Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 185/1798/18 : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти життя та здоров'я особи.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 05.04.2023. Забезпечено надання загального доступу: 05.04.2023.
Дата набрання законної сили: 27.03.2023
Номер судового провадження: 51-670км22
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 12017040370003474

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		27 березня 2023 року
		м. Київ
		справа № 185/1798/18
		провадження № 51-670км22
		Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду 
		у складі:
		головуючого                                    ОСОБА_1 ,
		суддів                                                ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , 
		за участю:
		секретаря судового засідання    ОСОБА_4 ,
		прокурора                                        ОСОБА_5 ,
		захисника                                         ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),
		розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за касаційними скаргами захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_7 на вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 лютого 2021 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року, а також засудженого ОСОБА_7 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року стосовно
		ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, раніше не судимого, 
		засудженого за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 Кримінального кодексу України (далі - КК).
		Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
		Вироком Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 05 листопада 2018 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.
		Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 07 травня 2019 року скасовано вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 05 листопада 2018 року стосовно ОСОБА_7 та призначено новий розгляд у суді першої інстанції у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
		Вироком Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 лютого 2021 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.
		Як встановив суд,  ОСОБА_7 13 грудня 2017 року приблизно о 19:20, перебуваючи в квартирі АДРЕСА_1 , почувши, що до 
		будинку прийшов у стані алкогольного сп`яніння ОСОБА_8 , який почав виражатися нецензурними словами, вийшов з приміщення квартири та підійшов до ОСОБА_8 , який стояв перед вказаним будинком. Після словесної перепалки з ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , побачивши у останнього ніж, умисно завдав ОСОБА_8 не менше чотирьох ударів кулаком правої руки в ліву частину обличчя та не менше чотирьох ударів кулаком лівої руки в праву частину обличчя 
		ОСОБА_8 , який від отриманих ударів разом із засудженим впав на землю. Не зважаючи на те, що ОСОБА_8 ніяких погроз не висловлював та перебував в положенні лежачи обличчям на землі, випустив з рук ножа, та не представляв жодної загрози життю та здоров`ю засудженого, так і сторонніх осіб, ОСОБА_7 завдав лежачому на землі ОСОБА_8 не менше трьох ударів правою ногою в область тулуба зліва. В результаті дій ОСОБА_7 . ОСОБА_8 були спричинені: легкі тілесні ушкодження, тілесні ушкодження середньої тяжкості, а також тяжкі тілесні ушкодження, які перебувають у прямому причинно-наслідковому зв`язку з настанням смерті ОСОБА_8 , що настала ІНФОРМАЦІЯ_2 о 13:00 год в реанімаційному відділенні КЗ «Павлоградська міська лікарня № 4» ДОР».
		Указані дії  ОСОБА_7 місцевий суд кваліфікував за ч. 2 ст. 121 КК, а саме як умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, що спричинило смерть потерпілого.
		Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 лютого 
		2021 року стосовно ОСОБА_7 залишено без змін.
		Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали
		У касаційних скаргах:
		-                      захисник засудженого  ОСОБА_7 -адвокат ОСОБА_6 оскаржує вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 лютого 
		2021 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року, просить призначити новий розгляд в суді першої інстанції. При цьому, детально описує фактичні обставини кримінального провадження та зазначає про те, що суди обох інстанцій дали їм неправильну правову оцінку. Аналізує показання свідків та стверджує, що місцевий суд неправильно відобразив показання свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , які, на думку захисника, не говорили про те, що ОСОБА_7 , стоячи біля ОСОБА_8 , завдавав йому удари, коли останній перебував на землі. На думку захисника, винуватість ОСОБА_7 не підтверджена жодними доказами, 
		а з показань свідків навпаки вбачається відсутність умислу на спричинення ОСОБА_8 тяжких тілесних ушкоджень, які призвели до смерті останнього. Посилається на численні порушення під час проведення слідчого експерименту 
		за участю засудженого, та які, на думку захисника, суди обох інстанцій залишили 
		поза увагою. Так, зазначає, що до проведення цієї слідчої дії залучено свідка 
		ОСОБА_11 , який є працівником поліції, а також прокурора ОСОБА_12 , який здійснював безперервну фіксацію слідчої дії на відеозапис, не перевірено психічний стан ОСОБА_7 . Крім того, під час цієї слідчої дії учасникам належним чином не роз`яснено процесуальні права. Посилаючись на приписи ст. 36 КК, захисник стверджує, що в діях її підзахисного не лише немає складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, а й перевищення меж необхідної оборони, оскільки ОСОБА_7 захищався від нападу озброєної ножем особи, яка загрожувала його життю. Крім того зазначає, що ОСОБА_7 , будучи працівником установи виконання покарань та згідно з законодавством працівником правоохоронного органу, мав право зробити зауваження ОСОБА_8 , який в стані алкогольного сп`яніння голосно висловлювався нецензурною лайкою;
		-                      засуджений ОСОБА_7 оскаржував ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року, просив призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. Посилався на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та неправильну правову оцінку обставин. Зазначав, що апеляційний суд безпідставно погодився з рішенням місцевого суду, який не надав належної оцінки доказам, зокрема, протоколу слідчого експерименту, показанням як самого засудженого, 
		так і свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 
		та ОСОБА_16 .
