Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 906/1330/21 : Господарські справи (до 01.01.2019); Корпоративних відносин; оскарження рішень загальних зборів учасників товариств, органів управління.
Надіслано судом: 30.03.2023. Зареєстровано: 30.03.2023. Забезпечено надання загального доступу: 31.03.2023.
Дата набрання законної сили: 14.03.2023
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		УХВАЛА
		 
		14 березня 2023 року 
		м. Київ
		 
		cправа №  906/1330/21 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
		Кондратова І.Д. - головуючий, судді - Губенко Н.М., Вронська Г.О.,
		 
		за участю секретаря судового засідання Коровай Л.В., 
		 
		представника позивача Кошліченка В.С.;
		  представника відповідача Вірьовкіна О.І.,
		 
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу  Хрустюка Олександра Валентиновича 
		 
		на рішення Господарського суду Житомирської області
		(суддя - Соловей Л.А.)
		від 20.09.2022
		та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду
		(головуючий - Олексюк Г.Є., судді - Мельник О.В., Гудак А.В.)
		від 23.11.2022
		 
		у справі за позовом  Хрустюка Олександра Валентиновича 
		до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)
		про визнання недійсним протоколу загальних зборів, визнання недійсним статуту.
		 
		ВСТАНОВИВ:
		1.          У грудні 2021 року Хрустюк Олександр Валентинович (далі - керівник Релігійної організації УПЦ) звернувся до Господарського суду Житомирської області із позовом до Релігійної громади "Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)" (далі - Релігійна громада ПЦУ) про визнання недійсним протоколу № 2 загальних зборів Релігійної громади УПЦ від 06.07.2019; визнання недійсним статуту Релігійної громади ПЦУ у новій редакції.
		2.          Позовні вимоги обґрунтовані тим, що загальні збори були скликані неуповноваженими особами, без повідомлення позивача - настоятеля релігійної організації Української православної церкви Свято-Покровського храму та дійсних її членів, а рішення про зміну підлеглості релігійної громади в організаційних та канонічних питаннях, внесення відповідних змін до статуту прийнято особами, які не були справжніми членами Релігійної організації УПЦ, оскільки їх не було включено до складу парафіяльних зборів Релігійної організації УПЦ. 
		3.          Рішенням Господарського суду Житомирської області від 20.09.2022, яке залишено без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022, в позові відмовлено.
		4.          Суд першої інстанції врахував висновки, що викладені у постанові колегії суддів об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у складі Верховного Суду у справі №598/157/15-ц, і відмовив в позові з підстав недоведеності порушення прав Релігійної організації УПЦ на сповідування своєї релігії в результаті реорганізації релігійної громади як юридичної особи, зміни підлеглості у канонічних та організаційних питаннях та внесення відповідних змін до статуту, оскільки рішення про зміну канонічної належності зачіпає права виключно членів релігійної громади (постанова Верховного Суду від 24.02.2021 року у справі №233/3516/18-ц); на загальних зборах не приймалось рішення щодо порядку відвідування церкви, тому відсутні підстави вважати, що відбулось втручання у право позивача на свободу віросповідання; позивач не позбавлений права бути настоятелем релігійної громади із канонічною приналежністю УПЦ.
		5.          Суд відхилив аргументи позивача, що рішення приймалось неправомочними членами Релігійної організації УПЦ, оскільки:
		-          законодавство не містить визначеної процедури прийняття в члени релігійної громади; 
		-          у статуті не врегульовано порядок та чіткі критерії щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядок їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади; 
		-          позивач не надав докази та не довів, на якій підставі жителі села Калинівка, які прийшли на парафіяльні збори та прийняли оскаржуване рішення про зміну канонічного підпорядкування, не є парафіянами Релігійної організації УПЦ, настоятелем якої він був;
		-          доказами у справі підтверджується різна кількість членів релігійної громади села Калинівка, що не означає членство в релігійній громаді виключно перелічених осіб;
		-          на зборах 06.07.2019 були присутні 10 парафіян. На інших зборах 20.01.2019 були присутні 28 членів релігійної громади, що є більше від кількості членів релігійної організації, яка прийняла оскаржуване рішення про зміну підлеглості Релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях шляхом входу до релігійного об`єднання - Православної Церкви України;
		-          ні чинне законодавство України, ні статут церкви не визначають необхідну кількість присутніх на зборах від загальної кількості членів релігійної громади та не встановлюють умови (підстави) правомочності парафіяльних зборів.
		6.          Заперечення позивача щодо додатку до оскаржуваного протоколу (реєстр членів Релігійної організації УПЦ) суд не брав до уваги, оскільки не було доведено наявності ще однієї діючої релігійної громади на території села Калинівка.
