Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 335/12292/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 14.04.2023. Забезпечено надання загального доступу: 14.04.2023.
Дата набрання законної сили: 08.03.2023
Номер судового провадження: 61-10042ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Ухвала
		 
		08 березня 2023 року
		місто Київ
		 
		справа № 335/12292/19
		провадження № 61-10042св21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Ступак О. В.,
		суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., 
		учасники справи:
		позивач - прокурор - заступник керівника Запорізької місцевої прокуратури № 3 Запорізької області в інтересах держави в особі Запорізької міської ради,
		відповідачі:  ОСОБА_1 , державний реєстратор Комунального підприємства «Центр надання послуг» Балабинської селищної ради Гопка Юрій Володимирович, ОСОБА_2 ,
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Садовніченко Вікторія Миколаївна,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Запорізького апеляційного суду від 12 травня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Дашковської А. В., Кримської О. М., Кочеткової І. В.,
		ВСТАНОВИВ:
		І. ФАБУЛА СПРАВИ
		Стислий виклад позиції позивача
		Заступник керівника Запорізької місцевої прокуратури № 3 Запорізької області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Запорізької міської ради у листопаді 2019 року звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень просив:
		- визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Центр надання послуг» Балабинської селищної ради Гопки Ю. В. (далі - державний реєстратор) від 13 жовтня 2017 року № 37560822 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира); 
		- визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 17 жовтня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Садовніченко В. М. (далі - приватний нотаріус), зареєстрований за № 4074;
		- визнати відумерлою спадщину, яка відкрилася після смерті ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а саме спірну квартиру, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1378079023101, загальною площею 30, 89 кв. м, житловою площею 14, 65 кв. м, та передати її територіальній громаді м. Запоріжжя.
		Прокурор обґрунтовував свої вимоги тим, що квартира  АДРЕСА_1 і належала на праві власності  ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 08 квітня 1996 року № НОМЕР_1, виданим Орджонікідзевською районною адміністрацією Запорізької міської ради народних депутатів.
		ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 - ОСОБА_4 . Після їх смерті спадкові справи не заводилися.
		17 жовтня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусомСадовніченко В. М., ОСОБА_1 відчужив квартиру   АДРЕСА_1 і на користь ОСОБА_2 .
		Прокурор зазначав, що Запорізька місцева прокуратура № 3 проводить досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42019081050000093, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) 02 травня 2019 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України), за заявою Департаменту правового забезпечення Запорізької міської ради про незаконне оформлення права власності на спірну квартиру.
		Під час досудового розслідування встановлено, що державний реєстратор Гопка Ю. В. 13 жовтня 2017 року вніс запис № 22814879 про право власності ОСОБА_1 на спірну квартиру на підставі свідоцтва про право власності від 08 квітня 1996 року № 335, виданого Орджонікідзевською районною адміністрацією Запорізької міської ради народних депутатів та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13 жовтня 2017 року № 37560822. Водночас ОСОБА_1 надав державному реєстратору Гопці Ю. В. підроблене свідоцтво про право власності на спірну квартиру та незаконно зареєстрував право власності на неї.
		Договір купівлі-продажу квартири від 17 жовтня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 є недійсним, оскільки укладений особою, яка не була власником спірної квартири та не могла її відчужувати.
		Прокурор звертав увагу на те, що оскільки після смерті ОСОБА_4 і ОСОБА_3 відкрилася спадщина, до якої увійшла спірна квартира, спадкоємці у визначений законом строк до нотаріальної контори для прийняття спадщини не звернулися, спадкоємців за заповітом і за законом немає, тому квартира є відумерлою спадщиною та власністю територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради.
		Тож територіальна громада м. Запоріжжя з часу відкриття спадщини набула речові права на нерухоме майно, яке вибуло з володіння поза її волею на підставі недійсного договору купівлі-продажу.
		Стислий виклад заперечень інших учасників справи
		ОСОБА_6 заперечувала проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.
		Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням від 12 листопада 2020 року Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя відмовив у задоволенні позову.
		Суд першої інстанції керувався тим, що ефективним (правомірним) способом захисту прав позивача у спірних правовідносинах є пред`явлення віндикаційного позову. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.
		Суд першої інстанції врахував, що прокурор не сформулював вимогу про визнання недійсним свідоцтва, виданого на ім`я ОСОБА_1 , на підставі якого за ним зареєстровано право власності на спірну квартиру. Також суд врахував, що до переходу права власності на спірну квартиру до ОСОБА_2 відбулися три реєстраційні дії, вчинені державним реєстратором, наслідком яких є офіційне визнання і підтвердження державою факту набуття права власності на квартиру у встановленому законом порядку спочатку ОСОБА_1 , від якого право власності за договором купівлі-продажу перейшло до ОСОБА_2 . Відтак, на переконання суду першої інстанції, задоволення позову і витребування спірної квартири у ОСОБА_2 як добросовісного набувача призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
		Додатковим рішенням від 25 листопада 2020 року Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя стягнув із Запорізької міської ради на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу в розмірі 30 312, 00 грн.
		Постановою від 12 травня 2021 року Запорізький апеляційний суд скасував рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 12 листопада 2020 року, ухвалив нове рішення про задоволення позову. 
		Суд визнав незаконним та скасував рішення державного реєстратора Гопки Ю. В. від 13 жовтня 2017 року № 37560822 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо квартири   АДРЕСА_1 і.
		Визнав недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 17 жовтня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
		Визнав відумерлою спадщину, яка відкрилася після смерті ОСОБА_3 і  ОСОБА_4 , а саме об`єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1378079023101, загальною площею 30, 89 кв. м, житловою площею 14, 65 кв. м, та передав її територіальній громаді м. Запоріжжя.
		Вирішив питання про розподіл судових витрат.
		Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції керувався тим, що державний реєстратор здійснив реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 08 січня 1994 року № НОМЕР_1, яке Орджонікідзевська районна адміністрація Запорізької міської ради народних депутатів не видавала відповідачу. На час укладення договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2017 року квартира не належала ОСОБА_1 , тому не могла бути ним відчужена на користь ОСОБА_2 , відтак зазначений договір є недійсним.
		На час звернення прокурора до суду з позовом спірне нерухоме майно не перебувало у володінні Запорізької міської ради. Існував лише законний інтерес територіальної громади м. Запоріжжя відповідно до статті 1277 ЦК України, яка регулює правовідносини щодо набуття і припинення права власності після смерті особи за відсутності спадкоємців. Ці законні очікування полягали у праві територіальної громади в особі Запорізької міської ради набути право власності на спадщину шляхом визнання її відумерлою в судовому порядку.
