Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 335/12292/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 06.07.2023. Забезпечено надання загального доступу: 06.07.2023.
Дата набрання законної сили: 31.05.2023
Номер судового провадження: 61-10042ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		31 травня 2023 року
		місто Київ
		 
		справа № 335/12292/19
		провадження № 61-10042св21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Ступак О. В.,
		суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,
		учасники справи:
		позивач - прокурор - заступник керівника Запорізької місцевої прокуратури № 3 Запорізької області в інтересах держави в особі Запорізької міської ради,
		відповідачі:  ОСОБА_1 , державний реєстратор Комунального підприємства «Центр надання послуг» Балабинської селищної ради Гопка Юрій Володимирович, ОСОБА_2 ,
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Садовніченко Вікторія Миколаївна,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу  ОСОБА_2 на постанову Запорізького апеляційного суду від 12 травня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Дашковської А. В., Кримської О. М., Кочеткової І. В.,
		ВСТАНОВИВ:
		І. ФАБУЛА СПРАВИ
		Стислий виклад позиції позивача
		Заступник керівника Запорізької місцевої прокуратури № 3 Запорізької області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Запорізької міської ради у листопаді 2019 року звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень просив:
		- визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Центр надання послуг» Балабинської селищної ради Гопки Ю. В. (далі - державний реєстратор) від 13 жовтня 2017 року № 37560822 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира);
		- визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 17 жовтня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Садовніченко В. М. (далі - приватний нотаріус), зареєстрований за № 4074;
		- визнати відумерлою спадщину, яка відкрилася після смерті ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а саме спірну квартиру, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1378079023101, загальною площею 30, 89 кв. м, житловою площею 14, 65 кв. м, та передати її територіальній громаді м. Запоріжжя.
		Прокурор обґрунтовував позов тим, що квартира          АДРЕСА_1 і належала на праві власності  ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 08 квітня 1996 року № 355, виданим Орджонікідзевською районною адміністрацією Запорізької міської ради народних депутатів.
		ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 - ОСОБА_4 . Після їх смерті спадкові справи не заводилися.
		17 жовтня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусомСадовніченко В. М., ОСОБА_1 відчужив квартиру   АДРЕСА_1 і на користь ОСОБА_2 .
		Прокурор зазначав, що Запорізька місцева прокуратура № 3 проводить досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42019081050000093, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) 02 травня 2019 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України), за заявою Департаменту правового забезпечення Запорізької міської ради про незаконне оформлення права власності на спірну квартиру.
		Під час досудового розслідування встановлено, що державний реєстратор Гопка Ю. В. 13 жовтня 2017 року вніс запис № 22814879 про право власності ОСОБА_1 на спірну квартиру на підставі свідоцтва про право власності від 08 квітня 1996 року № 335, виданого Орджонікідзевською районною адміністрацією Запорізької міської ради народних депутатів та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13 жовтня 2017 року № 37560822. Водночас ОСОБА_1 надав державному реєстратору Гопці Ю. В. підроблене свідоцтво про право власності на спірну квартиру та незаконно зареєстрував право власності на неї.
		Договір купівлі-продажу квартири від 17 жовтня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , є недійсним, оскільки укладений особою, яка не була власником спірної квартири та не могла її відчужувати.
		Прокурор звертав увагу на те, що оскільки після смерті ОСОБА_4 і ОСОБА_3 відкрилася спадщина, до якої увійшла спірна квартира, спадкоємці у визначений законом строк до нотаріальної контори для прийняття спадщини не звернулися, спадкоємців за заповітом і за законом немає, тому квартира є відумерлою спадщиною та власністю територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради.
		Тож територіальна громада м. Запоріжжя з часу відкриття спадщини набула речові права на нерухоме майно, яке вибуло з володіння поза її волею на підставі недійсного договору купівлі-продажу.
		Стислий виклад заперечень інших учасників справи
		ОСОБА_6 заперечувала проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.
		Стислий виклад змісту рішення суду першої інстанції
		Рішенням від 12 листопада 2020 року Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя відмовив у задоволенні позову.
		Суд першої інстанції керувався тим, що ефективним (правомірним) способом захисту прав позивача у спірних правовідносинах є пред`явлення віндикаційного позову. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.
		Суд першої інстанції врахував, що прокурор не сформулював вимогу про визнання недійсним свідоцтва, виданого на ім`я ОСОБА_1 , на підставі якого за ним зареєстровано право власності на спірну квартиру. Також суд врахував, що до переходу права власності на спірну квартиру до ОСОБА_2 відбулися три реєстраційні дії, вчинені державним реєстратором, наслідком яких є офіційне визнання і підтвердження державою факту набуття права власності на квартиру у встановленому законом порядку спочатку ОСОБА_1 , після якого право власності за договором купівлі-продажу перейшло до ОСОБА_2 . Відтак, на переконання суду першої інстанції, задоволення позову і витребування спірної квартири у ОСОБА_2 як добросовісного набувача призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
		Додатковим рішенням від 25 листопада 2020 року Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя стягнув із Запорізької міської ради на користь ОСОБА_2 відшкодування витрат на правничу допомогу в розмірі 30 312, 00 грн.
		Стислий виклад змісту рішення суду апеляційної інстанції
		Постановою від 12 травня 2021 року Запорізький апеляційний суд скасував рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 12 листопада 2020 року, ухвалив нове рішення про задоволення позову.
		Суд визнав незаконним та скасував рішення державного реєстратора Гопки Ю. В. від 13 жовтня 2017 року № 37560822 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо квартири   АДРЕСА_1 і.
		Визнав недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 17 жовтня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
		Визнав відумерлою спадщину, яка відкрилася після смерті ОСОБА_3 і  ОСОБА_4 , а саме об`єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1378079023101, загальною площею 30, 89 кв. м, житловою площею 14, 65 кв. м, та передав її територіальній громаді м. Запоріжжя.
		Вирішив питання про розподіл судових витрат.
		Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції керувався тим, що державний реєстратор здійснив реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 08 квітня 1994 року № 355, яке Орджонікідзевська районна адміністрація Запорізької міської ради народних депутатів не видавала відповідачу. На час укладення договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2017 року квартира не належала ОСОБА_1 , тому не могла бути ним відчужена на користь ОСОБА_2 , відтак зазначений договір є недійсним.
