Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 308/7560/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:; про державну власність; щодо реєстрації або обліку прав на майно.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 23.06.2023. Забезпечено надання загального доступу: 23.06.2023.
Дата набрання законної сили: 21.06.2023
Номер судового провадження: 61-7906ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		21 червня 2023 року
		м. Київ
		 
		справа № 308/7560/21
		провадження № 61-7906св22
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., 
		Дундар І. О.,  
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», приватний нотаріус Тячівського районного нотаріального округу Закарпатської області Стойка Надія Михайлівна,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 01 жовтня 2021 року у складі судді Логойди І. В. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 липня 2022 рокуу складі колегії суддів: 
		Мацунича М. В., Кожух О. А., Кондора Р. Ю.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		Зміст вимог позовної заяви 
		 
		У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ «КБ «ПриватБанк»), приватного нотаріуса Тячівського районного нотаріального округу Закарпатської області Стойки Н. М. про скасування рішення про державну реєстрацію права власності та припинення права власності на нерухоме майно.  
		 
		Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 23 червня 2005 року вона та банк уклали договір іпотеки, згідно з умовами якого вона передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 площею 54,80 кв. м з метою забезпечення виконання своїх зобов`язань за кредитним договором від 23 червня 2005 року, за яким вона отримала кредит у розмірі 28 500,00 доларів США на споживчі потреби строком до 20 червня 2025 року.
		 
		У зв`язку з неможливістю належним чином виконати кредитні зобов`язання у неї виникла заборгованість за вказаним кредитним договором.
		 
		19 жовтня 2016 року приватний нотаріус Тячівського районного нотаріального округу Стойка Н. М. прийняла рішення № 31940560 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відповідно до якого провела державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру, право власності на яку було зареєстровано за АТ КБ «ПриватБанк». 
		 
		Вважала таку реєстрацію незаконною, оскільки набуття банком власності на її квартиру відбулося під час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а також з порушеннями законодавства в частині повідомлення її як іпотекодавця про звернення стягнення на майно, проведення його оцінки.
		 
		Просила скасувати рішення приватного нотаріуса Тячівського районного нотаріального округу Стойки Н. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31940560 від 19 жовтня 2016 року о 17:47:24, про реєстрацію права власності АТ КБ «ПриватБанк» та припинити право власності АТ КБ «ПриватБанк» на квартиру АДРЕСА_1 , що складається з трьох кімнат, житлова площа квартири становить - 35,70 кв. м, загальна площа - 54,80 кв. м.
		 
		Короткий зміст рішення і постанови судів попередніх інстанцій 
		 
		Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 01 жовтня 2021 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 11 липня 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
		 
		Скасовано рішення приватного нотаріуса Тячівського районного нотаріального округу Стойки Н. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31940560 від 19 жовтня 2016 року о 17:47:24, про реєстрацію права власності АТ КБ «ПриватБанк», та припинено право власності АТ КБ «ПриватБанк» на квартиру АДРЕСА_1 , що складається з трьох кімнат, житлова площа квартири 35,70 кв. м, загальна площа 54,80 кв. м.
		 
		У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
		 
		Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 908,00 грн.
		 
		Задовольняючи частково позовні вимоги, пред`явлені до АТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, зазначив, що квартира АДРЕСА_1 площею 54,80 кв. м на момент проведення державної реєстрації права власності за іпотекодержателем виступала як забезпечення зобов`язань за споживчим кредитом в іноземній валюті, була місцем постійного проживання позичальника, у власності якої немає іншого майна, а тому відповідно до положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на спірну квартиру не могло бути звернуте стягнення шляхом визнання за банком права власності. Оскільки з огляду на порушення саме банком прав позивачки приватний нотаріус є неналежним відповідачем, у задоволенні позовних вимог, заявлених до приватного нотаріуса Тячівського районного нотаріального округу Закарпатської області Стойки Н. М., належить відмовити. 
		 
		Аргументи учасників 
		 
		У серпні 2022 року до Верховного Суду від АТ КБ «ПриватБанк» надійшла касаційна скарга, у якій його представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення у частині задоволених позовних вимог з ухваленням нового рішення у цій частині про відмову у задоволенні позову.
		 
		У касаційній скарзі представник АТ КБ «ПриватБанк» зазначає, що при вчиненні реєстраційних дій були дотримані вимоги пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, зокрема, нотаріус урахував, що 21 липня 2016 року банк інформував ОСОБА_1 про наявність у неї заборгованості та наслідків її непогашення, яку позичальник отримала 03 серпня 2016 року, про що свідчить приєднана до реєстраційної справи претензія-повідомлення від 21 липня 2016 року. Рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки прийняте більш, ніж через тридцять днів, а саме 19 жовтня 2016 року. Представник АТ КБ «ПриватБанк» наполягає на тому, що банк обрав спосіб задоволення своїх вимог, який ґрунтується на добровільній згоді ОСОБА_1 на звернення стягнення на предмет іпотеки до іпотекодержателя, що виражається у підписанні іпотекодавцем договору іпотеки, який містить іпотечне застереження, а тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». На момент вчинення реєстраційних дій не було жодних підстав для відмови у їх вчиненні. Позивачка не довела, що предмет іпотеки є її єдиним місцем проживання та в неї відсутнє інше житло.
		 
		Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди із задоволенням позовних вимог, пред`явлених до банку, а тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України рішення і постанова судів попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні позовних вимог, пред`явлених до приватного нотаріуса, касаційному перегляду не підлягають.
		 
		У жовтні 2022 року від ОСОБА_1 надійшов відзив, у якому вона вказує про те, що рішення про часткове задоволення її позову є законним та обґрунтованим з огляду на те, що АТ КБ «ПриватБанк» набуло право власності на її квартиру в період дії мораторію на примусове відчуження житла, нотаріус при вчиненні реєстраційних дій не врахував відсутності письмової вимоги, направленої іпотекодавцю, при реєстрації права власності за банком була відсутня оцінка предмета іпотека саме на момент набуття відповідачем права власності відповідно до оцінки предмета. Рішення судів узгоджується із висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 19 травня 20202 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації за іпотекодержателем права власності на нього є неможливим під час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредиторів в іноземній валюті».
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
		 
		Межі та підстави касаційного перегляду
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
		 
		В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
		Доводи касаційної скарги містять підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, що неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18, постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі 
		№ 6-482цс15.
		Фактичні обставини справи
		 
		Суди встановили, що 23 червня 2005 року ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надала в іпотеку нерухоме майно, а саме: трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , житлова площа якої становить - 35,70 кв. м, загальна площа - 54,80 кв. м. Предмет іпотеки належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 23 червня 2005 року, зареєстрованого в реєстрі за № 252, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Капітулою Г. Д.
		 
		Цим договором забезпечено виконання зобов`язань іпотекодавця за кредитним договором від 23 червня 2005 року № MKZ7GF00000070, укладеним між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , за яким остання отримала кредит у розмірі 36 505,00 доларів США, який надавався у формі невідновлювальної кредитної лінії на строк до 20 червня 2025 року, із яких: 28 500,00 доларів США - на споживчі потреби, 8 005,00 доларів США - на оплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користуванням кредитом у розмірі 0,92 % щомісяця на суму залишку заборгованості за кредитом, сплатою відсотків за користування кредитом у разі несвоєчасного погашення кредиту у розмірі 2,27 % від суми залишку непогашеної заборгованості за кредитом, оплати одноразово комісії у розмірі суми 3,00 % від суми виданого кредиту та комісії в розмірі 0,18 % щомісяця від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, за винятком кредиту, що надається для оплати страхових платежів, оплати пені у розмірі 0,15 % від суми непогашеної заборгованості за кожен день прострочки платежу при порушенні будь-яких зобов`язань.
		 
		У пункті 31 договору про іпотеку передбачене, зокрема, право банку на звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя у позасудовому порядку шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця. Право власності у ОСОБА_1 виникло на вказаний об`єкт нерухомості на підставі договору купівлі-продажу від 23 червня 2005 року, укладеного з ОСОБА_2 .
		 
		У зв`язку з виникненням заборгованості за вказаним кредитним договором 19 жовтня 2016 року приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Стойкою Н. М. прийнято рішення № 31940560 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відповідно до якого проведено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , що складається з трьох кімнат, житлова площа квартири становить - 35,70 кв. м, загальна площа - 54,80 кв. м, а саме право власності на вказану квартиру було зареєстровано за АТ КБ «ПриватБанк», що підтверджується інформаційною довідкою Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 73266389 від 18 листопада 2016 року.
		 
		За адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрована позивачка та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно з доданими довідками про реєстрацію місця проживання особи.
		 
		До матеріалів справи відповідач додав письмову вимогу ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 від 21 липня 2016 року № E.L.V.0.0.0.0/3-903 та копію рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, виплату поштового переказу, що містить особистий підпис ОСОБА_1 про його отримання від 03 серпня 2016 року. 
		 
		19 жовтня 2016 року приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Стойкою Н. М. прийнято рішення № 31940560 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відповідно до якого проведено державну реєстрацію права власності на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , за ПАТ КБ «ПриватБанк» та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис.
		 
