Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/4922/20 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 31.05.2023. Зареєстровано: 01.06.2023. Забезпечено надання загального доступу: 01.06.2023.
Дата набрання законної сили: 31.05.2023
Номер судового провадження: К/990/13399/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		31 травня 2023 року 
		м. Київ
		справа №640/4922/20
		адміністративні провадження № К/990/13399/23, № К/990/7882/23 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
		суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
		розглянувши в порядку письмового провадження касаційні скарги Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Міністерства юстиції України на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 жовтня 2022 року (суддя: Федорчук А.Б.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2023 року (судді: Аліменко В.О., Лічевецький І.О., Кучма А.Ю.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України, директора Департаменту публічного права Міністерства юстиції України Кравченко Л.М., Державного секретаря Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Київській області, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,
		УСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
		ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України, В.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України, директора Департаменту публічного права Міністерства юстиції України Кравченко Л.М., Державного секретаря Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Київській області, у якому просив:
		визнати протиправним та скасувати наказ в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України, директора Департаменту публічного права Міністерства юстиції України Кравченко Л.М. №4375/к від 26 грудня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області;
		зобов`язати Державного секретаря Міністерства юстиції України поновити ОСОБА_1 на посаді рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному повному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції;
		стягнути з Головного територіального управління юстиції у Київській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу;
		стягнути з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 500 000,00 грн.;
		допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу в сумі за один місяць.
		Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що його безпідставно звільнено з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області при тому, що фактично ліквідації Головного територіального управління юстиції у Київській області не відбулося, а відбулося лише перетворення на Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції України з передачею всіх функцій та завдань територіальних управлінь юстиції, та при якому всі працівники мають бути переведеними, а не звільненими, в тому числі і позивач. При цьому, позивачу не запропоновано іншої рівнозначної посади, а правонаступник - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції України набуло права не тільки в частині майнових прав реорганізованого органу, а і у відносинах публічної служби, в тому числі, обов`язку працевлаштування працівника або переведення його на іншу роботу. Враховуючи викладене позивач уважає, що з огляду на протиправність його звільнення, він має бути поновлений на посаді та на його користь має бути виплачений середній заробіток за час вимушеного прогулу. Крім того, позивач стверджує, що протиправними діями відповідачів йому завдано моральної шкоди в розмірі 1 500 000,00 грн.
		Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
		Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 травня 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
		Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року з урахуванням ухвали Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 грудня 2021 року про виправлення описки рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 травня 2021 року скасовано та прийнято нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.
		Визнано протиправним та скасовано наказ в.о. державного секретаря Міністерства юстиції України, директора департаменту публічного права Міністерства юстиції України Кравченко Людмили Миколаївни № 4375/к від 26 грудня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області.
		Поновлено ОСОБА_1 з 17 лютого 2020 року на посаді рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ).
		Стягнуто з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (код ЄДРПОУ: 43315602, адреса: 01001, місто Київ, провулок Музейний, 2-Д) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27 грудня 2019 року по 22 вересня 2021 року в розмірі 1 397 940, 04 грн.
		Стягнуто з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (код ЄДРПОУ: 43315602, адреса: 01001, місто Київ, провулок Музейний, 2-Д) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) завдану моральну шкоду в розмірі 37 836, 00 грн.
		В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
		Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) та стягнення з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць допущено до негайного виконання.
		Постановою Верховного Суду від 09 червня 2022 року скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 травня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року у цій справі, а справу направлено на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.
		Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у постанові від 09 червня 2022 року погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що Міністерство юстиції України порушило установлений законом порядок звільнення позивача. 
		Натомість, вирішуючи питання щодо обраного судом апеляційної інстанції способу захисту порушеного права позивача, Верховний Суд зазначив, що такий спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним. 
		У цьому зв`язку Суд зауважив, що згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 12 березня 2021 року Головне територіальне управління юстиції у Київській області припинило свою діяльність, тобто здійснення повноважень та виконання функцій з реалізації державної політики у відповідних сферах. Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області. 
		За наведених підстав Верховний Суд виснував, що правильне вирішення справи та застосування ефективного способу захисту порушеного права вимагає, щоб відповідачем за цим позовом також було Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), яке є правонаступником Головне територіальне управління юстиції у Київській області та яке припинило свою діяльність вже на час розгляду справи судом першої інстанції.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2022 року прийнято справу №640/4922/20 до свого провадження, а ухвалою суду від 18 липня 2022 року залучено у якості співвідповідача у цій справі Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ).
		Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 жовтня 2022 року адміністративний позов задоволено частково.
		Визнано протиправним та скасовано наказ в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України, директора Департаменту публічного права Міністерства юстиції України Кравченко Л.М. №4375/к від 26.12.2019 про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області.
		Поновлено ОСОБА_1 з 18 лютого 2020 року на посаді, рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управління Міністерства юстиції.
		Стягнуто з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (01001, місто Київ, провулок Музейний, 2-Д, код ЄДРПОУ 43315602) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 23 вересня 2021 року по 05 жовтня 2022 року в розмірі 853 580,90 грн.
		В іншій частині адміністративного позову - відмовлено.
		Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 з 18 лютого 2020 року на посаді, рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) та стягнення з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 69 252,79 грн. допущено до негайного виконання.
		Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, виходив з того, що норми частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, не врегульовують порядок та процедуру припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення у разі реорганізації, ліквідації державного органу, а тому до спірних правовідносин слід застосовувати законодавство про працю.
		Виходячи з наведеного, а також застосовуючи висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 26 травня 2021 року у справах № 140/90/20, № 260/261/20, від 17 червня 2021 року у справі № 240/455/20 та від 20 вересня 2021 року у справі №340/221/20, суд першої інстанції дійшов висновку, що власник або уповноважений ним орган в силу частини першої статті 40, частин першої, третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
		Установивши, що Міністерство юстиції України не запропонувало ОСОБА_1 жодної вакансії, незважаючи на те, що з моменту попередження про наступне звільнення і до фактичного його звільнення у Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції, яке є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області були наявні вакантні посади, суд першої інстанції виснував порушення відповідачами установленого законом порядку звільнення позивача та, як наслідок, незаконність такого звільнення, оформленого спірним наказом.
		Зважаючи на протиправність наказу про звільнення, ураховуючи положення частин першої-другої  статті 235 Кодексу законів про працю України,  суд першої інстанції поновив позивача на рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) з 18 лютого 2020 року.
		Розраховуючи розмір середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивача суд першої інстанції виходив з того, що часом вимушеного прогулу у спірних правовідносинах є період з 18 лютого 2020 року по дату постановлення рішення в даній справі - 05 жовтня 2022 року, оскільки постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року в частині негайного виконання про поновлення позивача на роботі не була виконана.
		Суд першої інстанції установив, що згідно з довідкою голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Київській області від 24 лютого 2020 року №75-10-25 заробітна плата позивача за два останні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата складала: жовтень 2019 року - 77    717, 56 грн., листопад 2019 року - 60    787, 82 грн. 