		На час звернення прокурора до суду з позовом спірне нерухоме майно не перебувало у володінні Запорізької міської ради. Існував лише законний інтерес територіальної громади м. Запоріжжя відповідно до статті 1277 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), яка регулює правовідносини щодо набуття і припинення права власності після смерті особи за відсутності спадкоємців. Ці законні очікування полягали у праві територіальної громади в особі Запорізької міської ради набути право власності на спадщину шляхом визнання її відумерлою в судовому порядку.
		Апеляційний суд зробив висновок, що оскільки у померлої ОСОБА_4 немає спадкоємців, спадщина, котра складається зі спірної квартири, підлягає визнанню відумерлою та переданню територіальній громаді в особі Запорізької міської ради.
		Також суд апеляційної інстанції врахував, що ОСОБА_2 не надала до суду доказів про те, що спірна квартира є її єдиним та постійним місцем проживання. ОСОБА_2 зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_3 .
		З наведених підстав та враховуючи значну потребу в забезпеченні житлом найменш соціально захищених категорій населення територіальної громади м. Запоріжжя, суд апеляційної інстанції виснував, що передання спірного майна на користь територіальної громади є пропорційним втручанням у право на мирне володіння майном та не покладає на ОСОБА_2 надмірний індивідуальний тягар, спричинений відсутністю житла для проживання.
		Також апеляційний суд наголосив, що ОСОБА_2 не позбавлена можливості відновити свої права шляхом пред`явлення майнових вимог до продавця спірної квартири щодо повернення їй сплачених грошових коштів відповідно до статті 661 ЦК України.
		ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		ОСОБА_2 у червні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 12 травня 2021 року та залишити в силі рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 12 листопада 2020 року. 
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Касаційна скарга обґрунтовується тим, що прокурор не мав правових підстав для представництва інтересів Запорізької міської ради, що узгоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/15.
		ОСОБА_2 зазначала, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого 
		статтями 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин до їх учасників не застосовується зобов`язально-правовий спосіб захисту прав та інтересів. У зобов`язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом пред`явлення і задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.
		Суд апеляційної інстанції безпідставно застосував до вирішення спору статті 215, 216 ЦК України та не врахував правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), про те, що коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші вимоги є неефективною (такою, що не відповідає праву).
		Також апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19), про те, що у разі якщо об`єкти нерухомого майна не можуть бути витребувані від особи, яка незаконно заволоділа ними, зокрема, якщо вони відчужені добросовісному набувачу, який набув право власності на нього (стаття 330 ЦК України), то колишній власник нерухомого майна вправі вимагати відшкодування його вартості (пункт 2 частини третьої статті 1212, частина друга статті 1213 ЦК України).
		Суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 18 лютого 2021 року у справі № 609/1231/19 (провадження № 61-13902св20) та від 20 травня 2020 року у справі № 303/6974/16-ц (провадження № 61-39511св18), відповідно до яких спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу відкриття. Відсутність реєстрації права власності на спадкове нерухоме майно зумовлює обмеження тільки у праві розпорядження ним. За аналогією закону у територіальної громади право власності на відумерлу спадщину виникає лише з моменту набрання законної сили судовим рішенням про це. Суд апеляційної інстанції не визначився із моментом виникнення у позивача права власності на майно.
		Також заявниця у касаційній скарзі посилається на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16(провадження № 12-97гс18), згідно з якими у разі визнання недійсним договору, що став підставою для ухвалення рішення про державну реєстрацію прав, потрібно одночасно пред`явити вимогу позову про скасування цього рішення про державну реєстрацію прав; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18) та постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 357/2418/15-ц 
		(провадження № 61-1959св18), відповідно до яких ефективним 
		(тут - правомірним) способом захисту права або інтересу позивача є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав, а скасування запису про державну реєстрацію права.
		ОСОБА_2 посилалася на те, що вона є добросовісним набувачем, тому квартира не може бути витребувана у неї, що узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), про те, що факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правові наслідки для добросовісного набувача; у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16 (провадження № 61-19921св18), відповідно до яких не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з бездіяльністю влади.
		Заявниця зазначала, що у цій справі майнові втрати покладено на неї, проте вона не вчинила правопорушень; не дотримано справедливої рівноваги між інтересами держави та її правом на житло. Вона не знала та не могла знати, що законність набуття нею права власності на квартиру буде піддаватися сумніву. Суд апеляційної інстанції не дав оцінки її доводам про бездіяльності влади щодо процедур, призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Також позивач не спростував презумпцію права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру.
		Висновок апеляційного суду про наявність у ОСОБА_2 іншого житла є невмотивованим. Суд не врахував, що внаслідок здійсненого у спірній квартирі ремонту її вартість збільшилася майже у чотири рази. Також суд апеляційної інстанції неправильно застосував статтю 661 ЦК України.
		Касаційну скаргу ОСОБА_2 додатково обґрунтовувала тим, що державний реєстратор Гопка Ю. В. та ОСОБА_1 не були належно повідомлені про час та місце розгляду справи судами. Суд апеляційної інстанції, діючи у складі колегії, безпідставно відхилив заявлений суду відвід.
		Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
		Заступник керівника Запорізької обласної прокуратури у серпні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
		У відзиві на касаційну скаргу прокурор зазначив, що інформація про наявність підстав для звернення до суду є відомою Запорізькій міській раді ще з квітня 2019 року, проте представники уповноваженого органу не здійснили достатніх заходів, спрямованих на захист законних інтересів територіальної громади. Суди перевірили наявність підстав для представництва інтересів держави в суді прокурором.
		На час ухвалення судових рішень у справі вимоги про скасування рішення державного реєстратора були належним способом захисту порушеного права.
		Свідоцтво про право власності на майно не породжує виникнення, зміну або припинення прав, а лише фіксує факт наявності у суб`єкта цього права, тому позивач оспорював підставу його видачі, а не саме свідоцтво.
		Звернення прокурора до суду з позовом спрямоване на задоволення легітимної мети, яка полягає у відновленні законності та у поверненні територіальній громаді комунального нерухомого майна, що вибуло з її володіння на підставі підроблених документів.