		Позиції учасників судового провадження
		На час касаційного розгляду засуджений  ОСОБА_7 помер.
		Мати померлого  ОСОБА_7 -  ОСОБА_17 надіслала до Суду заяву, в якій повідомила, що заперечує проти закриття касаційного провадження у зв`язку зі смертю засудженого та наполягає на продовженні касаційного розгляду з метою реабілітації сина. 
		До початку касаційного розгляду прокурор, який також звертався із касаційною скаргою, відмовився від касаційної скарги у порядку ч. 1 ст. 432 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), про що письмово повідомив суд.
		Захисник просила задовольнити її касаційну скаргу та її підзахисного.
		У судовому засіданні прокурор заперечувала проти задоволення касаційних скарг захисника та засудженого та просила залишити без зміни оскаржувані судові рішення.
		 
		Мотиви Суду
		Заслухавши доповідь судді, позицію захисника та прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційних скаргах захисника та засудженого, колегія суддів дійшла таких висновків. 
		Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК кримінальне провадження закривається в разі, якщо помер підозрюваний, обвинувачений, крім випадків, якщо провадження є необхідним для реабілітації померлого. Якщо зазначену обставину виявлено під час судового провадження, суд постановляє ухвалу про закриття кримінального провадження 
		(абз. 2 ч. 7 ст. 284 цього Кодексу).
		Відповідно до висновку щодо застосування норм права, викладеного в ухвалі об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16 січня 
		2019 року (справа № 761/33482/16-к, провадження № 51-4744кмо18), у випадку смерті засудженого відкрите касаційне провадження підлягає закриттю, крім випадків, якщо воно, з урахуванням меж перегляду судом касаційної інстанції, визначених статтею 
		433 КПК, є необхідним для реабілітації померлого.
		Кримінальний процесуальний закон не містить прямої вказівки на те, хто може вимагати продовження провадження з метою реабілітації померлої особи та наділений правом оскаржити судові рішення в касаційному порядку.
		Разом із тим ст. 525 КПК передбачено, що близьким родичам обвинуваченого, який помер, надається право подавати заяву про відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження, якщо це необхідно для його реабілітації. Таким чином, Суд вважає, що близькі родичі можуть також вимагати продовження касаційного провадження з метою реабілітації померлого.
		Отже, з огляду на принцип верховенства права та інші засади кримінального провадження, Суд вважає, що касаційне провадження стосовно ОСОБА_7 не може бути закрито, а підлягає продовженню у зв`язку із заявою матері засудженого ОСОБА_7 - ОСОБА_17 , яка наполягає на продовженні касаційного розгляду з метою реабілітації її сина.
		Згідно із ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
		Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
		Невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, однобічність та неповнота судового розгляду самі собою можуть бути підставою для зміни чи скасування вироку місцевого суду апеляційним судом (статті 409, 410 КПК).
		Підставами ж для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
		Верховний Суд перевіряє правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального закону, а вирішуючи питання щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судових рішень, виходить з установлених фактичних обставин, викладених у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій.
		Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, а також достовірності доказів як про це ставиться питання в касаційних скаргах захисника та засудженого.
