Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 205/5997/22 : Кримінальні справи (з 01.01.2019); Справи в порядку виконання судових рішень у кримінальних провадженнях; про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким.
Надіслано судом: 13.04.2023. Зареєстровано: 13.04.2023. Забезпечено надання загального доступу: 14.04.2023.
Дата набрання законної сили: 03.04.2023
Номер судового провадження: 11-кп/803/1331/23
Номер кримінального провадження в ЄРДР: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
		Провадження № 11-кп/803/1331/23 Справа № 205/5997/22   Суддя у 1-й інстанції -  ОСОБА_1  Суддя у 2-й інстанції -                 ОСОБА_2 
		 
		 
		УХВАЛА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		03 квітня 2023 року                                м. Дніпро
		 
		Колегія суддів Судової палати з розгляду кримінальних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:
		головуючого судді          ОСОБА_2 
		суддів                 ОСОБА_3 , ОСОБА_4 
		за участю: 
		секретаря         ОСОБА_5 
		прокурора     ОСОБА_6 
		засудженого ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції)
		захисника-адвоката ОСОБА_8 
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали провадження за апеляційною скаргою засудженого ОСОБА_7 на ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 січня 2023 року про відмову у задоволенні клопотання 
		ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , засудженого вироком Київського апеляційного суду від 06.06.2002 року за ст.ст. 42, 43, 69, 93 п. а,г,е,з,і КК України (ред. 1960 року) та ч. 1 ст. 15 ч. 2 ст. 185, ч. 1 та 2 ст. 153, ч. 1 ст. 263 КК України (ред. 2001 року) до покарання у вигляді довічного позбавлення волі,
		про заміну покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк та звільнення від покарання у виді довічного позбавлення волі
		Встановила:
		Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 січня 2023 року відмовлено у задоволення клопотання засудженого ОСОБА_7 про заміну покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк та звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі.
		Рішення суду обґрунтовано наступним.
		ОСОБА_7 засуджений вироком Апеляційного суду м. Києва від 06.06.2002 року за ст. 69, п.п. «а», «г», «е», «з», «і» ст.93, ст.ст.42,43 КК України (в редакції 1960 року), ч.1 ст.15, ч.2 ст.185, ч.1 ст.15, ч.1 ст.153, ч.2 ст.153, ч.1 ст.263 КК України (в редакції 2001 року) до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є особистим майном засудженого.
		Початок строку покарання ОСОБА_7 ухвалено рахувати з 01.08.1999 року.
		Ухвалою колегії суддів палати Верховного Суду України у кримінальних справах від 28.11.2002 року вказаний вище вирок від 06.06.2002 року залишено без змін.
		На даний час засуджений відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі в Державній установі «Дніпровська установа виконання покарань (№89)».
		 
		Ухвалою колегії суддів палати Верховного Суду України у кримінальних справах від 28.11.2002 року вказаний вище вирок від 06.06.2002 року залишено без змін.
		Оскільки положень, які б визначали граничний строк виконання покарання у виді довічного позбавлення волі або граничний термін ув`язнення особи, яка засуджена до покарання у виді довічного позбавлення волі норми КК України 1960 року а також КПК 2012 року - не містять, чинними положеннями КК України, в тому числі й нормами розділу ХІІ не передбачено звільнення особи від покарання у виді довічного позбавлення волі, в тому числі з підстав, на які посилається засуджений ОСОБА_7 у клопотанні, суд першої інстанції прийшов до висновку про необґрунтованість клопотання засудженого в цій частині.
		Крім того, враховуючи характеристику засудженого ОСОБА_7 з установи виконання покарань, даних з матеріалів його особової справи, під час розгляду клопотання засудженого ОСОБА_7 не було встановлено обставин, які б об`єктивно вказували на те, що з урахуванням тяжкості вчинених останнім злочинів, їх характеру та фактичних обставин, а також особи самого засудженого та його характеристики, покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п`ятнадцяти до двадцяти років буде достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів, як самим засудженим так і іншими особами.
		 
