Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 357/8194/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них:; що виникають з договорів оренди.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 13.05.2023. Забезпечено надання загального доступу: 15.05.2023.
Дата набрання законної сили: 10.05.2023
Номер судового провадження: 61-8059ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Окрема думка
		судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
		Крата В. І.,
		 
		10 травня 2023 року     
		м. Київ
		 
		справа № 357/8194/19
		провадження № 61-8059св22
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Олійникова Слобода», яка підписана представником Тетерею Світланою Ігорівною, задовольнив частково. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 квітня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 серпня 2022 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про витребування земельної ділянки скасував, ухвалив у цій частині нове рішення про задоволення цієї позовної вимоги. Витребував на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Олійникова Слобода» у його тимчасове (строкове) володіння з тимчасового (строкового) володіння товариства з обмеженою відповідальністю «Агрокомплекс «Узин» земельну ділянку з кадастровим номером 3220484400:03:001:0012 загальною площею 1,1657 га, розташовану у межах Олійниково-Слобідської сільської ради Білоцерківського району Київської області, та земельну ділянку з кадастровим номером 3220484400:03:001:0013 загальною площею 1,1657 га, розташовану у межах Олійниково-Слобідської сільської ради Білоцерківського району Київської області, орендарем яких є товариство з обмеженою відповідальністю «Олійникова Слобода» згідно з договором оренди від 14 серпня 2013 року № 26, укладеним між ОСОБА_1 та товариством з обмеженою відповідальністю «Ім. Котовського», правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю «Олійникова Слобода». Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 квітня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 серпня 2022 року в частині відмови в задоволенні інших оскаржених позовних вимог залишив без змін.
		 
		І. Щодо характеристики права оренди як речового
		 
		У пунктах 32 - 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19) вказано, що:
		«суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач набув речове право на приміщення на підставі чинного договору оренди, а ОСОБА_2 створює перешкоди у реалізації цього права. Під час розгляду справи суди не встановили обставин, які би підтверджували нікчемність цього договору, визнання його недійсним або розірвання сторонами. Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна».
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 (провадження № 14-65цс22) зазначено, що:
		«Оскільки зареєстроване право оренди землі є речовим правом, то і способи захисту такого права можуть бути такими, що притаманні речовим правам.
		У відносинах оренди визнається право орендаря на абсолютний захист від порушення його права на орендоване майно третіми особами; на збереження сили договору оренди при переході права власності на орендоване майно до іншої особи (право слідування). 
		У статті 27 Закону № 161-XIV як у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи у судах передбачалося, що орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону.
		Орендар в установленому законом порядку має право витребувати орендовану земельну ділянку з будь-якого незаконного володіння та користування, на усунення перешкод у користуванні нею, відшкодування шкоди, заподіяної земельній ділянці будь-якими особами.
		Тобто орендар мав абсолютний захист права оренди шляхом витребування орендованої земельної ділянки з тимчасового володіння ТОВ «Агрокомплекс «Узин» у своє тимчасове (строкове) володіння».
		 
		1. Чи є право оренди, яке виникає на підставі договору оренди земельної ділянки, речовим правом?!
		 
		1.1. Право користування, яке виникає на підставі договору оренди земельної ділянки, є зобов`язальним, а не речовим правом, адже: 
		а) право користування виникає на підставі договору найму (оренди), який регулюється книгою 5 ЦК «Зобов`язальне право». Тому це право не може бути іншим по своїй суті, - тільки аніж зобов`язальне; 
		б) основною направленістю договору найму (оренди) є надання наймачеві користування річчю за плату на певний строк, що підтверджують положення статті 759 ЦК України. Користування є досить нетиповим зобов`язальним правом, оскільки воно стосується не права вимоги дій до боржника (наймодавця) як зобов`язаної особи, а права на власні дії кредитора (наймача) щодо користування предметом найму. Водночас боржник (наймодавець) зобов`язаний утримуватися від дій, які перешкоджатимуть кредиторові (наймачу) користуватися річчю;
		в) право користування завжди презюмується як тимчасове, строкове, тобто як право на певний час. Його строковість втілюється в таких правових засобах, як строк договору найму (стаття 763 ЦК України), право на відмову від договору найму (стаття 782 ЦК України) та його розірвання (статті 783, 784 ЦК України). Водночас, наприклад, такому речовому праву, як сервітут, властива безстроковість (або постійність) через намір суб`єкта задовольняти свої потреби в користуванні чужою річчю на тривалій і постійній основі;
		г) властивість слідування іманентно характерна речовим правам на чужі речі. Натомість її закріплення щодо зобов`язальних прав є спеціальним засобом юридичної техніки, який підтверджує не зміну сутності зобов`язального права, а спробу законодавця надати суб`єктові зобов`язання додаткові можливості з метою охорони його прав. При порівнянні законодавчого втілення властивості слідування, наприклад, в конструкції найму (стаття 770 ЦК України) чи та сервітуту (частина шоста статті 403 ЦК України) стає очевидною різниця між ними.
		 
