Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 761/19046/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 04.08.2023. Забезпечено надання загального доступу: 04.08.2023.
Дата набрання законної сили: 31.07.2023
Номер судового провадження: 61-2959ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова 
		Іменем України                                        
		 
		31 липня 2023 року
		м. Київ
		 
		справа № 761/19046/22
		провадження № 61-2959 сво 23
		 
		Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), 
		суддів: Грушицького А. І., Гулька Б. І., Крата В. І., Погрібного С. О., 
		Фаловської І. М., Червинської М. Є., 
		 
		учасники справи:
		позивач (відповідач за зустрічним позовом) -  ОСОБА_1 , 
		відповідач (позивач за зустрічним позовом) -  ОСОБА_2 ,
		треті особи: Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація, Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація,
		третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору,- 
		ОСОБА_3 в особі законного представника - 
		ОСОБА_1 ,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 в особі законного представника - ОСОБА_1 , на ухвалу Шевченківського районного суду 
		міста Києва від 29 вересня 2022 року у складі судді Саадулаєва А. І. 
		та постанову Київського апеляційного суду від 19 січня 2023 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Борисової О. В., Левенця Б. Б.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина 
		Короткий зміст вимог та ухвалених судових рішень 
		У листопаді 2020 року  ОСОБА_1  звернувся до суду з позовом 
		до ОСОБА_2 , треті особи: Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація (далі - Шевченківська РДА), Голосіївська районна 
		в місті Києві державна адміністрація (далі - Голосіївська РДА), 
		про визначення місця проживання дитини (справа № 761/37027/20), у якому просив суд: 
		- визначити місце проживання сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком, тобто з ним; 
		- заборонити ОСОБА_2 та/або будь-яким іншим особам змінювати місце проживання дитини з місця проживання з батьком на місце проживання з матір`ю та/або будь-якою іншою особою;
		- зобов`язати ОСОБА_2 та/або будь-яких інших осіб, за обставин 
		зміни місця проживання дитини, повернути дитину - ОСОБА_3 , 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 , її батьку протягом одного календарного 
		дня та передати йому дитину;
		- у разі неповернення дитини її батьку протягом одного календарного дня відібрати/відбирати негайно у матері та/або будь-яких інших осіб, у яких знаходиться дитина, та повернути дитину батьку.
		Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 25 листопада 
		2020 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 
		та призначено її до розгляду.
		У лютому 2022 року  ОСОБА_2  звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Шевченківська РДА, 
		Голосіївська РДА, про визначення місця проживання дитини, у якому 
		просила суд визначити місце проживання сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю.
		Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 08 лютого 
		2022 року (справа № 761/37027/20) задоволено клопотання 
		ОСОБА_2 про поновлення строку для подання зустрічного позову. Прийнято до розгляду зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 та об`єднано її в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 .
		У вересні 2022 року  ОСОБА_3 , через свого законного представника - ОСОБА_1 , як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Шевченківська РДА, Голосіївська РДА, про зобов`язання вчинити дії (справа № 761/19046/22), у якому просив суд: 
		- залишити місце проживання та постійного перебування дитини - 
		ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком; 
		- зобов`язати ОСОБА_2 не чинити дій як особисто, так із залученням та за допомогою будь-яких інших осіб, щодо зміни місця проживання 
		та перебування дитини, з місця проживання та перебування з батьком, 
		на місце проживання та перебування з матір`ю та/або з будь-якою іншою особою; 
		- дозволити дитині - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , самостійно та за власним бажанням визначити своє фактичне місце проживання та перебування з одним із батьків.
		 
