Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 511/2303/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 17.04.2023. Забезпечено надання загального доступу: 18.04.2023.
Дата набрання законної сили: 12.04.2023
Номер судового провадження: 14-56цс22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		П О С Т А Н О В А
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		12 квітня 2023 року
		м. Київ
		Справа № 511/2303/19
		Провадження № 14-56цс22
		 
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача Ситнік О. М.,
		суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Чумаченко Т. А.
		розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом   ОСОБА_1  до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності, визнання права власності, поділ майна в натурі
		за касаційною скаргою  ОСОБА_1 на рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 19 січня 2021 року у складі судді Бобровської І. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року у складі колегії суддів Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я. та
		ВСТАНОВИЛА:
		У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, у якому зазначала, що у період шлюбу, а саме 11 серпня 2005 року, сторони придбали житловий будинок АДРЕСА_1 (з господарськими будівлями та спорудами) загальною площею 69,4 кв. м, житловою площею 46 кв. м, який зареєстрували за відповідачем. 
		Вказувала, що вони за спільні кошти, без відповідного дозволу на виконання будівельних робіт та без прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта у період з 2005 року по 2015 рік здійснили самочинне будівництво, збільшивши загальну площу придбаного будинку до 120 кв. м. Рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 22 жовтня 2018 року у справі № 511/1960/18 шлюб між сторонами розірвано. 
		З урахуванням зазначеного, а також змін до позовних вимог, ОСОБА_1 остаточно просила: визнати будинок (літ. «А») загальною площею 57,5 кв. м, господарські будівлі і споруди: «Б» - навіс, «Г» - гараж, № 1-2-3 - огорожа та будівельні матеріали у вигляді житлової прибудови (літ. «А-1»), «В» - літня кухня, «Г» - гараж, які розташовані на АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя; провести поділ вказаного майна відповідно до висновку судової експертизи, виділивши їй 52/100 частини нерухомого майна, присудити на користь ОСОБА_2 компенсацію за зменшення його частки; перерозподілити ідеальні частки у праві власності на нерухоме майно, право власності на 52/100 частини нерухомого майна визнати за нею; витрати з переобладнання житлового будинку розподілити в рівних частках між сторонами; припинити право власності ОСОБА_2 на 52/100 частини земельної ділянки; визнати за нею право власності на 52/100 частини земельної ділянки; провести поділ у натурі земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_1 , площею 0,0994 га, кадастровий номер 5123910100:02:007:0054, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
		ОСОБА_2 проти задоволення позову заперечував, посилався на те, що право власності на земельну ділянку він зареєстрував після розірвання шлюбу, а також на те, що будинок відноситься до категорії самочинно збудованих і може підлягати поділу лише після введення його в експлуатацію.
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		19 січня 2021 року рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області у задоволенні позову відмовлено.
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з вимогами статей 364, 367 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Не підлягають поділу (виділу) об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна.
		Доводи позивачки про те, що спірний об`єкт нерухомого майна є новоствореним майном та підлягає поділу між подружжям, визнано судом першої інстанції безпідставними і такими, що не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачкою норм матеріального права.
		01 лютого 2022 року постановою Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 19 січня 2021 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення у редакції цієї постанови, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу). Не можуть бути підставою скасування рішення суду доводи апеляційної скарги про те, що допускається окремий режим для визнання права власності на будинок без врахування добудов, оскільки з часу здійснення відповідних будівельних робіт зі створення об`єкта реконструйований об`єкт зазнає змін та не може обліковуватися окремо.
		Вимоги про одночасне визнання права власності на будинок у статусі до будівництва та на будівельні матеріали як окремий об`єкт задоволенню не підлягають.
		Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що судом першої інстанції не були вирішені позовні вимоги про визнання земельної ділянки спільним майном подружжя. Ці вимогизадоволенню не підлягають, оскільки у позовних вимогах про визнання права власності на будинок відмовлено, а вимоги про визнання права власності на земельну ділянку є похідними. При цьому звернуто увагу, що безоплатна передача земельної ділянки у власність свідчить про відсутність правових підстав для задоволення вимог про визнання її об`єктом права спільної сумісної власності, втім позивачка має право на отримання у власність частки у разі визнання за нею права власності на частину будинку після його поділу та отримання у власність його частини.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		07 квітня 2022 року  ОСОБА_1  подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 19 січня 2021 року, постанову Одеського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року та ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити.