		2. Сприйняття позиції, що внаслідок укладання договору найму виникає речове право користування, призводить до руйнації системи речових та зобов`язальних прав. Окрім цього, створюється передумова для того, щоб у кожному разі, коли передається майно від власника до іншої особи на підставі договору (наприклад, договору зберігання, перевезення, комісії тощо), констатувати наявність речових прав на нього, зокрема, у зберігача, перевізника, комісіонера. Це зумовить відсутність потреби і неможливість застосування до такого роду прав традиційних зобов`язальних засобів (зокрема, цесії).
		 
		2.1. У статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право оренди (суборенди) земельної ділянки, право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки віднесено до речових прав на нерухоме майно.
		 
		2.2. Кваліфікація на рівні публічних норм, якими є положення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право оренди (суборенди) земельної ділянки, право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки як речових прав на нерухоме майно не відповідає положенням ЦК. Адже публічні норми Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не можуть встановлювати приватних прав, якими по своїй суті є речові права. 
		 
		2.3. Очевидно, що стаття 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не відповідає змісту частини другої статті 395 ЦК . Це пов`язано з тим, що внаслідок прийняття стаття 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відбулася зміна переліку речових прав на чужі речі, здійснена без врахування імперативних приписів абзацу 3 частини другої статті 4 ЦК України.
		 
		3. Варто зауважити, що у частині першій статті 27 Закону України «Про оренду землі» орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Такий підхід в законодавстві укорінився ще з радянських часів. «Прототипом» цих положень стала стаття 170 ЦК УРСР 1922 року, в якій передбачалося, що «наймач має право на судовий захист проти всякого порушника його володіння, в тому числі і проти власника» (Цивільний кодекс Української РСР / Міністерство юстиції Української РСР. - К.: Держполiтвидав, 1959. - С. 36).
		 
		3.1. Проте і частина перша статті 27 Закону України «Про оренду землі» не дозволяє орендарю (не власнику земельної ділянки) вимагати застосування для відновлення порушеного права користування, що виникло на підставі договору оренди земельної ділянки, застосування речових способів (віндикаційного позову, негаторного позову) щодо орендодавця (власника земельної ділянки).
		 
		3.2. Тлумачення частини першої статті 27 Закону України «Про оренду землі» свідчить, що речові способи захисту можуть бути застосовані на вимогу орендаря (не власника земельної ділянки) до тих суб`єктів з яким в нього відсутні договірні відносини. Відповідно суперечить самій сутності речових способів захисту їх застосування до особи, яка є власником.
		 
