Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 175/1814/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Інші справи позовного провадження.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 20.06.2023. Забезпечено надання загального доступу: 20.06.2023.
Дата набрання законної сили: 15.06.2023
Номер судового провадження: 14-36цс23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		У х в а л а
		15 червня 2023 року
		м. Київ
		Справа № 175/1814/19
		Провадження № 14-36цс23
		Велика Палата Верховного Суду у складі
		судді-доповідача Гудими Д. А.,
		суддів Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Катеринчук Л. Й., Кишакевича Л. Ю., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А.
		ознайомилася з матеріалами справи за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ОСОБА_2 (далі - відповідач) про стягнення боргу
		за касаційною скаргою відповідача (представник - адвокат Чередник Ірина Олександрівна) на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року і
		в с т а н о в и л а :
		8 травня 2019 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив стягнути з відповідача 200 000,00 грн боргу та 2 196 000,00 грн процентів за користування коштами. Мотивував позов так:
		-     19 лютого 1999 року позивач уклав із відповідачем договір позики, оформлений у вигляді розписки. Згідно з умовами цього договору відповідач позичив у позивача 200 000,00 грн без визначення строку повернення коштів. Зобов`язався повернути як їх, так і 6 % від суми позики за кожний місяць користування коштами;
		-     цивільні відносини сторін продовжують існувати після набрання чинності 1 січня 2004 року Цивільним кодексом України (далі - ЦК України). Тому до відносин щодо повернення позики та нарахування процентів слід застосовувати норми цього закону, а не Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР);
		-     25 березня 2019 року позивач надіслав відповідачеві вимогу про повернення боргу, згідно з якою вимагав до 24 квітня 2019 року виконати зобов`язання;
		-     із 24 квітня 2019 року договір позики є розірваним на підставі частини другої статті 1050 ЦК України;
		-     оскільки стаття 170 ЦК УРСР не допускала нарахування процентів у грошових зобов`язаннях, то їх слід нарахувати на підставі статті 536 ЦК України з 1 січня 2004 року у розмірі, який узгодили сторони;
		-     відповідач на вимогу позивача кошти не повернув, проценти на користування позикою не сплатив. Тому їх слід стягнути у судовому порядку.
		22 січня 2021 року Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, згідно з яким позов задовольнив частково: стягнув з відповідача на користь позивача 200 000,00 грн боргу, засвідченого розпискою; 432 000,00 грн - 6 % за кожний місяць користування позикою впродовж останніх трьох років; 9 605,00 грн відшкодування судового збору, сплаченого за подання позовної заяви; у задоволенні решти вимог відмовив. Мотивував рішення так:
		-                  з 1 січня 2004 року та до цього часу до відносин щодо повернення позики та нарахування процентів слід застосовувати приписи ЦК України (згідно з пунктом 4 розділу «Прикінцевих та перехідних» цього кодексу щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України його положення застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності);
		-                  згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, відповідно до статей 1046 і 1047 ЦК України договір позики на відміну від договору кредиту є реальною односторонньою оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ незалежно від його найменування, з якого можна встановити як факт отримання коштів у борг із зобов`язанням їх повернути, так і дату їх отримання;
		-                  розписка від 19 лютого 1999 року є односторонньою оплатною угодою, укладеною під час дії ЦК УPCP. Відповідач не спростував існування перед позивачем боргу у сумі позики.
		-                  у судовому засіданні представник відповідача просив застосувати до всіх вимог позовну давність. За змістом розписки чіткого строку повернення позики сторони не визначили. Тому з моменту пред`явлення 25 березня 2019 року вимоги позивача про повернення коштів почався перебіг позовної давності, який становить три роки. На момент звернення позивача до суду - 11 травня 2019 року (дати реєстрації позовної заяви у суді) - відповідач борг не погасив. Тому заява про застосування позовної давності до суми основного боргу є необґрунтованою.
		-                  за змістом розпискивідповідач зобов`язався, крім суми позики, повернути проценти, а саме 6% від усієї суми боргу за кожний місяць користування позикою. Відповідач ці проценти не сплатив. Але до вимоги про стягнення процентів слід застосувати позовну давність. Тому стягнути треба проценти у розмірі 6 % від 200 000,00 грн за останні три роки, що становить 432 000,00 грн (12 000,00 грн х 36 місяців).
