Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 465/3716/18 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:; про приватну власність, з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 28.04.2023. Забезпечено надання загального доступу: 01.05.2023.
Дата набрання законної сили: 25.04.2023
Номер судового провадження: 61-12396ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		Постанова
		Іменем України                         
		           
		25 квітня 2023 року
		м. Київ
		 
		справа № 465/3716/18
		провадження № 61-12396св22
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Фаловської І. М.,
		 
		учасники справи: 
		 
		позивач - ОСОБА_1 ,
		 
		відповідач - Львівська міська рада,
		 
		особа, яка не брала участь у справі, але звернулася до суду з заявою про перегляд заочного рішення, ухваленого в цій справі - Львівська місцева прокуратура в інтересах держави в особі Львівської міської ради,
		 
		особа, яка не брала участь у справі, але оскаржила рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку - Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку         «Оселя-78»,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу  ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року в складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Мельничук О. Я., Шеремети Н. О., 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У червні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Львівської міської ради про визнання права власності на об`єкти нерухомого майна.
		 
		В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_2 зазначала, що їй на праві власності належала квартира  АДРЕСА_1 , в якій вона проживала протягом тривалого періоду часу, утримувала її, забезпечувала її належний санітарний і технічний стан, а також  провела ремонт.
		 
		Розпорядженням Франківської районної адміністрації Львівської міської ради                   від 03 серпня 1998 року № 848 «Про самовільне встановлення металевого гаражу на АДРЕСА_2 » їй було надано дозвіл тимчасово експлуатувати самовільно встановлений металевий збірно-розбірний гараж на подвір`ї будинку АДРЕСА_2 .
		 
		У 1999 році вона відремонтувала гараж, постійно ним користувалася та сплачувала витрати на його утримання.
		 
		На даний час у будинку АДРЕСА_2 створено ОСББ, проте земельна ділянка перебуває у комунальній власності міста, інтереси якої представляє Львівська міська рада.  
		 
		Враховуючи наведене, позивачка просила визнати за нею право власності на нежитлове приміщення - гаражу, загальною площею 24,0 кв. м, яке розташоване на прибудинковій території будинку АДРЕСА_2 .
		 
		Заочним рішенням Франківського районного суду міста Львова від 23 листопада           2018 року позов задоволено та визнано за ОСОБА_2 право особистої власності на нежитлове приміщення, гараж площею 24,0 кв. м, розташований на прибудинковій території будинку АДРЕСА_2 .
		 
		22 травня 2019 року Львівська місцева прокуратура № 3 діючи в інтересах держави в особі Львівської міської ради подала заяву про перегляд заочного рішення Франківського районного суду міста Львова від 23 листопада 2018 року. 
		 
		Ухвалою Франківського районного суду міста Львова від 07 червня 2019 року заяву Львівської місцевої прокуратури № 3 задоволено, заочне рішення Франківського районного суду міста Львова від 23 листопада 2018 року скасовано.
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1  позивачка ОСОБА_2 померла та до участі в справі в якості її правонаступника залучено ОСОБА_1 .
		 
		Ухвалою Франківського районного суду міста Львова від 27 березня 2020 року замінено сторону позивача у справі за позовом ОСОБА_2 до Львівської міської ради на її правонаступника - ОСОБА_1 
		 
		27 березня 2020 року ОСОБА_1 подала до суду заяву про уточнення позовних вимог, в якій, посилаючись на положення статей 344, 392 ЦК України, просила визнати за нею:
		право особистої власності на житлове приміщення (гараж), позначено під індексом В-1 загальною площею 24,0 кв. м, яке розташоване поблизу прибудинкової території будинку АДРЕСА_2 , частка 1/1;
		право особистої приватної власності на житлове приміщення (гараж), позначено під індексом В-2 загальною площею 24,0 кв. м, яке розташоване поблизу прибудинкової території будинку АДРЕСА_2 , частка 1/1;
		право особистої приватної власності на господарське приміщення, позначено під індексом В-3 загальною площею 2,0 кв. м, яке розташоване поблизу прибудинкової території будинку АДРЕСА_3 , частка 1/1.
		 