		Короткий зміст оскаржуваної ухвали суду першої інстанції  
		Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 29 вересня 
		2022 року у прийнятті позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , поданої через законного представника - ОСОБА_1 , відмовлено. Указану позовну заяву 
		повернуто заявникові.
		Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що оскільки спір виник 
		між батьками щодо визначення місця проживання дитини, то сама дитина 
		не може бути третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо 
		предмета спору. Проте, думка дитини має бути заслухана під час розгляду справи. 
		Крім того, позовна заява подана батьком дитини, як його законним представником, у той самий час, відповідач за первісним позовом - ОСОБА_2 , яка також є законним представником дитини, заперечує проти прийняття позову третьої особи. 
		При поверненні позовної заяви суд керувався положенням частини третьої статті 194 ЦПК України, а також враховано відповідні положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-X11                          
		(далі - Конвенція про права дитини).
		Короткий зміст оскаржуваної постанови апеляційного суду
		Постановою Київського апеляційного суду від 19 січня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану через законного представника - 
		ОСОБА_1 , та апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Якименка М. М., залишено без задоволення. 
		Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 29 вересня 
		2022 року залишено без змін. 
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ухвала суду першої інстанції є законною та обґрунтованою, так як у спорах про визначення 
		місця проживання дитини сама дитина не може виступати позивачем 
		чи третьою особою із самостійними вимогами, оскільки її права та інтереси 
		у спорі захищаються іншим шляхом. Згідно з частиною другою статті 171 
		СК України врахування інтересів дитини відбувається шляхом заслуховування думки дитини та врахування її згоди щодо проживання 
		з одним із батьків.
		Суд апеляційної інстанції врахував відповідні норми СК України, ЦК України та ЦПК України.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		У березні 2023 року ОСОБА_3 , через свого законного представника - ОСОБА_1 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення й направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, а саме для прийняття позовної заяви ОСОБА_3 , поданої через його законного представника - ОСОБА_1 , як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, 
		до спільного розгляду з позовом ОСОБА_1 та зустрічним позовом ОСОБА_2 .
		Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Зокрема, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, 
		є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 березня 2023 року задоволено клопотання ОСОБА_3 , в особі законного представника - ОСОБА_1 , про поновлення строку на касаційне оскарження. Поновлено ОСОБА_3 , в особі законного представника - ОСОБА_1 , строк на касаційне оскарження ухвали Шевченківського районного суду міста Києва 
		від 29 вересня 2022 року та постанови Київського апеляційного суду 
		від 19 січня 2023 року. Відкрито касаційне провадження у вказаній справі 
		та витребувано матеріали № 761/19046/22 із Шевченківського районного суду міста Києва. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив 
		на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
		Підставою відкриття касаційного провадження зазначено пункт 3        
		частини третьої статті 411 ЦПК України).  
		У квітні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2023 року справу призначено 
		до судового розгляду. 
		УхвалоюВерховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2023 року справупередано 
		на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного 
		цивільногосуду від 21 червня 2023 року прийнято до розгляду вказану 
		справу та призначено її до розгляду Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
		 
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		Касаційна скарга ОСОБА_3 , в особі законного представника - 
		ОСОБА_1 , мотивована тим, що: 
		- оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права;
		- судами залишено поза увагою те, що з позовом до суду має право звернутися не безпосередньо малолітня особа віком до 14 років від свого імені, а визначені законом особи, яким надано право на захист інтересів малолітньої дитини, від свого імені із зазначенням того, що позов заявлено в інтересах малолітньої особи; 
		- судами незаконно ототожнено гарантоване Конституцією України право звернення особи до суду із вчиненням такої окремої процесуальної дії, 
		як з`ясування думки дитини під час вирішення спорів (реалізації права бути вислуханою при вирішенні між батьками, іншими особами спору) щодо 
		її місця проживання;
		- судами попередніх інстанцій застосовано норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2022 року у справі № 490/10872/21 (провадження № 61-18232св21); 
		- посилання судів попередніх інстанцій на заперечення ОСОБА_2 проти прийняття позову третьої особи (їх спільного сина), є хибними, оскільки по-перше, такі заперечення реалізовані не у спосіб подання, визначеної процесуальним законодавством заяви по суті. По-друге, наявність заперечень мають враховуватися при вирішенні спору по суті, 
		а не на стадії прийняття позову/вступу у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору; 
		- незабезпечення прав та інтересів дитини брати участь у судовому процесі, який безпосередньо стосується її, порушить норми Конституції України, 
		ЦПК України, а також статті 6 та 8 Конвенції про захист прав людини 
		і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція про захист прав людини), які регламентують право на справедливий суд і право на повагу 
		до приватного та сімейного життя, й прецедентні рішення Європейського суду з прав людини.
		 
		Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов.
		 
		Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Зокрема, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, 
		є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, проаналізувавши доводи касаційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
		 
		Підстави та мотиви передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
		Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає 
		за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права 
		у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
		Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2023 року про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду мотивована необхідністю відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2022 року у справі 
		№ 490/1087/21 (провадження № 61-18232св21), зокрема, що малолітня дитина відповідно до норм матеріального та процесуального права України може звернутися до суду з позовом у справі щодо визначення її місця проживання як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, через свого законного представника.
		Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив про те, що у спорах про визначення місця проживання дитини до 14 років сама дитина через своїх батьків, усиновлювачів, опікунів чи інших осіб, визначених законом 
		не може виступати позивачем чи третьою особою із самостійними вимогами, так як такі спори є спорами між батьками щодо визначення місця її проживання, при вирішенні яких дитина, яка досягла 10 років, висловлює свою думку та бажання щодо проживання разом з одним 
		із батьків.
		Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 
		від 14 квітня 2021 року у справі № 263/13178/18 (провадження 
		№ 61-9805св20) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2022 року у справі № 757/33742/19 (провадження № 61-10156св22).
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.  
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог 
		і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Вказаним вимогам закону оскаржені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають.
		Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд 
		і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи 
		чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної 
		в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 
		ЦПК України).
		СК України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини 
		між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання (частина перша статті 2 СК України).
		 
