Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 522/3308/23 : Кримінальні справи (з 01.01.2019); Злочини проти основ національної безпеки України; Державна зрада.
Надіслано для оприлюднення: 17.05.2023. Зареєстровано: 17.05.2023. Забезпечено надання загального доступу: 18.05.2023.
Дата набрання законної сили: 16.06.2023
Номер судового провадження: 1-кп/522/1353/23
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 12023230000000260

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПРИМОРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ1
		 
		ВИРОК
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		16 травня 2023 року                 м. Одеса
		 
		Приморський районний суд м. Одеси у складі колегії суддів:
		головуючий  суддя ОСОБА_1 ,
		судді: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 
		секретаря судового засідання  ОСОБА_4 
		прокурора  ОСОБА_5 
		захисників  ОСОБА_6 , ОСОБА_7 
		обвинуваченого  ОСОБА_8 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження №12023230000000260 від 13.02.2023 року за обвинуваченням 
		ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Правдине, Білозерського району, Херсонської області, українця, громадянина України, одруженого, не працюючого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , судимостей не має, 
		у скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.111 КК України, -
		 
		встановив:
		24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об`єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким фактично створено Організацію Об`єднаних Націй (далі  ООН).
		До складу ООН входять Україна, російська федерація (далі  РФ) та ще 49 країн-засновниць, а також інші країни світу.
		Відповідно до частини 4 статті 2 Статуту ООН, усі Члени вказаної організації утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із Цілями Об`єднаних Націй.
		Декларацією Генеральної Асамблеї ООН № 36/103 від 09 грудня 1981 року про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями: № 2131 (ХХ) від 21 грудня 1965 року, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету; № 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 року, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН; № 2734 (ХХV) від 16 грудня 1970 року, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, та № 3314 (ХХІХ) від 14 грудня 1974 року, що містить Визначення агресії,  установлено, що жодна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Цими ж міжнародними документами закріплено обов`язок держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.
		Крім того, у статтях 1-5 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ) серед іншого визначено, що ознаками агресії є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави, застосування збройної сили державою в порушення Статуту ООН.
		Будь-яке з наступних діянь, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії:
		- вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, яка є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її;
		- бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
		- блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;
		- напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські та повітряні флоти іншої держави;
		- застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;
		- дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;
		- засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають настільки серйозний характер, що це є рівносильним наведеним вище актам, або її значна участь у них.
		У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року (далі  Декларація) вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
		Відповідно до розділу V Декларації, територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.
		Незалежність України визнали держави світу, серед яких і РФ.
		Згідно з пунктами 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 
		05 грудня 1994 року РФ, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні своє зобов`язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов`язалися утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН. 
		Відповідно до опису і карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та російською федерацією про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований РФ 22 квітня 2004 року), територія Автономної Республіки Крим (далі  АР Крим), м. Севастополя, Донецької і Луганської областей відноситься до території України.
		Статтями 1, 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. 
		Статтею 73 Конституції України закріплено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
		Упродовж 2013 року у зв`язку з демократичними процесами, які відбувалися на території України, у представників влади РФ та службових осіб з числа керівництва збройних сил російської федерації (далі  ЗС РФ), досудове розслідування та судовий розгляд щодо яких здійснюється в інших кримінальних провадженнях, виник злочинний умисел на вчинення протиправних дій, спрямованих на порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміну меж її території та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України.
		Мотивами зазначеного умислу стали євроінтеграційний курс розвитку України, підготовка до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, які були розцінені представниками влади і ЗС РФ як безпосередня загроза економічним та геополітичним інтересам РФ, що сприятиме втраті впливу над політичними процесами в Україні та позбавить контролю над її економічною діяльністю, призведе до поглиблення співпраці України з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації та можливої денонсації угод щодо тимчасового розташування Чорноморського флоту РФ на території України  в АР Крим та м. Севастополі.
