Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 203/4111/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про захист немайнових прав фізичних осіб, з них.
Надіслано для оприлюднення: 23.05.2023. Зареєстровано: 23.05.2023. Забезпечено надання загального доступу: 25.05.2023.
Дата набрання законної сили: 25.04.2023
Номер судового провадження: 2/0203/124/2023

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		Справа № 203/4111/21
		Провадження № 2/0203/124/2023
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		10.03.2023 року Кіровський районний суд м. Дніпропетровська в залі суду в м. Дніпрі у складі:
		головуючого судді - Ханієвої Ф.М.,
		за участю секретаря судового засідання - Сядро Г.Г.,
		за участі:
		позивача - ОСОБА_1 ,
		представника позивача - Яструба О.П. ,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій», Дніпропетровської обласної державної адміністрації про визнання дій, які становлять пряму дискримінацію через ознаки інвалідності, соціального статусу, пособництво в дискримінації, утиск та відшкодування моральної шкоди,
		 
		встановив:
		 
		30.09.2021 року до Кіровського районного суду м. Дніпропетровська звернувся позивач - ОСОБА_1 , представник позивача - адвокат Яструб Олександр Петрович, з позовом до Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» (далі - ПрАТ «ДОПАС», відповідач-1), Дніпропетровської обласної державної адміністрації (далі - ДОДА, відповідач-2) про визнання дій, які становлять пряму дискримінацію через ознаки інвалідності, соціального статусу, пособництво в дискримінації, утиск та відшкодування моральної шкоди, в якому, з урахуванням виправленої редакції позовної заяви, наданої суду в порядку усунення недоліків позовної заяви від 18.10.2021 року, просить суд:
		- визнати дії Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» щодо відмови у наданні 08.08.2021 року ОСОБА_1 пільгових квитків на проїзд за ознакою інвалідності, соціальним статусом, та дії Дніпропетровської обласної державної адміністрації щодо свідомої умисної допомоги у вчиненні дій через бездіяльність, спрямованих на виникнення прямої дискримінації та утиску, як такими, що становлять пряму дискримінацію за ознакою інвалідності, соціального статусу, утиску;
		- стягнути солідарно з Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» та Дніпропетровської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 6000000,00 грн.
		І. Стислий виклад позицій учасників справи.
		В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що він є інвалідом ІІ (другої) групи довічно, що підтверджується довідкою та пенсійним посвідченням. У зв`язку з наявним у позивача захворюванням, фахівцями Дніпропетровського обласного центру медико-соціальної експертизи із залученням спеціалістів закладу охорони здоров`я останньому була розроблена індивідуальна програма реабілітації інваліда за №473. Так, враховуючи можливість перебування позивача поза межами міста, а саме: мешкати окремо від суспільства на території належної його сестрі дачі, яка розташована у селі Обухівка, спеціалістами медичних закладів було рекомендовано обмежитись у спілкуванні з оточуючими та за можливістю знаходитись окремо від суспільства, на тій же дачі проходити реабілітацію та займатись дозволеною працею як особі з інвалідністю. При цьому програма реабілітації була складена таким чином, що серед усіх видів обмеження життєдіяльності вид пересування та орієнтація дозволяється без жодних обмежень.
		Як зазначив позивач, до серпня 2021 року він безперешкодно користувався своїм правом на безоплатний проїзд у транспорті приміського сполучення та виконував Програму своєї реабілітації, соціалізації, користувався правом на працю, виконуючи надомну роботу, - єдиний вид праці, дозволений у відповідності до медичних показань. Проте із серпня 2021 року працівники ПрАТ «ДОПАС» почали відмовляти позивачу у пільговому проїзді з м. Дніпра до смт. Обухівка (приміський маршрут №241) як особі з інвалідністю ІІ групи. Водночас всі інші особи при пред`явленні в касі Центрального автовокзалу міста Дніпра пенсійного посвідчення квитки пільгового проїзду на цьому маршруті отримували безперешкодно, без дискримінації, без образ та принижень гідності.
		Так, позивачу вдалось зафіксувати факт відмови на відеозапис, з якого видно, що він в черговий раз пред`явив своє пенсійне посвідчення, де вказана група інвалідності, просив забезпечити пільговий проїзд, одночасно роз`яснив про недопустимість дискримінаційних дій щодо позивача як інваліда ІІ групи. Позивач вважає такі дії відповідача-1 прямою дискримінацією за ознакою інвалідності, соціальним статусом та утиском. Оскільки він в дійсності має право безоплатного проїзду на приміських маршрутах, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України (КМУ) «Про безоплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» від 17.05.1993 року №354 та Постанови Кабінету Міністрів України «Про поширення чинності Постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.1993 року №354» від 16.08.1994 року №555.
		Після звернення позивача до відповідача-2 йому були надані відповіді, за змістом яких його право на безоплатний проїзд не оспорювалось, проте відмова обґрунтовувалась тим, що існує певне законодавче протиріччя між ст. 38-1 та ч. 1 ст. 38-2 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні». На думку позивача, дії відповідача-1 є протиправними та становлять пряму дискримінацію за ознакою інвалідності, соціального статусу, утиском, позбавляють позивача можливості користуватись своїм правом на безоплатний пільговий проїзд на приміських маршрутах без будь-якої дискримінації за будь-якою ознакою. При цьому дії відповідача-2 щодо наданої відповіді про те, що позивач є особою з інвалідністю та в умовах поглибленої децентралізації влади одним із його ключових завдань є підвищення ефективності надання соціальної підтримки саме соціально вразливим категоріям населення, позивач вважає пособництвом в дискримінації та утиском.
