Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 761/14205/13-к : Кримінальні справи (з 01.01.2019); Кримінальні правопорушення у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг; Зловживання владою або службовим становищем.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 22.04.2023. Забезпечено надання загального доступу: 24.04.2023.
Дата набрання законної сили: 18.04.2023
Номер судового провадження: 51-3343км22
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 42013000000000068

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		іменем України 
		18 квітня 2023 року
		м. Київ
		справа № 761/14205/13-к
		провадження № 51-3343 км 22
		Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючої                                                                         ОСОБА_1 ,
		суддів                                                                                   ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , 
		за участю:
		секретаря судового засідання                                       ОСОБА_4 ,
		прокурора                                                                           ОСОБА_5 ,
		засудженого                                                                       ОСОБА_6 ,
		захисника                                                                           ОСОБА_7 , 
		потерпілого                                                                        ОСОБА_8 ,
		розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 42013000000000068 від 13 лютого 2013 року за обвинуваченням 
		ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Гурівці Козятинського району Вінницької області та мешканця АДРЕСА_1 , 
		у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 368 (у редакції від 05 квітня 2001 року), ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 408 КК України, 
		за касаційною скаргою захисника ОСОБА_7 , який діє в інтересах ОСОБА_6 , на вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 24 березня 2021 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року та касаційною скаргою прокурора ОСОБА_5 на ухвалу Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року.
		Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
		За вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 24 березня 2021 року дії ОСОБА_6 було перекваліфіковано з ч. 2 ст. 368 (у редакції від 05 квітня 2001 року) на ч. 2 ст. 190 КК України та засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
		На підставі ч. 5 ст. 74 КК України звільнено ОСОБА_6 від відбування призначеного покарання.
		Цим же вироком ОСОБА_6 було визнано невинуватим за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 408 КК України та виправдано у зв`язку з відсутністю в його діях складу злочину.
		У задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_8 відмовлено.
		Як убачається з вироку, ОСОБА_6 було визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК України, за наступних обставин.
		У 2006 році ОСОБА_6 був обраний депутатом Шевченківської районної ради у м. Києві V скликання і до 09 жовтня 2010 року здійснював повноваження депутата місцевої ради.
		25 травня 2006 року рішенням № 17 II сесії V скликання Шевченківської районної ради у м. Києві ОСОБА_6 був обраний головою постійної комісії з питань розвитку території, землекористування, будівництва та інвестицій, повноваження голови цієї комісії виконував до 25 лютого 2010 року.
		Рішенням Шевченківської районної ради у м. Києві № 524 від 23 жовтня 2008 року «Про заходи щодо впорядкування розміщення об`єктів торгівлі та сфери послуг (малих архітектурних форм) на території Шевченківської районної ради у м. Києві» затверджено тимчасову схему розміщення вже існуючих на той час об`єктів торгівлі та сфери послуг (МАФ) на території Шевченківського району м. Києва та погоджено суб`єктам господарювання місця їх розміщення згідно з додатками № 1 та № 2. 
		Пунктом 3 вказаного рішення встановлено, що як виняток, у разі потреби забезпечення населення району товарами повсякденного вжитку та розширення сфери послуг, до додатків № 1 та № 2 можуть бути внесені зміни за погодженням із постійною комісією з питань розвитку території, землекористування, будівництва та інвестицій, та постійною комісією з питань промислової політики, підприємництва та сфери послуг. 
		Отже, повноваженнями щодо прийняття рішення про внесення змін до додатків № 1 та № 2 у частині доповнення схеми розташування існуючих об`єктів торгівлі була наділена Шевченківська районна рада у м. Києві, тобто колегіальний орган і лише за умови отримання відповідних висновків двох постійних комісій . 
		Крім того, позитивний висновок очолюваної ОСОБА_6 постійною комісією з питань розвитку території, землекористування, будівництва та інвестицій мав виключно рекомендаційний характер, через що не міг вважатися остаточним рішенням, яке б надавало суб`єкту господарювання право на розміщення МАФів на території району.
		Попри вказане, ОСОБА_6 , розуміючи обмежене значення висновку очолюваної ним комісії, діючи умисно, з корисливих спонукань, вирішив шляхом обману заволодіти коштами потерпілого ОСОБА_8 .
		Так, у другій половині листопада 2009 року до ОСОБА_6 як до голови відповідної постійної комісії звернувся представник суб`єкта підприємницької діяльності (далі - СПД) ОСОБА_9 громадянин ОСОБА_8 з усним проханням організувати розгляд очолюваною ОСОБА_6 комісією питання встановлення МАФів у Шевченківському районі м. Києва за адресами: АДРЕСА_2 , та АДРЕСА_3 , а також просив надати позитивний висновок комісії на сесію ради та сприяти його вирішенню на користь СПД ОСОБА_9 .
		Продовжуючи виконання свого злочинного наміру, ОСОБА_6 організував розгляд ініційованого ОСОБА_9 питання очолюваною ним постійною комісією, призначивши її засідання на 27 листопада 2009 року, цього ж дня виступив доповідачем на її засіданні, запропонувавши внести зміни до додатків № 1 і № 2 щодо їх доповнення адресами розміщення двох МАФів для здійснення торговельної діяльності СПД ОСОБА_9 , а також особисто проголосував за прийняття такого рішення. 
		Того ж дня постійною комісією з питань розвитку території, землекористування, будівництва та інвестицій ухвалено висновок про необхідність внесення змін до додатків № 1 і № 2.
