Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 320/7731/20 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 06.04.2023. Зареєстровано: 07.04.2023. Забезпечено надання загального доступу: 07.04.2023.
Дата набрання законної сили: 06.04.2023
Номер судового провадження: К/9901/24790/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		06 квітня 2023 року 
		м. Київ
		справа № 320/7731/20
		адміністративне провадження № К/9901/24790/21; К/9901/29646/21
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		судді-доповідача - Мацедонської В.Е.
		суддів: Радишевської О.Р., Шевцової Н.В.,      
		розглянувши у попередньому судовому засіданні,  як суд касаційної інстанції
		касаційні скарги адвоката Дасюка Віктора Володимировича в інтересах ОСОБА_1 , Державного агентства лісових ресурсів України
		на постанову   Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2021 року (головуючий суддя - Кобаль М. І., судді: Бужак Н. П., Костюк Л. О.)
		у справі   № 320/7731/20
		за позовом ОСОБА_1 
		до   Державного агентства лісових ресурсів України
		про   зобов`язання вчинити певні дії,      
		у с т а н о в и в :
		І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
		1. Короткий зміст позовних вимог
		ОСОБА_1 (далі по тексту - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з адміністративним позовом до Державного агентства лісових ресурсів України (далі - відповідач), в якому просила:
		1) змінити формулювання причини звільнення позивачки зі «За власним бажанням згідно з частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» на «За власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України»;
		2) зобов`язати відповідача змінити запис, внесений до наказу «Про звільнення з посади ОСОБА_1 » № 661-К від 12 грудня 2019 року зі «Звільнити ОСОБА_1 - головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції із займаної посади 17 грудня 2019 року за власним бажанням згідно з частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» на «Звільнити ОСОБА_1 - головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції із займаної посади 17 грудня 2019 року за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України»;
		3) зобов`язати Державне агентство лісових ресурсів України змінити запис, внесений до трудової книжки ОСОБА_1 , а саме: в розділі «Відомості про роботу» зазначити: «Запис за № 17 є недійсним, звільнена за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України»;
		4) стягнути з відповідача на користь позивачки вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку в сумі 25 506,66 грн;
		5) стягнути з відповідача на користь позивачки заборгованість зі сплати добових витрат в сумі 900,00 грн;
		6) стягнути з відповідача на користь позивачки компенсацію середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до моменту ухвалення судового рішення. 
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем було неправомірно визначено підстави для її звільнення в оскаржуваному наказі та трудовій книжці. Так, позивачка вказує, що відповідач, пославшись на частину першу статті 86 Закону України «Про державну службу», вказав, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення в письмовій формі не пізніше як за 14 календарних днів до дня звільнення. Позивачка вважає, що частина перша статті 86 Закону України «Про державну службу» не може бути застосована до правовідносин, що виникли між позивачкою та відповідачем, оскільки позивачка звільнялась не просто за власним бажанням, а за власним бажанням у зв`язку із невиконанням відповідачем законодавства про працю, а саме: - тривалою невиплатою заробітної плати протягом більше ніж двох місяців. Позивачка вказала, що, відповідно до статті 115 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Згідно з банківською випискою (довідкою) АТ КБ «Приватбанк» від 16 січня 2020 року та листа відповідача № 07-06/9082-19 від 26 грудня 2019 року позивачці було перераховано заробітну плату за жовтень (6 844,29 грн.) та листопад (6 844,29 грн.) 2019 року - 12 та 16 грудня 2019 року, вже після подання заяви про звільнення (03 грудня 2019 року). Позивачка вказує на те, що така значна затримка із виплати заробітної плати порушує вимоги статті 115 КЗпП України, тому відповідач зобов`язаний був задовольнити вимоги заяви позивачки про звільнення та звільнити її у строк, вказаний в заяві про звільнення, а саме 03 грудня 2019 року.
		2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
		Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 15 березня 2021 року позовні вимоги задоволено частково.
		Стягнуто з Державного агентства лісових ресурсів України на користь                       ОСОБА_1 заборгованість зі сплати добових витрат в сумі 540, 00 грн.
		В іншій частині позовних вимог відмовлено.
		Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка звільнилася з посади, яка відноситься до державної служби. Відповідно, спеціальним законом, який регулює питання проходження державної служби та звільнення з неї, є Закон України «Про державну службу», що закріплено в преамбулі цього закону. Оскільки фактичною підставою для звільнення в заяві від 03 грудня 2019 року позивачка самостійно вказала власне бажання, то відповідач правомірно та законно вказав, як правову підставу, норму спеціального закону - частину першу статті 86 Закону України «Про державну службу».
