Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 308/1403/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них; про повернення дітей до країни постійного місця проживання.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 12.04.2023. Забезпечено надання загального доступу: 12.04.2023.
Дата набрання законної сили: 05.04.2023
Номер судового провадження: 61-7815ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		                        
		Постанова
		Іменем України                                                                                    
		 
		05 квітня 2023 року
		м. Київ
		 
		справа № 308/1403/20
		провадження № 61-7815св22
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		 
		головуючого - Луспеника Д. Д.,
		суддів:  Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач),           Лідовця Р. А.,         
		 
		учасники справи:
		 
		позивач - ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ),
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 05 липня 2022 року, прийняту у складі колегії суддів: Кожух О. А., Куштана Б. П., Кондора Р. Ю.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Описова частина
		 
		Короткий зміст позовної заяви
		 
		У лютому 2020 року Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) звернулося до суду в інтересах громадянина Угорщини ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про забезпечення повернення дитини до Угорщини.
		 
		Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,       є батьками дитини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
		Дитина народилася в Угорщині та з народження постійно проживала                      з батьками у с. Надькарачонь, Угорщина. Відтак, постійним місцем проживання дитини є Угорщина .
		Після суперечки між батьками, 21 грудня 2018 року мати з дитиною поїхали на свята до України та не повернулися.
		Незважаючи на здійснені батьком заходи щодо повернення відповідачки            з дитиною до Угорщини, такі не призвели до мирного врегулювання питання, а тому, починаючи з 03 січня 2019 року відповідачка самочинно здійснює незаконне утримання дитини в Україні.
		Позивач зазначав, що не давав своєї згоди на переїзд дитини на постійне місце проживання до України і вважає, що відповідачка самостійно змінила місце проживання спільної малолітньої дитини і визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням батьківських прав позивача, без згоди батька.
		02 квітня 2019 року до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, через Центральний орган Угорщини надійшла заява ОСОБА_1 про сприяння поверненню дитини до Угорщини.
		На підставі цієї заяви та довіреності позивача Міністерство юстиції України через Головне територіальне управління юстиції у Закарпатській області звернулося до відповідачки з метою роз`яснення положень Конвенції            1980 року та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Угорщини.
		15 травня 2019 року до Головного територіального управління юстиції                    у Закарпатській області надійшли письмові пояснення відповідачки, що містять виклад причин відмови у поверненні дитини до Угорщини.
		Згідно з наданими поясненнями, відповідачка не має наміру повертатися           з дитиною до постійного місця проживання до Угорщини, чим порушує права дитини та позивача, зокрема, право дитини на належне батьківське виховання, право позивача особисто брати участь у вихованні дитини, право дитини та позивача на безперешкодне спілкування, на визначення місця проживання дитини.
		Позивач вважає, що відповідачка здійснює незаконне утримування дитини на території України, що підпадає під дію Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV, та наявні умови визначені у статтях 3, 4, 35 Конвенції 1980 року, за яких держава, на території якої утримується дитина, зобов`язана повернути дитину до держави її постійного проживання, зокрема: 
		- дії, що порушують права позивача, відбулися після набуття чинності Конвенцією 1980 року у відносинах між двома державами;
		- дитина, про яку йде мова, не досягла 16-річного віку;
		- Угорщина є державою, в якій дитина постійно проживала і за законодавством якої мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, у тому числі визначення її місця проживання, 
		- дії щодо вивезення та подальшого утримування дитини за кордоном порушують права піклування одного з батьків, адже батьківські повноваження належать обом батькам, а позивач не давав згоди на зміну місця проживання дитини, тобто, його права та інтереси порушені внаслідок утримування відповідачкою дитини в Україні.
		Крім того, в компетентному угорському районному суді м. Дунауйварош перебуває справа за його позовом (поданим 04 березня 2019 року) про розірвання шлюбу, передачу одноосібної опіки батькові, визначення порядку доступу матері до дитини, стягнення аліментів, а у Берегівському районному суді Закарпатської області перебуває справа № 297/1673/19 за позовом ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини, стягнення аліментів.
		 
		З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), просив:
		1) визнати незаконним утримування ОСОБА_2 на території України малолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;
		2) зобов`язати ОСОБА_2 повернути дитину - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , до місця постійного проживання до Угорщини;
		3) якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку, зобов`язати ОСОБА_2 передати дитину ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , його батькові ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2, на території України для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання за адресою: АДРЕСА_1 ;
		4) покласти витрати, пов`язані з поверненням дитини до Угорщини, на ОСОБА_1 .
		 
		 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		 
		Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області                від 25 жовтня 2021 року, ухваленим у складі судді Придачука О. А.,                             у задоволенні позову ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), до ОСОБА_2 про забезпечення повернення дитини до Угорщини відмовлено.
		 
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що повернення малолітнього ОСОБА_1 до Угорщини                                  є недоцільним, оскільки наявні достатні підстави вважати, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, таке повернення не відповідає інтересам дитини, приписам Конвенції 1980 року, яка передбачає випадки, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини, а відмова                     у поверненні малолітнього ОСОБА_1 до Угорщини не обмежує та                 не має тлумачитись як обмеження прав батька на участь у вихованні дитини.
		 