		У подальшому - 02 грудня 2009 року ОСОБА_6 як голова комісії підписав висновок від 27 листопада 2009 року про необхідність внесення змін до додатків № 1 і № 2 щодо їх доповнення відповідними адресами розміщення двох малих архітектурних форм для здійснення торговельної діяльності СПД ОСОБА_9 .
		При цьому ОСОБА_6 достовірно знав, що підписаний ним висновок не є остаточним вирішенням питання за заявою ОСОБА_9 , оскільки кінцеве рішення на її користь може бути ухвале виключно сесією Шевченківської районної ради у м. Києві.
		Крім того, ОСОБА_6 було достовірно відомо, що рішенням Київської міської ради від 21 травня 2009 року № 462/1518 «Про запровадження принципу організаційної єдності з видачі дозволів на розміщення тимчасових споруд» затверджене Положення про порядок розміщення тимчасових споруд у м. Києві, згідно з п. 3.1 якого єдиною підставою для розміщення тимчасової споруди став дозвіл на її розміщення, виданий Головним управлінням містобудування, архітектури та дизайну міського середовища виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
		Таким чином, з дня набрання чинності вказаним рішенням органом, до виключних повноважень якого відносилося надання дозволу на розміщення МАФів, стало Головне управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища КМДА. Отже районні ради у м. Києві позбавлялися права самостійно вирішувати зазначені питання.
		На переконання суду першої інстанції, саме цим було зумовлено запровадження Шевченківською районною радою у м. Києві механізму, згідно з яким приймалися не нові рішення щодо надання дозволів на розміщення тимчасових споруд, а застосовувалася процедура з внесення змін до рішення від 23 жовтня 2008 року № 524 «Про заходи щодо впорядкування розміщення об`єктів торгівлі та сфери послуг (малих архітектурних форм) та території Шевченківського району м. Києва», тобто до рішення, яке передувало затвердженню 21 травня 2009 року Київською міською радою положення, що наділяло виключними повноваженнями у цій сфері Головне управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища КМДА.
		У той же час, з метою отримання від потерпілого грошових коштів у значному розмірі, ОСОБА_6 свідомо проігнорував вищенаведені обставини та продовжив цілеспрямовано вводити ОСОБА_8 в оману щодо наявності у нього можливості забезпечити законне надання ОСОБА_9 дозволу на розміщення МАФів за відповідними адресами. 
		Виконавши вищевказані підготовчі дії, ОСОБА_6 30 листопада 2009 року зустрівся з ОСОБА_8 у своєму службовому кабінеті за адресою: АДРЕСА_4 , де запропонував останньому передати йому особисто кошти у розмірі 3000 доларів США за сприяння у вирішенні питання щодо винесення на найближчий сесії Шевченківської районної ради у м. Києві рішення про внесення змін до додатків 1 і 2 щодо їх доповнення вищевказаними адресами, на що ОСОБА_8 погодився.
		Крім того, 01 грудня 2009 року ОСОБА_6 знову зустрівся із ОСОБА_8 у своєму службовому кабінеті, та діючи з тим же злочинним умислом, збільшив суму до 6000 доларів США за прийняття Шевченківською районною радою у м. Києві рішення на користь ОСОБА_9 , на що ОСОБА_8 також погодився. 
		В подальшому ОСОБА_6 02 грудня 2009 року, приблизно о 18:00, у своєму службовому кабінеті отримав від ОСОБА_8 грошові кошти у розмірі 6000 доларів США за винесення Шевченківською районною радою у м. Києві рішення про внесення змін до додатків № 1 і № 2 до рішення Шевченківської районної ради у м. Києві від 23 жовтня 2008 року № 524 «Про заходи щодо впорядкування розміщення об`єктів торгівлі та сфери послуг (малих архітектурних форм) та території Шевченківського району м. Києва» щодо їх доповнення адресами розміщення двох малих архітектурних форм для здійснення торговельної діяльності СПД ОСОБА_9 по АДРЕСА_2 , та АДРЕСА_3 .
		Крім того, згідно з вироком ОСОБА_6 органом досудового розслідування обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 408 КК України, за наступних обставин.
		Наказом начальника Генерального штабу Збройних Сил України від 07 грудня 2001 року № 149 ОСОБА_6 було призначено на посаду військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_2 , де останній проходив військову службу у військовому званні «полковник» та був військовослужбовцем.
		Під час проходження служби полковник ОСОБА_6 повинен керуватися вимогами ст. 11, 16, 216 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року № 548-XIV, та ст. 1, 3, 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року № 551-XIV, які вимагають від нього свято і непорушно додержуватись Конституції України та Законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов`язок, бути дисциплінованим, виконувати свої обов`язки, неухильно виконувати вимоги військових статутів та накази командирів, без дозволу командира військової частини не виїжджати за межі гарнізону.
		02 грудня 2009 року заступником Генерального прокурора України стосовно ОСОБА_6 було порушено кримінальну справу № 49-2872 за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК України.
		10 грудня 2009 року ОСОБА_6 було пред`явлено обвинувачення за ч. 2 ст. 368 КК України, а 11 грудня 2009 року військовим місцевим судом Київського гарнізону стосовно нього обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.
		Військовим прокурором Київського гарнізону 11 грудня 2009 року винесено постанову про заборону ОСОБА_6 виїжджати за межі України відповідно до ст. 981 КПК України 1960 року, яку направлено для виконання до Адміністрації Державної прикордонної служби України.
