, подану адвокатом Войнаровською О. І., яка виступає в інтересах ОСОБА_1 , задоволено. Ухвалено у справі додаткову постанову. Якщо ОСОБА_5 відмовиться передавати малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відібрати дитину і передати батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до Королівства Іспанія.
		Суд апеляційної інстанції виходив з того, що задовольнивши позов та апеляційну скаргу позивача повністю, скасовуючи оскаржуване рішення та ухвалюючи постанову, суд апеляційної інстанції фактично не ухвалив рішення щодо позовної вимоги про відібрання дитини та її передання батькові, у разі якщо відповідачка відмовиться її передавати .
		Суд апеляційної інстанції вказав, що сторони надавали пояснення стосовно усіх позовних вимог ОСОБА_1 , зокрема і щодо вимоги про те, що якщо ОСОБА_2 відмовиться передавати малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , то необхідно відібрати дитину і передати її батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до Королівства Іспанія.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		У грудні 2022 року ОСОБА_2 через адвоката Венгринюка Ю. В. направила поштовим зв`язком до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року, просила її скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції. 
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення є незаконним, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
		Суд апеляційної інстанції помилково не застосував пункти «а», «b» статті 13 Гаазької Конвенції 1980 року, оскільки позивач надав мовчазну згоду на повернення дитини в Україну, існує серйозний ризик того, що повернення дитини поставить під загрозу завдання їй фізичної або психічної шкоди. 
		Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги психологічні висновки від 24 жовтня 2022 року та 04 листопада 2022 року, згідно з яким будь-яка стресова ситуація, особливо розлука з мамою може завдати непоправну травму для несформованої дитячої психіки з важкими наслідками у майбутньому.
		З моменту переміщення дитини пройшло більше року і вона прижилася у новому середовищі, тому відсутні підстави для повернення її до місця постійного проживання.
		Головним при виконанні Гаазької Конвенції 1980 року залишається забезпечення дотримання прав дитини та прийняття рішення в найкращих інтересах дитини, яке б гарантувало право кожної дитини на стабільні умови життя.
		Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо повернення дитини, зокрема у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (рішення від 28 січня 2021 року).
		Суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12, провадження № 14-21звц21.
		Аргументи інших учасників справи
		Відзив мотивований тим, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
		Позивач не надавав письмової чи мовчазної згоди на виїзд дитини в Україну, що підтверджено матеріалами справи.
		Обов`язок доведення обставин, які можуть бути винятковими для неповернення дитини покладається на відповідачку. У матеріалах справи немає достатніх, належних доказів цього.
		Безпідставними є доводи касаційної скарги, що ухвалення рішення про повернення дитини призведе до розлучення дитини з матір`ю, оскільки під час розгляду таких справ не вирішується питання опіки над дитиною.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2021 року у справі                      № 2-4237/12, провадження № 14-21звц21, сформульовані висновки за інших фактичних обставин у справі, зокрема відповідно до висновків психологічного обстеження встановлено, що повернення дитини поставить під загрозу заподіяння їй фізичної або психічної шкоди, а матір дитини належними і достатніми доказами довела неможливість свого повернення до країни постійного проживання дитини через проблеми зі здоров`ям, коштами та візою. 
		У справі, що переглядається, відповідачка не надала доказів загрози повернення дитини, неможливості її супроводжувати. Позивач зауважує, що надані відповідачкою психологічні характеристики ставлення дитини до батька від 27 листопада 2021 року і 15 липня 2022 року не містять інформації про ризики чи загрози для дитини, проте можуть бути доказами у разі вирішення питання про визначення місця проживання дитини. Також між Республікою Іспанія та Україною діє безвізовий режим, що дозволяє відповідачці безперешкодно приїхати.
		Висновок органу опіки і піклування є висновком щодо встановлення місце проживання дитини, тобто щодо опіки над дитиною за місцем проживання одного з батьків, що не стосується справи, яка переглядається.
		Психологічні висновки від 24 жовтня 2022 року та 04 листопада 2022 року подані відповідачкою до суду апеляційної інстанції в судовому засіданні з пропуском строку, без обґрунтування його поважності, тому правомірно не прийняті судом. 