		Відповідно, розмір середньоденної заробітної плати позивача судом визначено у розмірі 3    221, 06 грн. (138    505, 38 грн./43 дні), а розмір середньомісячної заробітної плати у розмірі 69    252,79 грн. (138    505,38 грн./2 міс.).
		При цьому суд першої інстанції урахував, що на виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року  на користь позивача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27 грудня 2019 року по 22 вересня 2021 року в розмірі 1 397 940, 04 грн.
		Беручи до уваги викладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що на користь позивача з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) підлягає стягненню сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 23 вересня 2021 року по 05 жовтня 2022 року (з урахуванням уже стягнутої суми середнього заробітку по 22 вересня 2021 року) в розмірі 853    580,90 грн. (3    221, 06 грн.х265 днів).
		Одночасно з цим, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовної вимоги позивача про стягнення на його користь моральної шкоди у розмірі 1  500  000,00 грн., пославшись на  недоведеність позивачем того, що спірним наказом відповідача йому заподіяно моральну шкоду.
		Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2023 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 жовтня 2022 року в частині стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано та прийнято в цій частині нову постанову, якою стягнуто з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (01001, місто Київ, провулок Музейний, 2-Д, код ЄДРПОУ 43315602) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27 грудня 2019 року по 05 жовтня 2022 року в розмірі 2 673 972,00 грн., з врахуванням раніше виплачених сум.
		Суд апеляційної інстанції погодився з незаконністю звільнення позивача та необхідністю поновлення останнього на посаді та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, проте інакшим чином здійснив його розрахунок.
		Так, суд апеляційної інстанції виходив з того, що обрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача слід здійснювати за період з період з 27 грудня 2019 по 05 жовтня 2022 року.
		При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що згідно з довідкою Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 27 січня 2023 року № 24 середньоденна заробітна плата позивача становить 3 819,96 грн.
		Відповідно, розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 27 грудня 2019 по 05 жовтня 2022 року, що підлягає стягненню на користь позивача судом визначено у розмірі 2 673 972,00 грн. (700 днів (кількість робочих днів вимушеного прогулу) * 3819,96 грн. (середньоденна заробітна плата)).
		Разом з цим судом апеляційної інстанції також ураховано, що на виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року  на користь позивача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27 грудня 2019 року по 22 вересня 2021 року в розмірі 1 397 940, 04 грн.
		Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування
		У касаційній скарзі Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), покликаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю.
		Касаційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) подано з підстав, передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
		Мотивуючи заявлену підставу для касаційного оскарження скаржник зазначив, що суди попередніх інстанцій при винесенні оскаржуваних судових рішень не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування статті 235 Кодексу законів про працю України, викладені у постанові від 22 квітня 2021 року у справі № 440/395/20.
		У касаційній скарзі скаржник, з покликанням на наведену вище постанову Верховного Суду, указує, що в силу приписів статті 235 Кодексу законів про працю України судами попередніх інстанцій мало бути лише змінене формування причини звільнення.
		Скаржник зазначає, що станом на час прийняття оскаржуваного наказу 26 грудня 2019 року  Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX  абзац другий частини третьої статті 87 виключено, зокрема, виключено норму про те, що    процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Натомість, були внесені відповідні зміни, зокрема, до статті  22  та  87 Закону України «Про державну службу», якими врегульовано питання звільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини 1  статті 87 Закону України «Про державну службу».
		Скаржник переконує, що станом на час виникнення спірних правовідносин дія норм законодавства про працю, а саме, частини 2 статті  40, частин 2,  3  статті  49-2 Кодексу законів про працю України    не поширювалася на державних службовців в силу приписів частини 5  статті 40 Кодексу законів про працю України  та статей  3,  5 Закону України «Про державну службу», оскільки станом на час звільнення позивача такі правовідносини були врегульовані  статтею 22 Закону України «Про державну службу». 
		При цьому зауважує, що частина п`ята статті 22 Закону України «Про державну службу»  передбачала не обов`язок, а право суб`єкта призначення    за рішенням суб`єкта призначення    у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу перевести державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, без обов`язкового проведення конкурсу. Одночасно з цим скаржник звертає увагу на те, що суб`єкт призначення прийняв рішення здійснювати призначення в державному органі, якому передаються повноваження та функції Головного територіального управління юстиції у Київській області на вакантні посади державної служби категорії «Б» з обов`язковим проведенням конкурсу.
		Таким чином скаржник доводить, що оскаржуваний наказ в частині    припинення державної служби позивача відповідає    вимогам    статті 22 Закону України «Про державну службу»,    не порушує вимог частини 2 статті  40, частин 2,  3  статті  49-2 Кодексу законів про працю України, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин в силу приписів частини 5  статті 40 Кодексу законів про працю України  та статей  3,  5 Закону України «Про державну службу», тому відсутні підстави для поновлення позивача на посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області.
		На підставі викладеного, скаржник уважає, що суди попередніх інстанцій при формулюванні висновку про те, що відбулася не ліквідація, а реорганізація юридичної особи публічного права мали застосувати приписи статті 235 Кодексу законів про працю України лише змінити формування причини звільнення.
		Скаржник також покликається на неправильне обрахування судом апеляційної інстанції середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню на користь позивача, зазначаючи, що апеляційним судом безпідставно здійснено розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 27 грудня 2019 року, що призвело до надмірного нарахування та стягнення з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 129  878,64 грн.
		В частині порушення судом першої інстанції норм процесуального права скаржник звертає увагу на помилковість розгляду судом першої інстанції адміністративної справи № 640/4922/20 за правилами спрощеного провадження, з огляду на те, що предметом оскарження в цій справі є рішення про    звільнення з публічної служби особи, яка у значенні  Закону України «Про запобігання корупції»  займає відповідальне та особливо відповідальне становище, а також ураховуючи, що загальна сума спору перевищувала п`ятсот прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
		У доповнення, скаржник указує на те, що суди попередніх інстанцій не вирішили питання щодо безпідставного стягнення моральної шкоди на користь позивача з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) у сумі 37  836,00 грн. на виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року у цій справі.
		У касаційній скарзі Міністерство юстиції України, покликаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю.
		Касаційну скаргу Міністерством юстиції України подано з підстав, передбачених пунктами 2 та 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
		Мотивуючи заявлені підстави для касаційного оскарження скаржник указав на необхідність відступлення від висновку у подібних правовідносинах, викладеному у постановах Верховного Суду України від 04 березня 2014 року у справі № 24-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14.
		Зокрема, скаржник не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, сформованим на підставі наведених вище постанов Верховного Суду України, про те, що у даному випадку відбулася реорганізація Головного територіального управління юстиції у Київській області, а не ліквідація.
		Скаржник наполягає на тому, що у даному випадку відбулася ліквідація державної установи з переданням повноважень та функцій з реалізації державної політики іншому новому територіальному органу Міністерства юстиції України.
