Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 346/2848/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: 22.06.2023. Зареєстровано: 22.06.2023. Забезпечено надання загального доступу: 27.06.2023.
Дата набрання законної сили: 14.06.2023
Номер судового провадження: 22-ц/4808/673/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 346/2848/22 
		Провадження № 22-ц/4808/673/23 
		Головуючий у 1 інстанції Махно Н. В. 
		Суддя-доповідач Бойчук 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		14 червня 2023 року м. Івано-Франківськ
		Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
		               судді-доповідача        Бойчука І.В.,
		               суддів:                Томин О.О., Девляшевського В.А.,
		секретаря                Працун В.В.,
		з участю                представників відповідача і третьої особи,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференціїсправу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства культури та інформаційної політики України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Національний музей Голодомору-геноциду, про визнання незаконним наказу про звільнення, його скасування та поновлення на роботі за апеляційною скаргою Міністерства культури та інформаційної політики України на рішення Коломийського міськрайонного суду від 03 квітня 2023 року під головуванням судді Махно Н.В. у м. Коломия,
		в с т а н о в и в:
		У липні 2022 року  ОСОБА_1  звернулася з позовом до Міністерства культури та інформаційної політики України, третя особа,яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Національний музей Голодомору-геноциду, про визнання наказу про звільнення незаконним, його скасування та поновлення на роботі.
		В обґрунтування позову зазначила, що наказ від 24.06.2022 за № 268-к про її звільнення з посади генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду грубо порушує чинне законодавство та її права, передбачені Конституцією України.
		Правовою підставою виконання нею функцій на посаді генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду є контракт № 720, строком дії до 17 лютого 2024 року. Контракт містить гарантії виконання нею трудових функцій, здійснення прав та обов`язків, а також виключний перелік умов його припинення з ініціативи роботодавця. Вважає, що не було правових підстав для її звільнення.
		У наказі про її звільнення йдеться про неналежне виконання нею обов`язку передбаченого п. 2.1.27 контракту, а саме обов`язку керівника спрямовувати діяльність працівників Музею на визнання його авторитету на державному та міжнародному рівні.
		Вона добросовісно виконувала свої обов`язки, її звільнення відбулося під час презентації нею новітніх досліджень та під час декретної відпустки. Вона продовжує свою наукову і просвітницьку діяльність.
		Згідно з наказом Національного музею Голодомору-геноциду від 03.03.2022 за № 31/к/тр про надання відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку їй надано відпустку на підставі заяви та медичної довідки, без збереження заробітної плати, у зв`язку з потребою дитини у домашньому догляді до досягнення нею шестирічного віку з 03.03.2022 по 02.09.2022. Вказані документи були направлені відповідачу. Однак в наказі від 24.06.2022 йдеться про неможливість отримання від неї пояснень, у зв`язку з відсутністю інформації про її місцезнаходження. Крім того, на запит відповідача 03.05.2022 Музеєм повідомлено (лист за № 123) про перебування генерального директора ОСОБА_3 з 03.03.2022 у декретній відпустці без збереження заробітної плати та місце її знаходження в Україні. Відповідачу було добре відомо про місце її знаходження в Україні та про її активну професійну і просвітницьку діяльність. Таким чином, наказ видано на підставі доповідної записки, в яку внесено завідомо неправдиві відомості.
		Також в оскаржуваному наказі зазначено як одну з підстав лист Міністерства культури та інформаційної політики України від 03.02 2022, в якому йдеться про начебто дискредитацію нею авторитету Музею , як науково-дослідної установи, на державному та міжнародному рівнях. Однак, публічне озвучення нею чисельності жертв Голодомору це результат комплексної судової статистично-криміналістичної експертизи.
		Вказувала, що слід також надати додаткову увагу й на тому, що Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не дозволяє безпідставного звільнення, суперечить Конституції України.
		Посилаючись на незаконність та необґрунтованість свого звільнення, оскільки підстав для її звільнення не було, відповідач в повні мірі володів інформацією про її професійну діяльність, її місцезнаходження та перебування у декретній відпустці, позивачка просила визнати незаконним і скасувати наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 24.06.2022 року № 268-К про її звільнення з посади генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду та поновити її на вказаній посаді, допустивши негайне виконання рішення суду про поновлення на роботі.
		Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 03 квітня 2023 року позов задоволено.
		Визнано незаконним та скасовано наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 24.06.2022 року №268-к про звільнення ОСОБА_1 з посади генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду.
		Поновлено ОСОБА_1 на посаді генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду з 24 червня 2022 року.