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. Зупинено виконання постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року до закінчення перегляду справи в касаційному порядку.
		У лютому 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Позиція Верховного Суду
		Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи
		Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 14 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
		Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Суди встановили, що громадянин Королівства Іспанія ОСОБА_1 та громадянка України ОСОБА_2 є батьками малолітньої дитини ОСОБА_4 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_4 у місті Баракальдо, провінція Баскайя, Королівство Іспанія (т. 1, а. с. 51-55).
		Дитина з народження до виїзду в Україну постійно проживала в Королівстві Іспанія в орендованих квартирах, в місті Самудіо, а надалі в АДРЕСА_1 , що підтверджено договорами оренди (т. 1, а. с. 131-171).
		Факт постійного проживання дитини в Королівстві Іспанія підтверджується також копіями: довідки лікаря ОСОБА_6 (т. 1, а. с. 71, 72), довідки страхової компанії «Акціонерне товариство «IGUALATORIO MEDICO QUIRURGICO» про реєстрацію дитини в страховому полісі на медичні послуги з 12 листопада 2018 року (т. 1, а. с. 73, 74), документу підтверджуючого право на державне медичне забезпечення (т. 1 а. с. 75, 76), довідок за підписом директора дитячого садка «Чаногоррічу» про відвідування його дитиною з вересня 2019 року (т. 1, а. с. 77 -81), квитанції американської школи Більбао про попередню реєстрацію дитини (т. 1, а. с. 82, 83), довідки про прописку виданою мерією міста Самудіо (т. 1, а. с. 84-85), довідки про прописку виданою мерією міста Гечо (т. 1, а. с. 86-87).
		До матеріалів справи позивач додав фотографії із зображення батька з дитиною (т. 1 а. с.191-203).
		Згідно з посвідчення особи на повернення в Україну № НОМЕР_1 , виданим 31 липня 2020 року посольством України в Королівстві Іспанії, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 30 серпня 2020 року отримав візу для виїзду в Міжнародному аеропорту імені Шарля де Голля (Французька Республіка) (т. 3 а. с. 131-132). 
		30 серпня 2020 року відповідачка з дитиною виїхала в Україну.
		31 серпня 2020 року позивач подав до комісаріату поліції в місті Гечо позов про викрадення дитини (т. 1, а. с. 88-90).
		17 вересня 2020 року суд першої інстанції № 2 міста Гечо виніс рішення про початок попереднього слідства у справі за зверненням позивача (т. 1, а. с. 91-95).
		30 вересня 2020 року головний слідчий, начальник Вищого управління поліції надіслав до суду інформацію, що на неодноразове прохання поліції відповідачка надіслала точне місцезнаходження дитини, проте не повідомила дату повернення дитини до Королівства Іспанія (т. 1, а. с. 96-98).
		21 жовтня 2020 року слідчий суд першої інстанції № 1 міста Гечо постановив декрет та ухвалив прийняти до розгляду позов  ОСОБА_1  про заходи щодо батьків і дітей, надав відповідачці час на подання відповіді протягом 20 робочих днів з дати виклику (т. 1, а. с. 99-102).
		Відповідно до ухвали слідчого суду першої інстанції № 1 міста Гечо від 02 лютого 2021 відповідачка була поінформовано про позов, повідомлення було надіслано на зазначену відповідачкою адресу в Україні. Згідно з цією ухвалою визнано незаконним вивіз дитини ОСОБА_4 в Україну (т. 1, а. с. 111-128).
		03 лютого 2021 року слідчий суд першої інстанції № 1 міста Гечо постановив ухвалу про виконання тимчасових заходів, а саме надання права на тимчасову опіку позивачеві, та встановлення режиму спілкування відповідачки з дитиною. Стягнув з відповідачки аліменти. Відповідно до інформації, що викладена в ухвалі, відповідачка до суду не з`явилася (т. 1, а. с. 103-110).
