Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/53137/21-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із відносин спадкування, з них.
Надіслано для оприлюднення: 02.05.2023. Зареєстровано: 04.05.2023. Забезпечено надання загального доступу: 05.05.2023.
Дата набрання законної сили: 09.11.2023
Номер судового провадження: 2-4368/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		печерський районний суд міста києва
		Справа № 757/53137/21-ц 
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		27 березня 2023 року                                Печерський районний суд м. Києва
		суддя Батрин О.В.
		секретар судового засідання Габрись О.М.,
		справа № 757/53137/21-ц
		сторони: 
		позивач: перший заступник керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва
		особа, що уповноважена державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах: Київська міська рада
		відповідач: ОСОБА_1 
		третя особа: ОСОБА_2 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом першого заступника керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави, а саме Київської міської ради до  ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_2 про визнання спадщини відумерлою та витребування майна,
		представник позивача ОСОБА_3 , 
		представник особи, що уповноважена державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, - ОСОБА_4 
		представник відповідача ОСОБА_5 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		У вересні 2021 року до суду звернувся перший заступник керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва (далі - позивач) в інтересах держави в особі Київської міської ради з позовом до ОСОБА_1 (далі - відповідач), третя особа ОСОБА_2 про визнання спадщини відумерлою та витребування майна, в якому просив визнати спадщину, яка відкрилась ІНФОРМАЦІЯ_1 після смерті ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та складається з квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 57,3 кв.м., житловою площею 32,3 кв.м. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 894874580000) відумерлою та передати спадкове майно у власність територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради, а також витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 57,3 кв.м., житловою площею 32,3 кв.м. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 894874580000).
		Мотивуючи заявлені позовні вимоги посилався на те, що під час здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні №12017100100011244 від 23.09.2017 прокуратурою встановлено факт порушення інтересів держави, який потребує вжиття заходів реагування в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
		Зазначає, що первинна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_2 (далі - спірна квартира) була зареєстрована за ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 24.11.1999 Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації на підставі наказу № 903-С від 19.10.1999. Відомості про відчуження квартири в бюро відсутні.
		ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла, що стверджується актовим записом про смерть № 4375 від 15.03.2016, у зв`язку з чим, у день смерті останньої відкрилась спадщина на спірну квартиру.
		Так, відповідно до Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори; спадкові справи та видані на їх підстав, свідоцтва про право на спадщину) інформація щодо померлої ОСОБА_6 відсутня, тобто за життя вона не складала заповіти та не укладала спадкові договори, а після її смерті із заявами про прийняття спадщини ніхто не звертався, спадкова справа не заводилась, що підтверджується інформаційними довідками із Спадкового реєстру №66166073, №66166052, №66166115, №66166103 від 27.08.2021.
		Відповідно до інформації Шевченківського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), викладеної в листі № 2125/20.12-09 від 30.04.2020, в архіві відділу, у тому числі за відомостями Державного реєстру актів цивільного стану громадян, відсутні актові записи про народження дітей, шлюб, розірвання шлюбу, народження дідів, бабів, братів, сестер відносно ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла в лютому 2016 року .
		Тобто, спадкоємці за заповітом і за законом, а також особи, які усунені від права на спадкування чи мали б право на спадщину, але не прийняли чи відмовились від її прийняття за померлою ОСОБА_7 відсутні.
		Крім того, при складанні актового запису про смерть № 4375 від 15.03.2016 допущена технічна помилка в прізвищі померлої особи, оскільки згідно з актовим записом про смерть прізвище померлої особи зазначено як - ОСОБА_8 .
		Проте, відповідно до інформації, викладеної у листі Київського міського бюро судово-медичної експертизи № 01/1417 від 22.05.2020, згідно з журналом реєстрації трупів у відділі судово-медичної експертизи трупів, труп ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був доставлений до відділу судово-медичної експертизи трупів Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи 25.02.2016 на підставі постанови про призначення експертизи слідчого Печерського УП ГУНП в м. Києві з АДРЕСА_3 та зареєстрований за № 574 від 25.02.2016.
		Згідно журналу реєстрації трупів в судово-медичному морзі № 1 інформація стосовно звернення родичів або інших осіб до Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи для отримання тіла померлої ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , для проведення поховання не зафіксовано. 
		Згідно з дозволом на державне захоронення трупа від 10.03.2016 №2253 вих.16, труп ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , кремований 21.03.2016 у Київському міському крематорії за рахунок держави.
