Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 607/5324/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них; про поновлення на роботі, з них.
Надіслано для оприлюднення: 08.05.2023. Зареєстровано: 09.05.2023. Забезпечено надання загального доступу: 10.05.2023.
Дата набрання законної сили: 10.08.2023
Результат оскарження 10.08.2023 Апеляційний суд Тернопільської області: скасовано рішення повністю та ухвалено нове рішення
Номер судового провадження: 2/607/1692/2023

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		03.05.2023 Справа №607/5324/23 
		   Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі:
		 
		   головуючого судді            Вийванка О. М. 
		 
		       за участю секретаря судового засідання    Медвідь О. А. 
		       учасників справи: 
		       представника позивача                 ОСОБА_1 
		       представника відповідача                 ОСОБА_2 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Позивач ОСОБА_3 звернулася в суд із позовом до відповідача Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі. 
		В обґрунтування позовних вимог позивачем викладено обставини, що вона працювала в Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка на посаді викладача кафедри образотворчого мистецтва, дизайну та методики їх навчання,
		перебуваючи у трудових відносинах із відповідачем по 03.03.2023, на підставі контракту від 10.06.2022, строк дії якого до 30.06.2024. 
		Перебуваючи у відпустці без збереження заробітної плати, яка повинна була закінчитися 01.02.2023, ОСОБА_3 подала 30.01.2023 заяву на ім`я ректора Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка про надання їй, починаючи із 02.02.2023, на підставі п. 3-1 ст. 25 Закону України «Про відпустки» відпустку без збереження заробітної плати як матері для догляду за дитиною віком до 14 років на період оголошення карантину на відповідній території. 
		Вказану заяву було розглянуто керівництвом університету та листом позивачу надано роз`яснення про відсутність у неї права на зазначений вид відпустки. ОСОБА_3 не вийшла на роботу 02.02.2023, а також в подальші дні. 27.02.2023 відповідачем видано оспорюваний наказ про звільнення ОСОБА_3 2 березня 2023 року за прогул без поважних причин на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України. 
		Однак, позивач ОСОБА_3 є матір`ю ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а отже на момент надання відповідачу заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати, мала право на відпустку в обов`язковому порядку для догляду за дитиною віком до 14 років на період оголошення карантину на відповідній території, проте дана відпустка їй не була надана. Мотивами відмови у наданні відпустки позивачу, згідно тексту згаданого листа, є її перебування за межами України. 
		Відмова відповідача у наданні відпустки без збереження заробітної плати була протиправною та незаконною, оскільки вона має дитину до 14 років, і діє карантин. Разом з тим, позивача з 02.03.2023 звільнено з роботи за прогул без поважних причин, що також є незаконним, а звільнення проведене з порушенням чинного законодавства. 
		Позивач зазначила, що з моменту отримання заяви відповідачем (30.01.2023) на весь період карантину (який тривав на день звільнення без переривання та триває досі), вона вважається такою, що перебуває у відпустці без збереження заробітної плати. Право на отримання відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною відповідно до п. 3-1 частини першої статті 25 Закону України «Про відпустки» вважається реалізованим з моменту надання відповідної заяви роботодавцеві, а не з моменту видачі відповідного наказу про надання відпустки. Відтак, подавши заяву про надання відпустки з наведеної підстави, у позивача виникли правомірні очікування щодо застосування до неї положень, передбачених п.3-1 ч.1 ст.25 Закону України «Про відпустки», і вона набула право на відпустку без збереження заробітної плати на період з 02.02.2023 до 30.04.2023. 
		За таких обставин, у позивачки, яка усвідомлювала, що після подання відповідної заяви роботодавцю перебуває у відпустці, були відсутні підстави для виходу на роботу, починаючи з 02.02.2023 і надалі. 
