Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 367/9816/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 21.07.2023. Забезпечено надання загального доступу: 21.07.2023.
Дата набрання законної сили: 06.07.2023
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 
		 
		 
		Апеляційне провадження                                                                  Доповідач- Ратнікова В.М.
		№ 22-ц/824/7679/2023                                                                   
		 
		                                                          П О С Т А Н О В А
		 
		І М Е Н Е М     У К Р А Ї Н И
		 
		  м. Київ                                                                                             Справа № 367/9816/21
		 
		06 липня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів  Судової палати з розгляду цивільних справ:
		 
		головуючого судді  - Ратнікової В.М.
		суддів                      - Борисової О.В.    
		                                - Левенця Б.Б.
		при секретарях        - Осадченко І.В., Карпенко В.Р.
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Самойленка Артема Володимировича на рішення Ірпінського  міського суду Київської області від 19 січня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Линника В. Я., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання звільнення незаконним та стягнення заробітної плати,-
		 
		в с т а н о в и в:
		 
		У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 ( далі - ФОП ОСОБА_3 ) про визнання звільнення незаконним, зміну формулювання звільнення, стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та вихідної допомоги, а також відшкодування роботодавцем моральної шкоди.
		Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що з 25 жовтня 2018 року вона працює на посаді фахівця з ландшафтного дизайну у ФОП ОСОБА_3 . 
		У зв`язку із карантинними обмеженнями (COVID-19) у квітні 2020 року їй було запропоновано продовжувати працювати в дистанційному режимі, віддалено від робочого місця, а не в офісі, як це було раніше. За цей період вона продовжувала працювати, отримувала завдання через засоби мобільного зв`язку та направляла результати виконаної роботи на електронну пошту. Іноді за таку роботу вона отримувала премію. Однак, виплата заробітної плати припинилася, як пояснював роботодавець, через тимчасові фінансові труднощі, у тому числі, зменшення клієнтів з огляду на пандемію в державі.
		Зазначала, що у вересні 2021 року вона вирішила звільнитися із займаної посади, тому 08 вересня 2021 року написала відповідну заяву, вказавши прохання вислати їй трудову книжку. Після цього їй зателефонувала бухгалтер та повідомила, що її було звільнено ще у квітні 2020 року, а тому її заяву від 08 вересня 2021 року не розглядатимуть. Переписувати заяву на звільнення минулою датою, як запронував бухгалтер, вона відмовилась.
		Вказувала, що фактично її заяву про звільнення за власним бажанням від 08 вересня 2021 року не було задоволено, не видано відповідний наказ про звільнення, їй не було повернуто трудову книжку, не компенсовано невикористані дні відпустки, не виплачено заборгованість по заробітній платі, тощо. Тобто, вона продовжувала обіймати посаду та вважатись працівником у ФОП ОСОБА_3 , за що їй навіть було виплачено премію у розмірі 10 000,00 грн, що підтверджує існування трудових відносин між нею та роботодавцем. 
		Однак, з квітня 2020 року відбулось і триває порушення щодо неї ідповідачем норм трудового законодавства, так як  заробітна плата роботодавцем не виплачується у строки, встановлені статтею 24 Закону України «Про оплату праці», їй не відшкодовано частину невикористаної відпустки, не ознайомлено з жодним наказом, на її вимогу не повідомлено про розміри і види виплат, розміри і підстави відрахування, не проведено індексацію заробітної плати та компенсацію її частини за затримку її виплати, всі її усні та письмові зверення ігноруються роботодавцем, що вказує на істотне порушення  відповідчем вимог законодавства про працю та умов трудового договору.
		29 листопада 2021 року вона написала заяву роботодавцю ФОП  ОСОБА_3  з проханням звільнити її з наступного робочого дня після отримання такої заяви, з займаної посади за частиною 3 статті 38 КЗпП України (роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору), а також виплатити їй вихідну допомогу та повернути трудову книжку. Вказану заяву відповідачем було отримано 02 грудня 2021 року, однак листом від 03грудня 2021 року відповідач повідомила  про те, що її було звільненоу квітні 2020 року, начебто за усною домовленістю, за угодою сторін за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України. Одночасно з листом вона отримала трудову книжку, де є запис про її звільнення 30 квітня 2021 року за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України відповідно до наказу №3004/01 від 30 квітня 2021 року. 
		Посилаючись на те, що вона не писала заяви та будь-якої письмової згоди щодо звільнення саме 30 квітня 2021 року не вислювлювала, з наказом про звільнення №3004/01 від 30 квітня 2021 року не ознайомлена, вважала, що відповідач не мала права звільняти  її без  подання нею заяви  про звільнення за угодою сторін, а тому таке звільнення є незаконним, а наказ №3004/01 від 30 квітня 2021 року підлягяє скасуванню. Відповідно, трудові правовідносини сторін тривали до 03 грудня 2021 року - наступного дня після отримання роботодавцем її заяви про звільнення за власним бажанням за частиною 3 статті 38 КЗпП України і саме з цієї дати необхідно було видати наказа про звільнення, до цієї дати нараховувати заробітну плату, розраховувати компенсацію за невикористану відпустку та здійснити виплату вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку.