		Таким чином ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є однією і тією ж особою.
		Враховуючи наведене, відповідно до вимог ст. 1277 ЦК України квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 57,3 кв.м., житловою площею 32,3 кв.м. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 894874580000) має бути визнана відумерлою спадщиною та перейти у власність територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.
		Проте, відповідно до інформаційної довідки із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, спірна квартира 22.09.2017 зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 22.09.2017 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчук С.П., про що зроблено запис в реєстр за № 9880.
		Право власності на вказану квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 06.04.2016 між ОСОБА_2 та ОСОБА_9 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М., про що зроблено запис в реєстр за № 731.
		Відповідно до п. 2 зазначеного договору відчужувана квартира належить ОСОБА_9 на підставі договору дарування квартири, посвідченого 10.04.2003 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гуд Л.М., реєстровий номер 1224, зареєстрованого 24.04.2003 Київським міським бюро технічної інвентаризації права власності на об`єкти нерухомого майна за реєстровим номером 2716.
		Договір дарування квартири № 1224 від 10.04.2003 порушує право власності територіальної громади на майно, яке в силу відумерлості спадщини повинно перейти у власність територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.
		Враховуючи, що Київською міською радою, якій в силу наслідків відумерлості спадщини має належати спірна квартира, рішення про відчуження спірного майна не приймалися, а тому не було волевиявлення законного власника на відчуження вказаного майна, спірне майно підлягає витребуванню від ОСОБА_1 на підставі ст. 388 ЦК України на користь Київської міської ради, як власника та розпорядника майна територіальної громади міста Києва.
		Виходячи з наведеного, просить задовольнити позов.
		Ухвалою суду від 26.10.2021 у справі відкрито провадження за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання на 10 грудня 2021 (т. 1 а.с. 128).
		14.02.2022 від представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_10 надійшов відзив на позовну заяву (т. 1 а.с. 188-198). У своєму відзиві представник відповідача заперечує проти позову зазначаючи, що органи прокуратури не наділені повноваженнями щодо звернення із заявами про визнання спадщини відумерлою, оскільки це є виключною компетенцією органів місцевого самоврядування, кредиторів спадкодавця, а також власників і користувачів суміжних земельних ділянок сільськогосподарського призначення. 
		ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірної квартири та право власності на останню набув в силу ст. 330 ЦК України. Вказує, що придбав спірну квартиру за відплатним договором та право власності на яку було зареєстровано в установленому законом порядку. Вказав, що до позовної заяви мають бути застосовані наслідки спливу строку позовної давності, передбачені ч. 3 та ч. 4 ст. 267 ЦК України, так як про наявність спору стосовно квартири АДРЕСА_1 , позивачу стало відомо ще 23.09.2017 року, оскільки Київська місцева прокуратура № 10 здійснює нагляд за кримінальним провадженням № 120171001100011244, яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань саме 23.09.2017 року. З урахуванням наведеного, просить відмовити у задоволенні позову повністю.
		18.02.2022 на адресу суду від першого заступника керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва Вігірінської О. надійшла відповідь на відзив представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_10 на позовну заяву першого заступника керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави, а саме Київської міської ради. (т. 1 а.с. 212-223), згідно з якою вважає, що доводи представника відповідача є такими, що не відповідають обставинам справи, оскільки прокурором у позовній заяві чітко обґрунтовані підстави для представництва інтересів держави в особі Київської міської ради, указано в чому полягає порушення інтересів держави, визначено орган, який уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Крім того, про порушення прав власності та обставини такого порушення позивачу стало відомо у 2020 році під час опрацювання листа Київської місцевої прокуратури № 10, скерованого на адресу Київської міської ради за № 41-1914 вих-20 від 30.03.2020. В матеріалах, зібраних місцевою прокуратурою, відсутні докази того, що Київська міська рада, як розпорядник майна територіальної громади міста Києва, довідалось про порушення прав раніше. Посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві, просить задовольнити позовні вимоги.
		Ухвалою суду від 18.02.2022 у цивільній справі в якості третьої особи на стороні відповідача без самостійних вимог на предмет спору залучено ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 240).
		28.09.2022 представником відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_10 до суду подані письмові заперечення в порядку ст. 180 ЦПК України (т. 2 а.с. 53-62).