		У пункті 26 договору іпотеки від 23 червня 2005 року, укладеному між 
		ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк», сторони обумовили, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у випадках, передбачених пунктами 19.81, 19.82, 19.83, 19.9, зокрема:
		 
		- якщо в момент настання термінів виконання якого-небудь із зобов`язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані;
		 
		- у разі порушення іпотекодавцем обов`язків за цим договором іпотекодержатель має права вимагати дострокового виконання зобов`язань зі сплати кредиту та/або відсотків, винагород, а в разі невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки;
		 
		- звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання якого-небудь із зобов`язань за кредитним договором у випадках: порушення позичальником якого-небудь із зобов`язань, передбачених умовами кредитного договору; порушення іпотекодавцем правил заміни предмета іпотеки; порушення іпотекодавцем якого-небудь із зобов`язань за цим договором; виявлення іпотеко держателем погіршення стану предмета іпотеки або зменшення вартості предмета іпотеки понад нормальний фізичний знос або фактичної часткової відсутності предмета іпотеки; встановлення невідповідності дійсності відомостей, що містяться в кредитному договорі або в цьому договорі; смерті іпотекодавця та/або позичальника; порушення судом справи про стягнення з іпотекодавця на користь його кредиторів заборгованості;
		 
		- у разі дострокового розірвання кредитного договору або зміни його умов при наявності невиконаних зобов`язань на момент розірвання або внесення змін. 
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
		 
		Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
		 
		Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.
		 
		Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
		 
		Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).
		 
		Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
		 
		Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді (частина четверта статті 37 Закону України «Про іпотеку», у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
		 
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) вказано, що:
		«102. Якщо позивач (іпотекодавець) вважає порушеними свої права на предмет іпотеки (внаслідок позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки відповідачем), він може, з огляду на фактичні обставини, вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). Цей спосіб захисту застосовується у випадку вчинення однією із сторін правопорушення, в результаті чого порушені права та законні інтереси іншої сторони. При цьому позивач повинен довести, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснено всупереч вимогам закону, тобто з порушенням прав позивача.
		104. Велика Палата Верховного Суду послідовно виснувала щодо ефективних способів захисту при неодноразовому відчуженні майна. Відповідно до її висновків захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника (пункти 73, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц; пункти 84, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).
		109. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу.
		110. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту.
		111. Зважаючи на обставини цієї справи, які існували на момент звернення позивача з позовом та прийняття рішення судом першої інстанції, для захисту порушеного права власності позивача необхідно відновити становище, яке існувало до порушення. Вказане відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.
		112. Відповідно до частини четвертої статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
		114. Оскільки порушення права власності позивача відбулось у результаті державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за АТ «Мегабанк», заявлені ним позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав від 30.12.2019 опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення.
		115. Отже, враховуючи обставини конкретної справи та за умови, якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер та таке майно не було відчужено до третіх осіб, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майновідомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.
		116. Слід ще раз звернути увагу, що судове рішення про задоволення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем тільки за умови, що на час вчинення реєстраційної дії право власності зареєстроване за відповідачем, а не за іншою особою».
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) зазначено, що:
		«124. Під час розгляду справ цієї категорії суд повинен надати оцінку всім обставинам, які мали місце при зверненні стягнення на іпотечне майно. Тим самим суд визначає: (а) неправомірність дій особи, яка зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник (адже саме ці дії призвели до внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно цих відомостей); (б) тим самим суд констатує, що ці дії не були здатні призвести до набуття права власності особою, яка позначена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник, а тому (в) в цієї особи відсутнє право власності, а отже (г) право власності належить позивачеві (якщо позивач доведе всі наведені вище обставини).
		125. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) адресовані насамперед суду, який, задовольняючи позов, зокрема, про скасування рішення державного реєстратора, має чітко визначитися з тим, кому саме і яке речове право внаслідок задоволення такого позову належить.
		126. Вирішивши наявний між сторонами спір про право на користь позивача, суд тим самим в мотивувальній частині рішення виснував, що право власності позивача було порушено та підлягає поновленню, правильно застосувавши положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом)».
		 
		Стаття 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є публічною, процедурною нормою і не містить та й не може містити приватноправових способів захисту і одночасно та всупереч принципу диспозитивності зобов`язувати суб`єкта поєднувати позовні вимоги, яких приватно-правова норма не передбачає (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року в справі № 316/2082/19 (провадження № 61-17264св21).
		 
		Функціональним призначенням процедурних норм є «обслуговування» приватно-правових норм. З урахуванням того, що процедурні норми виконують тільки функцію «обслуговування» приватно-правових норм, то у разі якщо існує суперечність, то вона має вирішуватися на користь приватно-правової норми.
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) зазначено, що: 
		«умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов`язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання.
		Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв`язку чи кур`єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.
		Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.
		Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов`язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов`язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки.
		В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.
		За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання
		При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов`язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (одним документом) слід виходити з пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку».
		 