		Як зазначив позивач, діями відповідачів йому було завдано немайнових втрат, спричинених моральними стражданнями, які позначили негативні зміни у його житті: щоденні думки та спогади про протиправне позбавлення його права на безоплатний проїзд, негативні переживання та спогади, насторогу, тривогу, емоційні реакції при згадуванні протиправної поведінки відповідача-1 та бездіяльності відповідча-2, фіксованість уваги на відстоюванні своїх порушених прав та законних інтересів, переживаннях психологічного дискомфорту, знижений та нестійкий настрій, порушення сну, неприємні сновидіння, емоційну напругу, нервозність, дратівливість, почуття образи, обурення, приниження гідності. Позивач пережив емоційний стрес, який супроводжувався почуттями розгубленості, образи, обурення, приниженої гідності. Все це призвело до появи негативних психоматичних та психоемоційних змін: швидка втомлюваність, пасивність, знижений настрій, пригніченість, образливість, чутливість, фіксованість на негативних переживаннях, насторога, тривога з приводу майбутнього.
		З огляду на це, позивач вважає, що йому було завдано моральну шкоду у загальному розмірі 6000000,00 грн, а тому він звернувся до суду з позовом про визнання дій відповідачів, які становлять пряму дискримінацію через ознаки інвалідності, соціального статусу, пособництво в дискримінації, утиск та відшкодування моральної шкоди.
		Відповідач-1, заперечуючи проти позовних вимог, подав до суду відзив на позов від 16.11.2021 року, в якому просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
		В обґрунтування своїх заперечень проти позовних вимог відповідач-1 зазначив, що відповідно до положень ст. 38-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», позивач має право на пільгових проїзд як інвалід ІІ групи, а саме на 50-відсоткову знижку вартості проїзду на внутрішніх лініях (маршрутах) повітряного, залізничного, річкового та автомобільного транспорту в період з 1 жовтня по 15 травня. При цьому, як зазначив відповідач-1, якщо припустити, що спірна подія сталася 08.08.2021 року, то в такому разі пільга діє тільки в період з 1 жовтня по 15 травня.
		Також відповідач-1 посилається на положення ст. 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» та зазначає, що виключно законами України визначаються пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв`язку та критерії їх надання.
		У свою чергу, на думку представника відповідача-1, посилання позивача на положення Постанов Кабінету Міністрів України від 17.05.1993 року №354 «Про безоплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» та від 16.08.1994 року №555 «Про поширення чинності Постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.1993 року №354» є безпідставними, оскільки позивач має право тільки на один вид пенсії, а саме пенсію по інвалідності ІІ групи, у зв`язку із загальним захворюванням, а не пенсії за віком. Тому на позивача поширюється дія ст. 38-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» про пільгове перевезення у вищезазначений період.
		Крім того, відповідач-1 зазначив, що ПрАТ «ДОПАС» не є перевізником, не має у власності автобуси та відповідно не здійснює перевезення пасажирів, а відповідальність та обов`язок щодо перевезення покладений на перевізника, адже автостанція виступає лише посередником між перевізником та пасажиром, реалізовуючи квитки на проїзд. На думку представника відповідача-1, правовідносини сторін випливають з договірних відносин щодо надання транспортних послуг, при цьому договором про надання транспортних послуг не передбачено відшкодування моральної шкоди.
		З огляду на викладене вище, відповідач-1 просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
		Позивач, не погодившись із відзивом на позов відповідача-1, подав до суду відповідь на відзив відповідача-1 від 25.11.2021 року.
		В обґрунтування своїх тверджень позивач зазначив, що викладені відповідачем-1 твердження не спростовують наведені у позові обставини та жодними належними, допустимими доказами не доводять правомірність власних дій. Відповідач-1 тільки цитує норми Закону України «Про автомобільний транспорт» та «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії». При цьому позивач акцентує увагу на тому, що представник відповідача-1 зазначає про те, що ПрАТ «ДОПАС» виступає тільки посередником між перевізником та пасажирами, реалізовуючи квитки на проїзд. Тобто, на думку позивача, відповідач-1 визнає обставини, зазначені у позові, а саме: протиправну відмову у продажі квитків, що становлять пряму дискримінацію через ознаки інвалідності і соціального статусу. Водночас твердження представника відповідача-1 про те, що відсутні підстави для відшкодування моральної шкоди, оскільки позивачем не доведено факт укладення договору перевезення, є неспроможними, бо відповідач-1 не спростував доводи позивача, викладені в позові.
		З огляду на викладене вище, позивач просить суд критично ставитися до доводів представника відповідача-1 та задовольнити позовні вимоги.
		01.12.2021 року відповідач-1 подав до суду заперечення на відповідь на відзив, в яких зазначив, що твердження позивача є безпідставними та просить суд залишити без задоволення позовні вимоги. Оскільки позивач, відповідно до діючого законодавства, може користуватися пільгами на проїзд тільки у період з 1 жовтня по 15 травня. При цьому, оскільки відмова ОСОБА_1 у безкоштовному проїзді відбулась 08.08.2021 року, то згідно з нормами Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», у серпні місяці він не мав права не тільки на безкоштовний проїзд, а навіть на знижку на проїзд у 50 відсотків. Крім того, постанови КМУ №354 від 17.05.1993 року та №555 від 16.08.1994 року є підзаконними нормативно-правовими актами, у той час як Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» має вищу юридичну силу. Усі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам України закріплена у положеннях Конституції України.