		ІІ. Щодо «подвійної» оренди і недійсності другого договору оренди
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року в справі № 587/2326/16-ц (провадження № 14-442цс19) вказано, що:
		«суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що на час підписання 29 грудня 2015 року оскарженого договору та реєстрації права оренди земельної ділянки за ФГ «Натон» був чинним інший договір оренди цього ж об`єкта, підписаний ОСОБА_3 із позивачем 19 квітня 2007 року і зареєстрований 23 жовтня 2007 року у Сумському районному реєстраційному відділі Сумської регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України». Орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (абзац четвертий частини другої статті 24 Закону України «Про оренду землі»). Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання угоди недійсною (пункт «в» частини третьої статті 152 ЗК України). Внаслідок укладення оскарженого договору ФГ «Натон» отримало право оренди земельною ділянкою, що стало перешкодою для позивача у реалізації аналогічного права щодо тієї самої земельної ділянки. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про порушення права позивача на оренду земельної ділянки та наявність підстав для визнання оскарженого договору недійсним».
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19) зроблено висновок, що: 
		«звернувшись із позовом за два тижні до закінчення строку дії первинних договорів оренди та не реалізувавши переважне право на продовження строку їх дії у передбачений ними строк, позивач заявив вимоги, які не могли забезпечити поновлення його права користування відповідними земельними ділянками. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що позивач звернувся до суду тоді, коли з огляду на встановлені процесуальним законом строки він завідомо не міг мати чинного права оренди земельних ділянок на момент набрання законної сили судовим рішенням про задоволення відповідного позову. Оскільки на час розгляду справи й ухвалення судом першої інстанції рішення від 27 листопада 2018 року строк дії первинних договорів оренди закінчився, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність у позивача права користування спірними земельними ділянками та внаслідок цього - про відмову у задоволенні позову. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (абзац четвертий частини другої статті 24 Закону України «Про оренду землі»); укладення договору оренди земельної ділянки під час дії іншого договору оренди цього ж об`єкта може перешкоджати первинному орендареві реалізувати його право користування відповідною ділянкою (див. постанови від 20 березня 2019 року у справі № 587/2110/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц, від 2 жовтня 2019 року у справі № 587/2331/16-ц та від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц). Оскільки у справі № 587/2135/16-ц суди першої й апеляційної інстанцій не з`ясовували, чи вживав первинний орендар заходи з поновлення договору оренди землі на новий строк, а у справі № 610/1030/18 ці обставини були предметом дослідження судів попередніх інстанцій, і відповідний аргумент товариство заявило у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду відповідно до обставин справи № 610/1030/18 вважає за необхідне конкретизувати висловлений у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц висновок стосовно права орендаря за первинним договором оренди на захист : Відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне (пункт 6.30 постанови від 2 липня 2019 року у справі № 48/340). Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц). Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17). Якщо особа, якій належить право оренди земельної ділянки (первинний орендар) за законодавством, що було чинним до 1 січня 2013 року, після настання цієї дати не зареєструвала її право в у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то укладення наступного договору оренди того ж майна під час дії первинного договору оренди може порушити відповідне право первинного орендаря у разі, коли на підставі наступного договору оренди відповідна земельна ділянка передана у користування наступному орендареві, а право останнього - зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Така реєстрація унеможливлює внесення запису до вказаного реєстру про право оренди тієї ж ділянки первинним орендарем. У такому випадку суд може захистити право первинного орендаря тоді, коли на підставі відповідного судового рішення цей орендар зможе зареєструвати його право оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Проте, означену можливість первинний орендар матиме тільки тоді, коли на момент набрання судовим рішенням про задоволення відповідного позову законної сили цей орендар матиме чинне право оренди, зокрема, якщо не спливе строк оренди чи буде поновленим первинний договір оренди. В іншому випадку в позові слід відмовити».
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 (провадження № 14-65цс22) зазначено, що:
		«згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
		Щодо вимоги про витребування земельної ділянки в третьої особи, то первісний орендар може заявити таку вимогу лише в тому разі, якщо він (первісний орендар) зареєстрував своє право оренди. Проте «витребування земельної ділянки» не є наслідком визнання недійсним договору оренди, на підставі якого було здійснено державну реєстрацію права оренди наступним орендарем.
		У разі укладення договору оренди земельної ділянки в період чинності попереднього договору оренди оскаржуваний договір оренди може бути визнано недійсним, однак у вказаному випадку позивач заявив вимогу про витребування земельної ділянки, задоволення якої повністю поновлює його права орендаря».
		 
		1. У разі невиконання боржником обов`язку передати кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов`язання. Кредитор втрачає право на витребування у боржника речі, визначеної індивідуальними ознаками, у разі, якщо ця річ вже передана третій особі у власність або в користування. Якщо річ, визначену індивідуальними ознаками, ще не передано, переважне право на її одержання має той з кредиторів, зобов`язання на користь якого виникло раніше, а коли це неможливо визначити, - кредитор, який першим пред`явив позов (стаття 620 ЦК України).
		 
		1.2. Тлумачення статті 620 ЦК України свідчить, що в ній визначені правові наслідки невиконання боржником обов`язку передати кредитору річ, визначену індивідуальними ознаками та міститься часткове регулювання такого способу захисту, як примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) стосовно невиконання обов`язку передати річ, визначену індивідуальними ознаками.
		 
		1.3. Можливість примусового виконання обов`язку боржника передати кредитору річ, визначену індивідуальними ознаками, і, як наслідок, пред`явити такого роду позов пов`язується з невиконанням боржником свого обов`язку, тобто порушенням зобов`язання. 
		 