		ОСОБА_2 не позбавлена можливості відновити свої права шляхом пред`явлення позову з майновими вимогами до ОСОБА_1 у порядку статті 661 ЦК України.
		ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
		Ухвалою від 28 липня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі, витребував справу, задовольнив клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії оскаржуваної постанови та зупинив її дію до закінчення касаційного розгляду справи.
		Ухвалою від 14 лютого 2023 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
		Ухвалою від 08 березня 2023 року Верховний Суд передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Ухвалою від 27 квітня 2023 року Велика Палата Верховного Суду повернула справу на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
		З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України 
		(далі - ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
		Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
		Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 12 березня 1996 року до Відділу приватизації Орджонікідзевської районної адміністрації Запорізької міської ради народних депутатів надійшла заява ОСОБА_4 про оформлення у приватну (спільну сумісну) власність квартири, яку заявниця займає разом із членами сім`ї на умовах найму. До заяви додано довідку про склад сім`ї та займані приміщення, в якій зазначені заявниця та ОСОБА_3 .
		Розпорядженням від 08 квітня 1996 року № 355 Орджонікідзевська районна адміністрація Запорізької міської ради народних депутатів задовольнила заяву наймача, зобов`язала Відділ приватизації оформити свідоцтво про власність на спірну квартиру на двох осіб, які зазначені в заяві, а саме на ім`я ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
		Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 08 квітня 1996 року № 355, виданим Орджонікідзевською районною адміністрацією Запорізької міської ради народних депутатів, квартира  АДРЕСА_1 , загальною площею 30, 89 кв. м, належала на праві власності ОСОБА_4 , ОСОБА_3 . Квартира приватизована відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
		У цій квартирі були зареєстровані ОСОБА_4 з 23 червня 2005 року та ОСОБА_3 з 29 вересня 1982 року.
		ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_4 
		17 жовтня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Садовніченко В. М., ОСОБА_1 відчужив квартиру   АДРЕСА_1  на користь ОСОБА_2 
		Запорізька місцева прокуратура № 3 проводить досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42019081050000093, внесеному до ЄРДР 02 травня 2019 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України, за заявою Департаменту правового забезпечення Запорізької міської ради про незаконне оформлення права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .
		В межах досудового розслідування встановлено, що запис від 13 жовтня 2017 року № 22814879 про право власності ОСОБА_1 на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , внесено державним реєстратором Гопкою Ю. В. на підставі його ж рішення від 13 жовтня 2017 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 37560822 та свідоцтва про право власності від 08 квітня 1996 року № 335, виданого на підставі розпорядження Орджонікідзевської районної адміністрації Запорізької міської ради народних депутатів від 08 квітня 1996 року № 355.
		В матеріалах інвентаризаційної справи на спірну квартиру є свідоцтво про право власності від 08 квітня 1996 року № 335, видане Орджонікідзевською районною адміністрацією Запорізької міської ради народних депутатів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Будь-яких інших правовстановлюючих документів на цю квартиру в матеріалах інвентаризаційної справи немає.
		Також у матеріалах справи немає розпорядження Орджонікідзевської районної адміністрації Запорізької міської ради народних депутатів від 08 квітня 1996 року № 335, яким Відділ приватизації зобов`язано оформити на ім`я ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на квартиру  АДРЕСА_1 .
		Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права
		Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в суді
		У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що прокурор не мав повноважень на звернення до суду з цим позовом.
		Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
		У частинах першій, третій статті 23 Закону України «Про прокуратуру» зазначено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
		Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.
		Наведеним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України, зокрема у частині четвертій статті 56 цього Кодексу визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
		Системне тлумачення частин четвертої, п`ятої статті 56 ЦПК України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає змогу зробити висновок про те, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
		Отже прокурор, звертаючись до суду, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу, а іншою - відсутність такого органу.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 зроблено висновок про те, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
		Отже, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
		Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19), на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, зроблено висновок про те, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.
		Звертаючись з позовом в інтересах держави в особі Запорізької міської ради, прокурор обґрунтовував неналежне, на його переконання, здійснення захисту інтересів держави Запорізькою міською радою як уповноваженим органом, яка знала про порушення інтересів держави ще з квітня 2019 року, проте не вжила жодних самостійних заходів представницького характеру з метою захисту прав держави на спірне нерухоме майно.
		Отже, прокурор навів підставу для представництва інтересів держави, а саме факт незаконного вибуття спірної квартири у володіння інших осіб після смерті її законних власників за відсутності у них спадкоємців, що порушило права територіальної громади на визнання спадщини відумерлою, та зазначив підстави для звернення до суду з позовом, існування нагальної потреби у захисті порушених інтересів держави.
		30 жовтня 2019 року прокурор повідомив Запорізьку міську раду про намір звертатися до суду.
		Поданий прокурором позов Запорізька міська рада підтримала, самостійно з позовом до суду не звернулася, наявність підстав для представництва інтересів держави прокурором в суді не оскаржувала, заперечень проти цього не висловлювала.
		Враховуючи те, що Запорізькій міській раді було відомо про необхідність захисту прав держави, проте самостійно вона не вчиняла дій для відновлення цих прав, Верховний Суд дійшов переконання, що позов подано прокурором як повноважною особою, яка відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 56 ЦПК України має право на представництво інтересів держави в особі Запорізької міської ради. Такий висновок не суперечить висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 
		(провадження № 12-194гс19), на яку посилається заявниця у касаційній скарзі.
		Щодо порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення
		ОСОБА_2 у касаційній скарзі зазначила, що в ухваленні оскаржуваної постанови брала участь колегія суддів, якій було заявлено обґрунтований відвід.
		Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду чи в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою.
		Верховний Суд врахував, що ОСОБА_2 подала до суду апеляційної інстанції заяву про відвід суддів Дашковської А. В., Кочеткової І. В., Кримської О. М., яка мотивувалася тим, що прокурор звернувся до суду з позовом з метою повернення спірної квартири до власності територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, а судді Запорізького апеляційного суду перебувають на квартирному обліку, тому є упередженими.
		За правилами частини першої статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо, зокрема, він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи чи є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.
		Ухвалою від 12 травня 2021 року Запорізький апеляційний суд залишив без задоволення заяву ОСОБА_2 про відвід колегії суддів, зазначивши, що заявниця не надала доказів на підтвердження існування обставин, на які вона посилалася в заяві про відвід, а саме щодо перебування колегії суддів у складі Дашковської А. В., Кочеткової І. В., Кримської О. М. на квартирному обліку.