		Короткий зміст рішень суду першої інстанції  
		 
		Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 03 квітня 2020 року уточнений позов ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , задоволено.
		 
		Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на нежитлове приміщення (гараж), позначено під індексом В-1 загальною площею 24,0 кв. м, яке розташоване поблизу прибудинкової території будинку АДРЕСА_2 , частка: 1/1, а також право особистої приватної власності на нежитлове приміщення (гараж), позначено під індексом В-2, загальною площею 24,0 кв. м, яке розташоване поблизу прибудинкової території будинку 
		АДРЕСА_2 , частка - 1/1.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у 1998 році ОСОБА_2 у встановленому законом порядку отримала погодження Львівських міських електричних мереж (лист від 28 серпня 1998 року № 297.115-1845), погодження архітектури Львівської міської ради, у встановленому законом порядку отримала проектні пропозиції (ескізний проект) на встановлення тимчасового збірно-розбірного металевого гаража, виконаний ліцензованою проектною організацією, довідку про реєстрацію місця проживання особи за формою Ф-2 та погодження органу місцевого самоврядування, зокрема Франківської районної адміністрації Львівської міської ради. 
		Крім того, на момент отримання дозволу на влаштування гаража ОСОБА_2 мала автомобіль з ручним керуванням, а також була особою з інвалідністю. Фактичне користування ОСОБА_2 гаражем на два автомобіля розпочалося з 1999 року і на даний час ОСОБА_1 продовжує таке користування.
		 
		17 вересня 2020 року  ОСОБА_1 подала до суду заяву про ухвалення додаткового рішення, посилаючись на те, що її заява про уточнення позовних вимог містить позовну вимогу про визнання за нею особистої приватної власності на приміщення гаражу, позначено під індексом В-3 загальною площею 32,0 кв. м, яке розташоване поблизу прибудинкової території будинку  АДРЕСА_2 , частка: 1/1. Проте ця вимога не була вирішена судом.
		 
		Додатковим рішенням Франківського районного суду м. Львова від 18 вересня                2020 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на приміщення гаражу, позначено під індексом В-3, загальною площею 32,0 кв. м, яке розташоване поблизу прибудинкової території будинку АДРЕСА_2 ,          частка - 1/1.
		 
		Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2020 року виправлено допущені описки в додатковому рішенні Франківського районного суду м. Львова                       від 18 вересня 2020 року у справі № 465/3716/18 за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради про визнання права власності.
		 
		Постановлено вважати правильним в тексті додаткового рішення суду: «визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на господарське приміщення, позначене під індексом В-3 загальною площею 2,0 кв. м, яке розташоване поблизу прибудинкової території будинку АДРЕСА_3 , частка 1/1.», замість не вірно вказаного - «визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на приміщення гаражу, позначено під індексом В-3 загальною площею 32,0 кв. м, яке розташоване поблизу прибудинкової території будинку АДРЕСА_2 , частка: 1/1».
		 
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції  
		 
		Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Оселя-78» (далі - ОСББ «Оселя-78»), як особа, яка не брала участь в справі, проте вважає, що її права порушені, оскаржила судові рішення в апеляційному порядку.
		 
		Постановою Львівського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСББ «Оселя-78» задоволено. Рішення Франківського районного суду міста Львова від 03 квітня 2020 року, додаткове рішення Франківського районного суду міста Львова від 18 вересня 2020 року та ухвалу Франківського районного суду міста Львова від 23 грудня 2020 року скасовано. У задоволенні позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		 
		Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у матеріалах справи відсутня будь-яка технічна документація на об`єкти нерухомості, визнання права власності на які є предметом позовних вимог, так само як і відсутні відповідні документи (їх копії), які б давали право виконувати будівельні роботи щодо будівництва гаражів та належно затверджені проекти цих гаражів. Обидва гаражі, право власності на які визнано за ОСОБА_1 , є самочинним будівництвом, здійсненим на земельній ділянці, яка перебуває у комунальній власності Львівської міської ради та не була відведена для будівництва гаража. Крім того, щодо визнання за ОСОБА_1 права власності на господарське приміщення, позначено під індексом В-3 загальною площею 2,0 кв. м, яке розташоване поблизу прибудинкової території будинку АДРЕСА_3 », то як у позовних заявах, так і в судових рішеннях, які оскаржуються, відсутні будь-які обґрунтування та мотивація як щодо цієї позовної вимоги, так і щодо її задоволення судом.
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
		 
		08 грудня 2022 року ОСОБА_1 , засобами поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного суду     від 09 листопада 2022 року у цій справі, в якій посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та передати справу на новий розгляд до апеляційного суду.
		 