		При цьому суд першої інстанції посилався на те, що з моменту виїзду ОСОБА_2 з малолітнім сином ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з Угорщини до України, а саме  з 21 грудня 2018 року до моменту ухвалення рішення місцевим судом, минуло майже три роки. Дитина проживає в сім`ї відповідачки, за дитиною здійснюється належний побутовий та медичний догляд, дитина має сталі сімейні зв`язки, комфортне та звичне для неї місце проживання, що сформувалося за достатньо тривалий період перебування дитини в Україні. З огляду на вікові особливості дитини, рівень розумового розвитку та прив`язаність дитини до матері, недоцільним в інтересах дитини є зменшення контактів з матір`ю. Зміна звичних умов проживання, виховання та оточення малолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , негативно позначиться на психологічному і фізичному здоров`ї дитини, травмує її психіку і порушить стан психологічного благополуччя. Повернення дитини до Угорщини нанесе більшої шкоди її інтересам, усталеному побуту та психоемоційному розвитку, ніж залишення її в Україні, так як теперішнє середовище, в якому зростає дитина, є для неї звичайним та рідним, оскільки дитина проживає у ньому все своє свідоме життя і прижилася у ньому.
		Батьки малолітнього ОСОБА_1 розлучені, між ними склалися стійкі неприязні відносини, що унеможливлює проживання матері дитини                       у помешканні колишнього чоловіка, в той час як іншого місця проживання на території Угорщини у неї немає, у зв`язку з чим у випадку повернення до Угорщини малолітній ОСОБА_1 був би розлучений з матір`ю.
		Зміна місця проживання дитини є неприйнятною, переїзд в середовище незнайомих людей призведе до емоційних зрушень, негативно вплине на психологічний та фізичний розвиток дитини і буде становити загрозу психічних порушень у майбутньому.
		Проживання дитини на території України у звичних умовах проживання, виховання та оточення буде сприяти її фізичному, духовному, інтелектуальному, культурному, соціальному розвитку, а повернення малолітнього ОСОБА_1 до Угорщини у цілком незнайомі для нього умови проживання та середовище спілкування, з огляду на його вік, загрожує йому психологічною травмою та створить для нього нетерпиму обстановку.
		Примусова зміна способу і укладу життя, місця проживання та складу родини може призвести до негативних наслідків для малолітнього ОСОБА_1 .
		 
		Також суд першої інстанції врахував, що рішенням Берегівського районного суду Закарпатської області від 05 лютого 2020 року у справі № 297/1673/19, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду                   від 14 червня 2021 року, позов ОСОБА_6 задоволено, шлюб між сторонами розірвано, визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з його матір`ю ОСОБА_6 та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 аліменти на утримання малолітнього сина у твердій грошовій сумі в розмірі 3 000,00 грн щомісячно, починаючи з 12 серпня 2019 року і до досягнення сином повноліття.
		 
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		 
		Постановою Закарпатського апеляційного суду від 05 липня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), задоволено частково, рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 жовтня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення.
		Позов ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), до ОСОБА_2 задоволено.
		Визнано незаконним утримування ОСОБА_2 на території України малолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
		Зобов`язано ОСОБА_2 повернути дитину - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , до місця постійного проживання до Угорщини.
		Якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку, зобов`язано ОСОБА_2 передати малолітню дитину ОСОБА_1 ,           ІНФОРМАЦІЯ_3 , батькові дитини ОСОБА_1 на території України для забезпечення повернення дитини до держави постійного місця проживання - Угорщини.
		Покладено витрати, пов`язані з поверненням дитини до Угорщини, на ОСОБА_1 .
		 
		Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив із наявності умов, визначених у статтях 3, 4, 35 Конвенції 1980 року, за яких держава, на території якої утримується дитина, зобов`язана повернути дитину в державу її постійного проживання, зокрема: Угорщина є державою, в якій дитина постійно проживала і за законодавством якої мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, у тому числі визначення місця проживання дитини; дії щодо утримування дитини в Україні порушують права піклування ОСОБА_1 , оскільки батьківські повноваження належать обом батькам, а позивач не давав згоди на зміну місця проживання дитини, тобто його права та інтереси порушені внаслідок переміщення та подальшого знаходження дитини в Україні; позивач здійснював права на опіку до переміщення дитини та здійснював би такі права, якби не переміщення; дії, що порушують права позивача, відбулися після набуття чинності Конвенцією 1980 року; малолітній ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не досяг 16-річного віку. 
		За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав, за яких держава Україна, на території якої утримується дитина, зобов`язана повернути дитину в державу її постійного проживання.
		 
		При цьому апеляційний суд врахував факт звернення батька без зволікань до правоохоронних органів Угорщини, до Міністерства юстиції Угорщини та через нього до Міністерства юстиції України як Центрального органу                           з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, наявність спорів між батьками щодо опіки над дитиною, зокрема, раніше ініційованого спору саме батьком в угорському суді, які у сукупності свідчать про прагнення батька до здійснення піклування і про реалізацію своїх батьківських прав щодо малолітньої дитини.
		 