		Отже, позивач скористалася своїм установленим законом правом на відпустку, передбачену п.3-1 ст.25 Закону України «Про відпустки», та врахувавши, що такий вид відпустки відповідно до вимог закону за наявності підтверджуючих документів надається роботодавцем в обов`язковому порядку і згоди роботодавця на таку відпустку закон не вимагає, перебування позивача у відповідній відпустці унеможливлює звільнення останньої за прогул на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв`язку із чим наказ про звільнення позивачки з роботи підлягає скасуванню з поновленням її на посаді. У позивача був відсутній факт умисного невиходу на роботу (прогулу), а отже, в її діях відсутній дисциплінарний проступок як підстава для звільнення відповідно до п.4 ст.40 КЗпП України. Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку, свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
		У зв`язку із недосягненням згоди щодо досудового врегулювання спору, з підстав викладених у позові, позивач просить позов задовольнити та визнати протиправним і скасувати наказ Тернопільського національного педагогічного Університету імені Володимира Гнатюка № 73-к/тр від 27.02.2023 «Про звільнення за прогул ОСОБА_3 », поновити ОСОБА_3 на посаді викладача кафедри образотворчого мистецтва, дизайну та методики їх навчання. 
		Представник позивача у судовому засіданні позов підтримала та просила його задовольнити з підстав та обґрунтувань, викладених у ньому. 
		Представником відповідача подано відзив на позов, в якому зазначив, що спір, по суті, зводиться до того, чи має право особа, яка перебуває за кордоном на обов`язкову відпустку по догляду за дитиною віком до 14 років на період оголошення карантину на відповідній території України. Так, позивач ОСОБА_3 разом із своїм одинадцятирічним сином ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , починаючи з березня 2022 року по даний час перебуває у Федеративній Республіці Німеччина. Необхідність відпустки по догляду за дитиною безпосередньо пов`язана з карантином на певній, чітко визначеній території. Відповідною територією, на якій оголошено карантин є територія України, а не територія Федеративної Республіки Німеччина, де на даний час перебуває ОСОБА_3 разом із своїм одинадцятирічним сином. 
		Таким чином, для надання цього виду відпустки необхідне безпосереднє перебування дитини і особи, яка буде здійснювати за нею нагляд, на території, на якій оголошено відповідний карантин. Це і є суттю та основною умовою надання цієї відпустки - територіальний принцип наявності режиму карантину та перебування на цій території особи з дитиною (неможливість залишення дитини віком до 14 раків саму по місцю проживання, наприклад, у зв`язку із закриттям дитячого садку чи школи внаслідок дії режиму карантину на цій території). 
		Отже, на думку відповідача, не може особа, яка перебуває разом із дитиною за межами території, на якій оголошено карантин, вимагати надання відпустки саме на цій підставі, оскільки оголошення цього карантину та відповідних обмежень пов`язаних із ним, жодним чином на неї чи на її дитину віком до 14 років не впливає (для позивача відсутні негативні наслідки обмежень встановлених урядом, для осіб, які перебувають у зоні карантину, наслідком яких є необхідність здійснення догляду за дитиною віком, до 14 років). 
		Також, важливим аспектом для визначення наявності права на відпустку, є необхідність і потреба здійснення саме догляду за дитиною, наприклад, у зв`язку із знаходження закладу освіти, який відвідує дитина, на території, де встановлено карантин та відповідні обмеження на участь в освітньому процесі. 
		Син позивача  ОСОБА_4 навчається у Тернопільській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 16 та у зв`язку із продовженням карантину до 30 квітня 2023 року на території України, навчання учнів не зупинялося та не призупинялося. Школа також не переходила на дистанційне навчання у зв`язку з карантином. Таким чином, навіть, якщо б ОСОБА_3 перебувала із своїм сином на території України, то їй також було б відмовлено у надані відпустки, оскільки відсутня об`єктивна причина по здійсненню догляду за дитиною віком до 14 років. Разом з тим, встановлено новий вид відпустки без збереження заробітної плати працівнику, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи. Даний вид відпустки є спеціальним видом відпустки, який надається в обов`язковому порядку роботодавцем особам, які виїхали за кордон. Інших обов`язкових видів відпусток, особам, які виїхали за кордон, діюче законодавство України не передбачає. Однак, ОСОБА_3 не зверталась до Університету із заявою про надання саме цього виду відпустки, хоча їй було запропоновано саме цей варіант. 