		Стягнуто з Міністерства культури та інформаційної політики України у дохід держави: отримувач коштів: ГУК у м. Києві/м.Київ/22030106, Код отримувача (код за ЄДРПОУ): 37993783, Банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), Рахунок отримувача:UA908999980313111256000026001, Код класифікації доходів бюджету: 22030106 - 1 073,60 грн судового збору.
		У частині поновлення ОСОБА_1 на посаді генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду з 24 червня 2022 року рішення суду допущене до негайного виконання.
		У апеляційній скарзі Міністерство культури та інформаційної політики України посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду.
		Апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції ухвалено без повного та всебічного з`ясування всіх обставин по справі, без урахування доказів, які були наданні Міністерством на підтвердження своєї позиції, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, наслідком чого є ухвалення рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, яке підлягає скасуванню судом апеляційної інстанції.
		Єдиним аргументом суду першої інстанції, який став підставою для скасування оскаржуваного наказу, стало те, що Міністерством не надано належних, допустимих та достовірних доказів правомірності винесення наказу про звільнення, зокрема у частині вказівки дати, з якої позивачка вважається звільненою із займаної нею посади. З рештою аргументів та доводів Міністерства суд першої інстанції погодився.
		Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27.12.2019 № 1419-р, із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 23.03.2020 № 231, Національний музей Голодомору - геноциду переданий до сфери управління Міністерства культури та інформаційної політики України.
		Пунктом 2 Статуту Музею визначено, що Музей створений з метою увічнення і вшанування пам`яті жертв Голодомору; проведення наукових досліджень, пов`язаних з Голодомором як злочином геноциду, висвітлення його причин і наслідків; комплектування, збереження та популяризації музейних предметів, які свідчать про Голодомор ; поширення об`єктивної інформації про Голодомор серед громадян України та світової громадськості; сприяння консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури, формування почуття патріотизму громадян України.
		Підпунктами 9.1, 9.2 Статуту встановлено, що керівництво Музеєм здійснює генеральний директор, обов`язком генерального директора є, зокрема, забезпечення виконання покладених на Музей завдань, затверджених програм і планів та звітування про свою діяльність Уповноваженому органу управління (МКІП).
		Відповідно до Статуту Музею керівництво Музеєм здійснює генеральний директор, який є підзвітним Уповноваженому органу управління. Генеральний директор призначається на посаду за контрактом у порядку, встановленому законодавством.
		Відповідно до ч. 16 ст. 21-5 Закону України «Про культуру» контракт з керівником державного чи комунального закладу визначає основні вимоги до діяльності закладу, виконання яких є обов`язковим для керівника, та інші умови.
		Під час перебування ОСОБА_1 на посаді генерального директора Музею на адресу Міністерства надходили численні звернення, в тому числі доручення з Секретаріату Кабінету Міністрів України, Кабінету Міністрів України, Офісу Президента України, запити народних депутатів України щодо питання втрат жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років. У вказаних зверненнях зазначалося, що Музей під керівництвом ОСОБА_1 озвучують оцінки жертв Голодомору, з якими не погоджуються та вважають необґрунтовано завищеними ряд академічних інституцій.
		Враховуючи вищевикладене, Міністерство листом від 03.02.2022 (листи були направленні на адресу позивачки та Музею 03.02.2022, повторно лист з описом на адресу позивачки було направлено 15.02.2022) повідомило позивачку про наступні обставини та просило її особисто, в одноденний термін з дня отримання листа, надати письмові пояснення з зазначених питань.
		При цьому, на адресу Міністерства постійно продовжували надходити звернення авторитетних науковців та активних представників громадянського суспільства із відкритими листами проти фальсифікації історії Голодомору-геноциду.
		Зазначене вище дискредитує органи державної влади та, зокрема, орган управління Музею - Міністерство.
		Проте, станом на сьогодні Міністерство так і не отримало пояснень від позивачки на питання викладені у листі від 03.02.2022.
		У позовній заяві позивачка не надала доказів того, що вона надала відповідь на лист від 03.02.2022, хоча мала можливість і була зобов`язана це зробити, оскільки вона могла ознайомитися з вказаним листом, який також був направлений на адресу Музею , так як постійно знаходилися в контакті з останнім.
		Відповідно до п.п. 1.5 Контракту № 720, Керівник Музею є підзвітним Міністерству у межах, встановлених законодавством, статутом Музею та цим контрактом.