		Також апеляційний суд зазначив, що відповідач не надала належних, допустимих та переконливих доказів на підтвердження обставин, що свідчать про існування серйозного ризику того, що повернення малолітнього ОСОБА_1 до держави його постійного проживання поставить під загрозу заподіяння йому фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
		 
		У серпні 2022 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
		 
		Касаційна скарга  ОСОБА_2 мотивована тим, що 21 грудня       2018 року позивач і відповідачка разом вивезли свого малолітнього сина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з Угорщини до України, тобто такий був переміщений до України за спільною згодою обох батьків.
		Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки вказаному факту                       в контексті виключень, передбачених статтею 13 Гаазької Конвенції              1980 року, які звільняють судові та адміністративні органи запитуваної держави від обов`язку видати розпорядження про повернення дитини.
		Також суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки її доводам про те, що існує серйозний ризик того, що повернення її малолітнього сина до Угорщини, звідки він був переміщений до України у віці всього п`ять місяців, поставить дитину під загрозу заподіяння їй психічної шкоди та створить для неї нетерпиму обстановку. Малолітній ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , вже майже чотири роки проживає в Україні, такий вже прижився у своєму новому середовищі, а тому виходячи з приписів пункту 2 статті 12 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, суд апеляційної інстанції у даному випадку не мав права ухвалювати рішення про його повернення до Угорщини.
		Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому факту, що малолітній ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , практично ніколи не проживав разом із своїм батьком (із-за того, що його матері довелося втекти разом із ним до України, тому що його батько систематично умисно вчиняв фізичне насильство щодо неї, постійно завдавав їй тілесні ушкодження, навіть коли вона була вагітна), дитина взагалі не знає свого батька, навіть не впізнає його, а тому передання його батькові стане для нього справжнім шоком, що може призвести до непоправних наслідків для його здоров`я, зокрема психічного.
		На даний час малолітньому ОСОБА_1 скоро виповниться чотири роки, він є громадянином України, який був законно вивезений з Угорщини та завезений до України його батьками, відтак, малолітній ОСОБА_1 на законних підставах перебуває разом із своєю матір`ю на території України.
		Суд першої інстанції правильно врахував правовий висновок Верховного Суду, який міститься у постанові від 05 серпня 2020 року у справі                                 № 521/14556/16, згідно з якими суд може відмовити в поверненні малолітньої дитини до країни постійного проживання, якщо вона прижилася у новому середовищі.
		Крім того, суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права.
		Так, її представник - адвокат Пуканич Е. В. подав клопотання про відкладення судового розгляду справи, в якому просив відкласти судовий розгляд вищевказаної справи в зв`язку з неможливістю його явки в судове засідання, яке призначено на 05 липня 2022 року на 11 год. 00 хв., у зв`язку      з участю в іншому судовому засіданні, а саме у кримінальній справі                        № 297/2188/19 (кримінальному провадженні № 12018070000000275) за обвинуваченням особи у вчиненні тяжкого кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 307 КК України, яке призначено на 05 липня 2022 року на 10 год. 00 хв. і має відбутися у Виноградівському районному суді Закарпатської області, що може бути підтверджено інформацією, розміщеною на офіційному веб-порталі Судової влади України. До вищевказаного клопотання приєднано інформаційну довідку про призначення справи до розгляду від 04 липня 2022 року (на підтвердження поважності причин неявки в судове засідання представника відповідачки).
		Суд апеляційної інстанції відхилив клопотання представника відповідачки, посилаючись на те, що останній, здійснюючи професійну діяльність адвоката, надав перевагу іншій судовій справі.
		Апеляційний суд не врахував висновок, викладений у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Бартая проти Грузії», та порушив право на справедливий судовий розгляд.
		 
		Підставами касаційного оскарження постанови Закарпатського апеляційного суду від 05 липня 2022 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених                           у постановах Верховного Суду від 29 листопада 2018 року у справі                          № 640/5739/17 (провадження № 61-29201св18), від 11 грудня 2109 року                 у справі № 552/1759/19 (провадження № 61-18088св19), від 19 травня             2021 року у справі № 766/7657/20 (провадження № 61-19702св20) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме щодо застосування наступних норм права: частини восьмої статті 259 ЦПК України, частини третьої статті 223 ЦПК України у подібних правовідносинах при розгляді справи в суді апеляційної інстанції у контексті рішення Європейського Суду з прав людини від 25 липня 2018 року в справі «Бартая проти Грузії», частини першої статті 3 Конвенції про правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
		 
		Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
		 
		У жовтні 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції, подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судове рішення апеляційного суду без змін як таке, що ухвалене                 з додержанням норм матеріального та процесуального права.
		 
		Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 25 серпня 2022 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
		 
		21 вересня 2022 року на адресу Верховного Суду надійшла заява   ОСОБА_2 про усунення недоліків, уточнена касаційна скарга та заява про відвід судді Коломієць Г. В.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2022 року заяву ОСОБА_2 про відвід судді Верховного Суду Коломієць Г. В. визнано необґрунтованою. Заяву ОСОБА_2 про відвід судді Верховного Суду Коломієць Г. В. передано для вирішення зазначеного питання у порядку, передбаченому частиною першою статті 33 ЦПК України, іншому судді.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду         Сакари Н. Ю. від 22 вересня 2022 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_2 про відвід судді Верховного Суду Коломієць Г. В.        у цій справі.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції, зупинено дію постанови Закарпатського апеляційного суду від 05 липня      2022 року до закінчення розгляду справи в касаційному порядку.
		 
		У жовтні 2022 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб 03 лютого 2018 року в селі Нодькорачонь (Угорщина), який зареєстрований у Дунауйварошській міській раді, про що зроблений актовий запис за № С06164412. Після одруження прізвище відповідачки змінено з ОСОБА_2 на ОСОБА_2 .
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_3 на території Угорщини у сторін народився син ОСОБА_1 , що констатовано відомостями про дитину, виданими Дунауйварошською міською радою Угорської Республіки від 17 липня           2018 року.
		 