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 654/5243/14-ц. Також заявниця посилається на відсутність висновку Верховного Суду про питання застосування норми права у подібних правовідносинах щодо захисту права власності, а також на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили належним чином зібраних у справі доказів.
		ОСОБА_1 вказує, що суди не вирішили по суті частини заявлених вимог. При вирішенні спору суди відхилили належний доказ - висновок судової будівельно-технічної експертизи від 10 березня 2020 року № 06-2020, зробили недопустиме припущення без посилання на відповідну норму права про те, що наявність самочинної прибудови до будинку та господарських споруд є підставою для визнання всього будинку самочинним. Вважає, що суди безпідставно віднесли до самочинного будівництва житловий будинок під літ. «А», навіс під літ. «Б» та «Д», а також прибудинкові споруди, які не підпадають під ознаки самочинного будівництва. Також неправильними заявниця вважає висновки судів про відмову в задоволенні позовних вимог у частині визнання права власності на спірну земельну ділянку, на якій розташований будинок. Звертає увагу, що у призначенні повторної будівельно-технічної експертизи було відмовлено, отже, суд фактично погодився з висновком проведеної будівельно-технічної експертизи, оскільки в протилежному випадку мав би призначити повторну експертизу для з`ясування спірних питань. На думку позивачки, суди не забезпечили захист її порушеного права, не вирішили спір по суті, фактично позбавили її права власності на частку у спірному майні, набутому подружжям за час шлюбу, обґрунтовуючи це втратою об`єктом нерухомості тотожності порівняно з тим, на який власником було набуто право власності. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди залишили поза увагою презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ним у період шлюбу, встановлену статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України).
		ОСОБА_1 посилається на те, що розгляд справи в суді апеляційної інстанції відбувався неповноважним складом, оскільки апеляційне провадження відкрито ухвалою Одеського апеляційного суду від 15 березня 2021 року, постановленою колегією суддів у складі ОСОБА_6, Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М., призначене до розгляду відповідно до ухвали цього суду від 15 березня 2021 року, постановленої колегією суддів у складі ОСОБА_6, Вадовської Л. М., Громік Р. Д., тоді як оспорювана постанова ухвалена колегією суддів цього суду у складі Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я. Зважаючи на відсутність ухвали Одеського апеляційного суду про прийняття колегією суддів Одеського апеляційного суду у складі Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я. до свого провадження справи № 511/2303/19, стверджує, що розгляд і вирішення цієї справи здійснено неповноважним складом суду.
		Позиція інших учасників справи
		У червні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому представник  ОСОБА_2 -  ОСОБА_3 посилається на те, що доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Вимоги про одночасне визнання права власності на будинок у статусі до будівництва та будівельні матеріали як окремий об`єкт задоволенню не підлягають, оскільки позивачкою обрано неправильний спосіб захисту прав. 
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		16 травня 2022 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано справу із суду першої інстанції.
		07 червня 2022 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду.
		06 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду своєю ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на пункт 7 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), вбачаючи підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
		Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувався такими міркуваннями.
		За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
		Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
		У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина друга статті 5 ЦПК України).
		Вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права.
		Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. 
		Частиною першою статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). 
		Особистою приватною власністю дружини, чоловіка вважається майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування (частина перша статті 57 СК України).
		Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
		Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік маютьправо на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
		У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).
		Водночас частиною другою статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
		Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації. 
		Самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (подібний висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 04 грудня 2013 року № 6-130цс13, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286цс15).
		У пункті 45 постанови від 23 червня 2020 року у справі 680/214/16-ц Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
		Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 зазначила, що особа не набуває права власності на об`єкт самочинного будівництва (пункт 148).
		За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту (будівельного паспорта); або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
		Частиною другою статті 36 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлено заборону на виконання будівельних робіт без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.
		Також заборонена експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію (частина восьма статті 39 цього Закону.
		Отже, відсутність дозволу на будівництво (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), проекту чи будівельного паспорта (схеми намірів забудови) або порушення умов, передбачених у цих документах, зумовлює визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.
		Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об'єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).