		23.11.2022 першим заступником керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва Вігірінською О. надано письмові пояснення, відповідно до яких зазначає, що 26.12.2019 постановою заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 10 Хорольською О.Ю. з матеріалів кримінального провадження № 12017100100011244 від 23.09.2017 виділено матеріали за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України щодо шахрайського заволодіння невстановленими особами квартирами на території м. Києва, у тому числі й квартирою АДРЕСА_1 . Виділеному кримінальному провадженню присвоєно реєстраційний номер №12019100100012678, у якому триває досудове розслідування (т. 2 а.с. 101-103). 
		Ухвалою суду від 05.12.2022 закрито підготовче провадження у справі та справу призначено до судового розгляду (т. 2 а.с. 114). 
		Представник позивача ОСОБА_3. у судовому засіданні позов підтримав та просив суд його задовольнити.
		Відповідач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_5 просили відмовити у задоволенні позову з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву та письмових запереченнях.
		Представник особи, що уповноважена державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах та третя особа ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомили.
		Заслухавши пояснення представника позивача, думку відповідача та його представника, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.
		Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
		За змістом ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
		Відповідно до ч.1 ст. 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
		Статтею 1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
		У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
		Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
		Відповідно до ч. 1 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
		Згідно з ч. 1, 2 ст. 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.
		Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.
		Як встановлено під час судового розгляду Київською місцевою прокуратурою № 10 здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 12019100100012678, яке виділене з матеріалів кримінального провадження № 12017100100011244 від 23.09.2017, за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України щодо шахрайського заволодіння невстановленими особами квартирами на території м. Києва, у тому числі й квартирою АДРЕСА_1 .
		Також встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 померла, що стверджується актовим записом про смерть № 4375 від 15.03.2016 (т. 1 а.с. 98).
		Разом з цим, при складанні актового запису про смерть № 4375 від 15.03.2016 допущена технічна помилка в прізвищі померлої особи, оскільки згідно з актовим записом про смерть прізвище померлої особи зазначено як - ОСОБА_8 .
		Проте, відповідно до інформації, викладеної в листі Київського міського бюро судово-медичної експертизи № 01/1417 від 22.05.2020 (т. 1 а.с. 100-101), згідно з журналом реєстрації трупів у відділі судово-медичної експертизи трупів, труп ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був доставлений до відділу судово-медичної експертизи трупів Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи 25.02.2016 на підставі постанови про призначення експертизи слідчого Печерського УП ГУНП в м. Києві з АДРЕСА_3 та зареєстрований за № 574 від 25.02.2016.
		Згідно з журналом реєстрації трупів в судово-медичному морзі № 1 інформація стосовно звернення родичів або інших осіб до Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи для отримання тіла померлої ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , для проведення поховання не зафіксовано. 
		Згідно з дозволом на державне захоронення трупа від 10.03.2016 № 2253 вих.16, труп ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , кремований 21.03.2016 у Київському міському крематорії за рахунок держави.
		Таким чином ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є однією і тією ж особою.
		Після смерті ОСОБА_7 відкрилася спадщина, до складу якої входить квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 57,3 кв.м., житловою площею 32,3 кв.м. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 894874580000), яка належала їй на праві приватної власності, що підтверджується копією свідоцтва про право власності на квартиру від 24.11.1999 (т. 1 а.с. 96).
		Відповідно до Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори; спадкові справи та видані на їх підстав, свідоцтва про право на спадщину) інформація щодо померлої ОСОБА_6 відсутня, тобто за життя вона не складала заповіти та не укладала спадкові договори, а після її смерті з заявами про прийняття спадщини ніхто не звертався, спадкова справа не заводилась, що підтверджується інформаційними довідками із Спадкового реєстру № 66166073, № 66166052, № 66166115, № 66166103 від 27.08.2021 (т. 1 а.с. 106-109).
		Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
		Згідно з ч. 2 ст. 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
		Судом встановлено, що право власності на спірну квартиру на підставі договору дарування квартири, укладеного 10.04.2003 між ОСОБА_7 та ОСОБА_9 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гуд Л.М., про що зроблено запис в реєстрі № 1224, а також зареєстрованого 24.04.2003 Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна за реєстровим номером 2716, зареєстровано за ОСОБА_9 . 
		Проте, відповідно до інформації Київського міського БТІ № 062/14-4657 (И2020) від 08.05.2020 та інформації, викладеної в листі приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу № 217/01-16 від 07.08.2019 та № 51/01-16 від 18.08.2021, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гуд Л.М. 10.04.2003 договір дарування за реєстровим номером 1224 не посвідчувався, та КП Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності не реєструвався (т. 1 а.с. 25, 83, 105).
