Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 585/2436/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Інші справи позовного провадження.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 15.04.2023. Забезпечено надання загального доступу: 17.04.2023.
Дата набрання законної сили: 29.03.2023
Номер судового провадження: 14-8цс23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		У Х В А Л А
		29 березня 2023 року
		м. Київ
		 
		справа № 585/2436/21
		провадження № 14-8цс23
		 
		Велика Палата Верховного Суду у складі
		судді-доповідача Штелик С. П.
		суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І.,                              Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М.,          Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С.,  Уркевича В. Ю.,   
		 
		перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду 
		 
		цивільної справи за скаргою ОСОБА_1 на дії та бездіяльність державного виконавця Роменського відділу державної виконавчої служби у Роменському районі Сумської області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) Скиби Ліни Валентинівни
		за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Роменського міськрайонного суду Сумської області від 10 січня 2022 року під головуванням судді Шульги В. О. та постанову Сумського апеляційного суду від 29 червня                 2022 року у складі колегії суддів: Криворотенка В. І., Кононенко О. Ю.,                       Ткачук С. С.,
		 
		ВСТАНОВИЛА:
		 
		У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду зі скаргою на дії та бездіяльність державного виконавця Роменського відділу державної виконавчої служби у Роменському районі Сумської області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) Скиби Л. В. (далі - державний виконавець) в якій просила визнати протиправними дії та бездіяльність державного виконавця Скиби Л. В. при винесенні постанов у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, а саме: 
		- від 23 квітня 2021 року про накладення штрафу у розмірі 1 700 грн;
		- від 13 квітня 2021 року про стягнення витрат виконавчого провадження у розмірі 269 грн;
		- від 28 липня 2021 року про накладення штрафу у розмірі 3 400 грн, 
		- від 29 липня 2021 року про закінчення виконавчого провадження та скасувати вказані постанови.
		Доводи скарги обґрунтовані тим, що виконавчим листом № 585/919/20, виданим                      09 квітня 2021 року Роменським міськрайонним судом Сумської області боржника зобов`язано повернути стягувачу ОСОБА_2 будівлі та споруди, загальною площею 3 908,7 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . 
		13 квітня 2021 року державний виконавець Скиба Л. В. відкрила виконавче провадження № НОМЕР_1 та запропоновала боржнику добровільно виконати судове рішення. 
		Постанову про відкриття виконавчого провадження боржник отримала 17 квітня 2021 року, а тому вважає, що перебіг 10-денного строку для добровільного виконання почався 18 квітня 2021 року та мав закінчитися 27 квітня 2021 року. 
		23 квітня 2021 року боржник була присутня за місцем виконання судового рішення, проте державний виконавець не з`явилася, натомість державний виконавець склала акт про невиконання судового рішення, згідно з яким понятими залучено працівників державної виконавчої служби ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , тобто зацікавлених осіб. Крім того на боржника накладено 1 700 грн штрафу. 
		У зв`язку з апеляційним переглядом судового рішення виконавче провадження зупинялось, постановою від 14 липня 2021 року поновлено вчинення виконавчих дій та зобов`язано виконати рішення суду у строк до 27 липня  2021 року. 
		Дану вимогу боржник отримала 20 липня 2021 року, проте вже 28 липня                   2021 року державним виконавцем складено акт про невиконання у добровільному порядку рішення суду. 
		Боржник заперечує проти передачі майна стягувачу, оскільки у будівлях перебуває сільськогосподарське майно, устаткування та велика рогата худоба, для якої у заявника немає іншого місця. 
		28 липня 2021 року вдруге накладено штраф у розмірі 3 400 грн. 
		Вважає, що державний виконавець повинна була описати її майно та передати на відповідальне зберігання, але цього зроблено не було. 
		29 липня 2021 року виконавче провадження закінчено. 
		Також зазначає, що документальне підтвердження розміру витрат на виконавче провадження відсутнє, а оскаржені постанови були прийняті не як виконавчі документи через автоматизовану систему шляхом розподілу, а самовільно внесені в реєстр виконавчих проваджень, що свідчить про зацікавленість державного виконавця, є корупційною складовою та свідченням протиправних дій та бездіяльності.
		Роменський міськрайонний суд Сумської області ухвалою від 10 січня 2022 року закрив провадження у справі за скаргою ОСОБА_1 в частині визнання протиправними дій та бездіяльності державного виконавця Скиби Л. В.: при винесенні постанови ВП № НОМЕР_1 від 23 квітня 2021 року про накладення штрафу на ОСОБА_1 у розмірі 1 700 грн та скасування постанови; при винесенні постанови ВП № НОМЕР_1 від 13 квітня 2021 року про стягнення витрат виконавчого провадження з ОСОБА_1 у розмірі 269 грн та скасування постанови; при винесенні постанови ВП № НОМЕР_1 від 28 липня 2021 року про накладення штрафу на ОСОБА_1 у розмірі 3 400 грн та скасування постанови.
		У задоволенні скарги в частині визнання протиправними дій та бездіяльності державного виконавця Скиби Л. В. при прийнятті постанови ВП № НОМЕР_1                              від 29 липня 2021 року про закінчення виконавчого провадження та скасування постанови відмовив.
		Сумський апеляційний суд постановою від 29 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а ухвалу Роменського міськрайонного суду Сумської області від 10 січня 2022 року без змін.
		Вирішуючи скаргу в частині вимог про визнання протиправними дій та бездіяльності державного виконавця щодо накладення штрафів на ОСОБА_1 та стягнення з неї витрат виконавчого провадження, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що вказані вимоги підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства, що визначено частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», яка є спеціальною нормою відносно статті 447 ЦПК України і підлягає застосуванню в даному випадку, а тому суд закрив провадження у цій частині.
		Щодо вимог ОСОБА_1 про визнання протиправними дій та бездіяльності державного виконавця Скиби Л. В. при прийнятті постанов у виконавчому провадженні від 29 липня 2021 року № НОМЕР_1 про закінчення виконавчого провадження та скасування цієї постанови суд вказав, що заявником не вказано, які саме дії державного виконавця підлягають визнанню протиправними та яка саме бездіяльність підлягає визнанню протиправною. При цьому заявник оскаржує лише дії та бездіяльність виконавця безпосередньо при прийнятті постанови про закриття виконавчого провадження, а не дії і бездіяльність державного виконавця в цілому, внаслідок яких виконавче провадження було закрито. 