		Після народження дитина проживала на території Угорщини протягом п`яти місяців.
		 
		Відповідно до довідки № 121 про реєстрацію особи громадянином України, виданої Головним управлінням Державної міграційної служби України                   у Закарпатській області від 25 березня 2019 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , набув громадянства України з дати його народження, тобто з ІНФОРМАЦІЯ_3 .
		 
		Мати дитини ОСОБА_2 та дитина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є біпатридами, громадянами Угорщини та України одночасно.
		 
		Малолітній ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , вивезений із Угорщини до України його батьками - позивачем та відповідачкою 21 грудня 2018 року.
		 
		Батько дитини ОСОБА_1 був присутній при перетині кордону під час вивезення сина, переміщення дитини відбулось за згодою батька.
		 
		За поясненням позивача, його усна згода на перебування дитини з матір`ю в Україні була надана на період новорічних свят. 
		 
		Згідно пояснень позивача, дружина з дитиною мали повернутися до Угорщини 03 січня 2019 року.
		 
		Із грудня 2018 року мати ОСОБА_2 проживає із сином на території України, а батько ОСОБА_1 - на території Угорщини.
		 
		ОСОБА_2 та малолітній ОСОБА_1 мають зареєстроване постійне місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 .
		 
		Згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 , виданою Центром надання адміністративних послуг виконавчого комітету Берегівської міської ради від 09 січня 2019 року № 74, зареєстрованим                   з 22 серпня 2008 року і по час видачі довідки її місцем проживання є будинок АДРЕСА_3 .
		 
		Із 01 вересня 2021 року малолітній ОСОБА_1 зарахований до дошкільного начального закладу у селі Нодькорачонь (Угорщина).
		 
		ОСОБА_2 є одночасно громадянкою України (підтверджується її паспортом громадянина України від 05 січня 2018 року та паспортом громадянина України для виїзду за кордон від 01 лютого               2019 року) та Угорщини (підтверджується документом про надання їй угорського громадянства у 2012 році, паспортною карткою, посвідченням особи), позивач ОСОБА_1 є громадянином Угорщини, про що свідчить його паспорт громадянина Угорщини.
		 
		04 січня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до слідчого відділу управління поліції у м. Дунауйварош, де повідомив про незаконне утримання дитини.
		 
		02 квітня 2019 року до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року через Центральний орган Угорщини надійшла заява ОСОБА_1 , яка складена 11 березня           2019 року, про сприяння поверненню дитини до Угорщини. 
		 
		З метою сприяння поверненню дитини ОСОБА_1 надав довіреність      від 02 травня 2019 року, відповідно до статті 28 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, якою уповноважив Центральний орган України і його представників діяти від його імені та вчиняти всі необхідні дії, пов`язані із забезпеченням повернення дитини.
		 
		На підставі заяви ОСОБА_1 Міністерство юстиції України через Головне територіальне управління юстиції у Закарпатській області звернулося до ОСОБА_2 з метою надання пояснень та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Угорщини.
		 
		16 травня 2019 року до Головного територіального управління юстиції                    у Закарпатській області надійшла заява ОСОБА_2 , у якій відповідачка зазначала, що вирішила повернутися до України до своїх батьків, оскільки відносини подружжя погіршилися; повернення дитини до Угорщини                        є неможливим; посилалася на існування спору в суді щодо визначення місця проживання дитини та вказувала на існування серйозного ризику того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
		 
		У лютому 2020 року Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) звернулось до суду з позовом           в інтересах ОСОБА_1 про повернення дитини.
		 
		Рішенням Берегівського районного суду Закарпатської області від 05 лютого             2020 року у справі № 297/1673/19, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 14 червня 2021 року, позов              ОСОБА_2 задоволено.
		Шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженцем м. Дунауйварош (Угорщина), та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , укладений 03 лютого 2018 року в селі Нодькорачонь (Угорщина), зареєстрований у Дунауйварошській міській раді, розірвано.
		Змінено прізвище позивача при оформленні розірвання шлюбу з « ОСОБА_2 » на « ОСОБА_2 ».
		Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з його матір`ю ОСОБА_6 .
		Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 аліменти на утримання малолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у твердій грошовій сумі в розмірі 3 000,00 грн щомісячно, починаючи                        з 12 серпня 2019 року і до досягнення дитиною повноліття.
		Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		 
		Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_17 задоволено, рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 05 лютого 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 14 червня 2021 року скасовано та закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - Служба у справах дітей виконавчого комітету Берегівської міської ради Закарпатської області, про розірвання шлюбу, відновлення дошлюбного прізвища, визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів на утримання дитини (провадження                        № 61-12045св21).
		 
		Закриваючи провадження у справі, Верховний Суд виходив із того, що станом на 28 серпня 2019 року (дата відкриття провадження у цій справі)                              в провадженні угорського суду між сторонами вже була справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав - розірвання шлюбу (відновлення дошлюбного прізвища позивача є похідною вимогою від первісної про розірвання шлюбу), визначення місця проживання спільної дитини подружжя та стягнення аліментів, і позивачу про це було достеменно відомо, враховуючи подання нею зустрічного позову у квітні 2019 року до районного суду м. Дунауйварош, а сторона відповідача послідовно повідомляла про це суди.
		 