		Відповідно до частин сьомої-восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї.
		Відповідно до частини другої статті 6 СК України малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.
		Статтею 160 СК України визначено, що місце проживання дитини, 
		яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
		Аналогічні положення закріплені й у статті 29 ЦК України, відповідно до якої фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі 
		місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом (частина друга). Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти 
		до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) 
		або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою 
		між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, 
		яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом (частина третя).
		Відповідно до частин третьої-четвертої статті 152 СК України дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій.
		Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.
		Згідно з частинами першою, другою статті 161 СК України, якщо мати 
		та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків 
		до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. 
		При цьому при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків 
		у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе 
		не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою (частина четверта статті 19 СК України). 
		Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (стаття 171 СК України).
		Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
		Указане дає підстави для висновку, що спори у справах щодо визначення місця проживання дитини є спорами між батьками (особами, 
		які їх замінюють), які вирішуються за участю спеціального суб`єкта - органу опіки та піклування. 
		Тому справи щодо визначення місця проживання дитини не вважаються такими, у яких діти особисто беруть участь.
		Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 
		від 14 квітня 2021 року у справі № 263/13178/18 (провадження 
		№ 61-9805св20), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2022 року у справі № 757/33742/19 (провадження № 61-10156св22) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року у справі № 263/13178/18 (провадження 
		№ 61-13898св21).
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені 
		в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		Отже, у межах спору між матір`ю і батьком дитини про місце проживання дитини не допускається вступ у справу будь-якої третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору, у тому числі і самої дитини.
		Якщо малолітня дитина бажає проживати із одним з батьків, то її інтерес збігатиметься з інтересом одного з батьків. Тому можна стверджувати, 
		що в такому випадку самостійна вимога малолітньої дитини відсутня. 
		Якщо малолітня дитина звертається з позовом через одного з батьків як законного представника, це буде позов з такою самою вимогою, що і 
		позов батька чи матері дитини.
		Відповідно до частини першої статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи. Сторонами 
		в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 
		ЦПК України).
		Здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) 
		мають усі фізичні особи, яка виникає у момент народження (частина перша статті 25 ЦК України). Цивільну дієздатність має фізична особа, 
		яка усвідомлює значення своїх дій (частина перша статті 30 ЦК України). 
		ЦК України розрізняє такі види дієздатності фізичної особи: часткову - 
		до чотирнадцяти років (стаття 31), неповну - від чотирнадцяти 
		до вісімнадцяти років (стаття 32) та повну - яка досягла вісімнадцяти років (повноліття) (стаття 34).
		За змістом частини першої статті 31 ЦК України фізична особа, 
		яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право: 
		1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини; 2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, 
		що охороняються законом.
		Аналогічні норми містяться у ЦПК України. 
		За статтею 46 ЦПК України цивільна процесуальна правоздатність - 
		це здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи; її мають усі фізичні і юридичні 
		особи.
		Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша 
		статті 47 ЦПК України).
		Процесуальним засобом реалізації батьками права на судовий захист своєї дитини, гарантованим статтею 55 Конституції України, є процесуальне представництво. Воно забезпечує участь у цивільному процесі батьків, надає їм можливість використовувати всі передбачені законодавством юридичні можливості для ведення цивільних справ у суді та захисту суб`єктивних прав й інтересів дитини. Батьки мають право виступати представниками дитини, зокрема, у цивільному процесі.
		Цивільне процесуальне представництво - це такі юридичні відносини, 
		за якими одна особа - представник - виконує на підставі повноваження, наданого йому, зокрема, законом, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи. Представник у цивільному судочинстві покликаний виконувати дві функції - захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правозаступництво); представляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуальне представництво).
		Процесуальний представник не заміщає сторону в цивільному судочинстві, а діє поряд з нею, на захист її суб`єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Особиста участь у справі дитини не є перешкодою для участі у цій справі батьків дитини як її законних представників.
		У частині першій статті 242 ЦК України закріплено, що законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей є батьки (усиновлювачі).
		Відповідно до частини другої статті 154 СК України батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники 
		без спеціальних на те повноважень.
		Здійснювати захист прав дитини, в тому числі у судах, у першу чергу покликані її батьки. Захист прав та інтересів дитини здійснюється 
		її батьками через відсутність у дитини цивільної процесуальної дієздатності (стаття 47, частина перша статті 59 ЦПК України).
		Батьки, які представляють інтереси своєї дитини у суді, можуть вчиняти 
		від її імені усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти дитина як особа, 
		що бере участь у справі (стаття 64 ЦПК України). У цьому випадку батьки повинні захищати права і інтереси дітей, а не свої права і інтереси.
		До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2022 року у справі № 372/1652/18 (провадження 
		№ 14-115цс21).
		У справі, яка переглядається Верховним Судом, установлено, що у вересні 2022 року  ОСОБА_3 ,  ІНФОРМАЦІЯ_1 , через свого законного представника - ОСОБА_1 (батька), як третя особа, 
		яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, звернувся до суду 
		з позовом до ОСОБА_2 (матір), треті особи: Шевченківська РДА, Голосіївська РДА, про зобов`язання вчинити дії, у якому просив суд 
		(а. с. 1-13): 
		- залишити місце проживання та постійного перебування дитини з батьком; 
		- зобов`язати ОСОБА_2 не чинити дій як особисто, так із залученням та за допомогою будь-яких інших осіб, щодо зміни місця проживання 
		та перебування дитини, з місця проживання та перебування з батьком, 
		на місце проживання та перебування з матір`ю та/або з будь-якою іншою особою; 
		- дозволити дитині самостійно та за власним бажанням визначити своє фактичне місце проживання та перебування з одним із батьків.
		Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, відмовляючи у прийнятті позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, та повертаючи вказаний позов, виходив із того, у даних правовідносинах спір виник між батьками щодо визначення місця проживання дитини, тому сама дитина не може бути позивачем чи третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, оскільки її права та інтереси захищаються іншим шляхом (думка дитини має бути заслухана судом під час розгляду справи). 
		Крім цього, суд першої інстанції зазначив, що позовна заява подана батьком дитини, як його законним представником, у той самий час, коли відповідачем за первісним позовом є інший законний представник малолітньої дитини - його матір ОСОБА_2 , яка заперечує проти прийняття позову третьої особи. 
		Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.
		При цьому у цій справі спір між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як батьками малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 
		Із відповідними позовами звернулися як батько, так і матір. Як первісний, так і зустрічний позови спрямовані на забезпечення реалізації батьками прав на участь у вихованні дитини, визначення місця її проживання з одним із батьків.
		Отже, батьки, як законні представники малолітньої дитини, мають суперечливу позицію щодо визначення місця проживання свого сина. 
		Малолітня фізична особа не володіє процесуальною дієздатністю. Тому не може брати участь у цивільному процесі самостійно як сторона чи третя особа.  
		Оскільки батьки є законними представниками малолітньої особи і представляють її інтереси як сторони у справі з одним і тим самим предметом спору, то у такій справі малолітня особа не може одночасно мати процесуальний статус сторони та особи, яка заявляє самостійні вимоги.  
		Як зазначено вище, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою (стаття 160 СК України).
		Таким чином, з урахуванням вищенаведених норм права, конкретних обставин справи, доводів сторін, суди попередніх інстанцій зробили правильні висновки про відмову у прийнятті позову третьої особи, 
		яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, та його повернення, оскільки у спорах про визначення місця проживання дитини до 14 років сама дитина через своїх батьків, усиновлювачів, опікунів чи інших осіб, визначених законом не може виступати позивачем чи третьою особою 
		із самостійними вимогами. Такі спори є спорами між батьками щодо визначення місця проживання дитини, при вирішенні яких дитина, 
		з урахуванням статті 171 СК України та статті 12 Конвенції про права дитини, висловлює свою думку та бажання щодо проживання разом 
		з одним із батьків.
		Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень, відкритими для публічного доступу, рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 16 березня 2023 року у справі № 761/37027/20 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської РДА, Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської РДА, Орган опіки та піклування виконавчого комітету Гатненської сільської ради Фастівського району Київської області, про визначення місця проживання дитини, залишено без задоволення. Зустрічний позов ОСОБА_2 
		про визначення місця проживання дитини задоволено. Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 із матір`ю ОСОБА_2 .
		Отже, судові рішення судів попередніх інстанцій є законними 
		та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги висновків судів 
		не спростовують, на їх правильність не впливають, зводяться до власного тлумачення норм процесуального права та незгоди ОСОБА_1 (батька) 
		з ухваленими судовими рішеннями, у тому числі щодо визначення місця проживання їх спільного малолітнього сина разом із матір`ю.
		 