		Згідно з висновком органу опіки та піклування про визначення місця дитини, який затверджений рішенням Виконавчого комітету Переріслянської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області (далі - Переріслянська сільська рада) від 25 лютого 2021 року № 17-2/2021 після повернення в Україну ОСОБА_2 02 жовтня 2020 року звернулася до сільської ради із заявою про реєстрацію малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою:, АДРЕСА_2 . 
		Відповідно до довідки про склад сім`ї від 16 лютого 2021 року № 218, що видана Переріслянською сільською радою, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований і проживає на АДРЕСА_2 з матір`ю ОСОБА_2 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 (батьки відповідачки) у житловому будинку ОСОБА_7 . Для дитини створені всі належні умови для його проживання, розвитку та виховання. Хлопчик має окрему кімнату, необхідні особисті речі, іграшки, одяг відповідно до віку та сезону. 
		Згідно з довідкою про отримання допомоги ОСОБА_2 призначена допомога при народженні дитини, період отримання з 01 жовтня 2020 року до 01 грудня 2021 року. 
		Відповідно до довідок, виданих Комунальним некомерційним підприємством «Переріслянська лікарська амбулаторія загальної практики сімейної медицини» Переріслянської сільської ради, мати та дитина здорові, на диспансерному обліку не перебувають. 
		Згідно з довідкою, виданою ОСОБА_2 , її син ОСОБА_9 перебуває на черзі влаштування до Переріслянського закладу дошкільної освіти (дитячий садок) «Золота рибка».
		Зважаючи на вік дитини та потреби, орган опіки та піклування дійшов висновку про доцільність залишити дитину ОСОБА_4 проживати з матір`ю ОСОБА_2 . Батькові ОСОБА_1 рекомендовано більше приділяти увагу дитині, піклуватися про нього, знайти можливість спілкуватися та виховувати сина (т. 2, а. с. 8-10).
		ОСОБА_2 05 жовтня 2020 року уклала декларація № 0001-А99Н-Т900 із сімейним лікарем ОСОБА_10 , який надає первинну медичну допомогу (т. 2, а. с. 215).
		Відповідно до психологічної характеристики психоемоційного стану дитини та сімейних відносин від 27 листопада 2021 року, наданої Центром психологічної допомоги дітям «Серденько», найбільш значимим та емоційно близьким членом сім`ї для дитини є мама. Дитина вказує, що їй подобається взаємодіяти з матір`ю. Стосовно питань, які стосуються батька, дитина взагалі не реагує, не проявляє жодних емоційних реакцій. Батько для дитини є найменш емоційно привабливою фігурою з усіх членів сім`ї дитини. Дитина виділяє дідуся (батька матері), з яким найбільше взаємодіє. Загалом дитина прагне до задоволення почуття безпеки, захищеності та спокою (т. 2, а. с.136-138).
		Згідно з психологічною характеристикою психоемоційного стану дитини та сімейних відносин від 15 липня 2022 року, наданої Центром психологічної допомоги «Серденько», дитина розуміє звернену мову, бере участь у діалозі, мова поки є неповноцінною. Комунікація з оточуючими здебільшого відбувається за допомогою окремих слів та фраз. Хлопчик активно долучається до спільної гри. Загальний емоційний фон характеризується веселістю, позитивним настроєм, зацікавленістю, бажанням сприйняття нового. Дитина прагне до активності та домінування. Виконує прохання і настанови, які супроводжуються поясненням. Відбувається активна взаємодія з навколишнім середовищем. Хлопчику цікаве все нове, дитина активно пізнає світ. Каже, що живе з мамою, дідусем та бабусею. На запитання про тата відповідає, що «тата нема». Загалом на питання про тата дитина практично не реагує та не проявляє жодних емоційних реакцій. Найбільш значимим, емоційно близьким членом сім`ї для дитини є мама. Вказує, що йому подобається взаємодіяти з нею. Каже, що мама з ним грається, приділяє увагу. Емоційної прихильності до тата хлопчик не проявляє. При описі мами вибрав такі картки емоцій, як «ображена», «сумна». Тата хлопчик не зміг охарактеризувати. За результатами дослідження визначено, що загалом дитина прагне до задоволення почуття безпеки, захищеності та спокою. Рекомендовано: розвивати у хлопчика навички соціальної взаємодії, не висловлюватися негативно при дитині про будь-кого з членів сім`ї, оцінювати не дитину, а її поведінку, застосовувати аргументовану критику поведінки дитини, заохочувати дитину до всіх видів діяльності, що вимагають концентрації уваги. Також рекомендована робота психолога, спрямована на підтримку позитивного психоемоційного стану дитини (т. 3, а. с.133-134).