		Свою злочинну мету співучасники з числа представників влади та ЗС РФ вирішили досягти шляхом розв`язання та ведення агресивної війни проти України з використанням підпорядкованих підрозділів і військовослужбовців ЗС РФ, у тому числі дислокованих на підставі міжнародних угод на території АР Крим і м. Севастополя, а також залучення до виконання злочинного плану інших осіб, у тому числі громадян України та РФ, створення і фінансування не передбачених законом збройних формувань та вчинення інших злочинів.
		При цьому вони усвідомлювали, що такі протиправні дії призведуть до порушення суверенітету і територіальної цілісності України, незаконної зміни меж її території та державного кордону, заподіяння значних матеріальних збитків та інших тяжких наслідків, передбачали і прагнули їх настання.
		З метою реалізації вказаного умислу впродовж 2013 року на території РФ службові особи генерального штабу збройних сил російської федерації (далі  ГШ ЗС РФ), на виконання наказів та під безпосереднім керівництвом представників влади та службових осіб ЗС РФ, досудове розслідування та судовий розгляд щодо яких здійснюється в інших кримінальних провадженнях, розробили злочинний план, яким передбачалося досягнення військово-політичних цілей РФ, які, на думку співучасників, були прямо пов`язані з необхідністю незаконної окупації та подальшої анексії АР Крим, м. Севастополя та південно-східних регіонів України та, поряд із застосуванням політичних, дипломатичних, економічних та інформаційних заходів, використання протестного потенціалу населення південно-східних регіонів України для організації сепаратистських референдумів, спрямованих на порушення територіальної цілісності України.
		Ураховуючи, що територія АР Крим та м. Севастополя мала найбільше військово-стратегічне значення для представників влади та ЗС РФ серед інших територій України, які були об`єктом їх злочинного посягання, а також те, що на вказаній території дислокувалися підрозділи Чорноморського флоту російської федерації (далі  ЧФ РФ), це сприяло найбільш прихованому використанню регулярних військ ЗС РФ поряд з іншими елементами гібридної війни, а тому ведення гібридної війни проти України співучасники злочинного плану вирішили розпочати на території півострова Крим.
		Для ефективної реалізації плану вирішено залучити військовослужбовців ЗС РФ, співробітників інших силових відомств РФ, представників влади, інших громадян РФ та України. Крім того, з цією ж метою, представниками влади РФ створено та озброєно іррегулярні незаконні збройні формування, озброєні банди та групи найманців, якими керували офіцери спецслужб і ЗС РФ.
		Так, починаючи з 20 лютого 2014 року для реалізації вищезазначеного умислу, з метою блокування та захоплення адміністративних будівель і ключових об`єктів військової та цивільної інфраструктури для забезпечення військової окупації та подальшої анексії РФ території АР Крим і м. Севастополя, на територію суверенної держави Україна, а саме АР Крим і м. Севастополь, здійснено вторгнення військовим, морським та повітряним транспортом окремих підрозділів ЗС РФ.
		У подальшому військовослужбовцями ЗС РФ здійснено захоплення будівель центральних органів влади АР Крим та встановлено контроль над їхньою діяльністю з метою забезпечення прийняття вигідних та необхідних для РФ рішень. Крім того здійснено блокування автошляхів, захоплення аеропортів та транспортних підприємств, військових частин ЗС України, пошкодження та знищення військового майна, що має важливе оборонне значення для України.
		Відтак всупереч міжнародному правопорядку, з нехтуванням державного суверенітету та територіальної цілісності України, починаючи з 20 лютого 2014 року, представниками влади РФ і службовими особами ЗС РФ розпочато збройне вторгнення регулярних військ РФ на територію України з метою зміни меж території та державного кордону України, на порушення порядку, встановленого Конституцією України, та військової окупації території АР Крим і м. Севастополя.
		Також представниками влади і ЗС РФ вчинялися дії щодо зміни меж території та державного кордону України на іншій території України.