		Згідно з рішенням районного суду м. Дунауйварош від 21 червня 2019 року        у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про розірвання шлюбу суд встановив тимчасовий вимір: «до набрання законної сили остаточного судового рішення, син ОСОБА_1 , у шлюбі народився,           ІНФОРМАЦІЯ_3 , позивач має право на контакт з дитиною в парних тижнях в неділю від 9.00 до 11.00 год. на місце догляду підтримувати зв`язок».                  У поясненнях суду щодо прийнятого рішення зазначено, що між сторонами відбувається судовий процес розірвання шлюбу, укладеного 03 лютого         2018 року, і у своїй заяві заявник ( ОСОБА_1 ) вимагав тимчасової допомоги в першу чергу для того, щоб суд дозволив йому здійснювати батьківську відповідальність за дитину; на цій стадії провадження суд розглянув лише клопотання сторін про тимчасовий захід, який регулює відносини між позивачем та дитиною.
		 
		Згідно із змістом позовної заяви по шлюбному процесу ОСОБА_1 до районного суду м. Дунауйварош, отриманою судом 04 березня 2019 року, ОСОБА_1 просив суд стосовно відповідача ОСОБА_6 розірвати укладений між ними шлюб, а також надати йому право здійснювати батьківські повноваження щодо до неповнолітнього сина ОСОБА_1 , врегулювати право підтримувати зв`язки відповідача із дитиною та зобов`язати відповідача з моменту прийняття рішення сплачувати щомісячно аліменти на утримання дитини.
		 
		Крім цього, ОСОБА_1 просив суд своїм тимчасовим рішенням надати йому право бути опікуном свого неповнолітнього сина, якщо дане його прохання вважається необґрунтованим, просив суд в альтернативному варіанті призначити місце перебування його неповнолітнього сина за попереднім його місцем перебування за останнім постійним місцем проживання в селі Нодькорачонь, водночас врегулювати його зустрічі із сином, які відповідач має забезпечити. Зазначене узгоджується із установленим районним судом м. Дунауйварош рішенням від 21 червня       2019 року про встановлення тимчасового виміру.
		 
		За змістом зустрічного позову ОСОБА_6 до районного суду                         м. Дунауйварош, що надійшов до суду 07 квітня 2019 року, позивач пред`явила 5 зустрічних позовних вимог до ОСОБА_1 :
		1) розірвати укладений між сторонами 03 лютого 2018 року шлюб;
		2) надати їй виключне право здійснювати опіку над спільною дитиною;
		3) визначити місцем проживання спільної дитини позивача та відповідача теперішнє місце проживання його матері за адресою: АДРЕСА_3 ;
		4) встановити графік зустрічі відповідача із дитиною;
		5) зобов`язати відповідача сплачувати щомісячно аліменти на утримання дитини.
		 
		Районним судом м. Дунауйварош (Угорщина) від 15 жовтня 2020 року, що набрало законної сили 07 грудня 2020 року, прийнято рішення: розірвати шлюб, укладений 03 лютого 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; батько дитини отримав право на опіку над сином;  зобов`язано відповідача ОСОБА_2 протягом трьох днів з моменту набрання сили даного рішення передати позивачу ОСОБА_1 дитину з його особистими речами та особистими документами; скасовано тимчасове розпорядження № 39; урегульовано контакти між відповідачем ОСОБА_2 та дитиною; зобов`язано ОСОБА_2                           з наступного місяця після набрання законної сили рішенням щомісячно сплачувати на користь позивача ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини; зустрічний позов ОСОБА_2 відхилено, вирішено питання судових витрат.
		 
		Верховний Суд (Угорщина) рішенням від 07 вересня 2021 року відхилив клопотання ОСОБА_6 про перегляд справи.
		 
		Мотивувальна частина
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,                                     є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права                       у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог                                 і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Зазначеним вимогам постанова апеляційного суду не відповідає.
		 
		Спірні правовідносини виникли у зв`язку з пред`явленням батьком малолітньої дитини вимоги про її повернення до Угорщини згідно                              з правилами Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року.
		 
		Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються                     в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані положеннями Гаазької конвенції 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року                   № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей».
		 
		Гаазька конвенція 1980 року захищає дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування на території іншої держави та спрямована на забезпечення невідкладного повернення дітей до держави їхнього постійного проживання.
		 
		Відповідно до частини першої статті 3 Гаазької конвенції 1980 року переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: 
		a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та
		b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.
		 
		За змістом частини другої статті 3 Гаазької конвенції 1980 року права піклування, про які йдеться у пункті «а», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.
		 
		Отже, виходячи зі змісту Гаазької конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини потрібно встановити:
		по-перше, що дитина постійно мешкала в договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 цієї Конвенції);
		по-друге, що переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції);
		по-третє, що заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).
		 
		Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділеним правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування про дитину, без згоди якого/якої відбулася зміна місця проживання дитини.
		 
		Згідно з частиною першою статті 12 Гаазької конвенції 1980 року визначено, що якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
		 
		У частині другій статті 12, частинах першій, другій статті 13 та статтею 20 Гаазької конвенції 1980 року визначений вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.
		 
		Обов`язок доведення існування підстав для відмови у поверненні дитини зазначена Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).
		 