		Підпунктами 2.1.1, 2.1.5, 2.1.6, 2.1.27, Контракту № 720 визначено, що керівник зобов`язується: дотримуватись положень чинного законодавства України та умов цього контракту; дотримуватись вимог чинного законодавства України, своєчасно і в повному обсязі виконувати нормативно-правові та розпорядчі акти Міністерства, видані відповідно до законодавства, у тому числі окремі доручення Міністерства, надавати інформацію на запити Міністерства; виконувати вимоги надані Міністерством, в межах своєї компетенції; спрямовувати діяльність працівників Музею на визнання його авторитету на державному та міжнародному рівні.
		Згідно п.п. 2.4.2, 2.4.4, 2.4.6 Контракту № 720 Міністерство має право: здійснювати у межах своїх повноважень контроль за виконанням Керівником умов цього контракту; здійснювати контроль за діяльністю Музею , ефективністю використання бюджетних коштів і збереженням закріпленого за закладом майна, у тому числі проводити перевірки діяльності Музею з питань, що відносяться до компетенції Міністерства, запитувати та отримувати від Керівника інформацію щодо окремих напрямів діяльності Музею , а також про виконання умов цього контракту; звільняти Керівника у разі закінчення контракту, достроково за ініціативою Керівника, а також у випадках, передбачених чинним законодавством та цим контрактом.
		Підпунктом 5.1 Контракту № 720 встановлено, що у випадку невиконання чи неналежного виконання обов`язків, передбачених цим контрактом, сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством та цим контрактом.
		Підпунктом 6.3.2 Контракту № 720 визначено, що контракт може бути розірвано з ініціативи Міністерства у разі невиконання та/або неналежного виконання Керівником без поважних причин обов`язків (обов`язків), покладених на нього цим контрактом.
		Посилання на порушення підпункт 2.1.27 Контракту № 720 у доповідній записці обґрунтовується тим, що за результатами робочої наради у Міністерстві, у якій брала участь позивачка, була напрацьована спільна позиція щодо дослідження кількості жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років. При цьому, позивачка в обов`язковому порядку мала погоджувати результати науково-дослідної діяльності закладу з викладеного питання з позицією Міністерства, в координації з Українським інститутом національної пам`яті як центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам`яті Українського народу (надає оцінку Голодомору 1932-1933 років, досліджує Голодомор 1932-1933 років, забезпечує оприлюднення наукових повідомлень, інформаційних та аналітичних матеріалів, результатів досліджень Голодомору 1932-1933 років), чого не було зроблено.
		Міністерство, приймаючи оскаржуваний наказ, діяло виключно відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, вимоги позивачки щодо задоволення позовних вимог є безпідставними, не заснованими на нормах законодавства та не підлягають задоволенню.
		Ненадання ОСОБА_1 відповіді на лист Міністерства від 03.02.2022 є неналежним виконанням умов контракту, що призвело у свою чергу до порушення п 2.1.27 Контракту (керівник зобов`язується - спрямовувати діяльність працівників Музею на визнання його авторитету на державному та міжнародному рівні).
		Підірвання авторитету Музею на державному та міжнародному рівні підтверджується безліччю листів (звернень) різних академічних інституцій (наявні в матеріалах справи), які просили Міністерство втрутитися в ситуацію щодо дій, які вчиняються ОСОБА_1 .
		Міністерство надало докази того, що в цьому випадку наявні умови, визначені сторонами в контракті для його розірвання (ненадання відповіді позивачкою є неналежним виконання умов контракту, що відповідно до підпункту 6.3.2. Контракту є підставою для розірвання вказаного Контракту). Разом з тим, при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції взагалі не були враховані зазначені докази, не була надана правова оцінка доказам Міністерства.
		Суд першої інстанції погодився з доказами Міністерства стосовно того, що відповідач мав право звільнити позивачку, яка перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку. Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не суперечить конституційним гарантіям у сфері трудових відносин, оскільки положення цього закону станом на сьогодні є чинними та не визнанні неконституційними Конституційним Судом України. Норми цього закону передбачають можливість звільнення працівника у період дії воєнного стану навіть якщо він перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку. Також ч. 2 ст. 1 цього закону визначено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України.
		Щодо висновку суду першої інстанції про те, що Міністерством не надано належних, допустимих та достовірних доказів правомірності винесення наказу про звільнення, зокрема у частині вказівки дати, з якої позивачка вважається звільненою із займаної нею посади, то Міністерством до відзиву було долучено належним чином засвідчену копію наказу від 24.06.2022 № 268-к, яка містить дату звільнення. Також дійшовши до такого висновку, суд першої інстанції повинен був у оскаржуваному наказі змінити дату звільнення 24.06.2022, зазначивши дату звільнення - перший робочий день після закінчення відпустки.