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Відповідно до матеріалів справи, відповідачка з малолітньою дитиною, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 30 серпня 2020 року виїхала до України. 
		27 жовтня 2020 року до Міністерства юстиції України, як Центрального органу з виконання на території України Гаазької Конвенції 1980 року, через Центральний орган Королівства Іспанія надійшла заява позивача від 08 жовтня 2020 року про сприяння поверненню дитини до місця її постійного проживання у Королівстві Іспанія. 
		Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), яке діє в інтересах позивача громадянина Королівства Іспанія ОСОБА_1 , звернулося з позовом до суду у квітні 2021 року, тобто до спливу одного року з моменту переміщення малолітньої дитини в Україну.
		Згідно з частинами першою, другою статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.
		Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори і угоди» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
		Згідно зі статтею 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.
		Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року                № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
		Згідно з частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
		Відповідно до частини першої статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
		Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані Гаазькою Конвенцією 1980 року, яка набула чинності для Королівства Іспанія з 25 вересня 1978року, а для України - 01 вересня 2006 року. 
		Згідно зі статтею 1 Гаазької Конвенції 1980 року цілями цієї Конвенції є: a) забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та b) забезпечення  того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави,  ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. 
		Відповідно до частини першої статті 3 Гаазької Конвенції 1980 року переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.
		Згідно з частиною другою статті 3 Гаазької Конвенції 1980 року права піклування, про які йдеться у пункті «а», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.
		Отже, виходячи зі змісту Гаазької Конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).
		Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини.
		Верховний Суд зазначає, що відмова враховувати заперечення проти повернення підпадає під сферу дії статей 12, 13 і 20 Гаазької Конвенції 1980 року.
		Відповідно до частини першої статті 12 Гаазької Конвенції 1980 року, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
		Згідно з частиною другою статті 12 Гаазької Конвенції 1980 року судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
		Відповідно до статті 13 Гаазької Конвенції 1980 року, незважаючи на положення попередньої  статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: 
		a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або 
		b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. 
		Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про  повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому необхідно брати до уваги її думку. 
		Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні  органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану   Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини. 
		Згідно зі статтею 20 Гаазької Конвенції 1980 року у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається  основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод. 
		Частиною другою статті 12, частинами першою, другою статті 13 та статтею 20 Гаазької Конвенції 1980 року визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.
		Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини зазначена Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).
		У контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції 1980 року запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 Гаазької Конвенції 1980 року національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою.
		Стаття 8 Гаазької Конвенції 1980 року накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької Конвенції 1980 року, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції 1980 року. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій Конвенції 1980 року, яка повинна тлумачитися вузько (рішення Європейського суду з прав людини від 26 листопада 2013 року у справі «Х проти Латвії», заява № 27853/09, пункт 107, рішення ЄСПЛ від 28 січня 2021 року у справі «Сатановська та Роджерс проти України», заява № 12354/19, пункт 31).
		Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.(частина перша, друга статті 77 ЦПК України).
		Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків дії принципу змагальності у цивільному процесі.
		Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).
		Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).
		Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		З огляду на викладені норми, які регулюють правовідносини, які виникли між сторонами, в межах доводів касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.