		Заявником не доведено, яким чином і які саме дії та бездіяльність виконавця порушили права чи свободи ОСОБА_1 , тобто не доведено, що внаслідок закриття виконавчого провадження порушено права чи інтереси сторони виконавчого провадження. 
		Апеляційний суд також додатково зазначав, що місцевий суд правильно вказав, що боржником не доведено порушення її прав чи свобод як учасниці виконавчого провадження. Судом підтверджено невиконання рішення суду боржником у добровільному порядку впродовж встановлених державним виконавцем строків. При цьому, під час проведення виконавчих дій не встановлено порушення прав боржника державним виконавцем.
		У серпні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Роменського міськрайонного суду Сумської області від 10 січня                 2022 року та постанову Сумського апеляційного суду від 29 червня 2022 року, в якій просила оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове судове рішення, яким вимоги скарги задовольнити в повному обсязі.
		У поданій касаційній скарзі заявник вказує на ту обставину, що державний виконавець, приймаючи постанову про відкриття виконавчого провадження повинна була пересвідчитись коли боржник може отримати постанову про відкриття виконавчого провадження та виконати рішення суду, проте таких дій не здійснила.
		Крім того зазначає, що боржник заперечувала проти передачі майна стягувачу та не могла самостійно виконати судове рішення, адже у будівлях перебувало сільськогосподарське майно, устаткування та велика рогата худоба, іншого підходящого місця для якої у неї немає. Про вказане ОСОБА_1 неодноразово повідомляла державному виконавцю. Наразі худоба ходить по селу, решта залишилась у приміщенні, сіно та увесь інвентар також залишився у переданих будівлях. Вважає, що вказане свідчить про бездіяльність та протиправність дій державного виконавця.
		Аргументом касаційної скарги також є те, що державний виконавець не дотримався десятиденного строку, встановленого частиною шостою статті 26 та статтею 63 Закону України «Про виконавче провадження», адже у постанові про накладення штрафу від 28 липня 2021 року надавав строк для виконання до                          07 серпня 2021 року, а 29 липня 2021 року прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження, яка є результатом неправомірних дій державного виконавця.
		Також заявник зазначає, що під час розгляду скарги у суді першої інстанції нею було заявлено клопотання про об`єднання в одне провадження цієї справи разом із справою № 585/2195/21, проте вказане клопотання у судовому засіданні було відхилене, а оскаржена ухвала жодних відомостей про нього не містить.
		Доводом касаційної скарги також є те, що державним виконавцем було порушено вимоги законодавства щодо залучення понятих під час проведення виконавчих дій, адже 23 квітня 2021 року під час складання акта державного виконавця, понятими було залучено працівників відділу державної виконавчої служби.
		Додатково заявник зазначає, що державний виконавець, встановивши, що боржник відмовляється звільнити приміщення від свого майна, повинна була описати це майно та передати його на відповідальне зберігання, проте таких дій нею вчинено не було.
		Крім того ОСОБА_1 також зазначає, що постанови про відкриття виконавчого провадження від 30 липня 2021 року про стягнення штрафів, виконавчого збору та витрат були відкриті не як виконавчі документи через автоматизовану систему шляхом розподілу, а самовільно занесені у реєстр виконавчих проваджень, що свідчить про зацікавленість державного виконавця та є корупційною складовою і свідченням його протиправних дій та бездіяльності.
		У серпні 2022 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 в якому у задоволенні вимог касаційної скарги просить відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів. 
		Зазначає, що державний виконавець не повинен пересвідчуватись в отриманні боржником копії постанови про відкриття виконавчого провадження, адже копія постанови про відкриття виконавчого провадження надсилається боржнику рекомендованим поштовим відправленням, а боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішення, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.
		Вважає, що державним виконавцем було здійснено всі передбачені заходи для виконання рішення. Рішення виконане, а тому підстави для скасування постанови про закінчення виконавчого провадження відсутні.
		У серпні 2022 року державний виконавець Скиба Л. В. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 в якому у задоволенні вимог касаційної скарги просить відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів. 
		У поданому відзиві державний виконавець зазначає, що всі дії при примусовому виконанні рішення нею були вчинені відповідно до норм законодавства.
		Боржник була належним чином повідомлена про початок здійснення виконавчих дій. Вважає аргументи касаційної скарги щодо порушень при залученні понятих необґрунтованими, адже Законом України «Про виконавче провадження» не передбачено заборони залучати інших працівників відділу виконавчої служби в якості понятих, тим більше ці особи не мають особистої заінтересованості у вчиненні виконавчих дій і не пов`язані між собою та учасниками виконавчого провадження  родинними зв`язками та не є підлеглими учасників виконавчого провадження.
		За наслідком вчинення виконавчих дій рішення виконане у примусовому порядку.  
		Після закінчення виконавчих дій постанова про стягнення виконавчого збору                             від 13 квітня 2021 року, постанова про накладення штрафу від 23 квітня 2021 року, постанова про накладення штрафу від 23 квітня 2021 року та постанова про накладення штрафу від 29 липня 2021 року були передані на реєстрацію в автоматизованій системі виконавчого провадження.
		Ухвалою Верховного Суду від 04 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано із Роменського міськрайонного суду Сумської області справу № 585/2436/21.
		21 листопада 2022 року справа № 585/2436/21 надійшла до Верховного Суду.
		Верховний Суд ухвалою від 13 січня 2023 року справу призначив до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі                  № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18) та від 18 грудня 2019 року у справі № 759/15553/14-ц (провадження   № 14-579цс19).
		Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів керувалася такими міркуваннями.
		 