		З огляду на викладене Верховний Суд дійшов переконання, що заявлений заявницею відвід колегії суддів апеляційного суду був необґрунтованим, оскільки доводи ОСОБА_2 не були підтверджені доказами, ґрунтуються на припущеннях та не свідчать про завідому упередженість або необ`єктивність суддів Дашковської А. В., Кочеткової І. В., Кримської О. М.
		Також ОСОБА_2 обґрунтовувала касаційну скаргу тим, що суд апеляційної інстанції не повідомив  ОСОБА_1 та державного реєстратора Гопку Ю. В. про дату, час і місце судового засідання. 
		Відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщосправу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою. 
		Водночас  ОСОБА_1 та державний реєстратор Гопка Ю. В. не оскаржували в касаційному порядку постанову апеляційного суду, зокрема, з підстав неповідомлення їх про дату, час і місце судового засідання, а ОСОБА_2 не є особою, яка має право на представництво інтересів інших відповідачів у цій справі.
		Отже, цей довід касаційної скарги не може бути підставою для скасування судового рішення.
		Необґрунтованим є і твердження заявниці про неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 761/26280/17 (провадження № 61-15020св20), оскільки в цій справі, на відміну від справи, що переглядається, заявник посилався те, що саме його не повідомлено судом про розгляд справи.
		Відтак, доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права не підтвердилися.
		Цивільне (матеріальне) право, що підлягає застосуванню судом
		За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Відповідно до положень статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
		У статті 1217 ЦК України визначено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
		До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
		Частинами першою, другою статті 1220 ЦК України визначено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
		Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
		Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).
		Згідно з частинами першою-третьою 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням.
		Отже, за умови відсутності спадкоємців за заповітом та законом, усунення спадкоємців від спадщини, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття спадщина може перейти до територіальної громади на підставі рішення суду.
		Відумерла спадщина - це майно померлого, яке не переходить до його спадкоємців. Відумерла спадщина може утворитися, якщо на день смерті спадкодавця не виявиться спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, а також якщо жоден із спадкоємців не прийняв спадщини або всі спадкоємці позбавлені права на спадкування.
		Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права
		Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
		Щодо визнання спадщини відумерлою
		Вирішуючи вимогу про визнання спадщини відумерлою, суд апеляційної інстанції встановив, що у матеріалах інвентаризаційної справи на квартиру  АДРЕСА_1 є свідоцтво про право власності від 08 квітня 1996 року № 335, видане Орджонікідзевською районною адміністрацією Запорізької міської ради народних депутатів  ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Інших правовстановлюючих документів на зазначені квартиру в матеріалах інвентаризаційної справи немає.
		Учасники справи не надали до суду розпорядження від 08 квітня 1996 року № 335, нібито видане Орджонікідзевською районною адміністрацією Запорізької міської ради народних депутатів, яким Відділ приватизації зобов`язано оформити свідоцтво про власність на житло - квартиру АДРЕСА_1 на  ОСОБА_1 .
		З наведених підстав, апеляційний суд зробив висновок про те, що свідоцтво про право власності від 08 квітня 1996 року № 335 на ім`я ОСОБА_1 не видавалося Орджонікідзевською районною адміністрацієюЗапорізької міської ради народних депутатів. 
		Спірна квартира належала на праві власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , а після їх смерті увійшла до складу їх спадщини.
		Також суд апеляційної інстанції обґрунтовано врахував, що спадкові справи після померлих ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не заводилися, спадкоємців після смерті ОСОБА_4 як за заповітом, так і за законом немає.
		З врахуванням викладеного, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про визнання відумерлою усієї спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , до складу якої зокрема входив об`єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1378079023101, загальною площею 30, 89 кв. м, житловою площею 14, 65 кв. м, що відповідає статті 1277 ЦК України.
		Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права.
		Касаційна скарга  ОСОБА_2  у частині вирішення вимоги позову про визнання спадщини відумерлою не містить доводів щодо застосування судом апеляційної інстанції норм права у подібних правовідносинах без урахування правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); щодо необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судами в оскаржуваних судових рішеннях (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України); щодо відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
		Отже, касаційна скарга не містить належного викладу підстав касаційного оскарження постанови апеляційного суду, визначених у частині другій статті 389 ЦПК України, в частині висновків суду апеляційної інстанції, що стосуються визнання відумерлою спадщини у виді спірної квартири.
		Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги в частині вирішення зазначеної позовної вимоги, зводяться до незгоди заявниці з ухваленим судовим рішенням в цій частині, а також до необхідності здійснення переоцінки досліджених судом апеляційної інстанції доказів.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
		Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.
		Доводи заявниці в частині вирішення позовної вимоги щодо визнання спадщини відумерлоюспрямовані на зміну оцінки доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.
		Щодо вибору правомірного (тобто передбаченого правом для спірних відносин) (ефективного) способу захисту порушених прав територіальної громади
		Згідно з частинами першою, другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		При розгляді справи суд має з`ясувати, чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у таких правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.
		Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
		Подібні правові висновки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).
		Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечувати відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 
		(провадження № 12-80гс20), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19).
		У справі, що переглядається, крім вимоги про визнання спадщини відумерлою прокурор просив визнати незаконним рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 , визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а також передати спірне нерухоме майно територіальній громаді м. Запоріжжя.
		Суд першої інстанції виснував, що реституція у спірних правовідносинах є неможливою, оскільки міська рада не була стороною оспорюваного договору, і права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Ефективним способом захисту, на переконання суду першої інстанції, є вимога про витребування майна, яку прокурор не заявляв.
		Апеляційний суд не погодився з таким висновком суду першої інстанції, зазначив, що однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким. Суд апеляційної інстанції врахував, що спірна квартира не перебувала у володінні Запорізької міської ради на підставах, визначених законом. Існував лише законний інтерес територіальної громади м. Запоріжжя набути право власності на відумерлу спадщину, для задоволення якого передусім потрібно звернутися до суду із заявою про визнання такої спадщини відумерлою.