		Ураховуючи зазначене, позивач ОСОБА_1 , уточнивши позовні вимоги, просила суд: визнати незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади фахівця з ландшафтного дизайну за угодою сторін (п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП) згідно наказу №3004/01 від 30 квітня 2021 року; вважати ОСОБА_1 звільненою 03 грудня 2021 року з посади фахівця з ландшафтного дизайну за власним бажанням за частиною 3 статті 38 КЗпП України, у зв`язку із невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору; стягнути із ФОП ОСОБА_3 на її користь заборгованість по заробітній платі за період з 01 квітня 2020 року по 03 грудня 2021 року у розмірі 105 244,00 грн, компенсацію за невикористані 74 дні щорічної відпустки у розмірі 21 863,63 грн, вихідну допомогу у розмірі 18 000,00 грн, середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 грудня 2021 року до ухвалення рішення суду із розрахунку 285,71 грн за кожен робочий день затримки, що станом на 07 липня 2022 року становить 67 427,56 грн, а також моральну шкоду у розмірі 15 000,00 грн, обгрунтовуючи компенсацію моральної шкоди тим, що вона тривалий час ( з квітня 2020 року) не отримувала заробітну плату, з метою захисту своїх прав вимушена була звернутись до адвоката за правничою допомогою, до правохоронних органів із заявою про злочин, до ГУ Держпраці у Київській області, вести тривале листування та направлення вимог до відповідача, які залишені  без реагування. Розлад стану здоров?я, погіршення самопочуття, приниження честі і гідності, звинувачення її зі сторони відповідача у скоєнні порушення, начебто, що вона не віддає пароль до електронного ящика, протиправно вчинений запис в трудовій книжці про звільнення за угодою сторін у квітні 2021 року, якого фактично не було, істотне порушення трудових прав працівника - все це завдало їй втрат немайного характеру - моральних страждань та вимагало від неї додаткових зусиль для організації нормального життя та відновлення своєї репутації. Судові витрати, у тому числі на правову допомогу, позивач просила покласти на відповідача (а.с.138- 147 том 2).
		Рішенням Ірпінського  міського суду Київської області від 19 січня 2023 року позов ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання звільнення незаконним та стягнення заробітної плати задоволено частково.
		Визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади фахівця з ландшафтного дизайну за угодою сторін (п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП) згідно наказу від 30.04.2021 року №3004/01. В решті позову відмовлено.
		Не погоджуючись з ухваленним рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Самойленко Артем Володимирович подав апеляційну скаргу.
		В апеляційній скарзі просить рішення суду першої інстанції в частині відмовлених вимог скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі, а саме: вважати ОСОБА_1 звільненою 03 грудня 2021 року з посади фахівця з ландшафтного дизайну за власним бажанням (ч.3 ст.38 КЗпП), у зв`язку із невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору; стягнути із ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 : заборгованість по заробітній платі за період з 01 квітня 2020 року по 03 грудня 2021 року у розмірі 105 244,00 грн, компенсацію за невикористані 74 дні щорічної відпустки у розмірі 21 863,63 грн, вихідну допомогу у розмірі 18000,00 грн, середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 грудня 2021 року до ухвалення рішення суду із розрахунку 285,71 грн. за кожен робочий день затримки, що станом на 07листопада 2022 року становить 67 427,56 грн, моральну шкоду у розмірі 15 000,00 грн. Судові витрати покласти на відповідача.
		В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, є необгрунтованим та підлягає частковому скасуванню.
		Апеляційна скарга мотивована тим, що під час  розгляду справи судом першої інстанції встановлено факт порушення трудового законодавства у спірних правовідносинах щодо факту незаконного звільнення   позивачки відповідно до наказу №3004/01 від 30 квітня 2021 року за угодою сторін на підставі пункту 1 частини 1 статті 36 КЗпП України. В той же час, судом першої інстанціїз формальних причин відмовлено в задоволенні вимог щодо звільнення позивачки з посади фахівця з ландшафтного дизайну за власним бажанням на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України, у зв`язку із невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору.
		На думку позивача, сам факт визнання наказу №3004/01 від 30 квітня 2021 року щодо її звільнення  з посади фахівця з ландшафтного дизайну за угодою сторін (п. 1 ст. 36 КЗпП України) незаконним, є підставою для поновлення її на займаній посаді, про що суд першої інстанції зобов`язаний був зазначити в судовому  рішенні.