		Так, вказаними особами у березні  квітні 2014 року організовувалися та проводилися антиурядові протестні акції, найбільш масові з яких  у Луганській, Донецькій, Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Херсонській та Одеській областях з метою поширення сепаратистських проросійських гасел та здійснення силового захоплення адміністративних будівель органів державної влади для послідуючої організації незаконних референдумів, спрямованих на порушення територіальної цілісності України.
		З метою гарантованого досягнення указаних цілей та створення видимості того, що в Україні триває внутрішній конфлікт, представники влади та ЗС РФ вирішили створити на її території терористичні організації, які поряд із основною функцією  здійснення терористичної діяльності, створювали враження діяльності в межах Донецької та Луганської областей опозиційних сил, які нібито від імені та за цілковитої підтримки місцевого населення відстоюють їх право на самовизначення та незалежність, що прямо суперечить Конституції України та нормам міжнародного права.
		Так, під безпосереднім керівництвом та контролем невстановлених на цей час представників влади та ЗС РФ, 07 квітня 2014 року на території Донецької області України створено терористичну організацію «Донецька народна республіка» (далі  «ДНР»), а 27 квітня 2014 року на території Луганської області України  терористичну організацію «Луганська народна республіка» (далі  «ЛНР»), у складі яких утворені незаконні збройні формування, які функціонують і по теперішній час.
		Контроль та координація діяльності цих терористичних організацій, як і їх фінансове та матеріальне забезпечення, у тому числі зброєю, боєприпасами, військовою технікою, здійснюється представниками влади та ЗС РФ.
		Основними завданнями учасників указаних терористичних організацій є насильницьке повалення конституційного ладу, захоплення державної влади в Україні, зміна меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, шляхом застосування зброї, вчинення терористичних актів  здійснення вибухів, підпалів та інших дій, які створюють небезпеку для життя та здоров`я людини, загрозу заподіяння значної майнової шкоди та настання інших тяжких наслідків.
		Незаконні збройні формування терористичних організацій «ДНР» і «ЛНР», іррегулярні збройні формування РФ та військовослужбовці ЗС РФ чинять збройний опір Україні у відновленні територіальної цілісності та забезпеченні правопорядку, при цьому учасники політичного блоку вказаних терористичних організацій, за підтримки та сприяння представників влади РФ під виглядом органів державної влади, створили окупаційні адміністрації російської федерації, які забезпечують подальшу окупацію та здійснюють управління вказаними територіями на місцевому рівні.
		Оскільки окупація АР Крим і м. Севастополя, частини Донецької і Луганської областей України не принесла бажаних результатів у вигляді встановлення впливу над політичними та економічними процесами в Україні, відмови від співпраці України з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації, та відмови від євроінтеграційного курсу розвитку країни, вищим політичним і військовим керівництвом РФ вирішено перейти до наступного етапу збройної агресії проти України, розв`язаної ще з лютого 2014 року, а саме до повномасштабного вторгнення на територію України із застосуванням ЗС РФ та інших воєнізованих формувань РФ. 
		З листопада 2021 року представники влади та ЗС РФ, з метою підготовки до повномасштабного нападу на Україну, організували перекидання підрозділів ЗС та інших військових формувань РФ до кордонів України, що пояснювалося запланованими спільними російсько-білоруськими навчаннями «Союзна рішучість-2022», які розпочалися 10 лютого 2022 року.
		Станом на 8 лютого 2022 року вздовж усього кордону з Україною з боку РФ, Республіки Білорусь та тимчасово окупованих територій України зосереджено 140 тис. військових РФ, включаючи повітряний та морський компонент.
		З метою створення приводів для ескалації воєнного конфлікту і здійснення спроби виправдання своєї агресії перед громадянами російської федерації та світовою спільнотою, представниками влади та ЗС РФ розроблено окремий план, який передбачав вчинення дій, спрямованих на введення в оману і залякування громадян РФ та мешканців тимчасово окупованих територій України, а також вчинення провокацій, які полягали у імітації нападів і вогневих ударів, вчинених нібито підрозділами ЗС України по території РФ та тимчасово окупованим територіям України. 