		Водночас, судом першої інстанції зазначено, що суб`єкт призначення, яким є відповідач, не несе юридичної відповідальності за невиплату заробітної плати державному службовцю, якщо така невиплата пов`язана з реалізацію повноважень уповноважених на визначення розміру та порядку виплати заробітної плати органів державної влади та, зважаючи на те, що відповідач не є власником (роботодавцем), в розумінні КЗпП України.
		Отже, не може бути застосована частина третя статті 38 КЗпП України в частині обставин (причин) для подачі заяви про звільнення за власним бажанням - «У зв`язку, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору».
		Суд звернув також увагу, що Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України, як органи державної влади, які наділені повноваженнями в частині визначення розміру та порядку виплати заробітної плати державним службовцям в силу статті 21 КЗпП України, не є власником (працедавцем) в розумінні трудового законодавства. Отож, зважаючи на те, що до предмету цього позову входять виключно правовідносини, пов`язані з проходженням позивачкою державної служби та звільненням з неї, і не входять правовідносини щодо виконання Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України чи підлеглим їм органами державної влади, останні не можуть бути залучені до участі в цій справі для захисту заявленого порушеного права позивачки на належну оплату праці.  
		Досліджуючи питання щодо невиплаченої відповідачем вихідної допомоги, суд виходив з того, що невиплата заробітної плати позивачці відбулась не з вини і не в межах повноважень відповідача, як суб`єкта призначення, норма статті 44 КЗпП України, яка була підставою для стягнення вихідної допомоги, не поширюється на спірні правовідносини.
		Проте, питання виплати вихідної допомоги державним службовцям врегульовано частиною третьою статті 83 Закону України «Про державну службу», відповідно до якої така допомога виплачується тільки при звільненні в разі незгоди державного службовця на проходження державної служби в зв`язку із зміною її істотних умов та в разі досягнення державним службовцем 65-річного віку. Зазначене є додатковою підставою для висновку, що стаття 44 КЗпП України не може бути застосована під час розгляду цієї справи, оскільки не регулюється нормами спеціального Закону.
		Суд задовольнив позовні вимоги в частині стягнення з відповідача добових на відрядження за наказами від 01 серпня 2019 року № 67-вд, від 03 вересня 2019 року № 76-вд, від 26 вересня 2019 року № 89-вд, що складає 540 грн (180 грн +120 грн +240 грн) відповідно.
		Досліджуючи питання щодо компенсації позивачці середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд виходив з того, що позивачка, як на правову підставу для компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, посилається на статтю 116 та статтю 117 КЗпП України, а також на практику Верховного Суду при розгляді цивільних справ, про стягнення зазначеної компенсації. Також позивачка посилається на пункт 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці». 
		Проте суд відхилив доводи позивачки щодо застосування зазначених норм трудового законодавства, адже невиплата заробітної плати позивачці відбулась не в межах повноважень відповідача, як суб`єкта призначення. Відповідач не є власником, як сторона трудового договору за трудовим законодавством, і не наділений відповідними повноваженнями спеціальним законодавством про державну службу в частині  виплати заробітної плати. Отже, відповідальність за невиконання умов трудового договору, визначена статтями 116 та 117 КЗпП України, не може бути покладена на відповідача, оскільки в розумінні частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, - суб`єкт владних повноважень може бути притягнутий до відповідальності виключно у зв`язку із здійсненням/нездійсненням ним своїх повноважень.
		Однак, практика розгляду адміністративних справ щодо державної служби Верховного Суду, висловлена у постанові від 18 грудня 2019 року у справі №   824/321/18а, на яку посилається позивачка, також вказує на те, що статті 116 та 117 КЗпП України можуть бути застосовані при звільненні з державної служби виключно у разі встановлення  вини роботодавця у невиплаті заробітної плати.
		Ураховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позову в частині недоплачених добових та відхилення решти позовних вимог, щодо яких судом не було встановлено порушення відповідачем вимог чинного та релевантного до предмету позову законодавства.  
		Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, без врахування всіх фактичних обставин справи та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
		Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2021 року рішення Київського окружного адміністративного суду від 15 березня 2021 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасовано.
		Ухвалено у цій частині нову постанову, якою адміністративний позов задоволено частково.
		Зобов`язано Державне агентство лісових ресурсів України змінити формулювання причини звільнення ОСОБА_1 зі «За власним бажанням згідно з частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» на «За власним бажанням, згідно з частиною третьою статті 38 Кодексу законів про працю України».