		За змістом частини другої статті 12 Гаазької конвенції 1980 року судовий                  і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
		 
		На доведення того, що дитина прижилася у своєму новому середовищі, можуть наводитися такі факти: дитина відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, різноманітні гуртки; за дитиною здійснюється медичний догляд; у дитини є свої друзі, захоплення; дитина має сталі сімейні зв`язки; відбулася зміна мови спілкування та інші факти, які підтверджують, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини тощо.
		 
		У поверненні дитини відповідно до положень статті 12 Гаазької конвенції 1980 року може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави (тобто в якій дитина фактично перебуває) в галузі захисту прав людини й основних свобод, про що йдеться у статті 20 цієї Конвенції.
		 
		Статтею 13 Гаазької конвенції 1980 року передбачено, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:
		а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання;
		b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
		 
		Зазначені факти підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на теперішній час, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла відповідного віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.
		 
		У статті 50 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей (далі - Гаазька конвенція 1996 року), до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 14 вересня 2006 року № 136-V «Про приєднання України до Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей», зазначено, що ця Конвенція не впливає на застосування Гаазької конвенції 1980 року у відносинах між сторонами обох Конвенцій. Однак ніщо не перешкоджає застосуванню положень цієї Конвенції для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася, чи для надання права на спілкування.
		 
		Отже, наведене правило передбачає можливість паралельного застосування обох Гаазьких конвенцій для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася.
		 
		Гаазька конвенція 1996 року не замінює і не вносить змін у механізм, встановлений Гаазькою конвенцією 1980 року для дій у ситуаціях міжнародного викрадення дітей. Навпаки, ОСОБА_23 конвенція 1996 року доповнює та посилює ОСОБА_23 конвенцію 1980 року стосовно деяких аспектів. Це означає, що низка її положень можуть бути використані як доповнення до Гаазької конвенції 1980 року, коли остання застосовується до конкретної справи.
		 
		Правила стосовно юрисдикції, які містяться у главі ІІ Гаазької конвенції       1996 року, створюють загальний підхід до юрисдикції, що забезпечує визначеність для сторін і може таким чином сприяти запобіганню спроб пошуку «зручного» суду через міжнародне викрадення дітей.
		 
		Гаазька конвенція 1980 року продовжує застосовуватися до відносин між договірними державами Гаазької конвенції 1996 року, які є також учасниками Гаазької конвенції 1980 року.
		 
		Гаазька конвенція 1996 року доповнює і посилює ОСОБА_23 конвенцію             1980 року, встановлюючи чіткі межі для здійснення юрисдикції, у тому числі у виключних випадках, коли у поверненні дитини відмолено або повернення не запитано. Гаазька конвенція 1996 року укріплює Гаазьку конвенцію         1980 року, підкреслюючи первинну роль органів влади Договірної держави постійного місця проживання дитини у прийняття рішень про заходи, які можуть бути необхідні для довгострокового захисту дитини.
		 
		Такий підхід у розумінні співвідношення цих Конвенцій підтримується положеннями «м`якого права» (пункти 13.1, 13.2, 13.5, 13.6 Практичного посібника застосування Гаазької конвенції 1996 року Постійного бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права, 2014 рік), а також офіційним тлумаченням, наданим Постійним бюро Гаазької конференції.
		 
		За правилами Гаазької конвенції 1996 року у випадку викрадення держава,      в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 Гаазької конвенції 1996 року встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування. Правила статті 6 Гаазької конвенції 1996 року застосовуються у випадках, коли неможливо встановити постійне місце проживання дитини.
		 
		Визначення, яке із правил підвідомчості спору підлягає застосуванню, залежить від встановлених фактичних обставин, зокрема, місця постійного проживання дитини, його зміни чи не набуття такого місця дитиною.
		 
		Відповідно до статті 5 Гаазької конвенції 1996 року судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини. З урахуванням статті 7 зазначеної Конвенції у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи держави нового звичайного місця проживання.
		 
		Стаття 5 Гаазької конвенції 1996 року містить загальне правило стосовно юрисдикції, яке полягає в тому, що заходи захисту дітей мають бути вжиті судовими або адміністративними органами держави місця постійного проживання дитини.
		 
		Поняття «місце постійного проживання» не визначене цією Конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.
		Звичайне місце проживання підтверджується: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд,       у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.
		 
		Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання,                     а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.
		 
		Враховуючи вказані норми міжнародного і цивільного права, а також те, що на момент пред`явлення позову, малолітній ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проживає на території України разом із матір`ю, що свідчить про те, що Україна є звичайним місцем його проживання в розумінні частини першої статті 5 Гаазької конвенції 1996 року, спір між сторонами підпадає під юрисдикцію судів України.
		 
		Встановлено, що процедура щодо повернення незаконно утримуваної малолітньої дитини розпочата в адміністративному органі, а саме Міністерстві юстиції України, у квітні 2019 року.
		 
		При вирішенні цієї категорії справ необхідно керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини, перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення, що узгоджується                з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові          від 18 червня 2014 року у справі № 6-58цс14.
		 
		Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини 1989 року), держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
		 
		У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини 1989 року визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.
		 
		Частиною першою статті 9 Конвенції про права дитини 1989 року передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне                            в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
		 
		Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку     з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонічний фізичний, розумовий, духовний, моральний               і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
		 
		Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод              1950 року (далі - Конвенція 1950 року). 
		 