		Одночасно із зазначеним передбачалося визнання керівництвом РФ «Донецької народної республіки» і «Луганської народної республіки» незалежними державами та отримання від них звернення з запитом про надання військової підтримки, яка викликана нібито агресією Збройних Сил України.
		На виконання зазначених намірів, 15 лютого 2022 року державна дума російської федерації звернулася до президента російської федерації з проханням визнати незалежність «самопроголошених Донецької та Луганської народних республік». 
		18 лютого 2022 року керівниками російських окупаційних адміністрацій на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей повідомлено про проведення евакуації місцевого населення тимчасово окупованих територій України до Ростовської області, що пояснювалося вигаданими застереженнями про те, що Збройні Сили України мають намір атакувати тимчасово окуповані території та здійснити їх силове повернення під контроль України.
		19 лютого 2022 року вказаними особами було оголошено так звану загальну мобілізацію жителів тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей.
		21 лютого 2022 року керівники російських окупаційних адміністрацій на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей звернулися до президента російської федерації з проханням визнати незалежність так званих Донецької та Луганської народних республік.
		В цей же день, президент російської федерації скликав позачергове засідання ради безпеки російської федерації, де обговорено питання щодо доцільності визнання незалежності Донецької та Луганської народних республік.
		Службові особи з числа вищого керівництва РФ, які входять до складу ради безпеки РФ, публічно підтримали звернення державної думи РФ та заявили про необхідність визнання президентом РФ незалежності «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки».
		Цього ж дня президент російської федерації підписав указ про визнання незалежності Донецької народної республіки та Луганської народної республіки.
		22 лютого 2022 року президент російської федерації підписав з керівниками російських окупаційних адміністрацій на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей договори про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу, які в той же день ратифіковані державною думою та радою федерації РФ. 
		В цей же день президент російської федерації, реалізуючи злочинний план, з метою надання видимості законності дій по нападу на Україну, направив до ради федерації РФ звернення про використання Збройних Сил РФ за межами РФ, яке було задоволено.
		23 лютого 2022 року керівники російських окупаційних адміністрацій на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей звернулися до президента російської федерації з проханням надати допомогу у відбитті надуманої ними воєнної агресії «українського режиму щодо населення» так званих Донецької та Луганської народних республік.
		24 лютого 2022 року о 5 годині президент російської федерації оголосив про своє рішення почати військову операцію в Україні.
		В подальшому цього ж дня Збройними Силами РФ, які діяли за наказом керівництва РФ і ЗС РФ, віроломно здійснено пуск крилатих та балістичних ракет по аеродромам, військовим штабам і складам ЗС України, а також підрозділами ЗС та інших військових формувань РФ здійснено широкомасштабне вторгнення на територію суверенної держави Україна.
		У період з 5 години 24 лютого 2022 року та щонайменше до 13 квітня 2022 року (включно) підрозділи ЗС та інших військових формувань РФ здійснюють спроби окупації українських міст, які супроводжуються бойовим застосуванням авіації, артилерійськими та ракетними ударами, а також застосуванням броньованої техніки та іншого озброєння. При цьому вогневі удари здійснюються по об`єктам, які захищені нормами міжнародного гуманітарного права. Зазначені дії призвели до тяжких наслідків у вигляді загибелі людей, у тому числі дітей, отримання ними тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості та заподіяння матеріальних збитків у вигляді знищення будівель, майна та інфраструктури.
		Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку з військовою агресією Російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.
		Разом з цим, враховуючи вищевказані події громадянин України ОСОБА_8 , достовірно володіючи інформацією, що з 24 лютого 2022 року російською федерацією, а саме підрозділами збройних сил та інших військових формувань РФ здійснено широкомасштабне вторгнення на територію суверенної держави Україна та розуміючи, що вчиняються дії, направлені на зміну меж території України в порушення порядку встановленого Конституцією України, щонайменше з 09.03.2022, в період воєнного стану, свідомо прийняв рішення перейти на бік ворога, а саме на сторону збройних сил російської федерації, з метою вчинення дій на шкоду суверенітету, територіальній цілісності та недоторканості, а також обороноздатності, державній та інформаційній безпеці України, які вчиняв щонайменше до 10.11.2022.