		Слідчим військової прокуратури Київського гарнізону 15 грудня 2009 року винесено постанову про відсторонення ОСОБА_6 від посади військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_2 , яку санкціоновано військовим прокурором Київського гарнізону.
		На підставі вказаної постанови військовим комісаром ІНФОРМАЦІЯ_3 видано наказ від 15 грудня 2009 року № 244, відповідно до якого полковник ОСОБА_6 відсторонений від зазначеної посади і з цього часу перебував у розпорядженні військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_3 до 13 лютого 2012 року, коли був зарахований у розпорядження начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України.
		На період відсторонення від посади та перебування в розпорядженні військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_3 останній визначив полковнику ОСОБА_6 місце проходження військової служби - ІНФОРМАЦІЯ_4 ( АДРЕСА_5 ).
		Кримінальну справу № 49-2872 за обвинуваченням ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК України, 08 жовтня 2010 року прийнято до розгляду Шевченківським районним судом м. Києва.
		У липні 2011 року полковник ОСОБА_6 , будучи військовослужбовцем, бажаючи уникнути покарання за вчинений злочин, вирішив самовільно залишити місце служби з метою ухилитися від військової служби, а заодно і від суду, шляхом виїзду за межі України до Королівства Іспанії.
		З цією метою в липні 2011 року ОСОБА_6 придбав на своє ім`я квиток на рейс № 991 від 30 липня 2011 року сполученням «Київ - Барселона», за яким мав намір залишити територію України через пункт пропуску для повітряного сполучення «Бориспіль» (м. Бориспіль Київської області).
		Полковник ОСОБА_6 30 липня 2011 року, будучи військовослужбовцем, проходячи військову службу у розпорядженні ІНФОРМАЦІЯ_5 , з метою ухилитися від військової служби, самовільно залишив місце служби - ІНФОРМАЦІЯ_4 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , та прибув до міжнародного аеропорту «Бориспіль» у м. Борисполі Київської області.
		Там близько 8:00 того ж дня ОСОБА_6 пред`явив квиток на рейс № 991 сполученням «Київ - Барселона» авіакомпанії «Міжнародні авіалінії України» та паспорт на своє ім`я для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 , пройшов митний контроль, контроль на авіаційну безпеку та розпочав проходження прикордонного контролю для виїзду за межі України з метою ухилитися від військової служби.
		Вказані дії ОСОБА_6 вчинив із прямим умислом і вони безпосередньо спрямовані на самовільне залишення ним місця служби з метою ухилитися від військової служби, а заодно і від суду.
		Проте під час проходження прикордонного контролю о 8:15 30 липня 2011 року працівники Державної прикордонної служби України виявили, що ОСОБА_6 заборонено виїзд за межі України, а тому відмовили йому у виїзді, чим перешкодили доведенню ОСОБА_6 до кінця злочину з причин, що не залежали від його волі.
		Ухвалою Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_6 , його захисника ОСОБА_7 та прокурора ОСОБА_5 залишено без задоволення, а вирок місцевого суду - без зміни.
		Вимоги, викладені у касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали
		У своїй касаційній скарзі прокурор ОСОБА_5 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить ухвалу апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. 
		На обґрунтування своїх вимог прокурор вказує, що суд апеляційної інстанції, залишаючи вирок місцевого суду без зміни в частині виправдування ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 408 КК України, лише формально розглянув кримінальне провадження та належним чином не перевірив усі доводи апеляційної скарги сторони обвинувачення.
		Крім того, прокурор наголошує, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання сторони обвинувачення щодо дослідження доказів, чим порушив положення ст. 23, ст. 350, ч. 3 ст. 404, частин 1, 2 ст. 405 КПК України. При цьому всупереч положенням, передбаченим ч. 2 ст. 405 КПК України, суд апеляційної інстанції належним чином не вирішив заявлене клопотання, викладене у апеляційній скарзі сторони обвинувачення. Водночас в ухвалі суду апеляційної інстанції також не наведено мотивів в обґрунтування необхідності відхилення заявленого прокурором клопотання. 
		Разом з тим прокурор стверджує, що суд апеляційної інстанції безпідставно погодився з висновками суду першої інстанції про те, що у ОСОБА_6 не було підстав для вчинення дій, направлених на умисне ухилення від військової служби, що в свою чергу виключає наявність складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 408 КК України. 
		Аргументуючи свої доводи, прокурор посилається на показання свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 які пояснювали, що ОСОБА_6 не мав дозволу на відпустку, залишення місця служби та виїзд за кордон. При цьому показання свідка ОСОБА_12 суд першої інстанції у вироку не навів, а показанням свідків ОСОБА_13 та ОСОБА_14 взагалі не надав жодної оцінки та не навів мотивів, за яких їх відхилив.
		Також прокурор зазначає, що факт наявності у обвинуваченого умислу на дезертирство підтверджується і тим, що ОСОБА_6 був достовірно обізнаний про те, що стосовно нього обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, який унеможливлює самовільне залишення території України, а тому, усвідомлюючи наслідки притягнення до кримінальної відповідальності, шляхом виїзду за кордон, хотів уникнути покарання за інший злочин (ч. 2 ст. 368 КК України).