		Отже, позивач як особа з інвалідністю має право на пільговий проїзд з 50-відсотковою знижкою у певний період часу, але не має права на безкоштовний проїзд. Однак, це право не є безмежним і регулюється на підставі Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», у відповідності до якого 08.08.2021 року ОСОБА_1 було відмовлено у придбанні квитка на приміський автобусний маршрут №241.
		Також відповідач-1 зазначив, що ПрАТ «ДОПАС» не може бути стороною правовідносин перевезення, бо не є перевізником та не має у власності автобуси та відповідно не здійснює перевезення пасажирів, а відповідальність та обов`язок щодо перевезення покладений виключно на перевізника. Автостанція виступає лише посередником між перевізником та пасажиром, реалізуючи квитки на проїзд.
		30.06.2022 року відповідач-2 - Дніпропетровська обласна державна адміністрація подала до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначила, що заперечує проти позовних вимог, вважає їх необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню.
		Так, за поясненнями представника відповідача-2, у позові не йдеться про порушення прав позивача з боку перевізника - Приватного підприємства «Зігфрід-М». Водночас ПрАТ «ДОПАС» не є автомобільним перевізником і перевезень пасажирів не здійснює, а лише виступає в якості посередника між пасажиром і перевізником. При цьому укладення договорів між обласною державною адміністрацією та автостанцією чинним законодавством України не передбачено. Предметом укладених ПрАТ «ДОПАС» з перевізниками договорів про надання послуг автостанцією є надання на території автостанції комплексу обов`язкових та передбачених послуг, пов`язаних з продажем проїзних квитків та квитанцій на перевезення багажу, диспетчерським управлінням, організацією прибуття і відправлення автобусів, а також інші послуги відповідно до закону та Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 року №176.
		За поясненнями відповідача-2, для виникнення зобов`язання щодо відшкодування шкоди позивачем має бути доведений факт заподіяння йому шкоди, протиправність дій посадових осіб та наявність причинного зв`язку між діями та заподіяною шкодою. Відповідач-2 вважає, що наведені позивачем доводи у позовній заяві не заслуговують на увагу, бо позивач не надав будь-яких належних і допустимих доказів на підтвердження заподіяння йому моральних страждань або втрат немайнового характеру. Так, за твердженнями представника відповідача-2, позивач не надав і доказів встановлення факту протиправності дій Дніпропетровської обласної державної адміністрації, факту наявності причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями (бездіяльністю) посадових осіб цього органу та їх вини у заподіянні шкоди.
		З огляду на викладене, відповідач-2 просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
		08.07.2022 року представник позивача подав до суду відповідь на відзив відповідача-2, в якій зазначив, що на його думку, відповідач-2 визнає обставини, зазначені у позові, а саме протиправну відмову у продажі квитків, що становить пряму дискримінацію через ознаки інвалідності і соціального статусу. При цьому представник відповідача-2 не спростував жодних обставин, на які посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог.
		З огляду на викладене, представник позивача просить суд критично ставитися до доводів представника відповідача-2 та задовольнити позовні вимоги.
		05.08.2022 року представник відповідача-2 подав до суду заперечення на відповідь на відзив, в яких зазначив, що викладені у відповіді на відзив міркування є хибними, не спростовують викладені у відзиві аргументи, ґрунтуються не на нормах законодавства, а є лише власними припущеннями та не підтверджуються жодними доказами щодо протиправності дій Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Також, як пояснив представник відповідача-2, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення державою прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду, якого позивачем не доведено.
		Тому, з урахуванням викладеного вище, відповідач-2 вважає, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
		Позивач та його представник під час судового розгляду справи по суті підтримали позовні вимоги у повному обсязі та просили суд їх задовольнити, підстави звернення до суду із позовом пояснили суду таким чином, як про це зазначено вище, відповідно до заяв по суті спору. Також позивач додатково зазначив, що відповідачі не мали права відмовляти йому у безоплатному проїзді, бо він проходив лікування за містом, тому їздив за місто. А свій моральний стан він не може описати, бо зазнав моральних страждань. При цьому, на думку позивача, у разі порушення прав та свобод людини відповідач-2 повинен був провести перевірку підприємств, чого зроблено не було. Натомість претензій до перевізника у позивача немає. Крім того, за поясненнями позивача, відповідачі втрутились у його особисте життя та у життя його сестри, яка вимушена за ним доглядати. Тому, на думку позивача, стягнення на його користь солідарно з відповідачів у відшкодування моральної шкоди 6000000,00 грн відповідає принципам розумності та справедливості.
		Представник відповідача-2 під час судового засідання 19.10.2022 року заперечувала проти задоволення позовних вимог та просила суд відмовити у їх задоволенні, підстави своїх заперечень пояснила суду таким чином, як про це зазначено вище, відповідно до заяв по суті спору. Також представник відповідача-2 зазначила, що на всі звернення позивача була надана відповідь, а до перевізника він не звертався, та висновок Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є необґрунтованим та не може прийматися судом до уваги окремо від інших наявних у справі доказів.
		ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.