		У цьому контексті скаржник зауважує, що судами першої та апеляційної інстанції проігноровано та не досліджено рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2020 року у справі № 640/8794/20, залишене без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2021 року, яким надано безпосередню оцінку правовідносинам, які є об`єктом дослідження у справі № 640/4922/20 та встановлено факт ліквідації державного органу - Головного територіального управління юстиції у Київській області.
		Крім того, скаржник уважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій щодо поширення норм законодавства про працю на спірні правовідносини, зазначаючи про те, що частина п`ята статті 40 Кодексу законів про працю України на момент виникнення спірних правовідносин зазнала змін у зв`язку з набранням чинності Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», а стаття 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX.
		Виходячи з цього, скаржник доводить, що процедура звільнення державних службовців на момент виникнення спірних правовідносин була врегульована виключно Законом України «Про державну службу», яким урегульовано статус державних службовців. При цьому, скаржник зауважує, що цього Закону було виключено положення про поширення законодавства про працю на випадки звільнення у разі ліквідації чи реорганізації державного органу.
		При цьому скаржник указує, що процедура звільнення державних службовців у зв`язку з ліквідацією державного органу на момент звільнення позивача із займаної посади, визначена Законом України «Про державну службу», не передбачала обов`язку Міністерства юстиції України здійснювати пропозицію позивачу вакантних посад в державному органі. Зазначає, що аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 28 липня 2020 року у справі №640/11024/20 та від 13 жовтня 2021 року у справі №520/11687/2020.
		Також скаржник стверджує, що суд апеляційної інстанції проігнорував вимоги статей 235, 240-1 Кодексу законів про працю України, та поновлюючи позивача у Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) на рівнозначній посаді фактично перебрав на себе повноваження суб`єкта призначення та знехтував результатами конкурсу, за результатами якого позивач не був визначений переможцем на зайняття вакантних посад в міжрегіональних територіальних органах Міністерства юстиції України.
		У цьому сенсі скаржник звертає увагу на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо можливості поновлення звільненого на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» працівника на посаді, якої він не обіймав до звільнення.
		Позиція інших учасників справи
		Від позивача - ОСОБА_1 надійшли відзиви на касаційні скарги, у яких останній просить у задоволенні касаційних скарг Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) та Міністерства юстиції України відмовити.
		Рух касаційної скарги
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 березня 2023 року (судді: Загороднюк А.Г., Єресько Л.О., Соколов В.М.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 жовтня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2023 року у цій справі.
		Ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2023 року (суддя: Загороднюк А.Г.) з урахуванням ухвали від 25 квітня 2023 року про внесення виправлень зупинено виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 жовтня 2022 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2023 року в частині стягнення з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 27 грудня 2019 року по 05 жовтня 2022 року, крім суми стягнення за один місяць, що підлягає негайному виконанню до закінчення перегляду в касаційному порядку.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 квітня 2023 року відмовлено у задоволенні заяви Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві про роз`яснення ухвали Верховного Суду від 24 березня 2023 року у справі №640/4922/20.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 травня 2023 року (судді: Загороднюк А.Г., Єресько Л.О., Соколов В.М.) визнано поважними причини пропуску Міністерством юстиції України строку на касаційне оскарження рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 жовтня 2022 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2023 року   та поновлено цей строк; відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 жовтня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2023 року у цій справі.
		Ухвалою Верховного Суду (суддя: Загороднюк А.Г.) від 30 травня 2023 року призначено справу до розгляду.
		Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
		28 квітня 2016 року позивача наказом Міністерства юстиції України №2190/к від 27 квітня 2016 року призначено на посаду начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області.
		В подальшому,    постановою Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції»    прийнято рішення ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1 (п. 1 Постанови); утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2 (п. 2 Постанови), зокрема Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції України (м. Київ).
		До Переліку територіальних органів Мін`юсту, що ліквідуються (додаток №1 до постанови), включено Головне територіальне управління юстиції у Київській області.
		23 жовтня 2019 року позивачу вручено попередження про наступне вивільнення на підставі    постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року №870.
		26 грудня 2019 року видано наказ Міністерства юстиції України №4375/к, підписаний в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України Кравченко Л.М., про звільнення позивача з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області на підставі п.1-1 частини 1    статті 87 Закону України «Про державну службу»    у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області.
		30 січня 2020 року позивача ознайомлено з наказом Міністерства юстиції України №4375/к від 26 грудня 2019 року, що підписаний в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України Кравченко Л.М. про його звільнення.
		17 лютого 2020 року позивача звільнено з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області на підставі п.1-1 частини 1    статті 87 Закону України «Про державну службу»    у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області.
		Незгода позивача із вказаним наказом про звільнення, зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом.
		ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ 
		Відповідно до частини другої  статті 19 Конституції України  органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені  Конституцією  та законами України.
		Стаття 43 Конституції України передбачає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, визначено  Законом України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу»  (далі - Закон України «Про державну службу», у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин).
		Відповідно до  статті 5 Закону України «Про державну службу»  правове регулювання державної служби здійснюється  Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
		Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
		Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
		Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу»  державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення відповідно до статті 87 цього Закону.
		Згідно з частиною першою статті 87 Закону України «Про державну службу»  підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: 
		1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
		1-1) ліквідація державного органу;
		2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
		3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;
		4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
		Частиною четвертою статті 87 Закону України «Про державну службу» встановлено, що у разі звільнення з державної служби на підставі  пункту 1  частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.
		Відповідно до частини п`ятої статті 87 Закону України «Про державну службу» наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Відповідно до частини першої  статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України  суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга  статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України).
		Предметом спору у справі є звільнення державного службовця з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області. Підстава звільнення -    пункт 1-1 частини першої статті 87  Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області.
		Підставою для прийняття Міністерством юстиції України рішення про звільнення позивача, реалізованого оскаржуваним наказом, слугувала постанова Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції», якою постановлено ліквідувати, зокрема Головне територіальне управління юстиції у Київській області.
		Суди першої та апеляційної інстанцій, приймаючи оскаржувані рішення, дійшли висновку про незаконність звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з ліквідацією державного органу. Зокрема, суд апеляційної інстанції погодився з доводами позивача, що у даному випадку відбулася реорганізація Головного територіального управління юстиції у Київській області, а не ліквідація юридичної особи публічного права.
		Наполягаючи на правомірності оскаржуваного наказу, Міністерство юстиції України, головним чином, указує на те, що на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» відбулася ліквідація Головного територіального управління юстиції у Київській області з переданням повноважень та функцій з реалізації державної політики іншому новому територіальному органу Міністерства юстиції України.
		Надаючи оцінку наведеним доводам касаційної скарги Міністерства юстиції України, колегія суддів уважає за необхідне зазначити наступне.
		Ліквідація юридичної особи публічного права, на відміну від ліквідації юридичних осіб приватного права, має певні особливості, що обумовлені відмінностями в їхньому правовому статусі.
		Правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого або внаслідок припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції (постанова Верховного Суду у від 12 червня 2018 року у справі № 2а-23895/09/1270).
		Верховний Суд у подібних за змістом правовідносинах вже вирішував питання публічного правонаступництва для цілей визначення обставин припинення юридичної особи: ліквідація чи реорганізація (приміром, у постановах від 22 квітня 2021 року у справі № 440/395/20, від 17 червня 2021 року у справі № 240/455/20).
		Відповідаючи на це питання, Верховний Суд виходив з того, що особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган.
		Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою.
		У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їхньої передачі іншим органам виконавчої влади.
		Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.
		На підставі викладеного Верховний Суд у наведених справах дійшов висновку, що для вирішення питання про те, що саме мало місце - ліквідація юридичної особи публічного права чи її реорганізація, необхідно надати оцінку правовому акту, який став підставою ліквідації, зокрема на предмет того, чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший державний орган виконавчої влади.
		Підґрунтям такого підходу є правова позиція Верховного Суду України, сформована у постановах від 17 жовтня 2011 року у справі № 21-237а11, від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справа №21-484а14, від 19 січня 2016 року у справі №810/1783/13-а, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
		Ця позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 10 жовтня 2018 року у справі №816/979/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 826/25887/15, від 17 липня 2019 року у справі № 820/2932/16, від 26 травня 2021 року у справі № 140/90/20 та інш.
		Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» (далі - Постанова №870) вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1.
		Згідно з пунктом 2 Постанови №870 вирішено утворити як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2.
		Відповідно до пункту 3 Постанови №870 територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов`язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції; здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією територіальних органів згідно з пунктом 1 цієї постанови та утворенням міжрегіональних територіальних органів згідно з пунктом 2 цієї постанови, покладається на Міністерство юстиції; міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1, зокрема: Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) - Головного територіального управління юстиції у Київській області, Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Головного територіального управління юстиції у Черкаській області.
		Згідно із приписами пункту 3 Положення про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 23 червня 2011 року № 1707/5, основними завданнями Головного територіального управління юстиції є: реалізація державної правової політики, державної політики з питань банкрутства, у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, державної реєстрації статутів територіальних громад сіл, селищ, міст, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації; забезпечення реалізації державної політики у сферах організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб); внесення на розгляд Мін`юсту пропозицій щодо формування та реалізації політики у зазначених сферах; забезпечення роботи нотаріату; експертне забезпечення правосуддя; протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (щодо нотаріусів, адвокатів, адвокатських бюро та об`єднань, суб`єктів господарювання, що надають юридичні послуги (крім осіб, що надають послуги в рамках трудових відносин)); здійснення в межах повноважень міжнародно-правового співробітництва. 
		Наказом Міністерства юстиції України від 23 жовтня 2019 року №3228/5 «Про внесення змін до деяких наказів Міністерства юстиції України» внесено зміни до наказу Міністерства юстиції України від 23 вересня 2011 року №1707/5 та затверджено зміни до Положення про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого наказом №1707/5 від 23 вересня 2011 року. Відповідно до зазначених змін, серед іншого, у тексті Положення слова «Головне територіальне управління юстиції» в усіх відмінках і числах замінено словами «Міжрегіональне управління» у відповідних відмінках і числах.
		Пунктом 3 Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 23 червня 2011 року № 1707/5, визначено, що основними завданнями міжрегіонального управління є: реалізація державної правової політики, державної політики з питань банкрутства, у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, державної реєстрації статутів територіальних громад сіл, селищ, міст, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації; забезпечення реалізації державної політики у сферах організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб); внесення на розгляд Мін`юсту пропозицій щодо формування та реалізації політики у зазначених сферах; забезпечення роботи нотаріату; експертне забезпечення правосуддя; протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (щодо нотаріусів, адвокатів, адвокатських бюро та об`єднань, суб`єктів господарювання, що надають юридичні послуги (крім осіб, що надають послуги в рамках трудових відносин)); здійснення в межах повноважень міжнародно-правового співробітництва.
		Наказом Міністерства юстиції України від 28 грудня 2019 року № 4364/5 на підставі пропозиції Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 27 грудня 2019 року № 531/10-19 погоджено забезпечення ним повноважень та виконання функцій, визначених Положенням про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 року № 1707/5, та іншими нормативно-правовими актами, з 28 грудня 2019 року. У зв`язку з цим Головне територіальне управління юстиції у Київській області припинило з 28 грудня 2019 року здійснення повноважень та виконання функцій з реалізації державної політики у відповідних сферах. 
		Аналіз наведених нормативно-правових актів дає підстави для висновку, що Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) має аналогічний правовий статус, що й Головне територіальне управління юстиції у Київській області, продовжило виконання його функцій та є його правонаступником.
		При цьому, не зважаючи на те, що компетенція новоствореного органу розповсюджується на територію кількох областей, на відміну від Головного територіального управління юстиції у Київській області, про що зазначає у касаційній скарзі Міністерство юстиції України, завдання та функції, які виконує новостворений орган та які виконувало Головне територіальне управління юстиції, є аналогічними та визначені Положенням, затвердженим наказом Міністерства юстиції України №1707/5 від 23 червня 2011 року.
		В мотивувальній частині постанови від 09 червня 2022 року у цій справі Верховний Суд підтвердив висновок про те, що  Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області.
		На підставі викладеного, зважаючи на висловлену Верховним Судом правову позицію щодо вирішення питання публічного правонаступництва для цілей визначення обставин припинення юридичної особи, колегія суддів констатує, що внаслідок реалізації приписів Постанови №870 мала місце реорганізація Головного територіального управління юстиції у Київській області як юридичної особи публічного права із передачею її функцій новоствореному органу - Центральному міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції (м. Київ).
		Таким чином, колегія суддів уважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про те, що у цьому випадку відбулася саме реорганізація, а не ліквідація юридичної особи публічного права - Головного територіального управління юстиції у Київській області.
		При цьому, Суд уважає необґрунтованими покликання скаржника - Міністерства юстиції України на безпідставне неврахування судами попередніх інстанцій висновків судів першої та апеляційної інстанції у справі №640/8794/20 щодо встановлення факту ліквідації Головного територіального управління юстиції у Київській області, оскільки в силу вимог частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Суд також критично оцінює доводи касаційної скарги Міністерства юстиції України у якості підстави для касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України щодо необхідності відступлення від висновку, викладеному Верховним Судом України у постановах від 04 березня 2014 року у справі № 24-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14.
		Суд звертає увагу, що в пункті 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України мова йде лише про можливість відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. 
		Своєю чергою, заявником касаційної скарги не наведено жодного аргументу необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, які були застосовані судом апеляційної інстанції.