		Крім того, апелянт вказує, що судом першої інстанції були порушені норми процесуального права. Ухвалою суду першої інстанції від 08.09.2022 Міністерству відмовлено у задоволенні заяви про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, ухвала оскарженню не підлягає, окрім як разом з рішенням суду. Суд першої інстанції мав задовольнити заяву Міністерства проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, оскільки справа становить значний суспільний інтерес, має велике значення для Міністерства, має велику складність та великий обсяг та характер доказів, які необхідно дослідити у судовому засіданні. При цьому, Міністерство зазначало, що розгляд справи в порядку спрощеного провадження позбавляє відповідача скористатися своїми правами, передбаченими ст. 43 ЦПК України, що ускладнює винесення обґрунтованого (повного і всебічного) судового рішення у справі.
		Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову повністю.
		У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначає, що трудовим законодавством встановлено заборону на звільнення жінок, які мають дітей до шести років, у разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, а також не допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці.
		Вона добросовісно виконувала свої обов`язки, постійно знаходилася в контакті з Музеєм . Під час декретної відпустки продовжувала свою наукову та просвітницьку діяльність, була нагороджена відзнакою за вагомий внесок у дослідження Голодомору 1932-1933 років та масових штучних голодів.
		В той же час, керівництво Міністерства неодноразово намагалося втручатися в наукові дослідження, які проводилися з теми Голодомору .
		Наведені в апеляційній скарзі тези про те, що вона в обов`язковому порядку мала погоджувати результати науково-дослідної діяльності закладу з викладеного питання з позицією Міністерством в координації з УІНП по спільно напрацьованій позиції, є маніпулятивними, а також не відповідають дійсності. Національний музей Голодомору-геноциду є незалежною культурно-просвітницькою та науково-дослідною установою і не підпорядковується УІНП, а Міністерство не має будь-яких правових підстав втручатися в наукову діяльність установи.
		Також встановленням чисельності жертв під час вчинення злочинів, у тому числі геноциду, займаються слідчі, криміналісти та судові експерти в рамках розслідування кримінальних проваджень.
		Вважає, що незаконні дії, пов`язані з її звільненням, є політично вмотивованим переслідуванням за її громадянську позицію та наукову і професійну діяльність. Нею під час перебування на посаді генерального директора Музею внесено значний позитивний вклад в його розвиток, що підняло імідж такого на міжнародному рівні.
		В своєму рішенні суд дійшов вірного висновку, що позовні вимоги є належним чином обґрунтовані.
		Також суд першої інстанції належним чином обґрунтував відмову у клопотанні про розгляді справи в загальному позовному провадженні, оскільки відповідно п. 2 ч. 4 ст. 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначається для розгляду справ, що виникають з трудових відносин.
		Відзив на апеляційну скаргу Національного музею Голодомору-геноциду не містить обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги.
		В судовому засіданні представники відповідача і третьої особи апеляційну скаргу підтримали з мотивів, наведених у ній.
		ОСОБА_1  в судове засідання повторно не з`явилася,хоча належно повідомлена про час і місце слухання справи. Судове засідання, призначене на 24.05.2023 відкладено за клопотанням сторін. Представник позивачки 13.06.2023 подав заяву про відкладення розгляду справи у зв`язку з його участю в судовому засіданні у іншій справі .
		Враховуючи вищенаведене та необхідність дотримання судом строків розгляду справи в апеляційному порядку, колегія суддів відповідно до статті 372 ЦПК України перешкод у розгляді справи в зв`язку з їх неявкою не вбачає.
		Заслухавши суддю-доповідача, представників відповідача і третьої особи, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з таких підстав.
		Відповідно до ч.1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Судом встановлено, відповідно до копії наказу Міністерства культури України №139/0/17-19 від 15.02.2019 про призначення ОСОБА_1 , позивачку 18 лютого 2019 року було призначено на посаду генерального директора Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» (том 1 а.с.39), а також цей факт призначення вбачається згідно контракту № 720 від 15.02.2019, укладеного між Міністерством культури України та ОСОБА_1 на період з 18 лютого 2019 року по 17 лютого 2024 року (том 1 а.с. 40-47).
		Згідно копії додатку №1 до контракту №720 від 15.02.2019 сторони за взаємною згодою на підставі змін внесених до Статуту, внесли зміни до контракту №720 від 15.02.2019, а саме: Національний музей «Меморіал жертв Голодомору» змінено на «Національний музей Голодомору-геноциду» (том 1 а.с.48).
