Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 423/405/18 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 28.04.2023. Забезпечено надання загального доступу: 28.04.2023.
Дата набрання законної сили: 21.04.2023
Номер судового провадження: 61-2285ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		21 квітня 2023 року
		м. Київ
		 
		справа № 423/405/18
		провадження № 61-2285св23
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
		 
		учасники справи: 
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,
		 
		провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1  - адвоката Ященко Інни Олександрівни на постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 січня 2023 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Деркач Н. М., Куценко Т. Р.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
		 
		У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 невстановленими особами було здійснено терористичний акт, а саме артилерійський обстріл міста Попасної Луганської області, в результаті якого загинув її чоловік - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . За вказаним фактом 09 лютого 2015 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР), правова кваліфікація діяння - частина третя статті 258 (терористичний акт, який призвів до загибелі людини) Кримінального кодексу України (далі - КК України). Однак після спливу трьох років з моменту скоєння терористичного актадосудове розслідування так і не завершене, винні особи не встановлені та не притягнуті до відповідальності. Вважає, що за вказаних обставин Держава Україна зобов`язана відшкодувати їй моральну шкоду, яка полягає у незворотних душевних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю її чоловіка, незабезпеченні відповідачем права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), статтею 27 Конституції України. Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просила стягнути на свою користь з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України 1 000 000 грн на відшкодування моральної шкоди, заподіяної терористичним актом, що призвів до загибелі її чоловіка.
		 
		Рішенням Попаснянського районного суду Луганської області від 22 серпня 2019 року у складі судді Архипенко А. В. позов задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи, 500 000 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
		 
		Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1  довела факт завдання їй моральних страждань внаслідок загибелі її чоловіка через терористичний акт. Відсутність відповідного «процедурного» закону не може бути перешкодою в захисті прав позивача щодо отримання відшкодування моральної шкоди від держави на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Крім того, реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена в залежність від бюджетних асигнувань. Виходячи з характеру та обсягу страждань позивача і з урахуванням висновку психологічного експертного дослідження, засад розумності, виваженості та справедливості,суд оцінив моральну шкоду в розмірі 500 000 грн. 
		 
		Не погодившись з указаним судовим рішенням, Кабінет Міністрів України, в інтересах якого діяло Головне територіальне управління юстиції у Луганській області, подав апеляційну скаргу.
		 
		Ухвалою Луганського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Луганській області, на рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 22 серпня 2019 року. 
		 
		Згідно з розпорядженням Голови Верховного Суду від 06 березня 2022 року № 1/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану» змінено територіальну підсудність судових справ Попаснянського районного суду Луганської області та Луганського апеляційного суду і визначено її відповідно Васильківському районному суду Дніпропетровської області та Дніпровському апеляційному суду.
		 
		Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2022 року справу за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Луганській області, на рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 22 серпня 2019 року прийнято до свого провадження.
		 
		Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 січня 2023 року апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Луганській області, задоволено. Рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 22 серпня 2019 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову.
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що територія, на якій загинув чоловік позивача, на той час була розташована на лінії розмежування, і  ОСОБА_1 не довела належними та допустимими доказами, що відповідачеві було чи мало бути відомо про загрози для життя її чоловіка, зокрема про факт артилерійського обстрілу міста Попасної Луганської області, а також те, що відповідач міг вжити, але не вжив заходів з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя людей.  
		 
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
		 
		У лютому 2023 року представник ОСОБА_1  - адвокат Ященко І. О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 січня 2023 року, а рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 22 серпня 2019 року залишити в силі.
		 