		Так, у період воєнного стану та тимчасової окупації с. Правдине Херсонського району Херсонської області, ОСОБА_8 , будучи громадянином України, усвідомлюючи злочинність своїх дій, перебуваючи у с. Правдине Херсонського району Херсонської області, перейшов на бік ворога  збройних сил російської федерації, будучи обізнаним про здійснення російською федерацією збройної агресії проти України, керуючись як ідеологічними так і корисними мотивами, діючи умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України, за грошову винагороду надавав інформацію представникам військових підрозділів російської федерації про осіб з числа місцевих мешканців, які висловлювали «проукраїнську позицію», є військовослужбовцями ЗСУ, учасниками антитерористичної операції, та місця їх мешкання.
		Зокрема, на початку червня 2022 року, більш точного часу під час досудового розслідування встановити не виявилось можливим, ОСОБА_8 привів до подвір`я будинку, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , де проживає ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом зі своїм сином ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який з початку повномасштабного вторгнення ЗС РФ на територію України, вступив до складу територіальної оборони с. Правдине, яку було створено на громадських засадах з числа місцевих мешканців, та має «проукраїнську позицію».
		Також, 04.09.2022 ОСОБА_8 привів до подвір`я будинку, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , де проживає ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , разом зі своєю сім`єю, який, на початку повномасштабного вторгнення ЗС РФ на територію України, будучи головою спілки мисливців, організував на громадських засадах територіальну оборону с. Правдине та має «проукраїнську позицію». 
		Крім того, після повної окупації с. Правдине військовослужбовцями ЗС РФ, ОСОБА_8 отримував від останніх допомогу у вигляді продуктів харчування.
		Потерпілий ОСОБА_11 про дату, час та місце проведення судового розгляду повідомлявся належним чином, але у судове засідання не з`явився. Разом з тим потерпілий звернувся до суду з письмовою заявою, в якій просив здійснити судовий розгляд за його відсутності у зв`язку з віддаленістю його місця проживання. 
		З урахуванням думки учасників судового розгляду, які вважали за можливе розглядати справу за відсутності потерпілого, суд дійшов висновку про проведення судового розгляду без участі потерпілого.
		Допитаний в судовому засіданні, обвинувачений ОСОБА_8 свою вину у скоєнні інкримінованого злочину визнав, не оспорюючи при цьому обставини злочину, які викладені в обвинувальному акті. 
		Приймаючи до уваги повне визнання обвинуваченим своєї вини в обсязі пред`явленого йому обвинувачення, а також те, що він не піддавав сумніву фактичні обставини справи, викладені в обвинувальному акті, правильно розуміє зміст цих обставин, у суду не виникає сумнівів в добровільності позиції обвинуваченого, у суду також не виникає сумнівів в добровільності позиції інших учасників судового провадження.
		У зв`язку з цим, згідно ч. 3 ст. 349 КПК України суд, за згодою учасників судового провадження, визнав недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються, та визнав можливим обмежити обсяг досліджуваних доказів допитом обвинуваченого ОСОБА_8 , доказів, що стосуються особи обвинуваченого, а також доказів та документів щодо заходів забезпечення кримінального провадження та процесуальних витрат. При цьому судом роз`яснено учасникам судового провадження, що вони будуть позбавлені права оспорювати ці обставини справи в апеляційному порядку.
		Обвинувачений ОСОБА_8 дав суду показання про те, що у вказані в обвинувальному акті дати та час він, завідомо знаючи, що на території України з 24 лютого 2022 року введено воєнний стан у зв`язку з військовою агресією рф, перейшов на бік ворога, співробітничав та надавав допомогу військовим формуванням рф під час окупації їх села, зокрема, повідомляв прізвища, імена та адреси людей з числа жителів села, які висловлювали проукраїнську позицію, були учасниками АТО та входили до територіальної оборони села. Такими людьми були сім`я ОСОБА_12 та ОСОБА_13 . За надану ним інформацію він отримував продовольчу допомогу від солдат окупаційних військ РФ.