		Згідно копії письмової заяви ОСОБА_1 від 03.03.2022, ОСОБА_1 зверталася до Міністерства культури та інформаційної політики із проханням надати відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку з 03.03.2022 по 02.09.2022, а також просила на час її відпустки обов`язки генерального директора покласти на ОСОБА_6 (том 1 а.с.54). Відповідно до свідоцтва про народження дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , матір`ю дитини є позивачка (том 1 а.с.56). Згідно копії довідки №27/37 виданої КНП «Коломийський районний центр первинної медико-санітарної допомоги» Коломийської міської ради від 03.03.2022, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , потребує домашнього догляду (том 1 а.с.55).
		Відповідно до копії наказу Національного музею Голодомору-геноциду № 31/к/тр від 03.03.2022 про надання відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку ОСОБА_1 , позивачці, генеральному директору Національного музею Голодомору-геноциду, надано відпустку без збереження заробітної плати у зв`язку з потребою дитини у домашньому догляді до досягнення нею шестирічного віку з 03.03.2022 по 02.09.2022. На час відпустки виконання обов`язків генерального директора покладено на заступника генерального директора ОСОБА_6 (том 1 а.с. 53). 
		Згідно копії наказу Міністерства культури та інформаційної політики №268-к від 24.06.2022 про звільнення ОСОБА_1 , наданої позивачкою, за неналежне виконання п. 2.1.27 розділу 2 контракту від 15.02.2019 № 720, з урахуванням ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та враховуючи неможливість отримання пояснення ОСОБА_1 щодо неналежного виконання умов контракту у зв`язку з відсутністю інформації про її місцезнаходження, розірвано 24 червня 2022 року контракт від 15.02.2019 №720, укладений між Міністерством культури України та ОСОБА_1 , призначеною на посаду генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду з підстав, передбачених цим контрактом. Також звільнено __ червня 2022 року ОСОБА_1 з посади генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду, згідно п. 8 ст. 36 КЗпП України(том 1 а.с.49). Згідно наказу, підставою його видання зазначено: доповідна записка заступника Міністра з питань європейської інтеграції К. Чуєвої від 21.06.2022; лист Міністерства культури та інформаційної політики України від 03.02.2022 №1154/6.11.8; п. 6.3.12 розділу 6 контракту від 15.02.2019 № 720.
		Відповідно до копії наказу Міністерства культури та інформаційної політики України №216-к від 27.06.2022 про покладення виконання обов`язків, виконання обов`язків генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду покладено на головного зберігача фонду Музею ОСОБА_9 з 30 червня по 30 вересня 2022 року (том 1 а.с.51).
		Відповідно до копії повідомлення Міністерства культури та інформаційної політики України у зв`язку зі звільненням згідно наказу МКІП від 24.06.2022 №268-к позивачку просили прибути до Міністерства для отримання трудової книжки (том 1 а.с.52). 
		Згідно знімку екрана з Інтернет-ресурсу Viber вбачається, що на контактний номер позивачки, 24 червня 2022 року о 15 год. 53 хв. було направлено фотознімок частково заповненого наказу про звільнення ОСОБА_1 до відома, а також фотознімок листа про необхідність прибуття ОСОБА_1 для отримання трудової книжки (том 1 а.с.65-66).
		Відповідно до листа Національного музею Голодомору-геноциду від 03.05.2022 № 123 на виконання наказу № 159 від 2 травня 2022 року «Про здійснення моніторингу заходів, що впливають на діяльність підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства культури та інформаційної політики України, на період воєнного стану» Міністерство культури та інформаційної політики України повідомлено зокрема про те, що генеральний директор ОСОБА_1 з 03.03.2022 перебуває у відпустці без збереження заробітної плати у зв`язку з потребою дитини у домашньому догляді до досягнення нею шестирічного віку та знаходиться на території України (том 1 а.с.58-59).
		З копії листа щодо надання пояснень від 03.02.2022 № 1154/6.11.8 вбачається, що заступник Міністра з питань європейської інтеграції К.Чуєва зверталася до позивачки ОСОБА_1 як генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду для отримання пояснень щодо ряду зазначених питань (том 1 а.с.181-183). Згідно копії акта про відсутність пояснень від 21.06.2022 генеральним директором ОСОБА_1 станом на цю дату не надано пояснень на лист Міністерства культури та інформаційної політики України від 03.02.2022 (том 1 а.с.196).
		Відповідно до копії доповідної записки Міністру культури та інформаційної політики від 21.06.2022, складеної заступником Міністра з питань європейської інтеграції К. Чуєвою, надано пропозицію щодо звільнення ОСОБА_1 із займаної посади у зв`язку з порушенням нею умов контракту, а саме: неналежне виконання пункту 2.1.27 розділу 2 контракту від 15.02.2019 №720 (том 1 а.с.193-195).