		Згідно з матеріалами справи дитина постійно проживала і опікувалась батьками, зокрема позивачем, що підтверджено договорами оренди квартир, в містах Королівства Іспанія Самудіо та Гечо (Біскайя), (т. 1, а. с. 131-139; 140-154), розрахунковими документами за оренду та комунальні послуги (т. 1, а. с. 140-154; 155-171), довідками про прописку виданими меріями міста Самудіо (т. 1,                               а. с. 84-85) і міста Гечо (т. 1, а. с. 86-87), документом про державне медичне забезпечення дитини (т. 1 а. с. 75, 76), довідками лікаря (т. 1, а. с. 71, 72), страхової компанії про реєстрацію дитини в страховому полісі на медичні послуги (т. 1,                     а. с. 73, 74), директора дитячого садка про його відвідування дитиною (т. 1,                        а. с. 77 -81), квитанцією школи про попередню реєстрацію дитини (т. 1,                             а. с. 82, 83), показаннями свідків у Королівстві Іспанія (т. 1, а. с. 64-70; 172-178).
		Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що вказані докази, надані на підтвердження постійного проживання позивача з дитиною та піклування про неї, є належними та достатніми.
		Щодо встановлення факту незаконного вивезення дитини з Королівства Іспанія відповідачкою, то відповідно до матеріалів справи немає доказів, що позивач надавав письмову згоду, і є докази того, що він вчиняв дії, які спростовують висновки суду першої інстанції та доводи відповідачки про надання мовчазної згоди на виїзд, зокрема: заява позивача про викрадення дитини від 31 серпня 2020 року (т. 1, а. с. 88-90), позов від 04 вересня 2020 року до суд першої інстанції № 1 міста Гечо про встановлення опіки і піклування над дитиною, визначення місця проживання дитини, порядку спілкування батьків з дитиною, стягнення аліментів і додаткових витрат, використання сімейної оселі та виїзду дитини з Королівства Іспанія (т. 1, а. с. 99-102; 111-128), заява від 08 жовтня 2020 року про сприяння поверненню дитини до місця її постійного проживання з України (т. 1, а. с. 8-21).
		Щодо доведення відповідачкою та дослідження судами обставин, що становлять виключення, передбачені Гаазькою Конвенцією 1980 року, для неповернення дитини до країни місця постійного проживання, Верховний Суд зазначає таке.
		Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
		Щоб оцінити, чи відповідає повернення дитини до Королівства Іспанії її найкращим інтересам, необхідно встановити ці інтереси.В оцінці найкращих інтересів дитини необхідно дотримуватись балансу всіх елементів, необхідних для прийняття рішення в конкретній ситуації для конкретної дитини, враховуючи сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан дитини.
		Висновки суду першої інстанції, що ґрунтуються на доводах відповідачки, що з моменту переміщення дитини пройшло більше року ,тому дитина прижилась не є автоматичними чи стереотипними підставами для такого висновку. Відповідачка повинна довести, що дитина прижилась, оскільки це є одним із виключень, викладених у Гаазькій Конвенції 1980 року, яке повинно тлумачитися вузько.
		Відповідно до матеріалів справи на підтвердження того, що дитина прижилась в Україні і що її повернення до Королівства Іспанія завдасть їй фізичної або психічної шкоди відповідачка надала такі докази: довідки про стан здоров`я дитини (т. 2, а. с. 210-214), довідка про перебування дитини на черзі до закладу дошкільної освіти (т. 2, а. с. 216), висновок органу опіки та піклування (т. 2, а. с. 8-10), декларація із сімейним лікарем (т. 2, а. с. 215), психологічні характеристики психоемоційного стану дитини та сімейних відносин від 27 листопада 2021 року та 15 липня 2022 року (т. 2, а. с.136-138; т. 3, а. с.133-134).
		Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції оцінюючи вказані докази, зокрема висновок органу опіки піклування, психоемоційні характеристики дитини від 27 листопада 2021 року та 15 липня 2022 року, всупереч приписам Гаазької Конвенції 1980 року досліджував та встановлював обставини, що не є предметом позову.
		Згідно з пунктом 1 статті 19 Гаазької Конвенції 1980 року ніяке рішення прийняте відповідно до цієї Конвенції, щодо повернення дитини, не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування.