		Слід зазначити, що в розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), розробленої та затвердженої в установленому порядку проєктної документації (будівельного паспорта), оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності.
		Непідлягають поділу (виділу)об'єкти нерухомого майна, до складу якихвходять самочиннозбудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна.
		Схожі висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17 (провадження № 61-44133св18), від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц (провадження № 61-43540св18), від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц (провадження № 61-39287св18), від 16 березня 2021 року у справі № 562/542/19 (провадження № 61-14468св20), від 15 листопада 2021 року у справі № 279/790/18 (провадження № 61-5368св20), від 17 листопада 2021 року у справі № 182/4522/19 (провадження № 61-19065св20), від 16 лютого 2022 року у справі № 495/6053/19 (провадження № 61-1694св21).
		Виходячи з перелічених вище висновків Верховного Суду України та Верховного Суду не є об`єктом права власності новостворений об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, будівельного паспорта (схеми намірів забудови), оскільки внаслідок таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Такий об`єкт не підлягає поділу. 
		Натомість у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 127/6698/16-ц (провадження № 61-18773св18) Верховний Суд вважав за можливе проведення поділу житлового будинку з господарськими спорудами без урахування самочинних будівель та прибудов.
		Неоднозначно вирішувалась у судовій практиці проблема визнання права власності на будівельні матеріали, використані для будівництва самочинно збудованих об`єктів.
		У постанові від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц (провадження № 61-39287св18) Верховний Суд зробив висновок про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог про визнання права власності та поділ домоволодіння між подружжям з посиланням на те, що гараж (літ. «Г»), літня кухня (літ. «М»), сарай (літ. «Н») є самочинним будівництвом, а визнання права власності на будівельні матеріали, використані для будівництва цих об`єктів, є неправильно обраним способом захисту. Отже, зробив висновок, що не підлягають поділу об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна. 
		У постанові від 06 травня 2020 року у справі № 722/823/17-ц (провадження № 61-45361св18) Верховний Суд розмежував правовий статус незавершеного та самочинного будівництва, зазначивши, що об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, а отже, є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил може підлягати поділу між ними, а щодо самочинного будівництва такі способи захисту прав не застосовуються. 
		Водночас при вирішенні спору про поділ майна подружжя Верховний Суд України зазначив, що в разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання (постанова від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15).
		У постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15 Верховний Суд України звернув увагу, що новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними (аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року № 6-388цс15, від 27 травня 2015 року № 6-159цс15).
		У постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16 Верховний Суд України, пославшись, зокрема, на те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток, залишив у силі рішення суду першої інстанції про визнання за позивачкою права співзабудовника на 1/2 частину збудованого за час шлюбу, але не прийнятого в експлуатацію об`єкта незавершеного будівництва, яке фактично експлуатується.
		У постанові від 25 березня 2020 року у справі № 715/1347/14-ц (провадження № 61-34987св18) Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду про те, що самочинне будівництво підлягає поділу шляхом визнання за кожним із подружжя права власності на будівельні матеріали, які були використані при будівництві відповідно до судової будівельно-технічної експертизи, де зазначено, що в процесі самочинного будівництва житлових будинків (літ. «А», літ. «Ж»), господарських будівель та споруд використано будівельні матеріали, обладнання, вироби та конструкції, які підлягають поділу. Верховний Суд вказав, що самочинно збудовані житлові будинки, господарські будівлі і споруди не підлягають визнанню об`єктами права спільної сумісної власності подружжя. Водночас будівельні матеріали, обладнання та конструкції, які були використані в процесі будівництва, є майном, набутим подружжям під час шлюбу.
		У постанові Верховного Суду від 26 березня 2021 року у справі № 414/277/17 (провадження № 61-2934св19) зазначено, що не підлягають поділу (виділу) об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна. Верховний Суд погодився із висновком про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог про визнання права власності на сарай, вартість витрачених матеріалів на спорудження якого становить 30 000 грн, оскільки вказаний сарай є самочинним будівництвом, і вказав, що визнання права власності за особою на частину будівельних матеріалів використаних подружжям у процесі будівництва незавершеного житлового будинку, в порядку поділу майна подружжя є законним, проте такі позовні вимоги не заявлялися.