		Велика Палата Верховного Суду в постановах Великої Палати Верховного Суду                     від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18) та від 18 грудня 2019 року у справі № 759/15553/14-ц (провадження № 14-579цс19) виходила з того, що частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження»передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
		З урахуванням вищенаведеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.
		У цій справі заявниця звернулась до суду зі скаргою на дії державного виконавця Скиби Л. В. при винесенні постанов у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, а саме: 
		- від 23 квітня 2021 року про накладення штрафу у розмірі 1 700 грн;
		- від 13 квітня 2021 року про стягнення витрат виконавчого провадження у розмірі 269 грн;
		- від 28 липня 2021 року про накладення штрафу у розмірі 3 400 грн, 
		- від 29 липня 2021 року про закінчення виконавчого провадження та скасувати вказані постанови.
		Тобто заявник просить скасувати постанови, які були прийняті державним виконавцем під час виконання рішення суду про зобов`язання відповідача вчинити певні дії, виконавче провадження у якій завершилось із прийняттям постанови про закінчення виконавчого провадження.
		Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що не можуть розглядатись пов`язані між собою питання за правилами різних юрисдикцій, оскільки постанови про накладення штрафу та стягнення витрат виконавчого провадження були прийняті за наслідками виконання судового рішення, ухваленого у цивільній справі. 
		З урахуванням «методу чесного читання» зі змісту частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» вбачається, що до адміністративного суду можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби при виконанні постанов про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів.
		Отже, вказаною нормою не передбачено оскарження до адміністративного суду самих постанов про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів.
		Таким чином, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає, що розділяти питання оскарження постанов про накладення штрафу та стягнення витрат виконавчого провадження в порядку КАС України одночасно із оскарженням постанови про закінчення виконавчого провадження у порядку ЦПК України недоцільно.
		Крім того, у постанові про відкриття виконавчого провадження від 13 квітня                          2021 року зазначено також, що із боржника підлягає стягненню і виконавчий збір, тому колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає, що оскарження постанови про відкриття виконавчого провадження та оскарження питання стягнення виконавчого збору, вирішеного нею, не можуть розглядатись за правилами різних юрисдикцій.
		Водночас у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18) та від 18 грудня                                    2019 року у справі № 759/15553/14-ц (провадження № 14-579цс19) відсутня аргументація, що скарги саме на постанови про накладення штрафу та стягнення витрат виконавчого провадження, що стягується з боржника на користь стягувача у справах про зобов`язання вчинити певні дії та стягнення коштів, мають розглядатися за правилами адміністративної юрисдикції, а не за правилами цивільної юрисдикції.
		Враховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про необхідність відступлення від правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше прийнятих постановах Великої Палати Верховного Суду                          від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18) та від 18 грудня 2019 року у справі № 759/15553/14-ц (провадження № 14-579цс19).
		Велика Палата Верховного Суду вважає висновки про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду помилковими.
		 
		Справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 ЦПК України.
		 
		Частиною четвертою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
		 
		У статті 8 Конституції України закріплено, що вУкраїні визнається і діє принцип верховенства права.
		 
		Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
		 
		У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року                  № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики. 
		 
		Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		 
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).
		 
		Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України», заява                      № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
		 
		У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
		 
		В інших справах ЄСПЛ також неодноразово відзначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності та при обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справі «Проценко проти Росії», заява № 13151/04, пункт 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення у справі «Сутяжник проти Росії», заява № 8269/02, пункт 38).
		 
		У пунктах 34, 39 остаточного рішення ЄСПЛ від 07 жовтня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ рішення наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції; завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, пункт 65); у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення у справах «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, пункти 29, 30, та «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява                                 № 38155/02, пункти 36, 37); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, пункти 98, 99); Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким слід керуватись; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (рішення у справах «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, пункт 56, та «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy), заява  № 10249/03, пункт 104).
		 
		У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).
		 
		Судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 
		 
		Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи.
		 
		При цьому принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки в протилежному випадку це означало б неможливість виправити судом свою позицію або виключало б можливість динамічного розвитку права та суспільних правовідносин.
		 
		В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону                        № 1402-VIII та ЦПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.
		 
		Згідно з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої статті 45 Закону                  № 1402-VIII Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права. 
		 