		Оскільки трудові правовідносини сторін тривали до 03 грудня 2021 року - наступного дня після отримання роботодавцем позивачки заяви про її звільнення за власним бажанням за частиною 3 статті 38 КЗпП України, тому саме цією датою необхідно було видавати наказ про звільнення, до цієї дати нараховувати заробітну плату та розрахувати  компенсацію за невикористану відпустку, здійснити виплату вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку (ст.116 КЗпП).
		При цьому, за частиною 3 статті 38 КЗпП Українисаме працівник визначає дату свого звільнення (постанова Верховного суду України від 31.10.2012 у справі № 6-120цс12).
		Крім того, спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду, що відповідає практиці Верховного Суду, викладеній у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц; від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, Верховного Суду від 06.09.2022 у справі №926/2195/21, Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №925/642/19, від 22.09.2020 у справі №910/3009/18.
		Також, судом першої інстанції взагалі проігноровано статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків. Тобто, ключовим у цьому аспекті є «судом, який вирішить спір». Право на суд, відповідно до практики Європейського Суду, включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (Рішення ЄСПЛ у справі «Кутій проти Хорватії»; рішення ЄСПЛ у справі «Буланов та Купчик проти України».).
		Як наслідок, не поновлюючи на посаді позивача та, відмовляючи в позовних вимогах щодо підстав звільнення з посади фахівця з ландшафтного дизайну за власним бажанням (ч.3 ст.38 КЗпП), у зв`язку із невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору, суд першої інстанції створив умови при яких позивач змушений ініціювати нові судові процеси щодо поновлення свого порушеного права.
		Вважає, що оскаржуваним рішенням суд першої інстанції поставив позивача у «підвішений стан», оскільки звільнення хоч і було визнано незаконним, але поновлення  юридично не відбулося.
		Щодо відмови у стягненні виплат зазначає, що суд першої інстанції, вирішуючи спір в цій частині вимог, дійшов помилкових висновків про начебто відсутність трудових відносин між сторонами (не була працевлаштована) у період з 30 травня 2021 року по 03 грудня 2021 року, оскільки відповідачем в судовому засіданні не заперечувався той факт, що на користь позивачки було здійсненовиплату 19листопада 2021 року та премію, в період простою інші її працівники фактично здійснювали свої трудові обов`язки  дистанційно  і при цьому отримували виплати, у тому числі,  і 2/3 заробітку, у відповідності до виданих наказів та вимог трудового законодавства.
		Щодо відмови у стягненні моральної шкоди вказує, що положеннями статті 237-1 КЗпП України передбачено обов`язок роботодавця щодо відшкодування моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушено його законні права.
		Оскаржуваним рішенням визнано наказ №3004/01 від 30 квітня 2021 року щодо звільнення позивача з посади фахівця з ландшафтного дизайну за угодою сторін (п. 1 ст. 36 КЗпП України) незаконним, тобто, судом встановлено факт порушення трудового законодавства та законних прав працівника у спірних правовідносинах щодо факту незаконного звільнення.
		Більш того, відновлення порушеного права (зокрема сплата обов`язкових платежів, що нараховуються на заробітну плату) відбулося вже після порушення провадження по справі, це додатково вказує на те, що відповідачем було порушено норми трудового законодавства.
		Таким чином, суд першої інстанції встановив незаконність звільнення позивача, однак позбавив права останнього на відшкодування моральної (немайнової) шкоди у обраний спосіб - грошову компенсацію в розмірі 15 000,00 грн.
		У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 - адвокат Шимко Андрій Петрович просить залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що рішення Ірпінського  міського суду Київської області від 19 січня 2023 року є законним та обґрунтованим.
		Зазначає, що оцінюючи досліджені докази за критеріями достовірності та достатності (ст.ст. 79, 80 КЗпП), з урахуванням засади змагальності сторін, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про запровадження  з 06 квітня 2020 року саме такої форми організації трудової діяльності у відповідача, як простій, що не передбачає виконання працівниками, зокрема, і позивачем, будь-якої трудової функції з отриманням гарантованих виплат, визначених ч.1 ст.113 КЗпП (не нижче двох третин тарифної ставки), що і було забезпечено відповідачем, як роботодавцем, по відношенню до позивача, як найманого працівника.
		Отже, у суду першої інстанції були відсутні підстави констатувати запровадження відповідачем дистанційної роботи та відсутність простою в роботі.
		А оскільки позивач будь-якої роботи не виконувала, то не може йтися і про виплату їй заробітної плати, яка є винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану роботу (ч.1 ст.94 КЗпП, ч.І ст.1 Закону України «Про оплату праці»), та, відповідно, і про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості з виплати заробітної плати, що свідчить про відсутність предмету позову.
		Зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду в постановах від 10.10.2019 у справі № 243/2071/18 та від 26.10.2022 у справі № 905/857/19, де Палата звернула увагу, що заробітна плата виплачується лише за виконану працівником роботу, а якщо працівник такої роботи не виконував, то заробітна плата йому не виплачується, за винятком виплат, передбачених законодавством (зокрема, у випадку простою).