		У світлі встановлених вище обставин реорганізації Головного територіального управління юстиції у Київській області Суд уважає за доцільне надати оцінку доводам касаційних скарг Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) та Міністерства юстиції України в частині поширення законодавства про працю на спірні правовідносини.
		Доводи касаційних скарг у цій частині ґрунтуються на тому, що на час звільнення ОСОБА_1 такі нормативно-правові акти як  Закон України «Про державну службу» та Кодекс законів про працю України  зазнали значних змін у зв`язку із набранням чинності  Законом України    від 19 вересня 2019 року № 117-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади»  та  Закону України від 19 вересня 2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури»  з 25 вересня 2019 року. Зокрема, були внесенні зміни до  Закону України «Про державну службу», в тому числі до статей 22 та 87 (перша частина останньої була доповнена пунктом 1-1), які регулювали підстави та порядок припинення державної служби.
		Водночас, у зв`язку із набранням чинності  Законом № 113-IX  з 25 вересня 2019 року змін зазнала  стаття 40 Кодексу законів про працю України, шляхом доповнення її частиною п`ятою, згідно з приписами якої особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього  Кодексу, встановлюються  законом, що регулює їхній статус.
		На переконання скаржників частина п`ята  статті 40 Кодексу законів про працю України  (на час виникнення спірних правовідносин) виключає державних службовців із під дії трудового законодавства, а тому правові підстави припинення державної служби регулюються виключно  Закону України «Про державну службу», яким урегульовано статус державних службовців. Однак, таке твердження скаржників є безпідставним, з огляду на наступне.
		Так, 25 вересня 2019 року набрав чинності  Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року №117-IX, який мав на меті спрощення порядку прийняття на державну службу та розширення підстав її припинення з метою швидкого та ефективного перезавантаження державної влади в Україні.
		Внаслідок цих законодавчих змін частиною першою  статті 87 Закону України «Про державну службу»  (у редакції підпункту 53 пункту 6 розділу I  Закону № 117-ІХ) виокремлені дві підстави припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення:
		- скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу (пункт 1 частини першої);
		- ліквідація державного органу (пункт 1-1 частини першої).
		Законом України «Про державну службу»  були також виключені положення абзаців першого і другого частини третьої статті 87  Закону України «Про державну службу», які стосувалися застосування до державних службовців законодавства про працю та допускали звільнення з підстав реорганізації або ліквідації державного органу лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.
		У свою чергу ретроспективний аналіз положень  Закону України «Про державну службу» дає підстави для висновку, що  стаття 87 цього Закону  до набрання чинності  Законом №117-IX  (до 25 вересня 2019 року) визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.
		Одночасно із набранням чинності Законом № 117-IX набрав чинності  Закон №113-IX, яким  статтю 40 Кодексу законів про працю України  доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього  Кодексу, встановлюються  законом, що регулює їхній статус».
		З аналізу вищевказаних законодавчих змін вбачається, що зміст статті 87  Закону України «Про державну службу» (у редакції  Закону № 117-IX) дає підстави для висновку про те, що відповідні питання стосовно особливостей вивільнення працівників у разі реорганізації, ліквідації державного органу нормами спеціального  закону  не врегульовано, що свідчить про необхідність застосування положень законодавства про працю.
		Окрім того, виключення зі статті 87  Закону України «Про державну службу» бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті не вказує на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи частини третьої  статті 5 цього Закону та неврегульованість цим Законом відповідних правовідносин.
		Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі №140/90/20.
		Приписи частини четвертої  статті 40 Кодексу законів про працю України  вказують лише на можливість врегулювання спеціальним  законом  особливостей застосування порядку звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом першим частини першої цієї статті.
		Аргументованість застосування законодавства про працю до спірних правовідносин, підтверджують наступні зміни до цієї статті, внесені згідно із  Законами України від 14 січня 2020 року № 440-ІХ  та  від 23 лютого 2021 року № 1285-ІХ, якими законодавець визначав особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої статті 87  Закону України «Про державну службу», зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю.
		У цій справі колегія суддів також уважає за необхідне підкреслити, що відносини публічної служби в основі своєї правової природи є наслідком реалізації не тільки права на участь в управлінні державними справами через забезпечення доступу до державної служби, визначеного  статтею 38 Конституції України, але і права на працю, оскільки перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації права на працю, закріпленого у  статті 43 Конституції України, а тому за правовою позицією Верховного Суду України, сформованою у постанові від 06 листопада 2013 року у справі № 21-389а13, до відносин публічної служби застосовуються норми трудового законодавства в частині неврегульованій спеціальним законодавством.
		Усталеною є також судова практика субсидіарного застосування приписів  Кодексу законів про працю України  у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу яких виник спір, у значенні різновиду аналогії  закону  як засобу подолання прогалин спеціального законодавства.
		Суд зазначає, що підстави припинення державної служби у зв`язку з ліквідацією чи реорганізацією державного органу за своєю правовою природою відповідають ознакам вивільнення працівників, що ґрунтується на загальних підставах звільнення за пунктом 1 частини першої  статті 40 Кодексу законів про працю України.
		Відповідно до пункту 1 частини першої  статті 40 Кодексу законів про працю України  трудовий договір, укладений на невизначений термін, а також терміновий трудовий договір до закінчення терміну його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим їм органом у разі змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників.
		Процедура вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої  статті 40 Кодексу законів про працю України  (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників) регламентована положеннями частини другої статті  40, статей  42,  49-2  цього  Кодексу, що містять юридичні гарантії забезпечення прав працівників від незаконного звільнення та сприяння у збереженні роботи, до яких можна віднести обов`язок роботодавця попередити працівника про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці та вчинити дії щодо працевлаштування працівника, в тому числі з урахуванням переважного права на залишення на роботі, а також заборону на звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності або відпустки, крім випадку повної ліквідації підприємства, установи, організації.
		Отже, враховуючи відсутність на момент виникнення спірних правовідносин у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості вивільнення державних службовців у разі реорганізації, ліквідації державного органу, незважаючи на виключення зі статті 87  Закону України «Про державну службу» бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин вищевказаних положень  Кодексу законів про працю України.
		Верховний Суд у постанові від 21 вересня 2021 року (справа №340/221/20) наголосив, що можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.
		Тобто роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
		Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі №826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18).
		При цьому, Верховний Суд звертає увагу, що такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.
		Вказана правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 807/3588/14, від 27 травня 2020 року у справі № 813/1715/16.
		За змістом частини п`ятої статті 22 і пункту 2 частини першої статті 41 Закону України «Про державну службу» працевлаштування державного службовця у випадку реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу передбачає його переведення на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу. Переведення у такому випадку відбувається за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.
		Водночас застосування законодавцем у наведених положеннях Закону України «Про державну службу» слова «може», підтверджує виключне право адміністративного розсуду суб`єкта призначення на переведення державного службовця без обов`язкового проведення конкурсу та жодним чином не увільняє його від обов`язку дотриматися процедури вивільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби у разі реорганізації державного органу.