		Відповідно до наданої відповідачем копії наказу Міністерства культури та інформаційної політики №268-к від 24.06.2022 про звільнення ОСОБА_1 , за неналежне виконання п.2.1.27 розділу 2 контракту від 15.02.2019 № 720, з урахуванням ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та враховуючи неможливість отримання пояснення ОСОБА_1 щодо неналежного виконання умов контракту у зв`язку з відсутністю інформації про її місцезнаходження, розірвано 24 червня 2022 року контракт від 15.02.2019 р. №720, укладений між Міністерством культури України та ОСОБА_1 , призначеною на посаду генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду з підстав, передбачених цим контрактом. Також звільнено 24 червня 2022 року ОСОБА_1 з посади генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду, згідно п.8 ст.36 КЗпП України (том 1 а.с. 197).
		Згідно копії акту про доведення інформації або документів до відома державного службовця шляхом використання засобів телекомунікаційного зв`язку, складеного 24 червня 2022 року о 15 год. 53 хв., цього дня наказ МКІП від 24.06.2022 № 268-к та лист МКІП від 24.06.2022 року №06/19/351-22 було доведено до відома ОСОБА_1 з використанням месенджера «Viber» шляхом направлення текстового повідомлення та фото наказу та листа з телефонного номеру на телефонний номер ОСОБА_1 (том 1 а.с.199).
		Статтею 23 Загальної декларації прав людини передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
		Частина I Європейської соціальної хартії закріплює, що сторони визнають метою своєї політики, яку вони запроваджуватимуть усіма відповідними засобами як національного, так i міжнародного характеру, досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися такі права та принципи: 1. Кожна людина повинна мати можливість заробляти собі на життя професією, яку вона вільно обирає.2. Усі працівники мають право на справедливі умови праці. 3. Усі працівники мають право на безпечні та здорові умови праці.
		Стаття 3 Конституції України визначає, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
		Згідно ч. 6 ст. 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		Відповідно до положень статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
		За змістом статті 22 КЗпП України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.
		Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
		Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені трудовим договором з нефіксованим робочим часом, контрактом.
		Судом встановлено, що ОСОБА_1 звільнено за неналежне виконання пункту 2.1.27 розділу 2 «Права та обов`язки сторін» контракту від 15.02.2019 № 720, з урахуванням ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та враховуючи неможливість отримання пояснень ОСОБА_1 щодо неналежного виконання умов контракту у зв`язку з відсутністю інформації про її місцезнаходження. А також зазначена підстава: доповідна записка, лист відповідача, та на підставі п.6.3.12 розділу 6 контракту від 15.02.2019 №720.
		Пункт 2.1.27 контракту від 15.02.2019 №720 передбачає обов`язок керівника спрямовувати діяльність працівників Музею на визнання його авторитету на державному та міжнародному рівні. Пункт 6.3.12 контракту передбачає, що контракт може бути розірваний з ініціативи Міністерства з інших підстав, передбачених діючим законодавством та цим контрактом.
		Згідно ст. 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», в редакції на час звільнення позивачки, цей Закон визначає особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
		На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.
		У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.
		Відповідно до ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яка передбачає особливості розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця , у період дії воєнного стану допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця у період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку) із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки. У період дії воєнного стану норми статті 43 КЗпП України не застосовуються, крім випадків звільнення працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів.
		Згідно ч. 2 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури.
		Відповідно до ч. 3, 6 ст. 179 КЗпП України за бажанням матері або батька дитини одному з них надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства.
		У разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, одному з батьків дитини в обов`язковому порядку надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку.
		Згідно зі статтею 2 Закону України «Про відпустки» право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Право на відпустки забезпечується, зокрема, гарантованим наданням працівнику відпустки визначеної тривалості зі збереженням на її період місця роботи (посади) та заробітної плати, якщо таке передбачене законодавством.
		Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про відпустки» відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов`язковому порядку матері або іншим особам, зазначеним у частині третій статті 18 та частині першій статті 19 цього Закону, в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку, а в разі якщо дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний) або якщо дитина, якій не встановлено інвалідність, хвора на тяжке перинатальне ураження нервової системи, тяжку вроджену ваду розвитку, рідкісне орфанне захворювання, онкологічне, онкогематологічне захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкий психічний розлад, гостре або хронічне захворювання нирок IV ступеня, - не більш як до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку, а якщо дитині встановлено категорію «дитина з інвалідністю підгрупи А» або дитина, якій не встановлено інвалідність, отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги - до досягнення дитиною вісімнадцятирічного віку.
		Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей, вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи роботодавця не допускається,крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
		Відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. Частиною 1 статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		Судом встановлено, що 24.06.2022 позивачку було повідомлено про розірвання з нею контракту 24 червня 2022 року та звільнення із займаної нею посади.
		У матеріалах справи містяться дві копії оскаржуваного наказу - одна надіслана відповідачем при повідомленні позивачки про факт звільнення, іншу відповідач долучає до поданого ним відзиву на підтвердження наданих ним заперечень щодо позовних вимог (том 1 а.с.197).
		Ці копії оскаржуваного наказу №268-к від 24.06.2022 є ідентичними за своїм змістом, підставами та мотивами його прийняття. Однак у примірнику наказу, який був направлений до відома позивачці, відсутнє зазначення дати звільнення позивачки із займаної нею посади, а в примірнику наказу, що долучений відповідачем по справі, присутня дата звільнення - 24.06.2022. Тобто чітко вбачається невідповідність копій оскаржуваного наказу, який направлявся позивачці, і який фактично наданий відповідачем до суду.
		При звільненні позивачки відповідач у оскаржуваному наказі посилається на ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та у наданому ним копії такого вказує датою звільнення позивачки, яка на час винесення наказу перебувала у відпустці без збереження заробітної плати у зв`язку з потребою дитини у домашньому догляді до досягнення нею шестирічного віку з 03.03.2022 по 02.09.2022, саме 24 червня 2022 року.
		Таким чином, вірним є висновок суду першої інстанції про, те що звільнення позивачки з 24 червня 2022 року не допускається в контексті положень ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та свідчить про передчасність звільнення позивача ОСОБА_1 з посади генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду.
		Верховний Суд у постанові від 28 квітня 2021 року у справі № 755/14564/18 (провадження № 61-2029св21) вказав, що аналіз правових норм у їх сукупності з положеннями статті 43 Конституції України дає підстави для висновку про те, що за змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.
		Верховний Суд у постановах від у 07 червня 2023 року у справі № 569/24685/18 (провадження № 61-3336 св 23) зазначив, що звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. За змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом (постанова Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14). Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 20 квітня 2023 року у справі № 754/9037/20 (провадження № 61-1386св23).
		Відповідно до даних, які містяться у матеріалах справи, судом встановлено порушення відповідачем установленого законом порядку звільнення позивачки, без достатніх правових підстав, що є підставою для задоволення позову останньої.
		Відповідачем не надано належних, допустимих та достовірних доказів дотримання при винесенні оскаржуваного наказу №268-к від 24.06.2022 року про звільнення ОСОБА_1 .
		Колегія суддів вважає, що суд дійшов правильного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтовані. Суд визнав незаконним і скасував оскаржуваний наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 24.06.2022 року №268-к про звільнення ОСОБА_1 з посади генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду, поновивши ОСОБА_1 на посаді генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду з 24 червня 2022 року. 
		З такими доводами суду першої інстанції погоджується і колегія суддів апеляційного суду.
		Не заслуговують на увагу посилання апелянта, що Міністерство, приймаючи оскаржуваний наказ, діяло виключно відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, вимоги позивачки щодо задоволення позовних вимог є безпідставними, не заснованими на нормах законодавства та не підлягають задоволенню, а суд першої інстанції погодився з аргументами та доводами Міністерства щодо законності звільнення, окрім правомірності винесення наказу про звільнення, зокрема у частині вказівки дати, з якої позивачка вважається звільненою із займаної нею посади, а також погодився з доказами, що відповідач мав право звільнити позивачку, яка перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку.
		Згідно із частиною першою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
		Європейський суд з прав людини вказав, що приватне життя «включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру». Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «захищає право на особистий розвиток та право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми та оточуючим світом». Поняття «приватне життя» в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у межах трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом. Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (рішення від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11, § 165).
		З урахуванням положень частини першої статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та усталеної практики Європейського суду з прав людини слід зробити висновок, що обмеження наданих особі соціальних гарантій у сфері трудової діяльності та, як наслідок, звільнення без дотримання вимог закону, охоплюється поняттям «приватне життя», захист якого гарантується державою згідно з відповідними конвенційними зобов`язаннями.
		При вирішенні спору, судом першої інстанції не досліджувалося питання виконання позивачкою обов`язку керівника спрямовувати діяльність працівників Музею на визнання його авторитету на державному та міжнародному рівні, не було встановлено обставин, які б свідчили про неналежне виконання такого обов`язку. Судом першої інстанціїне надавалася оцінки належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності, поданих стороною відповідача доказів вчинення позивачкою дій (бездіяльності), які б свідчили про не невиконання відповідачкою обов`язку як керівника щодо спрямування діяльності працівників Музею на визнання його авторитету на державному та міжнародному рівні.