		У будь-якому разі, стороною позивача ні в позовній заяві, ні в судовому засіданні жодним чином не прокоментовано отримання нею від відповідача на картковий рахунок протягом квітня 2020 - квітня 2021 років грошових коштів - тринадцяти платежів на загальну суму 57 162,31 грн, а саме, яким чином позивач розцінювала ці виплати, підстави для них, та чому дані суми не враховані як виплачена заробітна плата при розрахунку заборгованості в позовній заяві.
		Відтак, позовні вимоги в частині стягнення заробітної плати є безпідставними та недоведеними наявними доказами, а тому мають бути залишені без задоволення, як і решта заявлених вимог, що є похідними від пов`язаної із заробітною платою.
		У зв`язку з цим, суд правомірно звернув увагу, що хоч виплата працівникам компенсації за простій і є складовою заробітної плати, однак не може вважатись винагородою за виконану роботу.
		Отже, виходячи з наданих сторонами розрахунків, розрахункових відомостей, розрахункових листів, банківських виписок, довідок, платіжних доручень щодо розрахунків відповідача з позивачем, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про виплату позивачу в повному обсязі заробітної плати за період дії трудового договору, тобто, до 30 квітня 2021 року, а також компенсації за невикористані 60 днів щорічної відпустки за період роботи позивача у відповідача, а тому обґрунтовано відмовив у задоволенні позову в цій частині.
		Звернув увагу, що в апеляційній скарзі стороною позивача, незважаючи на прохання задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, по суті не заперечується запровадження простою та взагалі висновки суду першої інстанції в частині відсутності підстав для стягнення на її користь заборгованості із заробітної плати за період з 01 квітня 2020 року по 30 квітня 2021 року.
		Відмовляючи в позові в частині стягнення заробітної плати за період з 30 квітня 2021 року по 03 грудня 2021 року, суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що 30 квітня 2021 року трудові відносини між сторонами фактично припинились, оскільки позивача було звільнено наказом № 3004/01 від 30 квітня 2021 року.
		Позиція позивача про те, що сам факт визнання наказу відповідача незаконним нібито є підставою для поновлення позивачки на займаній посаді, про що суд першої інстанції зобов`язаний був зазначити, суперечить принципу диспозитивності цивільного судочинства, виходячи з якого, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи та в межах заявлених нею вимог (ч. 1 ст.13 ЦПК).
		Тобто, обраний позивачем спосіб захисту свого права має бути викладений у позові, і тільки в такому випадку відповідна вимога може розглядатись судом, та за умови визнання обраного позивачем способу захисту ефективним - бути задоволеною.
		Разом з тим, вимогу про поновлення на роботі позивачем не заявлено, а тому така вимога не може розглядатись та бути задоволеною у даній справі.
		Відповідно, не може бути задоволена вимога позивача вважати її звільненою з 03 грудня 2021 року, оскільки звільненню наступною датою може підлягати лише особа, поновлена на роботі після визнання попереднього звільнення незаконним.
		Відтак, у період часу з 30квітня 2021 року по 03 грудня 2021 року позивачка не була працевлаштованою у відповідача, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову в частині стягнення  з відповідача на користь позивачки заробітної плати за період з 30 квітня 2021 року по 03 грудня 2021 року.
		Помилковим у даному контексті є твердження позивача про те, що трудові відносини між сторонами після 30 квітня 2021 року тривали, оскільки судом встановлено факт порушення трудового законодавства при звільненні позивача указаною датою, адже, звільнення позивача 30 квітня 2021 року саме по собі свідчить про припинення трудових відносин з відповідного моменту, незалежно від визнання в подальшому такого звільнення незаконним у судовому порядку.
		Посилання позивача в даній частині на висновки Верховного Суду України, сформульовані в постановах від 31.10.2012  року у справі № 6-120цс12 та від22.05.2013 року у справі № 6-34цс13 вважає недоречними, оскільки  вони стосуються самостійного обрання дати звільнення на підставі ст.38 КЗпП за ініціативою працівника, який на час подання відповідної заяви про звільнення працевлаштований у певного роботодавця, у зв`язку з чим між ними тривають трудові відносини, тобто, обставини наведених апелянтом справ є відмінними від даної справи, в якій судом констатовано припинення трудових відносин між сторонами з 30 квітня 2021 року.
		Тим більше, що суд обґрунтовано погодився з доводами відповідача про самостійну ініціативну відмову позивача від продовження виконання трудової функції після 30 квітня 2021 року і такі висновки в апеляційній скарзі не спростовуються.
		Відтак, судом першої інстанції правомірно відмовлено позивачу у стягненні з відповідача виплат, умовою яких виступає наявність трудових відносин між сторонами у відповідний період часу.