		У постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 495/3009/15-ц (провадження № 61-3261св20) суд касаційної інстанції погодився з висновком про наявність підстав для визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину будівельних матеріалів, використаних у процесі будівництва прибудов (літ. «а1» та літ. «а5»), стягнення з відповідача їх вартості та припинення права власності позивача на 1/2 частину будівельних матеріалів.
		Пленум Верховного Суду України у пункті 7 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснив судам, що якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво (частина перша статті 376 ЦК України), до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.
		Верховний Суд неодноразово висловлював свою позицію щодо можливості спадкування будівельних матеріалів, які входять до спадкової маси та являють собою самочинне будівництво (зокрема у постанові 01 квітня 2019 року у справі № 569/15959/16-ц (провадження № 61-31923св18), від 16 грудня 2019 року у справі № 489/1685/15-ц (провадження № 61-33873св18), від 10 лютого 2021 року у справі № 495/3009/15-ц (провадження № 61-3261св20), від 17 лютого 2021 року у справі № 520/448/17 (провадження № 61-19412св19)).
		Вказане свідчить про неоднозначне застосування норм матеріального права при вирішенні спорів про визнання права спільної сумісної власності подружжя на об`єкт самочинного будівництва та його поділ, призводить у деяких випадках до обмеження права власності одного з подружжя. 
		Частиною третьою статті 376 ЦК України передбачена можливість визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за рішенням суду.
		Колегія суддів Касаційного господарського суду у постанові від 23 жовтня 2018 року у справі № 11/173-06 звертала увагу, що право власності на самочинне будівництво може бути визнано за умови відведення для цієї мети в установленому порядку забудовнику земельної ділянки або якщо особа, яка здійснила таке будівництво, отримає в установленому порядку земельну ділянку, розташовану під збудованим нерухомим об`єктом, з таким цільовим призначенням, яке передбачає можливість будівництва на ній відповідного об`єкта, а також за умови відсутності заперечень з боку власника земельної ділянки та відсутності порушення в результаті самочинної забудови прав інших осіб. 
		Пунктом 10 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 461, передбачено, що у випадку визнання права власності на самочинно збудований об`єкт за рішенням суду він приймається в експлуатацію згідно з цим Порядком за умови можливості його надійної та безпечної експлуатації за результатами проведення технічного обстеження такого об`єкта.
		Враховуючи викладене, баланс прав та інтересів співвласників, з метою формування сталої судової практики у спірних правовідносинах колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування статей 328, 331, 376 ЦК України, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15, і визнати наявність у подружжя права на визнання в судовому порядку права власності на самочинно побудований, реконструйований об`єкт нерухомого майна (а не матеріали й конструкції, з яких він побудований і перелік яких точно встановити достатньо складно), який знаходиться на земельній ділянці, що належить на праві власності чи користування (оренди) подружжю (одному з них), та відповідає містобудівній документації, цільовому призначенню земельної ділянки і вимогам щодо надійної і безпечної експлуатації за результатами проведення технічного обстеження такого об`єкта, з подальшим прийняттям в експлуатацію у передбаченому чинним законодавством порядку. 
		20 квітня 2022 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду з підстави, передбаченої в частині третій статті 403 ЦПК України за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами в порядку письмового провадження.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 04 вересня 2004 року, який розірвано на підставі рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 22 жовтня 2018 року у справі № 511/1960/18.
		У період шлюбу, а саме 11 серпня 2005 року сторони за спільні кошти за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Роздільнянського районного нотаріального округу Грубиком (Фішер) Б. І. № 1665, придбали житловий будинок за адресою:  АДРЕСА_1 . Право власності на будинок зареєстроване за ОСОБА_2 .
		Площа придбаного будинку становила 69,4 кв. м, розмір жилої площі становив 46 кв. м. Житловий будинок розташований на земельній ділянці розміром 873 кв. м, власником якої була Роздільнянська міська рада Одеської області. 
		Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 189604050 станом на 21 листопада 2019 року власником будинку на АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 . Загальна площа будинку становить 69,4 кв. м, житлова площа 46 кв. м, площа земельної ділянки 873 кв. м. 