		Необґрунтованими є твердження апелянта про те, що позивачка мала можливість в одноденний термін з дня отримання листа надати пояснення з зазначених у листі Міністерства від 03.02.2022 питань (листи були направленні на адресу позивачки та Музею 03.02.2022, повторно лист з описом на адресу позивачки було направлено 15.02.2022).
		Згідно ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
		За змістом частин 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. 
		Згідно ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).
		Обов`язок доказування покладається на сторін. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності.
		Предмет доказування - це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті.
		Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.
		Відповідно до наданої третьою особою довідки про інформацію щодо лікарняних листків, виданих генеральному директору Національного музею Голодомору-геноциду ОСОБА_1 за період з 2017 по 2022 роки, позивачка з 14.01.2022 по 25.02.2022 безперервно перебувала на листку тимчасової непрацездатності (том 2 а.с. 87).
		Матеріали справи не містять доказів ознайомлення чи отримання позивачкою листа Міністерства від 03.02.2022. Натомість остання вказує, що такого листа не отримувала, оскільки в цей час знаходилися на лікарняному, а з початку повномасштабного вторгнення рф (з 24.02.2022) разом з малолітніми дітьми виїхала до с. П`ядики Коломийського району Івано-Франківської області, де проживала.
		При цьому апелянт вказує, що ненадання ОСОБА_1 відповіді на лист Міністерства від 03.02.2022 є неналежним виконанням умов контракту, що призвело у свою чергу до порушення п 2.1.27 Контракту, а Міністерство надало докази того, що в цьому випадку наявні умови, визначені сторонами в контракті для його розірвання.
		Вказівка апелянта, що підпунктом 6.3.2 Контракту № 720 визначено, що контракт може бути розірвано з ініціативи Міністерства у разі невиконання та/або неналежного виконання Керівником без поважних причин обов`язків (обов`язків), покладених на нього цим контрактом є неспроможною, оскільки такий підпункт не зазначений у наказі про звільнення як підстава його порушення позивачкою. 
		Доводам апелянта про те, що Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» надає можливість звільнення працівника у період дії воєнного стану навіть якщо він перебуває і відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, суд першої інстанції надав належну правову оцінку.
		Відповідач у апеляційній скарзі зазначив, що суд першої та апеляційної інстанції у цьому випадку повинен змінити дату звільнення ОСОБА_1 на перший робочий день після закінчення її відпустки. Однак таке твердження не може бути задоволене. Слід зазначити, що у цьому випадку при звільненні працівника має місце порушення роботодавцем (відповідачем) установленого законом порядку звільнення позивачки, без достатніх правових підстав, що є обов`язковою підставою для поновлення звільненого працівника на роботі.
		Посилання апелянта, що судом першої інстанції були порушені норми процесуального права, оскільки справу слід було розглядати за правилами загального позовного провадження, не заслуговують на увагу.
		Відповідно до пп. 2 ч. 4 ст. 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ, що виникають з трудових відносин;
		Згідно до абз. 7 ч. 4 ст. 19 ЦПК України загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
		Відповідно до пп. 2 ч. 1, ч. 2-4 ст. 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи, що виникають з трудових відносин;
		У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
		При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
		В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.
		Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Вирішуючи питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд першої інстанції дотримався вимог ст. 19, 274 ЦПК України та врахував завдання цивільного судочинства, а також категорію справи, для якої пріоритетним є швидке її вирішення.
		Про дотримання судом першої інстанції принципів цивільного судочинства свідчить, зокрема, наповнення матеріалів справи та реалізація відповідачем процесуальних прав.
		За встановлених обставин доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Судом першої інстанції належним чином досліджено всі обставини справи та надано їм належну правову оцінку.
		Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.
		Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Апеляційний суд дійшов переконання, що судом першої інстанції постановлено рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності та обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у апеляційній скарзі, не встановлено.
		Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України. 
		Частиною 1 зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Враховуючи наведене, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на апелянта.
		Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд
		п о с т а н о в и в :
		Апеляційну скаргу Міністерства культури та інформаційної політики України залишити без задоволення.
		Рішення Коломийського міськрайонного суду від 03 квітня 2023 року залишити без змін.
		Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		Повний текст постанови складено 22 червня 2023 року.
		 
		Суддя-доповідач:                                                        І.В. Бойчук
		Судді:                                                                        О.О. Томин
		                                                                               В.А. Девляшевський

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...