		Зобов`язано Державне агентство лісових ресурсів України змінити запис, внесений до наказу «Про звільнення з посади ОСОБА_1 » № 661-К від 12 грудня 2019 року, зі «Звільнити ОСОБА_1 - головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції із займаної посади 17 грудня 2019 року за власним бажанням згідно частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» на «Звільнити ОСОБА_1 - головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції із займаної посади 17 грудня 2019 року за власним бажанням, відповідно до частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України».
		Зобов`язано Державне агентство лісових ресурсів України змінити запис, внесений до трудової книжки ОСОБА_1 , а саме: в розділі «Відомості про роботу» зазначити: «Запис за № 17 є недійсним, звільнена за власним бажанням,  відповідно до частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України».
		Стягнуто з Державного агентства лісових ресурсів України на користь                       ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку, відповідно до статті 44 КЗпП України.
		В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 15 березня 2021 року залишено без змін.
		Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог та приймаючи у цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог, виходив з того, що відповідачем порушено норми чинного законодавства про працю, оскільки на момент розгляду заяви позивачки про звільнення були відсутні підстави для звільнення останньої на підставі частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу», посилаючись, при цьому, на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 813/2869/17, зазначивши, що для звільнення працівника за частиною третьою статті 38 КЗпП України достатнім є лише сам факт невиконання роботодавцем законодавства про працю, у цьому випадку (у цій справі), невиплата відповідачем протягом двох місяців заробітної плати позивачці, а саме - за жовтень та листопад 2019 року. 
		Водночас, не зважаючи на те, що роботодавцем на день звільнення ОСОБА_1 не визнавались вказані позивачем в заяві про звільнення причини звільнення - невиконання законодавства про працю, суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідач не мав права самостійно змінювати підставу розірвання трудового договору на частину першу статті 86 Закону України «Про державну службу» (за власним бажанням).
		З огляду на встановлені судом обставини справи та зазначені норми чинного законодавства, колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що для належного та ефективного захисту прав позивачки існує необхідність визнати обґрунтованими та задовольнити позовні вимоги про зобов`язання відповідача вчинити певні дії, посилаючись при цьому на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 821/1685/16.
		З огляду на зазначені висновки, а саме: порушення Державним агентством лісових ресурсів України законодавства про працю та наявність підстав для звільнення позивачки згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України, крім обов`язкових виплат при звільненні (заробітної плати, грошової компенсації за невикористану відпустку), суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позивачці повинна бути виплачена вихідна допомога в розмірі не менше тримісячного середнього заробітку відповідно до статті 44 КЗпП України.
		Однак, суд апеляційної інстанції визнав передчасними вимоги позивачки про зобов`язання стягнути з відповідача на її користь компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до моменту ухвалення судового рішення, які не підлягають задоволенню, оскільки право позивачки на виплату вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку відповідно до статті 44 КЗпП України та її стягнення з Державного агентства лісових ресурсів України на користь позивачки встановлено цим судовим рішенням, а відповідно, відповідачем (станом на момент прийняття цього рішення) не допущено затримки щодо виплати вказаної вихідної допомоги.
		3. Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів (заперечень)
		Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, позивачка та відповідач подали касаційні скарги ( № К/9901/24790/21, К/9901/29646/21).
		ОСОБА_1 , не погоджуючись з судовим рішенням в частині стягнення компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до моменту ухвалення судового рішення Шостим апеляційним адміністративним судом, на обґрунтування поданої касаційної скарги вказує, що підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 3 частини четвертої  статті 328 КАС України, відповідно до якого відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо питання застосування статей 116, 117 КЗпП України у взаємозв`язку зі статтею 44 КЗпП України щодо виплати працівнику при звільненні усіх належних йому сум від підприємства.
		Також, позивачка у касаційній скарзі вказує на те, що підставою звернення із цією скаргою є пункт 1 частини четвертої  статті 328 КАС України, а саме: неврахування судом апеляційної інстанції постанов Верховного Суду, в яких викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. 
		Так, скаржник посилається на постанови Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 824/321/18-а, від 31 жовтня 2019 року у справі № 2340/4192/18, від 01 березня 2018 року у справі № 806/1899/17, від 01 березня 2018 року у справі №806/1551/17, від 01 березня 2018 року у справі № 806/1309/17, від 19 квітня 2018 року у справі № 806/1183/16, від 16 травня 2019 року у справі № 805/790/16-а, від 05 грудня 2018 року у справі № 757/28092/16-ц, в яких викладено висновок щодо застосування статті 117 КЗпП України та зазначає, що до відповідача має бути застосована відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України, а саме в частині невиплати при звільненні добових витрат на відрядження.