		Таким чином, допитавши обвинуваченого, дослідивши письмові докази, надані сторонами кримінального провадження, суд вважає, що зібрані докази є належними, допустимими та достовірними, і є достатніми для постановлення обвинувального вироку.
		Тому, суд вважає доведеною винність ОСОБА_8 у вчиненні ним злочину, та кваліфікує його дії за ч.2 ст.111 КК України, як державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній та інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану.
		При призначенні покарання обвинуваченому ОСОБА_8 , суд у відповідності до ст. 65 КК України враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу обвинуваченого, а також обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.
		Обвинувачений ОСОБА_8 вчинив умисний злочин, направлений проти основ національної безпеки України, який у відповідності до положень ст.12 КК України відноситься до категорії особливо тяжких злочинів.
		ОСОБА_8 зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває, одружений, судимостей не має, за місцем проживання характеризується негативно, як конфліктний із сусідами, нетовариський, замкнутий, ніде не працював, сімейний дебошир.
		При цьому, судом не приймаються до уваги твердження обвинуваченого про наявність на його утриманні малолітньої дитини десяти років, оскільки відповідного свідоцтва про народження з вказівкою, що він є батьком дитини суду не надано, так само відсутня відмітка про такий факт в копії паспорту громадянина України ОСОБА_8 .
		Обставин, які відповідно до ст. 66 КК України пом`якшують покарання ОСОБА_8 судом не встановлено.
		Суд вважає, що в судовому засіданні не знайшло свого підтвердження щире каяття ОСОБА_8 , як обставина, що пом`якшує покарання винного, про що стверджувала сторона захисту, з огляду на наступне.
		Так, основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Крім того, щире каяття ґрунтується на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки і характеризується щирим осудом цієї поведінки, визнанням своєї провини, висловленні жалю з приводу вчиненого, бажанням виправити ситуацію, що склалася, а також готовністю підлягати кримінальній відповідальності. Визнання вини під тиском зібраних у справі доказів не свідчить про щире каяття винного у вчиненні злочину.
		Розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочинних дій, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в визнанні негативних наслідків злочину, намаганні особи виправити наслідки вчиненого. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє підтвердження перед судом.
		Однак,поведінка обвинуваченого ОСОБА_8 в судовомузасіданні несвідчила продійсну наявністьйого щирогокаяття увчиненому таосуду своєїповедінки,його намаганнявиправити ситуацію. Обвинувачений  ОСОБА_8 в судовому засіданні лише сухо заявив, що свою вину у вчиненні злочину визнає повністю та у вчиненому кається і, така поведінка обвинуваченого виглядала для суду непереконливою щоб суд дійшов висновку про наявність у обвинуваченого дійсного щирого жалю у вчиненому.
		В даному конкретному випадку суд констатує, що лише той факт, що обвинувачений визнав свою вину, не може безумовно свідчити про щире каяття з приводу вчиненого, оскільки факт вчинення злочину саме обвинуваченим було виявлено, його особу встановлено лише завдяки проведеним органами досудового розслідування слідчим діям. Таке бажання про визнання вини та заявлення про каяття у вчиненому виникло у обвинуваченого лише у судовому засіданні, що на переконання суду не свідчить про його щире каяття у вчиненому, адже щире каяття передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й щирий жаль із цього приводу та осуд своєї поведінки. На переконання суду заява обвинуваченого про щире каяття зроблена під загрозою можливого призначення суворого покарання, є лише способом уникнути суворості невідворотного покарання та носить лише формальний характер, а також направлена на створення умов для застосування ст.69 КК України за для пом`якшення такого покарання, про що в судовому засіданні просив обвинувачений.
		За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність у  ОСОБА_8 пом`якшуючої покарання обставини у виді щирого каяття.