		Так, у касаційних скаргах захисника та засудженого переважно зазначається про незгоду з установленими судом фактичними обставинами справи, достовірністю доказів, а також стверджується про неповноту судового розгляду кримінального провадження стосовно  ОСОБА_7 . Стороною захисту ставиться під сумнів оцінка, надана судами обох інстанцій фактичним даним, що містяться, зокрема, у протоколі слідчого експерименту за участю засудженого, а також показаннях як самого 
		ОСОБА_7 , так і потерпілої  ОСОБА_10 , а також свідків ОСОБА_9 , 
		ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 та ОСОБА_16 . Захисник детально описує та аналізує фактичні дані, викладені в показаннях як вищевказаних учасників кримінального провадження так і інших свідків, та здійснює їх переоцінку. Крім іншого, оспорює механізм нанесення тілесних ушкоджень ОСОБА_8 , встановлений судами обох інстанцій, а також вчергове здійснюючи переоцінку, встановлених судами фактичних обставин, зазначає про суперечності між повідомленням про підозру та обвинувальним актом, направленим до суду, зокрема щодо наявності у ОСОБА_7 палиці, яку він, згідно з повідомленням про підозру, ніби-то використав для нанесення тілесних ушкоджень ОСОБА_8 . При цьому, як убачається з оскаржуваних судових рішень суди обох інстанцій не інкримінували ОСОБА_7 нанесення тілесних ушкоджень ОСОБА_8 за допомогою палиці, а також не обґрунтовували умисел засудженого на спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_8 наявністю чи відсутністю цієї палиці. Крім того, колегія суддів зауважує, що місцевий суд обґрунтовано відхилив доводи сторони захисту про те, що повідомлення ОСОБА_7 про підозру та направлений до суду обвинувальний акт містять різні механізми нанесення тяжких тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_8 , у зв`язку з чим, на думку сторони захисту, порушено право засудженого на захист.
		Колегія суддів Верховного Суду погоджується з такою позицією місцевого суду та зауважує, що наявність деяких розбіжностей у встановлених фактичних обставинах кримінального провадження, які викладаються у повідомленні про підозру та обвинувальному акті не суперечить приписам КПК. При цьому, виходячи з вказаних захисником розбіжностей Суд не може дійти висновку про те, що протягом досудового слідства ОСОБА_7 було дезінформовано в питаннях сутності і характеру інкримінованого йому діяння, зокрема, викладеного у врученому йому органом досудового слідства повідомленні про підозру, де, крім іншого, попередньо сформульовано виклад фактичних обставин вчиненого кримінального правопорушення, та які на кінцевій стадії досудового слідства при врученні йому копії обвинувального акту настільки суттєво відрізнялися, що, у свою чергу, порушувало б базовий міжнародний стандарт, закріплений у пункті «а» частини 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яким передбачено право особи бути негайно і детально поінформованою зрозумілою для неї мовою про характер і причини висунутого обвинувачення, і ставили б під сумнів легітимність пред`явленого обвинувачення.
		У зв`язку з вищевказаним та з урахуванням приписів статей 433 та 438 КПК Суд позбавлений можливості встановлювати обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій. При цьому колегія суддів звертає увагу, що суди обох інстанцій надали оцінку наявним доказам та спростували аргументи сторони захисту щодо їх недопустимості й недостовірності.
		Згідно з положеннями ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
		Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, щодо доведеності винуватості засудженого ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, зроблено з додержанням вимог ст. 23 КПК на підставі об`єктивного з`ясування усіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 КПК.
		Зокрема, свої висновки про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні злочину, за викладених у вироку обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтував фактичними даними, що містяться у показаннях засудженого, який хоча і не визнав себе винуватим у вчиненні інкримінованого йому злочину, однак не заперечував факту нанесення ним потерпілому тілесних ушкоджень. Зазначав, що ОСОБА_8 ніяких протиправних цілеспрямованих дій стосовно нього не вчиняв, погроз не висловлював, замахів ножем в його бік не робив. Він, побачивши ножа в руці потерпілого, та сприйнявши це як загрозу, став хаотично наносити удари руками в обличчя потерпілого, від чого вони разом впали на землю таким чином, що потерпілий був позбавлений можливості будь-якого руху руками, які знаходились під ним, та не міг вчинити напад з ножем. Водночас стверджував, що ніяких ударів руками чи ногами по тулубу ОСОБА_8 він в цей час не наносив.