		Відповідачем подано відзив на касаційну скаргу позивача, у якому він просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції скасувати повністю, обґрунтовуючи тим, що на час звільнення позивачки Держлісагентство здійснило виплату всіх належних працівникові сум і у строки, передбачені КЗпП України. Звільнення відбулося відповідно до норм чинного законодавства, а саме Закону України «Про державну службу», а отже, законних та обґрунтованих підстав для виплати вихідної допомоги у відповідача не було. 
		Відповідач звертає увагу на те, що якщо системно проаналізувати статтю 117 КЗпП України, то вбачається, що таке відшкодування можливе лише в разі задоволення позовних вимог позивача. Якщо, навіть, і врахувати, що суд апеляційної інстанції задовольнив частково позовні вимоги позивача (хоч на думку Державного агентства лісових ресурсів України безпідставно), то в оскаржуваному рішенні правильно зазначено про передчасність стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку, оскільки такий факт дійсно встановлено відповідним судовим рішенням.
		Відповідач наголошує, що у цих правовідносинах відсутня будь-яка вина Державного агентства лісових ресурсів України, оскільки якби Кабінет Міністрів України після звільнення заступника голови Державного агентства лісових ресурсів України, одразу здійснив призначення т.в.о. голови - зазначені правовідносини не мали б місце. Проте представником позивача вся вина покладається на відповідача, який, як державний орган, здійснює свою діяльність відповідно до норм чинного законодавства і ніяким іншим чином не може виконувати свої безпосередні обов`язки.
		Позивачкою було надано письмові пояснення щодо відзиву на касаційну скаргу, у яких зазначено, що беручи до уваги те, що вимоги про стягнення вихідної допомоги та визнання протиправною зміни причини звільнення були задоволені судом повністю; відповідач не надав суду жодних доказів відсутності своєї вини у невиплаті добових витрат та вихідної допомоги; позивачка не зловживала своїми правами та її поведінка не була недобросовісною, остання уважає, що вимоги касаційної скарги про стягнення з відповідача компенсації середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України мають бути задоволені у повному обсязі.
		Відповідач, не погоджуючись з судовим рішенням суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог, на обґрунтування своєї касаційної скарги вказує на те, що підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми статтей 38, 44 КЗпП України до спірних правовідносин, в той час коли ці правовідносини врегульовані нормами Закону України «Про державну службу» і відсутністю вини власника, в цьому випадку суб`єкта призначення, у виплаті заробітної плати, з огляду на відсутність уповноваженої особи (керівника державного органу) з правом першого підпису, що призначається Кабінетом Міністрів України, тому здійснення будь-яких платежів, в тому числі виплати заробітної плати, оформлення фінансових та кадрових документів було неможливим. 
		Державне агентство лісових ресурсів України вважає, що у цій справі судом апеляційної інстанції не повністю досліджено матеріали справи, що призвело до скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції та взято до уваги правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у правовідносинах, що не є подібними.
		Судом апеляційної інстанції не було досліджено саму заяву про звільнення ОСОБА_1 , згідно з якою позивачка просила звільнити її за власним бажанням, відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, при цьому фактичних обставин, як підстави для застосування вказаної статті в заяві, не зазначено.
		Відповідач наголошує, що питання виплати вихідної допомоги державним службовцям чітко врегульовано частиною третьою статті 83 Закону України «Про державну службу», відповідно до якої така допомога виплачується тільки при звільненні в разі незгоди державного службовця на проходження державної служби в зв`язку зі зміною її істотних умов та в разі досягнення державним службовцем 65-річного віку. Отже в цьому випадку стаття 44 КЗпП України не поширювалася на спірні правовідносини та не могла бути застосована судом апеляційної інстанції при розгляді цієї справи.
		У письмових поясненнях щодо касаційної скарги Державного агентства лісових ресурсів України позивачкою зазначено, що правовідносини, що виникли між сторонами, не врегульовані нормами спеціального закону. У таких випадках, відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», на державних службовців поширюються норми законодавства про працю у частині відносин, не врегульованих Законом. Позивачка також зазначає, що твердження відповідача про відсутність висновку Верховного Суду щодо правозастосування статей 38, 44 КЗпП України за обставин, коли звільнена особа є державним службовцем і її трудові відносини врегульовані Законом України «Про державну службу», не відповідають дійсності, оскільки Верховним Судом у постанові від 26 листопада 2020 року у справі №821/1685/16 сформовано відповідний правовий висновок, згідно з яким статті 38, 44 КЗпП України підлягають застосуванню до трудових відносин державних службовців.