		При цьому суд також не вбачає підстав для застосування до обвинуваченого положень ст.69 КК України, про що він просив суд, виходячи з такого.
		Згідно з вимогами статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути співмірним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. Підстави для призначення більш м`якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинене кримінальне правопорушення, визначаються статтею 69 цього Кодексу.
		Частина 1 статті 69 КК України (в редакції, яка діяла на момент скоєння обвинуваченим злочину) надає повноваження суду у виключних випадках призначити більш м`яке покарання, ніж мінімальне покарання, передбачене законом за відповідний злочин, лише «за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину», тобто якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним в законі: вони можуть бути визнані такими, що пом`якшують покарання відповідно до частин 1 та/або 2 статті 66 КК; істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.
		Крім того, ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв`язку з цілями та/або мотивами злочину, поведінкою особи під час вчинення злочину та іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та/або небезпечність винуватої особи.
		При визначенні поняття та змісту обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд має виходити із системного тлумачення статей 66 та 69 КК і тих статей Особливої частини Кодексу, що визначають певні обставини як ознаки привілейованих складів злочину, що істотно зменшують їх суспільну небезпечність, наслідком чого є зниження ступеня тяжкості вчиненого злочину.
		Ці обставини у своїй сукупності повинні настільки істотно знижувати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було би явно несправедливим. Зазначене кореспондується з правовою позицією Верховного Суду, неодноразово викладеною в судових рішеннях.
		Враховуючи викладене, а також те, що в даному кримінальному провадженні судом не встановлено жодної пом`якшуючої покарання обвинуваченого обставини, суд, при призначенні покарання винному  ОСОБА_8 , не вбачає підстав для застосування ст.69 КК України.
		Обставин, які згідно ст. 67 КК України обтяжують покарання ОСОБА_8 судом не встановлено.
		Призначаючи обвинуваченому ОСОБА_8 покарання суд враховує, що покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч.1 ст.368 КПК України, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила. Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винуватою у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства.
		За змістом статей 50, 65 КК України, особі, яка скоїла злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для виправлення та попередження скоєння нових злочинів. Це покарання має відповідати принципам законності, обґрунтованості, справедливості, співмірності та індивідуалізації, що є системою найбільш істотних правил і критеріїв, які визначають порядок та межі діяльності суду під час обрання покарання. Суд повинен ураховувати ступінь тяжкості злочину, конкретні обставини його скоєння, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу, обставини, що впливають на покарання, ставлення особи до своїх дій, інші особливості справи, які мають значення для забезпечення відповідності покарання характеру та тяжкості злочину.
		Покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, яке виконує виправну функцію, а індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду, з метою визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання  виправлення засудженого.
		Суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу обвинуваченого ОСОБА_8 , його ставлення до вчиненого злочину, який визнав вину у вчиненому злочині, судимостей не має, одружений, а також відсутність будь-яких претензій до обвинуваченого з боку потерпілого.
		Водночас суд враховує підвищену суспільну небезпечність вчиненого обвинуваченим злочину проти основ національної безпеки України в умовах воєнного стану, яка посягає на захист життєво важливих інтересів громадян, суспільства та держави, на її суверенітет, територіальну цілісність, недоторканість та обороноздатність, а також на суспільні відносини, які забезпечують саме існування України як суверенної, незалежної, демократичної і правової держави.
		Конституційний Суд України у рішенні від 02.11.2004 року зазначив, що окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права  є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
		Відтак, враховуючи дані про особу винного та відсутність обставин, що пом`якшують та обтяжують покарання і те, що покарання є формою реалізації кримінальної відповідальності, а також другорядну роль кари як мети покарання, суд приходить висновку, що конкретні обставини даного кримінального провадження та наведені вище дані про особу обвинуваченого дають підстави вважати, що виправлення ОСОБА_8 та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень можливо досягти лише в ізоляції від суспільства, призначивши йому покарання за ч.2 ст.111 КК України у виді п`ятнадцяти років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.