		Відповідно до матеріалів справи у провадженні суду Королівства Іспанії вирішується справи між позивачем і відповідачкою про визначення місця проживання дитини. 
		Згідно з Єдиним державним реєстром судових рішень ухвалою Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 11 листопада 2021 року у справі № 348/1734/20 закрито провадження за позовом відповідачки до позивача про визначення місця проживання дитини, зокрема, з огляду на аналогічну справу, що розглядається у Королівстві Іспанія.
		Вказане виключає оцінку обставин визначення місця проживання з одним із батьків у справі, що переглядається, а лише процедури повернення дитини до країни проживання, вивезення якої відбулося з порушенням процедур, визначених, зокрема нормами міжнародного права.
		Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, оскільки зі змісту психоемоційних характеристик дитини від 27 листопада 2021 року та 15 липня 2022 рокуне випливає, що існує серйозний ризик того, що повернення до країни поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психологічної шкоди, або іншим шляхом створить для дитини нестерпну обстановку, а спрямований на визначення емоційного ставлення до батька, яке не є негативним.
		Повернення до країни постійного проживання не вирішує питання опіки над дитиною чи розлуки з одним із батьків.
		Верховний Суд зауважує, що не можна вважати, що наведені психологічні висновки вказують на тяжкі наслідки у разі повернення Тадео до Королівства Іспанія, оскільки суд першої інстанції, взявши до уваги висновок органу опіки і піклування про встановлення місця проживання дитини з матір`ю, що не є предметом дослідження у цій справі, водночас проігнорував його в частині рекомендації посилення контакту позивача з сином.
		Щодо посилання відповідачки у касаційній скарзі на психологічні висновки від 24 жовтня 2022 року та 04 листопада 2022 року, згідно з якими будь-яка стресова ситуація, особливо розлука з мамою може завдати непоправну травму для несформованої дитячої психіки з важкими наслідками у майбутньому, Верховний Суд зазначає таке.
		Відповідно до запису судового засідання (т. 4, а. с. 73--76, диск, час запису 12.11.34 - 12.11.45) під час судового засідання 07 листопада 2022 року у задоволенні клопотання про долучення вказаних доказі відмовлено, з огляду на те, що відповідачка могла подати докази в суді першої інстанції, в суді апеляційної інстанції до ухвалення рішення такі докази теж не було подано, а було подано в останній день судового розгляду. Вказане також підтверджується резолюцією головуючого судді апеляційного суду на клопотанні від 07 листопада 2022 року про його повернення в судовому засіданні (т. 4, а. с. 72).
		З огляду на вказане Верховний Суд не бере до уваги доводи відповідачки, які ґрунтуються на оцінці психологічних висновків від24 жовтня 2022 року та 04 листопада 2022 року, які не були предметом оцінки в суді першої або апеляційної інстанцій.
		У контексті винятків, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що досліджені у цій справі належні та допустимі докази є достатніми для підтвердження права на повернення дитини до Королівства Іспанія. Проте заперечення відповідачки не підтверджені належними і достатніми доказами.
		Відповідачка не довела обставин того, що дитина прижилась та соціалізувалась, оскільки довідки про стан здоров`я дитини та перебування в черзі на відвідування дитячого садка не є належними достатніми доказами цього, водночас немає доказів відвідування закладу дошкільного виховання чи отримання індивідуальної освіти, гуртків, встановлення дружніх відносин у середовищі однолітків у місці тимчасово перебування в Україні тощо.
		Верховний Суд зауважує, що суди не досліджують лише емоційний зв`язок малолітньої дитини з кожним із батьків, оскільки те, що дитина прижилась стосується питань соціалізації самої дитини в країні її перебування.
		Верховний Суд звертає увагу, що відповідачка не надала доказів того, що повернення дитини утруднить її зв`язок з матір`ю. Між Республікою Іспанія та Україною діє безвізовий режим, позивачка працевлаштована і має дохід в Україні (т. 2, а. с. 217), не надала доказів проблем зі здоров`ям чи інших перешкод для супроводження дитини до країни постійного проживання.
		На державу-учасницю Конвенції про права дитини покладається обов`язок забезпечити у максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини (стаття 6 Конвенції).