		Під час вирішення справи, що переглядається, Верховний Суд врахував, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) вирішувала питання вибору правомірного та ефективного способу захисту інтересу територіальної громади на спадкове майно.
		У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду виснувала, що приписи ЦК України щодо прийняття спадщини спрямовані на захист прав усіх спадкоємців, які мають права на спадщину, та надають можливість кожному із них захистити своє право чи інтерес, навіть якщо строк на прийняття спадщини пропущено і спадщина вже розподілена між іншими спадкоємцями. Крім того, такі ж права має спадкоємець, якщо спадщина визнана відумерлою та перейшла до територіальної громади. Зокрема, за змістом статті 1280 ЦК України, якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці (частини друга і третя статті 1272 цього Кодексу), вона підлягає перерозподілу між ними. Такі спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації. Якщо майно, на яке претендує спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. У разі його продажу спадкоємець має право на грошову компенсацію.
		Такий підхід до розв`язання проблем переходу прав на відумерлу спадщину застосовується законодавством задля захисту прав добросовісного набувача майна, який на час переходу прав на це майно не знав та не міг знати про наявність спадкоємців, які мають право на спадщину.
		Велика Палата Верховного Суду наголосила, що законодавство не містить правил про можливість територіальної громади отримати відчужене майно в натурі та/або про способи захисту інтересів територіальної громади у випадку, якщо спадщина була незаконно передана особі - спадкоємцю, зокрема, на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване, та у випадку, коли спадщина такою особою вже була відчужена іншій особі, що позбавило територіальну громаду отримати майно у свою власність як відумерле в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством.
		З наведених підстав Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що підлягає застосуванню норма права за аналогією закону, яка регулює подібні правовідносини, зокрема правила статті 1280 ЦК України, оскільки інтерес територіальної громади в отриманні спадкового майна у власність громади в разі відсутності спадкоємців є наслідком неотримання спадщини будь-ким зі спадкоємців або наслідком їх відсутності взагалі. Відповідно Велика Палата Верховного Суду вважала, що захист інтересу територіальної громади стосовно відумерлого майна повинен регулюватися та здійснюватися таким самим способом, виходячи з тих самих принципів, як і можливість захистити своє право спадкоємцем, який своєчасно спадщину не прийняв, вона була визнана відумерлою та продана іншій особі.
		Зміст статті 1280 ЦК України свідчить про те, що право на отримання спадкового майна в натурі виникає у спадкоємця лише якщо майно, що було визнане відумерлою спадщиною, збереглося і не було відчужене територіальною громадою. Якщо ж воно було відчужене іншій особі за договором або не збереглося, тоді спадкоємець має право лише на компенсацію його вартості у грошовому еквіваленті.
		Застосовуючи наведене правило за аналогією закону, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що територіальна громада в разі відчуження спадкового майна особою, яка не є спадкоємцем, на користь добросовісного набувача має право на отримання виключно грошової компенсації.
		Тож за висновками Великої Палати Верховного Суду, зробленими у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц 
		(провадження № 14-190цс20), при відчуженні спадкового майна територіальна громада має право лише на відшкодування вартості спадкового майна за ринковими цінами, а тому позов територіальної громади про визнання спадщини відумерлою та передання її позивачу задоволенню не підлягають.
		Ухвалою від 08 березня 2023 року у справі, що переглядається у цьому провадженні, Верховний Суд передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для перегляду (відступлення від) висновку, викладеного у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц 
		(провадження № 14-190цс20), щодо неможливості застосування у спірних правовідносинах віндикації та застосування за аналогією закону правила частини другої статті 1280 ЦК України, а також для формулювання правового висновку про те, що захист речових прав територіальної громади у випадку незаконного відчуження спадкового майна, яке за відсутності спадкоємців є відумерлою спадщиною, можливий шляхом зазначення в мотивувальній частині судового рішення висновку про відумерлість спадщини та її витребування від добросовісного (недобросовісного) останнього набувача (із застосуванням віндикаційного позову).
		Ухвалою від 27 квітня 2023 року (провадження № 14-35цс23)Велика Палата Верховного Суду повернула справу, що переглядається, на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,зробивши висновок, що правовідносини, з яких виникли спори в цій справі та у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), не є подібними. Так, у справі, що переглядається, відповідач набув право власності не на підставі спадкування (рішення суду про визнання права на спадкування), а на підставі, на переконання прокурора, підробленого свідоцтва про право власності, тому Велика Палата Верховного Суду не може вирішувати питання відступу від висновку (його уточнення) у справі № 461/12525/16-ц 
		(провадження № 14-190цс20) щодо вибору правомірного способу захисту порушеного права позивача.
		Отже, з урахуванням висновків, викладених в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 27 квітня 2023 року (провадження № 14-35цс23), висновки Великої Палати Верховного Суду, зроблені у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), не є релевантними, оскільки правовідносини у справі, що переглядається, не є подібними до правовідносин, що мали місце у справі № 461/12525/15-ц.
		Висновки щодо вибору правомірного способу захисту територіальної громади
		Вирішуючи питання щодо вибору правомірного та ефективного способу захисту прав територіальної громади у справі, що переглядається, Верховний Суд врахував таке.
		Запорізька міська рада є особою, інтерес якої полягає у реалізації приписів статті 1277 ЦК України та переході спірної квартири у власність територіальної громади.
		Згідно з матеріалами справи заповіти або спадкові договори спадкодавцями не складалися, спадкові справи до майна померлого ОСОБА_3 та померлої  ОСОБА_4 не заводилися, свідоцтва про право на спадщину не видавалися.
		Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
		Частиною першою статті 388 ЦК України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), на яку посилається заявниця в касаційній скарзі, зроблено висновки про те, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту прав власника.
		У справі, що переглядається, Запорізька міська рада до ухвалення судом рішення про визнання спадщини відумерлою не має можливості зареєструвати право власності на відумерле майно, однак за законом на неї покладено обов`язок щодо захисту прав територіальної громади, що свідчить про наявність законного інтересу, який полягає у забезпеченні того, щоб майно, яке може бути визнане відумерлою спадщиною, не було незаконно виведено зі складу спадкової маси, оскільки від цього залежить подальша можливість переходу такого майна у власність територіальної громади.