		Відповідно до технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок за адресою:  АДРЕСА_1 , складеного суб`єктом господарювання - ПП ОСОБА_4 у 2016 році, у вказаному будинку наявні самочинно збудовані будівлі та переобладнані приміщення. Загальна площа будинку становить 124,8 кв. м, житлова - 62 кв. м, підсобна - 62,8 кв. м. Самочинно збудована або переобладнана площа становить 94,5 кв. м. 
		Згідно з технічним паспортом літ. «А» позначений житловий будинок, 1964 року побудови, площа 77,6 кв. м, літ. «А1» - жила прибудова, 2006 року побудови, площа 90,2 кв. м, літ. «Б» - навіс, 2006 року побудови, площа 7,8 кв. м, літ. «В» - літня кухня, 2006 року побудови, площа 14,9 кв. м, літ. «Г» - гараж, 2006 року побудови, площа 14,9 кв. м. Також сторони побудували навіс (літ. «Д»), який судовим експертом визначено як тимчасова споруда.
		У висновку судової будівельно-технічної експертизи від 10 березня 2020 року № 06-2020 судовий експерт Тінкован Р. Д. зазначила, що житлова прибудова до будинку, яка збудована у 2006 році, є самочинною та класифікується як будівельні матеріали, що використані у процесі будівництва прибудови. Літня кухня та гараж також є самочинними та класифікуються як будівельні матеріали, що використані у процесі будівництва літньої кухні та гаража. За конструктивною системою навіси відносяться до тимчасових будівель та споруд.  
		У зв`язку із зазначеним експерт зробила висновок, що на земельній ділянці на АДРЕСА_1 , що призначена під індивідуальну житлову забудову, самочинно зведені такі будівлі: житлова прибудова (літ. «А1»), літня кухня (літ. «В»), гараж (літ. «Г»). Будівлі, які збудовані самочинно, мають 100 % готовності, але через відсутність декларації про готовність об`єкта до експлуатації, розглядаються як незавершене будівництво та класифікуються як будівельні матеріали, з яких збудовані будівлі.
		Експертом було запропоновано два варіанти розподілу нерухомого майна на АДРЕСА_1 , а саме: варіант 1 розподілу нерухомого майна по АДРЕСА_1 - без урахування самочинного будівництва; варіант 2 розподілу нерухомого майна на АДРЕСА_1 - з урахуванням будівельних матеріалів, з яких складаються самочинно збудовані будівлі.
		Судовий експерт Тінкован Р. Д. у судовому засіданні підтримала свій висновок, однак зазначила, що варіант 1 розподілу спірного житлового будинку є «мертвим», оскільки спочатку вказаний вище житловий будинок необхідно привести в первинний стан або узаконити усі самочинні прибудови, що може зробити лише власник житлового будинку. Додатково експерт Тінкован Р. Д. зазначила, що добудова (літ. «А1») не робить увесь житловий будинок самочинним.
		Відповідно до рішення Роздільнянської міської ради Одеської області XXXIV сесії VII скликання від 21 грудня 2018 року № 1793- VII «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на території Роздільнянської міської ради Одеської області, в АДРЕСА_1 » ОСОБА_2 безоплатно передано у власність земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0994 га, кадастровий номер 5123910100:02:007:0054, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
		Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-5113138472019 від 26 грудня 2019 року за ОСОБА_2 зареєстроване право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0994 га, кадастровий номер 5123910100:02:007:0054, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
		Позиція Великої Палати Верховного Суду
		У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободи від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі - Конвенція) проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
		Згідно зі статтю 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
		Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
		Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. 
		Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині другій цієї статті визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів, одним з яких, зокрема, є визнання права (пункт 1).
		Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
		Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
		Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
		Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої цієї статті дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а частина друга цієї статті визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом уведення в дію «законів». Більше того, верховенство права як один з фундаментальних принципів демократичного суспільства є наскрізним принципом усіх статей Конвенції (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах: від 20 травня 2010 року «Україна-Тюмень» проти України» (заява № 22603/02); від 25 червня 1996 «Амюр проти Франції» (Amuur v. France); «Колишній Король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece), № 25701/94, § 79, ECHR 2000-XII; «Малама проти Греції» (Malama v. Greece), № 43622/98, § 43, ECHR 2001-II).
		Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
		За вимогами частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. 
		Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
		Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
		Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (стаття 190 цього Кодексу). 
		До речей як складової поняття майна, зокрема нерухомих, відповідно до положень статті 181 ЦК України належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
		Права та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).
		Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (аналогічні положення містить і норма частини третьої статті 368 ЦК України).
		Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
		Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
		За частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними (частина перша статті 70 СК України).
		У частині другій статті 372 ЦК України вказано, що в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
		Набуття права власності на об`єкти незавершеного будівництва визначено у статті 331 ЦК України. За змістом частини другої цієї статті право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
		ЦК України у частині першій статті 376 ЦК України визначає поняття самочинного будівництва. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
		Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга зазначеної статті). 
		Інструкція щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затверджена наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України 18 червня 2007 року № 55, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 06 липня 2007 року за № 774/14041, визначає порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна, крім земельних ділянок, та застосовується суб`єктами господарювання, які здійснюють технічну інвентаризацію об`єктів нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна.
		Згідно з пунктом 2.3 зазначеної Інструкції не підлягають поділу об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об`єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.
		Висновок про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу зробив і Верховний Суд України у постановах від 04 грудня 2013 року у справі № 6-130цс13 та від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286цс15, а також Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17 (провадження № 61-44133св18), від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц (провадження № 61-43540св18), від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц (провадження № 61-39287св18), від 16 березня 2021 року у справі № 562/542/19 (провадження № 61-14468св20), від 15 листопада 2021 року у справі № 279/790/18 (провадження № 61-5368св20), від 17 листопада 2021 року у справі № 182/4522/19 (провадження № 61-19065св20), від 16 лютого 2022 року у справі № 495/6053/19 (провадження № 61-1694св21), від 09 березня 2023 року у справі № 127/28862/21 (провадження № 61-9283св22) та ін.
		Послідовна і судова практика Великої Палати Верховного Суду стосовно висновку про те, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво (постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 (провадження № 14-445цс16) та від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № № 14-8цс21)).
		Відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
		За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
		У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.
		Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання.
		Щодо відступу
		Аналогічні висновки зробив Верховний Суд України у постановах від 18 листопада 2015 року справі № 6-388цс15, від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15, тому підстав для відступу від таких висновків немає.
		Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, про те, що оскільки спірний об`єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача; позивачка позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, є підстави для визнання за позивачкою права на частину спірного об`єкта незавершеного будівництва.
		Щодо розгляду справи по суті позовних вимог
		Згідно з вимогами статті 82 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Саме суди першої та апеляційної інстанцій як суди факту здійснюють дослідження та оцінку доказів. 
		Дослідження доказів - це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення в судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Вона провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів усності, безпосередності та безперервності. Зокрема, під час судового розгляду справи суд, заслухавши вступне слово учасників справи, з`ясовує обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та досліджує в порядку, визначеному в підготовчому засіданні у справі, докази, якими вони обґрунтовуються. З урахуванням змісту спірних правовідносин, обставин справи та зібраних у справі доказів суд під час розгляду справи по суті може змінити порядок з`ясування обставин справи та порядок дослідження доказів, про що зазначається у протоколі судового засідання (стаття 228 ЦПК України).
		Оцінка доказів завершує весь процес доказування. Результати оцінки доказів знаходять відображення в мотивувальній частині судового рішення, в якому суд зобов`язаний вказати, які факти судом встановлені, на основі яких доказів, які докази були відкинуті судом і з яких мотивів.Оцінка зібраних доказів здійснюється з точки зору їх достовірності, повноти, несуперечності, достатності на основі внутрішніх переконань.
		Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
		Позивачка наполягала, що первинний об`єкт нерухомого майна - житловий будинок АДРЕСА_1 (з господарськими будівлями та спорудами) загальною площею 69,4 кв. м, житловою площею 46 кв. м, що придбаний сторонами 11 серпня 2005 року у період шлюбу, не є самочинним будівництвом і його можна поділити у рівних частинах між сторонами.
		Посилалася на відповідний висновок експерта судової будівельно-технічної експертизи від 10 березня 2020 року № 06-2020, у якому встановлено (а. с. 197, т. 1), що станом на дату оформлення первинного права власності (29 серпня 1964 року) загальна площа житлового будинку(літ. «А») складала 55,6 кв. м, у тому числі житлова- 46 кв.м; лінійні розмірижитлового будинкускладали 7,03 м х 11,04 м.