		Твердження позивача в апеляційній скарзі про нібито визнання відповідачем у судовому засіданні тієї обставини, що в період з 30 травня 2021 року по 03 грудня 2021 року між сторонами велась ділова переписка та «дороблювались» незакінчені проекти, не відповідає дійсності. Так само, як і твердження позивача, що в період простою інші працівники фактично здійснювали свої трудові обов`язки «на віддаленні» і при цьому отримували виплати (у тому числі і 2/3 заробітку). Такі посилання  на неіснуючі обставини вважає спробою позивача ввести суд в оману та легко перевіряються шляхом ознайомлення з аудіозаписами ходу судових засідань. При цьому, позивач зі свого боку не довела будь-якими доказами факту нібито ділової переписки між сторонами в указаний період часу.
		У судовому засіданні в суді апеляційної інстанції представники позивача ОСОБА_1 - адвокати Самойленко Артем Володимирович, Ковальов Віктор Михайлович підтримали доводи апеляційної скарги та просили їх задовольнити.
		Відповідач ОСОБА_2 та її представник адвокат Шимко Андрій Петрович просили залишити без змін рішення суду першої інстанції, а пеляційну скаргу - без задоволення.
		Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М.,пояснення учасників справи, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
		Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 25 жовтня 2018 року працювала в ФОП ОСОБА_3 на посаді фахівця з ландшафтного дизайну у відділі ландшафтного дизайну, що підтверджується копією трудового договору №2 від 25 жовтня 2018 року, копією наказу №241018-01 від 24 жовтня 2018 року про прийняття на роботу, копією трудової книжки (а.с. 17-18, 84-86 том 1).
		Відповідно до наказу № 1-П від 06 квітня 2020 року ФОП ОСОБА_3 , у зв?язку з введенням карантину через загрозу епідемії коронавірусної інфекції в Україіні та для недопущення поширення COVID-19 з метою забезпечення життя та здоров?я робітників підприємства у відповідності до пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України №211 від 11 березня 2020 року «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з урахування рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайної ситуації від 10 березня 2020 року та на підставі статей 34, 113 КЗпП України, встановлено початок простою підприємства не з вини робітників з 06 квітня 2020 року до стабілізації ситуації в Україні. Пунктом 5 наказу визначеном, що ФОП ОСОБА_3 проводить відповідні розрахунки заробітної плати за весь період простою для працівників підприємства у розмірі 2/3 ставки встановленого посадового окладу (а.с. 102 том 1).
		Наказами № 2-П від 20 травня 2020 року, № 3-П від 22 липня 2020 року, № 4-П від 09 грудня 2020 року продовжено оголошений наказом № 1-П від 06 квітня 2020 року ФОП ОСОБА_3 простій у ФОП ОСОБА_3 до стабілізації ситуації в Україні та припинення обставин, що викликали простій (а.с. 103-105 том 1).
		Згідно  штатного розпису посадовий оклад фахівця з ландшафтного дизайну з 01 січня 2020 року становить 2 102,00 грн, надбавка - 1 500,00 грн, з 01 січня 2021 року посадовий оклад становить 2 270,00 грн, надбавка - 1 500,00 грн (а.с. 97, 98, 99, 100 том 1).
		У період з 18 березня 2020 року по 30 квітня 2020 року ОСОБА_1 перебувала у відпустці без збереження заробітної плати (а.с. 89, 90, 108 том 1).
		Табелем обліку робочого часу на підприємстві за період з 01 травня 2020 року по 30 квітня 2021 року вбачається, що кількість відпрацьованих годин (днів) працівника ОСОБА_1 за кожен місяць дорювнює 0. Дні невиходу на роботу працівника ОСОБА_1 за вказаний період позначено літерою П (простій) - а.с. 109- 120 том 1.
		Під час судового розгляду справи позивачем не надано доказів того, що в період простою вона виконувала свої посадові обов`язки, як це передбачено трудовим договором. Також, позивач підтвердила, що в указаний період вона на роботу не виходила.
		За період простою працівнику підприємства ОСОБА_1 було нараховано та виплачено компенсацію за час простою у розмірі 2/3 ставки встановленого посадового окладу, а також матеріальна допомога, що підтверджується розрахунковими листами працівника, розрахунково-платіжними відомостями, банківськими виписками, відомостями на виплату грошей та платіжними дорученням ( а.с. 136- 183 том 1, а.с. 47-103 том 2). 
		Відповідно до наказу № 300418/01 від 30 квітня 2021 року було припинено трудовий договір між ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_3 за угодою сторін п. 1 ст. 36 КЗпП України (а.с. 91 том 1).
		При звільненні ОСОБА_1 було нараховано 12 258,46 грн, з яких: 1 513,33 грн - компенсація за період простою не з вини працівника у розмір 2/3 ставки встановленого посадового окладу; 4 617,00 грн - компенсація невикористаної відпустки за період роботи з 25 жовтня 2018 року по 30 квітня 2021 року у кількості 60 днів; 6 128,13 грн - премія (а.с. 106, 148 том 1).  