		ОСОБА_3 як викладач кафедри образотворчого мистецтва, дизайну та методики їх навчання Університету, надавала освітню послугу з низки навчальних дисциплін 70 студентам, які навчаються на платній основі, а також сотням студентів, які навчаються за кошти державного бюджету (тобто за кошти платників податків, а не безоплатно). У зв`язку з виїздом у березні 2022 року позивача за кордон з території Тернопільської області, у якій не ведуться бойові дії, вищевказана кількість студентів перестала отримувала освітню послугу згідно укладених договорів з певних дисциплін, внаслідок чого відповідач змушений був покласти виконання цих обов`язків на інших науково-педагогічних працівників (які залишились на території України) перенавантаживши їх, з одночасним здійсненням пошуку працівника на заміну позивачу. 
		Разом з тим, в процесі пошуку заміни ОСОБА_3 стало зрозуміло, що жодний науково-педагогічний або педагогічний працівник не бажає працювати у якості тимчасового працівника на період перебування ОСОБА_3 у відпустці, з якої позивач може вийти у будь-який зручний для неї момент, наслідком якого буде звільнення тимчасового працівника. 
		Також, ОСОБА_3 не соромилась розповідати іншим працівникам Університету про те, як вона непогано влаштувалась у ФРН, отримує соціальну допомогу від уряду Німеччини на рівні 800 євро і т.д., «забронювавши», на її думку, при цьому за собою посаду викладача, що призводило до напруження у колективі відповідача, оскільки близько 45 % науково-педагогічних, педагогічних та інших працівників Університету жіночої статті мають дітей віком до 14 років і також можуть вільно виїхати до країни Європейського Союзу, оформивши нібито «обов`язкову» відпустку із залишенням за собою робочих місць та одночасним «обвалом» освітнього процесу, у зв`язку із неможливістю надання освітніх послуг на платній основі здобувачам освіти, із якими відповідачем укладено відповідні договори. 
		Представник відповідача зазначає, що асоціальна поведінка ОСОБА_3 по відношенню до інших науково-педагогічних і педагогічних працівників, адміністрації Університету та студентів є неприпустимою, цинічною і безвідповідальною. Водночас вказує, що позивач була звільнив не за свою поведінку та/або ставлення до Університету, а за грубе систематичне порушення трудового законодавства у відповідності до процедури, передбаченої КЗпП України. Відтак, просить повністю відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 до Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. 
		Представник відповідача у судовому засіданні підтримав відзив на позов та просить з мотивів та підстав викладених у відзиві на позов, відмовити у задоволенні позову. 
		Правом на подання відповіді навідзив позивач не скористалася. 
		При розгляді справи судом учасниками справи подано заяви та клопотання та судом було вчинено інші процесуальні дії у справі. 
		Ухвалою суду відкрито провадження у справі.
		Заслухавши пояснення учасників справи, перевіривши, дослідивши об`єктивно та оцінивши зібранні у справі докази, суд дійшов до наступного висновку, виходячи з фактичних обставин справи, мотивів та застосованих норм права. 
		Судом встановленофактичні обставинисправи тазміст спірнихправовідносин. 
		Суд встановив, що 10.06.2022 між позивачем ОСОБА_3 та відповідачем Тернопільським національним педагогічним університетом імені Володимира Гнатюка було укладено контракт з науково-педагогічним працівником, згідно умов якого позивач була прийнята на посаду викладача кафедри образотворчого мистецтва, дизайну та методики їх навчання, термін дії якого з 01.07.2022 до 30.06.2024. 
		ОСОБА_3 з 01.07.2022 була обрана за конкурсом на посаду викладача кафедри образотворчого мистецтва, дизайну та методики їх навчання на умовах контракту на підставі Наказу № 233-к/тр від 30.06.2022, про що свідчать відомості про роботу трудової книжки серії НОМЕР_1 № запису 22 та Витяг з Наказу Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка від 30.06.2022 № 233-к/тр про результати конкурсу. 
		Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , видане 23.06.2011 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Тернопільського міського управління юстиції, актовий запис 1420, у позивача є неповнолітній син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . 