		Тож при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших територіальних органів Міністерства юстиції України, відповідний територіальний орган Міністерства юстиції України як юридична особа публічного права, з якою позивач перебував у трудових відносинах, мав додержуватися установленого Кодексу законів про працю України порядку вивільнення працівників, в основу якого покладено вимогу щодо сприяння збереження роботи працівників ліквідованої (реорганізованої) установи.
		Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 26 травня 2021 року у справі № 140/90/20, від 17 червня 2021 року у справі № 240/455/20, від 06 липня 2021 року у справах № 640/3456/20 та № 640/1627/20, від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20, у яких правовідносини є подібними. Підстави для відступу від цієї позиції у цій справі відсутні.
		Натомість, як установлено судом першої інстанції, Міністерство юстиції України не запропонувало ОСОБА_1 жодної вакансії, незважаючи на те, що з моменту попередження про наступне звільнення і до фактичного його звільнення у Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ), яке є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області були наявні вакантні посади.
		З наведеного слідує висновок, що Міністерство юстиції України порушило установлений законом порядок звільнення позивача у контексті виконання вимог статті 49-2 Кодексу законів про працю України одночасно із попередженням про наступне вивільнення, відповідно не можуть бути визнані законними подальші дії відповідача щодо звільнення ОСОБА_1 , незважаючи на наступні зміни, внесені до Кодексу законів про працю України та Закон України «Про державну службу».
		Ураховуючи викладене, Верховний Суд уважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про те, що порушення відповідачем установленого  законом  порядку звільнення позивача свідчить про незаконність такого звільнення, що в силу частин першої і другої  статті 235 Кодексу законів про працю України  є підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Надаючи оцінку аргументам касаційної скарги Міністерства юстиції України щодо незаконного поновлення судами попередніх інстанцій ОСОБА_1 на рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ), колегія суддів зазначає наступне.
		В силу вимог частини першої  статті 235 Кодексу законів про працю України скасування наказу про звільнення працівника із займаної посади є підставою для його поновлення на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині першій  статті 235 Кодексу законів про працю України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.
		Поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. Незаконно звільнений працівник не поновлюється на попередній роботі лише тоді, коли повністю ліквідоване підприємство, установа, організація, що допустили таке незаконне звільнення.
		У цій справі судами попередніх інстанцій установлено, що Головне територіальне управління юстиції у Київській області, в якому працював позивач та з якого його було незаконно звільнено, реорганізовано шляхом приєднання до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) та припинено в установленому законодавством порядку. Тож поновити позивача на раніше займану посаду або на посаду державної служби у припиненій внаслідок реорганізації установі об`єктивно неможливо.
		Верховний Суд вирішуючи схожі спори в частині поновлення незаконно звільнених працівників в структурах державних органів, які внаслідок процесів реформування державних органів періодично змінюють свою структуру шляхом ліквідації чи реорганізації старих органів та утворення нових, виходить із особливостей публічного правонаступництва.
		У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 2а-15057/09/2670 Верховний Суд указав, що публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов`язків одного суб`єкта права іншому. При цьому, обов`язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід до правонаступника обов`язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів.
		У цьому разі, при реорганізації до правонаступника переходять права та обов`язки юридичної особи, які стосуються не лише майнових правовідносин, але і правовідносин з приводу проходження публічної служби, зокрема, в частині продовження дії трудового договору з працівниками.
		Такий підхід ґрунтується на конституційних принципах безперервності процесу державного управління та відповідальності держави перед людиною за свою діяльність.
		Слід констатувати, що у даному випадку внаслідок реорганізації територіальних органів Міністерства юстиції України шляхом ліквідації як юридичних осіб публічного права територіальні органи Міністерства України зі створенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України, повним правонаступником усіх прав та обов`язків Головного територіального управління юстиції у Київській області з моменту внесення до Єдиного державного реєстру запису про припинення останньої є Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ).
		У свою чергу Верховний Суд погоджується із доводами скаржника, що повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.
		Повноваження щодо призначення працівника на відповідну посаду, згідно із затвердженим штатним розписом у новоутвореній юридичній особі, яка є правонаступником роботодавця, є винятковою компетенцією відповідача і суд, як орган, що розглядає трудовий спір не повинен і не може втручатися у здійснення його дискреційних повноважень.
		У постановах від 28 лютого 2019 року у справі № 817/860/16, від 24 лютого 2021 року у справі № 160/9760/19 Верховний Суд висловлював правову позицію, яка полягає у тому, що коли поновити позивача на посаді, з якої його звільнили і якої (формально) вже немає, неможливо, то належним способом захисту порушеного права може бути поновлення на посаді, аналогічній тій, з якої її звільнили, і яка існує на дату поновлення.
		Суд послідовно наголошує на тому, що спосіб захисту порушеного права безпосередньо повинен бути пов`язаний з подальшою можливістю виконати судове рішення і є ефективним тоді, коли може забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
		У постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 808/2741/16 Верховний Суд сформував правову позицію, згідно з якою у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розкладу - ввести скорочену посаду, а якщо підприємство, установу реорганізовано - рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником.
		Ця позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 травня 2021 року у справі № 0840/3202/18 та від 11 серпня 2021 року у справі № 821/549/17.
		Виходячи із специфіки даної категорії публічно-правових спорів, поняття «попередня робота» слід трактувати дещо ширше, зокрема, як обсяг та перелік функціональних завдань та обов`язків працівника, його повноважень та відповідальності за відповідною посадою.
		З огляду на встановлені в цій справі обставини, звільнення позивача із займаної посади було неправомірним і є втручанням у його права. Водночас поновити позивача на раніше займану посаду об`єктивно неможливо, оскільки державний орган, з якого відбулося незаконне звільнення позивача реорганізовано. Тому в контексті спірних правовідносин є виправданим і обґрунтованим обраний судами попередніх інстанцій спосіб захисту порушеного права позивача.
		Колегія суддів уважає за необхідне зауважити, що поновити позивача на рівнозначній посаді Головного територіального управління юстиції у Київській області, як зазначено судами попередніх інстанцій у оскаржуваних судових рішеннях, не слід розуміти як зобов`язання поновити саме на таку саму посаду, з якої звільнили позивача. Колегія суддів бере до уваги, що зайняття певних посад державної служби має свої особливості (визначені законом), зокрема, коли призначення на відповідну посаду можливо винятково за результатами конкурсу.
		Водночас у площині цього спору йдеться не стільки про назву посади державної служби і коло повноважень за цією посадою, скільки про необхідність відновити порушене право позивача працювати на посаді державної служби в тому органі (установі), з посади у якому її було неправомірно звільнено, з урахуванням, зокрема (але не виключно) її фаху, освітньо-кваліфікаційного рівня, категорії раніше займаної посади.
		Подібний підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 11 червня 2020 року у справі № 826/5602/16.