		Станом на 17 липня 1978 року (поточна інвентаризація) загальна площа житлового будинку літ. «А» без змін. Але внаслідок будівництва веранди (літ. «а») площа збільшена до 69,5 кв. м за рахунок веранди (літ «а»). Житлова площа - без змін.
		Станом на дату укладення договору купівлі-продажу житлового будинку (11 серпня 2005 року) загальна його площа з прибудовою «А,а» складала 69,4 кв. м, у тому числі житлова - 46 кв. м.
		Станом на 16 березня 2016 року (поточна інвентаризація) загальна площа житлового будинку літ. «А» (без веранди літ. «а», демонтована) збільшена до 57,5 кв. м за рахунок демонтажу груби у приміщенні 1-3 та 1-4, внутрішніх перегородок між приміщеннями 1-2 та 1-3. Після проведеної реконструкціїзагальна площажитлового будинку(літ. «А») складає 57,5 кв. м, у тому числі житлова - 42,6 кв. м. 
		Доскладу житловогобудинку (літ.«А») станом надату проведення обстеженнявходять такіприміщення: 1-4 коридорплощею 11,3 кв. м; 1-7 житлова кімната 12,3 кв. м; 1-7 вітальня площею 30,3 кв. м; 1-8 комора площею 3,6 кв. м. 
		Житловий будинок (літ. «А») за класом наслідків (відповідальності) відноситься до об`єктів з незначними наслідками (СС1). 
		За конструктивною системою у досліджуваного житлового будинку (літ. «А») зовнішні огороджувальні стіни збігаються з несучими конструкціями. При вивченні матеріалів справи встановлено, що лінійні розміри огороджувальних та несучих конструкцій змін не зазнали, лінійні розміри житлового будинку (літ. «А») не змінились та складають 7,03 м х 11,04 м. 
		Таким чином, у житловому будинку (літ. «А») здійснено ремонтно-будівельні роботи (заміна дверних та віконних заповнень, демонтаж внутрішніх не несучих конструкцій, переоснащення внутрішніх систем електропостачання, опалення без втручання в несучі та огороджувальні конструкції, демонтована веранда літ. «а»), що на підставі пунктів 1, 3-5 постанови Кабінету Міністрів України від 07 червня 2017 року № 406 «Про затвердження переліку будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання, та після яких об`єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію» не відносяться до самочинного будівництва.
		Самочинною є житлова прибудова (літ. «А1»), збудована у 2006 році.
		Вказувала, що з висновку експерта вбачається, що житловий будинок, придбаний сторонами за час шлюбу, є самостійним об`єктом і відповідно до вимог статей 60, 69 СК України може бути поділений між ними.
		Позивачка на такій обставині наголошувала й у своїй касаційній скарзі, і в позовній заяві та апеляційній скарзі, однак суди першої та апеляційної інстанцій їй належної оцінки не надали, доказів у цій частині не дослідили, чим не дотрималися принципу змагальності сторін, а суд касаційної інстанції таких повноважень позбавлений.
		Щодо доводів ОСОБА_1 про розгляд справи у суді апеляційної інстанції неповноважним складом
		Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 511/2303/19 (провадження № 22-ц/813/6931/21) від 04 березня 2021 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності, визнання права власності, поділ майна в натурі призначено до розгляду колегією суддів: головуючий суддя (суддя-доповідач) ОСОБА_6, судді Колесніков Г. Я., Вадовська Л. М. (а. с. 56, т. 3).
		15 березня 2021 року Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів ОСОБА_6, Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М. постановив ухвалу про відкриття апеляційного провадження у справі (а. с. 58, т. 3).
		20 квітня 2021 року розпорядженням Одеського апеляційного суду № 1265 на підставі службової записки судді-доповідача ОСОБА_6 щодо недопущення порушення строків розгляду справи у зв`язку з відпусткою судді Колеснікова Г. Я. на підставі пункту 3.8 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу в Одеському апеляційному суді, затверджених рішенням зборів суддів Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2018 (зі змінами та доповненнями) відповідно до пунктів 2.3.49, 2.3.25 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30 (далі - Положення), призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 511/2303/19 (а. с. 82, т. 3).
		Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 квітня 2021 року справу № 511/2303/19 призначено до розгляду колегією суддів: головуючий суддя (суддя-доповідач) ОСОБА_6, судді Громік Р. Д., Вадовська Л. М. Підстава проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи - перебування судді Колеснікова Г. Я. у відпустці (а. с. 83, т. 3).
		20 квітня 2021 року Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів ОСОБА_6, Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М. постановив ухвалу про призначення справи до судового розгляду (а. с. 84, т. 3).
		12 серпня 2021 року розпорядженням Одеського апеляційного суду № 4073 відповідно до пунктів 2.3.49, 2.3.50 Положення призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 511/2303/19. Підстава призначення повторного автоматизованого розподілу справи - рішення Вищої ради правосуддя від 20 липня 2021 року № 1612/0/15-21 «Про звільнення ОСОБА_6 з посади судді Одеського апеляційного суду у зв`язку з поданням заяви про відставку» (а. с. 93, т. 3).
		Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 серпня 2021 року справу № 511/2303/19 призначено до розгляду колегією суддів: головуючий суддя (суддя-доповідач) Сєвєрова Є. С., судді Громік Р. Д., Вадовська Л. М. (а. с. 94, т. 3). 
		Саме цим складом суду 01 лютого 2022 року Одеський апеляційний суд ухвалив постанову за результати розгляду справи № 511/2303/19 (а. с. 138, т. 3).
		Згідно з пунктом 2.3.49 Положення повторний автоматизований розподіл судових справ між суддями застосовується у випадках, визначених законом, а також з метою заміни одного, декількох суддів, всього складу суду, збільшення складу суду в порядку, визначеному підпунктами 2.3.4, 2.3.23 цього Положення.
		У разі неможливості продовження розгляду справи одним із суддів - членів колегії (призов на військову службу, відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами, довготривале перебування на лікарняному або у відпустці тощо) заміна судді - члена колегії здійснюється автоматизованою системою на підставі мотивованого розпорядження керівника апарату суду (або уповноваженої ним особи) на виконання службової записки судді-доповідача у справі з метою дотримання передбаченого законом строку розгляду цієї справи в порядку, зазначеному в підпункті 2.3.23 пункту 2.3 цього Положення (пункт 2.3.25 Положення).
		Відповідно до пункту 2.3.50 Положення винятково у разі, коли суддя (судді) у передбачених законом випадках не може (не можуть) продовжувати розгляд справи, невирішені судові справи передаються для повторного автоматизованого розподілу за вмотивованим розпорядженням керівника апарату суду (особи, яка виконує його обов`язки), що додається до матеріалів справи.
		Оскільки повторний автоматизований розподіл судової справи проводився відповідно до положень пунктів 2.3.25, 2.3.49, 2.3.50 Положення, ні ЦПК України, ні Положенням не передбачено у таких випадках постановлення ухвали про прийняття справи іншою колегією суддів, Велика Палата Верховного суду вважає, що немає підстав для висновку про розгляд справи № 511/2303/19 у суді апеляційної інстанції неповноважним складом.
		Висновки щодо розгляду касаційної скарги
		Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
		У зв`язку з наведеним з метою забезпечення завдання цивільного судочинства, а саме щодо забезпечення справедливого розгляду справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи для нового розгляду до суду першої інстанції.
		Щодо розподілу судових витрат
		Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 
		У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Однак у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
		Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
		Керуючись частиною першою статті 400, статтями 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
		ПОСТАНОВИЛА:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 19 січня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
		Суддя-доповідач                                                                                      О. М. Ситнік
		Судді:                                    В. В. Британчук                                        Л. М. Лобойко
		Ю. Л. Власов                                             С. Ю. Мартєв
		І. В. Григор`єва                                         К. М. Пільков
		М. І. Гриців                                                О. Б. Прокопенко
		Д. А. Гудима                                              І. В. Ткач
		Ж. М. Єленіна                                          О. С. Ткачук
		О. С. Золотніков                                      В. Ю. Уркевич
		Л. Й. Катеринчук                                     Т. А. Чумаченко
		Г. Р. Крет

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...