		Територіальна громада має публічний обов`язок прийняти відумерлу спадщину, який трансформується у правомірний інтерес, який підлягає судовому захистові. Тобто у зв`язку з відсутністю спадкоємців у Запорізької міської ради виник правомірний (цивільний) інтерес на визнання спадщини відумерлою та отримання її у власність територіальної громади, що дає підстави місцевій раді звертатися до суду як із заявами про визнання спадщини відумерлою у порядку окремого провадження та у подальшому оформити своє право власності на таке майно, так і з відповідними позовами в порядку позовного провадження на захист свого інтересу.
		Наведене узгоджується з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 641/1689/15-ц 
		(провадження № 61-34143св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 640/17297/15-ц (провадження № 61-5251св19), від 14 квітня 2021 року у справі № 753/11965/19 (провадження № 61-1157св21), від 17 серпня 2022 року у справі № 521/6465/18 (провадження № 61-6111св21).
		У постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року 
		у справі № 522/11473/15-ц (провадження № 61-47178св18) зроблено висновок про те, що відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, які належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника, а за їх відсутності - до органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням. Верховний Суд виснував, що оскільки квартира є відумерлою спадщиною, тому прокурор має право в інтересах держави витребувати квартиру із чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України (у поєднанні із застосуванням правил статті 1218 ЦК України).
		Проте, у справі, що переглядається, прокурор позов з вимогами про витребування спірної квартири на підставі статті 388 ЦК України не пред`являв.
		Вимога про передання відумерлої спадщини територіальній громаді м. Запоріжжя, сформульована прокурором фактично на підставі статті 216 ЦК України, не може бути задоволена з урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18).
		У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду виснувала, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України, оскільки ці норми надають право на повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. 
		У постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника. 
		На переконання Верховного Суду, саме вимога про витребування нерухомого майна є ефективним і правомірним способом захисту порушеного права, який повністю забезпечує відновлення порушеного права територіального громади, у якої майно вибуло із правомірно очікуваного володіння поза її волею, а отже, відповідає завданням цивільного судочинства - ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи. Застосування речово-правового механізму повернення майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів не тільки територіальної громади, а й добросовісних набувачів, які є також учасниками цивільного обороту. В іншому разі для широкого кола добросовісних набувачів, які виявили при укладенні договорів добру волю, розумну обачність, буде існувати ризик неправомірної й несправедливої втрати майна або покладення на них додаткових витрат задля збереження такого майна у своїй власності. Така незахищеність прав добросовісних набувачів суперечить Конституції України та свободі договору.
		Отже, Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що у спірних правовідносинах ефективним способом захисту прав територіальної громади на нерухоме майно, яке є відумерлою спадщиною, проте було незаконно відчужено іншій особі, є пред`явлення на підставі статті 388 ЦК України віндикаційного позову.
		Відтак пред`явлення вимог про скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем, визнання недійсним правочину щодо відчуження незаконним володільцем спірного нерухомого майна не є необхідним для ефективного відновлення прав територіальної громади. 
		З наведених підстав Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), про те, що у разі визнання недійсним договору, що став підставою для прийняття рішення про державну реєстрацію прав, потрібно одночасно заявляти вимогу про скасування рішення про державну реєстрацію прав; у постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 357/2418/15-ц (провадження № 61-1959св18), про те, що ефективним способом захисту права або інтересу позивача є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію прав.
		Водночас Верховний Суд наголошує, що питання реєстрації права власності на нерухоме майно є надзвичайно важливим, проте у відносинах спадкування у певних випадках має другорядне значення. Таку реєстрацію неможливо здійснити саме у зв`язку з порушенням прав та інтересів територіальної громади, допоки такий інтерес не буде захищений у судовому порядку.
		Потрібно враховувати, що територіальна громада не є спадкоємцем за законом чи за заповітом, проте територіальна громада є учасником спадкових відносин щодо визначення юридичної долі відумерлої спадщини, яку складають як права, так і обов`язки, що належали спадкодавцю. Відумерле майно, на яке правомірно вправі претендувати територіальна громада, складає уся спадкова маса, яка залишилася без спадкоємців за законом або заповітом. Тобто спадщина визнається відумерлою в цілому, а не лише стосовно певного об`єкта нерухомості.
		Тож територіальна громада виступає так званим екстраординарним спадкоємцем, тоді коли ординарних спадкоємців такого майна (за заповітом чи за законом) немає. Оскільки до територіального громади переходять як права, так і обов`язки, її правовий статус є таким самим, як і у спадкоємців.
		Незважаючи на те, що набуття суб`єктивного права у територіального громади на відумерлу спадщину пов`язується з відповідним висновком суду про відумерлість такої спадщини, для територіальної громади такою самою мірою діятиме принцип, що відумерла спадщина належить територіальній громаді з моменту відкриття спадщини.
		У спадкових відносинах територіальна громада завжди має правомірні очікування щодо отримання у комунальну власність відумерлого майна, а відтак, має речові права на майно, які підлягають захисту як і право власності у класичному розумінні, яке у випадку нерухомого майна виникає з моменту державної реєстрації.
		Отже, територіальна громада як екстраординарний спадкоємець та носій речово-правового інтересу на відумерле майно має право на застосування усіх речово-правових способів захисту за главою 29 «Захист права власності» розділу 1 книги третьої ЦК України, які мав би і спадкодавець за життя.
		Особливість захисту прав та інтересів територіальної громади лише полягає в тому, що вирішенню питання про витребування майна має передувати розгляд судом вимоги про визнання спадщини відумерлою, оскільки без ухвалення відповідного судового рішення неможливо і застосувати віндикацію, з огляду на те, що до ухвалення судового рішення про визнання спадщини відумерлою територіальна громада має лише інтерес, а не право щодо спірного нерухомого майна. Тож визнання спадщини відумерлою надає органу місцевого самоврядування право пред`явити віндикаційний позов до останнього набувача спірного нерухомого майна.
		Також Верховний Суд врахував, що якщо у справі, яка переглядається, відмовити в задоволенні позовної вимоги про визнання спадщини відумерлою, то прокурор чи Запорізька міська рада не зможуть пред`явити таку вимогу в іншій справі разом із вимогою про витребування спірної квартири, оскільки відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
		Підсумовуючи викладене, правомірним та ефективним способом захисту порушеного права територіальної громади м. Запоріжжя є визнання спадщини, яка відкрилася після смерті зазначених спадкодавців, відумерлою з подальшим витребуванням нерухомого майна у порядку, передбаченому статтями 387-388 ЦК України.