		Більш того, спеціальний бланк нотаріального документа ВАЕ 619909 використаний приватним нотаріусом Гуд Л.М. для посвідчення договору відчуження іншого нерухомого майна за участю інших осіб (т. 1 а.с. 105).
		При цьому, відповідно до висновку експерта № 17 - 3/1990 від 12.12.2019, підпис від імені ОСОБА_7 у договорі дарування квартири від 10.04.2003 на квартиру АДРЕСА_1 , виконано не ОСОБА_11 , а іншою особою. 
		Так, за змістом ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
		Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
		Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
		Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
		Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
		Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		Зважаючи на те, що договір дарування квартири АДРЕСА_1 , від 10.04.2003 № 1224, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_9 , не посвідчувався приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гуд Л.М., тим самим не було дотримано нотаріальної форми правочину, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання такого договору дарування нікчемним.
		Відповідно до ч. 1-3 ст. 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.
		Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.
		Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
		Як встановлено в ході розгляду справи, датою відкриття спадщини після смерті ОСОБА_7 є ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадкова справа після смерті ОСОБА_7 не заводилася та спадкоємців в порядку закону чи заповіту у останньої немає.
		Згідно зі ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
		Відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
		Відповідно до ч. 2 ст. 45 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
		З матеріалів справи встановлено, що Київська міська рада не є учасником кримінального провадження, доступу до матеріалів кримінального провадження не має, інформацією про вибуття спірної квартири з володіння Територіальної громади м. Києва не володіє, а тому з даним позовом до суду звернувся прокурор.
		Суд враховує, що відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, зазначеної, в тому числі, у справах «Gregorio de Andrade v. Portugal» (№41537/02, 14.11.2006), «Ferreira Alves v. Portugal» (№25053/05, 21.06.2007), «Менчинська проти Росії» (№42454/02, 15.01.2009) та інших, ЄСПЛ відзначив, що держава несе відповідальність за дії або бездіяльність працівників прокуратури при виконанні ними службових обов`язків.
		Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно.
		Суд, при цьому, також враховує Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.99 № 3-рп/99, в якому Конституційний Суд України зазначив, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
		Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.
		Виходячи з викладеного, обставин та підстав звернення прокурора до суду з даним позовом, суд вважає таке звернення виправданим та таким, що не порушує прав рівності сторін, забезпечених правовою допомогою.
		Разом з цим, щодо дотримання строків звернення прокурора до суду із вказаним позовом слід зазначити наступне.
		Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, провадження № 14-183цс18 (далі - Постанова), надала правові висновки щодо застосування позовної давності у справах, у яких позови подають органи прокуратури.
		Так, Велика Палата Верховного Суду (у п. 36 Постанови) вказала, що у цивільному законодавстві закріплені об`єктивні межі застосування позовної давності. Вони встановлюються: (а) прямо (стаття 268 ЦК України); (б) опосередковано, тобто з урахуванням сутності заявленої позовної вимоги.
		Статті 387 і 388 ЦК України не вказують на те, що приписи про позовну давність не застосовуються до правовідносин, врегульованих приписами вказаних статей, а стаття 268 цього кодексу не передбачає, що вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння належить до вимог, на які позовна давність не поширюється. Крім того, сутність вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не виключає застосування до неї позовної давності (п.37 Постанови).
		Відповідно до п. 39 Постанови на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів.
		Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності (п.40 Постанови).
		Вирішуючи виключну правову проблему, сформульовану Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 18 квітня 2018 року, для забезпечення єдності судової практики, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3- 604гс16), а також висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 29 березня 2018 року у справі № 904/10673/16, про те, що приписи про позовну давність до позовних вимог про витребування майна не застосовуються (п.42 Постанови).
		Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у частині четвертій статті 56 ЦПК України, чинного з 15 грудня 2017 року (п. 43 Постанови).
		Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»), п. 44 Постанови.
		Велика Палата Верховного Суду вважає (п. 46 Постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17), що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15- ц та від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц).
		У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави (п. 47 Постанови).
		Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у пункті 48 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках:
		1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
		2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.
		Релевантність вказаного правового висновку підтверджується постановою Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, провадження № 14-91 цс20.
		Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 
		Таким чином, оскільки орган прокуратури звернувся до суду в інтересах держави в особі Київської міської ради, то особою в розумінні ч. 1 ст. 261 ЦК України є саме держава, а тому юридичне значення має коли саме довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав держава, оскільки саме вона має забезпечувати ефективність функціонування своїх органів управління, своїх механізмів, зокрема механізму збору, обробки, обміну та використання інформації, в тому числі щодо відумерлої спадщини.