		Відповідач у касаційній скарзі упускає важливий момент, а саме те, що порушення трудових прав позивачки, через які остання була вимушена подати заяву про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України,  полягає не лише у невиплаті заробітної плати в жовтні та листопаді 2019 року через відсутність у відповідача особи з правом першого підпису у період з 26 вересня по 02 грудня 2019 року, а й у невиплаті добових витрат на відрядження, які мали місце до 26 вересня 2019 року, тобто коли особа з правом першого підпису була у відповідача.
		Позивачка звертає увагу на те, що чинне законодавство не передбачає вимог до змісту заяви про звільнення та не вимагає від працівника вказувати фактичні обставини, які послугували підставою для подання заяви про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
		Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою адвоката Дасюка Віктора Володимировича в інтересах ОСОБА_1  на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2021 року з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини четвертої  статті 328 КАС України, а саме: неврахування висновків, викладених у вказаних постановах Верховного Суду щодо застосування статті 117 КЗпП України в частині виплати добових витрат на відрядження, а також відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 116,117 КЗпП України у взаємозв`язку зі статтею 44 КЗпП України, а також на підставі підпунктів а) та в) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.
		Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Державного агентства лісових ресурсів України  на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2021 року з підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої  статті 328 КАС України, а також на підставі підпункту в) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.
		Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2023 року призначено розгляд цієї справи у попередньому судовому засіданні на 06 квітня 2023 рік.
		ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
		Як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи, згідно з наказом Державного агентства лісових ресурсів України від 12 червня 2018 року № 261-к «Про оголошення конкурсу на зайняття вакантних посад державної служби», було оголошено конкурс на зайняття вакантної посади категорії «В» - головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції Держлісагентства. 04 липня 2018 року був проведений конкурс на зазначену посаду і за його результатами позивачка визнана переможцем на зайняття вакантної посади головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції Держлісагентства.
		Наказом від 17 вересня 2018 року № 405-к позивачку було призначено на посаду головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції Державного агентства лісових ресурсів України з 18 вересня 2018 року. Таким чином, позивачка обіймала посаду головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції в Державному агентстві лісових ресурсів України і, відповідно, перебувала на державній службі.
		Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25 вересня 2019 року № 833-р «Про звільнення ОСОБА_2 з посади заступника Голови Державного агентства лісових ресурсів України» наказом Держлісагентства від 26 вересня 2019 року №597-к було звільнено ОСОБА_2 з посади.
		02 грудня 2019 року згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 листопада 2019 року № 1145-р «Про тимчасове покладення виконання обов`язків Голови Державного агентства лісових ресурсів України на Дудку В.П. » було призначено тимчасово виконуючого обов`язки Голови.
		У період з 26 вересня 2019 року по 02 грудня 2019 року у відповідача була відсутня особа з правом першого підпису фінансових та кадрових документів. Як наслідок, у період з 26 вересня 2019 року по 02 грудня 2019 року відповідачем не оформлювались фінансові документи, в тому числі і на виплату заробітної плати.
		Виплата заробітної плати працівникам апарату Держлісагентства, в т.ч. і позивачці, відбулась після оформлення першого підпису посадової особи, відповідно до пункту 6.4 Порядку відкриття та закриття рахунків у національній валюті в органах Державної казначейської служби України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 22 червня 2012 року № 758.
		Виплата заробітної плати за жовтень була проведена 12 грудня 2019 року, а за листопад та за першу половину грудня - 16 грудня 2019 року. Зазначене не заперечується сторонами.
		03 грудня 2019 року позивачка подала відповідачу заяву про звільнення із займаної посади за власним бажанням, відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України.
		Водночас, як констатовано судом першої інстанції, фактичних обставин, як підстави для застосування частини 3 статті 38 КЗпП України, позивачка в заяві не зазначила, що підтверджується копією заяви, наданою позивачкою у додатку до позовної заяви.
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що порушенням умов трудового договору позивачка вважає невиплату відповідачем протягом двох місяців заробітної плати позивачці, а саме - за жовтень та листопад 2019 року.
		03 грудня 2019 року Державне агентство лісових ресурсів України надало позивачці письмову відповідь за №10-30/8214-19 за підписом т.в.о. Голови Держлісагенства В. Дудки, отриману позивачкою цього ж дня під розпис.
		Так, із зазначеної відповіді вбачається, що відповідач розглянув заяву ОСОБА_1 про звільнення і, враховуючи норму частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу», повідомив про те, що позивачку буде звільнено зі служби за власним бажанням 17 грудня 2019 року.
		12 грудня 2019 року Державним агентством лісових ресурсів України прийнято наказ № 661-к «Про звільнення з посади ОСОБА_1 ».