		Щодо відступлення від правового висновку, викладеного у раніше ухваленій постанові Верховного Суду 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 31 травня 2023 року про передачу справи 
		на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказує про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2022 року у справі 
		№ 490/1087/21 (провадження № 61-18232св21).
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2022 року у справі № 490/1087/21 (провадження № 61-18232св21) суд касаційної інстанції зробив висновки, що малолітній звернувся до суду з позовом як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, через свого законного представника, що відповідає наведеним нормам чинного законодавства, адже з позовом має право звернутися не безпосередньо малолітня особа віком до 14 років від свого імені, а визначені законом особи, яким надано право на захист інтересів малолітньої дитини, від свого імені з зазначенням того, що позов заявлено в інтересах малолітньої особи.
		Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав про наявність протилежної судової практики Верховного Суду, відповідно до якої у спорах про визначення місця проживання дитини до 14 років сама дитина через своїх батьків, усиновлювачів, опікунів чи інших осіб, визначених законом 
		не може виступати позивачем чи третьою особою із самостійними вимогами, так як такі спори є спорами між батьками щодо визначення місця її проживання, при вирішенні яких дитина, яка досягла 10 років, висловлює свою думку та бажання щодо проживання разом з одним 
		із батьків.
		Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) 
		про якість судових рішень (пункт 49) зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти 
		від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
		Задля гарантування юридичної визначеності Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної правової підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку 
		на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу 
		від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері 
		або їх правового регулювання (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, провадження 
		№ 11-377апп18 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах 
		№ 757/1660/17-ц, провадження № 14-396цс18 (пункти 43-44) 
		і № 818/1688/16, провадження № 11-892апп18 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18, провадження № 14-66цс19 (пункт 54), 
		від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, провадження 
		№ 14-112цс19 (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11, провадження № 14-308цс19 (пункт 24)).
		У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» («Chapman v. the United Kingdom», заява № 27238/95, пункт 70) Європейський суд з прав людини наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього 
		підстави.
		У справі, яка переглядається, з урахуванням положень статей 160, 161, 
		171 СК України, статті 12 Конвенції про права дитини, а також норм 
		ЦК України та ЦПК України щодо цивільної дієздатності фізичних осіб 
		у їх сукупності, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначає, що у спорах між батьками про визначення місця проживання дитини до 14 років сама дитина через своїх батьків, усиновлювачів, опікунів чи інших осіб, визначених законом не може виступати позивачем чи третьою особою із самостійними вимогами, оскільки такі спори є спорами між батьками щодо визначення місця проживання дитини, при вирішенні яких дитина, яка може висловити свою думку, висловлює свою думку та бажання щодо проживання разом з одним із батьків.
		Судова практика Верховного Суду щодо застосування відповідних норм права у подібних правовідносин, зокрема щодо можливості звернення малолітньої особи через свого законного представника з окремим позовом у спорах між її батьками про визначення її місця проживання, є сталою 
		та сформованою.
		Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 
		від 14 квітня 2021 року у справі № 263/13178/18 (провадження 
		№ 61-9805св20), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2022 року у справі № 757/33742/19 (провадження № 61-10156св22) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року у справі № 263/13178/18 (провадження 
		№ 61-13898св21).
		У цих справах Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду та Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зробив висновки про те, 
		що спори у справах щодо визначення місця проживання дитини є спорами між батьками (особами, які їх замінюють), які вирішуються лише за участю спеціального суб`єкта - органу опіки та піклування. Тому справи щодо визначення місця проживання дитини не вважаються такими, у яких діти особисто беруть участь.
		Разом із цим, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 червня 2022 року у справі 
		№ 490/1087/21 (провадження № 61-18232св21) по-іншому застосував норми права у подібних правовідносинах.  
		Зокрема, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у цій постанові вказав про те, що малолітній звернувся до суду з позовом як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, через свого законного представника, що відповідає наведеним нормам чинного законодавства, адже з позовом має право звернутися не безпосередньо малолітня особа віком до 14 років від свого імені, а визначені законом особи, яким надано право на захист інтересів малолітньої дитини, від свого імені з зазначенням того, що позов заявлено в інтересах малолітньої особи.
		З урахуванням наведеного, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити 
		від вищевказаного висновку щодо можливості пред`явлення малолітньою особою через свого представника самостійного позову у спорах 
		між її батьками про визначення місця проживання дитини, викладеного 
		у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 червня 2022 року у справі 
		№ 490/1087/21 (провадження № 61-18232св21).
		Формуючи вказані висновки щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду виконав вказівку процесуального закону, зокрема, 
		частини другої статті 416 ЦПК України, за якою у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.
		Висновки Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду щодо застосування норм права
		Відповідно до частини першої статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи. Сторонами 
		в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 
		ЦПК України).
		Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 ЦПК України).
		Малолітня фізична особа не володіє процесуальною дієздатністю.  
		Процесуальним засобом реалізації батьками права на судовий захист своєї дитини, гарантованим статтею 55 Конституції України, є процесуальне представництво. Воно забезпечує участь у цивільному процесі батьків, надає їм можливість використовувати всі передбачені законодавством юридичні можливості для ведення цивільних справ у суді та захисту суб`єктивних прав й інтересів дитини. Батьки мають право виступати представниками дитини, зокрема, у цивільному процесі.
		У спорах між батьками про визначення місця проживання дитини до            14 років сама дитина через своїх батьків, усиновлювачів, опікунів чи інших осіб, визначених законом, не може виступати позивачем чи третьою особою із самостійними вимогами. Такі спори є спорами між батьками щодо визначення місця проживання дитини, при вирішенні яких дитина, яка може висловити свою думку, з урахуванням статті 171 СК України та статті 12 Конвенції про права дитини, висловлює свою думку та бажання щодо проживання разом з одним із батьків.
		Якщо малолітня дитина бажає проживати із одним з батьків, то її інтерес збігатиметься з інтересом одного з батьків. У такому випадку самостійна вимога малолітньої дитини відсутня. Якщо малолітня дитина звертається з позовом через одного з батьків як законного представника, це буде позов з такою самою вимогою, що і позов батька чи матері дитини.
		 