		Відповідно до довідки №14 від 31 січня 2023 року, виданої Тернопільською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів № 16 імені Володимира Левицького Тернопільської міської ради, ОСОБА_4 , навчається в 6-А класі даної школи. На даний момент навчається на дистанційній формі навчання (онлайн). 
		ОСОБА_3 перебувала в основній відпустці та відпустці без збереження заробітної плати, на підставі ст. 26 Закону України «Про відпустки», в період з 01.07.2022 по 01.02.2023, про свідчать накази ректора Тернопільського національногопедагогічного університетуімені ВолодимираГнатюка№ 45-к/тм від 08.06.2022, № 67-к/тм від 01.07.2022, № 121-к/тм від 31.08.2022, № 193-к/тм від 26.12.2022
		30.01.2023 ОСОБА_3 звернулася до Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка із заявою про надання їй відпустки без збереження заробітної плати за 2023 рік з 2 лютого 2023 року до завершення карантину згідно статті 25 пункту 3-1 Закону України «Про відпустки». 
		Відповідачем було розглянуто заяву позивача та листом Університету від 01.02.2023 № 82/40-04 повідомлено її про те, що за приписами п. 3-1 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про відпустки», відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов`язковому порядку матері або іншій особі, зазначеній участині третійстатті 18 цього Закону, для догляду за дитиною віком до 14 років на період оголошення карантину на відповідній території. Таким чином, відповідною територією, на якій оголошено карантин є території України. Натомість, як вбачається з доданих ОСОБА_3 до заяви про відпустку копій документів, починаючи з 04.03.2022, вона разом з ОСОБА_4 , перебуває поза межами території України, тобто поза межами відповідної території, на якій оголошено карантин, передбачений п. 3-1 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про відпустки». А тому, на підставі викладеного, відповідач повідомив позивача, що у неї відсутнє право на отримання відпустки по догляду за дитиною віком до 14 років на період оголошення карантину на відповідній території, передбаченого п. 3-1 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про відпустки». 
		Позивач ОСОБА_3 не вийшла на роботу 03.02.2023, 06.02.2023 та 10.02.2023, про що Університетом було складено акти про відсутність на роботі протягом робочого дня ОСОБА_3 від 03.02.2023, 06.02.2023 та 10.02.2023. 
		Доповідною запискою зав. каф. образотворчого мистецтва, дизайну та методики їх навчання ОСОБА_5 від 13.02.2023 доведено до відома ректора Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка про те, що викладач каф. образотворчого мистецтва, дизайну та методики їх навчання ОСОБА_3 відсутня на робочому місці з 2 лютого 2023 року по сьогоднішній день. 
		27.02.2023 Тернопільським національнимпедагогічним університетомімені ВолодимираГнатюкавидано Наказ № 73-к/тр про звільнення за прогул ОСОБА_3 та на підставі п. 4 ст. 40, ст. 47, ст. 116, ст. 147-149 КЗпП України, ч. 2 ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» вирішено притягнути ОСОБА_3 , викладача кафедри образотворчого мистецтва, дизайну та методики їх навчання, до дисциплінарної відповідальності за порушення трудової дисципліни - прогул (відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин. Застосувати до ОСОБА_3 дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення. Звільнити ОСОБА_3 , 2 березня 2023 року за прогул без поважних причин на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України. 
		Відповідно до відомостей про роботу трудової книжки серії НОМЕР_1 № запису 23, 23.02.2023 ОСОБА_3 звільнена за прогул згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України, на підставі Наказу № 73-к/тр від 27.02.2023. 
		Відповідно до довідки №14 від 31 січня 2023 року, виданої Тернопільською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів № 16 імені Володимира Левицького Тернопільської міської ради, ОСОБА_4 , навчається в 6-А класі даної школи. На даний момент навчається на дистанційній формі навчання (онлайн). 
		Згідно довідки №48 від 31 березня 2023 року, виданої Тернопільською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів № 16 імені Володимира Левицького Тернопільської міської ради, навчання учнів у зв`язку із продовженням до 30 квітня 2023 року Кабінетом Міністрів України на території України карантину, не зупинялося, не призупинялося, та не переходила на дистанційне навчання. 