		7.          Аргументи позивача, що загальні збори були скликані неуповноваженими особами, без повідомлення настоятеля - та дійсних членів релігійної громади, суд відхилив. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року № 987-XII (далі - Закон № 987-XII) не передбачає й не надає особливих повноважень скликання таких зборів священнослужителям. Відповідно, згода священнослужителя не є обов`язковою.
		8.          Суд дійшов висновку, що частина жителів села вирішила добровільно змінити канонічну приналежність, перейшовши до Православної Церкви України, чим висловили своє право на свободу віросповідування, необхідне у демократичному суспільстві. Реалізація права релігійної громади не може бути обмеженою особистими інтересами особи, яка не згідна із прийнятими рішеннями про канонічне підпорядкування релігійної громади. Натомість частина громади, що не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду, укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем).
		9.          Суд також відмовив у визнанні недійсним статуту Релігійної громади ПЦУ з підстав недоведеності його невідповідності вимогам чинного законодавства.
		10.          10.12.2022 Хрустюк О.В. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
		11.          Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження згідно з пунктом 1частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає, що суди внаслідок неправильного застосування норм статті 16 ЦК України, порушення норми частини четвертої статті 236 ГПК України, зробили помилковий висновок щодо не доведення порушення прав позивача. Суди не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 та постанові Верховного Суду від 14.12.2022 у справі № 924/173/22, щодо ефективності способу захисту (подібні висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18).
		12.          Також скаржник підставою касаційного оскарження визначає пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України.
		13.          Скаржник вказує, що суди неправильно застосували норми статті 8 Закону № 987-XII, оскільки помилкового ототожнили поняття "територіальна" та "релігійна" громада, не врахували, що позивач, як керівник релігійної організації, та члени релігійної громади не були повідомлені про проведення загальних зборів, а оскаржуване рішення було прийнято не членами релігійної громади. На думку скаржника, правильним є застосування поняття релігійної громади, яке визначено Державною службою України з етнополітики та свободи совісті у відповідних рекомендаціях та роз`ясненнях. Висновок Верховного Суду з цього питання відсутній. 
		14.          Ухвалою від 25.01.2023 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за цією касаційною скаргою.
		15.          Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін, як такі, що ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Відповідач наголошує:
		-          рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту було ухвалене загальними зборами релігійної громади, які були скликані її членами. Реєстр членів релігійної організації є додатком до протоколу загальних зборів, підписаний всіма членами організації, які приймали рішення;
		-          ніхто (включно із священнослужителем чи органами управління релігійної громади) не може позбавити загальні збори членів релігійної громади права прийняти рішення щодо зміни підлеглості, зміни керівника та місцезнаходження;
		-          твердження скаржника щодо обов`язкової участі настоятеля відповідної релігійної організації під час проведення зборів є необґрунтованими;
		-          посилання скаржника на те, що суди попередньої інстанції не дослідили питання щодо підписання додатку до протоколу є безпідставним, оскільки до суду першої інстанції відповідач подавав заяви свідків, які проводили збори та підписували додаток до протоколу. У свідченнях зазначено, що свідки є членами релігійної громади села Калинівка, а також обставини щодо скликання, проведення зборів та оформлення документів для подання їх державному реєстратору;
		-          законом не передбачено фіксованого членства в релігійній громаді. Статут не передбачає порядок обліку членів релігійної громади. Будь-яка православна особа, яка є віруючою, відвідує церковні богослужіння і проживає у с. Калинівка, може бути членом релігійної громади. Збори могли скликатися будь-ким із членів громади (ініціативна група), що і відбулося у цьому випадку, тому аргументи позивача, що на зборах голосували особи, які не є членами вказаної релігійної організації, є безпідставними;
		-          позивач не позбавлений можливості сповідувати обрану релігію, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні переконання, брати участь у релігійних обрядах, навчатися релігії (на зборах не приймалось будь-якого рішення про заборону на свободу віросповідання);
		-          частина громади, що не згодна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем);
		-          позивач непозбавлений права бути членом релігійної громади із канонічною приналежністю Українській Православній Церкві;