		При цьому, місцевий суд, спростовуючи доводи сторони захисту про те, що виявлені тяжкі тілесні ушкодження у потерпілого, які призвели до його смерті, були спричинені іншими особами до того, як у ОСОБА_8 з ОСОБА_7 відбувся конфлікт, проаналізувавши досліджені докази в їх сукупності зазначив, що показаннями експерта ОСОБА_18 , свідка ОСОБА_19 та потерпілої ОСОБА_20 ця версія сторони захисту спростовується. Так, суди обох інстанцій зазначили, що експерт ОСОБА_18 підтвердила складений нею висновок за результатами медичного дослідження трупа ОСОБА_8 та зауважила, що виявлені тяжкі тілесні ушкодження у потерпілого утворилися за дуже короткий проміжок часу, одномоментно, і потерпілий не міг подолати велику відстань самостійно, міг пересуватися декілька хвилин. При цьому, потерпіла ОСОБА_20 та свідок ОСОБА_19 , зазначили, що у ОСОБА_8 перед конфліктом із ОСОБА_7 не було тілесних ушкоджень, і ОСОБА_8 не скаржився на стан здоров`я. Крім того, місцевий суд, проаналізувавши показання засудженого, потерпілих та свідків, допитаних у судовому засіданні, в оскаржуваному вироку зазначив, що всі очевидці події, розповіли, що до конфлікту з ОСОБА_7 . ОСОБА_8 прийшов до будинку пішки самостійно, стоячи перед будинком, висловлювався нецензурно, тобто не був схожим на особу, яка зазнала смертельних травм, а після подій на подвір`ї з засудженим ОСОБА_8 не міг самостійно пересуватись та був госпіталізований до лікарні, тобто його стан після приходу до будинку та інкримінованих засудженому дій значно погіршився.
		Крім наведених судом першої інстанції показань, винуватість засудженого обґрунтовано сукупністю інших доказів, зокрема, фактичними даними, що містяться 
		у письмових джерелах доказів, а саме: протоколах слідчих дій, висновках 
		судово-медичних експертиз та інших, зміст яких детально відтворено у вироку.
		При цьому, сторона захисту акцентувала свою увагу на недопустимості фактичних даних, що містяться у протоколі слідчого експерименту за участю ОСОБА_7 , який, як видно з оскаржуваних рішень, під час цієї слідчої дії показав як він в процесі конфлікту підвівся із землі, а потерпілий був поруч і також підвівся, присівши на ноги, ніж знаходився поруч з ними на землі, проте ОСОБА_8 не вчиняв спроб підняти цього ножа, він ногою завдав не менше двох ударів в ділянку тулубу в область ребер ліворуч та праворуч потерпілому та наніс удари ногою, які влучили по ногах потерпілого.
		У цьому аспекті Суд зауважує, що доводи сторони захисту щодо порушень, допущених під час проведення слідчого експерименту ретельно перевірені судами обох інстанцій та обґрунтовано відхилені, зокрема, і щодо нероз`яснення права засудженому не давати показання проти себе. Крім цього, Суд звертає увагу, що перед проведенням слідчого експерименту із ОСОБА_7 , йому було вручено повідомлення про підозру і пам`ятку про права та обов`язки, де крім інших прав, роз`яснено положення ст. 63 Конституції України (т. 3, с. 94 - 105), а також до проведення цієї слідчої дії залучено захисника. 
		Також неспроможними є доводи захисника про те, що під час проведення слідчого експерименту за участю ОСОБА_7 його психічний стан не перевірявся, а тому фактичні дані, отримані внаслідок проведення цієї слідчої дії є недопустимими. Так, з оскаржуваних судових рішень та матеріалів кримінального провадження не вбачається будь-яких підстав, які би свідчили про необхідність залучення експерта з метою з`ясування психічного стану засудженого як на час проведення слідчого експерименту з ним, так і в подальшому. Таких підстав не наведено і в касаційній скарзі захисника.
		Доводи щодо помилкового роз`яснення експерту ОСОБА_21 у протоколі проведення слідчого експерименту прав іншого учасника кримінального провадження, відсутності письмової згоди ОСОБА_7 на здійснення відеозапису слідчого експерименту, а також щодо незаконності залучення оперативного працівника ОСОБА_11 та прокурора ОСОБА_12 для участі в проведенні слідчого експерименту з ОСОБА_7 не містять посилань на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, які могли би призвести до порушення прав ОСОБА_7 . Оскільки, як убачається з долученого до вищевказаного протоколу відеозапису проведення слідчого експерименту експерту ОСОБА_21 було належним чином роз`яснено її права, а засудженим надано згоду на здійснення відеозапису. Оперативного працівника ОСОБА_11 було залучено для забезпечення безпеки учасників проведення слідчої дії, а прокурор ОСОБА_12 здійснював відеозапис цієї слідчої дії. При цьому стороною захисту на всіх стадіях кримінального провадження не оспорювався факт того, що ОСОБА_7 під час проведення з ним слідчого експерименту показував саме такий механізм нанесення тілесних ушкоджень ОСОБА_8 як відтворено на відеозаписі, який здійснював прокурор. Питання щодо монтажу чи внесення будь-яких інших змін до відеозапису цієї слідчої дії, які б неправильно відображали фактичні дані, встановлені під час її проведення, не ставилося. Крім того, хоча оперативний працівник ОСОБА_11 під час досудового слідства і був допитаний як свідок у цьому кримінальному провадженні, однак суди не посилалися на його показання як на доказ винуватості ОСОБА_7 .