		30 серпня 2022 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою з урахуванням ухвали про виправлення описки від 2 вересня 2022 року (т. 2, а. с. 89-89) рішення суду першої інстанції скасував у частині стягнення з відповідача процентів у розмірі 432 000,00 грн і судового збору у розмірі 9 605,00 грн; ухвалив у цій частині нове рішення про стягнення з відповідача 2 196 000,00 грн процентів і 24 466,00 грн відшкодування судового збору; у частині стягнення з відповідача 200 000 грн боргу залишив рішення суду першої інстанції без змін. Мотивував постанову так:
		-                   19 лютого 1999 року сторони уклали договір позики, за яким відповідач позичив 200 000,00 грн. Повернення цих коштів позивачеві він не підтвердив. Тому вимога про стягнення суми позики є обґрунтованою;
		-                   аргумент відповідача про те, що він не визнає укладення договору позики та написання розписки є необґрунтованим. Відсутній висновок спеціаліста (експерта), зокрема, про те, що боргову розписку написав не відповідач, чи підпис від його імені зробила інша особа. Клопотання про призначення відповідної експертизи сторони не заявляли;
		-                   умова договору позики про встановлення процентів за користування позикою не є недійсною. 29 березня 2022 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову у справі № 204/1523/21 за позовом відповідача до позивача про визнання недійсним цього договору, а саме скасував рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову й ухвалив нове рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив;
		-                   до відносин сторін за договором позики з 1 січня 2004 року слід застосовувати положення ЦК України. З цього часу і до моменту пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України позикодавець має право на нарахування процентів (близький за змістом висновок сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 3 лютого 2021 року у справі №203/6896/14-ц);
		-                   28 березня 2019 року позивач звернувся до відповідача з письмовою вимогою про повернення суми позики з процентами протягом 30 днів від дня пред`явлення цієї вимоги, але не пізніше 25 квітня 2019 року (т. 1, а. с. 11-13). Отже, строк повернення позики настав 25 квітня 2019 року;
		-                   у договорі позики сторони не встановили термін її повернення, а також не визначили обов`язку щомісячно сплачувати проценти. Обов`язок щодо їх сплати виник у боржника після пред`явлення вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, а про порушене право позивач дізнався з 26 квітня 2019 року. Тому не пропустив позовну давність (близький за змістом висновок Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду сформулював у постанові від 3 лютого 2021 року у справі № 203/6896/14-ц);
		-                   Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12-ц (пункт 91) виснувала, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється; права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Тому сума процентів за користування позикою за період з 1 січня 2004 року до 25 квітня 2019 року складає 2 208 000,00 грн згідно з наступним розрахунком: (200 000,00 х 6%) х 184 = 2 208 000,00 грн, де 200 000,00 - сума позики; 184 - кількість місяців за період з 1 січня 2004 року до 25 квітня 2019 року. Однак з відповідача слід стягнути проценти за користування позикою у межах заявленої вимоги у розмірі 2 196 000,00 грн;
		-                   з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір за подання позовної заяви (9 605,00 грн), апеляційної скарги на рішення суду (14 407,50 грн) і касаційної скарги на ухвалу суду (454,00 грн), що сумарно становить 24 466,50 грн (т. 1, а. с. 8, 97; т. 2, а. с. 9).