		-          суди обґрунтовано врахували висновки, що викладені у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.01.2020 у справі № 598/157/15-ц.
		16.          У письмових поясненнях, що подані 08.03.2023 за пропозицією суду, позивач пояснив, що, на його думку, постанова Верховного Суду від 14.12.2022 року у справі №924/173/22 не містить чіткого розмежування понять "релігійна громада" та "територіальна громада" та не дає чіткого розуміння застосування статті 8 Закону № 987-XII.
		17.          Відповідач у письмових поясненнях щодо необхідності врахування висновків, які містяться в постанові Верховного суду від 14.12.2022 року у справі 924/173/22, повторив доводи відзиву на касаційну скаргу. Додатково зауважив, що дії скаржника спрямованні не на захист власних релігійних прав. Фактично скаржник намагається отримати у власність будівлю церкви, в якій наданий час відбувається богослужіння релігійної громади села Калинівка. Судовими рішеннями у справі №278/549/22 та №278/1819/21, що набрала законної сили, відмовлено позивачу у задоволенні вимог про оскарження дій сільської ради щодо інвентаризації майна культової споруди - приміщення церкви в с. Калинівка, постановку її на баланс, а також дії щодо надання релігійній організації ПЦУ права постійного користування на земельну ділянку.
		18.          Колегія суддів дійшла висновку про необхідність передачі справи на розгляд палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з огляду на необхідність відступити від висновків щодо застосування статті 8 Закону № 987-XII, які викладено у постанові Верховного Суду від 14.12.2022 року у справі №924/173/22, шляхом їх уточнення з таких підстав.
		19.          За юридичною позицією Конституційного Суду України "право на свободу світогляду і віросповідання разом з іншими фундаментальними правами і свободами є основою створення та функціонування демократичного суспільства. Всебічне утвердження і забезпечення цих прав і свобод - головний обов`язок України як демократичної, правової держави" (абзац п`ятий    підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 вересня 2016 року № 6-рп/2016).
		20.          Відповідно до принципу дружнього ставлення до міжнародного права практика тлумачення та застосування    Конвенції Європейським судом з прав людини має враховуватися при розгляді справ у порядку конституційного судочинства (абзац третій    підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).
		21.          За практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, то    стаття 9    Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), яка передбачає право кожного на свободу думки, совісті та релігії, має тлумачитися відповідно до її    статті 11, яка гарантує кожному свободу мирних зібрань і свободу об`єднання з іншими особами та захищає об`єднання громадян від невиправданого втручання з боку держави; релігійні зібрання підпадають під захист статті 11 Конвенції, яка поширює свою дію як на приватні зібрання, так і на зібрання у публічних місцях, а також на статичні зібрання і публічні процесії. З цієї точки зору право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об`єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов`язком, визначеним у практиці ЄСПЛ, бути нейтральною та безсторонньою (пункти 112-113    Рішення у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" від 14 червня 2007 року, пункти 15, 25 Рішення у справі "Баранкевич проти Росії" від 26 липня 2007 року).
		22.          Крім того, одним із засобів користування правом сповідувати певну релігію, особливо для релігійної громади в її колективному вимірі, є можливість забезпечити судовий захист громади, її членів та її майна. Таким чином, стаття 9 має розглядатися не тільки у світлі статті 11, а також у світлі статті 6 Конвенції (пункт 117    Рішення у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" від 14 червня 2007 року).
		23.          Стаття 8 Закону № 987-XII жодним чином не обмежила чи перешкодила релігійній організації на власний розсуд визначати, в який спосіб вона вирішуватиме, чи приймати нових членів, визначатиме критерії членства та процедуру обрання органів управління. З точки зору статті 9 Конвенції застосованої разом зі статтею 11, це були рішення, які лежать в площині приватного права та які не мають бути об`єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб, чи підпадають під обмеження, встановлені пунктами 2 статей 9 та 11 Конвенції. Іншими словами, держава не може зобов`язати легально існуюче приватно-правове об`єднання прийняти нових та виключити обраних членів. Втручання такого роду суперечитиме свободі релігійних об`єднань вільно регулювати свою поведінку та вільно вести свої справи. Отже, ЄСПЛ мав розглянути положення статуту, які регулюють питання членства в Парафії, та фактичні обставини справи (пункт 146 Рішення у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" від 14 червня 2007 року).