		Одночасно прокурор зауважує, що судом апеляційної інстанції було проігноровано порушення, допущені судом першої інстанції, а саме те, що місцевий суд залишив поза увагою ряд доказів та документів, які були надані стороною обвинувачення на підтвердження винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 408 КК України. Зокрема, на думку прокурора, судами попередніх інстанцій не було враховано:
		- постанову слідчого військової прокуратури Київського гарнізону про відсторонення від посади військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 від 15 грудня 2009 року;
		- контракт про проходження військової служби ОСОБА_15 у Збройних Силах України;
		- наказ військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_3 № 236 від 03 грудня 2009 року про звільнення від виконання посадових обов`язків ОСОБА_6 ;
		- постанову про відсторонення обвинуваченого ОСОБА_6 від посади від 15 грудня 2009 року;
		- наказ військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_3 № 244 від 15 грудня 2009 року та обов`язки відстороненого від посади військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 ;
		- доручення військової прокуратури Київського гарнізону до Адміністрації ДІС України щодо заборони виїзду ОСОБА_6 ;
		- повідомлення начальника ОКППІ «Київ» Держприкордонслужби від 31 липня 2011 року;
		- повідомлення ІНФОРМАЦІЯ_5 від 21 березня 2013 року щодо надання відпустки та дозволу щодо виїзду за кордон;
		- лист ОКТ «Київ» від16 серпня 2011 року № 41/2153 щодо перетину державного кордону з додаткам;
		- квиток ОСОБА_6 на рейс № 991 від 30 липня 2011 року сполученням «м. Київ - м. Барселона» авіакомпанії «Міжнародні авіалінії України»;
		- дані та документи щодо відмови Державною прикордонною службою України ОСОБА_6 у виїзді за межі України.
		При цьому прокурор вказує, що судами попередніх інстанцій не було враховано і інші докази сторони обвинувачення, які повною мірою підтверджують вину ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 408 КК України.
		Крім того, прокурор зазначає, що апеляційним судом було проігноровано істотні порушення вимог КПК України, які були допущені під час судового розгляду в суді першої інстанції, а саме:
		- однобічність викладених у вироку показань обвинуваченого та свідків сторони захисту;
		- неврахування показань свідків сторони обвинувачення, які були допитані під час досудового розслідування;
		- дослідження обставин, які виходять за межі обвинувачення, а саме врахування показань свідків сторони захисту щодо необхідності оформлення довіреності на право керування транспортним засобом дружини обвинуваченого, яка не допитувалась у суді, обставин обслуговування транспортного засобу тощо.
		Зазначені вище порушення, на думку прокурора, перешкодили місцевому суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення, що в свою чергу залишились поза увагою суду апеляційної інстанції.
		У своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, а кримінальне провадження стосовно ОСОБА_6 закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України.
		На обґрунтування своїх вимог, захисник вказує, що судом першої інстанції було допущено ряд істотних процесуальних порушень, що в свою чергу вплинуло на прийняття судом законного та обґрунтованого рішення. Зокрема, на переконання захисника, місцевий суд:
		- не дотримався принципу безпосередності дослідження доказів, оскільки суд хоча і послався у вироку на показання обвинуваченого ОСОБА_6 , однак фактично його не допитав;
		- порушив право на перехресний допит потерпілого ОСОБА_8 , оскільки позбавив сторону захисту можливості повторно допитати потерпілого, в той час коли стороні обвинувачення таке право було надано;
		- безпідставно поклав в основу свого рішення показання потерпілого ОСОБА_8 , які в силу п. 5 ч. 2 ст. 87 КПК України є недопустимим доказом;
		- залишив поза увагою порушення, допущені під час досудового розслідування, а саме те, що оперативно-розшукова справа стосовно ОСОБА_6 була розпочата за три місяці до звернення потерпілого із заявою про злочин;
		- проігнорував той факт, що ОСОБА_6 не було надіслано повідомлення щодо тимчасового обмеження його прав під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД), як того вимагають положення ст. 253 КПК України;
		- не розглянув заявлене стороною захисту клопотання про недопустимість як доказу даних, що були зібрані в ході НСРД, у зв`язку з відсутністю в матеріалах справи рішення суду про надання дозволу на проведення таких слідчих дій;
		- не перевірив законність проведених стосовно ОСОБА_6 оперативно-розшукових заходів, як того вимагають положення п. 1 ч. 2 ст. 87 КПК України, у тому числі з огляду на те, що було проведено процесуальні дії, що потребують попереднього дозволу суду.
		Також захисник зазначає, що у зв`язку з вищенаведеними порушеннями стороною захисту було заявлено відвід головуючому судді суду першої інстанції, у задоволенні якого безпідставно було відмовлено. 
		Крім того, захисник ОСОБА_7 вказує, що місцевим судом не було перевірено доводи сторони захисту щодо провокації злочину з боку потерпілого ОСОБА_8 . Зокрема, на переконання захисника, судом не було повною мірою враховано: 
		- показання свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , які під час допиту в суді першої інстанції підтвердили факт провокаційних дій, та зазначали, що потерпілий ОСОБА_8 постійно телефонував та неодноразово намагався зустрітись з ОСОБА_6 з метою сприяння в урегулюванні питання встановлення МАФів; 
		- інші докази, які підтверджують факт того, що оперативно-розшукова справа була заведена не за заявою потерпілого, а значно раніше, та невідомо за яких саме обставин.