		Апеляційний суд зробив висновок про те, що оскільки у померлої ОСОБА_4 немає спадкоємців, спадщина, що складається зі спірної квартири, підлягає визнанню відумерлою та переданню територіальній громаді в особі Запорізької міської ради.
		Також суд апеляційної інстанції врахував, що ОСОБА_2 не надала до суду доказів про те, що спірна квартира є її єдиним та постійним місцем проживання. Крім того, ОСОБА_2 зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_3 .
		З наведених підстав та враховуючи значну потребу в забезпеченні житлом найменш соціально захищених категорій населення територіальної громади м. Запоріжжя, суд апеляційної інстанції виснував, що передання спірного майна на користь територіальної громади є пропорційним втручанням у право на мирне володіння майном та не покладає на ОСОБА_2 надмірний індивідуальний тягар, спричинений відсутністю житла для проживання.
		Також апеляційний суд наголосив, що ОСОБА_2 не позбавлена можливості відновити свої права шляхом пред`явлення майнових вимог до продавця спірної квартири щодо повернення їй сплачених грошових коштів відповідно до статті 661 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
		ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		ОСОБА_2 у червні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 12 травня 2021 року та залишити в силі рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 12 листопада 2020 року. 
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Касаційна скарга мотивована тим, що прокурор не мав правових підстав для представництва інтересів Запорізької міської ради, що узгоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/15.
		ОСОБА_2 зазначала, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого 
		статтями 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується зобов`язальний спосіб захисту. У зобов`язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. 
		Відтак, суд апеляційної інстанції безпідставно застосував до вирішення спору статті 215, 216 ЦК України та не врахував правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), про те, що коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші вимоги є неефективною. Також апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19), про те, що у разі якщо об`єкти нерухомого майна не можуть бути витребувані від особи, яка незаконно заволоділа ними, зокрема, якщо вони відчужені добросовісному набувачу, який набув право власності на нього (стаття 330 ЦК України), то колишній власник нерухомого майна вправі вимагати відшкодування його вартості (пункт 2 частини третьої статті 1212, частина друга статті 1213 ЦК України).
		Суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 18 лютого 2021 року у справі № 609/1231/19 (провадження № 61-13902св20) та від 20 травня 2020 року у справі № 303/6974/16-ц (провадження № 61-39511св18), відповідно до яких спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу відкриття. Відсутність реєстрації права власності на спадкове нерухоме майно зумовлює обмеження тільки у праві розпорядження ним. За аналогією закону у територіальної громади право власності на відумерлу спадщину виникає лише з моменту набрання законної сили судовим рішенням про це. Суд апеляційної інстанції не визначився із моментом виникнення у позивача права власності на майно.
		Також заявниця у касаційній скарзі посилається на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), згідно з яким у разі визнання недійсним договору, що став підставою для ухвалення рішення про державну реєстрацію прав, потрібно одночасно заявляти вимогу про скасування цього рішення про державну реєстрацію прав; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18) та постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 357/2418/15-ц 
		(провадження № 61-1959св18), відповідно до яких належним способом захисту права або інтересу позивача є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав, а скасування запису про державну реєстрацію права.
		ОСОБА_2 посилалася на те, що вона є добросовісним набувачем, тому квартира не може бути витребувана у неї, що узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), про те, що факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правові наслідки для добросовісного набувача; у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16 (провадження № 61-19921св18), відповідно до яких не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з бездіяльністю влади.
		Заявниця зазначала, що у цій справі майнові втрати покладено на неї, проте вона не вчинила порушень; не дотримано справедливої рівноваги між інтересами держави та її правом на житло. Вона не знала та не могла знати, що законність набуття нею права власності на квартиру буде піддаватися сумніву. Суд апеляційної інстанції не дав оцінки її доводам про бездіяльності влади щодо процедур, призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Крім того, позивач не спростував презумпцію права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру.
		Висновок апеляційного суду про наявність у ОСОБА_2 іншого житла немотивований. Суд не врахував, що внаслідок проведеного ремонту вартість квартири збільшилася майже у чотири рази. Також суд апеляційної інстанції неправильно застосував статтю 661 ЦК України.
		Крім того, касаційну скаргу ОСОБА_2 обґрунтовувала тим, що державний реєстратор Гопка Ю. В. та ОСОБА_1 не були належно повідомлені про час та місце розгляду справи судами. Колегія суддів суду апеляційної інстанції безпідставно відхилила заявлений відвід.
		Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
		Заступник керівника Запорізької обласної прокуратури у серпні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
		У відзиві на касаційну скаргу прокурор зазначив, що інформація про наявність підстав для звернення до суду є відомою Запорізькій міській раді ще з квітня 2019 року, проте представники уповноваженого органу не здійснили достатніх заходів, спрямованих на захист законних інтересів територіальної громади. Суди перевірили наявність підстав для представництва інтересів держави в суді прокурором.
		На час ухвалення судових рішень у справі вимоги про скасування рішення державного реєстратора були належним способом захисту порушеного права.
		Свідоцтво про право власності на майно не породжує виникнення, зміну або припинення прав, а лише фіксує факт наявності у суб`єкта цього права, тому позивач оспорював підставу його видачі, а не саме свідоцтво.
		Звернення прокурора до суду з позовом спрямоване на задоволення легітимної мети, яка полягає у відновленні законності та у поверненні територіальній громаді комунального нерухомого майна, що вибуло з її володіння на підставі підроблених документів.
		ОСОБА_2 не позбавлена можливості відновити свої права шляхом пред`явлення майнових вимог до ОСОБА_1 в порядку статті 661 ЦК України.
		ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
		Ухвалою від 28 липня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі, витребував справу, задовольнив клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії оскаржуваної постанови та зупинив її дію до закінчення касаційного розгляду справи.
		Ухвалою від 14 лютого 2023 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
		З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України 
		(далі - ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Верховний Суд у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
		Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
		Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 12 березня 1996 року до Відділу приватизації Орджонікідзевської районної адміністрації Запорізької міської ради народних депутатів надійшла заява ОСОБА_4 про оформлення у приватну (спільну сумісну) власність квартири, яку заявниця займає разом із членами сім`ї на умовах найму. До заяви додано довідку про склад сім`ї та займані приміщення, в якій значиться заявниця та ОСОБА_3 .