		У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 344, 392 ЦК України у їх взаємозв`язку з положенням статті 376 ЦК України щодо можливості визнання права власності на нерухоме майно, яке втратило ознаки самочинного внаслідок прийняття відповідних рішень органом державної влади чи місцевого самоврядування та пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
		 
		Заявниця посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказує, що справу розглянуто без залучення до участі у справі нового власника спірного майна - ОСОБА_3 , незважаючи на наявність у матеріалах справи відповідних доказів.
		 
		Крім того, заявниця посилається на те, що ОСББ «Оселя-78» не є власником чи користувачем земельної ділянки, на якій побудовано спірне майно, а тому апеляційний суд безпідставно відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою вказаної особи, зазначивши що її права та інтереси порушені рішенням суду першої інстанції. Враховуючи наведене, апеляційний суд мав закрити апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.  
		Доводи відзиву на касаційну скаргу
		 
		У лютому 2023 року Львівська обласна прокуратура подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила її відхилити, а оскаржуване судове рішення залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
		 
		Провадження в суді касаційної інстанції
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
		 
		Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
		 
		У лютому 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Судами встановлено, що  ОСОБА_2 була власником квартири АДРЕСА_1 . 
		Розпорядженням Франківської районної адміністрації Львівської міської ради                   від 03 серпня 1998 року № 848 ОСОБА_4 надано дозвіл тимчасово експлуатувати самовільно встановлений металевий збірно-розбірний гараж на подвір`ї будинку АДРЕСА_2 без права приватизації земельної ділянки під гаражем та передачі гаража іншим особам, права отримання іншої земельної ділянки та компенсації витрат при зносі. 
		 
		Пунктом 4 вказаного розпорядження визначено, що воно набуває чинності після затвердження Львівським міськвиконкомом. Докази затвердження Львівським міськвиконкомом згаданого розпорядження, а відтак і докази про його чинність у матеріалах справи відсутні.
		 
		Протягом тривалого періоду часу ОСОБА_1 , разом із ОСОБА_2 проживали у квартирі АДРЕСА_1 , утримували вказане майно, забезпечували його належний санітарний і технічний стан. З метою покращення житлово-побутових умов проживання ОСОБА_2 провела ремонт помешкання, а також відремонтувала гараж, який розташований на прибудинковій території вказаного будинку. Після ремонту у 1999 році гараж вміщував уже два автомобілі замість одного.
		 
		Мотивувальна частина
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		 
		Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		 
		Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.
		 
		Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.
		 
		Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
		 
		Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду                    від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі                           № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18.
		 
		Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.
		 
		Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на нерухоме майно, ОСОБА_1 посилалася на статті 344 та 392 ЦК України. 
		 
		Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
		 
		Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
		 
		Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
		 
		Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.
		 
		Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.
		 
		Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18)зроблено висновок про те, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
		 
		Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
		 
		Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
		 
		Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
		 
		Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
		 
		Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
		 
		Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
		 
		Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
		Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
		 
		У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження                         № 61-19156св18) Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
		 
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі                                  № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
		 
		Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
		 
		За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
		 
		Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником. 
		 
		Подібний висновок щодо застосування положень статті 344 ЦК України міститься у постанові Верховного Суду від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21 (провадження № 61-4347св22).
		У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
		 
		Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.
		 
		Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.
		 
		Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.
		 
		Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі                                     № 344/16879/15-ц; провадження № 14-31цс20).
		 
		Схожий за змістом висновок щодо застосування статті 392 ЦК України викладений в постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 756/12206/20 (провадження № 61-12583св21).
		Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, шоста статті 81 ЦПК України).
		 
		Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
		 
		Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
		 
		Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
		 
		Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частина друга статті 80 ЦПК України).
		 
		Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
		 
		Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.
		 
		При цьому за своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
		Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд апеляційної інстанції, належним чином встановивши фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання за позивачкою права власності на гаражі, розташовані на подвір`ї будинку  АДРЕСА_2 , які є самочинним будівництвом, на підставі статей 344, 392 ЦК України.
		 
		Щодо вирішення позовної вимоги про визнання за позивачкою права власності на господарське приміщення, позначене під індексом В-2 загальною площею 2,0 кв. м, розташоване поблизу прибудинкової території будинку АДРЕСА_3 , суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову в її задоволенні,  оскільки як у позовній заяві, так і в рішеннях суду першої інстанції відсутні будь-які обґрунтування з приводу вказаної вимоги, позивачем не надано жодних доказів та не наведено доводів щодо спірного приміщення.
		 
		Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 344, 392 ЦК України у їх взаємозв`язку з положенням статті 376 ЦК України щодо можливості визнання права власності на нерухоме майно, яке втратило ознаки самочинного внаслідок прийняття відповідних рішень органом державної влади чи місцевого самоврядування та пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, колегія до уваги не бере з огляду на таке.
		 
		Посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах заявник повинен зазначити норму права, єдину практику застосування якої необхідно сформувати, правовідносини, до яких ця норма повинна застосовуватись, який висновок зробили суди попередніх інстанцій з цього питання та обґрунтувати, в чому полягає його неправильність.
		 
		ОСОБА_1 , зазначаючи норми права, щодо яких, на її думку, відсутній висновок про їх застосування, не обґрунтовує необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо цих норм для правильного вирішення справи, з огляду на те, що  вона ні в позовній заяві, ні в заявах про ухвалення додаткового рішення, чи виправлення описки не посилалася на статтю 376 ЦК України, а тому, вирішуючи справу, суди її не застосовували.
		 
		Відтак, посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 344, 392 ЦК України у їх взаємозв`язку зі статтею 376 ЦК України, є безпідставними. 
		 
		Що  стосується застосування положень статей 344 та 392 ЦК України, то Верховний Суд неодноразово формував свої висновки з цього приводу, посилання на які, зокрема, міститься в цій постанові.
		 
		Доводи заявниці на незалучення до участі в справі нового власника спірного майна,  не заслуговують на увагу, з огляду на таке.
		На момент ухвалення рішення суду першої інстанції, у квітні 2020  року, ОСОБА_5 не був власником спірного майна (гаражів). Договори дарування вказаних приміщень між ним та ОСОБА_1 були укладені 11 червня та 09 липня 2021 року.
		 
		Під час перегляду справи в апеляційному порядку, документів, які вказують на зміну власника спірних приміщень, ОСОБА_1 не подавала, а також не зверталася до суду з відповідним клопотанням про залучення ОСОБА_5 до участі в справі.
		 
		При цьому, як встановлено Верховним Судом 23 червня 2022 року (до ухвалення оскаржуваного рішення апеляційного суду ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, тобто на момент перегляду справи апеляційним судом, його цивільна правоздатність і дієздатність була припинена. Правонаступники останнього з заявами про залучення їх до участі в справі до суду не зверталися.
		 
		Посилання ОСОБА_1 ув касаційній скарзі на те, що апеляційний суд безпідставно відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСББ «Оселя-78», є безпідставними, оскільки будинок АДРЕСА_2 перебуває на балансі вказаної особи, а спірні гаражі, на які позивач просила визнати право власності, знаходяться на прибудинковій території вказаного будинку. 
		 
		Відповідно до частини третьої статті 42 Земельного кодексу України порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.
		 
		Тобто ОСББ «Оселя -78», на балансі якої перебувають спірні гаражі, на які позивачка просила визнати право власності,  є особою, права та інтереси якої порушені рішенням суд першої інстанції. 
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Наведене вище свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
		 
		Щодо судових витрат
		 
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		 
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		 
		З огляду на викладене колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		 
		Постанову Львівського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:                                                                                       В. В. Сердюк
		 
		В. А. Стрільчук
		 
		І. М. Фаловська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...