		На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказала, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17. В Переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, що є додатком до розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085, місто Попасна Луганської області не значиться. Разом з тим згідно з Переліком населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення, що є додатком до розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085 (в редакції від 05 травня 2015 року), місто Попасна Луганської області відноситься до населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення. Отже, станом на січень 2015 року місто Попасна Луганської області повністю контролювалося Державою Україна. Події, в результаті яких загинув чоловік позивача, відбулися 08 лютого 2015 року, на той час місто Попасна Луганської області не було окуповане Російською Федерацією, а тому в Держави Україна було відсутнє право відступити від своїх конвенційних зобов`язань щодо забезпечення безпеки людини та збереження її здоров`я і життя. При цьому Держава Україна, її виконавчі та законодавчі органи знали про вчинення терористичних актів і проведення атитерористичної операції (далі - АТО) на території, зокрема міста Попасної Луганської області, та розташування вказаного населеного пункту на лінії зіткнення, контролювала вказану територію та могла і повинна була вжити заходів безпеки для гарантування прав своїх громадян, але не зробила цього, обмежившись лише констатацією фактів. Крім того, Держава, її виконавчі органи не вчинили заходів у межах своїх повноважень, які, за розумною оцінкою, допомогли б уникнути ризику загрози життю, а саме не розробили і не реалізували дієвий план евакуації цивільного населення в безпечне місце, не здійснили заходів щодо утворення територій безпеки на лінії зіткнення, зелених коридорів для виїзду населення з прифронтових населених пунктів, у результаті чого її чоловік загинув. Оскільки територія АТО за міжнародним публічним правом є територією України, за відсутності доказів того, що держава здійснила свої зобов`язання щодо попередження та захисту мирних жителів на цій території (наприклад, правове регулювання переміщення осіб в безпечні регіони та проведення евакуації тощо), то саме Держава Україна повинна нести відповідальність за таку бездіяльність у сенсі статті 2 Конвенції. В позовній заяві   ОСОБА_1 зазначала про відсутність дієвого розслідування злочину проти життя, при тому що за Конвенцією держава має процесуальний обов`язок здійснити ефективне розслідування щодо обставин смерті. Однак суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки цим обставинам.
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Васильківського районного суду Дніпропетровської області.
		 
		03 березня 2023 року справа № 423/405/18 надійшла до Верховного Суду.
		 
		Позиція Верховного Суду.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		 
		Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
		 
		Судами встановлено, що Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» розпочато АТО.
		 
		Територія проведення АТО охоплює територію України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку відповідно до вищезгаданого Указу Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014.
		 
		Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085-р затверджений перелік населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють повноваження, та перелік населених пунктів, що розташовані на лінії розмежування.
		 
		У перелік зазначених населених пунктів включено місто Попасна Луганської області як населений пункт, що розташований на лінії розмежування.
		 
		Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року № 1275-р затверджений перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася АТО. У перелік зазначених населених пунктів включено місто Попасна Луганської області.
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок здійснення артилерійського обстрілу в місті Попасна Луганської області загинув чоловік позивача - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (причина смерті - вогнепальне поранення органів грудної порожнини).
		 
		За вказаним фактом 09 лютого 2015 року внесено відомості до ЄРДР за № 12015130530000141, правова кваліфікація діяння - частина третя статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини). Позивач була залучена потерпілою у кримінальному провадженні на підставі поданої нею заяви від 21 лютого 2019 року. 
		 
		Згідно з висновком психологічного експертного дослідження від 01 лютого 2018 року № 1/01/18 внаслідок загибелі ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Попасній Луганської області під час проведення військових дій у ОСОБА_1 відбулися кардинальні негативні зміни емоційного стану, індівідуально-психологічні прояви яких перешкоджають її активному соціальному функціонуванню як особистості. Попередній орієнтовний розмір грошового еквіваленту моральних страждань (моральної шкоди), спричинених ОСОБА_1 , складає від 500 000 грн до 1 000 000 грн.
		 
		Щодо права позивача на відшкодування державою моральної шкоди, заподіяної загибеллю чоловіка внаслідок терористичного акта, на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
		 
		Згідно з пунктом 3 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.
		 
		Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).
		 
		Відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої, частини третьої статті 23 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		 
		Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).
		 
		Згідно з частиною другою статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю.
		 
		Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього Кодексу в редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)).
		 
		Відповідно до частини другої статті 1177 ЦК України шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
		 
		Проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України в редакції, чинній до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08 і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).
		 
		Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
		 
		Крім того, в порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»).
		 
		З огляду на зміст вказаних приписів Закону України «Про боротьбу з тероризмом» реалізація права на отримання відшкодування поставлена в залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.
		 
		Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
		 
		Більше того, в законодавстві України відсутні не лише процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»).
		 
		За усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» в частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).
		 
		Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому, як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини», § 35).
		 
		Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заява № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).
		 
		Отже, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від держави Україна відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі близької людини під час терористичного акту в період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.
		 
		У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю чоловіка/дружини у період проведення АТО.
		 
		Подібні за змістом правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), а також в постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20), на яку міститься посилання в касаційній скарзі.
		 
		Враховуючи наведене, правильним є висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 за статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
		 
		Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України.
		 
		Позивач заявила вимогу про стягнення з Держави Україна на відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до загибелі її чоловіка, посилаючись на те, що Держава Україна є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.
		 
		Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).
		 
		Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).
		 
		Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).
		 
		Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію в сенсі статті 1 Конвенції (зокрема, в межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава в межах її кордонів з незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію в сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (Ukraine v. Russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення в межах кордонів України (зокрема, і в періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, в тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.
		 
		За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому:
		 
		1) негативний обов`язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку;
		 
		2) позитивний обов`язок має два різновиди:
		 
		- матеріальний, за яким держава повинна встановити законодавчі положення, які захищали б життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтованих заходів для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.
		 
		Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходів, які усунули б ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоб не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар.
		 
		Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретних заходів, спрямованих на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68);
		 
		- процесуальний, за яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того, щоб бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя.
		 
		Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).
		 
		Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.
		 
		Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20), на яку послалася представник заявника в касаційній скарзі, виклала правовий висновок, в якому зазначила, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції. Однак проблема у подібних справах полягає в тому, щоб встановити, чи перебував потерпілий під юрисдикцією Держави Україна в сенсі статті 1 Конвенції та чи порушила Держава Україна певні свої обов`язки з тих, які випливають з указаної статті.
		 
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		 
		Таким чином, у кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україна шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами в періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то в чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
		 
		Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку Російської Федерації (далі - РФ), яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання РФ державою-агресором (далі - Звернення)).
		 
		З 20 лютого 2014 року тривають силові дії РФ (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1), схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII, Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення).
		 
		У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви).
		 
		27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).
		 
		Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії РФ стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).
		 
		24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. В цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.
		 
		02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
		 
		14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
		 
		27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433 і визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
		 
		Тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визнані частини території України, в межах яких збройні формування РФ та окупаційна адміністрація РФ встановили та здійснюють загальний контроль, зокрема сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей (пункт 1 частини першої статті 1 вказаного Закону від 18 січня 2018 року).
		 
		У справі, яка переглядається, Верховний Суд погоджується з тим, що втрата позивачем чоловіка, який загинув за трагічних обставин, є непоправною та безперечно зумовлює сильні моральні страждання для неї.
		 
		Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20), проблема такої справи полягає не лише в тому, чи страждала морально позивач, не лише в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці її страждання, навіть не стільки в тому, який нормативний припис необхідно застосувати для присудження відповідного відшкодування.
		 
		ОСОБА_2 не обґрунтовувала, що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які усунули б ризик загибелі її чоловіка, що держава знала про можливість обстрілу міста Попасної Луганської області з боку незаконних збройних формувань у зв`язку зі збройною агресією РФ і могла вжити, але не вжила заходів з попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя ОСОБА_3 . 
		 
		Загибель чоловіка позивача та виконання Державою Україна позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя  ОСОБА_3 не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.
		 
		З огляду на викладене правильним є висновок апеляційного суду про те, що відсутні підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя  ОСОБА_3 .
		 
		За таких обставин позивач не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначила факти (обставини), за яких можна було б стверджувати про порушення державою конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя її чоловіка.
		 
		Стосовно посилання в позовній заяві на висновки ЄСПЛ, сформульовані в рішеннях у справі «Айдер та інші проти Туреччини» та у справі «Аль-Скейні та інші проти Сполученого Королівства», Верховний Суд звертає увагу на істотну відмінність обставин цих справ та справи, яка переглядається. Справа Айдера й інших заявників не стосувалася захисту права на життя. Вони скаржилися на масштабне руйнування їхніх будівель у населеному пункті та стверджували, що знищення цього майна становило частину планової операції, яку проводили сили безпеки Туреччини, завдаючи контрудару у місті, яке нібито підтримувало Курдську робітничу партію (§ 10). ЄСПЛ встановив порушення статей 3, 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї, оскільки агенти держави-відповідача зруйнували домівки і знищили майно заявників, змусивши їх та їхні сім`ї страждати, залишити місто та налагоджувати нове життя, що становило нелюдське поводження (§ 110-111), особливо значне і невиправдане втручання у право на повагу до приватного та сімейного життя і житла, а також у право на мирне володіння майном (§ 116-121). Натомість справа, яка переглядається, не стосується знищення Державою Україна житла позивача з метою примусити її покинути територію проживання. Крім того, якщо ж позивач вважає, що її чоловік загинув внаслідок дій РФ, то за це не може бути відповідальною Україна. 
		 
		Згідно з висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним в постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, суд України, розглядаючи справу, в якій відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справу про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
		 
		РФ як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатку до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації Держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята та дев`ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).
		 