		Разом з тим захисник стверджує, що суд першої інстанції безпідставно врахував показання свідків ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , які на момент події були працівниками Служби безпеки України та ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , які були понятими, щодо обставин заведення оперативно-розшукової справи стосовно ОСОБА_6 та проведення слідства. При цьому зауважує, що показання ОСОБА_20 та ОСОБА_22 не були повною мірою відображені у вироку. Водночас захисник вказує, що суд першої інстанції залишив поза увагою розбіжності між показаннями свідка ОСОБА_20 та іншими доказами щодо обставин звернення потерпілого із заявою про злочин та проведення оперативно-розшукових заходів.
		Крім того, у своїй касаційній скарзі, захисник, посилаючись на положення ст. 413 КПК України, зазначає, що місцевий суд, засуджуючи ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 190 КК України, порушив положення статей 4, 5 КК України (принцип дії закону у часі), оскільки не вказав у своєму рішенні, редакцію якого саме закону України про кримінальну відповідальність він застосовує.
		Разом з тим захисник вказує, що місцевим судом безпідставно не було застосовано до ОСОБА_6 положення ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII від 26 листопада 2015 року, оскільки останній з 03 грудня 2009 року по 11 грудня 2009 року перебував на гауптвахті, а з 05 вересня 2011 року по 05 квітня 2013 року щодо нього було застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою, а тому в силу наведеної норми кримінального закону місцевий суд мав зарахувати зазначені строки перебування обвинуваченого під вартою у строк призначеного йому покарання з розрахунку один попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. При цьому захисник зауважує, що сукупно обвинувачений був ув`язнений 1 рік 7 місяців та 1 день, а тому з урахуванням положень ч. 5 ст. 72 КК України (в редакції Закону № 838-VIII від 26 листопада 2015 року) ОСОБА_6 , якого місцевим судом було засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки, на момент ухвалення вироку фактично вже відбув призначене йому покарання (навіть більше на 2 місяці та 20 днів).
		Також захисник, посилаючись на положення ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України, стверджує, що у вироку не зазначено який саме інститут кримінального права було застосовано судом першої інстанції - звільнення від кримінальної відповідальності чи звільнення від покарання.
		Апеляційний суд, на переконання захисника, залишаючи вирок місцевого суду без зміни, вказані порушення належним чином не перевірив, не усунув та не спростував доводи сторони захисту щодо незаконності та необґрунтованості рішення суду першої інстанції. При цьому захисник стверджує, що апеляційним судом було допущено ряд інших істотних порушень вимог КПК України, а саме:
		- апеляційний розгляд кримінального провадження стосовно ОСОБА_6 було здійснено з порушенням вимог ч. 9 ст. 35 КПК України, оскільки після визначення конкретного складу колегії суддів такий склад було безпідставно змінено; 
		- апеляційний суд, всупереч вимогам ст. 404 КПК України, необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання сторони захисту про повторне дослідження наявних в матеріалах провадження доказів та обставин справи, які були досліджені місцевим судом не повно та з порушеннями; 
		- суд апеляційної інстанції у мотивувальній частині свого рішення послався на дослідження доказів, однак така процесуальна дія в ході апеляційного розгляду судом не здійснювалась;
		- висновки суду апеляційної інстанції про те, що свідки ОСОБА_21 та ОСОБА_20 не допитувались судом першої інстанції в якості свідків, не відповідають дійсності та спростовуються наявними в матеріалах провадження доказами;
		- суд апеляційної інстанції не перевірив твердження сторони захисту щодо необґрунтованої відмови у задоволенні заявленого головуючому судді суду першої інстанції відводу; 
		- суд апеляційної інстанції не перевірив доводи сторони захисту щодо провокації злочину, а також не врахував того, що вказані обставини не були перевірені судом першої інстанції.
		Крім того, захисник зазначає, що апеляційним судом не було перевірено вирок місцевого суду на його відповідність положенням ст. 413 КПК України. Зокрема суд апеляційної інстанції:
		- не надав належної оцінки доводам сторони захисту про те, що місцевим судом не вказано редакцію ч. 2 ст. 190 КК України, за якою було засуджено обвинуваченого;
		- не спростував належним чином твердження сторони захисту щодо необхідності застосування положень ч. 5 ст. 72 КК України (в редакції Закону № 838-VIII від 26 листопада 2015 року); 
		- не перевірив вирок місцевого суду на предмет того, який саме інститут кримінального права було застосовано судом першої інстанції - звільнення від кримінальної відповідальності чи звільнення від покарання.
		Отже, посилаючись на вищенаведені порушення, захисник ОСОБА_7 стверджує, що апеляційний суд, залишаючи апеляційні скарги сторони захисту без задоволення, а вирок місцевого суду без зміни, належним чином свої висновки не обґрунтував, доводи, зазначені у скаргах, не перевірив, а допущені судом порушення, на які обвинувачений та його захисник звертали увагу, не усунув та, як наслідок постановив незаконне та необґрунтоване рішення, яке суперечить вимогам статей 370, 419 КПК України.
		На касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 прокурор ОСОБА_5 подав заперечення, в яких, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність доводів сторони захисту, просить касаційну скаргу захисника залишити без задоволення.
		Позиції інших учасників судового провадження 
		У судовому засіданні захисник ОСОБА_7 підтримав свою касаційну скаргу та просив її задовольнити. Що стосується касаційної скарги прокурора, то захисник підтримав її частково в частині скасування ухвали суду апеляційної інстанції.