		Отже, сукупність наведених у вироку доказів є достатньою та підтверджує правильність висновків суду першої інстанції стосовно доведеності винуватості ОСОБА_7 в заподіянні умисного тяжкого тілесного ушкодження ОСОБА_8 , що спричинило його смерть. Суд належним чином дослідив докази у справі, детально виклав їх зміст у вироку і дав їм правильну оцінку, з якою погодився апеляційний суд. Докази, наведені у вироку, узгоджуються між собою, не містять суперечностей і не викликають сумнівів щодо належності, допустимості, достовірності, а тому суд правильно обґрунтував ними обвинувачення ОСОБА_7 та, визнавши його винуватим, кваліфікував дії за зазначеним у вироку законом про кримінальну відповідальність. 
		Поза розумним сумнівом судами обох інстанцій було правильно встановлено, що дії потерпілого ОСОБА_8 не були тим суспільно небезпечним посяганням, а також не були безпосередньо спрямовані на заподіяння ОСОБА_7 тяжких тілесних ушкоджень або такої негайної та невідворотної шкоди, яка вимагала від засудженого діяти в стані необхідної оборони, тим більше наносити ногами удари потерпілому по тулубу коли останній лежав на землі та не створював будь-якої небезпеки для 
		ОСОБА_7 .
		Так, зокрема, потерпіла ОСОБА_10 , свідки ОСОБА_16 та ОСОБА_9 в судовому засіданні повідомили, що ОСОБА_7 завдав лежачому на землі ОСОБА_8 декілька ударів ногами по тулубу, незважаючи на те, що потерпілий ніяких протиправних дій не чинив, ніякої загрози для засудженого та оточуючих не проявляв, тобто підтвердили відсутність стану необхідної оборони для ОСОБА_7 . 
		У цьому аспекті неспроможними є доводи касаційної скарги захисника про те, що показання потерпілої ОСОБА_10 необґрунтовано зазначені судами обох інстанцій як доказ винуватості ОСОБА_7 , оскільки у потерпілої із засудженим були неприязні відносини та є всі підстави вважати, що потерпіла обмовила засудженого. Так, з оскаржуваних судових рішень вбачається, що показанням потерпілої ОСОБА_10 було надано оцінку у сукупності з іншими доказами, зокрема і показаннями свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_16 , які підтвердили нанесення засудженим ударів по лежачому на землі ОСОБА_8 . При цьому доводи касаційної скарги захисника про те, що потерпіла ОСОБА_10 , свідки ОСОБА_16 та ОСОБА_9 не давали таких показань в суді, а в оскаржуваних судових рішеннях їх показання неправильно відображено, спростовуються звукозаписами судових засідань.
		Відображені у наведених показаннях відомості про заподіяні засудженим тілесні ушкодження потерпілому також підтверджуються даними, що містяться у висновках судово-медичних експертиз, протоколі проведення слідчого експерименту та інших письмових доказах, наявних у матеріалах кримінального провадження.
		З цього приводу місцевий суд в оскаржуваному вироку зазначив, що показання цих учасників узгоджуються з висновками експертного дослідження взуття, вилученого у засудженого, під час якого були встановлені можливі залишки крові потерпілого на одному з черевиків, та експертного дослідження куртки потерпілого, на якій 
		також були виявлені сліди його крові. Згідно дослідженого висновку експерта 
		за результатами розтину трупу потерпілого та показань експерта, смерть 
		ОСОБА_8 настала внаслідок сумісної тупої травми грудної клітини та живота, яка утворились від дії тупих твердих предметів (предмету), які діяли саме за ударним механізмом з місцем прикладання діючої сили у вищезазначені області, не виключено - що це могли бути нижні кінцівки людини у взутті. Виявлені тілесні ушкодження у потерпілого не могли виникнути в результаті падіння з висоти власного зросту. Саме удари засудженого по тулубу ОСОБА_8 призвели до тяжких тілесних ушкоджень, які ускладнились гострим малокрів`ям та комбінованим шоком, що й призвело 
		до безпосередньої причини смерті та дана травма перебуває в прямому 
		причинно-наслідковому зв`язку з настанням смерті.