		Засуджений ОСОБА_7 не погодився з даним рішенням суду. В апеляційній скарзі просить ухвалу скасувати, постановити нову, якою задовольнити його клопотання про заміну покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років. 
		В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що мотиви, викладені в ухвалі суду не стосуються суті поставленого ним питання. 
		Судом першої інстанції не було враховано практику ЄСПЛ, рішенням якого від 11 березня 2021 року у справі Дембо та ніші проти нього, Судом встановлено порушення ст. 3 Конвенції в частині застосування національними судами до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, без можливості перегляду справ з подальшим звільненням від покарання.
		Також посилається на рішення Конституційного Суду України від 16.09.2021 року № 5-6 (ІІ)/2021, в якому зазначено, що встановлені Кримінальним Кодексом України покарання у виді довічного позбавлення волі, як покарання без перспективи, є несумісним з конституцією України. 
		Зазначає, що відсутність в законодавства України чіткого механізму вирішення питання про наявність пенологічних підстав для подальшого тримання засудженого у місцях позбавлення волі не може вважатись підставою для відмови у розгляді та задоволенні даного клопотання, оскільки статтею 55 Конституції України, незалежно від закріплення механізму його реалізації у законах України. 
		Звертає увагу на рішення Європейського суду з прав людини від 28.01.2022 року (Банчок і Ласло (№2)проти Угорщини, Заявки № 53374/15 та 53364/15), де Суд зазначив, що сорок років, протягом яких заявники повинні чекати, перш ніж вони вперше зможуть розраховувати на розгляд питання про умовно-дострокове звільнення, є значно більшим періодом, ніж максимально рекомендований період, після якого перегляд має бути гарантовано.
		Вказує, що за час відбування покарання порядок виконання та відбування покарання він не порушував. Для засуджених даної категорії умови праці не передбачені. Заохочень не має, бо в каральній пенітенціарній системі заохочення для пожиттєво ув`язнених не можливі. Перебуває в активному стані ресоціалізації, усвідомлює своє відновлення в соціальному статусі члена суспільства, прагне до повернення до самостійного загальноприйнятого соціально-нормального життя у суспільстві. Крім того вказує, що у нього померла мати і брат ОСОБА_9 , який відбував з ним покарання. Батько хворіє на інсульт і ряд хронічних вікових захворювань, потребує постійного стороннього догляду.
		Вважає, що судом було порушено ч.1 ст3, ч.2 ст.23, ч.3 ст. 28, ст. 63 Конституції України щодо нього, що виникло під час відбування покарання у виді довічного позбавлення волі. 
		Під час апеляційного перегляду справи, засуджений ОСОБА_7 та його захисник  адвокат ОСОБА_8 підтримали вимоги апеляційної скарги, просили їх задовольнити в повному обсязі.
		Прокурор заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, вважала ухвалу суду законною та обґрунтованою.
		В судових дебатах учасники провадження підтримали такі ж позиції.
		Заслухавши доповідь судді, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга засудженого не підлягає задоволенню з таких підстав.
		Як вбачається з матеріалів провадження, вироком Апеляційного суду м. Києва від 06.06.2002 року ОСОБА_7 засуджений за вчинення злочинів, передбачених ст. 69, п.п. «а», «г», «е», «з», «і» ст.93, ст.ст.42,43 КК України (в редакції 1960 року), ч.1 ст.15, ч.2 ст.185, ч.1 ст.15, ч.1 ст.153, ч.2 ст.153, ч.1 ст.263 КК України (в редакції 2001 року) до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є особистим майном засудженого.
		Початок строку покарання ОСОБА_7 ухвалено рахувати з 01.08.1999 року.
		Ухвалою колегії суддів палати Верховного Суду України у кримінальних справах від 28.11.2002 року вирок Апеляційного суду м. Києва від 06.06.2002 року щодо ОСОБА_7 залишено без змін.
		На даний час засуджений відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі в Державній установі «Дніпровська установа виконання покарань (№89)».
		На думку колегії суддів, доводи засудженого щодо порушення принципів правової визначеності та верховенства права не можуть бути взяті до уваги, оскільки зводяться до власного обґрунтування вказаних принципів.
		Кримінальний Кодекс України 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п`ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94).
		Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 КК України 1960 року).
		За таких обставин, колегія суддів вважає, що альтернативний характер санкцій статей КК України 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не дають підстав для призначення ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі строком на певний строк, оскільки це порушує принцип співмірності тяжкості вчинених ним злочинів і покарання за їх вчинення не відповідає принципу справедливості в кримінальному праві.