		Враховуючи те, що у справі, яка переглядається, не було заявлено вимоги про витребування спірної квартири, тому єдиним ефективним і правомірним способом захисту прав територіальної громади у цьому провадженні є визнання усієї спадщини відумерлою.
		Подібні висновки сформульовані Верховним Судом у постанові від 27 квітня 2022 року у справі № 335/4419/19 (провадження № 61-6171св21) за позовом заступника керівника Запорізької місцевої прокуратури № 3 Запорізької області в інтересах держави в особі Запорізької міської ради до ОСОБА_7 , державного реєстратора Гопка Ю. В., ОСОБА_2 , третя особа - Приватне підприємство «Агенція Інфо Бізнес», про визнання протиправними та скасування рішень державного реєстратора, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання спадщини відумерлою.
		Оскільки позов з вимогою про витребування спірної квартири з володіння ОСОБА_2 прокурор не пред`являв, тому Верховний Суд дійшов переконання, що існують підстави для задоволення лише вимоги позову про визнання в цілому спадщини відумерлою.
		Верховний Суд наголошує, що обрання неефективного та/або неправомірного способу захисту є самостійною та достатньою підставою для відмови в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора від 13 жовтня 2017 року № 37560822 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на спірну квартиру за ОСОБА_1 ; визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 17 жовтня 2017 року, укладеного між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , а також про передання спірного нерухомого майна територіальній громаді м. Запоріжжя.
		Верховний Суд не надає оцінку доводам касаційної скарги про добросовісність ОСОБА_2 та про необхідність врахування статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, а також критеріїв, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном, при вирішенні питання про витребування спірної квартири, оскільки оцінка наведеним обставинам надається саме під час розгляду спору про витребування майна, а таких вимог у справі, яка переглядається, прокурор не сформулював.
		Безпідставними є доводи касаційної скарги про відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування статей 5, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», оскільки оцінка порядку приватизації спірної квартири не було предметом розгляду у справі, що переглядається. Окрім наведеного, у спірних правовідносинах правомірним та ефективним способом захисту прав територіальної громади є визнання спадщини відумерлою та витребування нерухомого майна, тоді як задоволення інших вимог, зокрема і щодо визнання недійсним свідоцтва про право власності незаконного володільця на спірне майно, не є ефективним та правомірним способом захисту.
		Отже, суд апеляційної інстанції правильно визнав спадщину відумерлою, проте помилково задовольнив інші позовні вимоги, які не відповідають критеріям вибору та застосування правомірного та ефективного способу захисту порушених прав та інтересів територіальної громади.
		Вирішуючи питання про можливість залишення в силі рішення суду першої інстанції, Верховний Суд врахував, що висновки суду першої інстанції про відмову в позові в цілому також не відповідають висновкам суду касаційної інстанції, зробленим у цій постанові щодо правомірного та ефективного способу захисту прав територіальної громади. Висновки суду першої інстанції також є неузгодженими, оскільки спочатку суд першої інстанції зробив висновок про те, що прокурор не сформулював позовної вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірну квартиру, виданого на ім`я ОСОБА_1 , на підставі якого за ним зареєстровано право власності на цю квартиру. Надалі суд зробив виснував, що задоволення позову і витребування спірної квартири у ОСОБА_2 як добросовісного набувача призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Як остаточний результат суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з тих підстав, що вимогу про витребування квартири прокурор не заявляв, а реституція є неможливою, оскільки міська рада не була стороною оспорюваного договору. Невідповідність рішення суду першої інстанції правовим висновкам Верховного Суду, про що йдеться у цьому рішенні, а також порушення логіки аргументації у викладі та обґрунтуванні власних висновків, виключають можливість залишення його в силі.
		Оскільки порушення норм матеріального права допущені як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції, Верховний Суд з метою недопущення неоднозначного розуміння резолютивної частини остаточного рішення та забезпечення його належного виконання, вважає за доцільне скасувати як оскаржувану постанову апеляційного суду в цілому, так і рішення суду першої інстанції, ухвалити нове рішення про визнання спадщини відумерлою та про відмову в задоволенні інших позовних вимог через неправомірність та неефективність обраних прокурором способів захисту.
		Запорізька міська рада чи прокурор, в разі неналежного захисту інтересів держави уповноваженим органом, не позбавлені можливості звернутися до суду з позовом про витребування спірної квартири, яка входила до складу спадщини, визнаної судом відумерлою, із володіння останнього набувача.
		Щодо належного складу учасників справи
		З огляду на те, що Верховний Суд дійшов переконання про скасування судових рішень, ухвалених за наслідками вирішення спору по суті, тому під час ухвалення нового рішення також потрібно врахувати таке.
		Частиною першою статті 48 ЦПК України передбачено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
		Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.
		Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
		Пред`явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови в позові до такого відповідача.
		Прокурор пред`явив вимогу про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 , зокрема до державного реєстратора. Суди вважали його належним відповідачем.
		Велика Палата Верховного Суду у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (провадження № 14-626цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (провадження № 14-61цс19), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (провадження № 14-94цс19) та інших звертала увагу на те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.
		За змістом висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 
		(провадження № 14-397цс19) та від 23 червня 2020 року 
		у справі № 680/214/16-ц (провадження № 14-445цс19), спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та стосовно якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може бути належним відповідачем у такому спорі.
		Відповідно вимога позову про скасування рішення державного реєстратора не може бути пред`явлена до державного реєстратора, якого прокурор визначив співвідповідачем. Оскільки позов в цій частині вимог пред`явлений до неналежного відповідача, тому Верховний Суд відмовляє в його задоволенні як заявленого до державного реєстратора як неналежного відповідача.
		Щодо поновлення дії оскаржуваного судового рішення
		За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
		Ухвалою від 28 липня 2021 року Верховний Суд зупинив дію постанови Запорізького апеляційного суду від 12 травня 2021 року до закінчення касаційного провадження у справі.
		За наслідками перегляду оскаржуваного судового рішення Верховний Суд дійшов переконання, зокрема, про скасування постанови Запорізького апеляційного суду від 12 травня 2021 року.