		Розпорядженням від 08 квітня 1996 року № НОМЕР_1 Орджонікідзевська районна адміністрація Запорізької міської ради народних депутатів задовольнила заяву наймача, зобов`язала відділ приватизації оформити свідоцтво про власність на спірну квартиру на двох осіб, які зазначені в заяві: на ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
		Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 08 квітня 1996 року № НОМЕР_1, виданим Орджонікідзевською районною адміністрацією, квартира  АДРЕСА_1 , загальною площею 30, 89 кв. м, належала на праві власності ОСОБА_4 , ОСОБА_3 . Квартира приватизована відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
		У цій квартирі були зареєстровані ОСОБА_4 з 23 червня 2005 року та ОСОБА_3 з 29 вересня 1982 року.
		ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_4 
		17 жовтня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Садовніченко В. М., ОСОБА_1 відчужив квартиру   АДРЕСА_1  на користь ОСОБА_2 
		Запорізька місцева прокуратура № 3 проводить досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42019081050000093, внесеному до ЄРДР 02 травня 2019 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України, за заявою Департаменту правового забезпечення Запорізької міської ради про незаконне оформлення права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .
		В межах досудового розслідування встановлено, що запис від 13 жовтня 2017 року № 22814879 про право власності ОСОБА_1 на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , внесено державним реєстратором Гопком Ю. В. на підставі його ж рішення від 13 жовтня 2017 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 37560822 та свідоцтва про право власності від 08 квітня 1996 року № 335, виданого Орджонікідзевською районною адміністрацією на підставі розпорядження Орджонікідзевської районної адміністрації Запорізької міської ради народних депутатів від 08 квітня 1996 року № НОМЕР_1.
		В матеріалах інвентаризаційної справи на спірну квартиру знаходиться свідоцтво про право власності від 08 квітня 1996 року № 335, видане Орджонікідзевською районною адміністрацією Запорізької міської ради народних депутатів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Будь-яких інших правовстановлюючих документів на цю квартиру в матеріалах інвентаризаційної справи немає.
		Також у матеріалах справи немає розпорядження Орджонікідзевської районної адміністрації від 08 квітня 1996 року № 335, яким відділ приватизації зобов`язано оформити на ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на квартиру  АДРЕСА_1 .
		Право, що підлягає застосуванню судом
		Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
		За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Відповідно до положень статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
		У статті 1217 ЦК України визначено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
		До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
		Частинами першою, другою статті 1220 ЦК України визначено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
		Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
		Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).
		Згідно з частинами першою-третьою 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням.
		Отже, за умови відсутності спадкоємців за заповітом та законом, усунення спадкоємців від спадщини, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття спадщина може перейти до територіальної громади на підставі рішення суду.
		Відумерла спадщина - це майно померлого, яке не переходить до його спадкоємців. Відумерла спадщина може утворитися, якщо на день смерті спадкодавця не виявиться спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, а також якщо жоден із спадкоємців не прийняв спадщини або всі спадкоємці позбавлені права на спадкування.
		Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
		Оцінка вибору правомірного та ефективного способу захисту прав територіальної громади
		У справі, що переглядається, Запорізька міська рада є особою, інтерес якої полягає у реалізації положень статті 1277 ЦК України та переході спірної квартири у власність територіальної громади.
		Згідно з матеріалами справи, заповіти або спадкові договори не складалися, спадкова справа до майна померлої  ОСОБА_4 не заводилася, свідоцтво про право на спадщину не видавалося.
		Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
		Частиною першою статті 388 ЦК України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) зроблено висновки про те, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту прав власника.
		У справі, що переглядається, Запорізька міська рада до ухвалення судом рішення про визнання спадщини відумерлою не може зареєструвати право власності на відумерле майно, однак за законом на неї покладено обов`язок щодо захисту прав територіальної громади, що свідчить про наявність законного інтересу, який полягає у забезпеченні того, щоб майно, яке може бути визнане відумерлою спадщиною, не було незаконно виведено зі спадкової маси, оскільки від цього залежить подальша можливість переходу такого майна у власність територіальної громади.
		Територіальна громада має публічний обов`язок прийняти відумерлу спадщину, який трансформується в інтерес. Тобто у зв`язку з відсутністю спадкоємців у Запорізької міської ради виник правомірний (цивільний) інтерес на визнання спадщини відумерлою та отримання її у власність територіальної громади, що дає підстави місцевій раді звертатись до суду як із заявами про визнання спадщини відумерлою у порядку окремого провадження та у подальшому оформити своє право власності на таке майно, так і з відповідними позовами в порядку позовного провадження на захист свого інтересу.
		Наведене узгоджується з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 641/1689/15-ц 
		(провадження № 61-34143св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 640/17297/15-ц (провадження № 61-5251св19), від 14 квітня 2021 року у справі № 753/11965/19 (провадження № 61-1157св21), від 17 серпня 2022 року у справі № 521/6465/18 (провадження № 61-6111св21).
		У постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року 
		у справі № 522/11473/15-ц (провадження № 61-47178св18) зроблено висновок про те, що відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника, а за їх відсутності - до органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням. Верховний Суд виснував, що оскільки квартира, є відумерлою спадщиною, тому прокурор має право в інтересах держави витребувати квартиру із чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України у поєднанні із вимогами статті 1218 ЦК України.
		У справі, що переглядається, прокурор просив, зокрема, визнати спадщину відумерлою та передати її територіальній громаді м. Запоріжжя.
		Аналіз змісту позову дає підстави для висновку, що прокурор в інтересах держави в особі Запорізької міської ради фактично просить суд витребувати майно від незаконного набувача.
		Повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін.
		Враховуючи те, що позивач обрав правомірний та ефективний спосіб захисту своїх прав та інтересів - витребування майна, тому зміна формулювання судом вимоги з передачі майна територіальній громаді на витребування майна, не є зміною судом предмета позову, оскільки обраний позивачем спосіб захисту прав та інтересів залишається незмінним.
		Некоректне, з точки зору лінгвістики, формулювання вимог позову не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід щодо дослівного розуміння вимог позову як реалізованого способу захисту суперечить завданням цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (постанова Верховного Суду від 20 серпня 2021 року у справі № 149/2736/20 
		(провадження № 61-9025св21)).
		Підсумовуючи, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла переконання, що позивач у справі, яка переглядається, незважаючи на некоректне формулювання позовної вимоги, під час звернення до суду з позовом обрав правомірний та ефективний спосіб відновлення порушених прав - витребування майна від добросовісного набувача.
		Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
		Концепція «майна» у розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».
		Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
		Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
		Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. 
		Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Водночас з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
		Отже, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
		На переконання колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, саме вимога про витребування нерухомого майна є ефективним і правомірним способом захисту порушеного права, який повністю забезпечує відновлення порушеного права територіального громади, у якої майно вибуло із правомірно очікуваного володіння поза її волею, а отже, відповідає завданням цивільного судочинства - ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи. Застосування речово-правового механізму повернення майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів не тільки територіальної громади, а й добросовісних набувачів, які є також учасниками цивільного обороту. В іншому разі для широкого кола добросовісних набувачів, які виявили при укладенні договорів добру волю, розумну обачність, буде існувати ризик неправомірної й несправедливої втрати майна або покладення на них додаткових витрат задля збереження такого майна у своїй власності. Така незахищеність прав добросовісних набувачів суперечить Конституції України та свободі договору.
		Практика Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в питанні визнання спадщини відумерлою та її витребування на користь територіальної громади у разі незаконного відчуження до ухвалення судом рішення про відумерлість спадщини є усталеною та неоднакового застосування норм права під час перегляду судових рішень у подібних справах не було.
		Щодо практики Великої Палати Верховного Суду у вирішенні подібних спорів
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) вирішила питання способу захисту інтересу територіальної громади на спадкове майно.
		У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду виснувала, що положення ЦК України щодо прийняття спадщини спрямовані на захист прав усіх спадкоємців, які мають права на спадщину, та надають можливість кожному з них захистити своє право чи інтерес, навіть якщо строк на прийняття спадщини пропущено і спадщина вже розподілена між іншими спадкоємцями. Крім того, такі ж права має спадкоємець, якщо спадщина визнана відумерлою та перейшла до територіальної громади. Зокрема, за змістом статті 1280 ЦК України, якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці (частини друга і третя статті 1272 цього Кодексу), вона підлягає перерозподілу між ними. Такі спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації. Якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. У разі його продажу спадкоємець має право на грошову компенсацію.
		Відтак спадкоємець, який із зазначених причин не зміг прийняти спадщину, яка була перерозподілена між іншими спадкоємцями або перейшла у власність територіальної громади як відумерла, має право на передачу йому належної частки спадщини в натурі, якщо спадщина збереглася, а у випадку неможливості такої передачі у зв`язку з тим, що спадщина не збереглася, або визнана відумерлою та відчужена територіальною громадою на користь іншої особи, має право на отримання лише грошової компенсації. Такий підхід до розв`язання проблем переходу прав на відумерлу спадщину застосовується законодавством задля захисту прав добросовісного набувача майна, що на час переходу прав на це майно не знав та не міг знати про наявність спадкоємців, що мають право на спадщину.
		Велика Палата Верховного Суду наголосила, що законодавство не містить положень про можливість територіальної громади отримати відчужене майно в натурі та/або способи захисту інтересів територіальної громади у випадку, якщо спадщина була незаконно передана особі-спадкоємцю, зокрема, на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване, та у випадку, коли спадщина такою особою вже була відчужена іншій особі, що позбавило територіальну громаду отримати майно у свою власність як відумерле в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством. 
		З наведених підстав Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що підлягає застосуванню норма права за аналогією закону, що регулює подібні правовідносини, зокрема положення статті 1280 ЦК України, оскільки інтерес територіальної громади в отриманні спадкового майна у власність громади в разі відсутності спадкоємців є наслідком неотримання спадщини будь-ким зі спадкоємців або наслідком їх відсутності взагалі. Відповідно Велика Палата Верховного Суду вважала, що захист інтересу територіальної громади щодо відумерлого майна повинен регулюватись та здійснюватися таким самим способом, виходячи з тих самих принципів, як і можливість захистити своє право спадкоємцем, який своєчасно спадщину не прийняв, вона була визнана відумерлою та продана іншій особі.
		Зміст статті 1280 ЦК України свідчить про те, що право на отримання спадкового майна в натурі виникає у спадкоємця лише якщо майно, що було визнане відумерлою спадщиною, збереглося і не було відчужене територіальною громадою. Якщо ж воно було відчужене іншій особі за договором або не збереглося, то спадкоємець має право лише на компенсацію його вартості у грошовому еквіваленті. 
		Тож, застосовуючи правило за аналогією закону, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що територіальна громада в разі відчуження спадкового майна особою, яка не є спадкоємцем, на користь добросовісного набувача має право на отримання виключно грошової компенсації.
		Велика Палата Верховного Суду вважала, що закон передбачає саме такий спосіб захисту порушеного інтересу територіальної громади та спосіб відновлення її інтересу на спадкове майно за відсутності спадкоємців (стаття 16 ЦК України) та у разі продажу спадкового майна іншій особі, якщо остання є добросовісним набувачем. З метою захисту порушеного права чи інтересу територіальної громади при відчуженні спадкового майна розмір грошової компенсації вартості цього майна визначається, виходячи з його ринкової вартості на час розгляду спору в суді або на час добровільного врегулювання спору між сторонами цих правовідносин.
		Тож за висновками Великої Палати Верховного Суду зробленими у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц 
		(провадження № 14-190цс20) при відчуженні спадкового майна територіальна громада має право лише на відшкодування вартості спадкового майна за ринковими цінами, а тому позовні вимоги територіальної громади про визнання спадщини відумерлою та передачу її позивачу задоволенню не підлягають.
		Викладені правові висновку, на переконання колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, підлягають уточненню з врахуванням такого.
		Обґрунтування доцільності уточнення наведених висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)
		Колегія суддів виходить з того, що певне цивільне відношення існує безперервно, допоки не буде знищений його об`єкт. Спадкування як підстава універсального правонаступництва у цивільних відносинах приводить до заміни у існуючих правових відносинах суб`єкта, якому належить певне право, у зв`язку з його смертю - іншим.
		Законодавець, забезпечуючи реалізацію концепції безперервного існування цивільного правовідношення, передбачив певну правову фікцію, за змістом якої незалежно від часу прийняття спадщини вона вважається такою, що належить спадкоємцям з моменту її відкриття.