		ОСОБА_3 та її син ОСОБА_4 , у січні 2023 року і по даний час, перебувають за межами України, що не заперечується представником позивача. 
		Згідно ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Частиною 2статті 15 Цивільного кодексу Українипередбачено, що кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Згідно ч. 1ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
		Позивач як на підставі заявлених вимог посилається на те, що слід визнати протиправним і скасувати наказ Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка № 73-к/тр від 27.02.2023 «Про звільнення за прогул ОСОБА_3 » та поновити її на посаду викладача кафедри образотворчого мистецтва, дизайну та методики їх навчання, оскільки вона скористалася своїм установленим законом правом на відпустку, передбачену п.3-1 ст.25 Закону України «Про відпустки», та врахувавши, що такий вид відпустки відповідно до вимог закону за наявності підтверджуючих документів надається роботодавцем в обов`язковому порядку і згоди роботодавця на таку відпустку закон не вимагає, перебування позивача у відповідній відпустці унеможливлює звільнення останньої за прогул на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв`язку із чим наказ про звільнення позивачки з роботи підлягає скасуванню з поновленням її на посаді. 
		Суд не погоджується з такими аргументами позивача, виходячи з наступних норм права, які підлягають застосуванню та мотиви їх застосування. 
		Відповідно достатті 43 Конституції Україникожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		Аналогічні гарантії (правовий захист від незаконного звільнення) містяться і встатті 5-1 КЗпП України.
		Згідно зістаттею 139 Кодексу законів про працю Українипрацівники зобов`язані працювати чесно, сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено договір.
		Відповідно до пункту 4 частини першоїстатті 40 КЗпП Українитрудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
		Тобто, відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
		Таким чином, у пункті 4 частини першоїстатті 40 КЗпП Українивстановлено право роботодавця обрати стягнення у вигляді звільнення як за скоєння одного прогулу, так і у разі, коли прогули мають тривалий характер.
		Відповідно до частини четвертоїстатті 263 ЦПК Українипри виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Упостанові Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі N 235/5659/20(провадження N 61-10432св21) зазначено, що: "прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).
		Тобто, невихід на роботу в зв`язку з самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, вихід на пенсію без попередження власника або уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника з цієї підстави.
		Вказаний правовий висновок висловлено упостанові Верховного Суду України від 03 грудня 2018 року у справі N 686/21222/16-ц(провадження N 61-18573св18).
		У постановах від 08 травня 2019 року у справі N 489/1609/17 (провадження N 61-37729св18) та від 27 серпня 2020 року у справі N 161/14225/19 (провадження N 61-8917св20) Верховний Суд зазначив, що визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини першоїстатті 40 КЗпП Україниє з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.
		Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не передбачено, тому в кожному випадку оцінка поважності причини відсутності працівника на роботі дається, виходячи з конкретних обставин і враховуючи всі надані сторонами докази.
		Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я.
		Тобто, поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника.
		У частині першійстатті 147 КЗпП Українизазначено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення.
		Порушенням трудової дисципліни є невиконання чи неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків.
		Відповідно достатті 148 КЗпП Українидисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
		До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку (стаття 149 КЗпП України).
		Водночас правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.
		Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.
		Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі N 643/10816/17 (провадження N 61-188св21).
		Право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Іноземці та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України (стаття 2 Закону України "Про відпустки").
		Умови, тривалість і порядок надання працівникам відпусток визначаютьКЗпП УкраїнитаЗакон України "Про відпустки".
		Відповідно до пункту 5 частини першоїстатті 4 Закону України "Про відпустки"одним із видів відпусток є відпустка без збереження заробітної плати (статті25,26цьогоЗакону).
		Статтею 25 Закону України "Про відпустки"(частиною першоюстатті 84 КЗпП України) врегульовано питання відпусткибез збереження заробітної плати, що надається працівникові в обов`язковому порядку, а статтею 26 - питання надання відпусткибез збереження заробітної плати за згодою сторін.