		Ухвалою суду від 08.10.2021 року було залишено без руху позовну заяву та надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
		18.10.2021 року позивач усунув недоліки позовної заяви.
		Ухвалою суду від 21.10.2021 року було відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду за правилами загального позовного провадження.
		Ухвалою суду від 17.11.2021 року було задоволено заяву позивача про виклик свідка та викликано в судове засідання для допиту в якості свідка: ОСОБА_3 .
		Ухвалою суду від 02.12.2021 року було повернуто заяву ОСОБА_1 про забезпечення доказів в цивільній справі.
		Ухвалою суду від 13.12.2021 року було задоволено заяву ОСОБА_1 про забезпечення доказів шляхом витребування доказів та призначення судової психологічної експертизи в цивільній справі, та частково задоволено клопотання ОСОБА_1 про звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та витребування висновку по матеріалам справи №203/4111/21, залучено до участі в цивільній справі №203/4111/21 Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини для подання висновку у справі про дискримінацію на виконання своїх повноважень, у задоволенні іншої частини вимог клопотання - відмовлено, частково задоволено клопотання ОСОБА_1 про призначення судової психологічної експертизи в цивільній справі та призначено в цивільній справі №203/4111/21 судову психологічну експертизу, проведення судової психологічної експертизи доручено експертам Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України (адреса місцезнаходження: 49033, м. Дніпро, Тупик Будівельний, буд. 1; код ЄДРПОУ 25575055), на вирішення експертів поставлені питання: Чи спричинено особі з інвалідністю 2 групи ОСОБА_1 , який перебуває на постійному амбулаторному лікуванні і під спостереженням лікарів-психіатрів, глибинні душевні і моральні страждання (моральна шкода) діями відповідачів: Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій», Дніпропетровської обласної державної адміністрації, внаслідок впливу обставин, що досліджуються у справі (обставини відмови ОСОБА_1 працівниками Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» у пільговому проїзді за маршрутом з м. Дніпра до с. Обухівка (приміський маршрут № 241) як особі з інвалідністю 2 групи)? Чи є ситуація, що досліджується в цивільній справі, психотравмувальною для особи з інвалідністю 2 групи ОСОБА_1 ? Якщо так, то чи завдані особі з інвалідністю 2 групи ОСОБА_1 як особистості страждання (моральна шкода) та чи можливе відновлення його моральної цілісності? Якщо особі з інвалідністю 2 групи ОСОБА_1 завдані страждання (моральна шкода), який орієнтовний розмір становить грошова компенсація за завдані страждання (моральну шкоду)? У задоволенні іншої частини вимог клопотання - відмовлено.
		04.02.2022 року матеріали справи повернулись на адресу суду з Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України (адреса місцезнаходження: 49033, м. Дніпро, Тупик Будівельний, буд. 1; код ЄДРПОУ 25575055) без виконання з посиланнями на вимоги Методики судової психологічної експертизи від 14.02.2020 року №14.1.77, відповідно до якої об`єктом судово-психологічної експертизи є психічно здорові особи, проведення вивчення ОСОБА_1 , особи з інвалідністю ІІ групи, яка перебуває на постійному амбулаторному лікуванні і спостереженні лікарів-психіатрів не входить до компетенції судово-психологічної експертизи.
		Ухвалою суду від 07.02.2022 року було поновлено провадження в цивільній справі, продовжено розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.
		Ухвалою суду від 17.02.2022 року було частково задоволено заяву ОСОБА_1 про внесення виправлень в судове рішення та усне клопотання про призначення повторної судової психологічної експертизи в цивільній справі, та проведення призначеної ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 13.12.2021 року, справа №203/4111/21, судової психологічної експертизи доручено експертам Психіатричної міжрайонної медико-соціальної експертної комісії №4 (023), Обласний клінічний центр медико-соціальної експертизи «Дніпропетровської обласної ради» (адреса місцезнаходження: 49005, Дніпропетровська область, м. Дніпро, площа Соборна, будинок 14; код ЄДРПОУ 13428538). На вирішення експертів поставлені питання, відповідно до ухвали Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 13.12.2021 року, справа №203/4111/21.
		22.02.2022 року на адресу суду надійшов висновок Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
		26.04.2023 року на адресу суду повернулись без виконання матеріали цивільної справи з Психіатричної міжрайонної медико-соціальної експертної комісії №4 (023), Обласний клінічний центр медико-соціальної експертизи «Дніпропетровської обласної ради» (адреса місцезнаходження: 49005, Дніпропетровська область, м. Дніпро, площа Соборна, будинок 14; код ЄДРПОУ 13428538) з посиланнями на Положення про медико-соціальну експертизу, затверджену Постановою КМУ №1317 від 03.12.2009 року, оскільки проведення судової психологічної експертизи ОСОБА_4 не входить до компетенції даної комісії та суперечить вимогам чинного законодавства України.
		Ухвалою суду від 28.04.2022 року було поновлено провадження в цивільній справі, продовжено розгляд справи за правилами загального позовного провадження, призначене проведення підготовчого судового засідання.
		Ухвалою суду від 12.08.2022 року було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.
		У чергове судове засідання, призначене на 10.03.2023 року, з`явились позивач та його представник. Інші учасники справи у судове засідання не з`явились, причини неявки суду не повідомили, хоча належним чином були повідомлені про час, дату та місце проведення судового засідання.