		Відтак немає підстав для поновлення дії постанови Запорізького апеляційного суду від 12 травня 2021 року, оскільки відповідно до частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Підсумовуючи, Верховний Суд дійшов переконання, що правомірним та ефективним способом захисту порушених прав територіальної громади, з урахуванням фактичних обставин справи, що переглядається, є визнання спадщини відумерлою з подальшим витребуванням нерухомого майна з володіння останнього набувача в порядку статей 387-388 ЦК України. У цьому провадженні прокурор в інтересах територіальної громади позову з вимогами про витребування спірної квартири не пред`явив.
		Верховний Суд встановив, що суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про визнання спадщини відумерлою, проте помилково задовольнив інші позовні вимоги, які не відповідають правомірному та ефективному способу захисту порушених прав територіальної громади.
		Вирішуючи питання про можливість залишення в силі рішення суду першої інстанції, Верховний Суд врахував, що суд першої інстанції правильно зазначив, що реституція спірної квартири є неможливою, а вимогу про її витребування прокурор не пред`являв. Водночас суд першої інстанції помилково відмовив у задоволенні вимоги про визнання спадщини відумерлою, безпідставно зазначив про необхідність пред`явлення вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірну квартиру, виданого на ім`я ОСОБА_1 , а також вдався до оцінки добросовісності ОСОБА_2 та виснував, що витребування спірної квартири у ОСОБА_2 як добросовісного набувача призведе до порушення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, тоді як віндикаційний позов не був сформульований прокурором.
		Оскільки як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції допущено порушення норм матеріального права, тому Верховний Суд, з метою уніфікації висновків за результатами вирішення спору по суті, недопущення неоднозначного розуміння резолютивної частини остаточного рішення та забезпечення його належного виконання, зробив висновок про скасування як оскаржуваної постанови апеляційного суду в цілому, так і рішення суду першої інстанції, з ухваленням нового рішення про визнання спадщини відумерлою та відмову в задоволенні інших вимог позову через неправомірність та неефективність обраних способів захисту.
		Також ухвалюючи нове рішення, Верховний Суд вважав за обґрунтоване відмовити в задоволенні позову, пред`явленого до державного реєстратора як неналежного відповідача, що відповідатиме законодавству та сталій судовій практиці Верховного Суду.
		За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має правоскасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
		Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.(частини перша-четверта статті 412 ЦПК України).
		Враховуючи наведене, касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду скасуванню з ухваленням нового судового рішення. Оскільки скасовано рішення суду першої інстанції, тому підлягає скасуванню і додаткове рішення цього суду, яким вирішено питання розподілу судових витрат.
		Розподіл судових витрат
		Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		За правилом частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги  ОСОБА_2 , скасував рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 12 листопада 2020 року, додаткове рішення цього суду від 25 листопада 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 травня 2021 року, ухвалив нове судове рішення про часткове задоволення позову, а саме визнав спадщину відумерлою та відмовив у задоволенні інших вимог позову.
		При зверненні до судуз позовом Запорізька місцева прокуратура № 3 Запорізької області сплатила 3 842, 00 грн судового збору за дві вимоги немайнового характеру (про визнання незаконним рішення державного реєстратора та недійсним договору купівлі-продажу), за вимогу про визнання спадщини відумерлою судовий збір не сплачувала.
		Запорізька обласна прокуратура за подання апеляційної скарги сплатила 8 644, 50 грн, тобто за три немайнові вимоги, зокрема за вимогу про визнання спадщини відумерлою в розмірі 2 881, 50 грн.
		ОСОБА_2 за подання касаційної скарги сплатила 11 526,00 грн судового збору, тобто за три немайнові вимоги по 3 842, 00 грн за кожну.
		Враховуючи, що Верховний Суд задовольнив лише позовну вимогу про визнання спадщини відумерлою, а в задоволенні вимог про визнання незаконним рішення та недійсним договору відмовив, тому із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 потрібно стягнути в дохід держави судовий збір в розмірі по 960, 50 грн з кожного, що підлягав сплаті при зверненні до суду з вимогою про визнання спадщини відумерлою.
		Також із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь Запорізької обласної прокуратури потрібно стягнути по 1 921, 00 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги в частині вимоги про визнання спадщини відумерлою.
		Водночас враховуючи пропорційність задоволених вимог касаційної скарги із Запорізької місцевої прокуратури № 3 Запорізької області на користь ОСОБА_2 потрібно стягнути 7 684, 00 грн судового збору, сплаченого нею за подання касаційної скарги в частині двох немайнових вимог про визнання незаконним рішення державного реєстратора та про визнання недійсним договору.
		Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
		РішенняОрджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 12 листопада 2020 року, додаткове рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 травня 2021 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.
		В позові заступника керівника Запорізької місцевої прокуратури № 3 Запорізької області в інтересах держави в особі Запорізької міської ради до державного реєстратора Комунального підприємства «Центр надання послуг» Балабинської селищної ради Гопки Юрія Володимировича відмовити.
		Позов заступника керівника Запорізької місцевої прокуратури № 3 Запорізької області в інтересах держави в особі Запорізької міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання спадщини відумерлою задовольнити.
		Визнати відумерлою спадщину, яка відкрилася після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , котрі проживали за адресою: АДРЕСА_2 .
		У задоволенні інших вимог позову заступника керівника Запорізької місцевої прокуратури № 3 Запорізької області в інтересах держави в особі Запорізької міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2  про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору недійсним та передання майна відмовити.
		Стягнути з  ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір, що підлягав сплаті під час подання позовної заяви, у розмірі по 960, 50 грн із кожного.
		Стягнути з  ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Запорізької обласної прокуратури судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги, в розмірі по 1 921, 00 грн із кожного.
		Стягнути із Запорізької місцевої прокуратури № 3 Запорізької області на користь  ОСОБА_2 судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, в розмірі 7 684, 00 грн.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                                               О. В. Ступак
		 
		 
		Судді                                                                                                           І. Ю. Гулейков
		 
		 
		А. С. Олійник
		 
		 
		С. О. Погрібний
		 
		 
		В. В. Яремко
		 
		Постанова оформлена іншим суддею С. О. Погрібним.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...