		Тож за встановлених обставин та наведеного правого регулювання Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) має своїм обов`язком вжити заходів для поновлення ОСОБА_1 на посаді державної служби.
		Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі №826/5602/16, від 09 грудня 2021 року у справі № Начало формы
		340/588/20. 
		Конец формы
		Принагідно колегія суддів уважає за доцільне зазначити, що зміна структури і штатного розпису установи, у тому числі і у наслідок реорганізації такої установи, після звільнення працівника не позбавляє роботодавця можливості внесення до штатного розпису необхідних змін з метою виконання рішення суду про поновлення незаконно звільненого працівника та (або) переведення працівника на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду.
		Доводи скаржника - Міністерства юстиції України щодо обставин участі позивача у конкурсі на зайняття посад державної служби у міжрегіональних територіальних органах Міністерства юстиції України не спростовують зазначених висновків. Понад те, такі аргументи не охоплюються предметом доказування у цій справі.
		Також необґрунтованими є покликання скаржника - Міністерства юстиції України на положення статті 240-1 Кодексу законів про працю України, згідно з якими, у разі неможливості поновлення незаконно звільненого працівника на попередній роботі внаслідок його ліквідації, орган, який розглядає трудовий спір лише зобов`язує ліквідаційну комісію або власника виплатити працівникові заробітну платну за весь час вимушеного прогулу, з огляду на те, що у цьому випадку відбулась реорганізація органу з одночасним створенням його правонаступника, а тому приписи  статті 240-1 Кодексу законів про працю України до обставин, які склались у цій справі, застосуванню не підлягають.
		Щодо покликань скаржника - Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на те, що при винесенні оскаржуваних судових рішень не було враховано висновки Верховного Суду щодо застосування частини третьої  статті 235 Кодексу законів про працю України, викладені у постанові від 22 квітня 2021 року у справі № 440/395/20, то колегія суддів зазначає, що у зазначеній справі Верховний Суд не надавав оцінку правомірності звільнення позивачки на відміну від цієї справи, та підстави касаційного оскарження є відмінними.
		Надаючи оцінку доводам касаційної скарги Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про неправильне обрахування судом апеляційної інстанції розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню з останнього на користь ОСОБА_1 , колегія суддів зазначає наступне.
		Так, нормами частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України закріплено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Середній заробіток працівника відповідно до статті 27 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» визначається за правилами, передбаченими Порядком №100 (далі - у редакції, чинній у періоді вимушеного прогулу позивача до 11 грудня 2020 року), який застосовується також у випадках вимушеного прогулу (підпункт «з» пункту 1 цього Порядку).
		Відповідно до абзацу 3 пункту 2 розділу ІІ цього Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.
		Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 розділу IV Порядку № 100).
		Колегія суддів зауважує, що доводи касаційної скарги Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) не містять незгоди із застосованим судом апеляційної інстанції розміром середньомісячної заробітної плати позивача за останні два календарні місяці роботи, що передували його звільненню, а також розміром середньоденної заробітної плати позивача, а тому у цій частині їх визначення оцінка судом касаційної інстанції не надається.
		Незгода скаржника за доводами касаційної скарги стосується застосуванням судом апеляційної інстанції при визначенні суми середнього заробітку  за час вимушеного прогулу позивача періоду з 27 грудня 2019 року по 17 лютого 2020 року. 
		Позиція скаржника полягає у тому, що незважаючи на дату оскаржуваного наказу датою звільнення позивача є 17 лютого 2020 року, поновлено ОСОБА_1 судами попередніх інстанцій на посаді, рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) з 18 лютого 2020 року, відповідно час вимушеного прогулу позивача має обчислюватись з 18 лютого 2020 року.
		Колегія суддів зазначає, що вимушеним прогулом є час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не виконував трудові функції та не отримував заробітну плату.
		Судами попередніх інстанцій установлено, оскаржуваним наказом Міністерства юстиції України від 26 грудня 2019 року № 4375/к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 17 лютого 2020 року.
		Відповідно до положень  статті 241-1 Кодексу законів про працю України  строки виникнення і припинення трудових прав та обов`язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк.
		У пункті 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок передбачено, що днем звільнення вважається останній день роботи.
		Виходячи з цього, 17 лютого 2020 року був останнім оплачуваним робочим днем позивача, а відтак час вимушеного прогулу слід обраховувати з 18 лютого 2020 року.
		Поновлено на роботі позивача було постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року.
		Разом з цим, колегія суддів ураховує, що постановою Верховного Суду від 09 червня 2022 року скасовано постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року у цій справі, а справу направлено на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.
		Так, позивача поновлено на роботі рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 жовтня 2022 року.
		При цьому, як зазначив суд першої інстанції за результатами повторного розгляду цієї справи, позивач не був поновлений на посаді, рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) на виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року.
		Викладене свідчить, що вимушений прогул у спірних правовідносинах у зв`язку з незаконним звільненням позивача, відповідно до  статті 235 Кодексу законів про працю України, тривав  з  18 лютого 2020 року по 05 жовтня 2022 року.
		За таких обставин сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 підлягає обчисленню за період з 18 лютого 2020 року по 05 жовтня 2022 року.
		Судом апеляційної інстанції з`ясовано, що відповідно до довідки Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 27 січня 2023 року № 24 середньоденна заробітна плата позивача становить 3819,96 грн.
		Кількість днів вимушеного прогулу, які підлягають оплаті за період з 18 лютого 2020 року по 05 жовтня 2022 року складає 659 робочих днів.
		Таким чином сума середнього заробітку позивача, яка підлягає стягненню з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) за період з 18 лютого 2020 року по 05 жовтня 2022 року складає 2  517 353,64 грн. (659 робочих днів х 3819,96 грн.).
		При цьому, як з`ясовано судами попередніх інстанцій, відповідно до оригіналу виконавчого листа від 01 листопада 2021 року № 640/4922/20, виданого на виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року, про стягнення з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 27 грудня 2019 року по 22 вересня 2021 року у розмірі 1  397  940,04 грн., на користь позивача 25 листопада 2021 року стягнуто 1 397 940,04 грн.
		Колегія суддів зауважує, що сума середнього заробітку у розмірі 1  397  940,04 грн., що стягнута на користь позивача на виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року обрахована за період з 27 грудня 2019 року по 22 вересня 2021 року.
		Водночас, колегія суддів зазначає, що період з 27 грудня 2019 року по 17 лютого 2021 року під час обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача було враховано  апеляційним судом помилково, у зв`язку з чим такий період підлягає виключенню.