		Представник відповідача-1 подав до суду письмову заяву про розгляд справи за його відсутності.
		Представник відповідача-2 не повідомив суду причини неприбуття у чергове судове засідання.
		Суд, заслухавши думки позивача та його представника, на підставі положень ст. ст. 128, 211, 223 ЦПК України розглянув справу за відсутності представників відповідачів.
		Під час судового розгляду справи по суті судом були заслухані усні пояснення учасників справи, які брали участь у розгляді справи, допитаний свідок, досліджені письмові докази, що містяться в матеріалах справи, оголошені судові дебати та заслухані заключні слова позивача та його представника.
		10.03.2023 року у судовому засіданні було проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
		ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази.
		Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є інвалідом ІІ групи, загальне захворювання, та отримує пенсію по інвалідності довічно. Це підтверджується копіями: індивідуальної програми реабілітації інваліда від 30.03.2021 року, довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією від 30.03.2021 року, серії 12ААВ №127357, пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 від 20.07.2021 року, серії НОМЕР_2 .
		На підтвердження факту звернення до відповідачів із листами-зверненнями щодо відмови у пільговому проїзді як особі з інвалідністю ІІ групи за посвідченням та отримання відповідей на звернення, позивач надав суду копії: листів Департаменту соціального захисту населення від 26.08.2021 року №Л-468, Управління транспорту Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 16.08.2021 року №822 та від 30.08.2021 року №838, ПрАТ «ДОПАС» від 10.08.2021 року вих.№05/529-2 та від 10.08.2021 року №05/529, Міністерства соціальної політики України від 18.09.2020 року №8768/0/290-20/29.
		При цьому листом від 21.10.2021 року за №6898/3.1/15-21 Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпеки) «Про розгляд звернення» було надано відповідь на звернення ОСОБА_1 від 16.09.2021 року стосовно відмови у продажі пільгового квитка на автостанції у місті Верхньодніпровськ Дніпропетровської області, за якою позивача повідомлено про те, що під час здійснення заходів державного контролю за автобусними маршрутами, які обслуговують перевізник ТОВ «Зігфрід-М», виявлено факти порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт щодо надання послуг з перевезення пасажирів зазначеним суб`єктом господарювання. За результатами розгляду справ про порушення законодавства про автомобільний транспорт зазначеного перевізника буде притягнуто до відповідальності, відповідно до законодавства України. Також позивача було повідомлено про те, що втручання у господарську діяльність суб`єкта господарювання автостанції «Верхньодніпровськ», що є власністю ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій», не належить до повноважень Укртрансбезпеки.
		Також на підтвердження факту звернення позивача до Управління транспорту Дніпропетровської обласної державної адміністрації із зверненням від 25.07.2022 року №ЛИ-1513551 щодо відмови у продажі йому квитка на безоплатний проїзд позивач надав суду роздруківку з сайту з текстом звернення, копіями протоколу правопорушення та пояснень до протоколу правопорушення.
		Відповідно до висновку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 22.02.2022 року, наявні ознаки дискримінації ОСОБА_1 ПрАТ «ДОПАС» та Дніпропетровською обласною державною адміністрацією.
		Так, надаючи оцінку обставинам справи на предмет ознак дискримінації, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини зазначила, що невід`ємними умовами для кваліфікації юридичної ситуації як дискримінаційної є: наявність обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами, наявність певної персональної ознаки (ознак), за якою (якими) відбувається розрізнення у ставленні, відсутність правомірної, об`єктивної обґрунтованої мети, у зв`язку з якою відбувається розрізнення та непропорційність між метою і способами її досягнення. 
		З огляду на те, що постановою Кабінету Міністрів України «Про поширення чинності постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.1993 року №354» від 16.08.1994 року №555 поширено чинність постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.1993 року №354 «Про безоплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» на осіб з інвалідністю, а також ураховуючи положення ст. 38-2 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.1991 року №875-ХІІ, вбачається, що позивач як особа з інвалідністю має право на безоплатний проїзд на приміських маршрутах впродовж всього року.
		У зв`язку з цим, у діях працівника відповідача-1, які полягали у відмові здійснити продаж квитка на пільговий проїзд на приміському маршруті позивачу, вбачаються ознаки прямої дискримінації позивача. Оскільки відповідач-2, який здійснює державний контроль за додержанням правил транспортного обслуговування, додержанням законодавства з питань соціального захисту населення, з моменту, коли стало відомо про порушення прав позивача на безоплатний проїзд, не вжив жодних заходів реагування з метою поновлення порушених прав позивача, така бездіяльність відповідача-2 може бути розглянута як пособництво в дискримінації.
		На підтвердження факту укладення договору з перевізником - Приватним підприємством «Зігфрід-М» відповідач-2 надав суду копії: договору №016 від 19.02.2018 року про організацію перевезення пасажирів на міжміських та приміських автобусних маршрутах загального користування, які не виходять за межі території Дніпропетровської області (внутрішньообласні маршрути), Порядок здійснення контролю за виконанням умов договору про організацію перевезення пасажирів на міжміських та приміських автобусних маршрутах загального користування, які не виходять за межі території Дніпропетровської області (внутрішньообласні маршрути), акти, додаткові угоди як додатки до договору.
		Оглянутим у судовому засіданні відеозаписом з DVD-диску судом встановлено, що 08.08.2021 року касир відмовила у продажі позивачу - ОСОБА_1 квитка на безоплатний проїзд на підставі пенсійного посвідчення інваліда ІІ групи.
		Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , показала, що вона є рідною сестрою позивача. З 07.07.2020 року їй необхідно було весь час доглядати позивача. У день події, що сталась 08.08.2021 року, він дуже хвилювався через те, що трапилось, погіршився стан його здоров`я. Проте, що саме сталося біля кас того дня їй невідомо, бо її там не було. Хоча до того моменту позивач адаптувався до спілкування у суспільстві, а того дня його трусило та він дуже хвилювався як ніколи.
		Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу визнання дій відповідачів такими, що становлять пряму дискримінацію через ознаки інвалідності, соціального статусу, пособництво в дискримінації, утиск та відшкодування моральної шкоди.
		ІV. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.
		Відповідно до положень ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
		Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
		Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
		Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 року №17-рп (щодо повноважності Верховної Ради України), визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони.
		Відповідно до положень ст. 147 Конституції України,   Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї  Конституції.
		Діяльність  Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, обґрунтованості та обов`язковості ухвалених ним рішень i висновків.
		Відповідно до положень ст. 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 5 жовтня 2000 року №2017-III (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин), виключно законами України визначаються, зокрема, пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних і електронних комунікаційних послуг та критерії їх надання.
		Відповідно до положень ст. 38-1, ст. 38-2 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21 березня 1991 року 
		№ 875-XII (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин), особи з інвалідністю I та II групи, діти з інвалідністю та особи, які супроводжують осіб з інвалідністю I групи або дітей з інвалідністю (не більше однієї особи, яка супроводжує особу з інвалідністю I групи або дитину з інвалідністю), мають право на безплатний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім таксі) за наявності посвідчення чи довідки, зазначених у цьому Законі, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - також електронного квитка, який видається на безоплатній основі.
		Особи з інвалідністю, діти з інвалідністю та особи, які супроводжують осіб з інвалідністю першої групи або дітей з інвалідністю (не більше однієї особи, яка супроводжує особу з інвалідністю або дитину з інвалідністю), мають право на 50-відсоткову знижку вартості проїзду на внутрішніх лініях (маршрутах) повітряного, залізничного, річкового та автомобільного транспорту в період з 1 жовтня по 15 травня.
		Пільгове перевезення осіб з інвалідністю здійснюють усі підприємства транспорту незалежно від форми власності та підпорядкування відповідно до Закону України «Про транспорт».
		Звуження змісту та обсягу права осіб з інвалідністю на пільговий проїзд транспортом не допускається.
		Порядок транспортного обслуговування осіб з інвалідністю та дітей з інвалідністю на пільгових умовах визначається нормативно-правовими актами, що регламентують правила користування громадянами повітряним, залізничним, річковим, автомобільним та міським електричним транспортом.
		У випадках, коли іншими нормативно-правовими актами передбачені норми, що підвищують встановлений цим Законом рівень соціального захисту осіб з інвалідністю, застосовуються положення тих нормативно-правових актів, які визначають найбільший рівень соціального захисту осіб з інвалідністю.
		Якщо особа з інвалідністю має право на одну і ту ж пільгу за цим Законом і одночасно за іншим нормативно-правовим актом, пільга їй надається лише за одним з них за її вибором (незалежно від підстави встановлення пільги).
		Відповідно до положень пп. 1-1., п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» від 17 травня 1993 року №354, Кабінетом Міністрів України було постановлено ввести безплатний проїзд для пенсіонерів за віком на міському пасажирському транспорті загального користування (крім метрополітену і таксі) та приміських маршрутах. Установити, що право на безплатний проїзд надається за наявності посвідчення встановленого зразка чи довідки, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - також електронного квитка, який зареєстрований у зазначеній системі і видається на безоплатній основі.
		Відповідно до положень п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про поширення чинності постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року №354» від 16 серпня 1994 року №555, Кабінет Міністрів України постановив поширити чинність постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року №354 «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» на інвалідів.
		Відповідно до положень ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
		Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Відповідно до положень статей 1, 3, 6, 7, 31, 34, 42 Закону України «Про автомобільний транспорт» від 5 квітня 2001 року №2344-III (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин), автостанція - споруда або комплекс будівель, споруд, стоянок та під`їздів для прийняття, відправлення, управління рухом автобусів та обслуговування пасажирів; внутрішні перевезення - перевезення пасажирів і вантажів між населеними пунктами, розташованими на території однієї держави; внутрішні перевезення - перевезення пасажирів та/чи вантажів територією України без перетину державного кордону України; квиток - проїзний документ встановленої форми, який надає право пасажиру на одержання транспортних послуг.
		Цей Закон регулює відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами - суб`єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень.
		Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері автомобільного транспорту, забезпечує:
		формування та реалізацію державної політики у сфері автомобільного транспорту;
		нормативно-правове регулювання;
		визначення пріоритетних напрямів розвитку автомобільного транспорту.