		24.          ЄСПЛ нагадав, що релігійні об`єднання вправі визначати на власний розсуд спосіб, в який вони прийматимуть нових та виключатимуть існуючих членів. Внутрішня структура релігійної організації та норми, що регулюють членство в ній, мають розглядатися як спосіб, в який такі організації виражають їх погляди та дотримуються своїх релігійних традицій. Суд вказав, що право на свободу віросповідання виключає будь-які повноваження держави оцінювати легітимність способу вираження релігійних поглядів (пункт 150 Рішення у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" від 14 червня 2007 року).
		25.          Верховний Суд відхилив касаційну скаргу громади-заявника, тому що положення статуту Парафії суперечили відповідному законодавству. Колегія також зазначила, що положення статуту відносно    фіксованого членства суперечили законодавству, оскільки не дозволяли більшості релігійної групи проявляти свої релігійні переконання шляхом участі в управлінні церковними справами. Зокрема, Верховний Суд зазначив: "...статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству. Оскільки діюче законодавство не передбачає обов`язкового чи іншого    фіксованого членства віруючих даного віросповідання, в правовому значенні парафіяльні збори та загальні збори релігійної громади є поняттями тотожними, судова колегія виснувала, що пп. 2.12, 2.13 статуту ... не повністю відповідають діючому законодавству, призвело до фактичного усунення від вирішення статутних питань більшості релігійної громади і порушення їх права на віросповідання". ЄСПЛ визнав, що не є "належними та достатніми" висновки, викладені в ухвалі Верховного Суду від 21 квітня 2000 року, що вимога "фіксованого членства" в релігійній організації не була закріплена законодавчо та що "збори парафіян" та "загальні збори релігійної групи" збігаються за значенням, і, таким чином, що права більшості релігійної групи та їх права на віросповідання були порушені. Суд вважав, що внутрішня організація Парафії чітко визначена статутом. Органи державної влади, включно з судами, знехтували цією внутрішньою структурою Парафії як приватно-правового об`єднання, зазначивши, що відповідна релігійна група була лише меншістю з "постійного складу релігійної групи", яка складалась близько з 300 осіб, які не були запрошені взяти участь в Парафіяльних зборах, хоча вони й є частиною групи. (пункти 52, 147, 151 Рішення у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" від 14 червня 2007 року).
		26.          Виходячи зі змісту    статті    35 Конституції України держава, гарантуючи зазначене право на свободу світогляду і віросповідання (релігії), зобов`язана створити умови для реалізації цього права, а саме: забезпечити свободу світогляду і віросповідання (релігії) та можливість сповідувати релігію; запобігти посяганням на цю свободу третіми особами; не посягати на цю свободу самостійно.
		27.          За юридичною позицією Конституційного Суду України (абзац перший підпункту 4.6 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 27 грудня 2022 року № 4-р/2022) релігійні організації (об`єднання) є особливим видом юридичних осіб, що діють на підставі своїх статутів (положень), розроблених із урахуванням їхньої належності до тієї чи іншої релігії, догм, канонів, принципів. Релігійні організації (об`єднання) є зовнішньою формою    (forum externum)    здійснення громадянами України свого конституційного права на свободу світогляду і віросповідання (релігії), зокрема, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи, ритуальні обряди, вести релігійну діяльність та взаємодіяти з іншими суб`єктами шляхом створення релігійної організації (об`єднання) (статті 35, 36    Конституції України).
		28.          Релігійні організації (об`єднання) мають право самостійно вирішувати свої внутрішні справи. Така автономія релігійних організацій (об`єднань) гарантована законодавчою забороною державі втручатися в законну діяльність релігійних організацій (частина четверта    статті 5 Закону № 987-XII).
		29.          Згідно з чинним законодавством держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами (частина третя статті 8 Закону № 987-XII).
		30.          Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади (частина четверта статті 8 Закону № 987-XII).
		31.          Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням) (частина друга статті 8 Закону № 987-XII).
		32.          У справі № 924/173/22, розглядаючи положення статуту, які регулюють питання членства, Верховний Суд вказав, що судами не встановлено порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади. Натомість умовами п. 2.5 статуту від 03.05.2018 встановлено, що до складу парафіяльних зборів належать священнослужителі, церковнослужителі, а також миряни-члени парафіяльних зборів, які досягли 18-річного віку, визнають обов`язковість статуту про управління УПЦ, регулярно беруть участь у богослужінні, сповідуються та причащаються, перебувають у канонічному послухові до настоятеля і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.
		33.          У справі, що розглядається, аналогічні умови статуту. Суди також вказали на неможливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади. 