		Так, за сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпусткабез збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік (частина другастатті 84 КЗпП України, частина першастатті 26 Закону України "Про відпустки").
		Відпусткабез збереженнязаробітної платиза бажаннямпрацівника надаєтьсяв обов`язковомупорядку,відповідно доп.3-1ч.1ст.25Закону України«Про відпустки», матері або іншій особі, зазначеній у частині третійстатті 18 цього Закону, для догляду за дитиною віком до 14 років на період оголошення карантину на відповідній території (пункти 3 та 3-1 частини першоїстатті 25 Закону України "Про відпустки").
		Постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року N 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", від 20 травня 2020 року N 392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" тавід 22 липня 2020 року N 641 "Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2"з 12 березня 2020 року до 31 серпня 2020 року в Україні було запровадженокарантин, який неодноразово продовжений та діє і на даний час.
		24 лютого 2022року Указом Президента України N 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні"у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першоїстатті 106 Конституції України,Закону України "Про правовий режим воєнного стану"введено в Україні воєнний стан із 05 год 30 хв. 24 лютого 2022 року, який продовжувавсяУказами Президента України від 14 березня 2022 року N 133/2022, від 18 квітня 2022 року N 259/2022, від 17 травня 2022 року N 341/2022, від 12 серпня 2022 року N 573/2022, від 07 листопада 2022 року N 757/2022, від 6 лютого 2023 року N 28/2023, і такий триває до тепер.
		Згідно зі статтею 1 Закону України від 15 березня 2022 року N 2136-IX "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (в редакції діючій на час виникнення спірних відносин) цей Закон визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану". 
		На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних праві свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю,законів України "Про державну службу","Про службу в органах місцевого самоврядування", інших законодавчих актів, що регулюють діяльність державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування у частині відносин, врегульованих цим Законом.
		Відповідно до частин другої та третьоїстатті 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану"у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури. Протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпусткубез збереження заробітної платибез обмеження строку, встановленого частиною першоюстатті 26 Закону України "Про відпустки".
		У період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпусткубез збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першоїстатті 9 Закону України "Про відпустки"(частина четвертастатті 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану").
		Тлумачення вказаної норми дає підстави для висновку, що положення частини другої цієї статті регулюють питання відмови у наданні будь-якого виду відпустки (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), визначеного положеннямиЗакону України "Про відпустки", проте лише у разі, якщо працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури.
		Частиною третьою цієї статті врегульовано виключно питання надання відпустки без збереження заробітної плати, визначеної частиною першоюстатті 26 Закону України "Про відпустки", проте протягом періоду дії воєнного стану роботодавець може надати її тривалістю без обмеження, визначеного частиною першоюстатті 26 Закону України "Про відпустки".
		Щодо частини четвертої, то нею введено новий вид відпустки без збереження заробітної плати, яка надається роботодавцем у період дії воєнного стану в обов`язковому порядку, проте лише працівнику, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, та максимальною тривалістю не більше 90 календарних днів.
		Отже, саме по собі право на відпустку не надає працівнику право використати відпустку самовільно, крім випадків, передбачених трудовим законодавством.
		До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах: від 13 жовтня 2020 року у справі N 712/9213/18, провадження N 14-108цс20; від 08 червня 2021 року, у справі N 487/8206/18, провадження N 14-164цс20, а такожВерховний Суд у постанові від 07 липня 2021 року у справі N 661/4981/19, провадження N 61-18107св20.
		У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостійстатті 81 ЦПК Українивизначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Суд зазначає, що позивач ОСОБА_3 перебуваючи із своєю дитиною за межами території України, 30.01.2023 звернулася до Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка із заявою про надання їй відпустки без збереження заробітної плати за 2023 рік з 2 лютого 2023 року до завершення карантину, згідно пункту 3-1 частини ч. 1 статті 25 Закону України «Про відпустки», тобто вказавши підставу. 
		Із заявоюпро надання відпусткибез збереженнязаробітної платина підставічастини четвертоїстатті 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", позивач не звертався до Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.