		Відповідно до статті 8 цієї Конвенції 1950 року кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом                           і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		 
		Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
		 
		Так, рішенням від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) у справі «М.С. проти України» ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції 1950 року, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.
		 
		У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
		 
		На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.
		 
		При цьому, при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
		 
		Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини.
		 
		Стосовно питання про співвідношення між Конвенцією про права дитини 1989 року та Гаазькою Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року ЄСПЛ уже зазначав, що у сфері міжнародного викрадення дітей зобов`язання, які накладаються статтею 8 на Договірні держави, повинні тлумачитися у світлі вимог Гаазької конвенції 1980 року (справа «Ignaccolo-Zenide», § 95; «Iglesias Gil та A.U.I. проти Іспанії», № 56673/00, § 51; та «Maumousseau та Washington», § 60) і вимог Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (справи «Maire», § 72; «Maumousseau та Washington», і «Neulinger та Shuruk», § 132), а також відповідних норм і принципів міжнародного права, застосовних у відносинах між Договірними державами (справа «Demir та Baykara проти Туреччини»,         № 34503/97, § 67).
		 
		Цей підхід включає в себе комбіноване і гармонійне застосування міжнародних документів, зокрема, Конвенції про права дитини 1989 року та Гаазької Конвенції 1980 року, беручи до уваги їх мету і наслідки для захисту прав дітей та батьків.
		 
		Вирішальним питанням є те, чи було забезпечено в межах свободи розсуду, що надається державам у таких питаннях, справедливий баланс, який повинен існувати між конкуруючими інтересами, що стоять на кону: інтереси дитини, батьків та громадського порядку (справа «Maumousseau та Washington», § 62), беручи при цьому до уваги те, що найкращі інтереси дитини повинні отримати першочергову увагу і що цілі попередження та негайного повернення відповідають певній концепції «найкращих інтересів дитини». Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції 1980 року. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій Конвенції виключення, зокрема, у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди.
		 
		Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судом на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою.
		 
		Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12 (провадження № 14-21звц21) про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року у зв`язку із встановленням ЄСПЛ у рішенні у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) порушення Україною міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції 1950 року при вирішенні судом справи.
		 
		У пункті 31 рішенні ЄСПЛ від 28 січня 2021 року у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (заява № 12354/19) суд звернув увагу, що стаття 8 Конвенції покладає на національні органи влади конкретний процесуальний обов`язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування «серйозного ризику» для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому будуть наведені конкретні причини з огляду на обставини справи. Як відмова враховувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під сферу дії статей 12, 13 і 20 Гаазькій конвенції, так і недостатня аргументація у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечили б вимогам статті 8 Конвенції, а також меті та завданню Гаазькій конвенції. Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, яка не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, які мають вузько тлумачитися. Це також дозволить суду, завдання якого полягає не у підміні собою національних судів, здійснювати доручений йому європейський нагляд             (§ 31).
		 
		У рішенні ЄСПЛ від 26 листопада 2013 року (заява № 27853/09) у справі               «Х проти Латвії», зазначено, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції 1980 року може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен             по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної Конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції 1950 року (справа «Neulinger та Shuruk»,            § 133) (§ 106).
		 
		Відповідно до висновків ЄСПЛ, викладених у справі «Шнеерсоне                                 і Кампанелла проти Італії», рішення від 12 липня 2011 року (заява № 14737/09), рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Гаазької Конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Гаазькою конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв`язків з сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків,                  і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення.
		 
		ЄСПЛ у справі «Х проти Латвії» ((X v. Latvia) від 26 листопада 2013 року, заява № 7853/09, пункти 101, 107)) зазначив, що в контексті розгляду поданого           в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування цієї Конвенції (стаття 13 (а) та існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 Конвенції національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого суд розглядає відповідно до вказаної Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою. Стаття 8 Конвенції покладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення з наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова у прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької Конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько.
		 
		Верховний Суд виходить з того, що підстави для відмови у поверненні дитини, тобто факти, підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на сьогодні, так і в майбутньому, оцінкою сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.
		 
		Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		 
		Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		 
		Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		 
		Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
		 
		Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
		 
		Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
		 
		Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
		Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		 
		Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		 
		З огляду на викладені норми, які регулюють правовідносини, які виникли між сторонами, в межах доводів касаційної скарги, Верховний Суд має з`ясувати, чи виконала відповідачка обов`язок доведення обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання, та чи суди попередніх інстанцій виконали процесуальні обов`язки за статтею 8 Конвенції стосовно надання конкретного та детального обґрунтування у контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією.
		 
		У справі, яка переглядається, установлено, що малолітній ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , вивезений із Угорщини до України його батьками - позивачем та відповідачкою 21 грудня 2018 року. Батько дитини ОСОБА_1 був присутній при перетині кордону під час вивезення сина та надав усну згоду на перебування дитини з матір`ю в Україні. 
		 
		Отже, у цій справі відсутні такі обов`язкові умови для повернення дитини як незаконне переміщення та утримання дитини і наявна така умова як надання згоди, у тому числі своїми активними діями (при перетині кордону) на переміщення та утримання дитини.
		 
		При цьому матеріали справи не містять доказів на підтвердження твердження позивача про те, що така згода ним надана лише на період новорічних свят.
		 
		Із грудня 2018 року мати проживає із сином на території України,                                а ОСОБА_1 - на території Угорщини.
		 