		Засуджений ОСОБА_6 підтримав касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 та просив її задовольнити, а також заперечував щодо задоволення касаційної скарги прокурора ОСОБА_5 .
		Прокурор ОСОБА_5 підтримав свою касаційну скаргу у повному обсязі та просив її задовольнити, а ухвалу суду апеляційної інстанції скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. При цьому прокурор заперечував щодо задоволення касаційної скарги захисника ОСОБА_7 .
		Потерпілий ОСОБА_8 підтримав касаційну скаргу прокурора та заперечував щодо задоволення касаційної скарги захисника. 
		Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а касаційна скарга захисника підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
		Мотиви Суду
		Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
		Відповідно до пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. 
		За ч. 2 ст. 438 КПК України у зв`язку з наявністю підстав, зазначених у пунктах 1, 2 ч. 1 вказаної статті, суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-413 цього Кодексу. 
		Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України.
		Судове рішення є актом реалізації судової влади. Якість судового рішення - це один із основних критеріїв ефективності правосуддя. Судове рішення високої якості - це рішення, яке досягає правильного результату - наскільки це дозволяють надані судді матеріали - у справедливий, швидкий, зрозумілий та недвозначний спосіб. Оцінка якості кожного рішення повинна здійснюватися тільки через використання права оскарження, установленого законом.
		Ухвала апеляційного суду - це рішення вищого суду стосовно законності й обґрунтованості вироку, ухвали, що перевіряються в апеляційному порядку. Вона повинна відповідати тим же вимогам, що і вирок суду першої інстанції, тобто бути законною, обґрунтованою і вмотивованою.
		Законність ухвали апеляційного суду - це його сувора відповідність приписам матеріального та процесуального права. Законною може бути лише та ухвала суду апеляційної інстанції, яка постановлена при неухильному дотриманні процесуального закону на всіх стадіях кримінального процесу.
		Положеннями статей 370, 419 КПК України передбачено, що ухвала апеляційного суду має бути законною, обґрунтованою і вмотивованою.
		Відповідно до вимог ст. 370 КПК України законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
		Суд апеляційної інстанції має перевірити рішення суду першої інстанції з точки зору його законності й обґрунтованості, що передбачає оцінку його відповідності нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам справи, а також дослідженим у судовому засіданні доказам.
		Зі змісту положень, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 419 КПК України вбачається, що в мотивувальній частині ухвали суду апеляційної інстанції, крім іншого, зазначаються встановлені судом апеляційної інстанції обставини з посиланням на докази, а також мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними та мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався.
		Згідно з ч. 2 ст. 419 КПК України при залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
		Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, що надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК України), і це покладає на апеляційний суд певний обов`язок щодо дослідження й оцінки доказів. Водночас у певних випадках дослідження доказів апеляційним судом може бути визнано додатковою гарантією забезпечення права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
		Однак, на переконання колегії суддів, під час розгляду кримінального провадження в порядку апеляційної процедури суд апеляційної інстанції вказаних вимог закону не дотримався.
		Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 24 березня 2021 року ОСОБА_6 було визнано невинуватим за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 408 КК України та виправдано у зв`язку з відсутністю в його діях складу злочину.
		Цим же вироком дії ОСОБА_6 перекваліфіковано з ч. 2 ст. 368 (у редакції від 05 квітня 2001 року) на ч. 2 ст. 190 КК України та засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
		На підставі ч. 5 ст. 74 КК України звільнено ОСОБА_6 від відбування призначеного покарання.
		Не погоджуючись із вироком місцевого суду, обвинувачений ОСОБА_6 , захисник ОСОБА_7 та прокурор ОСОБА_24  оскаржили його в апеляційному порядку.
		У своїй апеляційній скарзі прокурор, посилаючись на невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просив вирок місцевого суду скасувати та ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_6 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 408 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. При цьому наголошував, що місцевий суд, виправдовуючи ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 408 КК України, належним чином не дослідив надані стороною обвинувачення докази та, як наслідок, дійшов помилкового висновку про наявність підстав, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України, що в свою чергу призвело до ухвалення незаконного судового рішення. 
		Так, оскаржуючи вирок суду першої інстанції в апеляційному порядку, сторона обвинувачення стверджувала, що судом не було надано належної правової оцінки показанням свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 які пояснювали, що ОСОБА_6 не мав дозволу на відпустку, залишення місця служби та виїзд за кордон. При цьому прокурор зауважував, що показання свідка ОСОБА_12 суд першої інстанції у вироку не навів, а показанням свідків ОСОБА_13 та ОСОБА_14 взагалі не надав жодної оцінки та не зазначив мотивів, за яких їх відхилив.
		Крім того, у своїй апеляційній скарзі прокурор також зазначав, що факт наявності у обвинуваченого умислу на дезертирство підтверджується і тим, що ОСОБА_6 був достовірно обізнаний щодо обраного стосовно нього запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, який унеможливлює самовільне залишення території України, а тому, усвідомлюючи наслідки притягнення до кримінальної відповідальності, шляхом виїзду за кордон, хотів уникнути покарання за інший злочин, передбачений ч. 2 ст. 368 КК України. При цьому зауважував, що місцевим судом було залишено поза увагою той факт, що ОСОБА_6 рапортів про надання відпустки не подавав та на момент вчинення інкримінованих дій не був звільнений з військової служби та не виключений зі списків військової частини.