		Щоб гарантувати юридичну визначеність Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду                               від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48),                                   від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня                   2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17              (пункт 41)).
		Необхідність відступу виникає з певних визначених об`єктивних причин і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.
		Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.
		Велика Палата Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Такі підстави необхідності відступу мають бути належним чином мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності виконавців.
		Відповідно до статті 447 ЦПК сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
		Аналогічні положення містить стаття 339 ГПК України, за змістом якої сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
		Натомість згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
		Відтак за загальними правилами процесуальних кодексів скарги 
		на рішення, дії та бездіяльність службових осіб під час виконання судових рішень подаються за юрисдикцією того суду, який ухвалив судове рішення, що знаходиться на виконанні.
		Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного наведеними нормами процесуального законодавства, відповідні спеціальні норми встановлені Законом України «Про виконавче провадження», згідно із частиною першою статті 74 якого рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
		При цьому частиною другою статті 74 зазначеного Закону передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
		Аналізуючи зазначені норми права у поєднанні з висловленими Великою Палатою Верховного Суду принципами визначення юрисдикції спорів, пов`язаних з виконанням виконавчих документів, слід дійти висновків, що оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень судів, за винятком рішень щодо виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу здійснюється до суду, який ухвалив судове рішення.
		Оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень інших органів, у тому числі щодо виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні, здійснюється до судів адміністративної юрисдикції.
		Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово робила висновок про те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.
		Такий правовий висновок викладено, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 906/515/17 (провадження                       № 12-246гс18), від 16 січня 2019 року у справі  № 910/22695/13 (провадження                       № 12-277гс18), від 07 лютого 2019 року у справі № 927/769/16 (провадження                       № 12-273гс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 925/138/18 (провадження                    № 12-74гс19), від 15 січня 2020 року у справі № 1.380.2019.001073 (провадження          № 11-709апп19), від 23 листопада 2021 року у справі  № 175/1571/15 (провадження № 14-51цс21), від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17 (провадження                        № 11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 826/5195/17 (провадження                № 11-801апп18), від 16 січня 2019 року у справі № 279/3458/17-ц (провадження                № 14-543цс18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 758/201/17 (провадження                     № 14-468цс19), та постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня                2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18) та від 18 грудня 2019 року у справі № 759/15553/14-ц (провадження № 14-579цс19), щодо яких порушується питання про відступ. 
		Тобто судова практика щодо спірного питання є усталеною та не потребує узгодження.
		Фактично колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду просить відступити від положень частини другої статті 74 Законом України «Про виконавче провадження», що не може бути підставою перегляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 
		Наведені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду мотиви для відступу від правової позиції Великої Палати не містять ознак необхідності, тож підстав для висновку про відступ від Великої Палати Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18) та від 18 грудня 2019 року у справі № 759/15553/14-ц (провадження № 14-579цс19) не вбачається.
		 
		За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими підстави для передачі цієї справи на її розгляд за частиною четвертою                         статті 403 ЦПК України.
		 
		Згідно із частиною шостою статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору в подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
		 
		Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України.
		 
		Керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
		 
		УХВАЛИЛА:
		 
		Справу № 585/2436/21 за скаргою ОСОБА_1 на дії та бездіяльність державного виконавця Роменського відділу державної виконавчої служби у Роменському районі Сумської області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) Скиби Ліни Валентинівни за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Роменського міськрайонного суду Сумської області від 10 січня 2022 року та постанову Сумського апеляційного суду від 29 червня 2022 року повернути на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
		 
		Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.
		 
		Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач                                                   С. П. Штелик Судді:          В. В. Британчук                      Г. Р. Крет                      Ю. Л. Власов                           Л. М. Лобойко                      І. В. Григор`єва                       С. Ю. Мартєв                    М. І. Гриців                             К. М. Пільков                    Д. А. Гудима                          О. Б. Прокопенко                    Ж. М. Єленіна                       О. М. Ситнік І. В. Желєзний                       І. В. Ткач                    О. С. Золотніков                   О. С. Ткачук                    Л. Й. Катеринчук                  В. С. КнязєвВ. Ю. Уркевич

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...