		Посилання засудженого ОСОБА_7 на ту обставину, що призначене йому покарання порушує ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), є неприйнятним, з огляду на таке.
		ЄСПЛ зазначив у низці своїх рішень, в тому числі й від 12 березня 2019 року у справі «Пєтухов проти України», що сам факт того, що зрештою покарання у виді довічного позбавлення волі може бути відбутим у повному обсязі не суперечить ст. 3 Конвенції. Отже, перегляд покарання у виді довічного позбавлення волі необов`язково має призвести до звільнення відповідного засудженого. Характер встановленого за ст. 3 Конвенції порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави-відповідача вимагатиметься впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі. Механізм такого перегляду повинен гарантувати перевірку у кожному конкретному випадку, чи обґрунтовано триваюче тримання під вартою законними пенологічними підставами, та має надавати засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачити з певним ступенем точності, що їм треба зробити, аби було розглянуто питання щодо їх звільнення, та за яких умов це можливо, відповідно до стандартів, розроблених практикою Суду.
		Тобто, вказаним рішенням ЄСПЛ зобов`язано державу впровадити реформу системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі, та не встановлено будь-яких обов`язків держави щодо заміни покарання засудженим до довічного позбавлення волі, тим більше не визнає його катуванням або таким, що принижує гідність особи.
		У рішенні ЄСПЛ «Ласло Магьяр проти Угорщини», вказано, що Європейська конвенція з прав людини (далі - ЄКПЛ) не забороняє державам засуджувати осіб, що вчинили серйозні злочини, до невизначеного строку покарання у виді позбавлення волі, яке дозволяє тривале тримання під вартою правопорушника у випадку необхідності захисту населення, при цьому це особливо вірно для осіб, визнаних винуватими у вбивстві та інших тяжких злочинах проти особистості. Той факт, що такий засуджений, можливо, відбув тривалий термін тюремного ув`язнення, не зменшує позитивне зобов`язання держави по захисту населення; держава може виконати це зобов`язання, продовжуючи тримати під вартою таких довічно ув`язнених до тих пір, доки вони залишаються небезпечними.
		Аналогічну правову позицію висловила і Велика Палата Верховного Суду, яка 08 липня 2020 року розглянула в судовому засіданні кримінальну справу за заявою ОСОБА_10 про перегляд судових рішень, постановлених щодо нього, з підстав встановлення рішенням ЄСПЛ від 12 березня 2019 року (заява № 41216/13) у справі «Пєтухов проти України № 2» порушення Україною вимог ст. 3 Конвенції у зв`язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити. При цьому у своїх інших рішеннях ЄСПЛ також неодноразово звертав увагу на недосконалість чинного законодавства України і необхідність дотримуватися принципу правової визначеності, зокрема у п. 31 рішення в справі «Ракевич проти Росії» (Rakevich v. Russia), у п. 109 рішення у справі «Церква Бесарабської Митрополії та інші проти Молдови» (Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova), у п. 53 рішення в справі «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine) та у п. 19 рішення в справі «Новік проти України» (Novik v. Ukraine).
		Велика Палата Верховного Суду зазначила, що встановлені порушення Конвенції щодо ОСОБА_10 полягають у тому, що в Україні немає законодавчих підстав пенологічного характеру, які забезпечують особам, засудженим до довічного позбавлення волі, перспективу реального звільнення або перегляду призначеного покарання.
		Враховуючи національне законодавство та практику ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків: а) довічне позбавлення волі як пропорційний та справедливий вид покарання за скоєння найтяжчих злочинів не суперечить ідеї людської гідності, яка лежить в основі Конвенції, та не являє собою порушення ст. 3 цієї Конвенції; б) лише нескорочуване довічне позбавлення волі є порушенням ст. 3 Конвенції; в) відсутнє порушення ст. 3 Конвенції в тому випадку, коли існує нормативно визначений на національному рівні та практично ефективний механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі; г) механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі повинен надавати національним органам можливість оцінити зміни поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваючого утримання в ізоляції. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що в національному законодавстві України існує суттєва законодавча прогалина, що стосується врегулювання можливості звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Однак заповнення прогалин у нормативно-правових актах, прийняття законів, внесення до них змін і доповнень, узгодження їх положень між собою є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Адже варто розрізняти повноваження щодо правотворення, які належать законодавчому органу, та повноваження щодо правозастосування, що реалізуються судовими органами в процесі здійснення правосуддя.