		У пункті 1 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
		- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
		- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) зроблено висновок, що:
		«закон № 898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.
		Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.
		Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що квартира площею 37,10 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за АТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 23 квітня 2008 року, укладеного в іноземній валюті. Отже, у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «КБ «Приватбанк». Аналогічний висновок щодо застосування положень Закону № 1304-VII міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а. Підстави для відступу від цього висновку відсутні».
		 
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року у справі № 316/2082/19 (провадження № 61-17264св21) зазначено, що «у пункті 1 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (в редакції, чинній на час проведення державної реєстрації) передбачено, що протягом дії цього Закону: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року в справі № 754/10676/19 (провадження № 61-4628св21), з посиланням на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року в справі № 643/18202/18 (провадження № 61-617св21), вказано, що: «Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження у зв`язку з невиконанням умов кредитного договору. З огляду на викладене, предмет іпотеки, а саме нерухоме житлове майно, яке використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя, не може бути примусово стягнуто на підставі положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання позичальником/майновим поручителем умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Такий правовий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20). Аналогічний висновок щодо застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а. При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) не знайшла підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, та відступила від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15-ц (провадження 
		№ 61-10874сво18), стосовно того, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі), який передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві, як і передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника), оскільки таке право виникло на підставі договору (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі 
		№ 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18) зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Таким чином, реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем у позасудовому порядку є примусовим зверненням стягнення на майно в розумінні Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». 
		 
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року у справі № 751/2232/19 (провадження № 61-985св20) зазначено:
		«Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
		Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»).
		Отже, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки.
		Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.
		Водночас Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій (заборону) на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.
		Такі висновки щодо застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, провадження № 11-474апп19; від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18, провадження № 14-45цс20, а також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 
		від 06 листопада 2020 року № 524/10011/17.
		Суд першої інстанції встановив, що кредит в іноземній валюті надавався ОСОБА1 саме на споживчі цілі - для здійснення розрахунків за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА. Спірна квартира використовується позивачем як місце постійного проживання позичальника та його сім`ї, а її загальна площа не перевищує 140,00 кв. м.
		Зважаючи на те, що всупереч Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» за іпотекодержателем було зареєстровано право власності на предмет іпотеки - квартиру, яка використовується позивачем як постійне місце проживання, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для скасування рішення про державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру».
		 
		Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
		 
		Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини першої статті 81 ЦПК України).
		 
		Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
		 
		У справі, що переглядається, при зверненні із позовом  ОСОБА_1 посилалася на те, що реєстрація права власності проведена з порушенням Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». У зв`язку із цим позивачка просила скасувати рішення № 31940560, прийняте 19 жовтня 2016 року приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Стойкою Н. М. 
		 
		Установивши, що предмет іпотеки - квартира АДРЕСА_1 , площа якої не перевищує 140,00 кв. м, на момент проведення державної реєстрації права власності за АТ КБ «ПриватБанк» виступала як забезпечення зобов`язань ОСОБА_1 за споживчим кредитом в іноземній валюті, яка була місцем постійного проживання позичальника, у власності останньої не перебувало інше нерухоме житлове майно, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про скасування рішення приватного нотаріуса Стойки Н. М. про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем.
		Колегія суддів відхиляє довід касаційної скарги про те, що банк обрав спосіб задоволення своїх вимог, який ґрунтується на добровільній згоді ОСОБА_1 на звернення стягнення на предмет іпотеки до іпотекодержателя, у зв`язку з чим відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки стягнення, у тому числі й звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за іпотекодержателем права власності на іпотечне майно на підставі іпотечного застереження, є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог.
		 
		Аргумент касаційної скарги про недоведеність позивачкою того, що предмет іпотеки є місцем її постійного проживання, спростовується наявними у справі доказами: довідкою про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 27), даними з паспорта (а. с. 41). Доказів про наявність іншого постійного місця проживання банк не надав.
		 
		Рішення судів попередніх інстанцій про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за банком не суперечить висновку, викладеному постанові Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18, на який міститься посилання в касаційній скарзі.
		 
		Висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-482цс15 за позовом банку до позичальника-іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі статті 33 Закону України «Про іпотеку», на яку посилається банк у касаційній скарзі, є нерелевантним.
		 
		Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина перша статті 410 ЦПК України).
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
		Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20), від 01 лютого 2023 року у справі № 316/2082/19, дають підстави для висновку про те, що рішення та постанова судів попередніх інстанцій в оскарженій частині ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права. У зв`язку з цим касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення і постанову судів попередніх інстанцій в оскарженій частині - без змін.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
		 
		Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 01 жовтня 2021 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 липня 2022 року у частині позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:                                                                                       М. М. Русинчук
		 
		 
		Н. О. Антоненко
		 
		 
		І. О. Дундар

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...