		Залишаючи апеляційну скаргу прокурора без задоволення, а вирок місцевого суду без зміни, суд апеляційної інстанції вказані доводи належним чином не перевірив та не спростував. 
		Так, постановляючи рішення за результатами судового розгляду в порядку апеляційної процедури, суд апеляційної інстанції лише перерахував враховані місцевим судом докази та формально послався на відсутність будь-яких порушень під час розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції. Разом з тим, не навівши належного і вмотивованого обґрунтування своїх висновків, суд апеляційної інстанції вказав на безпідставність доводів, зазначених у апеляційній скарзі прокурора, повністю проігнорувавши твердження та посилання щодо порушень вимог КПК України, на які вказувала сторона обвинувачення.
		Крім цього, зі змісту пред`явленого ОСОБА_6 обвинувачення, про яке зазначено у вироку, вбачається, що ОСОБА_6 , будучи військовослужбовцем, з метою уникнення покарання за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК України, вирішив самовільно ухилитися від військової служби та суду шляхом виїзду за межі України до Королівства Іспанії, у зв`язку з чим придбав квиток на своє ім`я на рейс № 991 від 30 липня 2011 року сполученням «Київ - Барселона», за яким мав намір залишити територію України через пункт пропуску для повітряного сполучення «Бориспіль».
		Зі змісту положень п. 1 ч. 3 ст. 374 КПК України вбачається, що в мотивувальній частині вироку, у разі визнання особи виправданою, окрім іншого зазначається формулювання обвинувачення, яке пред`явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. 
		Водночас, ухвалюючи стосовно ОСОБА_6 виправдувальний вирок з підстав відсутності в його діях складу злочину (відсутність умислу на ухилення від військової служби), місцевий суд, всупереч вищезазначеним положення КПК України, вказаній обставині належної оцінки не надав та не навів обґрунтувань, за яких відкинув докази сторони обвинувачення в цій частині.
		Як убачається зі змісту матеріалів кримінального провадження, прокурор у своїй апеляційній скарзі, з-поміж іншого, також ставив питання про невідповідність вироку суду першої інстанції положенням п. 1 ч. 3 ст. 374 КПК України, однак суд апеляційної інстанції залишив поза увагою вказані доводи сторони обвинувачення, чим порушив вищезазначені вимоги п. 2 ч. 1, ч. 2 ст. 419 КПК України. 
		Крім того, як убачається зі змісту апеляційної скарги, захисник з-поміж іншого посилався на те, що ОСОБА_6 в порядку, передбаченому КПК України, не був допитаний в суді першої інстанції в якості обвинуваченого.
		Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги в цій частині, суд апеляційної інстанції зазначив, що порушень місцевим судом порядку дослідження доказів, зокрема в частині допиту обвинуваченого, в ході апеляційного розгляду встановлено не було. При цьому будь-яких інших обґрунтувань (з урахуванням матеріалів кримінального провадження) стосовно зазначених доводів сторони захисту цей суд не навів.
		Однак з такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів не погоджується, виходячи з наступного.
		Згідно зі ст. 7 КПК України зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, окрім інших, відносяться: верховенство права; законність; рівність перед законом і судом; забезпечення права на захист; доступ до правосуддя та обов`язковість судових рішень; змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; безпосередність дослідження показань, речей і документів; диспозитивність.
		Статтею 22 КПК України передбачено, що кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.
		Положеннями ч. 1 ст. 20, п. 5 ч. 3 ст. 42 КПК України встановлено, що підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення.
		Крім того, таке право знайшло своє тлумачення й в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кен проти Австрії», згідно з яким обвинуваченому має бути надана змога належним чином організувати (підготувати) свій захист та без обмежень можливостей викласти усі відповідні аргументи сторони захисту перед судом і, таким чином, повпливати на перебіг судового розгляду.
		Згідно з технічним записом та журналом судового засідання від 25 червня 2013 року вбачається, що ОСОБА_6 не відмовлявся надавати показання в суді першої інстанції щодо обставин вчинення інкримінованих йому кримінальних правопорушень та зазначав, що буде надавати пояснення пізніше.
		За таких обставин суд першої інстанції у судовому засіданні від 19 липня 2013 року, відповідно до положень ст. 349 КПК України, визначив порядок та обсяг дослідження доказів, а саме дослідження письмових доказів, речових доказів, допит свідків, потерпілого та обвинуваченого.
		Разом з тим зі змісту наявних в матеріалах провадження журналів судових засідань та доданих до них технічних записів вбачається, що в ході судового розгляду в суді першої інстанції саме під час допиту свідків ОСОБА_6 відповідав на конкретні запитання, які ставились йому судом, водночас в матеріалах справи відсутні дані про те, що останній допитувався судом в якості обвинуваченого в порядку ст. 351 КПК України. 
		Проте суд апеляційної інстанції, з огляду на матеріали кримінального провадження та вищезазначені норми КПК України, належної оцінки вказаним доводам апеляційної скарги захисника не надав.
		Крім того, у своїй апеляційній скарзі захисник ОСОБА_7 вказував, що місцевим судом було порушено право сторони захисту на перехресний допит потерпілого ОСОБА_8 .
		Так, відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 87 КПК України суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, порушення права на перехресний допит.