		У постанові Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 303/903/18 (провадження № 61-46288св18) зроблено висновки про те, що фікція визначається як неіснуюче положення, що визнається законодавством таким, що існує, і стає в силу цього загальнообов`язковим; засіб юридичної техніки, за допомогою якого конструюється завідомо неіснуюче становище (відношення або стан), що визнається існуючим і таким, що має імперативність, що виконує роль відбраковуючого юридичного факту в ситуації нездоланної невідомості, закріплене нормою права; уявна юридична конструкція, яка є продуктом абстрактного мислення, прийнятого правовою доктриною та/або закріпленого у праві у формі норми-фікції, інституту права і використовується з метою заповнення певного сегменту у правовому полі; універсальний техніко-юридичний прийом розробки та реалізації норм права, який полягає у визнанні неіснуючого положення існуючим і навпаки, що має особливе цільове призначення в механізмі правового регулювання суспільних відносин і є одним із засобів подолання стану невизначеності в правовому регулюванні; засіб нормотворчої техніки, який виражається у нормативному закріпленні можливості визнання юридично значущими неіснуючих чи недоведених фактів.
		Частина п`ята статті 1268 ЦК України містить фікцію прийняття спадщини, якою встановлено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу її відкриття. Значення зворотної сили прийняття спадщини проявляється в тому, що саме на час відкриття спадщини визначається її склад, коло спадкоємців, обсяг відповідальності спадкоємців за боргами спадкодавця, інші обов`язки, що обтяжують спадщину. Застосування цієї фікції має вкрай важливе значення для охорони прав спадкоємців, адже у разі прийняття ними спадщини вони набувають права не лише на майно, виявлене в момент прийняття спадщини, але й на майно, що було в наявності на день смерті спадкодавця, але з тих чи інших причин виявилося у володінні третьої особи.
		Правило про зворотну силу прийняття спадщини має фіктивний характер, адже встановлює завідомо неіснуюче положення про те, що спадкоємець прийняв спадщину в день смерті спадкодавця, хоча фактично особа звертається із заявою про прийняття спадини до нотаріуса або до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування в інший день протягом шести місяців з часу відкриття спадщини. Умовою застосування описаної фікції є факт прийняття спадщини спадкоємцем. Причому сплив шестимісячного строку, встановленого для прийняття спадщини, автоматично не позбавляє можливості застосовувати фікцію зворотної сили прийняття спадщини у відповідних правовідносинах. У випадку поновлення зазначеного строку відповідно до статті 1272 ЦК України за згодою спадкоємців або в судовому порядку, спадщина аналогічно належатиме спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
		Тож у цьому аспекті підтримується така ідея, що навіть у разі спадкування цивільні відносини не припиняються, а лише трансформуються.
		Отже, з настанням смерті спадкодавця завжди є певна особа, в якої спадкове право виникає негайно. Тобто не існує будь-якого проміжку часу, коли спадкова маса існувала як сукупність нікому не належних прав, тобто як безсуб`єктне право. Відповідно спадкове право виникає у певних спадкоємців (осіб) у момент відкриття спадщини.
		Проблему визначення правового статуту спадкоємців нерухомого майна після відкриття спадщини та до оформлення спадкоємцями права власності на спадкове нерухоме майно вирішував Верховний Суд України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12.
		У наведеній справі спадкоємець звернувся до суду з позовом про визнання договорів недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння, який обґрунтовував тим, що подав заяву про прийняття спадщини після смерті матері, після чого довідався, що спадкодавець подарувала квартиру фізичній особі, яка продала її певній особі, а та, в свою чергу, продала її відповідачу. Проте, як зазначав позивач, його мати квартиру не відчужувала і та була подарована від її імені невстановленою особою за підробленими документами.
		Верховний Суд України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12 зазначив, що згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. На підставі частини п`ятої статті 1268 ЦК України спадщина належить спадкоємцю незалежно від часу її прийняття з часу відкриття спадщини. Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.
		З наведених підстав, Верховний Суд України виснував, що оскільки спірна квартира була відчужена від імені спадкодавця поза її волею, то вона мала право домагатися відновлення свого права на неї. Прийнявши в установленому законом порядку спадщину, позивач з часу її відкриття набув речові права на успадковану квартиру - право володіння та право користування нею і, відповідно, право на захист цих прав.
		У постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12 Верховний Суд України сформулював таку правову позицію: «Вспадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього».
		Тобто за чинними та непереглянутими висновками Верховного Суду України навіть до державної реєстрації прав на нерухоме майно спадкоємець може застосувати механізм захисту права, встановлений у статті 388 ЦК України, стосовно особи, за якою зареєстровано право власності на спірне майна.
		Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виходить з того, що спадкування є підставою універсального правонаступництва у цивільних правовідносинах, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (провадження № 14-37цс20), у якій зазначено, що заміна сторони у зобов`язанні може бути наслідком або сингулярного правонаступництва (зокрема, на підставах договорів купівлі-продажу (частина третя статті 656 ЦК України), дарування (частина друга статті 718 ЦК України), факторингу (глава 73 ЦК України)), або універсального правонаступництва (у випадку реорганізації юридичної особи (частина перша статті 104 ЦК України) чи спадкування (стаття 1216 ЦК України)).Правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 ЦК України), завжди є універсальним.
		Тож спадкування - це перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України), є підставою для універсального правонаступництва у цивільних відносинах. У такому разі відбувається зміна суб`єктного складу у певному правовідношенні, тобто цивільні відносини існують безперервно, не припиняючись, у них відбувається лише заміна одного із їх учасників.
		Основною метою універсального правонаступництва є збереження стабільності цивільного обороту за допомогою забезпечення заміни третіми особами особи, яка вибула зі складу учасників цивільного обороту.
		За правилом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
		Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
		Законодавством визначено, що у подібних випадках не відбувається припинення одних правовідносин і виникнення інших, правовідносини за змістом і природою продовжують існувати за основними своїми характеристиками. Отже, у разі смерті спадкодавця спадкоємці, які прийняли спадщину, не відмовилися від її прийняття, замінюють його особу у всіх правовідносинах, що існували на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті спадкодавця.
		Спадкування - це вольовий акт (окрім деяких винятків), яким спадкоємець свідомо приймає рішення про прийняття спадщини або свідомо не користується правом відмовитися від такого прийняття спадщини, тобто безпосереднє волевиявлення або презюмується, якщо особа проживала зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини і не відмовилася від її прийняття, або якщо законний представник неповнолітньої чи недієздатної особи не відмовився від прийняття спадщини.
		Враховуючи існування вольового критерію, у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що кожен спадкоємець діє добросовісно, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим під час ухвалення юридично значимих рішень та обранні певного варіанта власної поведінки. Дотримання наведених норм забезпечуватиме стабільність цивільного обороту.
		Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 136/1822/14-ц (провадження № 61-17847св18), від 14 листопада 2018 року у справі № 191/405/15-ц 
		(провадження № 61-17160св18), від 12 грудня 2018 року у справі № 753/23907/15-ц (провадження № 61-5671св18), від 03 липня 2019 року у справі № 748/3603/15-ц (провадження № 61-10062св18).
		Правонаступництво передбачає безперервне існування цивільних відносин. Визнавши спадкоємця правонаступником спадкодавця, такою самою мірою потрібно визнати за спадкоємцем право на застосування усіх тих способів захисту, які належали спадкодавцю за життя.
		Тож спадкоємець, звертаючись до суду за захистом свого порушеного інтересу, діє поки не як повноправний власник, а передусім як універсальний правонаступник усіх тих прав, що належали за життя спадкодавцю, тобто діє у своєму правомірному інтересі, який безумовно підлягає такому самому захисту, як і суб`єктивне цивільне право.
		Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виходить з того, що питання реєстрації права власності на нерухоме майно є надзвичайно важливим, проте у відносинах спадкування у певних випадках має другорядне значення. Таку реєстрацію неможливо здійснити саме у зв`язку з порушенням прав та інтересів територіальної громади, допоки такий інтерес не буде захищений у судовому порядку.
		Колегія суддів Верховного Суду переконана у тому, що конструкція надання захисту правомірному інтересові, сформульована у правовому висновку у постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року 
		у справі № 6-164цс12, є справедливою, правомірною та ефективною, повністю враховує правову природу права власності, відштовхується від ідеї безперервності існування цивільного правовідношення та цілком підставно надає спадкоємцям померлого власника право на застосування усіх речово-правових способів захисту щодо спадкового майна, навіть до моменту реєстрації ними права власності на нього.
		Згідно з частинами першою, другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		Захист як елемент механізму правового регулювання цивільних відносин
		За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
		У наведеній нормі права визначений загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів. Ці способи захисту є універсальними для всіх правовідносин та можуть бути застосовані особою для врегулювання й спірних правовідносин також. Застосовувані способи захисту цивільних прав мають відповідати характеру спірних правовідносин та природі спору, що існує між сторонами.
		Аналіз структури та змісту ЦК України дає підстави для висновку, що застосування спеціальних способів захисту, які визначені законодавцем для захисту окремих категорій цивільних прав, не виключає можливості також застосовувати загальні способи захисту цивільних прав та інтересів.
		Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
		З урахуванням цих правил правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
		Право на захист є складовою будь-якого суб`єктивного права. Визнавши за особою певне цивільне право, законодавець тим самим визнає за особою право вимагати надання захисту, у тому числі й у судовому порядку.
		Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що є дієвим - застосування якого приводить до надання дійсного захисту порушеному праву, інтересу чи свободі, а також правомірним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
		Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 
		(провадження № 14-144цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та у постановах Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 372/721/19 
		(провадження № 61-10560св22), від 05 квітня 2023 року у справі № 202/841/18 (провадження № 61-6434св21).
		Відтак, застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача та бути правомірним. Обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й передусім відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами.
		За загальними правилами, речово-правові способи захисту прав особи підлягають застосуванню у тих правових відносинах, коли їх сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Чинне в Україні право виключає можливість у такому випадку конкуренції позовів та не визнає за позивачем право довільного вибору способу захисту його прав на власний розсуд.
		Визначаючи зміст статті 5 ЦПК України, потрібно виходити з того, що передусім способи захисту, які застосовуються судом, мають відповідати правовій природі цивільних відносин, що існують між сторонами, й лише у другу чергу, серед зазначених способів захисту, що відповідають правовій природі таких відносин, суд вправі обрати той з них, що забезпечує ефективність такого захисту.
		Таке розуміння положень цивільного права випливає з його системного аналізу, структуру якого визначають окремі інститути права, які складають певні норми права, що регулюють однорідні правові відносини.
		Отже, у разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).
		Метою дії норми права (певного правила поведінки) є приведення цивільних відносин (на врегулювання яких розраховане таке правило поведінки) у певний стан урегульованості таких суспільних відносин. Між нормою цивільного права та станом урегульованості цивільних суспільних відносин (як результатом дії механізму правового регулювання, який, проте, знаходиться за межами його структури) послідовно знаходяться такі елементи цього механізму: юридичні факти, що передбачені нормами цивільного права; суб`єктивні юридичні права та обов`язки, які також передбачені нормами цивільного права і які отримують суб`єкти правовідносин, що виникли на підставі згаданих юридичних фактів; здійснення суб`єктивних юридичних прав та виконання суб`єктивних юридичних обов`язків; захист порушених цивільних прав та інтересів.
		Захист порушених цивільних прав та інтересів є елементом механізму правового регулювання цивільних відносин, саме у яких й відбулося порушення зазначених прав або інтересів особи. Такий захист цивільних прав та інтересів їх учасників є необов`язковим (факультативним) у структурі такого механізму, оскільки він з`являється лише за необхідності вирівнювання викривленого розвитку правового регулювання цивільних відносин з метою приведення їх у певний стан - відповідно до умов договору або положень законодавства.
		Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 753/8376/17 (провадження № 61-9018св19), від 21 квітня 2021 року у справі № 643/3518/17 (провадження № 61-9173св19), від 06 липня 2022 року у справі № 521/20396/18 (провадження № 61-12224св21).
		Вочевидь, коли власник та володілець майна не перебували у договірних (зобов`язальних) відносинах один з одним, власник майна може використовувати тільки речово-правові способи захисту.
		Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
		Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, правило частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке в подальшому було відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
		У справі, що переглядається, спір стосується спадкових правовідносин і захист цих прав є елементом таких відносин, тому має відповідати їх правовій природі.
		Територіальна громада не є спадкоємцем за законом чи за заповітом, проте територіальна громада є учасником спадкових відносин щодо визначення юридичної долі відумерлої спадщини, яку складають як права, так і обов`язки, що належали спадкодавцю. Тож відумерле майно, на яке правомірно вправі претендувати територіальна громада, складає уся спадкова маса, яка залишилася без спадкоємців за законом або заповітом.
		Тож територіальна громада виступає так званим екстраординарним спадкоємцем, тоді коли ординарних спадкоємців такого майна (за заповітом чи за законом) немає. Оскільки до територіального громади переходять як права, так і обов`язки, її правовий статус є таким самим як і у спадкоємців.
		Незважаючи на те, що набуття суб`єктивного права у територіального громади на відумерлу спадщину пов`язується з відповідним висновком суду про відумерлість такої спадщини, для територіальної громади такою самою мірою діятиме принцип, що відумерла спадщина належить територіальній громаді з моменту відкриття спадщини.