		Поряд з цим, суд зазначає, що у роботодавця не виникло обов`язку надати позивачу відпусткубез збереження заробітної платив обов`язковому порядку, на підставі положеньстатті 25 Закону України "Про відпустки"(пункти 3 та 3-1частини першої цієї статті Закону) або частини четвертої статті 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", оскільки за приписами згаданих положеньстатті 25 Закону України "Про відпустки", визначена цією нормою відпустку надається матері або іншим особам (визначених законодавством), у разі перебування їх на території України. 
		Однак, як встановлено судом, ОСОБА_3 та її син ОСОБА_4 , у січні 2023 року і по даний час, перебувають за межами України, тому відповідач правомірно відмовив позивачу у наданні відпустки, передбаченої пунктом 3-1 частини ч. 1 статті 25 Закону України «Про відпустки», оскільки вона надається у разі перебування їх на території України. 
		При цьому, позивач не подав доказів необхідності здійснення догляду за дитиною, оскільки навчання у Тернопільській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 16 імені Володимира Левицького Тернопільської міської ради, не зупинялося, не призупинялося, та і не проводилося дистанційне навчання через карантин. 
		Щодо відпустки передбаченої частиною 4 статті 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", позивач не звертався із заявою до відповідача по вказаній підставі. 
		Доказів тимчасової непрацездатності з 02 лютого 2023 року по 27 лютого 2023 року позивачем до суду не надано.
		Судом встановлено, що починаючи з 02 лютого 2023 року позивач був відсутній на роботі, останнім ця обставина пояснюється тим, що вона перебувала за межами території України і подала заяву про відпустку без збереження заробітної плати на підставі поданої 30 січня 2023 року заяви.
		При цьому, хоча така заява і обґрунтована карантином, вона не погоджена безпосереднім керівником позивача, не містить резолюції керівника підприємства, і на підставі цієї заяви наказ про надання позивачу відпусткибез збереження заробітної плати не видавався, а було повідомлено позивача про відмову у наданні відпустки. 
		Наведене у своїй сукупності свідчить, що між роботодавцем та працівником не досягнуто згоди щодо надання останньому відпустки без збереження заробітної плати, а дає підстави для висновку про самовільне використання працівником такої відпустки, що вважається прогулом.
		Тому врахувавши фактичні обставини, а також пояснення працівника, роботодавцем в строки, визначеністаттею 148 КЗпП України,обґрунтовано застосовано до позивача таке дисциплінарне стягнення, як звільнення, тобто звільнення позивача відбулося із дотриманням встановленого законом порядку.
		З огляду на викладене суд вважає, що позивач не довела належними та допустимими доказами порушення свого права у спірних правовідносинах, а тому, відсутні підстави для визнання протиправним і скасування наказу про її звільнення, а також, поновлення її на роботі. 
		За таких обставин, слід відмовити у задоволенні позову  ОСОБА_3 до Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі. 
		Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає. 
		Відповідно до частин 1 і 3 статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. 
		Згідно зістаттею 141ЦПК України,судовий збірпокладається насторони пропорційнорозміру задоволенихпозовних вимог.Інші судовівитрати,пов`язані зрозглядом справи,покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.
		Враховуючи, що позов не підлягає задоволенню, суд вважає, що судові витрати покладаються на позивача. 
		На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 2, 4, 12, 13, 76-78, 141, 258-268, 273, 352-355 ЦПК України, суд, 
		 
		УХВАЛИВ: 
		 
		Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_3 до Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі. 
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційної скарги не було подано. 
		У разі подання апеляційної скарги рішення суду, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. 
		Апеляційна скарга на рішення суду подається до Тернопільського апеляційного суду протягом тридцяти днів, з дня його проголошення, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного рішення суду. 
		Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 Цивільного процесуального кодексу України. 
		Учасники справи:
		позивач  ОСОБА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , місце проживання АДРЕСА_1 .
		відповідач Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, унікальний ідентифікаційний номер юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України 02125544, місцезнаходження вул. М. Кривоноса, буд. 2, м. Тернопіль. 
		Рішення суду складено та підписано 08 травня 2023 року. 
		Головуючий суддяО. М. Вийванко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...