		На обґрунтування своїх доводів у цій частині захисник зазначав, що в судовому засіданні в суді першої інстанції 06 червня 2019 року судом було змінено порядок дослідження доказів та надано стороні обвинувачення можливість повторно допитати потерпілого, якою прокурор повною мірою скористався, поставивши потерпілому відповідні питання з метою урегулювання розбіжностей пояснень останнього з показаннями свідків, однак сторона захисту не змогла реалізувати аналогічного права, оскільки в ході додаткового допиту потерпілого захисником головуючий суддя такий допит фактично перервав, пославшись на те, що судом було вичерпано час, відведений для розгляду справи, і можливість сторони захисту завершити допит ОСОБА_8 буде надана в наступному судовому засіданні. Однак в наступне судове засідання потерпілий не з`явився, подавши до суду клопотання про відмову у наданні додаткових свідчень. При цьому суд першої інстанції, за таких обставин ухвалив продовжувати судовий розгляд за відсутності потерпілого, що в сукупності призвело до порушення права сторони захисту на перехресний допит потерпілого.
		Проте суд апеляційної інстанції, лише формально пославшись на те, що такі посилання сторони захисту не підтверджуються матеріалами кримінального провадження, вказані доводи апеляційної скарги захисника, з огляду на підстави проведення перехресного допиту потерпілого, а також на зазначену норму процесуального закону, належним чином не перевірив та свого рішення в цій частині належним чином не мотивував.
		Крім того, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні «Мирилашвілі проти Росії» від 11 грудня 2008 року зазначив, що у змагальному процесі повинні розглядатися не лише докази, які безпосередньо стосуються фактів справи, а й інші докази, які можуть стосуватися допустимості, достовірності та повноти останніх. При цьому суд констатував, що рішення про відмову розкрити матеріали, пов`язані з операцією щодо прослуховування телефонних розмов, результатами якого було обґрунтовано обвинувальний вирок національного суду, не супроводжувалося адекватними процесуальними гарантіями, і крім цього не було достатньо обґрунтованим.
		Оскаржуючи вирок, захисник стверджував, що місцевий суд не перевірив законність проведених стосовно ОСОБА_6 оперативно-розшукових заходів, як того вимагають положення п. 1 ч. 2 ст. 87 КПК України, у тому числі з огляду на те, що було проведено процесуальні дії, що потребують попереднього дозволу суду.
		У своїй апеляційній скарзі захисник також посилався і на інші порушення, які, на його думку, були допущені під час судового розгляду в суді першої інстанції, а саме про те, що місцевий суд: 
		- проігнорував порушення вимог ст. 253 КПК України, оскільки ОСОБА_6 не було надіслано повідомлення щодо тимчасового обмеження його прав під час проведення НСРД; 
		- не розглянув заявлене стороною захисту клопотання про недопустимість як доказу даних, що були зібрані в ході НСРД, у зв`язку з відсутністю в матеріалах справи рішення суду про надання дозволу на проведення таких слідчих дій; 
		- не надав належної оцінки та повною мірою не відобразив у вироку показання свідка ОСОБА_20 щодо обставин проведення оперативно-розшукових заходів стосовно ОСОБА_6 .
		Проте суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду першої інстанції без зміни, а апеляційні скарги прокурора ОСОБА_24 та захисника ОСОБА_7 без задоволення, усупереч положенням п. 2 ч. 1, ч. 2 ст. 419 КПК України, не надав належної оцінки доводам, викладеним в зазначених апеляційних скаргах та з огляду на матеріали кримінального провадження і вищезазначені норми КПК України не навів належних обґрунтувань, з яких виходив під час постановлення такого рішення.
		Таким чином, ухвалу апеляційного суду не можна визнати законною, обґрунтованою і вмотивованою, оскільки вищенаведені порушення перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону (ч.1 ст. 412 КПК України), що, в свою чергу, могло вплинути на правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність (ч. 1 ст. 413 КПК України).
		За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга прокурора ОСОБА_5 підлягає задоволенню, а касаційна скарга захисника ОСОБА_7 (з огляду на його вимоги щодо закриття кримінального провадження) - частковому задоволенню. 
		При цьому Суд не вбачає підстав для перевірки доводів касаційних скарг прокурора та захисника в іншій частині, в тому числі і щодо наявності провокації та підстав застосування до ОСОБА_6 положень ч. 5 ст. 74 КК України, оскільки оцінку таким доводам можливо буде надати лише у сукупності з іншими доказами, добутими у цьому кримінальному провадженні, після усунення вищенаведених істотних порушень.
		Ураховуючи зазначене, ухвала суду апеляційної інстанції відповідно до вимог пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК України підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
		Під час нового розгляду в суді апеляційної інстанції суд, використовуючи усі процесуальні можливості, керуючись вимогами процесуального закону, повинен усунути встановлені Судом недоліки та ретельно перевірити доводи апеляційних скарг сторони захисту і сторони обвинувачення, надавши на них вмотивовану і вичерпну відповідь. 
		Новий розгляд кримінального провадження суду апеляційної інстанції необхідно провести з дотриманням вимог кримінального процесуального закону, під час якого суд повинен урахувати вищенаведене та ухвалити законне, обґрунтоване й вмотивоване рішення.
		Керуючись статтями 412, 419, 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК України, Верховний Суд
		ухвалив:
		Касаційну скаргу прокурора ОСОБА_5 задовольнити.
		Касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 в інтересах ОСОБА_6 задовольнити частково.
		Ухвалу Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року щодо ОСОБА_6 скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
		Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:
		 
		 
		ОСОБА_1                              ОСОБА_2                               ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...