		Підсумовуючи зазначене, як ЄСПЛ, так КСУ і Верховний Суд констатували de facto певну законодавчу прогалину в питаннях неможливості в Україні здійснювати оцінку змін поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваючого утримання в ізоляції, але вказаного роду прогалини мають усуватися виключно законодавцем, а не судом, оскільки при вирішенні конкретного клопотання засудженого у кримінальному провадженні правозастосувач, яким в даному випадку є суд, повинен діяти відповідно до точного змісту норми права, яку він застосував, у межах своєї компетенції, суворо дотримуватися процедури розгляду порушених особою питань, тобто користуватися принципом законності, згідно якого «дозволено робити лише те, що передбачено в законі» (ст. 19 Конституції України, Рішення КСУ № 7-рп/2009 від 16 квітня 2009 року).
		Доводи засудженого ОСОБА_7 в апеляційній скарзі, як на підставу зміни призначеного йому покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років на встановлення Конституційним Судом України неконституційності приписів ч. 1ст. 81 ч. 1 ст. 82 КК України, на думку колегії суддів також є безпідставним.
		Рішенням Другого сенату Конституційного Суду України від 16 вересня 2021 року № 6-р(II)/2021, на яке засуджений посилається, не констатує невідповідності Основному Закону тих кримінально-правових норм, що встановлюють довічне позбавлення волі, як вид покарання.
		Цим рішенням визнано неконституційними положення ч. 1 ст. 81 і ч. 1 ст. 82 КК у зв`язку з неможливістю умовно-дострокового звільнення від відбування цього заходу примусу (довічне позбавлення волі) і заміни невідбутої його частини більш м`яким.
		Пункт 4.1 рішення Конституційний Суд України зобов`язав Верховну Раду України усунути невідповідність окремих положень КК Основному Закону шляхом запровадження правового механізму, здатного забезпечити засудженим до довічного позбавлення волі реалістичну перспективу звільнення.
		Таким чином покарання у виді довічного позбавлення волі, не було визнано таким, що не відповідає Конституції України.
		Законом України від 18 жовтня 2022 року № 2690-IX (чинним від 6 листопада 2022 року) «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» внесено зміни до кримінального закону. Зокрема, положеннями ч. 5 ст. 82 КК, в новій редакції передбачено, що покарання у виді довічного позбавлення волі може бути замінено на покарання у виді позбавлення волі на строк від п`ятнадцяти до двадцяти років, якщо засуджений відбув не менше п`ятнадцяти років призначеного судом покарання.
		Водночас колегія суддів зазначає, що вимоги клопотання та апеляційної скарги засудженого ОСОБА_7 вимог застосування до нього ст. 81 та ст. 82 КК України не містять.
		Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для визнання призначеного ОСОБА_7 покарання у виді довічного позбавлення волі таким, що порушує ст.ст. 3, 7 Конвенції та заміни останньому покарання з довічного позбавлення волі на певний строк, оскільки призначене засудженому покарання відповідає вимогам законодавства. 
		При цьому колегія суддів враховує доводи апелянта про те, що він не порушував порядку відбування покарання, перебуває у активному стані ресоціалізації, усвідомлює своє відновлення в соціальному статусі члена суспільства, прагне до повернення до самостійного загальноприйнятого соціально-нормального життя у суспільстві, наявність батька похилого віку, який потребує стороннього догляду. Разом з тим, дані твердження, враховуючи вищевикладене а також дані про особу засудженого в сукупності, не можуть слугувати підставою для задоволення клопотання ОСОБА_7 .
		Посилання ОСОБА_7 на допущені судом першої інстанції порушення конституційних норм, зокрема ч.1 ст. 3, ч.2 ст. 23, ч.3 ст. 28, ст. 63 Конституції України, які як зазначає апелянт, виникли під час відбування ним покарання у виді довічного позбавлення волі, є необґрунтованими та не заслуговують на увагу.
		За таких обставин апеляційна скарга засудженого ОСОБА_7 не підлягає задоволенню, а рішення суду є обґрунтованим і скасуванню або зміні не підлягає.
		Керуючись ст. ст. 405, 407, 537, 539 КПК України, колегія суддів
		ПОСТАНОВИЛА:
		Апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_7 - залишити без задоволення.
		Ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 січня 2023 року про відмову у задоволенні клопотання засудженого  ОСОБА_7  про заміну покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк та звільнення від покарання у виді довічного позбавлення волі  залишити без змін.
		Ухвала набирає законної сили з дня її проголошення та оскарженню не підлягає.
		Судді:
		 
		 
		 
		 
		 
		____________________     ____________________     ____________________
		    ОСОБА_2          ОСОБА_3 ОСОБА_4

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...