		08 вересня 2021 року ОСОБА_1 надіслала роботодавцю ФОП ОСОБА_3 заяву про звільнення з посади за власним бажанням у відповідності до статті 38 КЗпП України (а.с. 13 том 1).
		Наступною заявою від 29 листопада 2021 року, адресованою ФОП ОСОБА_3 , ОСОБА_1 просила заяву про звільнення від 08 вересня 2021 року ввважати відкликаною та такою, що не створює жодних правових наслідків щодо припинення трудових відносин. Одночасно подала заяву про звільнення з роботи з наступного робочого дня після отримання такої заяви за частиною 3 статті 38 КЗпП України (роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору), а також вимогу про виплату вихідної допомоги та повернення трудової книжки. Вказана заява отримана відповідачем 02 грудня 2021 року (а.с. 14 том 1). 
		Листом від 03 грудня 2021 року ФОП ОСОБА_3 ) повідомила ОСОБА_1 про те, що за проханням останної її було звільнено 30 квітня 2021 року на підставі пункту 1 частини 1 статті 36 КЗпП України, про що внесено відповідний запис до трудової книжки (а.с. 15, 16 том 1).
		Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , визнання незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади фахівця з ландшафтного дизайну за угодою сторін (п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП) згідно наказу від 30 квітня 2021 року №3004/01, суд першої інстанції свій висновок мотивував тим, що вільного волевиявлення позивача щодо припинення трудового договору із відповідачем за угодою сторін (п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП) не було. Посилання відповідача на усні домовленості із позивачем не підтверджуються належними та допустимими доказами, а відтак позивача було звільнено з роботи без законних підстав.
		В цій частині та в частині відшкодування витрат, пов`язаних з правничою допомогою, рішення суду першої інстанції сторонами не оскаржується.
		Доводи і вимоги апеляційної скарги позивача стосуються оскарження рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимог ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_1 звільненою 03 грудня 2021 року з посади фахівця з ландшафтного дизайну за власним бажанням за частиною 3 статті 38 КЗпП України, у зв`язку із невиконанням власником або уповноваженим ним органу законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору; стягнення із ФОП ОСОБА_3 заборгованості по заробітній платі за період з 01 квітня 2020 року по 03 грудня 2021 року у розмірі 105 244,00 грн, компенсації за невикористані 74 дні щорічної відпустки у розмірі 21 863,63 грн, вихідної допомоги у розмірі 18 000,00 грн, середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 грудня 2021 року до ухвалення рішення суду із розрахунку 285,71 грн за кожен робочий день затримки, що станом на 07 липня 2022 року становить 67 427,56 грн, відшкодування моральної шкоди у розмірі 15 000,00 грн.
		Відмовляючи в задоволенні вимоги в частині звільнення ОСОБА_1  03 грудня 2021 року з посади фахівця з ландшафтного дизайну за власним бажанням за частиною 3 статті 38 КЗпП України, у зв`язку із невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору, суд першої інстанції керувався тим, що позивач на розгляд суду не ставить питання про поновлення її на роботі, а тому, в силу принципу диспозитивності цивільного процесу, як це передбачено положеннями статті 13 ЦПК України, суд позбавлений правових підстав для поновлення її на роботі, а отже і звільнення її із вказаної посади на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України.
		Вирішуючи спір в частині вимог про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості по виплаті заробітної плати за період з 01 квітня 2020 року по 03 грудня 2021 року у розмірі 105 244,00 грн, компенсації за невикористані 74 дні щорічної відпустки у розмірі 21 863,63 грн, вихідної допомоги у розмірі 18 000,00 грн, суд першої інстанції виходив із того, що надані відповідачем розрахункові відомості, банківські виписки, довідки та платіжні доручення свідчать про те, що заробітна плата за період дії трудового договору, тобто до 30 квітня 2021 року, а також компенсація за невикористані 60 днів щорічної відпустки за період роботи у ФОП ОСОБА_3  виплачені позивачу в повному обсязі. 
		Також, ураховуючи, що позивач фактично не була працевлаштована у ФОП ОСОБА_3 після 30 квітня 2021 року по 03 грудня 2021 року, то відсутні правові підстави для стягнення заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку за вказаний період. 
		Оскільки трудовий договір між ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_3 не було припинено на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України, то у суду відсутні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача вихідної допомоги при припиненні трудового договору.
		В частині вимоги позивача про стягнення середньої заробітної плати за час затримки розрахунку за період з 03 грудня 2021 року до ухвалення рішення суду із розрахунку 285,71 грн за кожен робочий день затримки, що станом на 07 липня 2022 року становить 67 427,56 грн, суд першої інстанції зазначив, що відповідно до статті 117 КЗпП України працівникові, з яким при звільненні не проведено розрахунку в установлений строк, виплачується середній заробіток за час, протягом якого він не одержав розрахунку з вини власника або уповноваженого ним органу. Однак, зважаючи на те, що позивача не було звільнено із займаної посади 03 грудня 2021 року,  суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку за вказаний період.