		За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
		 
		Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
		 
		Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
		 
		Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
		 
		Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що територія, на якій загинув чоловік позивача, розташована на лінії розмежування, і   ОСОБА_1 не довела належними та допустимими доказами, що відповідачеві було чи мало бути відомо про загрози для життя її чоловіка, зокрема про факт артилерійського обстрілу міста Попасної Луганської області, а також те, що відповідач міг вжити, але не вжив заходів з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя людей, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
		 
		Саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції, в межах контрольованої Україною території, без встановлення факту невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов`язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї, у зв`язку з чим апеляційний суд обґрунтовано вважав, що відсутні підстави для висновку про невиконання Державою Україна позитивного процесуального обов`язку, за яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом.
		 
		Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
		 
		Щодо посилання        ОСОБА_1 в касаційній скарзі на те, що Держава Україна не виконала належним чином свій позитивний процесуальний обов`язок щодо забезпечення об`єктивного та ефективного розслідування факту загибелі її чоловіка, яке триває більше трьох років, то Верховний Суд зазначає таке. 
		 
		ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв`язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ вказав, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, гарантованих статтею 6 Конвенції (див. mutatis mutandis § 59 рішення ЄСПЛ у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01). Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).
		 
		Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема з урахуванням складності справи, поведінкою заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (див. mutatis mutandis§ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції»; § 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції», заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.
		 
		Верховий Суд також враховує, що силові дії РФ проти України тривають з 20 лютого 2014 року, наслідком такої збройної агресії стала, зокрема окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях, у зв`язку із зазначеним фактично з причин, незалежних від органів досудового розслідування, не є можливим завершити всю сукупність запланованих заходів та процесуальних дій в рамках досудового розслідування кримінального провадження № 12015130530000141. 
		 
		В постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано майнової чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.
		 
		Натомість у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 лише вказала на відсутність ефективного незалежного розслідування кримінального провадження за фактом загибелі її чоловіка, однак не мотивувала, чому вважає тривалість досудового розслідування надмірною, не зазначила, які процесуальні дії не вживаються чи які заходи не проведено органом досудового розслідування, що впливає на тривалість та можливість завершення досудового розслідування. За таких обставин доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.
		 
		Колегія суддів вважає за необхідне також зазначити, що внаслідок збройної агресії РФ Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов`язок Україна підтвердила в постанові Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації» (далі - Постанова № 326).
		 
		Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема за таким напрямом, як людські втрати та пов`язані з ними соціальні витрати - напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії РФ, а також витрати, пов`язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг (підпункт 1 пункту 2 Постанови № 326). Одним із основних показників, які оцінюються в межах цього напряму, є кількість цивільних осіб, загиблих внаслідок збройної агресії РФ (абзац третій підпункту 1 пункту 2 постанови № 326).
		 
		Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики, за погодженням з Мінреінтеграції. Відповідальним за визначення шкоди та збитків за наведеним напрямом є Мінсоцполітики (абзаци 8 і 9 підпункту 1 пункту 2 Постанови № 326).
		 
		Отже, Україна в особі Мінсоцполітики взяла на себе позитивний матеріальний обов`язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих внаслідок, зокрема загибелі цивільних осіб через збройну агресію РФ. Його невиконання чи неналежне виконання може бути окремою підставою для позову про відшкодування Україною шкоди, завданої затримкою виконання цього обов`язку. Розмір такого відшкодування залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних, соціально-економічних, політичних), в яких цю проблему слід вирішити, тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов`язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо. Проте таке відшкодування не може бути пов`язаним і співмірним з розміром тієї шкоди, яка завдана загибеллю людини внаслідок збройної агресії РФ проти України.
		 
		Зазначене відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним в постанові від 08 лютого 2023 року у справі № 423/847/20 (провадження № 61-12412св22), в якій спірні правовідносини були подібними (позивач пред`явила позов до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи внаслідок артилерійського обстрілу міста Попасної Луганської області), і Верховний Суд залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову. 
		 
		Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції було ухвалене судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки апеляційного суду в цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведенній постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20), на яку послалася представник заявника в касаційній скарзі.
		 
		З урахуванням наведеного Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації виниклих відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду і за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. 
		 
		Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
		 
		Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону й підстави для її скасування відсутні.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу представника ОСОБА_1  - адвоката Ященко Інни Олександрівни залишити без задоволення.
		 
		Постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 січня 2023 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:В. А. Стрільчук   В. М. Ігнатенко   С. О. Карпенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...