		Останній висновок зобов`язує визнавати за територіальною громадою право на отримання судового захисту до моменту констатації судом спадщини як відумерлої у тому разі, якщо спадкове майно підлягає поверненню з незаконного володіння іншої особи.
		У статті 177 ЦК України до об`єктів цивільних прав відносяться речі, майнові права та інше. Майном як особливим об`єктом вважаються окремі речі, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина перша статті 190 ЦК України).
		Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування). Майнове право є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право є обмеженим речовим правом, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
		Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном» (рішення ЄСПЛ від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України», заява № 10972/05, рішення ЄСПЛ «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини» від 02 березня 2005 року, заяви № № 71916/01, 71917/01, 10260/02).
		У контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об`єктами права власності можуть бути, у тому числі, «легітимні очікування» та «майнові права» (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії», заява № 12742/87).
		У рішенні від 01 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України», заява № 25921/02, ЄСПЛ зазначив, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. «Правомірні очікування» підлягають захисту як власне майно і майнові права (рішення ЄСПЛ від 14 травня 2013 року у справі «Н.К.М. проти Угорщини», заява № 66529/11).
		Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
		У спадкових відносинах територіальна громада завжди має правомірні очікування щодо отримання у комунальну власність відумерлого майна, а відтак має речові права на майно, які підлягають захисту як і право власності у класичному розумінні, яке у випадку нерухомого майна виникає з моменту державної реєстрації.
		Враховуючи, що до складу відумерлої спадщини входять і обов`язки, що передбачено частиною четвертою статті 1277 ЦК України, територіальна громада має розглядатися так само як універсальний правонаступник спадкодавця.
		Визначивши територіальну громаду таким екстраординарним спадкоємцем треба надати їй можливість захисту речових прав та правомірних інтересів тими способами захисту, які б мав і спадкодавець.
		Враховуючи все викладене, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виходить з того, що не існує прогалини у правовому регулюванні відносин із захисту прав територіальної громади, яка претендує на майно як відумерле, проте було незаконно відчужене.
		Територіальна громада як носій речово-правового інтересу на відумерле майно має право на застосування усіх речово-правових способів захисту за главою 29 «Захист права власності» розділу 1 книги третьої ЦК України
		Щодо можливості застосування судом аналогії закону
		Відповідно до статті 8 ЦК України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).
		Також у частині дев`ятій статті 10 ЦПК України зазначено, що якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).
		Аналогія закону та аналогія права розглядаються в загальній теорії права як засоби заповнення прогалин у законодавстві шляхом їх усунення чи подолання. Прогалини у законодавстві ускладнюють регулювання відповідних суспільних відносин через відсутність у законодавчому акті нормативного припису (норми права), що безпосередньо спрямований на їх врегулювання.
		Аналогія закону - це поширення в процесі правозастосування на конкретні неврегульовані правом життєві відносини чинності норм, які регулюють відносини подібні тим, що потребують урегулювання в рамках даної галузі права за найсуттєвішими ознаками.
		Аналогія права - це застосування до конкретних відносин загальних засад і сенсу законодавства у разі відсутності норм, що регулюють подібні за найсуттєвішими ознаками відносини. Це означає, що юридично справа вирішується на основі принципів права, таких як справедливість, гуманізм, юридична рівність тощо, що переважно закріплені у відповідних статтях Конституції України або загальних положеннях законодавчих актів.
		Якщо суд виявив прогалину у законодавстві в процесі правозастосування, він зобов`язаний використовувати такі оперативні засоби її подолання, як аналогія закону чи аналогія права з метою вирішення конкретної юридичної справи.
		Зазначений обов`язок суду випливає з приписів частини десятої статті 10 ЦПК України, якими визначено, що забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року 
		у справі № 2-591/11 (провадження № 14-31цс21) наголошено, що необхідність інституту аналогії (аналогії закону та аналогії права) полягає в тому, що закон призначений для його застосування в невизначеному майбутньому, але законодавець, встановлюючи регулювання, не може охопити всі життєві ситуації, які можуть виникнути. Крім того, життя перебуває у постійному русі, змінюється і розвивається, внаслідок чого виникають нові життєві ситуації, які законодавець не міг передбачити під час ухвалення закону. Суд застосовує аналогію закону і аналогію права тоді, коли на переконання суду певні відносини мають бути врегульовані, але законодавство такого регулювання не містить, внаслідок чого наявна прогалина в законодавчому регулюванні.
		У постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 909/337/19 (провадження № 12-35гс20) та від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20)зроблено висновки про те, що застосування закону за аналогією закону допускається, якщо відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону.
		Отже, застосування судом аналогії закону можливе лише у разі, якщо є прогалина у законодавстві, тобто є суспільні відносини, які відносяться, зокрема до сфери матеріального права, проте ці відносини не врегульовані жодним чином нормами матеріального права.
		Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду виходить з того, що якщо певні цивільні відносини законодавчо не врегульовані, зокрема ЦК України, вони регулюються тими правовими нормами, що регулюють подібні за змістом відносини.
		Потрібно наголосити на тому, що ці правила мають універсальний характер, тому що вони розраховані на врегулювання усіх цивільних відносин у разі наявності прогалин у цивільному законодавстві. Але при цьому треба мати на увазі наступне.
		При застосуванні правил про аналогію закону варто, перш за все, з`ясувати характер спірних суспільних відносин. Якщо спірні відносини є цивільними відносинами, прогалина в законодавстві буде мати місце тоді, коли у ЦК України та інших нормативно-правових актах немає норми права, спрямованої на врегулювання таких спірних відносин.
		Для застосування аналогії закону потрібно віднайти в актах цивільного законодавства правову норму, яка регулює подібні за змістом цивільні відносини.
		Як вже наголошено, не існує прогалини у правовому регулюванні відносин із захисту прав територіальної громади, яка претендує на майно як відумерле, у разі його незаконного відчуження.
		У частині другій статті 1280 ЦК України, яку застосувала Велика Палата Верховного Суду зазначено, що якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. У разі його продажу спадкоємець має право на грошову компенсацію.
		Стаття 1280 ЦК України регулює питання перерозподілу спадщини на вимогу спадкоємця, що пропустив строк для її прийняття.
		У наведеній нормі окреслено два випадки пред`явлення вимог спадкоємця до територіальної громади; 1) майно перебуває у власності територіальної громади; 2) продаж територіальною громадою цього майна третій особі.