		За твердженням відповідачки, вона після народження сина була змушена втекти разом із сином з Угорщини до України, оскільки їхньому життю                     і здоров`ю загрожувала реальна небезпека з боку її чоловіка, який умисно систематично вчиняв фізичне насильство щодо неї, завдавав їй тілесні ушкодження навіть коли вона була вагітна.
		 
		Суд першої інстанції встановив, що дитина ОСОБА_1 мешкає разом          з матір`ю за місцем її проживання та забезпечена всім необхідним. Сім`я відповідача проживає у власному приватному будинку, в якому створені всі належні умови для повноцінного розвитку малолітнього ОСОБА_1 . Дитина спостерігається у педіатра в поліклініці за місцем мешкання, про що 08 січня 2019 року підписано відповідну декларацію № 0001-3ТТМ-2К00 у КНП «Берегівський центр первинної медико-санітарної допомоги Берегівської районної ради Закарпатської області».
		 
		Відповідачка надала копію довідки № 121 про реєстрацію особи громадянином України, виданої 25 березня 2019 року першим начальником ГУ ДМС України в Закарпатській області, згідно з якою ОСОБА_1 ,          ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженець м. Дунайварош, Угорщина, набув громадянство на підставі частини першої статті 7 Закону України «Про громадянство України» та є громадянином України з 15 липня 2018 року, тобто з моменту народження.
		 
		З огляду на викладене, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, виходячи із найкращих інтересів дитини, дійшов правильного висновку про те, що малолітній ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уже прижився      у своєму новому середовищі, в якому знаходиться з грудня 2018 року, тобто більше чотирьох років.  
		 
		Крім того, дитина знаходиться у віці, коли потребує тісного емоційного контакту з матір`ю, що є запорукою її гармонійного розвитку, тому вона                      не повинна розлучатися з матір`ю. Можлива розлука дитини, ІНФОРМАЦІЯ_3 , із матір`ю і зміна місця проживання з України на Угорщину, де дитина не знає нікого із родини батька, буде для неї стресовою, фруструючою ситуацією, яка негативно вплине на її як психологічний, так і на фізичний розвиток. З огляду на вік дитини розлучення з матір`ю створить                  для дитини нетерпиму обстановку.
		 
		При цьому у своєму віці ОСОБА_2 має коло значущих для нього людей, це люди, які становлять його сімейне оточення, у процесі взаємодії з якими відбувається процес соціальної та гендерної ідентичності: мати та її родина.
		 
		Отже, існують реальні ризики того, що повернення дитини до Угорщини негативно вплине на дитину, спричинить їй психічну шкоду та не сприятиме забезпеченню якнайкращих її інтересів. 
		 
		Верховний Суд також враховує, що на час розгляду справи судом касаційної інстанції дитині виповнилось чотири роки вісім місяців, із яких лише п`ять місяців дитина проживала в Угорщині, а з 21 грудня 2018 року (тобто вже більше чотирьох років) проживає в Україні.
		 
		Верховний Суд зазначає, що малолітня дитина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уже прижилася у своєму новому середовищі, в якому знаходиться більше одного року, зокрема, більше чотирьох років, а тому повернення дитини загрожує заподіянням їй психічної шкоди й створить для неї нетерпиму обстановку (пункт b статті 13 Гаазької Конвенції 1980 року).
		 
		Апеляційний суд вказаного не врахував, посилаючись на те, що утримання дитини на території України порушує право батька на піклування про дитину, не взяв до уваги, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага, проте інтереси дитини мають переважати над інтересами батьків. Лише прагнення батька до здійснення піклування                     і реалізацію своїх батьківських прав не є достатнім для твердження про найкращі інтереси дитини для повернення її за місцем проживання батька за викладених обставин в мотивувальній частині цієї постанови.
		 
		Верховний Суд бере до уваги, що як відмова у прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статті 13 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Зазначає, що право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції. Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у пункті 2 цієї статті, та не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві.
		 
		Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що відмова у позові ґрунтується на приписах Гаазької конвенції, що визначає випадки, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини.
		 
		Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про те, що позов ОСОБА_1 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Угорщини задоволенню не підлягає, однак помилково взяв до уваги рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 05 лютого 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду          від 14 червня 2021 року у справі № 297/1673/19 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , третя особа - виконавчий комітет Берегівської міської ради, про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів на утримання дитини, які скасовані постановою Верховного Суду від 09 лютого 2022 року.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
		 
		Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України).
		 
		Частиною першою статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
		 
		Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу ОСОБА_2 необхідно задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
		 
		Оскільки постанова апеляційного суду скасована, тому підстави для поновлення її дії відсутні.
		 
		Щодо розподілу судових витрат
		 
		Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		 
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку     з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		 
		За подання касаційної скарги відповідач сплатила 3 363,20 грн, які підлягають стягненню з позивача на її користь.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд                у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
		 
		Постанову Закарпатського апеляційного суду від 05 липня 2022 року скасувати.
		 
		Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області                   від 25 жовтня 2021 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
		 
		В іншій частині рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 жовтня 2021 року залишити в силі.
		 
		Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 3 363,20 грн (три тисячі триста шістдесят три гривні 20 копійок).
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий  Д. Д. Луспеник    Судді:   І. А. Воробйова     Б. І. Гулько     Г. В. Коломієць      Р. А. Лідовець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...