		Так, держава, в особі старшого слідчого СВ Печерського управління поліції ГУ НП у м. Києві Токарева Д.В., могла довідатися, що територіальна громада має право претендувати на виморочне майно ще 2 березня 2016 року, тобто в момент отримання відомостей від наймача квартири ОСОБА_12 , якого слідчий допитав в якості свідка в межах кримінального провадження № 12016100060001333. Протокол допиту свідка доданий до клопотання прокуратури про долучення письмових документів від 27 січня 2022 року, відповідно до якого свідок ОСОБА_12 пояснив, що був знайомий з покійною власницею квартири ОСОБА_7 протягом 4-ох років і що за цей час йому не стало відомо, про наявність родичів, які б могли стати спадкоємцями.
		Крім того, держава, в особі старшого слідчого СВ Печерського управління поліції ГУ НП у м. Києві Токарева Д.В. довідалася, що зі спірною квартирою відбулися дії, які є можливо протиправними, після звернення ОСОБА_2 27 квітня 2016 року з письмовою заявою (долучена до клопотання прокуратури від 27 січня 2022 року), якою повідомив, що ним 06 квітня 2016 року придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , у особи, яка назвалася племінником покійної ОСОБА_7 та під час переоформлення договору на обслуговування в ЖЕД «Печерська Брама» йому стало відомо, що особовий рахунок на час переоформлення досі обліковувався за ОСОБА_7 .
		Разом з цим, державі також стало відомо про можливі неправомірні дії щодо спірної квартири 23 вересня 2017 року при порушенні кримінального провадження № 120171001100011244, оскільки, виходячи із змісту позовної заяви, позивач з одного боку вказує, що незаконність заволодіння квартирою є вже встановленим фактом, а з іншого боку позивач не надає жодного доказу, на підставі чого та головне коли цей факт став йому відомим.
		Таким чином, враховуючи наведене, даний позов подано прокурором до суду з пропущенням строку, визначеного ст. 387 і 388 ЦК України, оскільки останній звернувся з ним до суду лише 29.09.2021 року.
		Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено у спорі, є підставою для відмови у позові, однак суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову з інших підстав, з огляду на наступне. 
		Відповідно до ст. 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України.
		Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
		Відповідно до ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
		Згідно зі ст. 317, 319 цього Кодексу власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
		Як встановлено судом, право власності на спірну квартиру було зареєстровано за ОСОБА_9 на підставі договору дарування квартири, укладеного 10.04.2003 між ОСОБА_7 та ОСОБА_9 , що визнаний нікчемним.
		06.04.2016 між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М., про що зроблено запис в реєстр за № 731, відповідно до якого ОСОБА_2 набув права власності на квартиру АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 46-47, 54-55).
		У подальшому, 22.09.2017 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчук С.П., про що зроблено запис в реєстр за № 9880, відповідно до якого ОСОБА_1 набув права власності на спірну квартиру (т. а.с. 21-24, 51-52).
		Таким чином, ОСОБА_1 набув права власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу та є добросовісним набувачем.
		Так, тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.
		Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
		Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
		Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
		У постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року (провадження № 6-2776цс16) зроблено правовий висновок щодо застосування статті 388 ЦК України, згідно з яким «втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року.
		Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), зазначено, що «конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням».
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) вказано, що:
		«втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)). Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. 
		Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16);
		«… на час укладення договору купівлі-продажу від 25 липня 2018 року було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Задовольняючи позов про витребування спірного нерухомого майна з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, господарські суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, поклавши на відповідача додатковий обов`язок, крім відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема, обставини вибуття майна з володіння позивача. У цій справі суд першої інстанції не встановлював обставин, які могли би свідчити про недобросовісність відповідача, а натомість його добросовісність не поставив під сумнів.
		Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар».
		За змістом ст. 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.
		Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням.
		Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається з моменту реєстрації цього права.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) вказано, що:
		«спадщина набуває статусу відумерлої саме після набуття чинності рішенням суду про визнання її такою, а право власності на зазначене майно набувається у територіальної громади з моменту реєстрації цього права за громадою. При цьому слід зауважити, що якщо спадкоємці повинні заявити про прийняття спадщини у строк шість місяців із часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України), то територіальна громада зобов`язана подати заяву про визнання спадщини відумерлою лише після спливу одного року із часу відкриття спадщини (частина друга статті 1277 ЦК України).