		1.4. Позов про примусове виконання обов`язку передати річ, визначену індивідуальними ознаками, належить до зобов`язально-правових способів захисту і не може бути поєднаний з речово-правовими способами. Вимога кредитора про передання йому індивідуально-визначеної речі може бути адресована тільки боржнику, що підтверджує її зобов`язальну (відносну) направленість. Навпаки, для вимог на підставі статті 387 ЦК характерним є можливість їх пред`явлення до будь-яких інших осіб, які не перебувають у правовідносинах із власником, в чому проявляється їх абсолютний характер. Оскільки підставою для пред`явлення позову про передання речі, визначеної індивідуальними ознаками, є порушення зобов`язання, таку правову конструкцію необхідно відмежовувати від віндикаційного позову (стаття 387 ЦК України), основою для якого буде порушення права власності.
		 
		1.5. Слід підкреслити, що стаття 620 ЦК України поширюється на зобов`язання, які виникають внаслідок договорів, що опосередковують передачу майна у:
		а) власність (договори купівлі-продажу, в тому числі поставки, міни, контрактації, а також договори дарування);
		б) користування (договір найму, лізингу, прокату, найму житла).
		 
		Таким чином, примусове виконання обов`язку боржника передати річ, визначену індивідуальними ознаками стосується тільки випадків невиконання договірних зобов`язань по передачі індивідуально-визначеної речі у власність або користування. 
		 
		2. Можливість примусового виконання обов`язку боржника передати річ, визначену індивідуальними ознаками існує тільки щодо обов`язку, який виник на підставі консенсуального договору (тобто договору, що вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов у належній формі). У разі якщо договір реальний (тобто укладений з моменту передачі речі), неможливо вимагати примусового виконання обов`язку передати річ, визначену індивідуальними ознаками, оскільки такого обов`язку ще не існує, а передача речі свідчить тільки про укладення договору.
		 
		2.1. У деяких випадках, незважаючи на відсутність вказівки в статті 620 ЦК України, іншими нормами виключається застосування примусового виконання обов`язку боржника передати річ, визначену індивідуальними ознаками. Це зумовлено специфікою укладеного сторонами договору. Зокрема, якщо позичкодавець не виконує обов`язку передати річ у користування, друга сторона має право вимагати розірвання договору позички та відшкодування завданих збитків (стаття 830 ЦК України).
		 
		2.2. Припинення права кредитора вимагати від боржника виконання обов`язку передати річ, визначену індивідуальними ознаками:
		а) у власність відбувається, якщо ця річ вже передана третій особі у власність;
		б) у користування відбувається, у випадку, коли ця річ вже передана третій особі у користування.
		 
		Як при припиненні права на примусове виконання обов`язку, так і до цього кредитор не позбавлений можливості звернутися до боржника із вимогою про відшкодування збитків.
		 
		2.3. Переважне право - це таке суб`єктивне цивільне право, яке надає його носієві можливість пріоритетно перед іншими особами набути інше або здійснити існуюче суб`єктивне право. Внаслідок цього переважне право спрямоване на набуття інших майнових та/або немайнових прав або розв`язання (вирішення) колізії цивільних прав.
		 
		У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року в справі № 490/7071/16-ц (провадження № 61-25815св18) зазначено, що «усталеним є розуміння переважного права як такого суб`єктивного цивільного права, яке надає його носієві можливість пріоритетно перед іншими особами набути інше або здійснити існуюче суб`єктивне право».
		 
		2.4. Передумовою для закріплення переважного права кредитора є ситуації, за яких дві або більше особи набули зобов`язальних прав вимагати передачі однієї і тієї ж речі, визначеної індивідуальними ознаками, тобто існує колізія суб`єктивних цивільних прав.
		 
		2.5. Під колізією суб`єктивних цивільних прав можна розуміти виникнення можливості у двох чи більше осіб здійснити суб`єктивне цивільне право стосовно одного і того ж самого об`єкта.
		 
		2.6. Переважне право кредитора на одержання речі (абзац 2 частини другої статті 620 ЦК України) спрямоване на вирішення колізії зобов`язальних прав, що передбачають право вимагати передачі індивідуально-визначеної речі у користування або власність. Поміж собою вступати в колізію можуть тільки однорідні по суті права. Наприклад, право вимагати передачі речі у власність з таким же правом.
		 
		2.7. Фактичний склад, необхідний для виникнення цього переважного права кредитора, становлять: порушення договірних зобов`язань, за якими, одна й та ж сама особа (боржник) зобов`язалася передати індивідуально-визначену річ у власність або користування; знаходження спірної речі у боржника; раніше укладений договір або ж першість у пред`явленні позову.
		 