		Значення інституту відумерлої спадщини полягає в усуненні безхазяйного стану об`єктів спадкування, збереження їх в цивільному обороті, що відповідно сприяє впорядкованості та завершеності певних правових відносин. Саме в усуненні безхазяйного стану спадщини та її негативних наслідків полягає головна службова роль інституту переходу відумерлого майна у власність територіальної громади. Таким чином досягається баланс приватних та публічних інтересів.
		З цих міркувань цивільне законодавство закріплює спеціальний спосіб захисту прав та інтересів спадкоємців шляхом повернення відумерлого майна або його грошової компенсації.
		Передусім варто враховувати, що в частині другій статті 1280 ЦК України йдеться виключно про спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини та претендує на майно, що перейшло як відумерле у власність територіальної громади.
		Право на захист спадкових прав шляхом подання позову про повернення відумерлого майна реалізується спадкоємцем, який прийняв спадщину, у зв`язку з набуттям територіальною громадою права власності на спірне майно.
		Таке набуття територіальною громадою права власності на майно завжди має правомірне підґрунтя, яке згодом може відпасти, у зв`язку з поновленням спадкоємцю строку для прийняття спадщини. Проте, оскільки майно перебуває у власності територіальної громади на законних підставах, вимога про витребування майна не буде правомірним способом захисту прав такого спадкоємця, оскільки для застосування механізму, передбаченого статтями 387 і 388 ЦК України, необхідним є незаконне (без правової підстави) володіння майном.
		Тож законодавець цілком логічно у частині другій статті 1280 ЦК України передбачив спеціальний спосіб захисту прав спадкоємця, який пропустив строк на прийняття спадщини, у зв`язку з чим спадщина була визнана відумерлою та територіальна громада набула право власності на неї, проте в подальшому цьому спадкоємцю було поновлено строк на прийняття спадщини.
		З моменту набуття права власності на відумерле майно відносини спадкування трансформуються у відносини власності. У випадку надання спадкоємцеві додаткового строку для прийняття спадщини та подання ним заяви про це, спадкові відносини поновлюються та тривають до моменту отримання спадкоємцем права власності на спадщину.
		Позов спадкоємця про повернення відумерлого майна має специфічні риси, що відрізняють його від класичного віндикаційного позову. Віндикація спрямована на витребування майна з чужого незаконного володіння. Її застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він не може його здійснювати, оскільки річ вибула з його володіння і перебуває в неправомірному (незаконному) володінні іншої особи. За загальним правилом статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Відтак визначальним у цьому аспекті є незаконність володіння майном або відсутність правової підстави.
		При поверненні відумерлого майна спадкоємець, який не є власником майна, пред`являє позов до титульного власника. Більш того, правомірність набуття територіальною громадою права власності на спадкове майно не оспорюється та презюмується. Тобто правова підстава набуття права власності територіальною громадою в особі органу місцевого самоврядування не ставиться під сумнів. Спадщина переходить у власність територіальної громади на підставі судового рішення без допущення фактичного порушення прав власника або третьої особи, адже в цей період власника вже немає серед живих, а спадкоємець ще не заявив про свої права на майно. 
		Водночас у справі, що переглядається, та у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), що була предметом перегляду Великою Палатою Верховного Суду, спадщина була незаконно (без правової підстави) набута особою, яка не мала права на спадкування та в подальшому нею відчужена. 
		У такому випадку, захист майнових інтересів територіальної громади можливий лише шляхом пред`явлення віндикаційного позову. Спосіб захисту, передбачений у частині другій статті 1280 ЦК України є незастосовним до спірних правовідносин, оскільки розрахований на абсолютно іншу ситуацію.
		Враховуючи, що спірні цивільні відносини, на переконання Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, врегульовані цивільним законом, ефективний та правомірний спосіб захисту прав територіальної громади передбачений статтями 387, 388 ЦК України, прогалини у правому регулюванні цього питання не існує, тому не має підстав для застосування аналогії закону, й, тим паче, до таких відносин не можливо застосувати частину другу статті 1280 ЦК України, яка розрахована на інші фактичні обставини.
		V. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
		Частиною четвертою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
		Передача справи, що переглядається, на розгляд Великої Палати Верховного Суду потрібна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики з метою забезпечення принципу правової визначеності в державі.
		Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування.
		Наявність різних підходів до тлумачення норм матеріального права у подібних правовідносинах призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Саме на державу покладається обов`язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що нададуть можливість подолати можливі розбіжності в судовій практиці (ЄСПЛ «Brezovec v. Croatia», no. 13488/07, 29 March 2011).
		Розходження у практиці вищого суду за умови, якщо він є останньою інстанцією у справі і його рішення є остаточними, неприпустимі й призводять до порушення права особи на суд.
		Відсутність механізму, який забезпечує узгодженість практики національних судів, утворює стан постійної невизначеності (ЄСПЛ «Tudor Tudor v. Romania», no. 21911/03, § 31, 24 March 2009).
		З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що наявні підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц 
		(провадження № 14-190цс20), щодо неможливості застосування у спірних правовідносинах віндикації та застосування за аналогією закону частини другої статті 1280 ЦК України, а також для формулювання правового висновку про те, що захист речових прав територіальної громади у випадку незаконного відчуження спадкового майна, яке за відсутності спадкоємців є відумерлою спадщиною, можливий шляхом зазначення в мотивувальній частині судового рішення висновку про відумерлість спадщини та її витребування від добросовісного (недобросовісного) останнього набувача.
		Керуючись частиною четвертою статті 403, частиною четвертою статті 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
		УХВАЛИВ:
		Справу № 335/12292/19 (провадження № 61-10042св21) за позовом заступника керівника Запорізької місцевої прокуратури № 3 Запорізької області в інтересах держави в особі Запорізької міської ради, до ОСОБА_1 , державного реєстратора Комунального підприємства «Центр надання послуг» Балабинської селищної ради Гопки Юрія Володимировича, ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Садовніченко Вікторія Миколаївна, про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору недійсним, визнання спадщини відумерлою та передачу майна,за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Запорізького апеляційного суду від 12 травня 2021 року передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                                               О. В. Ступак
		 
		 
		Судді                                                                                                           І. Ю. Гулейков
		 
		 
		А. С. Олійник
		 
		 
		С. О. Погрібний
		 
		 
		                                                                                                                      В. В. Яремко
		 
		 
		Ця ухвала оформлена суддею С. О. Погрібним.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...