		Відповідно до пункту 1 вказаного наказу № 661-к позивачка була звільнена із займаної посади  17 грудня 2019 року за власним бажанням згідно з частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу». З тексту наказу № 661-к слідує, що підставою для його винесення є заява позивачки від 02 грудня 2019 року та частина перша статті  89 Закону України «Про державну службу».
		Як зазначає у позовній заяві позивачка, заяви про звільнення саме 02 грудня 2019 року відповідачу остання не подавала.
		12 грудня 2019 року відповідач видав наказ за № 75-мд «Щодо виплати матеріальної допомоги», відповідно до якого, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 серпня 2016 року №500, відповідач вирішив виплатити позивачці матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати за рахунок фонду оплати праці апарату Державного агентства лісових ресурсів України.
		17 грудня 2019 року у трудову книжку позивачці серія НОМЕР_1 було внесено запис про звільнення «За власним бажанням згідно з частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» (пункт 17).
		Позивачка зазначає, що їй не було виплачено добові, пов`язані із відрядженням, та вихідну допомогу при звільненні, встановлену статтею 44 КЗпП України.
		15 січня 2020 року ОСОБА_1 направила відповідачу вимогу про виплату вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку. Указана вимога не була задоволена відповідачем.
		Для відновлення своїх майнових прав позивачка вказує, що з відповідача підлягають стягненню грошові кошти в сумі 26406,66 грн, що включають 25506,66 грн - тримісячний середній заробіток, який підлягає виплаті позивачці як вихідна допомога згідно зі статтею 44 КЗпП України у зв`язку із припиненням трудових відносин з ініціативи позивачки через порушення роботодавцем законодавства про працю; 900,00 грн. - заборгованість відповідача у зв`язку із невиплатою добових витрат, пов`язаних із відрядженнями.
		Згідно з банківською випискою (довідки), позивачка отримала відшкодування добових витрат за відрядження в сумі 360,00 грн. 12 червня 2019 року 180,00 грн 27 грудня 2019 року (після звільнення, яке відбулося 17 грудня 2019 року).
		Окрім зазначеного, позивачка вказує, що стягненню підлягає також компенсація середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, сума якої має бути визначена судом, виходячи із показників середньоденної заробітної плати, що складає 395,45 грн та кількості днів її невиплати до моменту ухвалення судового рішення.
		Позивачка також не погоджується з формулюванням запису щодо правових підстав для її звільнення, у зв`язку з чим звернулась до суду з цим позовом.
		ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)
		Приписами частини другої   статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією   та законами України.
		За приписами частини шостої  статті 43 Конституції України  громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		Правовідносини у сфері державної служби регулюються Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII), який є спеціальним актом вищої юридичної сили в системі законодавства про державну службу та визначає особливості правового регулювання у цій сфері.
		Відповідно до частин першої-третьої статті 5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
		Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. 
		Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
		Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (частина друга статті 1 Закону № 889-VIII).
		Відповідно до пункту 3 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).
		Відповідно до частин першої-третьої статті 86 Закону № 889-VIII, якою визначені умови припинення державної служби за ініціативою державного службовця або за угодою сторін, державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
		Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом.
		Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.
		Згідно з частиною першою статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
		Частиною третьою статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
		Відповідно до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
		Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу (частина перша статті 47 КЗпП України).
		Відповідно до частин першої, четвертої та п`ятої статті 48 КЗпП України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
		До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.
		Порядок ведення трудових книжок визначається Кабінетом Міністрів України.
		Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
		За приписами статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
		Частиною третьою статті 235 КЗпП України установлено, що у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.
		IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Згідно з частинами першою, другою   статті 341 КАС України   суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		Відповідно до ухвали Верховного Суду від 14 вересня 2021 року касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 3 частини четвертої 328 КАС України у зв`язку з відсутністю висновку Верховного Суду щодо питання застосування статтей 38, 44 КЗпП України до спірних правовідносин, в той час коли ці правовідносини врегульовані нормами Закону України «Про державну службу» і відсутністю вини власника, а в цьому випадку суб`єкта призначення, у виплаті заробітної плати, з огляду на відсутність уповноваженої особи (керівника державного органу), що призначається Кабінетом Міністрів України. 
		Як встановлено судами, предметом спору у цій справі є правомірність внесення в наказ Державного агентства лісових ресурсів України № 661-к від 12 грудня 2019 року «Про звільнення з посади ОСОБА_1 » формулювання причини звільнення ОСОБА_1 ; записів внесених до наказу та трудової книжки позивача на підставі правових норм частини першої статті 86 Закону № 889-VIII.
		Відповідно до сталої практики Верховного Суду, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. 