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Зроблені судами висновки узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.
		При поверненні позовної заяви районний суд помилково керувався положенням частини третьої статті 194 ЦПК України, яка не регулює спірні цивільні процесуальні відносини. Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що з огляду на висновки, які наведені вище, правильним є застосування пункту 6 частини четвертої статті 185 ЦПК України, згідно з яким позивачем подано до цього самого суду інший позов (позови) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з однакових підстав і щодо такого позову (позовів) на час вирішення питання про відкриття провадження у справі, що розглядається, не постановлена ухвала про відкриття або відмову у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви або залишення позову без розгляду.
		Разом з тим, указане не вплинуло на правильний висновок районного суду про повернення позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. 
		Таким чином, у межах доводів касаційної скарги, ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними 
		та обґрунтованими, суди під час розгляду справи не порушили норми процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
		Доводи касаційної скарги в цілому зводяться до власного тлумачення заявником норм процесуального права та незгоди з ухваленими судовими рішеннями, у тому числі щодо визначення місця проживання малолітнього сина разом із матір`ю.
		Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - 
		без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. 
		 
		Щодо судових витрат
		Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 
		ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення 
		та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно 
		до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат 
		не проводиться.
		Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду,
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_3 в особі законного представника - ОСОБА_1 , залишити 
		без задоволення.
		Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 29 вересня 
		2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 січня 2023 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту 
		її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                    Д. Д. Луспеник
		Судді:                                                                                               А. І. Грушицький 
		Б. І. Гулько
		В. І. Крат
		С. О. Погрібний
		І. М. Фаловська
		М. Є. Червинська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...