		5 жовтня 2022 року відповідач подав до Верховного Суду касаційну скаргу. Стверджував про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Просить скасувати судові рішення першої й апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, згідно з яким відмовити у стягненні процентів за користування позикою за період з 1 січня 2004 року до 25 квітня 2019 року у розмірі 2 196 000,00 грн, а також стягнути з позивача на користь відповідача 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Мотивував касаційну скаргу так:
		-                  суди попередніх інстанцій не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 липня 2021 року у справі № 522/31737/13. Згідно з цим висновком із відповідачки, яка не повернула позику за договором від 1 січня 2000 року, слід стягнути борг за винятком процентів, оскільки на момент укладення цього договору стаття 170 ЦК УРСР не допускала нарахування процентів у грошових та інших зобов`язаннях між фізичними особами. До правовідносин сторін застосовні приписи ЦК УРСР, які діяли станом на 1 січня 2000 року. Це узгоджується із висновками, сформульованими Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 6 листопада 2019 року у справі № 127/3120/16-ц і від 27 листопада 2019 року у справі № 752/19567/14-ц;
		-                  відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування приписів статей 48, 170, 374 ЦК УРСР;
		-                  до правовідносин сторін треба застосовувати нормативно-правовий акт, який діяв на час їх виникнення. Подібний висновок сформулював Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Дімопулус проти Туреччини» (заява № 377766/05), Конституційний Суд України у рішенні від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, Верховний Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 19 червня 2018 року у справі № 820/5348/17;
		-                  суд апеляційної інстанції безпідставно застосував висновок, сформульований Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 3 лютого 2021 року у справі №203/6896/14-ц.
		19 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про залишення касаційної скарги без руху.
		24 жовтня 2022 року відповідач подав заяву про усунення недоліків цієї скарги у частині сплати судового збору.
		4 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою поновив позивачеві строк на касаційне оскарження, відкрив касаційне провадження та відмовив у задоволенні клопотання про зупинення виконання судових рішень. Зазначив, що у скарзі є доводи щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1 і 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
		21 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою задовольнив клопотання відповідача від 9 листопада 2022 року про зупинення виконання оскаржених судових рішень.
		22 листопада 2022 року позивач (представник - адвокат Шевкова Карина Ігорівна) подав відзив на касаційну скаргу. Просить залишити її без задоволення. Мотивував відзив так:
		-                  у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 липня 2021 року у справі № 522/31737/13 відсутній висновок щодо застосування норм, а є тільки згадка цих норм;
		-                  висновки, сформульовані Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 6 листопада 2019 року у справі № 127/3120/16-ц і від 27 листопада 2019 року у справі № 752/19567/14-ц є нерелевантними, оскільки обставини тих справ відмінні від обставин справи № 175/1814/19;
		-                  розмір витрат відповідача на професійну правничу допомогу у сумі 10 000,00 грн є неспівмірним зі складністю справи та виконаною адвокатом роботою.
		24 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою призначив справу до судового розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
		27 березня 2023 року відповідач подав до Верховного Суду доповнення до касаційної скарги. Просить суд урахувати висновок, сформульований Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 22 лютого 2023 року у справі № 204/1523/21 про визнання недійсним договору позики у частині обов`язку сплати процентів.
		3 квітня 2023 року позивач подав пояснення. Просить залишити без розгляду доповнення до касаційної скарги відповідача, подане 27 березня 2023 року, оскільки строк на касаційне оскарження сплив 12 жовтня 2022 року.
		5 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що необхідно відступити від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 10 грудня 2009 року у справі № 6-22822сво08. Згідно з цим висновком, якщо у відповідача не виник обов`язок зі сплати відсотків за користування коштами до 1 січня 2004 року, то не можна вважати, що цей обов`язок продовжував існувати після набрання чинності ЦК України.Мотивував необхідність відступу так:
		        10 грудня 2009 року Верховний Суд України у вказаній справі скасував рішення апеляційного суду й ухвалу Верховного Суду України від 29 вересня 2008 року, зокрема, у частині стягнення з трьох фізичних осіб на користь іншої фізичної особи процентів за договором позики й ухвалив у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні відповідної вимоги. Вказав, що правовідносини, які виникли до 1 січня 2004 року, врегульовані статтею 374 ЦК УРСР, яка не передбачала права позикодавця на отримання від позичальника процентів за користування коштами. А у справі № 175/1814/19 суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановивши, що договір позики, укладений 19 лютого 1999 року, передбачає розмір процентів за користування позикою, вважав, що слід ці проценти стягнути;
		        висновок судів про стягнення процентів за договором позики ґрунтується на висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованому у постанові від 3 лютого 2021 року у справі №203/6896/14-ц. У зазначеній постанові Верховний Суд за аналогічних правовідносин урахував пункти 4, 9 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України та виснував, що умова договору позики від 19 лютого 1999 року про встановлення процентів за користування позикою не є недійсною, і з 1 січня 2004 року до спірних правовідносин слід застосовувати положення ЦК України, згідно з якими позикодавець має право на нарахування процентів (з моменту набрання чинності ЦК України до моменту пред`явлення позичальникові вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України);
		        з метою узгодження протилежних висновків Верховного Суду України та Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду щодо можливості нарахування процентів за договорами позики, укладеними під час дії ЦК УРСР, справу слід передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Велика Палата Верховного Суду вважає, що справу слід повернути на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду.
		Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України (підпункт 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України).
		Якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати (частина шоста статті 404 ЦПК України).
		Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права (частини п`ята та шоста статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII).
		Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що відсутні підстави для вирішення питання про відступ від висновків, сформульованих Верховним Судом України до набрання чинності Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI (далі - Закон № 2453-VI). Це, зокрема, стосується ухвал Верховного Суду України, постановлених як у порядку касаційного провадження (індекси «кс», «ск», «св»), так і в порядку перегляду у зв`язку з винятковими обставинами ухвал суду касаційної інстанції (індекс «сво») (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 1 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19 (пункти 29-31, 35)).
		Зміни до процесуального закону про обов`язкове врахування судами висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права були запроваджені Законом № 2453-VI, який, за винятком окремих його положень, набрав чинності 3 серпня 2010 року.
		Частина п`ята статті 13 Закону № 2453-VI передбачала, що висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду України, враховуються іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права; суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
		Для вирішення цивільних справ відповідні приписи набрали чинності з початком роботи Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ), який на виконання пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону № 2453-VI та відповідно до Указу Президента України «Про Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ» від 12 серпня 2010 року № 810/2010 розпочав свою діяльність 1 листопада 2010 року.
		Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України у цивільних справах, враховуються іншими судами, коли вони висловлені Верховним Судом України після набрання чинності Законом № 2453-VI за результатами перегляду судових рішень ВССУ з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм права чи невідповідності судового рішення ВССУ викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо норм права, або ж за результатами перегляду судових рішень у цивільних справах з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 1 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19 (пункт 33)).
		Отже, висновок, сформульований Верховним Судом України у постанові від 10 грудня 2009 року у справі № 6-22822сво08, не є обов`язковим для врахування під час розгляду інших справ за подібних правовідносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 1 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19 (пункт 34)). Тому відсутня підстава, передбачена підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, для прийняття справи № 175/1814/19 для відступу від зазначеного висновку Верховного Суду України.
		Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 3 лютого 2021 року у справі № 203/6896/14-ц висловився про можливість нарахування процентів за договором позики, укладеним під час дії ЦК УРСР. Тоді як Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 липня 2021 року у справі № 522/31737/13 погодився з відмовою у задоволенні позову про стягнення процентів за договором позики, укладеним під час дії ЦК УРСР, оскільки цей кодекс не допускав нарахування процентів у грошових зобов`язаннях між фізичними особами.
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 175/1814/19 для відступу від висновку, сформульованого Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 липня 2021 року у справі № 522/31737/13, не передавав. Висновки щодо застосування норм права, сформульовані різними палатами Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду (зокрема, зазначені висновки Верховного Суду у складі колегій суддів Другої та Першої судових палат Касаційного цивільного суду) може також узгодити Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду згідно з частиною другою статті 403 ЦПК України.
		З огляду на викладене справу слід повернути для продовження розгляду до Верховного Суду у складі відповідної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду.
		Керуючись частиною шостою статті 404, підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
		у х в а л и л а :
		1.     Справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за касаційною скаргою ОСОБА_2  на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року повернути на розгляд Верховному Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду.
		2.     Надіслати учасникам справи копії цієї ухвали до відома.
		Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
		Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Ю. Л. ВласовС. Ю. Мартєв І. А. ВоробйоваК. М. Пільков М. І. ГрицівО. Б. Прокопенко Л. Й. КатеринчукО. М. Ситнік Л. Ю. КишакевичІ. В. Ткач Г. Р. КретО. С. Ткачук Л. М. ЛобойкоЄ. А. Усенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...