		Подібна правова позиція неодноразово була висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 08 серпня 2019 року у справі № 813/150/16, від 08 жовтня 2019 року у справі № 823/263/16, від 01 жовтня 2021 року у справі № 260/1890/19, від 27 січня 2021 року у справі №380/1662/20.
		У частині третій статті 5 Закону № 889-VIII, який є спеціальним законом, що регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, чітко визначено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
		Як було зазначено, відповідно до статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір.
		При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання, і які працівник визначає самостійно.
		У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України), не підтверджуються, або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.
		Істотність характеру порушень роботодавцем умов трудового законодавства, факт усунення таких порушень та відсутність негативних наслідків для працівника від таких порушень не можуть бути підставою для відмови працівнику у звільненні його за частиною третьою статті 38 КЗпП України, оскільки такі критерії цією нормою не передбачені. Отже, для звільнення працівника за частиною третьою статті 38 КЗпП України, самого лише факту невиконання роботодавцем законодавства про працю є недостатньо.
		Подібна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі   № 813/2869/17, від 26 листопада 2020 року у справі № 821/1685/16.
		Отже, Верховний Суд зазначає, що судом апеляційної інстанції вірно застосовано нормативно-правові акти, які регулювали спірні правовідносини на час їх виникнення. Висновки суду апеляційної інстанції про можливість звільнення особи, яка є державним службовцем з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, узгоджуються з положеннями частини третьої статті 5 Закону №   889-VIII, відповідно до яких дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих Законом № 889-VIII.
		Верховний Суд звертає увагу, що за змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не  підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.
		При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.
		Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 березня              2019 року у справі № 754/1936/16-ц (провадження № 61-28466св18).
		За наведених обставин та правових норм, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що Державним агентством лісових ресурсів України порушено норми чинного законодавства про працю, які сторонами визнаються, є встановленими та не потребують доказування, а тому на момент розгляду заяви позивачки про звільнення були відсутні підстави для звільнення останньої відповідно до частини першої статті 86 Закону № 889-VIII.
		Не зважаючи на те, що роботодавцем на день звільнення ОСОБА_1 не визнавались вказані позивачем в заяві про звільнення причини звільнення - невиконання законодавства про працю, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що відповідач не мав права самостійно змінювати підставу розірвання трудового договору на частину першу статті 86 Закону № 889-VIII (за власним бажанням).
		Водночас відсутність у відповідача особи, яка має повноваження підписувати фінансові документи, не звільняє відповідача від обов`язку своєчасної виплати заробітної плати та не може свідчити про відсутність порушень законодавства про працю. 
		З огляду на встановлені обставини справи та ураховуючи положення частини третьої статті 235 КЗпП України, суд апеляційної інстанції обґрунтовано зобов`язав відповідача змінити формулювання причини звільнення позивачки зі «За власним бажанням згідно з частиною першою статті 86 Закону № 889-VIII» на «За власним бажанням, згідно з частиною третьою статті 38 Кодексу законів про працю України» та внести ці зміни до наказу та трудової книжки.
		Щодо вимоги позивачки про виплату вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку, колегія суддів зазначає таке.
		За висновками суду апеляційної інстанції, оскільки позивачку звільнено за власним бажаннями у зв`язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, то звільнений працівник у такому випадку має право на грошову виплату - вихідну  допомогу.
		Колегія суддів погоджується з такими міркуваннями суду апеляційної інстанції та зауважує, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
		Вихідна допомога - це  державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
		Приписами Закону № 889-VIII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні державного службовця у зв`язку з невиконанням законодавства про працю.
		Водночас нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, зокрема, державного службовця, є стаття 44 КЗпП України.
		З огляду на те, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для звільнення позивачки згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України, відповідно до статті 44 КЗпП України, з відповідача стягнуто на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку.  
		Відповідно до ухвали Верховного Суду від 26 липня 2021 року касаційне провадження за касаційною скаргою адвоката  Дасюка В.В. в інтересах ОСОБА_1 відкрито на підставі пунктів 1,3 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме: неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду щодо застосування статті 117 КЗпП в частині виплати добових витрат на відрядження, та відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 116,117 КЗпП у взаємозв`язку зі статтею 44 КЗпП. 
		Вирішуючи питання щодо обґрунтованості касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.
		За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку.
		Верховний Суд звертає увагу на те, що саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
		Аналіз статей 116, 117 КЗпП України, які передбачають обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні, а також те, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку, дають підстави для висновку, що в спірних правовідносинах зазначений строк звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні ще не розпочався, оскільки відсутній факт остаточного розрахунку відповідача з позивачем.