		Верховний Суд, з урахуванням статті 6 Конвенції про права дитини, також бере до уваги безпекову складову при оцінці повернення дитини до Королівства Іспанія, враховуючи, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року в Україні був введений воєнний стан, який продовжується у зв`язку з тим, що агресія проти України триває. 
		Верховний Суд звертає увагу, що висновки суду апеляційної інстанції про те, що оскільки позивач розпочав процедуру повернення дитини до місця її постійного проживання менш ніж через 1,5 місяці з моменту її переміщення, то суд не має підстав для перевірки обставин про те, чи прижилася дитина в новому середовищі, є передчасними. Однак враховуючи, що під час ухвалення оскаржуваного рішення суд апеляційної інстанції оцінив висновок органу опіки піклування, психоемоційні характеристики дитини від 27 листопада 2021 року та 15 липня 2022 року, вказавши, що суд першої інстанції всупереч приписам Гаазької Конвенції 1980 року досліджував та встановлював обставини, що не є предметом позову, з огляду нафактичні обставини цієї справи, це не призвело до ухвалення незаконного рішення.
		У касаційній скарзі заявниця посилається на неврахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 13 квітня 2012 року, зазначеній у доводах касаційної скарги, на підставі яких відкрито касаційне провадження.
		У постанові від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12, провадження                           № 14-21звц21, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Верховний Суд взагалі не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження й усні показання психолога відповідними та достовірними, не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги, не розглянув ключові докази, які були відповідними, та не пояснив, яке значення вони мали, і які висновки необхідно було зробити. У пункті 36 рішення ЄСПЛ звернув увагу на те, що Верховний Суд не здійснив ефективний перегляд заперечення відповідачки, які ґрунтувалися саме на пункті «b» першого абзацу статті 13 Гаазької Конвенції 1980 року. Тому Велика Палата Верховного Суду оцінювала доводи відповідачки стосовно того, що повернення дитини до Сполученого Королівства загрожуватиме заподіянням їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. За обставин цієї справи складені психологом як спеціалістом висновки є належними, допустимими та достатніми доказами. У пункті 35 рішення ЄСПЛ вказав, що Верховний Суд не навів жодного аналізу тверджень відповідачки про відсутність у неї можливості поїхати зі своїм сином до Сполученого Королівства через проблеми зі здоров`ям, коштами та візою, хоча питання про можливе заподіяння шкоди дитині у випадку її повернення було пов`язане саме з розлученням відповідачки та дитини. Велика Палата Верхового Суду з урахуванням цих обставин вважала доведеною відсутність у відповідачки можливості вільно їздити до Сполученого Королівства у разі задоволення позову та розлучення із дитиною.
		У справі, що переглядається, висновки психолога, надані відповідачкою, не містять оцінки можливого заподіяння фізичної чи психічної шкоди дитині у випадку її повернення, а виключно рекомендації загального характеру про необхідність підтримки позитивного психоемоційного стану дитини. Відповідачка не надала доказів неможливості поїхати зі своїм сином до Королівства Іспанія.
		Фактичні обставини не є подібними з обставинами у справі, що переглядається, проте загальні висновки щодо необхідності оцінки виключень і заперечень відповідачки (доказів) для ухвалення рішення про повернення дитини до країни постійного проживання є застосовними.
		З огляду на фактичні обставини справи, відсутність доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові не може бути виправданою.
		Ураховуючи викладене, оцінивши надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, перевіривши доводи і заперечення сторін, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позов про забезпечення повернення малолітньої дитини до Королівства Іспанія підлягає задоволенню.
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.
		Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		З огляду на те, що ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2023 року зупинено виконання постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року до закінчення перегляду справи в касаційному порядку, то згідно зі статтею 436 ЦПК України її виконання підлягає поновленню.
		Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
		Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Венгринюком Юрієм Володимировичем, залишити без задоволення. 
		Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року залишити без змін.
		Поновити виконання постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                                                            А. С. Олійник 
		О. В. Ступак
		В. В. Яремко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...