		34.          Верховний Суд у постанові від 14.12.2022 у справі № 924/173/22 зробив такі висновки щодо застосування статті 8 Закону № 987-XII: "Закон № 987-XII не містить жодного порядку обліку членів релігійних організацій. Особи, які так чи інакше беруть участь у житті релігійної громади, вважають себе належними до неї, не підпадають під обмеження, встановлені статутами (положеннями) релігійних громад, можуть бути членами релігійної громади. Будь-яка православна особа, яка є віруючою, відвідує церковні богослужіння і проживає у селі, може бути членом релігійної громади УПЦ".
		35.          Ураховуючи необхідність врахування висновків ЄСПЛ у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України", а також те, що Закон № 987-XII встановлює кількість членів релігійної громади, що необхідна для прийняття рішення про зміну підлеглості, колегія суддів вважає за необхідне відступити від вищенаведеного висновку Верховного Суду шляхом його уточнення (конкретизації). 
		36.          Верховний Суд також враховує, що в світлі пункту 2 статті 11 і так само статті 9 Конвенції, втручання може бути виправданим, якщо воно "встановлено законом" та здійснено "згідно закону", оскільки оскаржувані заходи повинні не тільки мати законодавче підґрунтя, але й передбачатися якісним законом, який має бути достатньо доступним та передбачуваним щодо наслідків його застосовування, тобто бути сформульованим у спосіб, який дає змогу кожній особі - у разі потреби, за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку (пункт 115 Рішення у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" від 14 червня 2007 року).
		37.          У своїй практиці ЄСПЛ також визнає, що, як би чітко не було сформульовано положення законодавства, у будь-якій галузі права існує неминучий елемент    судового тлумачення.    Завжди існуватиме потреба у роз`ясненні нечітких норм або тих, які потребують пристосування до обставин, що змінюються. Знову ж таки, хоча визначеність є вкрай необхідною, вона може спричиняти надмірну суворість, а закон повинен бути здатним відповідати обставинам, що змінюються. Таким чином, багато законів неминуче сформульовані у термінах, які тією чи іншою мірою є нечіткими, і чиє тлумачення та застосування є питаннями практики. Функція здійснення правосуддя, закріплена за судами, полягає саме у подоланні сумнівів щодо тлумачення, які залишаються (див. рішення у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії", заява №    14902/04, пункт 568, від 20 вересня 2011 року).
		38.          Однакове та уніфіковане застосування закону обумовлює загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність. Верховний Суд має забезпечувати єдність судової практики для того, щоб виправляти непослідовності та таким чином, підтримувати громадську довіру до судової системи (пункти 1, 20 Висновку Консультативної ради європейських суддів № 20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону від 10.11.2017). 
		39.          Щоб гарантувати юридичну визначеність Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу    від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) та інші). 
		40.          Беручи до уваги, що Закон № 987-XII виходить з автономії релігійних організацій (об`єднань) і їх безумовного права визначати порядок членства, але містить прогалину щодо порядку прийняття рішення про зміну підлеглості у разі відсутності у статуті положень, які регулюють питання членства (або їх неясності, не виконуваності, тощо), враховуючи також, що питання порядку зміни підлеглості стосується всіх релігійних організацій України, а не лише сторін у справі (УПЦ та ПЦУ), колегія суддів вважає за необхідне уточнити висновок Верховного Суду у постанові від 14.12.2022 № 924/173/22 щодо застосування статті 8 Закону № 987-XII з метою забезпечення правової визначеності та подолання сумнівів щодо тлумачення вимог чинного законодавства, які залишаються.
		41.          Відповідно до частини першої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі такої палати.
		42.          Питання про передачу справи на розгляд палати може вирішуватися судом за власною ініціативою (частина перша статті 303 ГПК України).
		 
		Керуючись статтями 234, 235, 302, 303 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
		УХВАЛИВ:
		Справу № 906/1330/21 разом із касаційною скаргою Хрустюка Олександра Валентиновича на рішення Господарського суду Житомирської області від 20.09.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022 передати на розгляд палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
		Ухвала набирає законної сили негайно з моменту її оголошення та не підлягає оскарженню.
		 
		Головуючий                                                                                 І. Кондратова
		 
		Судді                                                                                           Г. Вронська
		 
		                                                                                           Н. Губенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...