		Відмовляючи в задоволенні вимоги позивача в частині відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції свій висновок обгрунтовував тим, що позивачем не надано жодних доказів щодо того якого роду страждань вона зазнала, а також причинний зв`язок між діями відповідача та спричиненою їй шкодою, чим не виконано вимоги статті 12 ЦПК України, відповідно до якої кожна сторона зобов`язана довести обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. 
		З такими висновками  суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду у повній мірі погодитися не може, виходячи з наступного.
		Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
		Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
		Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством. 
		Відповідно частини першої статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
		Підставами припинення трудового договору відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України, зокрема є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39 КЗпП України), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41 КЗпП України) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45 КЗпП України).
		Відповідно до статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
		Крім того, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
		Право на звільнення за власним бажанням за загальним правилом мають усі без винятку працівники, незалежно від посад, які вони обіймають, та сфери їхньої діяльності.
		Правовий аналіз статті 38 КЗпП України вказує на те, що працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не має права самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на  звільнення за власним бажанням без посилання на частину третю статті 38 КЗпП України.
		При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору.
		 У справі, яка переглядається, судом встановлено, що наказом № 300418/01 від 30 квітня 2021 року було припинено трудовий договір між ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_3 за угодою сторін пункт 1 статті 36 КЗпП України (а.с. 91 том 1).
		29 листопада 2021 року позивач ОСОБА_5 надіслала ФОП ОСОБА_3 заяву про звільнення, в якій просила звільнити її з роботи з наступного робочого дня після отримання такої заяви за частиною 3 статті 38 КЗпП України (роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору), а також вимогу про виплату вихідної допомоги та повернення трудової книжки. Вказана заява отримана відповідачем 02 грудня 2021 року (а.с. 14 том 1). 
		Листом від 03 грудня 2021 року ФОП ОСОБА_3 ) повідомила ОСОБА_1 про те, що за проханням останної її було звільнено ще 30 квітня 2021 року на підставі пункту 1 частини 1 статті 36 КЗпП України відповідно до наказу № 300418/01 від 30 квітня 2021 року, про що внесено відповідний запис до трудової книжки (а.с. 15, 16 том 1).
		У пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Суд не в праві визнати звільнення правильним виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення.
		Отже, суд не має права змінювати формулювання причин звільнення (визначати підстави звільнення) з тих підстав, з якими роботодавець не пов`язував обставини звільнення.
		На підставі наданих учасниками справи доказів та у відповідності із встановленими фактичними обставинами справи колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення вимоги позову ОСОБА_5 в частині визнання працівника ОСОБА_1 звільненою 03 грудня 2021 року з посади фахівця з ландшафтного дизайну за власним бажанням за частиною 3 статті 38 КЗпП України (у зв`язку із невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору), оскільки відповідач ФОП ОСОБА_3 як роботодавець, звільняючи працівника ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини 1 статті 36 КЗпП України (угода сторін), не пов`язував її звільненням з власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, тобто, відсутня згода іншої сторони трудових відносин на звільнення за цією підставою і суд не вправі визначати (змінювати) підстави, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення.
		Оскільки інші позовні вимоги позивача щодо стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористані дні щорічної відпустки за період з 01 травня 2021 року по 03 грудня 2021 року, стягнення середньої заробітної плати за час затримки розрахунку за період з 03 грудня 2021 року до ухвалення рішення суду та вихідної допомоги при припиненні трудового договору є похідними від вимоги позивача про звільнення та визначення підстави її звільнення, вони також не підлягають задоволенню, на що правильно вказав суд першої інстанції. А факт неотримання позивачем заробітної плати за період дії трудового договору, тобто, до 30 квітня 2021 року, а також компенсації за невикористані 60 днів щорічної відпустки за період роботи у ФОП ОСОБА_3 не знайшов свого підтвердження під час розгляду справи.
		Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції, не поновлюючи позивача на посаді фахівця з ландшафтного дизайну у ФОП ОСОБА_3 , створив умови при яких позивач змушений ініціювати нові судові процеси щодо поновлення свого порушеного права, не ґрунтуються на вимог закону, оскільки суд відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частини перша, третя статті 13 ЦПК України).
		Згідно з частинами 2, 3 статті 2 ЦПК України, суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданнями цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. 
		Як встановлено судом та вбачється з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 , обґрунтовуючи свої вимоги позову, не ставила перед судом питання про поновлення її на роботі, а тому суд першої інстанції правомірно не вирішував зазначеного питання, обмежившись лише визнанням незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади фахівця з ландшафтного дизайну за угодою сторін (п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП) згідно з  наказом ФОП ОСОБА_3 від 30 квітня 2021 року №3004/01.