		Крім вищевказаних письмових доказів, які підтверджують показання потерпілої ОСОБА_10 , свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_9 . Верховний Суд також враховує фактичні дані, отримані за результатами проведення слідчого експерименту, 
		на які також послався суд апеляційної інстанції, відхиляючи доводи сторони захисту про те, що засуджений діяв у стані необхідної оборони. Під час цієї слідчої дії 
		ОСОБА_7 добровільно розказував та показував механізм завдання ним ударів по ОСОБА_10 , зокрема ударів ногами по тулубу лежачого потерпілого.
		Проаналізувавши вищенаведені докази в їх сукупності, суди обох інстанцій дійшли правильного висновку, що в цьому випадку ОСОБА_7 не перебував у стані необхідної оборони чи її перевищення та вчинив злочин, передбачений ч. 2 ст. 121 КК, оскільки версія сторони захисту не узгоджується з встановленими фактичними обставинами, спростовується показаннями свідків, потерпілої та фактичними даними письмових доказів, які у своїй сукупності дають підстави вважати, що засуджений, вийшов з квартири з власної ініціативи для з`ясування стосунків з потерпілим, при цьому перебував не в закритому просторі та мав можливість уникнути конфлікту, однак вирішив умисно завдати потерпілому численних ударів, у тому числі у життєво важливі органи, чим заподіяв тяжкі тілесні ушкодження потерпілому, що спричинили його смерть.
		На думку Суду, таке правозастосування є правильним, адже вказана позиція судів попередніх інстанцій ґрунтується на безпосередньо досліджених доказах, оцінених відповідно до правил ст. 94 КПК. Крім того, вона не суперечить усталеній судовій практиці й висновкам, викладеним у рішеннях та правових позиціях Верховного Суду. Зокрема, Верховний Суд у своїх рішеннях вже зазначав, що для вирішення питання щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж необхідно врахувати конкретні обставини кримінального провадження, здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання. При цьому у разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватися на загальних підставах (див., наприклад, постанову від 17 грудня 2019 року у справі № 707/2859/17, провадження № 51-954км19).
		Отже, доводи в касаційній скарзі захисника про протилежне і про те, що, завдаючи тілесних ушкоджень потерпілому, засуджений діяв в межах необхідної оборони або з перевищенням меж необхідної оборони, є неприйнятними. 
		Крім того, апеляційний суд обґрунтовано відхилив доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_7 намагався запобігти вчиненню проти нього тяжкого злочину, а саме посягання на його життя як працівника правоохоронного органу. 
		Інші доводи захисника, що стосуються оцінки фактичних обставин та дослідження доказів, Суд не бере до уваги, оскільки вони не є предметом касаційного розгляду відповідно до положень ч. 1 ст. 433 КПК.
		У касаційній скарзі містяться також інші аргументи сторони захисту, які не потребують детального аналізу Суду та не мають будь-якого вирішального значення в цьому провадженні. При цьому Суд виходить з усталеної практики Європейського суду з прав людини. Так, хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі RuizTorija v. Spain від 09.12.1994, заява № 303-A, § 29; рішення у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010, заява № 4909/04, § 58).
		Наведені в касаційних скаргах засудженого та захисника доводи не спростовують правильності висновків, викладених у судових рішеннях, не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій були постановлені з істотними порушеннями норм права, які можуть поставити під сумнів їх законність або неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. 
		Рішення судів першої та апеляційної інстанцій є належно вмотивованими та обґрунтованими, їх зміст відповідає вимогам статей 370, 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили ці суди, та положення закону, якими вони керувалися при їх ухваленні.
		Отже, зважаючи на те, що істотних порушень вимог кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були безумовними підставами для скасування чи зміни судових рішень, колегією суддів не встановлено, касаційні скарги засудженого та захисника задоволенню не підлягають.
		Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд 
		 
		ухвалив: 
		Вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 лютого 2021 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року стосовно ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 та захисника ОСОБА_6 - без задоволення.
		Постанова набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:
		 
		ОСОБА_1                                       ОСОБА_2                                     ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...