		На переконання суду таке порання буде відповідати ступеню тяжкості вчиненого обвинуваченим злочину та є необхідним й достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження скоєння ним нових злочинів, тобто для досягнення мети покарання, відповідно до положень, які містяться в ст.50 КК України і не становитиме «особистого надмірного тягаря для винного». 
		Суд переконаний, що призначення такого покарання буде відповідати принципу необхідності і достатності для виправлення обвинуваченого та буде таким, що призначене судом з дотримання принципів «рівних можливостей» та «справедливого судового розгляду», встановлених ст.6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року, тому не вбачає підстав для призначення ОСОБА_8 більш суворого покарання, передбаченого санкцією ч.2 ст.111 КК України.
		Судом також встановлено, що у даному кримінальному провадженні обвинувачений ОСОБА_8 фактично затриманий 28 листопада 2022 року та з цього дня перебуває під вартою у зв`язку із застосуванням до нього ухвалою слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2022 року запобіжного заходу у виді тримання під вартою, тому в силу положень ч.5 ст.72 КК України в строк призначеного покарання за даним вироком обвинуваченому ОСОБА_8 слід зарахувати строк його попереднього ув`язнення з розрахунку день попереднього ув`язнення за день позбавлення волі.
		Вирішуючи питання щодо запобіжного заходу, суд враховуючи ризики, передбачені ст.ст.177, 178 КПК України, що були підставою для застосування відносно ОСОБА_8 такого запобіжного заходу, як тримання під вартою, не зменшилися та не перестали існувати, а також вид покарання, яке обвинувачений має відбувати реально, не вбачає підстав для зміни або скасування обраного відносно ОСОБА_8 запобіжного заходу до набрання вироком законної сили.
		Процесуальні витрати та речові докази у кримінальному провадженні відсутні.
		Вирішуючи питання в силу положень ч.4 ст.174 КПК України про скасування арешту майна в рамках даного кримінального провадження про що просила прокурор, суд враховує, що згідно матеріалів кримінального провадження, наданих суду, ухвалою слідчого судді Центрального районного суду м. Миколаєва від 30.12.2022 року (справа № 490/5751/22, провадження № 1-кс/490/3313/22) арешт накладений в рамках кримінального провадження №12022230000005625 від 18.11.2022 року, тому суд у цьому провадженні не вправі вирішувати питання скасування арешту майна, який накладено в рамках іншого кримінального провадження. 
		Керуючись ст. ст. 369  371, 373  375 КПК, суд 
		 
		ухвалив:
		ОСОБА_8 , визнати винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.111 КК України, та призначити йому покарання за ч.2 ст.111 КК України у виді позбавлення волі строком на 15 (п`ятнадцять) років, з конфіскацією майна.
		Строк відбування покарання обвинуваченому ОСОБА_8 рахувати з моменту його фактичного затримання, тобто з 28 листопада 2022 року.
		Зарахувати в строк призначеного ОСОБА_8 покарання, строк його попереднього ув`язнення з розрахунку день попереднього ув`язнення за день позбавлення волі, починаючи з 28 листопада 2022 року до дня набрання вироком законної сили. 
		Запобіжний захід у виді тримання під вартою, застосований до обвинуваченого ОСОБА_8 залишити без змін до набрання вироком законної сили.
		Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду через Приморський районний суд м. Одеси протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а обвинуваченим, який тримається під вартою в той же строк з моменту отримання копії вироку.
		Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не буде скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення Одеським апеляційним судом.
		Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору. Не пізніше наступного дня після ухвалення вироку надсилати його копію учасникам судового провадження, які не були присутніми в судовому засіданні. Учасники судового провадження мають право отримати копію вироку в суді.
		 
		Колегія суддів
		Приморського районного суду м. Одеси
		 
		ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 
		 
		 
		16.05.2023 
		Єдиний унікальний номер справи: №522/3308/23
		Номер провадження № 1-кп/522/1353/23
		Головуючий суддя  ОСОБА_1

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...