		Подібний висновок зазначений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, від 08 лютого 2022 року у справі №755/12623/19, а також у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 308/10023/17.
		Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами, звільнення позивачки відбулося 17 грудня 2019 року та того ж дня з нею було проведено розрахунок.
		Водночас позивачка, не погодившись, зокрема, з зазначеним розрахунком, звернулася до суду з цим позовом, в якому просила стягнути з відповідача на її користь вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку, заборгованість зі сплати добових витрат, так і середній заробіток за весь час затримки фактичного розрахунку при звільненні (відповідальність роботодавця за невиконання обов`язку розрахуватись зі звільненим працівником).
		За таких обставин, відсутні підстави стверджувати про проведення остаточного розрахунку з позивачкою при її звільненні, оскільки такий розрахунок нею оспорюється.
		За висновками суду апеляційної інстанції позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивачки компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до моменту ухвалення судового рішення є передчасними, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.
		Суд касаційної інстанції уважає помилковим твердження суду апеляційної інстанції про те, що право позивачки на виплату вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку виникло з моменту винесення цього судового рішення, оскільки така виплата проводиться разом з усіма іншими сумами, що належать працівнику в день звільнення, відповідно до статті 116 КЗпП України. Вихідна допомога в розмірі тримісячного середнього заробітку виплачується за умови звільнення державного службовця на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, а тому право особи на вихідну допомогу і кореспондуючий йому обов`язок суб`єкта призначення щодо її виплати виникає у день звільнення державного службовця. Проте вказане не змінює установлених судами обставин і не впливає на результат вирішення цієї справи по суті.
		Щодо посилань позивачки на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №824/321/18-а, від 01 березня 2018 року у справі № 806/1551/17, від 31 жовтня 2019 року у справі № 2340/4192/18, від 01 березня 2018 року у справі №806/1899/17, від 01 березня 2018 року у справі №806/1309/17, від 19 квітня 2018 року у справі №806/1183/16, від 16 травня 2019 року у справі № 805/790/16-а, від 05 грудня 2018 року у справі № 757/28092/16-ц, в яких, як вказує заявник, викладено висновок щодо застосування статті 117 КЗпП України, а саме в частині виплати добових витрат на відрядження, Суд зазначає таке.
		Предметом розгляду вказаних справ є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Водночас, правове питання, яке вирішувалось Верховним Судом (справи №806/1551/17, №2340/4192/18, №806/1899/17, №806/1309/17, №806/1183/16, №805/790/16), стосувалося застосування норм КЗпП України, в тому числі статтей 116, 117 КЗпП України якщо нормами спеціального законодавства, зокрема, яке регулює оплату праці військовослужбовців, поліцейських або їх звільнення, не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Крім того, у наведених ОСОБА_1 постановах Верховного Суду середній заробіток за несвоєчасний розрахунок стягувався за період з дня звільнення (дати, коли мали бути здійснені всі виплати) по день фактичного розрахунку.
		Цитування позивачкою висновків постанов Верховного Суду на підтвердження передбачених КАС України підстав касаційного оскарження не свідчить про те, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення з порушенням вимог законодавства. Висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам Верховного Суду.
		Аналіз наведених правових положень та обставин справи дає підстави для висновку, що вимоги позивача, заявлені у адміністративному позові, є частково обґрунтованими, а тому, враховуючи зміст встановлених фактичних обставин, описаних вище, нормативно-правове регулювання спірних правовідносин, Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог касаційних скарг.
		Суд зазначає, що всім наведеним скаржниками в касаційних скаргах доводам судом апеляційної інстанції надано належну правову оцінку. Судове рішення містить відповідні посилання на релевантні джерела права та обґрунтовані висновки.
		Таким чином, доводи касаційних скарг висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.
		Усі доводи та аргументи касаційних скарг зводяться до переоцінки доказів, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і свідчать про незгоду заявників із правовою оцінкою судом апеляційної інстанції обставин справи, встановлених у процесі її розгляду.
		Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
		Відповідно до статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Ураховуючи, що оскаржуване судове рішення, переглянуте судом касаційної інстанції в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
		V. Судові витрати
		З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються.
		Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційні скарги адвоката Дасюка Віктора Володимировича в інтересах ОСОБА_1 таДержавного агентства лісових ресурсів України залишити без задоволення.
		Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2021 року залишити без змін.
		Судові витрати розподілу не підлягають.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Суддя-доповідач                                                                                                                   В. Е. Мацедонська
		Судді                                                                                                                                                    О.Р. Радишевська
		                                                                                                                                                              Н. В. Шевцова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...