		2.8. Переважне право на одержання речі належатиме тому з кредиторів, який раніше уклав договір з боржником, а якщо цього неможливо встановити, то тому, який першим пред`явить позов до боржника. При цьому одержання речі одним із кредиторів, тобто реалізація ним свого права, унеможливлює здійснення зобов`язальних прав іншої особи (осіб) (частина друга статті 620 ЦК України).
		 
		2.9. Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
		 
		2.9.1. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. 
		 
		2.9.2. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20; постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 1519/2-5034/11).
		 
		2.10. Аналіз глави 58 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що законодавцем не виключається можливість укладення декількох договорів найму щодо однієї речі. При цьому, допустимо виокремити дві відмінні ситуації:
		            2.10.1. наймодавець укладає декілька договорів найму з кількома наймачами, які одночасно користуються різними частинами однієї речі. За такої ситуації навіть гіпотетично не може постати питання про недійсність другого договору найму;
		            2.10.2. наймодавець укладає два договори найму з двома різними наймачами щодо однієї речі. В такому разі правові підстави для недійсності договорів найму внаслідок того що одна річ є предметом в двох договорах найму відсутні, а до правовідносин наймодавця та наймачів слід застосовувати статтю 620 ЦК України. 
		 
		2.11. Аналіз постанов Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року в справі № 587/2326/16-ц (провадження № 14-442цс19) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19) як в цілому, так і висновків зроблених в них свідчить, що основною ідеєю, на якій основується як постанови, так і висновки, є те, що недопустиме укладення декількох договорів найму щодо однієї речі, і другий договір найму має визнаватися недійсним. І при цьому, з незрозумілих причин нівелюється правила передбачені в статті 620 ЦК України. При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 (провадження № 14-65цс22) не вказано про відступ від висновків упостановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року в справі № 587/2326/16-ц (провадження № 14-442цс19) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19).
		 
		2.12. Очевидно, що відступ від висновку про застосування тієї чи іншої норми має бути розумним і про нього має бути вказано в тексті постанови. Натомість, цілком очевидно, що суттєва та істотна зміна практики застосування норм при вирішенні певної категорії спорів не має слідувати з тексту постанови не явно, імпліцитно. Хоча у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 (провадження № 14-65цс22) по суті запроваджено новий підхід, без належного обґрунтування, чому саме віндикаційний позов виключає застосування недійсності другого договору оренди. 
		 
		Щодо юрисдикційності вимоги первісного орендарем (юридична особа) про витребування земельної ділянки від другого орендаря (юридична особа)
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 (провадження № 14-65цс22) зазначено:
		«оскільки предметом спору у справі, що переглядається, є земельні ділянки, власником яких є фізична особа як сторона договорів оренди землі (як первісного, укладеного із позивачем, так і двох наступних, укладених із відповідачем), предмет спору безпосередньо стосується прав і обов`язків власника земельних ділянок. А оскільки позовні вимоги ТОВ «Олійникова Слобода» до ТОВ «Агрокомплекс «Узин» про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння та користування заявлені з приводу земельної ділянки, власником якої є фізична особа, яка укладала договори оренди як з ТОВ «Олійникова Слобода», так і з ТОВ «Агрокомплекс «Узин», а тому з огляду на характер правовідносин, з яких виник спір, його слід розглядати в порядку цивільного судочинства».
		 
		1. При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб`єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.08.2019 у справі № 646/6644/17). Отже, критеріями розмежування розгляду справ у порядку цивільного чи господарського судочинства є як суб`єктний склад сторін спору, так і характер спірних правовідносин.
		 
		1.1. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
		 
		1.2. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 6 частини першої статті 20 ГПК України).
		 
		1.3. Очевидно, що позовні вимоги первісного орендарем (юридична особа)  до другого орендаря (юридична особа) про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, не є нерозривно пов`язаними з іншими вимогами у справі, які не є похідними від перших, а тому за суб`єктним складом спірних правовідносин такі вимоги повинні розглядатися в господарському судочинстві.
		 
		2. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).
		 
		2.1. За таких обставин колегії суддів необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку, викладеному у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19), від 15 січня 2020 року в справі № 587/2326/16-ц (провадження № 14-442цс19), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19) та від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 (провадження № 14-65цс22).
		 
		 
		Суддя                                                                                                                                  В. І. Крат

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...