		Реалізація державної політики у сфері автомобільного транспорту здійснюється через центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
		Забезпечення організації пасажирських перевезень покладається:
		на міських, приміських і міжміських автобусних маршрутах загального користування, що не виходять за межі території однієї територіальної  громади, - на виконавчий орган ради, що представляє інтереси відповідної територіальної громади;
		на міжміських і приміських автобусних маршрутах загального користування, що проходять територією двох або більше територіальних громад та не виходять за межі території Автономної Республіки Крим чи області, - на Раду міністрів Автономної Республіки Крим або обласні державні адміністрації;
		на міжміських і приміських автобусних маршрутах загального користування, що виходять за межі території області (міжобласні маршрути), і міжнародних автобусних маршрутах загального користування - на центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту;
		Відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міських, приміських та міжміських, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути), із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування визначаються договором про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування, у якому встановлюються: перелік маршрутів загального користування, які буде обслуговувати автомобільний перевізник, умови організації перевезень, показники якості транспортного обслуговування населення, термін роботи автомобільного перевізника, зобов`язання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо облаштування маршруту, підтримки проїзної частини автомобільної дороги та під`їзних шляхів у належному стані (тільки для міських автобусних маршрутів), розмір компенсації витрат автомобільного перевізника внаслідок перевезення пільгових пасажирів та регулювання тарифів, механізм їх виплати.
		Автомобільний перевізник повинен:
		виконувати вимоги цього Закону та інших законодавчих і нормативно-правових актів України у сфері перевезення пасажирів та/чи вантажів;
		Договір про організацію перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування міському, приміському та міжміському, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути), укладається між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування та автомобільним перевізником і вважається укладеним з моменту його підписання сторонами.
		Договір перевезення пасажира автобусом на маршруті загального користування укладається між автомобільним перевізником та пасажиром. Цей договір вважається укладеним з моменту придбання пасажиром квитка на право проїзду, а для осіб, які користуються правом пільгового проїзду, - з моменту посадки в автобус, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - з моменту реєстрації електронного квитка.
		Відповідно до частин 1, 2 ст. 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
		Відповідно до п. 2, п. 5-1, 7 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06.09.2012 року №5207-VI (в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; пособництво у дискримінації - будь-яка свідома допомога у вчиненні дій або бездіяльності, спрямованих на виникнення дискримінації, утиск - небажана для особи та/або групи осіб поведінка, метою або наслідком якої є приниження їх людської гідності за певними ознаками або створення стосовно такої особи чи групи осіб напруженої, ворожої, образливої або зневажливої атмосфери.
		Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», формами дискримінації є: пряма дискримінація, непряма дискримінація, підбурювання до дискримінації, пособництво у дискримінації, утиск.
		Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»,  пряма дискримінація - це ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
		Згідно з роз`ясненнями, визначеними в п. 15 Постанови №1 від 27.02.2009 року Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
		Відповідно до частин 1, 2, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		У справах про  дискримінацію позивач зобов`язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що  дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача.
		Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
		Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява №36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раальте проти Нідерландів») (пункти 48, 49 рішення від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява №10441/06).
		Конституційний Суд України вказав на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац 7 пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004).
		Отже, факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою.
		Вказана правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 року, справа №804/2823/16, провадження № 11-433апп19.
		Так, до загальних умов цивільно-правової відповідальності відносяться: 1) протиправний характер поведінки (дій чи бездіяльності) особи, на яку передбачається покласти відповідальність (чи настання інших спеціально передбачених законом або договором обставин); 2) наявність у потерпілої особи шкоди або збитків; 3) причинний зв`язок між протиправною поведінкою порушника і наступними шкідливими наслідками; 4) вина правопорушника.
		Сукупність перерахованих умов, за загальним правилом необхідних для покладання цивільно-правової відповідальності на конкретну особу, називається складом цивільного правопорушення. Відсутність хоча б одного із зазначених умов відповідальності, як правило, виключає її застосування. Встановлення даних умов здійснюється саме у зазначеній черговості, оскільки відсутність одного з попередніх умов позбавляє сенсу встановлення інших (наступних) умов.
		Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 09.08.2017 року, справа №908/2138/16, за якою для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, за відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає.
		Відповідно до положень ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування  моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
		Моральна шкода полягає:
		1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;
		2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;
		3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
		4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		Якщо інше не встановлено законом,  моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
		Розмір грошового відшкодування  моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала  моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
		Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
		Відповідно до положень ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
		Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
		1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
		2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
		3) в інших випадках, встановлених законом.
		Відповідно до ч. 1 ст. 1173 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
		Відповідно до положень ч. 1 ст. 1190 ЦК України, особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть  солідарну відповідальність перед потерпілим.
		Аналіз викладених вище норм чинного законодавства України вказує, що підставою для відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок дискримінації, є встановлення складу цивільно-правового правопорушення, у зв`язку з дискримінацією, тобто факту дискримінації, причинно-наслідкового зв`язку між дискримінацією та спричиненою шкодою, вини правопорушника у дискримінації та незалежно від вини органу державної влади. Солідарна відповідальність за вчинене цивільно-правове правопорушення настає у разі встановлення факту спільності дій відповідачів одночасно у певний проміжок часу.
		Суд, вирішуючи по суті спір між сторонами виходить з того, що предметом позову є визнання дій відповідачів дискримінацією та стягнення з них, у зв`язку з цим, солідарно моральної шкоди. При цьому суд надає оцінку діям/бездіяльності відповідачів щодо відмови у продажі безоплатного квитка позивачу з точки зору наявності чи відсутності в них ознак дискримінації для необхідності встановлення складу цивільно-правового правопорушення, у зв`язку з дискримінацією.