		Посилання позивача в апеляційній скарзі на висновки, викладені в постановах Верховного суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-120цс12,  Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц, від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19, Верховного Суду від 06 вересня 2022 року у справі №926/2195/21 щодо правових підстав задоволення позову у цій справі, не заслуговують на увагу, оскільки висновки у справах, на які посилається позивач у якості підстави апеляційного оскарження, і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично - доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
		Таким чином, ухвалене у справі судове рішення в частині відмови у задоволенні вимог позивача про визнання ОСОБА_1 звільненою 03 грудня 2021 року з посади фахівця з ландшафтного дизайну за власним бажанням за частиною 3 статті 38 КЗпП України, у зв`язку із невиконанням власником або уповноваженим ним органу законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору; стягнення із ФОП ОСОБА_3 заборгованості по заробітній платі за період з 01 квітня 2020 року по 03 грудня 2021 року у розмірі 105 244,00 грн, компенсації за невикористані 74 дні щорічної відпустки у розмірі 21 863,63 грн, вихідної допомоги у розмірі 18 000,00 грн, середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 грудня 2021 року до ухвалення рішення суду із розрахунку 285,71 грн за кожен робочий день затримки, що станом на 07 липня 2022 року становить 67 427,56 грн, відповідає вимогам матеріального і процесуального права та встановленим обставинам справи, а доводи скарги позивача цих висновків суду не спростовують.
		Разом з тим, колегія суддів апеляційного суду не може погодитись з висновком суду першої інстанції в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, виходячи з наступного.
		Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України.
		Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
		Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
		У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз`яснено, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
		Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.
		Враховуючи, що КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди у разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір такого відшкодування суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у житті та з урахуванням інших обставин справи.
		Із наданих та досліджених судом доказів вбачається, що під час судового розгляду справи знайшов підтвердження факт порушення трудових прав ОСОБА_1 у зв`язку з незаконним її звільненням згідно з наказом ФОП ОСОБА_3 від 30 квітня 2021 року №3004/01, що змусило позивача ОСОБА_1 докладати додаткових зусиль для відновлення порушеного права, внаслідок чого в її житті відбулися вимушені зміни негативного характеру, тому  ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди.
		З огляду на характер і тривалість страждань, істотність вимушених змін у життєвих відносинах позивача, часу й зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, виходячи з принципів розумності та справедливості, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про визначення суми компенсації на відшкодування моральної шкоди у розмірі 3 000,00 грн.
		Таким чином, вирішуючи трудовий спір в частині вимог ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції в повній мірі не врахував положення статті 237-1 КЗпП України і роз`яснення постанови Пленуму Верховного суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, викладені в пункті 13, та дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.
		Порушення зазначених вимог законодавства, якими обґрунтовує свою апеляційну скаргу позивач у справі, відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України є підставою для скасування апеляційним судом судового рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимог ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди та ухвалення у відповідній частині нового судового рішення по суті заявлених вимог ОСОБА_1 , які з установлених колегією суддів апеляційного суду обставин справи та наведених мотивів в редакції даної постанови підлягають частковому задоволенню.
		Рішення Ірпінського  міського суду Київської області від 19 січня 2023 року в частині відмови у задоволенні вимог позивача про визнання ОСОБА_1 звільненою 03 грудня 2021 року з посади фахівця з ландшафтного дизайну за власним бажанням за частиною 3 статті 38 КЗпП України, у зв`язку із невиконанням власника або уповноваженого ним органу законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору; стягнення із ФОП ОСОБА_3 заборгованості по заробітній платі за період з 01 квітня 2020 року по 03 грудня 2021 року у розмірі 105 244,00 грн, компенсації за невикористані 74 дні щорічної відпустки у розмірі 21 863,63 грн, вихідної допомоги у розмірі 18 000,00 грн, середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 грудня 2021 року до ухвалення рішення суду із розрахунку 285,71 грн за кожен робочий день затримки, що станом на 07 липня 2022 року становить 67 427,56 грн ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права,  доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги позивача в цій частині вимог.
		В частині вирішення вимог ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнанням незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади фахівця з ландшафтного дизайну за угодою сторін (п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП) згідно наказу від 30 квітня 2021 року №3004/01 та в частині відшкодування позивачеві витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката в суді першої інстанції, рішення Ірпінського  міського суду Київської області від 19 січня 2023 року учасниками справи не оскаржується, а тому суд апеляційної інстанції, відповідно до принципу диспозитивності, не має права робити висновків щодо неоскарженої частини рішення.
		Керуючись ст. 237-1 КЗпП України, ст.ст. 13, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
		 
		п о с т а н о в и в:
		 
		Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Самойленка Артема Володимировича задовольнити частково.
		Рішення Ірпінського  міського суду Київської області від 19 січня 2023 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) відшкодування моральної шкоди у розмірі 3 000,00 грн.
		В іншій оскарженій  частині рішення суду залишити без змін.
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. 
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
		Повний текст постанови складено  19 липня2023 року.  
		 
		Головуючий                                                        Судді:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...