		… орган місцевого самоврядування не є спадкоємцем у справі та не залучається до спадкування. Однак у зв`язку з відсутністю інших спадкоємців у нього виникає цивільний інтерес на визнання спадщини відумерлою та отримання її у власність територіальної громади. Зазначене надає підстави місцевій раді звертатись до суду як із заявами про визнання спадщини відумерлою у порядку окремого провадження та у подальшому оформити своє право власності на таке майно, так і з належним позовами в порядку позовного провадження на захист свого інтересу.
		Разом з тим законодавство не містить положень про можливість територіальної громади отримати відчужене майно в натурі та/або способи захисту інтересів територіальної громади у випадку, якщо спадщина була незаконно передана особі-спадкоємцю, зокрема, на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване, та у випадку, коли спадщина такою особою була вже відчужена іншій особі, що позбавило територіальну громаду отримати майно у свою власність як відумерле в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством».
		Таким чином, інтерес територіальної громади в отриманні спадкового майна у власність громади в разі відсутності спадкоємців є наслідком неотримання спадщини будь-ким зі спадкоємців або наслідком їх відсутності взагалі. За таких обставин слід дійти висновку, що такі правовідносини є подібними до спадкових, хоч до них у цілому не відносяться. На користь цього висновку свідчить також розміщення норм права про можливість визнання спадщини відумерлою саме у книзі шостій ЦК України «Спадкове право». Відтак захист інтересу територіальної громади щодо відумерлого майна повинен регулюватись та здійснюватися таким самим способом, виходячи з тих самих принципів, як і можливість захистити своє право спадкоємцем, який своєчасно спадщину не прийняв, вона була визнана відумерлою та продана іншій особі. 
		Так, ст. 1280 ЦК України передбачає, що якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. У разі ж продажу такого майна спадкоємець має право на грошову компенсацію. 
		Аналіз змісту зазначеної норми свідчить про те, що право на отримання спадкового майна в натурі виникає у спадкоємця лише якщо майно, що було визнане відумерлою спадщиною, збереглося і не було відчужене територіальною громадою. Якщо ж воно було відчужене іншій особі за договором або не збереглося, то спадкоємець має право лише на компенсацію його вартості у грошовому еквіваленті. А тому, застосовуючи аналогію закону й територіальна громада в разі відчуження спадкового майна особою, яка не є спадкоємцем, або незбереження цього майна, на користь добросовісного набувача, має право на отримання лише грошової компенсації. Закон передбачає саме такий спосіб захисту порушеного інтересу територіальної громади та спосіб відновлення її інтересу на спадкове майно за відсутності спадкоємців (стаття 16 ЦК України) та у разі продажу спадкового майна іншій особі, якщо остання є добросовісним набувачем.
		Вказане узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеної у постанові Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року у справі № 760/3709/18-ц.
		Таким чином, оскільки при відчуженні спадкового майна особою, яка не є спадкоємцем, на користь добросовісного набувача територіальна громада має право лише на отримання грошової компенсації його вартості, перший заступник керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва звертаючись до суду із вказаним позовом із вимогою про витребування майна із володіння добросовісного набувача, обрав неефективний спосіб захисту прав територіальної громади, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
		Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.
		У зв`язку з відмовою в задоволенні позову судові витрати, пов`язані з розглядом справи, відповідно до ст. 141 ЦПК України, позивачу не відшкодовуються.
		Керуючись ст. 92, 131-1, 141 Конституції України, ст. 15, 16, 203, 215, 216, 220, 334, 387, 388, 392, 717, 719, 1216-1218, 1220-1223, 1261-1265, 1268-1269, 1277, 1269, 1297 ЦК України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ст. 4, 5, 12, 13, 45, 76 - 82, 141, 259, 263 - 265, 268, 273 ЦПК України, суд,
		 
		В И Р І Ш И В :
		 
		У задоволенні позову першого заступника керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави, а саме Київської міської ради до  ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_2 про визнання спадщини відумерлою та витребування майна - відмовити.
		Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання до Київського апеляційного суду апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. 
		Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		позивач: перший заступник керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва: 04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, 89
		особа, що уповноважена державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах: Київська міська рада: 01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 36
		відповідач: ОСОБА_1 : АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової ставки платника податків НОМЕР_1 
		третя особа: ОСОБА_2 : АДРЕСА_5 
		 
		Суддя                                                                О.В.Батрин

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...