		Так, у ході судового розгляду справи судом не було встановлено наявності ознак прямої дискримінації, утиску в діях відповідача-1 та, відповідно, ознак пособництва в дискримінації, утиску в діях відповідача-2 чи допущення ним бездіяльності у спірному питанні.
		Оскільки відмова відповідача-1 у продажі позивачу безоплатного квитка як інваліду ІІ групи на проїзд на внутрішніх лініях (маршрутах), а саме: з м. Дніпра до смт. Обухівка (приміський маршрут №241, м. Дніпро) 08.08.2021 року базувалась на положеннях закону, а саме: положеннях ст. 38-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21 березня 1991 року №875-XII, якою передбачена пільга особам з інвалідністю на проїзд на внутрішніх лініях (маршрутах) у виді 50-відсоткової знижки вартості проїзду у період з 1 жовтня по 15 травня. При цьому суд враховує вимог ст. 8 Конституції України та те, що виключно законами України визначаються, зокрема, пільги щодо оплати транспортних послуг та критерії їх надання.
		Це, своєю чергою, відповідно до положень Закону України «Про запобігання та протидію дискримінації», є випадком, що виключає кваліфікацію ситуації як дискримінацію у будь-якій її формі, у томі числі пряму дискримінацію, пособництво у дискримінації та утиск. Адже таке обмеження у розумінні вимог закону має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
		З урахуванням викладеного вище, суд враховує вимоги ст. 81 ЦПК України, та доходить висновку, що позивач не навів суду фактичних даних, які підтверджують, що у спірній ситуації в діях відповідача-1 мала місце пряма дискримінація та утиск. При цьому суд відхиляє як безпідставні та недоведені посилання позивача на те, що всім іншим громадянам, окрім нього, касиром автостанції було здійснено продаж безоплатних квитків на підставі пенсійного посвідчення. 
		Також суд враховує те, що відповідач-2, відповідно до вимог Закону України «Про автомобільний транспорт», не наділений законом повноваженнями щодо здійснення перевірки автостанції з питань продажу квитків. Водночас на виконання вимог закону та в межах визначених законом повноважень, з урахуванням вимог ст. 19 Конституції України, на конкурсних засадах відповідачем-2 було визначено автомобільного перевізника для обслуговування приміського автомобільного маршруту, на підтвердження чого відповідач-2 надав суду договір з додатками, додаткові угоди. При цьому суд враховує те, що на всі письмові звернення позивача відповідач-2 надав письмові відповіді з посиланнями на вимоги чинного законодавства України та в межах своїх повноважень. Тому у спірному випадку судом не було встановлено допущення відповідачем-2 бездіяльності та наявності ознак пособництва в дискримінації чи утиску в питанні щодо відмови у продажі позивачу безоплатного квитка на проїзд у приміському транспорті.
		З огляду на викладене вище, висновок Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у справі про дискримінацію від 22.02.2022 року не може вважатись доказом у розумінні приписів статей 77-80 ЦПК України. Оскільки вказаний висновок містить тільки тлумачення положень постанов Кабінету Міністрів України «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» від 17 травня 1993 року №354», «Про поширення чинності постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року №354» від 16 серпня 1994 року №555 та норм Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» без урахування фактичних обставин справи, з огляду на предмет спору та обраний позивачем спосіб захисту. При цьому питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів вирішує Конституційний Суд України.
		Таким чином, у ході судового розгляду справи судом не було встановлено наявності ознак дискримінації в діях відповідачів як однієї із складових цивільно-правового правопорушення у зв`язку з дискримінацією. З огляду на це, суд дійшов висновку, що в діях відповідачів відсутні і причинно-наслідковий зв`язок між дискримінацією та спричиненою шкодою, вина правопорушника у дискримінації, а тому відсутні і підстави для солідарного відшкодування ними моральної шкоди.
		З урахуванням викладеного вище, суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог, тому такі задоволенню не підлягають.
		З приводу вирішення питання про розподіл судових витрат зі сплати судового збору суд зазначає таке.
		Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		Відповідно до положень п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються, зокрема, особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.
		З огляду на викладені вище норми чинного законодавства України щодо сплати судового збору, судові витрати зі сплати судового збору у справі слід компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		V. Висновки суду за результатами розгляду позовної заяви.
		З огляду на викладене вище, суд дійшов висновку щодо необхідності відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій», Дніпропетровської обласної державної адміністрації про визнання дій, які становлять пряму дискримінацію через ознаки інвалідності, соціального статусу, пособництво в дискримінації, утиск та відшкодування моральної шкоди.
		З приводу вирішення питання про розподіл судових витрат зі сплати судового збору суд на підставі положень ст. 141 ЦПК України вважає за необхідне судові витрати зі сплати судового збору у справі компенсувати за рахунок держави.
		Керуючись статтями 5, 7, 10-13, 19, 23, 76-81, 89, 133, 137, 141, 209, 210, 213, 228, 229, 258, 259, 263-265, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд,
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		У задоволенні позову ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій», Дніпропетровської обласної державної адміністрації про визнання дій, які становлять пряму дискримінацію через ознаки інвалідності, соціального статусу, пособництво в дискримінації, утиск та відшкодування моральної шкоди - відмовити.
		Судові витрати зі сплати судового збору у справі компенсувати за рахунок держави.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення  до Дніпровського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
		Повний текст рішення суду складений 24.03.2023 року.
		 
		Суддя                                         Ф.М. Ханієва

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...