		З урахуванням установленої судом апеляційної інстанції суми середньоденної заробітної плати позивача (3819,96 грн) і кількості робочих днів у розрахунковому періоді (35 днів), сума середнього заробітку за період з 27 грудня 2019 року по 17 лютого 2021 року становить 133  698,60 грн. (35 робочих днів х 3819,96 грн)
		Таким чином, враховуючи вищенаведене, Верховний Суд дійшов переконання, що стягненню з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь позивача підлягає сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 18 лютого 2020 року по 05 жовтня 2022 року у розмірі 985 715,00 грн. ( 2  517 353,64 грн. (сума середнього заробітку за період з 18 лютого 2020 року по 05 жовтня 2022 року, що підлягає виплаті позивачу) - 1 397 940,04 грн (сума виплачених позивачу коштів за виконавчим листом) - 133  698,60 грн (сума помилково нарахованого середнього заробітку за період з 27 грудня 2019 року по 17 лютого 2020 року) = 985 715,00 грн).
		Зважаючи на помилковість визначення судом апеляційної інстанції суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про обґрунтованість касаційної скарги Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) у цій частині, у зв`язку з чим уважає на необхідне скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2023 року в частині вимог щодо стягнення середнього заробітку, та ухвалити у цій частині нове судове рішення.
		Стосовно доводів касаційної скарги Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про помилковість розгляду цієї справи за правилами спрощеного провадження, колегія суддів зауважує наступне.
		Положеннями статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
		Відповідно до пункту 1 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні  Закону України «Про запобігання корупції»  займають відповідальне та особливо відповідальне становище.
		Згідно з приміткою до  статті 51-3 Закону України «Про запобігання корупції»  (у редакції, чинній станом на момент розгляду цієї справи судом першої інстанції)  до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище віднесено, зокрема, осіб, посади яких належать до посад державної служби категорії «А» або «Б».
		Відповідно до пункту 2 частини другої  статті 6 Закону України «Про державну службу»  до категорії «Б» належать посади керівників структурних підрозділів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та інших державних органів, їх заступників, керівників територіальних органів цих державних органів та їх структурних підрозділів, їх заступників.
		Як установлено судами попередніх інстанцій та убачається з матеріалів справи, спір у цій справі виник у зв`язку з перебуванням позивача на посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області.
		Отже, ця справа є адміністративною справою щодо проходження публічної служби позивачем, посада якого входить до переліку осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, у розумінні  Закону України «Про запобігання корупції», а відтак не є малозначною. 
		Проте ця обставина автоматично не наділяє цю справу ознаками справи, що має виняткову складність і вимагає її розгляду із застосуванням особливостей загального позовного провадження.
		Частинами другою-третьою  статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
		При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
		У свою чергу, частиною четвертою  статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України  передбачено вичерпний перелік справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження, а саме справи у спорах:  1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
		Отже, за загальним правилом, будь-яка справа може розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження, за винятком справ, які обов`язково мають бути розглянуті в порядку загального позовного провадження.
		Перелік справ, що не можуть розглядатися у порядку спрощеного позовного провадження, визначено у частині четвертій статті 12 та частині четвертій статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України.
		Верховний Суд зазначає, що справи пов`язані з проходженням публічної служби службовими особами, які, у розумінні  Закону України «Про запобігання корупції», займають відповідальне або особливо відповідальне становище, до вказаного переліку не відносяться, а тому суд, беручи до уваги передбачені частиною третьою  статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України  чинники, може розглянути її як за правилами загального позовного провадження, так і за правилами спрощеного позовного провадження, якщо дійде такого висновку.
		Відтак, аргументи касаційної скарги про обов`язковість розгляду справи щодо проходження служби службовими особами, які займають відповідальне або особливо відповідальне становище виключено за правилами загального позовного провадження є необґрунтованими.
		Разом з цим, Суд уважає слушними доводи скаржника про те, що заявлена позивачем вимога про стягнення моральної шкоди у розмірі 1  500  000,00 грн., що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб згідно з Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» від 11 листопада 2018 року №2629-VIII, виключає у розумінні згаданих вище статей можливість розгляду цієї справи у порядку спрощеного позовного провадження.
		Понад те, Верховний Суд звертає увагу, що розгляд судом справи в порядку спрощеного позовного провадження, яка за своїми ознаками має розглядатися в порядку загального позовного провадження, за змістом частини третьої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства (у редакції, чинній на момент розгляду цієї справи судами попередніх інстанцій) не визначений серед переліку порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення.
		Скаржником, у свою чергу, не наведено обґрунтувань про те, яким чином розгляд судом першої інстанції цієї справи в порядку спрощеного позовного провадження вплинув на правильність та повноту обставин у цій справи.
		Тому, з огляду на приписи частини другої  статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України  про те, що порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення, зазначене вище порушення норм процесуального права не може бути підставою для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень.
		Щодо покликань Центрального міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) на те, що суди попередніх інстанцій не вирішили питання щодо безпідставного стягнення з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь позивача моральної шкоди у сумі 37  836,00 грн., вчиненого на виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року у цій справі при первинному розгляді справи, колегія суддів звертає увагу, що такі вимоги можуть бути вирішені у порядку статті 380 Кодексу адміністративного судочинства України.
		При цьому колегія суддів указує, що Верховний Суд у цій справі своєю постановою від 09 червня 2022 року скасував постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року, а тому підстави для надання правової оцінки висновкам суду апеляційної інстанції, викладеним у постанові від 22 вересня 2021 року, під час касаційного розгляду відсутні.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
		Відповідно до частини 1  статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених  статтею 341 цього Кодексу  межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
		Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення  закону  або застосування  закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування  закону, який підлягав застосуванню (частина третя  статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України).
		Відповідно до частини першої  статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
		З огляду на те, що суд апеляційної інстанції порушив норми матеріального права щодо визначення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2023 року в частині позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку, з ухваленням у цій частині нового судового рішення. В іншій частині оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.
		Як зазначалося вище, ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2023 року з урахуванням ухвали від 25 квітня 2023 року про внесення виправлень зупинено виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 жовтня 2022 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2023 року в частині стягнення з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 27 грудня 2019 року по 05 жовтня 2022 року крім суми стягнення за один місяць, що підлягає негайному виконанню до закінчення перегляду в касаційному порядку.
		Відповідно до приписів статті 375 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
		З огляду на результат касаційного розгляду підстави для поновлення виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 жовтня 2022 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2023 року в частині стягнення з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні.
		Судові витрати
		З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.
		Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
		П О С Т А Н О В И В:
		Касаційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення.
		Касаційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) задовольнити частково.
		Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2023 року у цій справі в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку скасувати.
		Ухвалити нове рішення, яким стягнути з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (01001, місто Київ, провулок Музейний, 2-Д, код ЄДРПОУ 43315602) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 18 лютого 2020 року по 05 жовтня 2022 року у розмірі 985 715,00 (дев`ятсот вісімдесят п`ять тисяч сімсот п`ятнадцять) грн. без урахування податків та зборів.
		В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 жовтня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2023 року у цій справі залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач                                                                                А.Г. Загороднюк
		судді                                                                                                     Л.О. Єресько
		                                                                                                             В.М. Соколов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...